іменем України
12 листопада 2025 року м. Чернігів
Унікальний номер справи № 759/14788/23
Головуючий у першій інстанції - Бузунко О. А.
Апеляційне провадження № 22-ц/4823/1229/25
Чернігівський апеляційний суд у складі:
головуючого-судді: Скрипки А.А.
суддів: Онищенко О.І., Шарапової О.Л.
секретар: Мальцева І.В.
сторони:
позивач: ОСОБА_1
відповідач: ОСОБА_2
розглянувши у відкритому судовому засіданні, в режимі відеоконференції, цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Козелецького районного суду Чернігівської області у складі судді Бузунко О.А. від 14 травня 2025 року, місце ухвалення рішення - с-ще Козелець, дата складання повного тексту рішення - 20 травня 2025 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення коштів в порядку регресу,
У серпні 2023 року позивач ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 про стягнення коштів в порядку регресу. В обґрунтування вимог заявленого позову ОСОБА_1 вказував, що 24.09.1999 року між ним та ОСОБА_2 було зареєстровано шлюб, який у подальшому було розірвано рішенням Броварського міськрайонного суду Київської області від 16.11.2015 року. Позивач зазначав, що 27.03.2007 року, ним в інтересах сім'ї, було укладено договір позики із ОСОБА_3 на суму 252 500 грн., що в еквіваленті на той час становило 50 000 доларів США. На підтвердження укладання даного договору була написана розписка від 27.03.2007 року, в якій зазначено, що за користування грошовими коштами позивач повинен буде сплатити кошти в розмірі 60 000 доларів США, що є еквівалентом 303 000 грн. Позивач стверджував, що він уклав договір позики, з метою фінансування будівництва будинку в АДРЕСА_1 , проте, будинок фактично не був побудований, на його будівництво ще необхідні були додаткові кошти, у зв'язку з чим, зобов'язання сплатити вищевказану суму позики, яка бралась в інтересах сім'ї ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , у визначений строк не були виконані. За доводами позивача, ним 03.12.2012 року було складено розписку, згідно з якою, строк погашення заборгованості перед ОСОБА_3 переноситься на кінець 2018 року, а остаточна сума заборгованості на день розрахунку складатиме 70 000 доларів США. Позивач ОСОБА_1 вказував, що відповідач ОСОБА_2 знала про укладення даних договорів та була присутня при їх укладанні. Позивач стверджував, що 04.07.2020 року, в присутності приватного нотаріуса Носенко Г. А., ним було сплачено борг ОСОБА_3 в повному обсязі, у розмірі 70 000 доларів США, що в еквіваленті складає 1 833 000 грн. Враховуючи ту обставину, що кошти в борг бралися ОСОБА_1 в інтересах сім'ї, для будівництва будинку, і борг позивачем сплачено в повному обсязі, ОСОБА_1 просив стягнути на свою користь із відповідача ОСОБА_2 , в порядку регресу, половину зазначеної суми, що складає 916 500 грн. Позивач також ставив питання про стягнення на його користь із відповідача ОСОБА_2 понесених у справі та документально підтверджених судових витрат.
Рішенням Козелецького районного суду Чернігівської області від 14.05.2025 року у задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення коштів в порядку регресу, відмовлено.
В апеляційній скарзі ОСОБА_1 просить скасувати рішення Козелецького районного суду Чернігівської області від 14.05.2025 року по справі № 759/14788/23 за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення коштів в порядку регресу, та ухвалити нове рішення, яким стягнути з відповідача ОСОБА_2 на користь позивача ОСОБА_1 суму боргу в порядку регресу, у розмірі 916 500 грн., які були сплачені позивачем відповідно до умов договору позики, а також стягнути з відповідача на користь позивача судові витрати. Доводи апеляційної скарги ОСОБА_1 вказують, що оскаржуване рішення суду першої інстанції від 14.05.2025 року ухвалено із невідповідністю висновків суду обставинам справи, а також із порушенням норм процесуального права, що призвело до невірного вирішення вимог заявленого позову по суті. В доводах апеляційної скарги ОСОБА_1 вказує, що відповідно до рішення Броварського міськрайонного суду Київської області від 22.12.2014 року, визнано за ОСОБА_4 право власності на 1/2 частку садового будинку, розташованого за адресою: АДРЕСА_1 , а за ОСОБА_1 визнано право власності на іншу 1/2 частку даного будинку. Вищезазначене майно було визнано спільно сумісною власністю подружжя, що підтверджує факт спільного проживання, будівництва майна, тощо. Апелянт стверджує, що сторони даного спору не надали жодного документа, окрім розписки про отримання грошових коштів на будівництво будинку, який би підтверджував факт реальної змоги придбання будівельних матеріалів та здійснення будівництва будинку. За доводами апелянта, сторони даного спору не мають будівельної спеціальності, самостійно будувати не могли, коштів на будівництво у подружжя на той момент взагалі не було, оскільки позивач працював рятувальником на місцевому пляжі, а ОСОБА_2 взагалі не працювала. Доводи апеляційної скарги зазначають, що сторони даного спору взяли грошові кошти в борг, та наймані будівельники почали будувати будинок. Апелянт вказує, що ОСОБА_2 в судовому засіданні не надала жодного доказу, звідки були отриманні кошти на будівництво двоповерхового будинку із прибудовами. Апелянт стверджує, що суд першої інстанції проігнорував єдиний доказ - розписка, який було надано в судовому засіданні, зазначивши у оскаржуваному рішенні від 14.05.2025 року про відсутність доказів, які б свідчили про використання отриманих в позику коштів на будівництво будинку. За доводами апелянта, у нього збереглися всі чеки на роботи та купівлю матеріалів, які при необхідності він може надати. Апелянт також звертає увагу на ту обставину, що відповідач ОСОБА_2 , з моменту відкриття провадження у справі, не використала свого права на оскарження договору позики, з підстав ненадання згоди на укладення договору, який виходить за межі дрібного побутового правочину. Натомість, відповідач ОСОБА_2 подавала клопотання про призначення почеркознавчої експертизи на предмет встановлення дати написання розписок. Апелянт вважає, що в даному випадку, відповідач ОСОБА_2 не обрала правильного способу захисту, і суд першої інстанції, знаючи даний факт, вийшов за межі позовних вимог, та фактично встановив факт недійсності договору позики, що і стало підставою для відмови у задоволенні позовних вимог.
У відзиві на апеляційну скаргу позивача ОСОБА_1 відповідач ОСОБА_2 просить залишити без задоволення апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Козелецького районного суду Чернігівської області від 14.05.2025 року, у зв'язку із її безпідставністю, та залишити без змін обґрунтоване рішення суду першої інстанції від 14.05.2025 року.
В судовому засіданні апеляційного суду, в режимі відеоконференції, представник позивача ОСОБА_1 - адвокат Сподар А.В. підтримав вимоги та доводи поданої апеляційної скарги.
В судове засідання апеляційного суду позивач ОСОБА_1 , відповідач ОСОБА_2 , належним чином повідомлені про дату, час і місце розгляду справи, не з'явились. У відзиві на апеляційну скаргу ОСОБА_2 просила апеляційний розгляд даної справи проводити за її відсутності. Відповідно до приписів ч.2 статті 372 ЦПК України, неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.
Вислухавши суддю-доповідача, доводи учасника судового розгляду, дослідивши матеріали справи, перевіривши доводи апеляційної скарги, апеляційний суд дійшов наступного висновку.
В ході судового розгляду даної справи встановлено, і вказані обставини підтверджуються її матеріалами, що ОСОБА_1 та ОСОБА_2 з 24.09.1999 року перебували у зареєстрованому шлюбі, який було розірвано на підставі рішення Броварського міськрайонного суду Київської області від 16.09.2015 року.
27.03.2007 року ОСОБА_1 написав розписку, зі змісту якої вбачається, що він отримав від ОСОБА_3 в борг 40 000 доларів США або 202 000 грн. на будівництво садового будинку за адресою: АДРЕСА_1 , та зобов'язався їх повернути до кінця 2010 року з винагородою 10 000 доларів США або 50 500 грн., тобто, в сумі 50 000 доларів США або 252 500 грн.
23.11.2010 року ОСОБА_1 написав розписку ОСОБА_3 , зі змісту якої вбачається, що він просить відтермінувати повернення боргу до кінця 2018 року, і зобов'язався повернути всю суму з винагородою в 20 000 доларів США або 160 000 грн., що становить 70 000 доларів США або 412 500 грн. 23.11.2010 року ОСОБА_3 на даній розписці висловила своє письмове погодження на відстрочення повернення боргу з винагородою в сумі 70 000 доларів США, або 412 500 грн., або згідно з курсом валюти на день розрахунку.
04.07.2020 року ОСОБА_3 написала заяву, посвідчену приватним нотаріусом Васильківського нотаріального округу Носенко Г.А., відповідно до якої грошові кошти в сумі 1 883 000 грн., що є еквівалентом 70 000 доларів США, нею отримано від ОСОБА_1 .
Рішенням Броварського міськрайонного суду Київської області від 22.12.2014 року визнано за ОСОБА_2 право власності на 1/2 частку садового будинку, який розташований за адресою: АДРЕСА_1 , за ОСОБА_1 визнано право власності на іншу 1/2 частку даного садового будинку.
Як вбачається із оскаржуваного рішення суду першої інстанції від 14.05.2025 року, відмовляючи у задоволенні вимог заявленого ОСОБА_1 до ОСОБА_2 позову про стягнення коштів в порядку регресу, суд першої інстанції керувався, зокрема, приписами статті 544, ч.1 статті 1046, ч. 2 статті 1047 ЦК України, ч.3 статті 61, ч.4 статті 65 Сімейного кодексу України. При цьому, судом першої інстанції було прийнято до уваги правові висновки, викладені в постановах Верховного Суду від 14.11.2024 року у справі № 727/1140/21, від 19.03.2025 року у справі № 462/3243/21, а також в п. 81 постанови Великої Палати Верховного Суду від 18.03.2020 року у справі № 129/1033/13-ц, відповідно до якого перебування сторін у зареєстрованому шлюбі на час виникнення правовідносин щодо позики саме по собі не є безумовною підставою для покладення на іншого із подружжя, який не був позичальником за договором позики, обов'язків, визначених договором позики щодо повернення суми боргу, оскільки за таких умов підлягає доведенню укладення договору в інтересах сім'ї та використання отриманих у борг грошей в інтересах сім'ї. Суд першої інстанції зазначив, що доказів, які б свідчили про використання отриманих в позику коштів на будівництво будинку суду надано не було. Натомість, сам по собі факт зазначення у розписці про мету позики, безумовно не свідчить про те, що позика була витрачена на будівництво будинку. Судом першої інстанції не ставився під сумнів факт отримання ОСОБА_1 грошових коштів від ОСОБА_3 , однак, судом першої інстанції встановлено, що ОСОБА_2 не була стороною договорів позики, доказів на підтвердження надання згоди на укладення цих договорів, які виходять за межі дрібного побутового правочину, суду не надано. Суд першої інстанції констатував, що доказів обізнаності відповідача про укладення ОСОБА_1 договорів позики 27.03.2007 року та 23.11.2010 року, їх умови, зокрема, розмір отриманих у позику сум та строків їх повернення, а також використання даних коштів ОСОБА_1 в інтересах сім'ї, матеріали справи в собі не містять. За наведених вище обставин, суд першої інстанції дійшов висновку про відсутність підстав для твердження про наявність у ОСОБА_2 солідарного обов'язку по поверненню коштів за договорами позики, на підтвердження укладення яких позивачем надано розписки від 27.03.2007 року та від 23.11.2010 року, і відповідно, відсутні підстави для стягнення частини цих коштів, які повернуті ОСОБА_1 , з відповідача ОСОБА_2 в порядку регресу. За даних обставин, суд першої інстанції дійшов висновку про необхідність відмови у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 .
Апеляційний суд вважає за необхідне зазначити, що доводи апеляційної скарги ОСОБА_1 відносно того, що оскаржуване рішення суду першої інстанції від 14.05.2025 року ухвалено судом із невідповідністю висновків суду обставинам справи, а також із порушенням норм процесуального права, що призвели до невірного вирішення даного спору по суті, не можуть бути підставою для скасування рішення суду першої інстанції від 14.05.2025 року, оскільки вказані доводи апеляційної скарги не знайшли свого підтвердження в ході апеляційного розгляду даної справи.
В доводах апеляційної скарги ОСОБА_1 вказує, що відповідно до рішення Броварського міськрайонного суду Київської області від 22.12.2014 року, визнано за ОСОБА_4 право власності на 1/2 частку садового будинку, розташованого за адресою: АДРЕСА_1 , а за ОСОБА_1 визнано право власності на іншу 1/2 частку даного будинку. Вищезазначене майно було визнано спільно сумісною власністю подружжя, що підтверджує факт спільного проживання, будівництва майна, тощо. Апелянт стверджує, що сторони даного спору не надали жодного документа, окрім розписки про отримання грошових коштів на будівництво будинку, який би підтверджував факт реальної змоги придбання будівельних матеріалів та здійснення будівництва будинку. За доводами апелянта, сторони даного спору не мають будівельної спеціальності, самостійно будувати не могли, коштів на будівництво у подружжя на той момент взагалі не було, оскільки позивач працював рятувальником на місцевому пляжі, а ОСОБА_2 взагалі не працювала. Доводи апеляційної скарги зазначають, що сторони даного спору взяли грошові кошти в борг, та наймані будівельники почали будувати будинок. Апелянт вказує, що ОСОБА_2 в судовому засіданні не надала жодного доказу, звідки були отриманні кошти на будівництво двоповерхового будинку із прибудовами. Апелянт стверджує, що суд першої інстанції проігнорував єдиний доказ - розписка, який було надано в судовому засіданні, зазначивши у оскаржуваному рішенні від 14.05.2025 року про відсутність доказів, які б свідчили про використання отриманих в позику коштів на будівництво будинку. За доводами апелянта, у нього збереглися всі чеки на роботи та купівлю матеріалів, які при необхідності він може надати. Апелянт також звертає увагу на ту обставину, що відповідач ОСОБА_2 , з моменту відкриття провадження у справі, не використала свого права на оскарження договору позики, з підстав ненадання згоди на укладення договору, який виходить за межі дрібного побутового правочину. Натомість, відповідач ОСОБА_2 подавала клопотання про призначення почеркознавчої експертизи на предмет встановлення дати написання розписок. Апелянт вважає, що в даному випадку, відповідач ОСОБА_2 не обрала правильного способу захисту, і суд першої інстанції, знаючи даний факт, вийшов за межі позовних вимог, та фактично встановив факт недійсності договору позики, що і стало підставою для відмови у задоволенні позовних вимог.
Апеляційний суд вважає за необхідне зазначити, що вказані доводи апеляційної скарги не можуть бути підставами для скасування оскаржуваного рішення суду першої інстанції від 14.05.2025 року, виходячи із наступного.
Відповідно до приписів статті 4 ЦПК України, кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Згідно із ч.1 статті 15, ч.1 статті 16 ЦК України, кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
Відповідно до ч.1 статті 1046 ЦК України, за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості.
Приписами ч.2 статті 1047 ЦК України регламентовано, що на підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.
Відповідно до статті 544 ЦК України, боржник, який виконав солідарний обов'язок, має право на зворотну вимогу (регрес) до кожного з решти солідарних боржників у рівній частці, якщо інше не встановлено договором або законом, за вирахуванням частки, яка припадає на нього.
Згідно положень статті 60 Сімейного кодексу України, майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.
Майном, як особливим об'єктом вважається окрема річ, сукупність речей, а також майнові права та обов'язки (ч.1 статті 190 ЦК України).
Згідно із ч.1 статті 61 Сімейного кодексу України, об'єктом права спільної сумісної власності подружжя може бути будь-яке майно, за винятком виключеного з цивільного обороту.
Відповідно до приписів ч.3 статті 61 Сімейного кодексу України, якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім'ї, то гроші, інше майно, в тому числі гонорар, виграш, які були одержані за цим договором, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.
При поділі майна враховуються також борги подружжя та правовідносини за зобов'язаннями, що виникли в інтересах сім'ї. Якщо наявність боргових зобов'язань підтверджується відповідними засобами доказування, такі боргові зобов'язання повинні враховуватись при поділі майна подружжя (п. 24 постанови Пленуму Верховного Суду України від 27.12.2007 року №11 »Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя»).
Положеннями ч.4 статті 65 Сімейного кодексу України встановлено, що договір, укладений одним із подружжя в інтересах сім'ї, створює обов'язки для другого з подружжя, якщо майно, одержане за договором, використане в інтересах сім'ї.
Необхідно зазначити, що правовий режим спільної сумісної власності подружжя свідчить саме про солідарний характер зобов'язань, незважаючи на відсутність в законі прямої вказівки на солідарну відповідальність подружжя за зобов'язаннями, що виникають з правочинів, вчинених в інтересах сім'ї, а отже, подружжя має відповідати за такими зобов'язаннями солідарно усім своїм майном, якщо правочин був вчинений в інтересах сім'ї.
Тлумачення ч.4 статті 65 Сімейного кодексу України дає підстави для висновку, що той з подружжя, хто не брав безпосередньо участі в укладенні договору, стає зобов'язаною стороною (боржником), за наявності двох умов: 1) договір укладено другим із подружжя в інтересах сім'ї; 2) майно, одержане за договором, використане в інтересах сім'ї. Тільки поєднання вказаних умов дозволяє кваліфікувати другого з подружжя як зобов'язану особу (боржника).
Факт укладання правочину, з якого виникає боргове зобов'язання, в інтересах сім'ї та використання одержаного за таким правочином в інтересах сім'ї, є предметом доказування по справі.
Тобто, на рівні Закону закріплено об'єктивний підхід, оскільки він не пов'язує виникнення обов'язку другого з подружжя з фактом надання ним згоди на вчинення правочину. Навіть якщо другий з подружжя не знав про укладення договору, він вважатиметься зобов'язаною особою, якщо об'єктивно цей договір було укладено в інтересах сім'ї та одержане майно було використано в інтересах сім'ї. Відповідно, визначальним при визначенні солідарного зобов'язання, є саме використання коштів в інтересах сім'ї.
Перебування сторін у зареєстрованому шлюбі на час виникнення правовідносин щодо позики саме по собі не є безумовною підставою для покладення на іншого з подружжя, який не був позичальником за договором позики, обов'язків, визначених договором позики щодо повернення суми боргу, оскільки за таких умов підлягає доведенню укладення договору в інтересах сім'ї та використання отриманих у борг грошей в інтересах сім'ї. Аналогічний висновок, викладений у постановах Верховного Суду від 02.11.2022 року в справі № 754/6033/18, від 28.06.2023 року в справі № 712/13196/21, від 27.03.2024 року в справі № 359/950/16, від 14.11.2024 року у справі № 727/1140/21, від 19.03.2025 року у справі № 462/3243/21.
Приписами ч.1 статті 13 ЦПК України регламентовано, що суд розглядає справи не інакше, як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.
Відповідно до положень ч.1, ч.6 статті 81 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається, як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом; доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Як вбачається із матеріалів справи, звертаючись з позовом до ОСОБА_2 про стягнення коштів в порядку регресу, в обґрунтування вимог заявленого позову ОСОБА_1 вказував, що 24.09.1999 року між ним та ОСОБА_2 було зареєстровано шлюб, який у подальшому було розірвано рішенням Броварського міськрайонного суду Київської області від 16.11.2015 року. Позивач зазначав, що 27.03.2007 року, ним в інтересах сім'ї, було укладено договір позики із ОСОБА_3 на суму 252 500 грн., що в еквіваленті на той час становило 50 000 доларів США. На підтвердження укладання даного договору була написана розписка від 27.03.2007 року, в якій зазначено, що за користування грошовими коштами позивач повинен буде сплатити кошти в розмірі 60 000 доларів США, що є еквівалентом 303 000 грн. Позивач стверджував, що він уклав договір позики, з метою фінансування будівництва будинку в АДРЕСА_1 , проте, будинок фактично не був побудований, на його будівництво ще необхідні були додаткові кошти, у зв'язку з чим, зобов'язання сплатити вищевказану суму позики, яка бралась в інтересах сім'ї ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , у визначений строк не були виконані. За доводами позивача, ним 03.12.2012 року було складено розписку, згідно з якою, строк погашення заборгованості перед ОСОБА_3 переноситься на кінець 2018 року, а остаточна сума заборгованості на день розрахунку складатиме 70 000 доларів США. Позивач ОСОБА_1 вказував, що відповідач ОСОБА_2 знала про укладення даних договорів та була присутня при їх укладанні. Позивач стверджував, що 04.07.2020 року, в присутності приватного нотаріуса Носенко Г. А., ним було сплачено борг ОСОБА_3 в повному обсязі, у розмірі 70 000 доларів США, що в еквіваленті складає 1 833 000 грн. Враховуючи ту обставину, що кошти в борг бралися ОСОБА_1 в інтересах сім'ї, для будівництва будинку, і борг позивачем сплачено в повному обсязі, ОСОБА_1 просив стягнути на свою користь із відповідача ОСОБА_2 , в порядку регресу, половину зазначеної суми, що складає 916 500 грн.
В ході судового розгляду даної справи встановлено, і вказані обставини підтверджуються її матеріалами, що ОСОБА_1 та ОСОБА_2 з 24.09.1999 року перебували у зареєстрованому шлюбі, який було розірвано на підставі рішення Броварського міськрайонного суду Київської області від 16.09.2015 року. Як вбачається із рішення Броварського міськрайонного суду Київської області від 16.09.2015 року (а.с.3-3,зворот, том 1), яке набрало законної сили, до суду із позовом про розірвання шлюбу зверталася ОСОБА_2 , і у вказаному рішенні суду від 16.11.2015 року, справа №361/7181/15-ц, зазначено: ''… Позивач звернулась до суду з позовом про розірвання шлюбу. …Посилається на те, що спільне життя не склалося. З 2002 року сторони припинили подружні стосунки та ведення спільного господарства, проживають окремо. Спір щодо поділу майна між ними вирішений окремим судовим рішенням. … Відповідач в судове засідання не з'явився, надав письмову заяву, позов визнає, не заперечує проти його задоволення.''
27.03.2007 року ОСОБА_1 написав розписку, зі змісту якої вбачається, що він отримав від ОСОБА_3 в борг 40 000 доларів США або 202 000 грн. на будівництво садового будинку за адресою: АДРЕСА_1 , та зобов'язався їх повернути до кінця 2010 року з винагородою 10 000 доларів США або 50 500 грн., тобто, в сумі 50 000 доларів США або 252 500 грн.
23.11.2010 року ОСОБА_1 написав розписку ОСОБА_3 , зі змісту якої вбачається, що він просить відтермінувати повернення боргу до кінця 2018 року, і зобов'язався повернути всю суму з винагородою в 20 000 доларів США або 160 000 грн., що становить 70 000 доларів США або 412 500 грн. 23.11.2010 року ОСОБА_3 на даній розписці висловила своє письмове погодження на відстрочення повернення боргу з винагородою в сумі 70 000 доларів США, або 412 500 грн., або згідно з курсом валюти на день розрахунку.
04.07.2020 року ОСОБА_3 написала заяву, посвідчену приватним нотаріусом Васильківського нотаріального округу Носенко Г.А., відповідно до якої грошові кошти в сумі 1 883 000 грн., що є еквівалентом 70 000 доларів США, нею отримано від ОСОБА_1 .
Рішенням Броварського міськрайонного суду Київської області від 22.12.2014 року визнано за ОСОБА_2 право власності на 1/2 частку садового будинку, який розташований за адресою: АДРЕСА_1 , за ОСОБА_1 визнано право власності на іншу 1/2 частку даного садового будинку.
Відповідно до положень ч.1, ч.2, ч.3 статті 89 ЦПК України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Згідно приписів ч.1, ч.2, ч.3, ч.4 статті 12 ЦПК України, цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.
Принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи та покладає тягар доказування на сторони. Водночас, цей принцип не створює для суду обов'язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона. Таку обставину треба доказувати таким чином, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний (постанова Великої Палати Верховного Суду від 18.03.2020 року у справі №129/1033/13-ц, провадження № 14-400цс19).
У цивільних справах Європейський Суд з прав людини використовує стандарт »баланс ймовірностей» (a balance of probabilities): слід довести, що факт скоріше був, а ніж не був, тобто, суб'єктивна впевненість може бути виміряна як така, що дорівнює 51% і вище (ця математична аналогія випливає із пояснення в справі Miller v MinisterofPensions [1947] 2 All ER 372). В практиці Європейського Суду з прав людини можна знайти десятки рішень, в яких суд посилається на »balance of probabilities» для оцінки обставин справи. Наприклад, в рішенні BENDERSKIY v. Ukraine 15.11.2007 р. суд застосовує »баланс ймовірностей». У рішенні J.K. AND OTHERS v. SWEDEN 23.08.2016 р. Європейський Суд з прав людини вказує, що цей стандарт притаманний саме цивільним справам. Кожна людина з власного досвіду має уявлення про те, що деякі факти трапляються рідко, а деякі - часто. Це називають апріорною вірогідністю або, згідно з англійськими суддями, »вірогідністю, що визначена природою речей» (inherentprobability). З цього починається процес доказування: чим менш правдоподібна та обставина, яку слід довести, тим більш переконливими мають бути докази, і навпаки, чим більш вірогідною здається обставина, тим менше зусиль потрібно від сторони, на яку покладено тягар доведення, аби переконати суд.
Ще один стандарт доказування - »поза розумним сумнівом». У справі »Кобець проти України» суд повторює, що відповідно до його прецедентної практики, при оцінці доказів він керується критерієм доведення »поза розумним сумнівом» (рішення у справі »Авшар проти Туреччини»). Таке доведення має випливати із сукупності ознак чи неспростовних презумпцій, достатньо вагомих, чітких і узгоджених між собою.
Верховний Суд в постанові від 27.11.2018 року у справі №914/2505/17 згадує, що принцип оцінки доказів »поза розумним сумнівом» полягає в тому, що розумним є сумнів, який ґрунтується на певних обставинах та здоровому глузді, випливає зі справедливого та зваженого розгляду всіх належних та допустимих відомостей, визнаних доказами, або з відсутності таких відомостей і є таким, який змусив би особу втриматися від прийняття рішення у питаннях, що мають для неї найбільш важливе значення.
Апеляційний суд вважає за необхідне зазначити, що доводи апеляційної скарги не спростовують висновку оскаржуваного рішення суду першої інстанції від 14.05.2025 року відносно того, що позивач в ході судового розгляду даної справи не надав належних та достатніх доказів, у розумінні приписів статей: 77, 80 ЦПК України, на підтвердження тієї обставини, що отримані ним в позику кошти були використані в інтересах сім'ї із ОСОБА_2 на будівництво будинку за адресою: АДРЕСА_1 .
При цьому, апеляційний суд погоджується із висновком суду першої інстанції відносно того, що сам по собі факт зазначення у розписці про мету позики, за відсутності інших належних та допустимих доказів, безумовно не свідчить про те, що позика витрачена на будівництво будинку. Як вбачається із матеріалів справи, ОСОБА_2 не була стороною договорів позики. Доказів на підтвердження надання згоди на укладення цих договорів, які виходять за межі дрібного побутового правочину, обізнаності відповідача ОСОБА_2 про укладення ОСОБА_1 договорів позики 27.03.2007 року та 23.11.2010 року, їх умови, зокрема, розмір отриманих у позику сум та строків їх повернення, а також використання даних коштів ОСОБА_1 в інтересах сім'ї, з урахуванням заперечень відповідача ОСОБА_2 , позивачем суду не надано.
Як у відзиві на позовну заяву ОСОБА_1 в суді першої інстанції (а.с.54-58, том 1), так і у відзиві на апеляційну скаргу ОСОБА_1 , сторона відповідача звертає увагу на ту обставину, що ОСОБА_1 у червні 2020 року звертався до Козелецького районного суду Чернігівської області з позовом до ОСОБА_2 про визнання факту окремого проживання подружжя (справа №734/1462/20). У вимогах заявленого позову ОСОБА_1 просив суд визнати факт окремого проживання подружжя ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , в період з 06.06.2000 року по 16.11.2015 року. Постановою Чернігівського апеляційного суду від 07.12.2021 року рішення Козелецького районного суду Чернігівської області від 27.07.2021 року було скасовано, а провадження у справі №734/1462/20 - закрито, на підставі п.2 ч.1 статті 255 ЦПК України (а.с.110-112, 113-116, том 1).
У контексті приписів норм права, які регулюють спірні правовідносини, та фактичних, документально підтверджених обставин справи, апеляційний суд вважає за необхідне зазначити, що доводи апеляційної скарги не спростовують висновку оскаржуваного рішення суду першої інстанції від 14.05.2025 року про відсутність правових підстав для задоволення заявленого ОСОБА_1 позову про стягнення із ОСОБА_2 коштів в порядку регресу. Як вбачається із оскаржуваного рішення суду першої інстанції від 14.05.2025 року, відмовляючи у задоволенні вимог заявленого ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення коштів в порядку регресу, суд першої інстанції керувався, зокрема, приписами: статті 544, ч.1 статті 1046, ч.2 статті 1047 ЦК України, ч.3 статті 61, ч.4 статті 65 Сімейного кодексу України. Судом першої інстанції при вирішенні даного спору по суті було прийнято до уваги правові висновки, викладені в постановах Верховного Суду від 14.11.2024 року в справі № 727/1140/21, від 19.03.2025 року у справі № 462/3243/21, а також в п. 81 постанови Великої Палати Верховного Суду від 18.03.2020 року у справі № 129/1033/13-ц. Оцінюючи надані позивачем докази, в їх сукупності та взаємозв'язку, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про відсутність підстав для твердження щодо наявності у відповідача ОСОБА_2 солідарного обов'язку по поверненню коштів за договорами позики, на підтвердження укладення яких позивачем надано розписки від 27.03.2007 року та 23.11.2010 року, та, відповідно, про відсутність підстав для стягнення частини цих коштів, які повернуті ОСОБА_1 , із відповідача ОСОБА_2 в порядку регресу.
Доводи апеляційної скарги вищезазначених висновків суду першої інстанції не спростовують, оскільки вказані висновки суду узгоджуються із фактичними, документально підтвердженими обставинами справи та вказаними вище нормами права, які регламентують спірні правовідносини.
Апеляційний суд відхиляє доводи апеляційної скарги відносно того, що відповідач ОСОБА_2 в судовому засіданні не надала жодного доказу, звідки були отриманні кошти на будівництво двоповерхового будинку із прибудовами, оскільки вказана обставина не може беззаперечно свідчити про використання отриманої позивачем у борг позики у ОСОБА_3 в інтересах сім'ї, на будівництво будинку.
Доводи апеляційної скарги відносно того, що суд першої інстанції вийшов за межі позовних вимог, та фактично встановив факт недійсності договору позики, що і стало підставою для відмови у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 , не можуть бути підставою для скасування рішення суду першої інстанції від 14.05.2025 року, оскільки вказаних висновків оскаржуване рішення суду від 14.05.2025 року, в собі не містить. Натомість, суд першої інстанції у оскаржуваному рішенні від 14.05.2025 року не ставив під сумнів факт отримання ОСОБА_1 боргових коштів від ОСОБА_3 , але при цьому, судом першої інстанції встановлено, що ОСОБА_2 не була стороною договорів позики, доказів на підтвердження надання згоди на укладення цих договорів, які виходять за межі дрібного побутового правочину, суду не надано. За даних обставин, суд першої інстанції констатував, що належних та достатніх доказів обізнаності відповідача ОСОБА_2 про укладення ОСОБА_1 договорів позики 27.03.2007 року та 23.11.2010 року, їх умови, зокрема, розмір отриманих у позику сум та строків їх повернення, а також використання даних коштів ОСОБА_1 в інтересах сім'ї, матеріали справи в собі не містять.
Враховуючи наведене вище, апеляційний суд дійшов висновку, що доводи апеляційної скарги не містять в собі підстав для скасування рішення суду першої інстанції від 14.05.2025 року, ухваленого на підставі норм права, які регламентують спірні правовідносини та на основі з'ясованих фактичних обставин, документально підтверджених тими доказами, які були досліджені в ході судового розгляду даної справи, і на які учасники справи посилались, як на підставу своїх доводів та заперечень.
За даних обставин, апеляційний суд вважає за необхідне апеляційну скаргу ОСОБА_1 - залишити без задоволення, а рішення Козелецького районного суду Чернігівської області від 14.05.2025 року, залишити без змін.
Керуючись статтями: 367, 368, 374, 375, 381, 382, 383, 384, 389, 390 ЦПК України, апеляційний суд,
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - залишити без задоволення.
Рішення Козелецького районного суду Чернігівської області від 14 травня 2025 року, залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення, але може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повної постанови.
Дата складення повної постанови - 13.11.2025 року.
Головуючий: Судді: