Справа № 369/18089/24
Провадження № 2/369/4130/25
Іменем України
20.10.2025 м. Київ
Києво-Святошинський районний суд Київської області в складі: головуючого судді Янченка А.В. секретаря судового засідання Лисяк К.О. за участі представника позивача ОСОБА_1 , розглянувши у відкритому судовому засіданні у залі суду м. Києва в порядку загального позовного провадження цивільну справу № 369/18089/24 за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_3 про стягнення коштів
У жовтні 2024 року позивач ОСОБА_2 звернулася до суду з даним позовом. Свої позовні вимоги позивач обґрунтував тим, що 24 липня 2018 року між нею та ОСОБА_3 укладено попередній договір. Сторони зазначили про намір укласти і нотаріально посвідчити договори купівлі-продажу житлових приміщень - квартир в АДРЕСА_1 , на земельній ділянці з кадастровим номером 3222487001:01:008:5180. На виконання домовленості нею сплачено забезпечувальний платіж 476 325 грн. Станом на серпень 2023 року договір купівлі-продажу не укладений.
Між ними досягнуто домовленості про повернення їй сплачених коштів в розмірі 476 325 грн. та сплати 10 % штрафу в розмірі 47 632,50 грн. протягом семи днів з моменту отримання листа. Грошові кошти вона просила повернути на користь її сина ОСОБА_4 , оскільки сама перебуває за кордоном через військову агресію. Але кошти ні вона, ні її син так і не отримали на час подання позову. Тому має право на стягнення всієї суми в розмірі 523 957,50 грн. з урахуванням на підставі ст.625 ЦК України за період з 01 жовтня 2020 року по 19 жовтня 2024 рік індексу інфляції в розмірі 302 923,75 грн. та трьох відсотків річних в розмірі 68 598,61 грн.
Просив суд стягнути з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_2 :
суму забезпечувального платежу - 476 325 грн.;
штраф - 47 632,50 грн.;
три відсотки річних - 68 598,61 грн.;
інфляційні збитки - 302 923,75 грн.;
судовий збір в розмірі 8 954,80 грн.;
витрати на правову допомогу в розмірі 25 000 грн.
Ухвалою Києво-Святошинського районного суду Київської області від 06 листопада 2024 року відкрито провадження у цивільній справі. Розгляд справи призначено в порядку загального позовного провадження.
Ухвалою Києво-Святошинського районного суду Київської області від 12 травня 2025 року закрито підготовче провадження та призначено справу до судового розгляду по суті.
24 липня 2025 року до суду надійшло клопотання про зупинення провадження по справі до вирішення справи №369/3043/25, у задоволенні якого відмовлено протокольною ухвалою від 24 липня 2025 року.
24 липня 2025 року до суду надійшли пояснення відповідача ОСОБА_3 . Не погоджуючись з доводами позову вказав, що укладений попередній договір є нікчемним. Тому позивач має просити застосувати реституцію. Позивач просить стягнути забезпечувальний платіж, але недійсне основного зобов'язання спричиняє недійсність правочину щодо його забезпечення.
Зазначив, що будівництво дійсно відбувається із затримкою через судові справи, епідемію короновірусу та військову агресію. Дані обставини є форс-мажорними, виникли та існували поза волею відповідача. Стягнення інфляційних втрат, штрафу, трьох відсотків річних можуть бути застосовані лише за вини порушника. Жодних листів про розірвання попереднього договору він не отримував та позивач не надав доказів їх надсилання. До вимог про нарахування за ст.625 ЦК України просили застосувати строки позовної давності. Вважав, що позивач також не надав доказів на підтвердження витрат на правову допомогу. Просили відмовити у задоволенні позову.
24 липня 2025 року до суду надійшли додаткові пояснення по справі. Додатково позивачка ОСОБА_2 вказала, що укладений між нею та ОСОБА_3 попередній договір є нікчемним через недодержання вимог закону про його нотаріальне посвідчення. Суд може самостійно застосувати наслідки нікчемності правочину. Але системне тлумачення норм ЦК України встановлює всі підстави для стягнення з відповідача суми забезпечувального платежу - 476 325 грн., штрафу - 47 632,50 грн., трьох відсотків річних - 68 598,61 грн., інфляційні збитки - 302 923,75 грн.. Просила суд задоволити позов.
У судовому засіданні 09.10.2025 року представник позивача позовні вимоги підтримав в повному обсязі, просив позов задовольнити.
Представник відповідача у судове засідання 09.10.2025 року не з'явився, подав до суду клопотання про відкладення розгляду справи, яке відхилено судом з огляду на безпідставність та необгрунтованість.
Заслухавши пояснення представника позивача та дослідивши матеріали справи, зібрані у справі докази у їх сукупності, суд приходить до висновку, що позовні вимоги не підлягають задоволенню, з наступних підстав.
Відповідно до ст. 11 ЦК України цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки; підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини.
Правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків (ч.1 ст.202 ЦК України).
Відповідно до вимог ст.626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними (ста. 628 ЦК України).
Статтею 629 ЦК України встановлено, що договір є обов'язковим для виконання сторонами.
Відповідно до ст. 509 ЦК України, зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку. Зобов'язання виникають з підстав, встановлених ст. 11 цього Кодексу. Зобов'язання має ґрунтуватися на засадах добросовісності, розумності та справедливості.
Згідно з ч. 2 ст. 11 ЦК України підставами виникнення цивільних прав та обов'язків є, зокрема, договори та інші правочини.
Відповідно до ст.ст. 655, 657 ЦК України за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов'язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов'язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму. Договір купівлі-продажу земельної ділянки, єдиного майнового комплексу, житлового будинку (квартири) або іншого нерухомого майна укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню, крім договорів купівлі-продажу майна, що перебуває в податковій заставі.
При розгляді справи судом встановлено, що 24 липня 2018 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 підписано попередній договір.
За умовами договору сторони зобов'язуються у майбутньому, на умовах і в порядку, визначених цим Договором, укласти і належним чином нотаріально посвідчити договір купівлі-продажу (надалі - Основний договір) житлового приміщення - квартири (надалі - Квартира) в житловому будинку (надалі - будинок), який знаходиться на стадії будівництва та споруджується за будівельною адресою: АДРЕСА_1 на земельній ділянці з кадастровим 3222487001:01:008:5180. Сторони погодились, що межі та планування Квартири позначено на викопіюванні з поверхового плану будинку, що додається до цього Договору, за будівельним №9 загальною площею 36,5 кв.м, що знаходиться на другому проектному поверсі (надалі - квартира), площа приміщень підлягає уточненню за паспортом, виданим бюро технічної інвентаризації, але не повинна відрізнятись більш ніж на 10% від площі, зазначеної у цьому пункті. Продавець зобов'язується ввести будинок в експлуатацію в ІІ кварталі 2019 року. Основний договір повинен бути укладений сторонами не пізніше 6 місяців з дня введення будинку в експлуатацію. (п.п.1.1-1.2 договору);
ціна квартири становить 481 300 гн. при площі квартири 36,5 кв.м (п.2.1 договору).
Сторони договору також погодили, що покупець передав продавцю до укладення цього договору забезпечувальний платіж у повному обсязі, а саме 476 325 грн. (п.4.5 договору). Сплата коштів не оспорювалась сторонами при розгляді справи.
Відповідно до ч.1 ст. 2 ЦПК України, завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Згідно ч. 3 ст. 3 ЦПК України визначено, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Відповідно ч. 1 ст. 15 ЦК України, визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Вирішуючи спір по суті позовних вимог, суд першої інстанції вірно керувався вимогами ч. 1 ст. 635 ЦК України, про те, що попереднім є договір, сторони якого зобов'язуються протягом певного строку (у певний термін) укласти договір в майбутньому (основний договір) на умовах, встановлених попереднім договором.
Попередній договір укладається у формі, встановленій для основного договору, а якщо форма основного договору не встановлена,- у письмовій формі.
Така норма є імперативною, а тому додержання вимог щодо письмового оформлення попереднього договору є обов'язковим.
З пояснень сторін вбачається, що договір укладений в простій письмовій формі, грошові кошти передані, станом на час вирішення спору основний договір купівлі - продажу квартир не укладений.
Згідно зі ст. 655 ЦК України, за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов'язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов'язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.
Статтею 657 ЦК України визначено, що договір купівлі-продажу земельної ділянки, єдиного майнового комплексу, житлового будинку (квартири) або іншого нерухомого майна укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню, крім договорів купівлі-продажу майна, що перебуває в податковій заставі.
Про необхідність нотаріального посвідчення угод про відчуження або заставу жилого будинку, квартири, дачі, садового будинку, гаража, земельної ділянки, іншого нерухомого майна визначено також у ст. 55 Закону України «Про нотаріат».
Відповідно до ч. 4 ст. 203 ЦК України, правочин має вчинятися у формі, встановленій законом.
Згідно ч. 2 ст. 215 ЦК України, недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.
У разі недодержання сторонами вимоги закону про нотаріальне посвідчення договору такий договір є нікчемним (ч.1 ст.220 ЦК України).
Згідно ст. 236 ЦК України, нікчемний правочин або правочин, визнаний судом недійсним, є недійсним з моменту його вчинення. Якщо за недійсним правочином права та обов'язки передбачалися лише на майбутнє, можливість настання їх у майбутньому припиняється.
Відповідно до ч. 1 ст. 216 ЦК України, недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі,- відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування.
Згідно ч. 4, ч. 5 ст. 216 ЦК України, правові наслідки недійсності нікчемного правочину, які встановлені законом, не можуть змінюватися за домовленістю сторін. Вимога про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину може бути пред'явлена будь-якою заінтересованою особою. Суд може застосувати наслідки недійсності нікчемного правочину з власної ініціативи.
Враховуючи, що при укладенні попереднього договору купівлі-продажу квартири від 24 липня 2018 року сторонами не було додержано вимог закону, щодо його нотаріального посвідчення, суд приходить до висновку, що такий договір є нікчемним з моменту укладення в силу закону.
У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування (абзац 1 ч. 1 ст. 216 ЦК України, ст.1212 ЦК України).
У даному випадку матеріали справи свідчать про те, що предметом спору є повернення саме забезпечувального платежу, внесеного на виконання умов попереднього договору, саме як порушення договірних відносин.
Однак, оскільки укладений між сторонами правочин нікчемний, відповідно передані за таким правочином кошти не є авансом чи завдатком, чи забезпечувальним платежем.
Так, до вимог про повернення виконаного за недійсним правочином застосовуються положення глави 83 ЦК України (набуття, збереження майна без достатньої правової підстави).
Стаття 1212 ЦК України регулює випадки набуття майна або його збереження без достатніх правових підстав.
Предметом регулювання інституту безпідставного отримання чи збереження майна є відносини, які виникають у зв'язку з безпідставним отриманням чи збереженням майна i які не врегульовані спеціальними інститутами цивільного права.
Зобов'язання з безпідставного набуття, збереження майна виникають за наявності трьох умов: а) набуття або збереження майна, б) набуття або збереження за рахунок іншої особи, в) відсутність правової підстави для набуття або збереження майна (відсутність положень закону, адміністративного акта, правочину або інших підстав, передбачених статтею 11 ЦК України).
Об'єктивними умовами виникнення зобов'язань із набуття, збереження майна без достатньої правової підстави виступають: 1) набуття або збереження майна однією особою (набувачем) за рахунок іншої (потерпілого); 2) шкода у вигляді зменшення або не збільшення майна у іншої особи (потерпілого); 3) обумовленість збільшення або збереження майна на стороні набувача шляхом зменшення або відсутності збільшення на стороні потерпілого; 4) відсутність правової підстави для вказаної зміни майнового стану цих осіб. Зазначені висновки викладено у постанові Верховного Суду від 28 листопада 2022 року у справі № 127/13491/21-ц.
У постановах Великої Палати Верховного Суду від 20 листопада 2018 року у справі № 922/3412/17 та від 13 лютого 2019 року у справі № 320/5877/17 зроблено висновок, що предметом регулювання глави 83 ЦК України є відносини, що виникають у зв'язку з безпідставним отриманням чи збереженням майна і не врегульовані спеціальними інститутами цивільного права. Відповідно до частин 1,2 статті 1212 ЦК України особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов'язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов'язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала. Положення глави 83 ЦК України застосовуються незалежно від того, чи безпідставне набуття або збереження майна було результатом поведінки набувача майна, потерпілого, інших осіб чи наслідком події. Кондикційні зобов'язання виникають за наявності одночасно таких умов: набуття чи збереження майна однією особою (набувачем) за рахунок іншої (потерпілого); набуття чи збереження майна відбулося за відсутності правової підстави або підстава, на якій майно набувалося, згодом відпала. У разі виникнення спору стосовно набуття майна або його збереження без достатніх правових підстав договірний характер спірних правовідносин унеможливлює застосування до них судом положень глави 83 ЦК України.
Ознаки, характерні для кондикції, свідчать про те, що пред'явлення кондикційної вимоги можна визнати належним самостійним способом захисту порушеного права власності, якщо: 1) річ є такою, що визначена родовими ознаками, в тому числі грошовими коштами; 2) потерпілий домагається повернення йому речі, визначеної родовими ознаками (грошових коштів) від тієї особи (набувача), з якою він не пов'язаний договірними правовідносинами щодо речі.
У особи виникає зобов'язання повернути отримане майно, зокрема, грошові кошти, згідно зі статтею 1212 ЦК України, як безпідставно набуте, якщо особа отримала їх без правової підстави, за відсутності договірних правовідносин щодо цього майна.
Подібний висновок викладено у постанові Верховного Суду від 26 квітня 2023 року у справі № 439/1683/18.
Докази того, що між сторонами існують якісь договірні правовідносини, у матеріалах справи відсутні, оскільки попередній договір є нікчемним в силу вимог закону.
У постанові від 12 жовтня 2021 року у справі № 910/17324/19 Велика Палата Верховного Суду вказала, що сутність зобов'язання із набуття, збереження майна без достатньої правової підстави (яке іменується також зобов'язанням із безпідставного збагачення) полягає у вилученні в особи-набувача (зберігача) майна, яке вона набула (зберегла) поза межами правової підстави, у випадку, якщо така підстава для переходу майна (його збереження) відпала згодом, або взагалі без неї, якщо цей перехід (збереження) не ґрунтувався на правовій підставі від початку правовідношення, та у переданні відповідного майна тій особі-потерпілому, яка має належний правовий титул на нього.
Положення частини 1 статті 1212 ЦК України звужує застосування інституту безпідставного збагачення у зобов'язальних (договірних) відносинах. Отримане однією із сторін у зобов'язанні підлягає поверненню іншій стороні на підставі цієї статті тільки за наявності ознаки безпідставності такого отримання.
Отже, обов'язок набувача повернути потерпілому безпідставно набуте (збережене) майно чи відшкодувати його вартість не є заходом відповідальності, оскільки набувач зобов'язується повернути тільки майно, яке безпідставно набув (зберігав), або вартість цього майна.
Зазначені висновки викладено у постанові Верховного Суду від 05 квітня 2023 року у справі № 357/8975/20.
За змістом статей 15 і 16 ЦК України кожна особа має право на звернення до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права у разі його порушення, невизнання або оспорювання та інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
Об'єктом захисту є порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов'язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, спричинена поведінкою іншої особи.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 02 лютого 2021 року в справі № 925/642/19 зазначено, що порушенням вважається такий стан суб'єктивного права, за якого воно зазнало протиправного впливу з боку правопорушника, внаслідок чого суб'єктивне право особи зменшилося або зникло як таке; порушення права пов'язано з позбавленням можливості здійснити, реалізувати своє право повністю або частково. При цьому позивач, тобто особа, яка подала позов, самостійно визначається з порушеним, невизнаним чи оспорюваним правом або охоронюваним законом інтересом, які потребують судового захисту. Обґрунтованість підстав звернення до суду оцінюються судом у кожній конкретній справі за результатами розгляду позову.
Підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори (пункт 1 частини другої статті 11 ЦК України). Цивільні обов'язки виконуються у межах, встановлених договором або актом цивільного законодавства (частина перша статті 14 ЦК України).
Цивільне законодавство містить загальні умови виконання зобов'язання, що полягають у його виконанні належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться (частина перша статті 526 ЦК України). Це правило є універсальним і підлягає застосуванню як до виконання договірних, так і не договірних зобов'язань.
Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 15, частина перша статті 16 ЦК України).
Порушення права пов'язане з позбавленням його суб'єкта можливості здійснити (реалізувати) своє приватне (цивільне) право повністю або частково. Для застосування того чи іншого способу захисту необхідно встановити, які ж приватні (цивільні) права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких приватних (цивільних) прав (інтересів) позивач звернувся до суду (див, зокрема, постанову Верховного Суду в складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 19 лютого 2024 року у справі № 567/3/22 (провадження № 61-5252сво23)).
Відсутність порушеного, невизнаного або оспореного відповідачем приватного (цивільного) права (інтересу) позивача є самостійною підставою для відмови в позові (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 15 березня 2023 року в справі № 753/8671/21 (провадження № 61-550св22), постанову Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 вересня 2023 року у справі № 582/18/21 (провадження № 61-20968 сво 21)).
Завданням цивільного судочинства є саме ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Такий захист можливий за умови, що права, свободи чи інтереси позивача власне порушені, а учасники використовують цивільне судочинство для такого захисту (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2019 року в справі № 638/2304/17 (провадження № 61-2417сво19)).
Спосіб захисту порушеного права повинен бути таким, що найефективніше захищає або відновляє порушене право позивача, тобто повинен бути належним. Належний спосіб захисту повинен гарантувати особі повне відновлення порушеного права та/або можливість отримання нею відповідного відшкодування (див. пункт 8.54 постанови Великої Палати Верховного Суду від 11 січня 2022 року в справі № 910/10784/16 (провадження № 12-30гс21)).
Приватно-правовими нормами визначене обмежене коло підстав відмови у судовому захисті цивільного права та інтересу особи, зокрема, до них належать: необґрунтованість позовних вимог (встановлена судом відсутність порушеного права або охоронюваного законом інтересу позивача); зловживання матеріальними правами; обрання позивачем неналежного способу захисту його порушеного права/інтересу; сплив позовної давності (див., зокрема, постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 08 листопада 2023 року в справі № 761/42030/21 (провадження № 61-12101св23), постанову Верховного Суду в складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 11 грудня 2023 року в справі № 607/20787/19 (провадження № 61-11625сво22))
Виходячи з положень ст. 13 ЦПК України кожна сторона розпоряджається своїми правами на власний розсуд.
Суд зобов'язаний розглянути справу межах заявлених позовних вимог та не може самостійно змінити підстави чи предмет позову.
Так, звертаючись з позовом ОСОБА_2 посилалась не на недійсність/нікчемність договору, а підставою стягнення коштів вказувала саме невиконання стороною правочину своїх обов'язків, можливість розірвання договірних відносин (ст.ст. 11, 202, 509, 525, 526, 626, 627-629, 638-640, 651 ЦК України). Спірні правовідносини не є договірними, тому заявлені позивачем вимоги повинні вирішуватися відповідно до статті 1212 ЦК України.
Посилання представника позивача у додаткових поясненнях та запереченнях на пояснення відповідача про можливість стягнення коштів на підставі ст.1212 ЦК України, суд до уваги не приймає, оскільки заяви про зміну підстав позову позивачем при розгляді справи не подавались. А зміна підстав позову по суті викладена у просто письмових поясненнях, що суперечить вимогам процесуального законодавства. За наданих сторонами пояснень, доказів, суд приходить до висновку про відмову у задоволенні позову, оскільки позивач обрав невірний спосіб захисту свого права, а суд позбавлений можливості самостійного виходу за межі заявленого позову.
Відповідно до ч. 1 ст. 5 ЦПК України здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. Особа, права якої порушено, може скористатися не будь-яким, а цілком конкретним способом захисту свого права. Переважно, спосіб захисту порушеного права прямо визначається спеціальним законом і регламентує конкретні цивільні правовідносини. Такий висновок зроблений Верховним судом у постанові від 25 вересня 2019 року, справа № 753/2187/17. Як зазначено у постанові Верховного суду від 06 квітня 2021 року у справі № 910/10011/19 обрання позивачем неналежного способу захисту своїх прав є самостійною підставою для відмови в позові. Таким чином, з огляду на обрання Позивачем неправильного способу захисту свого права, позовні вимоги Позивача про стягнення забезпечувального платежу задоволенню не підлягають.
Щодо стягнення на підставі ст. 625 ЦК України.
Згідно зі статтею 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
Відповідно до статті 530 ЦК України, якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).
Порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання), відповідно до статті 610 ЦК України.
Згідно зі статтею 625 ЦК України боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов'язання. Боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлено договором або законом.
За змістом цієї норми нарахування інфляційних втрат на суму боргу та трьох процентів річних входять до складу грошового зобов'язання і є особливою мірою відповідальності боржника за прострочення грошового зобов'язання, оскільки виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації (плати) від боржника за користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредиторові.
Звертаючись до суду з вимогами про стягнення штрафу, інфляційних витрат та трьох відсотків річних, позивач посилався на наявність домовленостей щодо строків виконання зобов'язання, погоджених сторонами в договорі. Разом з тим, договір є нікчемний в силу закону. Тому дані вимоги задоволенню не підлягають.
У решті доводи сторін зводяться до надання протилежної оцінки нормам права та обставинам справи. ЄСПЛ у своїх рішеннях послідовно констатує, що пункт 1 статті 6 Конвенції дійсно вимагає, щоб суди мотивували висновки в рішеннях. Хоча ЄСПЛ і наголошує, що ця вимога не означає обов'язку суду надавати детальну відповідь на кожен аргумент, таке питання вирішується виключно у світлі обставин конкретної справи.
На думку суду наведених доводів достатньо, щоб сторони зрозуміли суть прийнятого рішення та мотиви, якими керувався суд, під час його ухвалення.
Таким чином, розглянувши справу в межах заявлених позовних вимог, дослідивши всебічно, повно, безпосередньо та об'єктивно наявні у справі докази, оцінив їх належність, допустимість, достовірність, достатність і взаємний зв'язок у сукупності, з'ясувавши всі обставини справи, на які сторони посилалися як на підставу своїх вимог і заперечень, суд дійшов висновку про необхідність відмови у задоволенні позову.
Обґрунтовуючи своє рішення, суд приймає до уваги вимоги ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», відповідно до якої суди застосовують при розгляді справи Конвенцію та практику Суду як джерело права та висновки Європейського суду з прав людини зазначені в рішенні у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія А, № 303А, п. 2958. Суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення.
Витрати по сплаті судового збору відповідно до ст. 141 ЦПК України покладаються на позивача.
Керуючись ст. ст. 12, 81, 141, 263-265 ЦПК України, суд, -
ухвалив:
У задоволенні позову ОСОБА_2 ( АДРЕСА_2 ; РНОКПП НОМЕР_1 ) до ОСОБА_3 ( АДРЕСА_3 ; РНОКПП НОМЕР_2 ) про стягнення коштів - відмовити повністю.
Судові витрати покласти на позивача.
Рішення суду може бути оскаржено до Київського апеляційного суду протягом тридцяти днів з дня виготовлення повного тексту судового рішення.
Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення(виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано.
У разі подання апеляційної скаргу на рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закритті апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Повне рішення складено: 14.11.2025 року.
Суддя А.В. Янченко