14 листопада 2025 року м. Рівне №460/10253/25
Рівненський окружний адміністративний суд у складі судді Борискіна С.А., розглянувши за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи адміністративну справу за позовом
ОСОБА_1
доВійськової частини НОМЕР_1
про визнання дій протиправними, зобов'язання вчинення певних дій,
ОСОБА_1 (далі - позивач) звернувся до Рівненського окружного адміністративного суду через свого представника з позовом до Військової частини НОМЕР_1 (далі - відповідач / ВЧ НОМЕР_1 ), в якому просить:
- визнати протиправними дії та зобов'язати ВЧ НОМЕР_1 нарахувати і виплатити з 27.02.2022 до 14.03.2025 включно грошове забезпечення, яке складається з посадового окладу, окладу за військовим званням, процентної надбавки за вислугу років, та щомісячних додаткових видів грошового забезпечення (надбавки, доплати, підвищення) та премії, а також одноразову грошову допомогу при звільненні з військової служби, компенсацію за невикористану відпустку, грошову допомогу для оздоровлення із розрахунку шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня календарного року (але не менше 50 відсотків розміру мінімальної заробітної плати, встановленого законом на 1 січня календарного року), на відповідний тарифний коефіцієнт згідно з додатками до постанови Кабінету Міністрів України (КМУ) від 30.08.2017 №704 «Про грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та деяких інших осіб», з урахуванням виплачених сум, із одночасною компенсацією сум податку з доходів фізичних осіб відповідно до пункту 2 Порядку виплати щомісячної грошової компенсації сум податку з доходів фізичних осіб, що утримуються з грошового забезпечення, грошових винагород та інших виплат, одержаних військовослужбовцями, поліцейськими та особами рядового і начальницького складу, затвердженого постановою КМУ від 15.01.2004 №44;
- зобов'язати ВЧ НОМЕР_1 нарахувати та виплатити компенсацію втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати на суму невиплаченого грошового забезпечення за весь час затримки виплати - за період з 27.02.2022 по день фактичної виплати грошового забезпечення;
- визнати протиправною бездіяльність та зобов'язати ВЧ НОМЕР_1 перерахувати та виплатити компенсацію при звільненні за невикористані дні оплачуваних відпусток (щорічних та додаткових) за 2022, 2023, 2024, 2025 роки, обчисливши її суму виходячи із розміру місячного грошового забезпечення, з урахуванням сум додаткової винагороди передбаченої постановою КМУ від 28.02.2022 №168 «Питання деяких виплат військовослужбовцям, особам рядового і начальницького складу, поліцейським та їх сім'ям під час дії воєнного стану», із одночасною компенсацією сум податку з доходів фізичних осіб відповідно до пункту 2 Порядку виплати щомісячної грошової компенсації сум податку з доходів фізичних осіб, що утримуються з грошового забезпечення, грошових винагород та інших виплат, одержаних військовослужбовцями, поліцейськими та особами рядового і начальницького складу, затвердженого постановою КМУ від 15.01.2004 №44;
- зобов'язати ВЧ НОМЕР_1 нарахувати та виплатити компенсацію втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати на суму невиплаченої грошової компенсації за невикористані дні відпусток з врахуванням постанови КМУ від 28.02.2022 №168 за весь час затримки виплати - за період з 14.03.2025 по день фактичної виплати грошового забезпечення.
В обґрунтування заявлених позовних вимог представник позивача зазначив, що ОСОБА_1 проходив військову службу у складі ВЧ НОМЕР_1 у період з 27.02.2022 до 14.03.2025. З 14.03.2025, на підставі наказу командира ВЧ НОМЕР_1 , позивача звільнено з військової служби у запас. Вказав, що за час проходження служби у складі означеної вище ВЧ позивачу нараховано та виплачено грошове забезпечення у меншому розмірі, аніж встановлювалось положеннями чинного тоді законодавства, а саме посадовий оклад та оклад за військовим званням позивача обраховувались виходячи із розміру прожитковому мінімуму для працездатних осіб, установленого законом на 01.01.2018, що підтверджується довідками, наданими відповідачем у відповідь на адвокатський запит. Тому, покликаючись на норми Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» та приписи постанови КМУ від 30.08.2017 №704, з урахуванням постанови Шостого апеляційного адміністративного суду від 29.01.2020 у справі №826/6453/18, представник позивача вважає такі дії відповідача протиправними, а також стверджує про наявність у ОСОБА_1 права на перерахунок і виплату грошового забезпечення за період з 27.02.2022 до 14.03.2025, грошових допомог для оздоровлення за 2022-2025 роки та одноразової грошової допомоги при звільненні з розрахунку збільшених розмірів посадового окладу й окладу за військовим званням. Також представник позивача стверджує, що, починаючи з 2022 року, ОСОБА_1 брав участь у бойових діях, що підтверджується розрахунками грошового забезпечення з виплатою додаткової винагороди та посвідченням УБД, однак при звільненні, відповідно до наказу про виключення зі штату, позивач не отримав грошову компенсацію за невикористані дні відпустки як учаснику бойових дій за період з 2022-2025 роки, виходячи з грошового забезпечення станом на день звільнення з військової служби. Крім того, на переконання представника позивача, при розрахунку розміру грошової компенсації при звільненні за невикористані ОСОБА_1 дні відпустки ВЧ НОМЕР_1 протиправно не врахувала суми додаткової винагороди, передбаченої постановою КМУ від 28.02.2022 №168 «Питання деяких виплат військовослужбовцям, особам рядового і начальницького складу, поліцейським та їх сім'ям під час дії воєнного стану», а тому така компенсація також має бути перерахована і виплачена відповідачем з дотриманням правил, передбачених пунктом 6 розділу ХХХІ Порядку виплати грошового забезпечення військовослужбовцям Збройних Сил України та деяким іншим особам, затвердженого наказом Міністерства оборони України від 07.06.2018 №260. При цьому, представник позивача зауважив, що виплата перерахованих на підставі рішення суду грошового забезпечення і компенсації за невикористані дні відпусток мають бути здійснені відповідачем з одночасною компенсацією сум податку з доходів фізичних осіб відповідно до пункту 2 Порядку виплати щомісячної грошової компенсації сум податку з доходів фізичних осіб, що утримуються з грошового забезпечення, грошових винагород та інших виплат, одержаних військовослужбовцями, поліцейськими та особами рядового начальницького складу, затвердженого постановою КМУ від 15.01.2004 №44. Також, посилаючись на норми Закону України «Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати» та практику Верховного Суду, представник позивача вважає наявними підстави для нарахування і виплати відповідачем на користь позивача компенсації втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати на суму невиплачених йому грошового забезпечення й компенсації за невикористані дні відпусток. Між тим, представник позивача зауважив, що інформацію про суми нарахованого та виплаченого ОСОБА_1 грошового забезпечення за спірний період останнім отримано від відповідача лише у травні 2025 року як відповідь на адвокатський запит, а тому, на його переконання, саме надання зазначених відомостей є письмовим повідомленням позивача про суми нарахованих та виплачених йому видів грошового забезпечення за період військової служби у розумінні частини другої статті 233 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України), а отже строк звернення до суду із цим позовом позивачем не пропущений. З наведених підстав представник позивача просить позов задовольнити.
Ухвалою суду від 17.06.2025 позовну заяву прийнято до розгляду, відкрито провадження у справі та вирішено розгляд справи провести за правилами спрощеного позовного провадження, без повідомлення сторін за наявними у ній матеріалами.
20.06.2025, через підсистему «Електронний суд», до суду надійшов відзив ВЧ НОМЕР_1 на позовну заяву, за змістом якого представник відповідача позовні вимоги не визнав з огляду на їх необґрунтованість. Аргументуючи свої заперечення у частині спірного періоду з 20.05.2023 до 14.03.2025, зазначив, що 20.05.2023 набрала чинності постанова КМУ від 12.05.2023 №481 «Про скасування підпункту 1 пункту 3 змін, що вносяться до постанов Кабінету Міністрів України, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 21 лютого 2018 р. №103, та внесення зміни до пункту 4 постанови Кабінету Міністрів України від 30 серпня 2017 р. №704», якою абзац перший пункту 4 постанови КМУ від 30.08.2017 №704 викладено в новій редакції, а саме: «4. Установити, що розміри посадових окладів, окладів за військовими (спеціальними) званнями військовослужбовців, осіб рядового та начальницького складу та деяких інших осіб розраховуються виходячи з розміру 1762 гривні та визначаються шляхом множення на відповідний тарифний коефіцієнт згідно з додатками 1, 12, 13 і 14.». Таким чином, підстави для задоволення позовних вимог за період з 20.05.2023 до 14.03.2025 відсутні. Стосовно позовних вимог за період з 27.02.2022 до 19.05.2023 представник відповідача вказав, що пунктом 4 постанови КМУ від 30.08.2017 №704 у редакції, чинній на момент її прийняття, установлювалось, що розміри посадових окладів, окладів за військовими (спеціальними) званнями військовослужбовців, осіб рядового та начальницького складу визначаються шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня календарного року (але не менше 50% розміру мінімальної заробітної плати, встановленого законом на 1 січня календарного року), на відповідний тарифний коефіцієнт згідно з додатками 1, 12, 13, 14. Разом з тим, постановою Уряду від 21.02.2018 №103, яка набрала чинності 24.02.2018, у пункт 4 Постанови №704 внесено зміни, за якими розміри посадових окладів, окладів за військовими (спеціальними) званнями військовослужбовців, осіб рядового та начальницького складу визначаються шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 01.01.2018, на відповідний тарифний коефіцієнт згідно з додатками 1, 12, 13 і 14 до цієї постанови. Однак, після визнання протиправними та скасування таких змін постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 29.01.2020 у справі №826/6453/18, норми Постанови №704 не були приведені Урядом у відповідність до чинного законодавства, а інших нормативно-правових актів з цього приводу КМУ не видавав. На переконання представника відповідача, скасування пункту 6 Постанови №103 не впливає на порядок та процедуру проведення перерахунку розмірів посадового окладу і окладу за військовим званням позивача, оскільки постанова Шостого апеляційного адміністративного суду від 29.01.2020 у справі №826/6453/18 не створює підстав для здійснення відповідного перерахунку, а визнання нормативно-правового акта таким, що втратив чинність, не поновлює дію попереднього акта. З огляду на викладене, представник відповідача вважає помилковими доводи сторони позивача щодо необхідності застосування при обчисленні посадового окладу, окладу за військовим званням та інших складових грошового забезпечення ОСОБА_1 такої розрахункової величини, як прожитковий мінімум для працездатних осіб, встановлений законом на 01.01.2022 та 01.01.2023 відповідно. Не погоджуючись із позовними вимогами щодо перерахунку та виплати грошової компенсації при звільненні за невикористані ОСОБА_1 дні відпусток, представник відповідача зазначив, що грошова компенсація за невикористані дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій за 2023-2025 роки нарахована та виплачена позивачу на підставі чинного на момент його звільнення законодавства, що підтверджується долученою до відзиву довідкою-розрахунком. У свою чергу, щодо врахування сум додаткової винагороди, передбаченої постановою КМУ від 28.02.2022 №168, при розрахунку розміру грошової компенсації позивачу при звільненні за невикористані ним дні відпусток, зауважив, що ОСОБА_1 звільнений зі служби 14.03.2025, а тому, з урахуванням змін до пункту 6 розділу ХХХІ Порядку виплати грошового забезпечення військовослужбовцям Збройних Сил України та деяким іншим особам, затвердженого наказом Міністерства оборони України від 07.06.2018 №260, вказана додаткова винагорода не підлягає включенню при обрахунку такої компенсації. Наведене, на переконання представника відповідача, свідчить про відсутність протиправної поведінки з боку ВЧ НОМЕР_1 , а отже і про відсутність правових підстав для задоволення позову у цій частині. Щодо вимоги про компенсацію податку на доходи фізичних осіб відповідно до постанови КМУ від 15.01.2004 №44, представник ВЧ НОМЕР_1 пояснив, що виплата щомісячної грошової компенсації сум податку з доходів фізичних осіб, що утримується з грошового забезпечення, здійснюється за умови виплати грошового забезпечення, грошових винагород та інших виплат. Водночас, оскільки виплата грошового забезпечення в перерахованому розмірі позивачу ще не здійснена, а також відсутні підстави вважати, що відповідач при виплаті грошового забезпечення за рішенням суду не виплатить позивачу грошову компенсацію суми податку з доходів фізичних осіб, то вимога щодо зобов'язання ВЧ НОМЕР_1 здійснити вказану компенсацію з сум такої виплати є передчасною. Спростовуючи позовні вимоги у частині зобов'язання ВЧ НОМЕР_1 нарахувати і виплатити позивачу компенсацію втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків виплати грошового забезпечення та грошової компенсації при звільненні за невикористані ОСОБА_1 дні відпусток, представник відповідача вважає їх безпідставними, оскільки відсутні обов'язкові умови для проведення вказаної компенсації, а саме: строк виплати грошового забезпечення відповідачем не порушений; затримка щодо виплати грошового забезпечення відсутня. Крім того, вказав, що право на компенсацію позивач набуде лише після набрання законної сили відповідним судовим рішенням щодо перерахунку грошового забезпечення та у разі несвоєчасної виплати відповідачем сум доходу, який стягнуто на підставі цього рішення. До настання зазначених обставин позовні вимоги про нарахування та виплату позивачу компенсації втрати частини доходів, які є похідними від вимог про перерахунок та виплату грошового забезпечення і компенсації невикористаних відпусток, є передчасними. Між тим, представник відповідача стверджує, що позовні вимоги у частині спірного періоду з 19.07.2022 до 14.03.2025 заявлені позивачем з порушенням установленого КЗпП України тримісячного строку звернення до суду, у зв'язку з чим ВЧ НОМЕР_1 подано клопотання про залишення позову у цій частині без розгляду. За наведених обставин, представник відповідача вважає, що у спірних правовідносинах ВЧ НОМЕР_1 діяла на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України, а тому просить відмовити у задоволенні позовних вимог повністю.
Інші заяви по суті справи від сторін не надходили.
Ухвалою суду від 14.11.2025 відмовлено у задоволенні клопотання ВЧ НОМЕР_1 про залишення позову без розгляду.
В силу приписів частини четвертої статті 229 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України), фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснюється.
Розглянувши наявні у справі матеріали, повно та всебічно з'ясувавши всі обставини адміністративної справи, які мають юридичне значення для розгляду й вирішення спору по суті, перевіривши їх дослідженими доказами, суд встановив таке.
ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , є учасником бойових дій, що засвідчується копією належного йому посвідчення від 13.12.2023 серії НОМЕР_2 (а.с.37).
У період з 27.02.2022 до 14.03.2025 позивач проходив військову службу у складі ВЧ НОМЕР_1 , що не є спірними обставинами у справі та визнається сторонами.
На підставі наказу командира ВЧ НОМЕР_1 (по стройовій частині) від 14.03.2025 №73, ОСОБА_1 , звільненого з військової служби у запас відповідно до наказу командира ВЧ НОМЕР_1 (по особовому складу) від 12.03.2025 №44-РС, з 14.03.2025 виключено зі списків особового складу частини та всіх видів забезпечення, що підтверджується наявними у матеріалах справи копіями військового квитка позивача від 03.11.1985 серії НОМЕР_3 (а.с.38-46) та довідки-розрахунку, виданої ВЧ НОМЕР_1 18.06.2025 за 2025/137ф (а.с.90).
Судом установлено, що нарахування та виплату грошового забезпечення ОСОБА_1 у період проходження ним військової служби у складі ВЧ НОМЕР_1 здійснювала фінансово-економічна служба цієї військової частини, що не заперечується відповідачем у відзиві на позовну заяву та підтверджується долученими до матеріалів справи копіями довідок ВЧ НОМЕР_1 від 15.05.2025 №25/2025ф, №26/2025ф (а.с.29, 30).
У травні 2025 року представник позивача звернувся до ВЧ НОМЕР_1 із адвокатським запитом, у якому, зокрема, просив надати: 1) розрахунок розміру грошового забезпечення, яке виплачувалось ОСОБА_1 за кожен календарний місяць служби у ВЧ НОМЕР_1 в розрізі щомісячних основних та додаткових видів грошового забезпечення, одноразових додаткових видів грошового забезпечення, а також грошової компенсації за невикористані ним дні відпусток; 2) інформацію з підтверджуючи документами, чи повідомлявся письмово ОСОБА_1 щомісячно під час служби про усі суми, які були нараховані та виплачені йому, в порядку статті 110 КЗпП України та статті 30 Закону України «Про оплату праці» (а.с.31-35).
У відповідь на вказаний адвокатський запит ВЧ НОМЕР_1 листом від 17.05.2025 №5071 повідомила, що ОСОБА_1 під час служби у ВЧ НОМЕР_1 щомісячно не повідомлявся про усі суми коштів, які йому були нараховані та виплачені (а.с.28), а також надала розрахунок грошового забезпечення ОСОБА_1 за період проходження ним військової служби у складі ВЧ у формі довідок від 15.05.2025 №25/2025ф, №26/2025ф (а.с.29, 30).
Вважаючи протиправними дії/бездіяльність відповідача щодо ненарахування та невиплати позивачу грошового забезпечення за спірний період з урахуванням належних розмірів посадового окладу та окладу за військовим званням, а компенсації за невикористані дні відпустки - з урахуванням сум додаткової винагороди, передбаченої постановою КМУ від 28.02.2022 №168, представник позивача звернувся до суду з цим позовом з метою захисту прав та інтересів позивача.
Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам, суд зазначає таке.
Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Статтею 43 Основного Закону України визначено, що кожен має право, зокрема, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.
Частиною першою статті 2 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу» від 25.03.1992 №2232-XII (далі - Закон №2232-XII) передбачено, що військова служба є державною службою особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров'я і віком громадян України, іноземців та осіб без громадянства, пов'язаній з обороною України, її незалежності та територіальної цілісності (…).
За змістом преамбули Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» від 20.12.1991 №2011-XII (далі - Закон №2011-XII), цей Закон відповідно до Конституції України визначає основні засади державної політики у сфері соціального захисту військовослужбовців та членів їх сімей, встановлює єдину систему їх соціального та правового захисту, гарантує військовослужбовцям та членам їх сімей в економічній, соціальній та політичній сферах сприятливі умови для реалізації їх конституційного обов'язку щодо захисту Вітчизни та регулює відносини у цій галузі.
Положеннями статті 1 Закону №2011-XII (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) визначено, що соціальний захист військовослужбовців - діяльність (функція) держави, спрямована на встановлення системи правових і соціальних гарантій, що забезпечують реалізацію конституційних прав і свобод, задоволення матеріальних і духовних потреб військовослужбовців відповідно до особливого виду їх службової діяльності, статусу в суспільстві, підтримання соціальної стабільності у військовому середовищі. Це право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, у старості, а також в інших випадках, передбачених законом.
Військовослужбовці користуються усіма правами і свободами людини та громадянина, гарантіями цих прав і свобод, закріпленими в Конституції України та законах України, з урахуванням особливостей, встановлених цим та іншими законами (частина перша статті 1-2 вказаного Закону).
Щодо позовних вимог про перерахунок і виплату грошового забезпечення у частині спірного періоду з 27.02.2022 до 19.05.2023.
Згідно з частинами першою-четвертою статті 9 Закону №2011-XII, держава гарантує військовослужбовцям достатнє матеріальне, грошове та інші види забезпечення в обсязі, що відповідає умовам військової служби, стимулює закріплення кваліфікованих військових кадрів.
До складу грошового забезпечення входять: посадовий оклад, оклад за військовим званням; щомісячні додаткові види грошового забезпечення (підвищення посадового окладу, надбавки, доплати, винагороди, які мають постійний характер, премія); одноразові додаткові види грошового забезпечення.
Грошове забезпечення визначається залежно від посади, військового звання, тривалості, інтенсивності та умов військової служби, кваліфікації, наукового ступеня і вченого звання військовослужбовця. Грошове забезпечення підлягає індексації відповідно до закону.
Грошове забезпечення виплачується у розмірах, що встановлюються Кабінетом Міністрів України, та повинно забезпечувати достатні матеріальні умови для комплектування Збройних Сил України, інших утворених відповідно до законів України військових формувань та правоохоронних органів кваліфікованим особовим складом, враховувати характер, умови служби, стимулювати досягнення високих результатів у службовій діяльності.
Порядок виплати грошового забезпечення визначається Міністром оборони України, керівниками центральних органів виконавчої влади, що мають у своєму підпорядкуванні утворені відповідно до законів України військові формування та правоохоронні органи, керівниками розвідувальних органів України.
30.08.2017 Кабінетом Міністрів України прийнято постанову №704 «Про грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та деяких інших осіб» (далі - Постанова №704), якою, зокрема, затверджено тарифну сітку розрядів і коефіцієнтів посадових окладів військовослужбовців з числа осіб рядового, сержантського і старшинського складу, офіцерського складу (крім військовослужбовців строкової військової служби), осіб рядового і начальницького складу згідно з додатком 1, схему тарифних коефіцієнтів за військовим (спеціальним) званням військовослужбовців (крім військовослужбовців строкової військової служби), осіб рядового і начальницького складу згідно з додатком 14, а також розміри надбавки за вислугу років військовослужбовцям (крім військовослужбовців строкової військової служби), особам рядового і начальницького складу згідно з додатком 16.
Пунктом 4 Постанови №704 (у редакції, чинній до 24.02.2018) установлювалось, що розміри посадових окладів, окладів за військовими (спеціальними) званнями військовослужбовців, осіб рядового та начальницького складу визначаються шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня календарного року (але не менше 50 відсотків розміру мінімальної заробітної плати, встановленого законом на 1 січня календарного року), на відповідний тарифний коефіцієнт згідно з додатками 1, 12, 13, 14.
У подальшому, постановою Кабінету Міністрів України «Про перерахунок пенсій особам, які звільнені з військової служби, та деяким іншим категоріям осіб» від 21.02.2018 №103 (набрала чинності 24.02.2018; далі - Постанова №103) до Постанови №704 внесено зміни, внаслідок яких пункт 4 Постанови №704 викладено у новій редакції, а саме:
«4. Установити, що розміри посадових окладів, окладів за військовими (спеціальними) званнями військовослужбовців, осіб рядового та начальницького складу визначаються шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня 2018 р., на відповідний тарифний коефіцієнт згідно з додатками 1, 12, 13 і 14.».
Разом з тим, суд зауважує, що Постановою №103 зміни до додатків 1, 12, 13 і 14 Постанови №704 не вносилися.
Отже, станом на 01.01.2018 та 01.01.2019 пункт 4 Постанови №704 визначав, що при обчисленні розмірів посадових окладів, окладів за військовими (спеціальними) званнями військовослужбовців, осіб рядового та начальницького складу використовується такий показник, як «розмір прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановлений законом на 1 січня 2018 р.».
Водночас, постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 29.01.2020 у справі №826/6453/18 за наслідками апеляційного перегляду справи скасовано рішення Окружного адміністративного суду м. Києва від 16.10.2019 в частині відмови у задоволенні позову про визнання протиправним та скасування пункту постанови і прийнято в цій частині нову постанову про задоволення позову. Визнано протиправним та скасовано пункт 6 постанови Кабінету Міністрів України від 21.02.2018 №103 «Про перерахунок пенсій особам, які звільнені з військової служби, та деяким іншим категоріям осіб». В іншій частині рішення Окружного адміністративного суду м. Києва від 16.10.2019 залишено без змін.
Тобто, з 29.01.2020 - дня набрання законної сили постановою Шостого апеляційного адміністративного суду у справі №826/6453/18 - пункт 6 Постанови №103 втратив чинність, та відновлена дія пункту 4 Постанови №704 у первинній редакції.
У той же час, пунктом 3 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України» від 06.12.2016 №1774-VІІІ (набрав чинності 01.01.2017; далі - Закон №1774-VІІІ) установлено, що мінімальна заробітна плата після набрання чинності цим Законом не застосовується як розрахункова величина для визначення посадових окладів та заробітної плати працівників та інших виплат. До внесення змін до законів України щодо незастосування мінімальної заробітної плати як розрахункової величини вона застосовується у розмірі прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого на 1 січня календарного року, починаючи з 01.01.2017.
Суд вважає за необхідне зазначити, що під час розв'язання правової колізії між нормами пункту 3 розділу ІІ Закону №1774-VІІІ, пункту 4 Постанови №704 (у редакції до внесення змін Постановою №103) та приміток до додатків 1, 12, 13, 14 Постанови №704 перевагу слід віддати саме положенням Закону №1774-VІІІ як нормативно-правового акта вищої юридичної сили.
Конституційний Суд України неодноразово розглядав питання, пов'язані з реалізацією права на соціальний захист, і сформулював правову позицію, згідно з якою Конституція України виокремлює певні категорії громадян України, що потребують додаткових гарантій соціального захисту з боку держави. До них, зокрема, належать громадяни, які відповідно до статті 17 Конституції України, перебувають на службі у військових формуваннях та правоохоронних органах держави, забезпечуючи суверенітет і територіальну цілісність України, її економічну та інформаційну безпеку, а саме: у Збройних Силах України, органах Служби безпеки України, міліції, прокуратури, охорони державного кордону України, податкової міліції, Управління державної охорони України, державної пожежної охорони, Державного департаменту України з питань виконання покарань тощо (рішення Конституційного Суду України від 06.07.1999 №8-рп/99 у справі щодо права на пільги; від 20.03.2002 №5-рп/2002 у справі щодо пільг, компенсацій і гарантій).
У зазначених рішеннях Конституційний Суд України вказав, що необхідність додаткових гарантій соціальної захищеності цієї категорії громадян як під час проходження служби, так і після її закінчення зумовлена, насамперед, тим, що служба у Збройних Силах України, інших військових формуваннях та правоохоронних органах держави пов'язана з ризиком для життя і здоров'я, підвищеними вимогами до дисципліни, професійної придатності, фахових, фізичних, вольових та інших якостей. Це повинно компенсуватися наявністю підвищених гарантій соціальної захищеності, тобто комплексу організаційно-правових економічних заходів, спрямованих на забезпечення добробуту саме цієї категорії громадян як під час проходження служби, так і після її закінчення.
За приписами статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» від 23.02.2006 №3477-IV (далі - Закон №3477-IV), суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) та практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.
Так, відповідно до пунктів 21, 24 рішення ЄСПЛ у справі «Федоренко проти України» (№25921/02), формуючи прецедент щодо тлумачення статті 1 Першого Протоколу до Конвенції, ЄСПЛ сформулював правову позицію про те, що право власності може бути «існуючим майном» або «виправданими очікуваннями» щодо отримання можливості ефективного використання права власності чи «законними сподіваннями» отримання права власності.
У свою чергу, в пункті 57 рішення у справі «Щокін проти України» (№23759/03 та №37943/06) та пункті 43 рішення «Серков проти України» (№39766/05) ЄСПЛ установлено порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції на підставі того, що органи державної влади віддали перевагу найменш сприятливому тлумаченню національного законодавства, що призвело до накладення на заявника додаткових зобов'язань зі сплати податку. Хоча ця справа стосується податкового спору, у ній закладено один з основних принципів забезпечення вирішення спорів у публічно-правовій сфері, зокрема, між фізичною/юридичною особою і суб'єктом владних повноважень, який передбачає, що будь-яке втручання з боку державних органів в мирне володіння майном, повинно бути законним і що воно повинне переслідувати законну мету в інтересах суспільства. Будь-яке втручання також повинно бути пропорційним переслідуваній меті. Іншими словами, необхідно знайти справедливий баланс до вимог загальних інтересів спільноти та вимог захисту основних прав особистості.
Таким чином, оскільки норма пункту 3 розділу ІІ Закону №1774-VІІІ не втратила чинності і за юридичною силою є вищою за приписи пункту 4 Постанови №704 (у редакції до внесення змін Постановою №103) та додатків 1, 12, 13, 14 до цієї Постанови, суд не знаходить правових підстав для обчислення розміру посадового окладу та окладу за військовим званням позивача із використанням величини мінімальної заробітної плати, а не прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого на 1 січня календарного року.
Суд також враховує висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені у постанові від 11.12.2019 у справі №240/4946/18, щодо застосування норм права, а саме пункту 3 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону №1774-VІІІ, згідно з якими: «01.01.2017 набрав чинності Закон №1774-VІІІ. За змістом пункту 3 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону №1774-VІІІ, мінімальна заробітна плата після набрання чинності цим Законом не застосовується як розрахункова величина для визначення посадових окладів та заробітної плати працівників та інших виплат. До внесення змін до законів України щодо незастосування мінімальної заробітної плати як розрахункової величини вона застосовується в розмірі прожиткового мінімуму для працездатних осіб, установленого на 01 січня календарного року, починаючи з 01.01.2017.».
З огляду на викладене, суд дійшов висновку, що розрахунковою величиною для визначення розмірів посадових окладів та окладів за спеціальними (військовими) званнями як складових грошового забезпечення військовослужбовців, які проходять військову службу, за Постановою №704 є саме розмір прожиткового мінімуму для працездатних осіб, визначений законом на 01 січня відповідного календарного року, а мінімальна заробітна плата (чи її частина) для розрахунків розмірів таких окладів з 01.01.2017 не застосовується.
Такі висновки суду відповідають правовій позиції Верховного Суду, викладеній у постановах від 11.02.2021 у справах №200/3774/20-а, №200/3747/20-а та №240/11952/19, а також від 18.02.2021 у справі №200/3775/20-а.
Отже, з 29.01.2020 (день набрання законної сили постановою Шостого апеляційного адміністративного суду у справі №826/6453/18) виникли правові підстави для перерахунку грошового забезпечення військовослужбовців виходячи з розмірів посадового окладу та окладу за військовим званням, які визначаються шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня календарного року, на відповідний тарифний коефіцієнт згідно з пунктом 4 Постанови №704.
Аналогічну правову позицію висловлено Верховним Судом у постановах від 02.08.2022 у справі №440/6017/21, від 12.09.2022 у справі №500/1813/21 та від 04.01.2023 у справі №640/17686/21, спірні правовідносини у яких подібні обставинам цієї справи.
Суд зазначає, що Законом України «Про Державний бюджет України на 2018 рік» від 07.12.2017 №2246-VIII (далі - Закон №2246-VIII) розмір прожиткового мінімуму для працездатних осіб з 01.01.2018 встановлювався на рівні 1762,00 грн.
Разом з тим, законами України «Про Державний бюджет України на 2020 рік», «Про Державний бюджет України на 2021 рік», «Про Державний бюджет України на 2022 рік» та «Про Державний бюджет України на 2023 рік» розмір такого прожиткового мінімуму збільшено у порівнянні з 2018 роком.
Отже, різниця між розміром прожиткового мінімуму на 2018 рік та на 2020-2023 роки впливає на визначення розміру посадового окладу і окладу за військовим (спеціальним) званням військовослужбовців, та з 29.01.2020, тобто з дня набрання законної сили постановою Шостого апеляційного адміністративного суду у справі №826/6453/18, наявні правові підстави для визначення розміру вказаних вище щомісячних основних видів грошового забезпечення шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 01 січня відповідного календарного року, на відповідний тарифний коефіцієнт.
Як установлено судом з матеріалів справи та не заперечується сторонами, нарахування й виплату грошового забезпечення ОСОБА_1 у період проходження ним військової служби у складі ВЧ НОМЕР_1 з 27.02.2022 до 19.05.2023 здійснювала фінансово-економічна служба відповідача, що також підтверджується наявними у справі довідками ВЧ НОМЕР_1 від 15.05.2025 №25/2025ф і №26/2025ф, довідкою-розрахунком ВЧ НОМЕР_1 від 18.06.2025 №2025/137ф (а.с.29, 30, 89).
З аналізу змісту вказаних письмових доказів встановлено, що належне ОСОБА_1 грошове забезпечення, а також одноразові додаткові його види, зокрема грошова допомога для оздоровлення за 2022, 2023 роки, визначені виходячи з посадового окладу і окладу за військовим званням, при обрахунку яких застосовано як розрахункову величину прожитковий мінімум для працездатних осіб, визначений Законом №2246-VIII на 01.01.2018 [1762 грн].
Зазначені обставини не заперечуються представником відповідача у відзиві ВЧ НОМЕР_1 на позовну заяву.
Враховуючи спірний у справі період, а також те, що з 01.01.2017 мінімальна заробітна плата і з 29.01.2020 прожитковий мінімум для працездатних осіб, установлений Законом №2246-VIII станом на 01.01.2018, не застосовуються як розрахункові величини для визначення посадових окладів, заробітної плати та інших виплат працівників (в тому числі, військовослужбовців), то у період з 27.02.2022 до 19.05.2023 позивач мав право на нарахування грошового забезпечення з урахуванням розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законами України «Про Державний бюджет України» станом на 01.01.2022 та 01.01.2023 відповідно, доказів здійснення чого, у даному випадку, відповідачем не надано.
Аналізуючи викладене, суд дійшов висновку, що ВЧ НОМЕР_1 , застосовуючи при обчисленні розмірів посадового окладу та окладу за військовим званням ОСОБА_1 у період з 27.02.2022 до 19.05.2023 такої розрахункової величини, як прожитковий мінімум для працездатних осіб, визначений законом на 01.01.2018, діяла протиправно й необґрунтовано.
Наведені вище обставини свідчать про наявність у суду достатніх правових підстав для захисту порушених прав та інтересів позивача шляхом визнання протиправними дій ВЧ НОМЕР_1 щодо обчислення і виплати ОСОБА_1 грошового забезпечення за період з 27.02.2022 до 19.05.2023 без врахування розмірів посадового окладу та окладу за військовим званням, визначених шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня календарного року, на відповідний тарифний коефіцієнт згідно з додатками до Постанови №704.
У свою чергу, належним способом відновлення порушених прав та інтересів позивача слугуватиме зобов'язання ВЧ НОМЕР_1 здійснити перерахунок і виплату ОСОБА_1 грошового забезпечення за період з 27.02.2022 до 19.05.2023 з урахуванням розмірів посадового окладу та окладу за військовим званням, визначених шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 01.01.2022 та 01.01.2023, на відповідний тарифний коефіцієнт згідно з додатками до Постанови №704, з урахуванням раніше виплачених сум.
Пунктом 2 Постанови №704 (у редакції, чинній до 19.05.2023) установлювалось, що грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу складається з посадового окладу, окладу за військовим (спеціальним) званням, щомісячних (підвищення посадового окладу, надбавки, доплати, винагороди, які мають постійний характер, премії) та одноразових додаткових видів грошового забезпечення.
Положеннями підпункту 3 пункту 5 Постанови №704 керівникам державних органів у межах асигнувань, що виділяються на їх утримання, надано право надавати один раз на рік військовослужбовцям (крім військовослужбовців строкової військової служби), особам рядового і начальницького складу матеріальну допомогу для вирішення соціально-побутових питань у розмірі, що не перевищує їх місячного грошового забезпечення, та допомогу для оздоровлення в розмірі місячного грошового забезпечення.
Наведене узгоджується зі змістом пунктів 1, 6 розділу XXIII Порядку виплати грошового забезпечення військовослужбовцям Збройних Сил України та деяким іншим особам, який визначає механізм та умови виплати грошового забезпечення військовослужбовцям Збройних Сил України, Державної спеціальної служби транспорту України та деяким іншим особам, затвердженого наказом Міністерства оборони України від 07.06.2018 №260 (зареєстрований в Міністерстві юстиції України 26.06.2018 за №745/32197; застосовується судом у редакції, чинній до 19.05.2023; далі - Порядок №260), відповідно до яких військовослужбовцям, крім військовослужбовців строкової військової служби, які набули (набувають) право на отримання щорічної основної (канікулярної) відпустки, один раз на рік виплачується грошова допомога для оздоровлення в розмірі місячного грошового забезпечення.
Розмір грошової допомоги для оздоровлення визначається виходячи з посадового окладу, окладу за військовим званням, надбавки за вислугу років і щомісячних додаткових видів грошового забезпечення (крім винагород) за займаною посадою, на які військовослужбовець має право на день підписання наказу про надання цієї допомоги.
З огляду на наведене, слід дійти висновку, що у період до 19.05.2023 нарахування й виплата військовослужбовцям (крім військовослужбовців строкової військової служби), особам рядового і начальницького складу такого одноразового додаткового виду грошового забезпечення, як грошова допомога для оздоровлення, безпосередньо залежали від розмірів їх посадового окладу і окладу за військовим званням.
Довідкою ВЧ НОМЕР_1 від 15.05.2025 №25/2025ф та довідкою-розрахунком ВЧ НОМЕР_1 від 18.06.2025 №2025/137ф підтверджується факт нарахування та виплати ОСОБА_1 грошової допомоги для оздоровлення за 2022 рік у сумі 14076,75 грн, за 2023 рік у сумі 22312,05 грн (а.с.29, 89).
Таким чином, оскільки в ході розгляду цієї справи судом установлено фактичні обставини щодо застосування відповідачем при обрахунку посадового окладу та окладу за військовим званням позивача у період з 27.02.2022 до 19.05.2023 неправильної розрахункової величини, отримані позивачем грошові допомоги для оздоровлення за 2022 і 2023 роки також підлягають перерахунку ВЧ НОМЕР_1 .
Щодо позовних вимог у частині зобов'язання відповідача здійснити перерахунок та виплату грошового забезпечення позивача із одночасною компенсацією сум податку з доходів фізичних осіб.
Постановою Кабінету Міністрів України від 15.01.2004 №44 затверджено Порядок виплати щомісячної грошової компенсації сум податку з доходів фізичних осіб, що утримуються з грошового забезпечення, грошових винагород та інших виплат, одержаних військовослужбовцями, поліцейськими та особами рядового і начальницького складу (далі - Порядок №44).
За змістом пункту 1 Порядку №44 (у редакції постанови КМУ від 06.01.2005 №17, зі змінами), цей Порядок визначає умови та механізм щомісячної грошової компенсації сум податку з доходів фізичних осіб, що утримуються з грошового забезпечення, грошових винагород та інших виплат, одержаних військовослужбовцями, поліцейськими та особами рядового і начальницького складу (в тому числі відрядженими до органів виконавчої влади та інших цивільних установ), співробітниками Служби судової охорони у зв'язку з виконанням ними своїх обов'язків під час проходження служби (далі - грошова компенсація).
Відповідно до пунктів 2-5 Порядку №44, грошова компенсація виплачується громадянам України, які відповідно до законодавства мають статус військовослужбовця, поліцейського або є особами рядового і начальницького складу Державної кримінально-виконавчої служби, ДСНС, податкової міліції, Національного антикорупційного бюро, Державного бюро розслідувань, співробітникам Служби судової охорони, а також особам, звільненим із служби, для відшкодування утриманих сум податку з їх грошового забезпечення, грошових винагород та інших виплат, право на які вони набули у зв'язку з виконанням обов'язків під час проходження служби.
Виплата грошової компенсації здійснюється установами (організаціями, підприємствами), що утримують військовослужбовців, поліцейських та осіб рядового і начальницького складу, за рахунок відповідних коштів, які є джерелом доходів цих осіб, шляхом рівноцінного та повного відшкодування втрат частини грошового забезпечення, грошових винагород та інших виплат, одержаних у зв'язку з виконанням ними своїх обов'язків під час проходження служби, що пов'язані з утриманням податку з доходів фізичних осіб у порядку та розмірах, визначених законом (…).
Виплата грошової компенсації військовослужбовцям, поліцейським та особам рядового і начальницького складу здійснюється одночасно з виплатою їм грошового забезпечення.
Грошова компенсація виплачується за місцем одержання грошового забезпечення у розмірі суми податку з доходів фізичних осіб, утриманого з грошового забезпечення.
Аналіз наведених вище положень Порядку №44 дає підстави для висновку, що грошова компенсація сум податку з доходів фізичних осіб, що утримуються з грошового забезпечення, грошових винагород та інших виплат, одержаних, зокрема, військовослужбовцями, виплачується їм для відшкодування утриманих сум податку з їх грошового забезпечення, грошових винагород та інших виплат, право на які вони набули у зв'язку з виконанням обов'язків під час проходження служби, одночасно з виплатою грошового забезпечення за місцем його одержання у розмірі суми податку з доходів фізичних осіб, утриманого з грошового забезпечення.
Суд не погоджується з твердженнями представника відповідача щодо передчасного характеру позовних вимог про перерахунок та виплату грошового забезпечення позивача із одночасною компенсацією сум податку з доходів фізичних осіб, оскільки такі твердження спростовуються положеннями пункту 4 Порядку №44.
Таким чином, з урахуванням чинного правого регулювання та фактичних обставин даної справи, суд дійшов висновку, що виплата (за наслідками здійсненого перерахунку) позивачу грошового забезпечення та одноразових додаткових його видів, розмір яких визначається виходячи з посадового окладу і окладу за військовим званням, за період з 27.02.2022 до 19.05.2023 має бути проведена відповідачем із одночасною компенсацією сум податку з доходів фізичних осіб відповідно до приписів Порядку №44.
Щодо позовних вимог про перерахунок та виплату грошового забезпечення у частині спірного періоду з 20.05.2023 до 14.03.2025.
З наявних у матеріалах справи довідок ВЧ НОМЕР_1 від 15.05.2025 №25/2025ф, №26/2025ф про грошове забезпечення молодшого сержанта ОСОБА_1 (а.с.29, 30) судом установлено, що при нарахуванні та виплаті позивачу грошового забезпечення у період з 20.05.2023 до 14.03.2025, а також грошових допомог для оздоровлення за 2024, 2025 роки ВЧ НОМЕР_1 застосовано для обчислення посадового окладу і окладу за військовим званням позивача як розрахункову величину прожитковий мінімум для працездатних осіб, визначений Законом №2246-VIII на 01.01.2018 [1762,00 грн], що не заперечується відповідачем також у відзиві на позовну заяву.
При цьому, суд враховує, що 12.05.2023 Кабінетом Міністрів України прийнято постанову №481 «Про скасування підпункту 1 пункту 3 змін, що вносяться до постанов Кабінету Міністрів України, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 21 лютого 2018 р. №103, та внесення зміни до пункту 4 постанови Кабінету Міністрів України від 30 серпня 2017 р. №704» (набрала чинності 20.05.2023; далі - Постанова №481), пунктом 1 якої скасовано підпункт 1 пункту 3 змін, що вносяться до постанов Кабінету Міністрів України, затверджених Постановою №103.
Пунктом 2 Постанови №481 установлено внести зміну до пункту 4 Постанови №704, виклавши абзац перший в такій редакції:
«4. Установити, що розміри посадових окладів, окладів за військовими (спеціальними) званнями військовослужбовців, осіб рядового та начальницького складу та деяких інших осіб розраховуються виходячи з розміру 1762 гривні та визначаються шляхом множення на відповідний тарифний коефіцієнт згідно з додатками 1, 12, 13 і 14.».
Тобто, Постановою №481 пункт 4 Постанови №704 викладено у новій редакції, яка не передбачає застосування прожиткового мінімуму, встановленого на 1 січня відповідного календарного року, як розрахункової величини при обрахунку розмірів посадових окладів та окладів за військовими (спеціальними) званнями військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та деяких інших осіб.
Суд зауважує, що жодному із положень Постанови №481 не надавалося зворотної дії в часі та не визначалося, яким чином слід врегульовувати спірні правовідносини щодо врахування (застосування) запровадженої нею сталої величини (1762,00 грн) для розрахунку розмірів посадових окладів і окладів за військовими (спеціальними) званнями військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та деяких інших осіб за період з 29.01.2020 [день прийняття Шостим апеляційним адміністративним судом постанови у справі №826/6453/18] до 19.05.2023, тобто за період до дня набрання чинності Постановою №481 [20.05.2023].
При цьому, за загальновизнаними правилами застосування законів та інших нормативно-правових актів у часі, нормативно-правовий акт врегульовує правовідносини з дати набрання ним чинності (в залежності від обставин опублікування тощо) або з більш пізньої дати від дати його прийняття і набрання чинності, вказівку про що останній обов'язково має містити, або із дати, яка календарно передує (є більш ранньою) даті прийняття такого акта, відомості про що останній також обов'язково має містити.
За правилами частини першої статті 52 Закону України «Про Кабінет Міністрів України» від 27.02.2014 №794-VII, постанови Кабінету Міністрів України, крім постанов, що містять інформацію з обмеженим доступом, набирають чинності з дня їх офіційного опублікування, якщо інше не передбачено самими постановами, але не раніше дня їх опублікування.
З викладеного висновується, що, починаючи з 20.05.2023, для обчислення розмірів посадових окладів та окладів за військовими (спеціальними) званнями військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та деяких інших осіб застосуванню підлягала стала розрахункова величина 1762 грн, визначена пунктом 4 Постанови №704 у редакції Постанови №481.
Як установлено вище судом з матеріалів справи, при нарахуванні й виплаті ОСОБА_1 грошового забезпечення, одноразових додаткових видів грошового забезпечення, розмір яких визначається виходячи з посадового окладу та окладу за військовим званням, за період з 20.05.2023 до 14.03.2025 ВЧ НОМЕР_1 для обчислення розмірів посадового окладу і окладу за військовим званням позивача застосовано розрахункову величину 1762 грн. Наведене, на переконання суду, свідчить про дотримання відповідачем визначеного Постановою №704 порядку обрахунку грошового забезпечення позивача за вказаний вище період.
У зв'язку з цим, суд не погоджується з твердженнями представника позивача щодо наявності правових підстав для перерахунку розміру основних і додаткових видів грошового забезпечення ОСОБА_1 за період з 20.05.2023 до 14.03.2025 із застосуванням розрахункової величини прожиткового мінімуму для працездатних осіб, установленого законами України «Про Державний бюджет України» станом на 01.01.2023, 01.01.2024 та 01.01.2025 відповідно, позаяк останні [твердження] суперечать положенням чинного у вказаний період законодавства у сфері грошового забезпечення військовослужбовців та не відповідають фактичним обставинам справи.
Таким чином, суд дійшов висновку про відсутність правових підстав для задоволення позовних вимог у частині визнання протиправними дій та зобов'язання ВЧ НОМЕР_1 нарахувати і виплатити ОСОБА_1 грошове забезпечення за період з 20.05.2023 до 14.03.2025, грошову допомогу для оздоровлення за 2024, 2025 роки із розрахунку шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня календарного року (але не менше 50 відсотків розміру мінімальної заробітної плати, встановленого законом на 1 січня календарного року), на відповідний тарифний коефіцієнт згідно з додатками до Постанови №704, з урахуванням виплачених сум, із одночасною компенсацією сум податку з доходів фізичних осіб відповідно до пункту 2 Порядку №44.
Щодо позовних вимог про перерахунок одноразової грошової допомоги при звільненні позивача з військової служби.
Пунктом 4 розділу XXXII Порядку №260 (у редакції, чинній на день звільнення позивача з військової служби) передбачено, що військовослужбовцям, призваним на військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період або за призовом осіб із числа резервістів в особливий період, при звільненні з військової служби виплачується одноразова грошова допомога в порядку та розмірах, визначених Порядком та умовами виплати деяким категоріям військовослужбовців одноразової грошової допомоги у разі звільнення з військової служби, затвердженими постановою Кабінету Міністрів України від 17.09.2014 №460 (далі - Порядок №460).
Одноразова грошова допомога у разі звільнення з військової служби обчислюється з розміру місячного грошового забезпечення, до якого включаються, зокрема, звільненим із займаних посад - щомісячні основні та додаткові види грошового забезпечення (крім винагород) за останньою займаною посадою (пункт 5 розділу XXXII Порядку №260).
Відповідно до пунктів 1-4 Порядку №460, військовослужбовцям, які були призвані на військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період або на військову службу за призовом осіб із числа резервістів в особливий період та звільняються із служби, виплачується одноразова грошова допомога в розмірі 4 відсотки місячного грошового забезпечення за кожний повний календарний місяць служби, але не менш як 25 відсотків місячного грошового забезпечення.
Військовослужбовцям виплата допомоги здійснюється за період військової служби за призовом під час мобілізації, на особливий період або військової служби за призовом осіб із числа резервістів в особливий період із дня їх призову на відповідну військову службу без урахування періоду попередньої військової служби, на якій вони перебували, за винятком тих осіб, які при попередньому звільненні з військової служби не набули права на отримання грошової допомоги, передбаченої пунктом 2 статті 15 Закону №2011-XII.
Розмір допомоги обчислюється з урахуванням пунктів 1 і 2 постанови Кабінету Міністрів України від 17.07.1992 №393 «Про порядок обчислення вислуги років, призначення та виплати пенсій і грошової допомоги особам офіцерського складу, прапорщикам, мічманам, військовослужбовцям надстрокової служби та військової служби за контрактом, особам начальницького і рядового складу органів внутрішніх справ та членам їхніх сімей».
Допомога виплачується з розрахунку місячного грошового забезпечення (без урахування винагород), на яке має право військовослужбовець на день звільнення.
З наведеного висновується, що розрахунок одноразової грошової допомоги у разі звільнення з військової служби військовослужбовців, які були призвані на військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період або на військову службу за призовом осіб із числа резервістів в особливий період, здійснюється виходячи з місячного грошового забезпечення (без урахування винагород), на яке має право військовослужбовець на день його звільнення зі служби.
Матеріалами справи підтверджується, що у період з 27.02.2022 до 14.03.2025 позивач безперервно проходив військову службу у складі ВЧ НОМЕР_1 .
Згідно з довідкою-розрахунком, виданою ВЧ НОМЕР_1 18.06.2025 за вих. №2025/137ф, при звільненні з військової служби позивачу виплачена одноразова грошова допомога в сумі 30766,18 грн (а.с.89).
Разом з тим, оскільки в ході судового розгляду цієї адміністративної справи судом встановлено безпідставність та необґрунтованість позовних вимог щодо перерахунку грошового забезпечення позивача на день його звільнення з військової служби [14.03.2025], суд не знаходить правових підстав для задоволення позовних вимог про визнання протиправними дій ВЧ НОМЕР_1 при обрахунку та виплаті ОСОБА_1 одноразової грошової допомоги у разі звільнення з військової служби.
Відповідно, похідна позовна вимога щодо зобов'язання відповідача провести перерахунок та виплату позивачу такої одноразової грошової допомоги із врахуванням посадового окладу та окладу за військовим званням, визначених шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, установленого законом на 1 січня календарного року, на відповідний тарифний коефіцієнт згідно з додатками до Постанови №704, з урахуванням виплачених сум, із одночасною компенсацією сум податку з доходів фізичних осіб відповідно до пункту 2 Порядку №44, також не підлягає задоволенню судом.
Щодо позовних вимог про перерахунок грошової компенсації позивачу за невикористані ним дні відпустки.
У частині другій статті 1-2 Закону №2011-XII закріплено, що у зв'язку з особливим характером військової служби, яка пов'язана із захистом Вітчизни, військовослужбовцям надаються визначені законом пільги, гарантії та компенсації.
Відповідно до абзаців другого та третього пункту 14 статті 10-1 цього Закону, військовослужбовцям, крім військовослужбовців строкової військової служби, які звільняються зі служби за віком, станом здоров'я, у зв'язку з прямим підпорядкуванням близькій особі та у зв'язку із скороченням штатів або проведенням організаційних заходів, щорічні основні відпустки та додаткові відпустки в рік звільнення надаються на строки, установлені пунктами 1 та 4 цієї статті.
У рік звільнення зазначених в абзацах першому та другому цього пункту військовослужбовців зі служби у разі невикористання ними щорічної основної або додаткової відпустки їм виплачується грошова компенсація за всі не використані за час проходження військової служби дні щорічних основної та додаткової відпусток, а також додаткової відпустки військовослужбовцям, які мають дітей або повнолітню дитину - особу з інвалідністю з дитинства підгрупи А I групи, та додаткової відпустки, передбаченої статтею 16-2 Закону України «Про відпустки».
За правилами пункту 6 розділу ХХХІ Порядку №260 (у редакції, чинній на день звільнення позивача з військової служби), розрахунок грошового забезпечення за час надання щорічної основної відпустки з подальшим виключенням зі списків особового складу та грошової компенсації за всі невикористані дні щорічної основної відпустки, а також дні додаткової відпустки здійснюється виходячи з посадового окладу, окладу за військовим званням, надбавки за вислугу років та щомісячних додаткових видів грошового забезпечення, крім винагород з урахуванням зміни вислуги років та норм грошового забезпечення, які військовослужбовець отримував за останньою займаною штатною посадою. При цьому одноденний розмір грошового забезпечення визначається шляхом ділення місячного розміру грошового забезпечення на 30 календарних днів.
З аналізу змісту наведених вище законодавчих положень висновується, що невикористані військовослужбовцями, зазначеними в абзацах першому та другому пункту 14 статті 10-1 Закону №2011-XII, дні щорічної основної відпустки, а також дні додаткових відпусток підлягають компенсації виходячи з посадового окладу, окладу за військовим званням, надбавки за вислугу років та щомісячних додаткових видів грошового забезпечення, крім винагород з урахуванням зміни вислуги років та норм грошового забезпечення, які такий військовослужбовець отримував за останньою займаною штатною посадою, тобто за посадою, яку він займав на день звільнення зі служби.
Суд зауважує, що спір в межах даної адміністративної справи стосується виключно розміру грошової компенсації за невикористані ОСОБА_1 дні відпусток, нарахованої та виплаченої ВЧ НОМЕР_1 при його звільненні з військової служби, а не кількості днів відпусток, які підлягали компенсації. За таких обставин, аналізу та оцінці судом підлягають саме розрахункові складові, застосовані відповідачем при обрахунку та виплаті позивачу такої компенсації.
У позовній заяві представник позивача просить суд, зокрема, визнати протиправними дії відповідача та зобов'язати його здійснити перерахунок і виплату позивачу грошової компенсації за невикористані ним дні відпустки із врахуванням посадового окладу та окладу за військовим званням, визначених шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, установленого законом на 1 січня календарного року, на відповідний тарифний коефіцієнт згідно з додатками до Постанови №704, з урахуванням виплачених сум, із одночасною компенсацією сум податку з доходів фізичних осіб відповідно до пункту 2 Порядку №44.
Однак, оскільки у процесі розгляду справи судом не встановлено правових підстав для перерахунку грошового забезпечення позивача на день його звільнення з військової служби у зв'язку із застосуванням відповідачем неправильних (зменшених) розмірів посадового окладу та окладу за військовим званням, суд вважає вказані вище позовні вимоги безпідставними, у зв'язку з чим такі не підлягають задоволенню судом.
Суд критично оцінює аргументи представника позивача щодо непроведення відповідачем компенсації ОСОБА_1 невикористаної ним додаткової відпустки як учаснику бойових дій за період 2022-2025 років, оскільки останні спростовуються наявними у матеріалах справи письмовими доказами.
Суд звертає увагу, що аналіз змісту положень Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» від 22.10.1993 №3551-XII дає підстави для висновку, що учасниками бойових дій є особи, які брали участь у виконанні бойових завдань по захисту Батьківщини у складі військових підрозділів, з'єднань, об'єднань всіх видів і родів військ Збройних Сил діючої армії (флоту), у партизанських загонах і підпіллі та інших формуваннях як у воєнний, так і у мирний час, та яким у встановленому законом порядку надано статус учасника бойових дій. При цьому, передбачені законодавством пільги та гарантії для учасників бойових дій (прирівняним до них осіб) відповідна особа набуває саме з моменту набуття нею статусу учасника бойових дій, а не з часу виникнення обставин, необхідних та достатніх для його отримання.
Як установлено вище судом, позивач є учасником бойових дій, що засвідчується копією належного йому посвідчення від 13.12.2023 серії НОМЕР_2 (а.с.37).
Відповідно до довідки-розрахунку №2025/137ф, виданої ВЧ НОМЕР_1 18.06.2025, при звільненні ОСОБА_1 зі служби ВЧ НОМЕР_1 нараховано та виплачено йому, серед іншого, «компенсацію відпустки по УБД за 2023-2025рр. 21365,40*42/30» в сумі 29911,56 грн (а.с.89).
У той же час, правові підстави для компенсації позивачу невикористаних днів додаткової відпустки як учаснику бойових дій за 2022 рік у відповідача були відсутні, оскільки позивач набув статус учасника бойових дій лише у грудні 2023 року.
Також, за змістом позовної заяви представник позивача стверджує про безпідставне неврахування ВЧ НОМЕР_1 при обрахунку грошової компенсації за невикористані позивачем дні відпустки за 2022-2025 роки сум додаткової винагороди, передбаченої постановою Кабінету Міністрів України від 28.02.2022 №168 «Питання деяких виплат військовослужбовцям, особам рядового і начальницького складу, поліцейським та їх сім'ям під час дії воєнного стану» (далі - Постанова №168), у зв'язку з чим просить суд зобов'язати відповідача провести перерахунок і виплату такої компенсації з одночасною компенсацією сум податку з доходів фізичних осіб відповідно до вимог Порядку №44.
У відзиві на позовну заяву представник відповідача заперечив щодо задоволення вказаних позовних вимог, покликаючись на те, що додаткова винагорода, передбачена Постановою №168, є тимчасовим одноразовим додатковим видом грошового забезпечення військовослужбовців на період воєнного стану, а отже не є гарантованою постійною складовою грошового забезпечення військовослужбовців та не підлягала включенню до розрахунку розміру грошової компенсації позивачу за невикористані ним дні відпусток. Крім того, звернув увагу суду на зміни, внесені до пункту 6 розділу ХХХІ Порядку №260 наказом Міністерства оборони України від 15.01.2025 №23.
Оцінюючи наведені вище доводи сторін, суд враховує таке.
Абзацами першим-четвертим пункту 1-1 Постанови №168 (у редакції, чинній протягом спірного періоду) установлювалося, що на період воєнного стану:
- військовослужбовцям Збройних Сил, Служби безпеки, Служби зовнішньої розвідки, Головного управління розвідки Міністерства оборони, Національної гвардії, Державної прикордонної служби, Управління державної охорони, Державної служби спеціального зв'язку та захисту інформації, Державної спеціальної служби транспорту (далі - військовослужбовці), які беруть безпосередню участь у бойових діях або здійсненні заходів, необхідних для забезпечення оборони України, захисту безпеки населення та інтересів держави у зв'язку з військовою агресією Російської Федерації проти України, перебуваючи безпосередньо в районах їх здійснення, на тимчасово окупованій Російською Федерацією території України, на території між позиціями сил оборони та позиціями військ держави-агресора, щомісяця виплачується додаткова винагорода у розмірі 100 000 гривень в розрахунку на місяць пропорційно часу участі у таких діях та заходах;
- військовослужбовцям, які виконують бойові (спеціальні) завдання у складі органу військового управління, штабу угруповання військ (сил) або штабу тактичної групи до пункту управління оперативно-стратегічного угруповання військ включно, а також у складі командування та штабу військової частини (зведеного підрозділу) (у тому числі поза районами ведення бойових (воєнних) дій), який здійснює оперативне (бойове) управління військовими частинами та підрозділами, що ведуть воєнні (бойові) дії на лінії бойового зіткнення на відстані виконання бойових (спеціальних) завдань військовою частиною (підрозділом, зокрема зведеним) першого ешелону оборони або наступу (контрнаступу, контратаки), виплачується додаткова винагорода у розмірі 50000 гривень в розрахунку на місяць пропорційно часу виконання таких завдань відповідно до умов, визначених Міністерством оборони;
- військовослужбовцям, які здійснюють бойові (спеціальні) завдання у період здійснення заходів, необхідних для забезпечення оборони України, захисту безпеки населення та інтересів держави у зв'язку з військовою агресією Російської Федерації проти України, щомісяця виплачується додаткова винагорода у розмірі 30000 гривень в розрахунку на місяць пропорційно часу виконання таких завдань.
Виплата додаткової винагороди здійснюється на підставі наказів командирів (начальників). Нарахування та сплата податків, зборів, внесків до відповідних бюджетів здійснюється у порядку, визначеному законодавством як для грошового забезпечення (абзаци перший та другий пункту 1-2 Постанови №168).
Враховуючи зміст положень частини другої статті 9 Закону №2011-XII та пункту 2 Постанови №704, суд зазначає, що додаткова винагорода, запроваджена Постановою №168, якщо вона має постійний характер, є щомісячним додатковим видом грошового забезпечення, зокрема, військовослужбовців, який нараховується та виплачується відповідним категоріям осіб за наявності умов і підстав, визначених цією Постановою.
Наведене узгоджується із висновками Верховного Суду щодо правової природи запровадженої Постановою №168 додаткової винагороди, викладеними у постановах від 23.09.2024 по справі №240/32125/23 та від 24.04.2025 у справі №460/2217/23.
Так, долученою до матеріалів справи довідкою ВЧ НОМЕР_1 від 15.05.2025 №25/2025ф (а.с.29) підтверджується, що ОСОБА_1 отримував додаткову винагороду, передбачену Постановою №168, у відповідних розмірах щомісячно у періоди: квітень 2022 року - лютий 2023 року; квітень-листопад 2023 року; квітень 2024 року - квітень 2025 року (з урахуванням порядку виплати грошового забезпечення військовослужбовцям у поточному місяці за попередній).
Таким чином, на переконання суду, нарахована та виплачена ОСОБА_1 у вказані вище періоди додаткова винагорода мала постійний характер, а тому така є щомісячним додатковим видом його грошового забезпечення станом на день звільнення з військової служби.
Матеріалами справи підтверджується, що позивач з 14.03.2025 звільнений з військової служби у запас та виключений зі списків особового складу частини і всіх видів забезпечення, у зв'язку з чим відповідачем проведено з ним повний розрахунок, зокрема, нараховано та виплачено грошові компенсації: щорічної основної відпустки - 10682,70 грн; відпустки УБД за 2023-2025 роки - 29911,56 грн; за невикористану відпустку за 2023 рік - 3560,90 грн та за невикористану відпустку за 2022 рік - 17804,50 грн (довідка-розрахунок ВЧ НОМЕР_1 від 18.06.2025 №2025/137ф).
Суд звертає увагу, що, на відміну від норм і правил, які визначають порядок розрахунку для військовослужбовців розмірів грошової допомоги для оздоровлення та/або матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань, пункт 6 розділу ХХХІ Порядку №260 у редакції, чинній до 24.02.2025, не передбачав будь-яких застережень щодо виключення винагород із числа розрахункових складових грошової компенсації за невикористані військовослужбовцем дні відпустки.
Разом з тим, наказом Міністерства оборони України (МОУ) від 15.01.2025 №23 внесені зміни до Порядку №260, що набрали чинності з 25.02.2025 та якими, зокрема, пункт 6 розділу ХХХІ після слів «щомісячних додаткових видів грошового забезпечення» доповнено словами «, крім винагород», про що стверджує також і представник ВЧ НОМЕР_1 за змістом відзиву.
Отже, на момент виникнення спірних правовідносин, пов'язаних зі звільненням позивача зі служби [14.03.2025], діяла редакція пункту 6 розділу ХХХІ Порядку №260, якою установлено виключення винагород із категорії складових грошового забезпечення, з суми яких обчислюється розмір компенсації при звільненні за всі невикористані військовослужбовцем дні основної та додаткових відпусток.
За таких обставин, суд дійшов висновку, що при обрахунку та виплаті позивачу грошової компенсації за невикористані ним дні основної та додаткових відпусток за 2022-2025 роки відповідачем правомірно не враховано у складових грошового забезпечення, з яких обчислюється розмір такої компенсації, суми додаткової винагороди, передбаченої Постановою №168, яку позивач отримував перед звільненням.
Доказів протилежного судом не встановлено, а стороною позивача - не доведено.
Суд не бере до уваги покликання представника позивача на правову позицію Верховного Суду, викладену у постановах від 23.09.2024 у справі №240/32125/23, від 07.11.2024 у справі №240/23909/23 та інших, щодо необхідності обчислення розміру компенсації військовослужбовцям за невикористані дні основної та додаткових відпусток при їх звільненні зі служби з урахуванням сум додаткової винагороди, передбаченої Постановою №168, оскільки таку правову позицію судом касаційної інстанції висловлено у справах, спірні правовідносини у яких виникли до набрання чинності змінами до пункту 6 розділу ХХХІ Порядку №260, внесеними наказом МОУ від 15.01.2025 №23. Отже, обставини наведених представником позивача судових справ не є подібними обставинам цієї адміністративної справи.
Підсумовуючи викладене, правові підстави для задоволення позовних вимог у частині визнання протиправною бездіяльності та зобов'язання ВЧ НОМЕР_1 перерахувати та виплатити ОСОБА_1 компенсацію при звільненні за невикористані дні оплачуваних відпусток (щорічних та додаткових) за 2022, 2023, 2024, 2025 роки, обчисливши її суму виходячи із розміру місячного грошового забезпечення, з урахуванням сум додаткової винагороди передбаченої Постановою №168, із одночасною компенсацією сум податку з доходів фізичних осіб відповідно до пункту 2 Порядку №44 - відсутні.
У зв'язку з цим, не підлягає задоволенню судом також і позовна вимога про зобов'язання ВЧ НОМЕР_1 нарахувати та виплатити ОСОБА_1 компенсацію втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати на суму невиплаченої грошової компенсації за невикористані дні відпусток з врахуванням Постанови №168 за весь час затримки виплати - за період з 14.03.2025 по день фактичної виплати грошового забезпечення, - оскільки вона має похідний характер від позовної вимоги про перерахунок компенсації при звільненні за невикористані позивачем дні відпустки.
Щодо позовних вимог про зобов'язання відповідача нарахувати та виплатити позивачу компенсацію втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати на суму невиплаченого грошового забезпечення за весь час затримки виплати - за період з 27.02.2022 по день фактичної виплати грошового забезпечення, суд зазначає таке.
Згідно зі статтею 1 Закону України «Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати» від 19.10.2000 №2050-III (далі - Закон №2050-III), підприємства, установи і організації всіх форм власності та господарювання здійснюють компенсацію громадянам втрати частини доходів у випадку порушення встановлених строків їх виплати, у тому числі з вини власника або уповноваженого ним органу (особи).
Компенсація громадянам втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати провадиться у разі затримки на один і більше календарних місяців виплати доходів, нарахованих громадянам за період починаючи з дня набрання чинності цим Законом (частина перша статті 2 Закону №2050-III).
Нормами статей 3, 4 Закону №2050-ІІІ визначено, що сума компенсації обчислюється шляхом множення суми нарахованого, але не виплаченого громадянину доходу за відповідний місяць (після утримання податків і обов'язкових платежів) на індекс інфляції в період невиплати доходу (інфляція місяця, за який виплачується дохід, до уваги не береться).
Виплата громадянам суми компенсації провадиться у тому ж місяці, у якому здійснюється виплата заборгованості за відповідний місяць.
Зміст і правова природа спірних правовідносин у розумінні положень статей 1-3 Закону №2050-ІІІ дають суду підстави вважати, що право на компенсацію втрати частини грошових доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати особа набуває незалежно від того, чи були такі суми їй попередньо нараховані, але не виплачені.
Аналогічна правова позиція висловлена Верховним Судом у постановах від 22.06.2018 у справі №810/1092/17, від 13.01.2020 у справі №803/203/17, від 15.10.2020 у справі №240/11882/19 та від 29.04.2021 у справі №240/6583/20.
У статті 7 вказаного Закону закріплено, що відмова власника або уповноваженого ним органу (особи) від виплати компенсації може бути оскаржена громадянином у судовому порядку. Відповідальність власника або уповноваженого ним органу (особи) за несвоєчасну виплату доходів визначається відповідно до законодавства.
Аналогічну норму містить пункт 8 Порядку проведення компенсації громадянам втрати частини грошових доходів у зв'язку з порушенням термінів їх виплати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 21.02.2001 №159 (далі - Порядок №159).
З аналізу змісту наведених вище нормативних положень слід дійти висновку, що необхідною умовою для звернення до суду з позовом про компенсацію втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їхньої виплати є звернення особи до підприємства, установи або організації із заявою про виплату відповідної компенсації на підставі Закону №2050-ІІІ, за наслідками розгляду якої власник чи уповноважений ним орган (особа) може (1) або задовольнити таку заяву та виплатити відповідну компенсацію, (2) або відмовити у її виплаті.
А тому, лише у разі відмови власника або уповноваженого ним органу (особи) здійснити таку компенсацію особа набуває право на звернення до суду з позовом про зобов'язання у судовому порядку виплатити відповідну компенсацію.
Отже, у правовідносинах щодо компенсації громадянам втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати саме з моментом отримання листа-відповіді відповідача про відмову у виплаті позивачу компенсації відповідно до Закону №2050-ІІІ пов'язується початок перебігу строку на звернення до суду з позовом про визнання протиправним рішення власника або уповноваженого ним органу (особи) щодо відмови у виплаті відповідної компенсації та зобов'язання останнього її виплатити.
Саме відмова у виплаті особі компенсації втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їхньої виплати свідчить про факт ймовірного порушення суб'єктом владних повноважень права особи на отримання такої компенсації та зумовлює виникнення у такої особи права на захист у судовій юрисдикційній формі, а саме у формі звернення з відповідним позовом до адміністративного суду.
Відповідна правова позиція висловлена Верховним Судом у постановах від 09.06.2021 у справі №240/186/20, від 17.11.2021 у справі №460/4188/20 та від 04.05.2022 у справі №200/14472/19-а, і враховується судом при розгляді цієї справи в силу приписів частини п'ятої статті 242 КАС України.
З огляду на викладене, суд погоджується з твердженнями представника позивача про те, що право на компенсацію втрати частини грошових доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати особа набуває незалежно від того, чи були такі суми їй попередньо нараховані, але не виплачені. Разом з тим, дослідивши наявні у справі матеріали, суд встановив, що позивач (його представник) не звертався до відповідача із заявою про виплату компенсації втрати частини доходів у зв'язку із порушенням строків виплати грошового забезпечення за спірний період, а отже позивачем не дотримано визначеної Законом №2050-III умови щодо попереднього звернення до власника або уповноваженого ним органу (особи) із заявою про виплату відповідної компенсації.
Таким чином, оскільки у цій справі ОСОБА_1 (його представник) не звертався до ВЧ НОМЕР_1 із заявою про виплату компенсації, передбаченої Законом №2050-ІІІ та Порядком №159, а відповідач не відмовляв позивачу у виплаті такої компенсації, то право позивача не порушено суб'єктом владних повноважень, у зв'язку з чим звернення до суду з цими позовними вимогами є передчасним.
За встановлених обставин, означені вище позовні вимоги не можуть вважатися обґрунтованими, а тому не підлягають задоволенню судом.
Інші доводи та аргументи сторін не спростовують висновків суду за результатами розгляду справи по суті.
Положеннями частини першої статті 90 КАС України передбачено, що суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні.
Відповідно до правової позиції ЄСПЛ (в аспекті оцінки аргументів учасників справи у касаційному провадженні), сформованої, зокрема, у справах «Салов проти України» (заява №65518/01; пункт 89), «Проніна проти України» (заява №63566/00; пункт 23) та «Серявін та інші проти України» (заява №4909/04; пункт 58): принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) серія A. 303-A; пункт 29).
Також, згідно з пунктом 41 Висновку №11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень, обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов'язку може змінюватися залежно від характеру рішення.
За правилами частини першої статті 9 КАС України, розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
Відповідно до частин першої та другої статті 77 КАС України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача. Суб'єкт владних повноважень повинен подати суду всі наявні у нього документи та матеріали, які можуть бути використані як докази у справі.
На підставі вищевикладеного, зважаючи на встановлені у ході судового розгляду справи обставини у їх сукупності, суд дійшов висновку, що відповідач як суб'єкт владних повноважень частково довів правомірність своєї поведінки у спірних правовідносинах. У той же час, доводи та аргументи представника позивача, якими останній обґрунтовував заявлені ним в інтересах ОСОБА_1 позовні вимоги, також знайшли своє часткове підтвердження за наслідками розгляду справи по суті, а тому позов підлягає задоволенню частково.
Підстави для розподілу судових витрат відповідно до вимог статті 139 КАС України у суду відсутні, оскільки позивач звільнений від сплати судового збору, а доказів понесення ним інших судових витрат не надано.
Керуючись статтями 241-246, 255, 257-262, 295 Кодексу адміністративного судочинства України, суд
Позов ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 про визнання дій протиправними, зобов'язання вчинення певних дій - задовольнити частково.
Визнати протиправними дії Військової частини НОМЕР_1 щодо обчислення і виплати ОСОБА_1 грошового забезпечення за період з 27.02.2022 до 19.05.2023, грошової допомоги для оздоровлення за 2022, 2023 роки без врахування розмірів посадового окладу та окладу за військовим званням, визначених шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня календарного року, на відповідний тарифний коефіцієнт згідно з додатками до постанови Кабінету Міністрів України «Про грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та деяких інших осіб» від 30.08.2017 №704.
Зобов'язати Військову частину НОМЕР_1 здійснити перерахунок і виплату ОСОБА_1 грошового забезпечення за період з 27.02.2022 до 19.05.2023, грошової допомоги для оздоровлення за 2022, 2023 роки з урахуванням розмірів посадового окладу та окладу за військовим званням, визначених шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 01.01.2022 та 01.01.2023, на відповідний тарифний коефіцієнт згідно з додатками до постанови Кабінету Міністрів України «Про грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та деяких інших осіб» від 30.08.2017 №704, з одночасною компенсацією сум податку з доходів фізичних осіб відповідно до Порядку виплати щомісячної грошової компенсації сум податку з доходів фізичних осіб, що утримуються з грошового забезпечення, грошових винагород та інших виплат, одержаних військовослужбовцями, поліцейськими та особами рядового і начальницького складу, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 15.01.2004 №44, та з урахуванням раніше виплачених сум.
У задоволенні решти позовних вимог - відмовити.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення. Апеляційна скарга подається безпосередньо до Восьмого апеляційного адміністративного суду.
Повний текст рішення складений 14 листопада 2025 року.
Учасники справи:
Позивач - ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , ЄДРПОУ/РНОКПП НОМЕР_4 )
Відповідач - Військова частина НОМЕР_1 ( АДРЕСА_2 , ЄДРПОУ/РНОКПП НОМЕР_5 )
Суддя С.А. Борискін