13 листопада 2025 року
м. Київ
справа № 520/7470/25
адміністративне провадження № К/990/41431/25
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:
головуючої судді Блажівської Н.Є.,
суддів: Білоуса О.В., Желтобрюх І.Л.,
розглянувши у письмовому провадженні касаційну скаргу Фізичної особи-підприємця ОСОБА_1
на ухвалу Харківського окружного адміністративного суду від 11 червня 2025 року (суддя Супрун Ю.О.)
та постанову Другого апеляційного адміністративного суду від 11 вересня 2025 року (судді: Чалий І.С., Ральченко І.М., Катунов В.В.)
у справі за адміністративним позовом Фізичної особи-підприємця ОСОБА_1
до Головного управління ДПС у Харківській області
про визнання протиправним та скасування податкового повідомлення-рішення,
1. ІСТОРІЯ СПРАВИ
1.1. Короткий зміст позовних вимог
Фізична особа-підприємець ОСОБА_1 (далі також - Позивач, ФОП ОСОБА_1 ) звернувся до суду з позовом до Головного управління ДПС у Харківській області (далі - Відповідач, ГУ ДПС), у якому просив визнати протиправним та скасувати податкове повідомлення-рішення ГУ ДПС від 6 серпня 2024 року №00445560707 (далі - ППР) в частині нарахування фінансових санкцій за порушення пункту 12 статті 3 Закону України "Про застосування реєстраторів розрахункових операцій у сфері торгівлі, громадського харчування та послуг" у розмірі 456 885,00 грн.
1.2. Короткий зміст оскаржуваних рішень судів попередніх інстанцій
Ухвалою Харківського окружного адміністративного суду від 7 квітня 2025 року позовну заяву ФОП ОСОБА_1 залишено без руху та надано Позивачу строк на усунення недоліків, шляхом подання до суду: заяви про поновлення пропущеного строку звернення до суду із зазначенням поважних причин його пропуску з доказами на їх підтвердження; (уточненої) позовної заяви та доказів її направлення на адресу інших учасників справи, з зазначенням правильної суми ППР або копії ППР, на яке міститься посилання в позовній заяві.
14 квітня 2025 року представник Позивача через систему "Електронний суд" надіслав заяву про усунення недоліків, в якій зазначив, що не може надати докази щодо отримання ППР, оскільки йому невідомо чи взагалі направляв Відповідач ФОП ОСОБА_1 ППР в порядку, передбаченому статтею 42 Податкового кодексу України (далі - ПК України). Також вказав, що Позивачу було відомо про ППР станом на 11 листопада 2024 року, проте з його змістом він ознайомився значно пізніше, а саме, після отримання його копії разом з відповіддю на звернення про надання копій ППР від 22 листопада 2024 року за №54487/6/20-40-07-07-18. При цьому зауважив, що у вказаній відповіді Відповідачем нічого не було вказано про направлення ППР поштовим відправленням із рекомендованим повідомленням про вручення. Водночас Позивач вказав, що інформація з електронного кабінету платника не може використовуватися на підтвердження поважності/неповажності пропущення строку звернення до суду, якщо платник податків не виявив бажання здійснювати листування із органом податкового контролю через електронний кабінет платника.
Ухвалою Харківського окружного адміністративного суду від 5 травня 2025 року відкрито спрощене провадження у справі та витребувано у Відповідача докази направлення та отримання ФОП ОСОБА_1 . ППР або повернення у разі невручення. Також вказаною ухвалою повідомлено, що питання дотримання Позивачем строку звернення до адміністративного суду, а в разі, якщо такий строк пропущено, - поважності причин його пропуску та наявності підстав для його поновлення, будуть вирішені судом під час розгляду справи після встановлення відповідних фактичних обставин та надання Відповідачем витребуваних судом доказів.
На виконання вимог ухвали Харківського окружного адміністративного суду від 5 травня 2025 року Відповідач 13 травня 2025 року до канцелярії суду надіслав клопотання, в якому зазначив, що ППР прийнято на підставі висновків акта перевірки від 15 липня 2024 року реєстраційний №88981/26/15/07/3496812432 від 16 липня 2024 року та направлено на адресу Позивача засобами поштового зв'язку. Згідно з повідомленням пошти (довідка про причини повернення/досилання), яке міститься на конверті, поштове відправлення було повернуто у зв'язку із закінченням терміну зберігання. Отже, ППР, як зазначив Відповідач, вважається врученим Позивачу 22 серпня 2024 року. Також Відповідач в клопотанні просив залишити позов без розгляду.
Ухвалою Харківського окружного адміністративного суду від 21 травня 2025 року позовну заяву ФОП ОСОБА_1 залишено без руху та надано Позивачу строк на усунення недоліків шляхом подання заяви про поновлення пропущеного строку звернення до суду із зазначенням поважних причин з доказами на її підтвердження. Роз'яснено Позивачу, що у разі невиконання ухвали суду у зазначений строк заява буде залишена без розгляду.
23 травня 2025 року представник Позивача через систему "Електронний суд" надіслав заяву про усунення недоліків, в якій зазначив, що ФОП ОСОБА_1 вперше фактично отримав доступ до ППР 22 листопада 2024 року та саме з вказаного моменту отримав можливість ознайомитись з його змістом, оцінити підстави нарахування податкового зобов'язання та сформувати обґрунтовану правову позицію для судового оскарження. Також представник Позивача зазначив, що жодного повідомлення про поштове відправлення від АТ «Укрпошта» з приводу отримання чи спроби вручення поштового відправлення від ГУ ДПС ФОП ОСОБА_1 не отримував.
Ухвалою Харківського окружного адміністративного суду від 11 червня 2025 року задоволено клопотання ГУ ДПС про залишення позовної заяви без розгляду, визнано неповажними причини пропуску ФОП ОСОБА_1 строку звернення до суду та позовну заяву залишено без розгляду.
Залишаючи позов без розгляду, суд першої інстанції виходив з того, що ППР направлено на адресу Позивача засобами поштового зв'язку, проте повернуто відправнику Укрпоштою за зворотною адресою 22 серпня 2024 року із зазначенням причини повернення «за закінченням терміну зберігання» (поштове відправлення №0600949314615), що підтверджується копією конверта поштового відправлення, а отже в силу положень статті 42 ПК України воно вважається врученим Позивачу належним чином саме 22 серпня 2024 року. Водночас з позовом Позивач звернувся 31 березня 2025 року, тобто з пропуском строку, передбаченого статтею 122 КАС України.
Крім того, за наведених підстав судом першої інстанції визнано безпідставними твердження представника Позивача стосовно отримання ППР 22 листопада 2024 року разом з листом податкового органу.Суд першої інстанції звернув увагу на те, що добросовісний платник податків зобов'язаний забезпечити отримання ним кореспонденції за адресою місцезнаходження, що зазначена в Єдиному державному реєстрі, а у разі невиконання цього обов'язку платник не має права посилатись на неотримання ним документів як на обставину, що звільняє його від настання у зв'язку з цим негативних для такого платника наслідків.
Також суд першої інстанції вказав, що процесуальна поведінка Позивача не демонструє повноти використання ним своїх процесуальних прав, достатньої зацікавленості щодо належного захисту прав у судовому порядку. Пропуск строку звернення до суду через пасивну поведінку Позивача щодо реалізації процесуальних прав і небажання їх реалізувати в повній мірі не є поважною причиною пропуску строку. При цьому відзначив, що в обґрунтування заяви про поновлення строку звернення до суду з даним позовом Позивачем не надано доказів наявності обставин, які були об'єктивно непереборними, не залежали від його волевиявлення та пов'язані з дійсними істотними перешкодами чи труднощами для своєчасного звернення до суду з позовною заявою.
Другий апеляційний адміністративний суд постановою від 11 вересня 2025 року апеляційну скаргу ФОП ОСОБА_1 залишив без задоволення, а ухвалу Харківського окружного адміністративного суду від 11 червня 2025 року по справі № 520/7470/25 без змін.
У постанові апеляційний суд погодився з тими висновками, що cформував суд першої інстанції.
Суд апеляційної інстанції підтримавши позицію суд першої інстанції про те, що ППР вважається врученим Позивачу 22 серпня 2025 року, також зазначив про те, що за змістом поштового конверта, копія якої наявна в матеріалах справи, встановлено, що поштовою службою зазначено причину повернення: «за закінченням терміну зберігання», міститься підпис працівника поштового зв'язку та зазначено дату проставлення поштовим органом відповідної відмітки 22 серпня 2024 року. На зазначеному повідомленні також міститься інформація про те, що саме було направлено на адресу Позивача: « 00445560707 ППР».
Щодо доводів Позивача про те, що Відповідачем мав бути зазначений номер телефону отримувача при наваленні ППР суд апеляційної інстанції вказав, що положення Правил надання послуг поштового зв'язку, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 5 березня 2009 року № 270 (далі - Правила № 270) свідчать про те, що обов'язкова інформація, яка має бути зазначена на поштовому відправленні, а також відомості, які зазначаються в реєстрованому поштовому відправленні встановлюють саме оператором поштового зв'язку, у зв'язку з чим відправник не зобов'язаний вказувати певну інформацію, якщо цього прямо не вимагається оператором поштового зв'язку. При цьому вказав, що у розділі, де вказується інформація про адресата рекомендованого повідомлення про вручення поштового відправлення, відсутня графа для зазначення номера телефону, а тому у Відповідача був відсутній обов'язок вказувати таку інформацію. Натомість така графа (щодо номера телефону) міститься в розділі, де зазначається інформація про відправника і наявне у справі зворотнє поштове повідомлення містить таку інформацію.
2. ДОВОДИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ
2.1. Доводи Позивача (особи, яка подала касаційну скаргу)
Позивач не погоджується з висновками судів першої та апеляційної інстанцій, а підставою касаційного оскарження визначив пункт 3 частини четвертої статті 328 КАС України.
Вказує, що судами попередніх інстанцій неправильно застосовано пункти 42.2 та 42.5 статті 42 ПК України та просить відступити від правових висновків, викладених Верховним Судом в постановах від 9 жовтня 2018 року у справі №820/1864/17, від 24 вересня 2019 року у справі №825/1109/16, від 8 квітня 2021 року у справі №812/821/17 від 23 травня 2022 року у справі № 810/3116/18, щодо застосування вказаних норм матеріального права.
Обґрунтовуючи необхідність відступлення від попередніх висновків, викладених у постановах Верховного Суду, звертає увагу на те, що відповідні правові висновки були сформовані до початку повномасштабного вторгнення російської федерації на територію України, коли держава та суспільство функціонували у нормальних умовах, а безпекова ситуація не створювала для платників податків об'єктивних перешкод для реалізації своїх прав. При цьому відзначає, що з 24 лютого 2022 року ситуація докорінно змінилася: поштові відділення можуть працювати з перебоями, їх графік залежить від безпекової ситуації в конкретному регіоні. У деяких населених пунктах через обстріли чи евакуацію доступ населення до поштової інфраструктури є обмеженим або відсутнім. Також, як зазначає Позивач, існують об'єктивні перешкоди для своєчасного отримання кореспонденції через постійні обстріли Харкова, як прифронтового міста, повітряні тривоги, блекаути, масову евакуацію мирного населення до більш "спокійних регіонів".
Вважає, що, за наведених вище обставин, у подібних судових спорах прив'язка факту вручення податкового повідомлення-рішення до дати повернення відправнику поштового відправлення Укрпоштою за зворотною адресою у зв'язку з закінченням встановленого строку зберігання є надмірною, неспівмірною та несправедливою.
Стверджує, що у даному випадку держава (в особі ДПС України та її територіальних органів) виконує свої повноваження з мінімальними зусиллями - шляхом відправки кореспонденції (навіть без зазначення телефонного номера платника податків), а на добросовісного платника податків покладається тягар, виконання якого в умовах воєнного часу та ворожих обстрілів є або ускладненим, або взагалі неможливим.
Узагальнюючи, Позивач, зазначає, що в сучасних умовах воєнного стану виконання платниками податків свого обов'язку з отримання документів, надісланих податковими органами на відділення Укрпошти, або ускладнене, або взагалі неможливе, а тому, на його думку, існує нагальна необхідність змінити попередній висновок Верховного Суду щодо моменту належного вручення податкового повідомлення-рішення та початку перебігу строку на звернення до суду, передбаченого статтею 122 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України), з дати фактичного отримання (ознайомлення, доступу) платника податків з документами, направленими органами Державної податкової служби в рамках реалізації своїх повноважень. В іншому випадку, на думку Позивача, застосування чинних висновків Верховного Суду до правовідносин, що виникли в умовах воєнного стану, призводить до фактичного позбавлення особи (платника податків) гарантованого права на доступ до суду, на ефективний захист, порушує принцип верховенства права, а також не відповідає засадам справедливості, пропорційності й ефективності правосуддя.
Окремо Позивач звертає увагу на те, що він є добросовісним платником податків, оскільки, отримавши ППР він невідкладно звернувся з позовною заявою. Вказує, що він не заперечує, що відповідно до положень ПК України податкове повідомлення-рішення вважається врученим платнику податків у разі його повернення від АТ "Укрпошта" з відміткою "за закінченням строку зберігання", водночас вважає, що вказана правова презумпція не є абсолютною та повинна застосовуватись лише у випадках, коли податковий орган належним чином виконав свій обов'язок щодо забезпечення реальної можливості платника отримати це повідомлення. При цьому наполягає, що в його випадку вказаного зроблено не було.
2.2. Позиція Відповідача (особи, що подала відзив на касаційну скаргу)
Відповідач вважає доводи, викладені в касаційній скарзі, такими, що не відповідають обставинам справи, а оскаржувані судові рішення - обґрунтованими і законними. Просить касаційну скаргу залишити без задоволення.
Вказує, що ППР було направлено на адресу Позивача засобами поштового зв'язку рекомендованим відправленням з повідомленням та повернулося із зазначенням причини повернення «за закінченням терміну зберігання», яка була проставлена 22 серпня 2024 року, що підтверджується копією конверта поштового відправлення, яка надана до суду. А отже відповідно до положень пунктів 42.2, 42.5 статті 42, пунктів 58.1, 58.3 статті 58, пункту 70.7 статті 70 ПК України вважається врученим 22 серпня 2024 року. Відтак, на думку Відповідача, Позивач звернувшись 31 березня 2025 року до суду з цим позов, пропустив строк на звернення до суду.
Також Відповідач на обґрунтування своєї позиції цитує судові рішення судів першої та апеляційної інстанції.
2.3. Доводи Позивача (викладені у клопотанні про передачу справи на розгляд палати, об'єднаної палати або Великої Палати Верховного Суду)
Позивач вказує, що існують підстави для передачі справи на розгляд судової палати, оскільки потребують перегляду раніше сформовані правові висновки Верховного Суду, викладені у постановах Верховного Суду справах №820/1864/17 від 9 жовтня 2018 року, №825/1109/16 від 24 вересня 2019 року, №812/821/17 від 8 квітня 2021 року та №810/3116/18 від 23 травня 2022 року, з урахуванням нових обставин (воєнного стану та обмеженого доступу до поштової інфраструктури).
Наголошує, що правові позиції щодо застосування пункту 42.2 статті 42 ПК України, викладені в зазначених постановах були сформульовані до початку повномасштабного вторгнення російської федерації в Україну. Від 24 лютого 2022 року обставини господарської діяльності та функціонування інфраструктури, зокрема поштової, істотно змінилися: робота поштових відділень обмежена або переривчаста, доступ до них залежить від безпекової ситуації, у багатьох регіонах (у тому числі Харкові) громадяни були змушені евакуюватися.
Вказує, що за зазначених умов вимога постійного контролю платником податків - фізичною особою за поштовими відправленнями є непропорційною, надмірною та несправедливою, адже фактично зобов'язує особу ризикувати власним життям, відвідуючи поштові відділення під час обстрілів чи тривог. Подібний підхід, на думку Позивача, порушує принцип балансу між інтересами держави і правами особи, закріплений у статті 2 КАС України, а також принципи справедливості, пропорційності та правової визначеності, що випливають зі статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 8 та 129 Конституції України.
Резюмуючи вказує, що, на його думку, справа підлягає передачі на розгляд судової палати, оскільки змінилася фактична ситуація, що впливає на застосування пункту 42.2 статті 42 ПК України. В умовах воєнного стану тлумачення цієї норми має здійснюватися з урахуванням реалій обмеженого доступу до поштової інфраструктури та гарантій безпеки людини, адже визнання платника податків належно повідомленим лише на підставі повернення поштового відправлення без фактичного вручення порушує принцип верховенства права і фактично позбавляє особу права на судовий захист.
3. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ
3.1. Оцінка доводів учасників справи і висновків судів першої та апеляційної інстанцій
Обговоривши доводи касаційної скарги, відзиву на касаційну скаргу та клопотання про передачу справи на розгляд палати, об'єднаної палати або Великої Палати Верховного Суду, переглянувши судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіривши правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального і процесуального права, колегія суддів виходить з такого.
Відповідно до частини другої статті 55 Конституції України кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.
Для реалізації конституційного права на оскарження рішень, дій чи бездіяльності вказаних суб'єктів у сфері управлінської діяльності в Україні утворено систему адміністративних судів.
Загальні норми процедури судового оскарження в межах розгляду публічно-правових спорів регулюються КАС України.
Завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень (частина перша статті 2 КАС України).
Кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист шляхом: 1) визнання протиправним та нечинним нормативно-правового акта чи окремих його положень; 2) визнання протиправним та скасування індивідуального акта чи окремих його положень; 3) визнання дій суб'єкта владних повноважень протиправними та зобов'язання утриматися від вчинення певних дій; 4) визнання бездіяльності суб'єкта владних повноважень протиправною та зобов'язання вчинити певні дії; 5) встановлення наявності чи відсутності компетенції (повноважень) суб'єкта владних повноважень; 6) прийняття судом одного з рішень, зазначених у пунктах 1-4 цієї частини, та стягнення з відповідача - суб'єкта владних повноважень коштів на відшкодування шкоди, заподіяної його протиправними рішеннями, дією або бездіяльністю (частина перша статті 5 КАС України).
Положеннями частини першої статті 122 КАС України унормовано, що позов може бути подано в межах строку звернення до адміністративного суду, встановленого цим Кодексом або іншими законами.
Відповідно до частини другої статті 122 КАС України для звернення до адміністративного суду за захистом прав, свобод та інтересів особи встановлюється шестимісячний строк, який, якщо не встановлено інше, обчислюється з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.
Якщо законом передбачена можливість досудового порядку вирішення спору і позивач скористався цим порядком, або законом визначена обов'язковість досудового порядку вирішення спору, то для звернення до адміністративного суду встановлюється тримісячний строк, який обчислюється з дня вручення позивачу рішення за результатами розгляду його скарги на рішення, дії або бездіяльність суб'єкта владних повноважень (частина четверта статті 122 КАС України).
Відповідно до частини третьої статті 122 КАС України для захисту прав, свобод та інтересів особи цим Кодексом та іншими законами можуть встановлюватися інші строки для звернення до адміністративного суду, які, якщо не встановлено інше, обчислюються з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.
Відповідно до частини першої статті 123 КАС України у разі подання особою позову після закінчення строків, установлених законом, без заяви про поновлення пропущеного строку звернення до адміністративного суду, або якщо підстави, вказані нею у заяві, визнані судом неповажними, позов залишається без руху. При цьому протягом десяти днів з дня вручення ухвали особа має право звернутися до суду з заявою про поновлення строку звернення до адміністративного суду або вказати інші підстави для поновлення строку.
Частиною третьою статті 123 КАС України встановлено, що якщо факт пропуску позивачем строку звернення до адміністративного суду буде виявлено судом після відкриття провадження в адміністративній справі і позивач не заявить про поновлення пропущеного строку звернення до адміністративного суду, або якщо підстави, вказані ним у заяві, будуть визнані судом неповажними, суд залишає позовну заяву без розгляду.
Відповідно до частини першої статті 121 КАС України суд за заявою учасника справи поновлює пропущений процесуальний строк, встановлений законом, якщо визнає причини його пропуску поважними, крім випадків, коли цим Кодексом встановлено неможливість такого поновлення.
Правовий інститут строків звернення до адміністративного суду за захистом свого порушеного права не містить вичерпного, детально описаного переліку причин чи критеріїв їх визначення. Натомість закон запроваджує оцінні, якісні параметри визначення таких причин - вони повинні бути поважними, реальними або непереборними і об'єктивно нездоланними на час плину строків звернення до суду. Ці причини (чи фактори об'єктивної дійсності) мають бути несумісними з обставинами, коли суб'єкт звернення до суду знав або не міг не знати про порушене право, ніщо правдиво йому не заважало звернутися до суду, але цього він не зробив і через власну недбалість, легковажність, байдужість, неорганізованість чи інше подібне за суттю ставлення до права на доступ до суду порушив ці строки.
Інакшого способу визначити, які причини належить віднести до поважних, ніж через зовнішню оцінку (кваліфікацію) змісту конкретних обставин, хронологію та послідовність дій суб'єкта правовідносин перед зверненням до суду за захистом свого права, немає. Під таку оцінку мають потрапляти певні явища, фактори та їх юридична природа; тривалість пропущеного строку; те, чи могли і яким чином певні фактори завадити вчасно звернутися до суду, чи перебувають вони у причинному зв'язку із пропуском строку звернення до суду; яка була поведінка суб'єкта звернення протягом цього строку; які дії він вчиняв і чи пов'язані вони з готуванням до звернення до суду тощо.
Визначення строку звернення до адміністративного суду в системному зв'язку з принципом правової визначеності слугує меті забезпечення передбачуваності для відповідача (як правило, суб'єкта владних повноважень в адміністративних справах) та інших осіб того, що зі спливом установленого проміжку часу прийняте рішення, здійснена дія (бездіяльність) не матимуть поворотної дії в часі та не потребуватимуть скасування, а правові наслідки прийнятого рішення або вчиненої дії (бездіяльності) не будуть відмінені у зв'язку з таким скасуванням. Тобто встановлені строки звернення до адміністративного суду сприяють уникненню ситуації правової невизначеності щодо статусу рішень, дій (бездіяльності) суб'єкта владних повноважень.
За загальним правилом перебіг строку на звернення до адміністративного суду починається від дня виникнення права на адміністративний позов, тобто, коли особа дізналася або могла дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів. Незнання про порушення через байдужість до своїх прав або небажання дізнатися не є поважною причиною пропуску строку звернення до суду.
Аналогічну правову позицію висловив Верховний Суд, зокрема, у постановах від 30 серпня 2018 року в адміністративній справі № 813/2897/16, від 21 серпня 2025 року у справі № 380/20996/24.
З урахуванням предмету цього позову строк звернення до суду починається з дня коли Позивач дізнався або повинен був дізнатися про наявність (прийняття відносно нього) саме оскаржуваного податкового повідомлення - рішення.
Судами попередніх інстанцій встановлено, що Відповідачем було вжито заходів направлення ППР на адресу Позивача, підтвердженням чого є рекомендоване поштове відправлення за №06009549314615 (з відміткою про надіслання на адресу Позивача 2-х податкових повідомлень рішень №00445560707 (оскаржуване податкове повідомлення-рішення) та № 00445510707). Вказане рекомендоване відправлення повернулося неврученим з відміткою органу поштового зв'язку про його повернення 22 серпня 2024 року за закінченням терміну зберігання, яке наявне в матеріалах справи (а.с.85).
Пунктом 58.3 статті 58 Податкового кодексу України встановлено, що податкове повідомлення - рішення надсилається (вручається) платнику податків у порядку, визначеному статтею 42 цього Кодексу.
Порядок листування платників податків та контролюючих органів закріплено у статті 42 ПК України.
Пунктом 42.1 статті 42 ПК України встановлено, що податкові повідомлення - рішення, податкові вимоги або інші документи з питань адміністрування податків, зборів, платежів, податкового контролю, у тому числі з питань проведення перевірок, звірок, адресовані контролюючим органом платнику податків, повинні бути складені у письмовій формі, відповідним чином підписані та у випадках, передбачених законодавством, завірені печаткою такого контролюючого органу і відображатися в електронному кабінеті.
Відповідно до пункту 42.2 статті 42 ПК України документи вважаються належним чином врученими, якщо вони надіслані у порядку, визначеному пунктом 42.4 цієї статті, надіслані за адресою (місцезнаходженням, податковою адресою) платника податків рекомендованим листом з повідомленням про вручення або особисто вручені платнику податків (його представнику).
Згідно з пунктом 42.3 статті 42 ПК України якщо платник податків у порядку та у строки, визначені статтею 66 цього Кодексу, повідомив контролюючий орган про зміну податкової адреси, він на період з дня державної реєстрації зміни податкової адреси до дня внесення змін до облікових даних такого платника податків звільняється від виконання вимог документів, надісланих йому контролюючим органом за попередньою податковою адресою та в подальшому повернених як таких, що не знайшли адресата.
За приписами пункту 42.5 статті 42 ПК України у разі якщо платник податків не подав заяву про бажання отримувати документи через електронний кабінет, листування з платником податків здійснюється шляхом надіслання за адресою (місцезнаходженням, податковою адресою) платника податків рекомендованим листом з повідомленням про вручення або особисто вручаються платнику податків (його представнику).
У разі якщо пошта не може вручити платнику податків документ у зв'язку з відсутністю за місцезнаходженням посадових осіб платника податків, їхньою відмовою прийняти документ, незнаходження фактичного місця розташування (місцезнаходження) платника податків або з інших причин, документ вважається врученим платнику податків у день, зазначений поштовою службою в повідомленні про вручення із зазначенням причини невручення.
Документи вважаються належним чином врученими, якщо вони надіслані у порядку, визначеному пунктом 42.4 цієї статті, надіслані за адресою (місцезнаходженням, податковою адресою) платника податків рекомендованим листом з повідомленням про вручення або особисто вручені платнику податків (його представнику), (пункт 42.2 статті 42 ПК України).
У разі якщо пошта не може вручити платнику податків документ через відсутність за місцезнаходженням посадових осіб платника податків, їх відмову прийняти документ, незнаходження фактичного місця розташування (місцезнаходження) платника податків або з інших причин, документ вважається врученим платнику податків у день, зазначений поштовою службою в повідомленні про вручення із зазначенням причини невручення (пункт 42.4 статті 42 Податкового кодексу України).
Отже, законодавець передбачив два окремих випадки, коли документи вважаються належним чином врученими платнику податків: надіслані за адресою платника податків рекомендованим листом з повідомленням про вручення (що і було зроблено відповідачем у спірному випадку) або особисто вручені платнику податків або його законному чи уповноваженому представникові.
Відповідну правову позицію викладено в постановах Верховного Суду від 8 квітня 2021 року у справі № 812/821/17.
Водночас, у разі надіслання документів поштою, крім отримання платником цієї кореспонденції на пошті, вони також вважаються врученими у день, зазначений поштовою службою в повідомленні про вручення із зазначенням причини невручення.
Аналогічна правова позиція викладена в постановах Верховного Суду від 15 лютого 2024 року у справі №640/9016/20, від 24 вересня 2025 року у справі № 520/7480/25.
В матеріалах цієї справи міститься копія рекомендованого поштового відправлення №06009549314615 з відміткою щодо направлення Позивачу на його адресу саме оскаржуваного податкового повідомлення - рішення від 6 серпня 2024 року №00445560707.
Рекомендоване поштове відправлення, яким на адресу Позивача було направлено ППР, повернулось на адресу податкового органу із відміткою "за закінченням терміну зберігання", проставленою 22 серпня 2024 року (довідка про причини повернення / досилання (за формою ф.20).
Слід зазначити, що поштова кореспонденція направлялась на адресу: 61128, Харківська обл., Харківський район, м. Харків, просп. Льва Ландау 20, 343. У поданих процесуальних заявах, як до суду першої, так і до суду апеляційної та касаційної інстанцій Позивач не заперечує правильність адреси на яку надіслано оскаржуване податкове повідомлення-рішення. Відповідна адреса також зазначена ним у позовній заяві.
Отже, спірне податкове повідомлення-рішення було відправлене на адресу Позивача та вважається врученим платнику податків у день, зазначений поштовою службою в повідомленні про вручення із зазначенням причин невручення, а саме 22 серпня 2025 року.
Враховуючи, що абзац другий пункту 42.5 статті 42 ПК України наголошує на тому, що документ вважається врученим платнику податків у день, зазначений поштовою службою в повідомленні про вручення із зазначенням причини невручення, і така відмітка проставлена оператором на довідці про причини повернення / досилання (за формою ф.20), правильними є висновки судів попередніх інстанцій, що ППР слід вважати врученим платнику податків 22 серпня 2025 року.
У постанові від 9 жовтня 2018 року у справі № 820/1864/17 Верховний Суд зазначив, що добросовісний платник податків зобов'язаний забезпечити отримання ним кореспонденції за адресою місцезнаходження, що зазначена в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців. У разі невиконання цього обов'язку платник не вправі посилатись на неотримання ним документів як на обставину, що звільняє його від настання у зв'язку з цим негативних для такого платника наслідків.
Аналогічний висновок викладено Верховним Судом в постанові від 24 вересня 2019 у справі №826/1109/15 та підтримано Судовою палатою з розгляду справ щодо податків, зборів та інших обов'язкових платежів Касаційного адміністративного суду в постанові від 23 травня 2022 року у справі №810/3116/18
У цій же постанові Судова палата зробила висновок, що обов'язку контролюючого органу щодо направлення платнику податків, зокрема податкового повідомлення - рішення у спосіб, визначений статтями 42, 58 ПК України, кореспондує також і обов'язок такого платника добросовісно ставитись до отримання відповідної кореспонденції.
Враховуючи викладене, доводи Позивача про неотримання податкового повідомлення-рішення від 6 серпня 2024 року №00445560707 є незмістовними, оскільки вказані рішення направлені на податкову адресу Позивача (що не заперечується Позивачем у поданих у цій справі процесуальних документах) та з моменту проставлення поштовим оператором відповідної відмітки про невручення адресату поштового відправлення із зазначенням такої причини ППР вважаються врученими платнику податків.
Також Суд звертає увагу на наступне.
Податкове повідомлення - рішення від 6 серпня 2024 року №00445560707 було прийнято на підставі акту перевірки від 15 липня 2024 року реєстраційний № 88981/26/15/07/3496812432 від 16 липня 2024 року.
В позовній заяві Позивач не тільки не заперечує те, що він був обізнаний про факт проведення зазначеної перевірки та складення за її результатами акту, а й вказує, що ним 22 липня 2024 року через Електронний кабінет платника податків шляхом надсилання документів в електронній формі подано заперечення на вказаний акт та копії документів, які не були враховані контролюючим органом під час його складання. Водночас Позивач вказує, що жодних документів чи офіційних повідомлень за результатами розгляду поданих заперечень ним отримано не було.
Пунктом 86.7 статті 86 ПК України встановлено, що у разі незгоди платника податків або його представників з висновками перевірки чи фактами і даними, викладеними в акті (довідці) перевірки (крім документальної позапланової перевірки, проведеної у порядку, встановленому підпунктом 78.1.5 пункту 78.1 статті 78 цього Кодексу), вони мають право подати свої заперечення та додаткові документи і пояснення, зокрема, але не виключно, документи, що підтверджують відсутність вини, наявність пом'якшуючих обставин або обставин, що звільняють від фінансової відповідальності відповідно до цього Кодексу, до контролюючого органу, який проводив перевірку платника податків, протягом 10 робочих днів з дня, наступного за днем отримання акта (довідки).
Такі заперечення, додаткові документи і пояснення є невід'ємною частиною матеріалів перевірки.
Акт перевірки, заперечення до акта перевірки та/або додаткові документи і пояснення, у разі їх подання платником податку у визначеному цим пунктом порядку (далі - матеріали перевірки), розглядаються комісією такого контролюючого органу з питань розгляду заперечень та пояснень до актів перевірок (далі - комісія з питань розгляду заперечень), яка є постійно діючим колегіальним органом контролюючого органу. Склад комісії та порядок її роботи затверджуються наказом керівника контролюючого органу.
Розгляд матеріалів перевірки здійснюється комісією з питань розгляду заперечень контролюючого органу протягом 10 робочих днів, що настають за днем отримання заперечень до акта перевірки та/або додаткових документів і пояснень відповідно до цього пункту (днем завершення перевірки, проведеної у зв'язку з необхідністю з'ясування обставин, що не були досліджені під час перевірки та зазначені у запереченнях, додаткових документах та поясненнях), та платнику податків надсилається відповідь у порядку, визначеному статтею 42 цього Кодексу.
У разі отримання від платника податків у визначеному цим пунктом порядку заперечень до акта перевірки та/або додаткових документів і пояснень контролюючий орган зобов'язаний повідомити платника податків про дату, час та місце/спосіб розгляду матеріалів перевірки, у тому числі в режимі відеоконференції. Таке повідомлення надсилається платнику податків протягом двох робочих днів з дня отримання від нього заперечень та/або додаткових документів і пояснень, але не пізніше ніж за чотири робочі дні до дня їх розгляду. Інформація (повідомлення) про розгляд контролюючим органом, визначеним підпунктом 41.1.1 пункту 41.1 статті 41 цього Кодексу, матеріалів перевірки в режимі відеоконференції надсилається платнику податків в електронному вигляді в електронний кабінет.
За результатами розгляду матеріалів перевірки комісія з розгляду заперечень приймає висновок, що є невід'ємною частиною матеріалів перевірки.
Податкове повідомлення-рішення приймається керівником (його заступником або уповноваженою особою) контролюючого органу на підставі висновку комісії контролюючого органу з питань розгляду заперечень протягом п'яти робочих днів, наступних за днем прийняття такого висновку комісією і надання (надсилання) письмової відповіді платнику податків, у порядку, визначеному підпунктом 86.7.1 цього пункту.
Отже, Позивач, враховуючи положення пункту 86.7 статті 86 ПК України, навіть за відсутності отримання, як про те він зазначає у позовній заяві, будь-яких документів за результатами розгляду його заперечень на акт перевірки мав обґрунтовані підстави вважати, що на підставі акту від 15 липня 2024 року реєстраційний № 88981/26/15/07/3496812432 могло бути прийнято податкове повідомлення-рішення.
Крім того, як зазначалось Позивачем у суді першої та апеляційної інстанції, про наявність ППР він дізнався 11 листопада 2024 року та його копія була отримана разом з відповіддю від ГУ ДПС на його звернення про надання копій ППР від 22 листопада 2024 року за №54487/6/20-40-07-07-18. Тобто Позивачем визнається, що ППР було ним отримано в межах 6-ти місячного строку на його оскарження. Водночас до суду Позивач звернувся лише 31 березня 2024 року.
Щодо тверджень Позивача про те, що в сучасних умовах воєнного стану виконання платниками податків свого обов'язку з отримання документів, надісланих податковими органами на відділення Укрпошти, або ускладнене, або взагалі неможливе Суд звертає увагу на те, що Позивач відповідно до статті 42 ПК України має право подати заяву про бажання отримувати документи через електронний кабінет.
Крім того, Суд звертає увагу на те, що на виконання вимог статті 123 КАС України суд першої інстанції після встановлення на підставі поданих Відповідачем документів, що ППР слід вважати врученим Позивачу 22 серпня 2025 року, залишив позовну заяву без руху та надав Позивачу строк на усунення недоліків шляхом подання заяви про поновлення пропущеного строку звернення до суду із зазначенням поважних причин з доказами на її підтвердження.
А отже, судом першої інстанції було дотримано вимог КАС України щодо надання Позивачу можливості подати до суду належним чином обґрунтовану заяви про поновлення строку звернення до суду.
При цьому Суд зазначає, що при вирішенні питання щодо дотримання строку на звернення до суду та наявності підстав для його поновлення суд виходить в кожному окремому випадку з наявного обсягу доказів, причин пропуску строку на звернення до суду та враховує індивідуальні особливості кожної окремої справи.
З огляду на наведене, Суд погоджується з висновками судів попередніх інстанцій про відсутність підстав для поновлення строку звернення до суду з цим адміністративним позовом та наявності підстав для залишення позову без розгляду.
Стосовно доводів Позивача про необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду у справах №825/1109/16, №812/821/17, №820/1864/17, № 810/3116/18 та передачі справи на розгляд палати, об'єднаної палати або Великої Палати Верховного Суду Суд звертає увагу на наступне.
Відповідно до частини першої-четвертої статті 346 КАС України Суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів, передає справу на розгляд палати, до якої входить така колегія, якщо ця колегія вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду у складі колегії суддів з цієї самої палати або у складі такої палати.
Суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів або палати, передає справу на розгляд об'єднаної палати, якщо ця колегія або палата вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду у складі колегії суддів з іншої палати або у складі іншої палати чи об'єднаної палати.
Суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів, палати або об'єднаної палати, передає справу на розгляд Великої Палати, якщо така колегія (палата, об'єднана палата) вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду у складі колегії суддів (палати, об'єднаної палати) іншого касаційного суду.
Суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів, палати або об'єднаної палати, передає справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо така колегія (палата, об'єднана палата) вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Великої Палати.
Верховний Суд в своїх рішеннях зауважував на тому, що відступаючи від висновку щодо застосування юридичної норми, суд може шляхом буквального, звужувального чи розширювального тлумачення відповідної норми або повністю відмовитися від її висновку на користь іншого, або конкретизувати попередній висновок, застосувавши належні способи тлумачення юридичних норм. Отже, має існувати необхідність відступу і така необхідність має виникати з певних визначених об'єктивних причин, такі причини повинні бути чітко визначені та аргументовані, також відступ від правової позиції повинен мати тільки вагомі підстави, реальне підґрунтя, суд не повинен відступати від попередніх рішень за відсутності вагомої для цього причини, а метою відступу може слугувати виправлення лише тих неузгодженостей (помилок), що мають фундаментальне значення для судової системи.
Обґрунтованими підставами для відступу від уже сформованої правової позиції Верховного Суду є, зокрема: зміна законодавства; ухвалення рішення Конституційного Суду України або ж винесення рішення Європейського суду з прав людини, висновки якого мають бути враховані національними судами; зміни у правозастосуванні, зумовлені розширенням сфери застосування певного принципу права або ж зміною доктринальних підходів до вирішення питань тощо.
У справі "Коссі проти Сполученого Королівства" Європейський суд з прав людини зазначив, що, хоч він формально не зв'язаний своїми попередніми рішеннями, відступ від них може бути, наприклад, виправданий з метою забезпечення того, що тлумачення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод відображає соціальні зміни та відповідає умовам сьогодення.
У справі "Чепмен проти Сполученого Королівства" Європейський суд з прав людини також наголосив, що в інтересах правової визначеності, передбачуваності та рівності перед законом він не повинен відступати від попередніх рішень за відсутності належної для цього підстави.
Отже, з метою забезпечення єдності та сталості судової практики для відступу від висловлених раніше правових позицій Верховного Суду повинна мати ґрунтовні підстави: її попередні рішення мають бути помилковими чи застосований у цих рішеннях підхід має очевидно застаріти внаслідок розвитку в певній сфері суспільних відносин або їх правового регулювання, враховуючи зміни, що відбулися в суспільних відносинах, у законодавстві, практиці Європейського суду з прав людини.
В касаційній скарзі Позивач не навів жодних аргументованих виняткових випадків для відступу від правового висновку, викладеного у зазначених вище постановах Верховного Суду.
Більше того, відступ від попередніх правових позицій Верхового Суду за відсутності обґрунтованих виняткових підстав для цього фактично порушуватиме принцип правової визначеності.
Крім того, Позивач, висловлюючи прохання відступити від висновків викладених в постановах від 9 жовтня 2018 року у справі №820/1864/17, від 24 вересня 2019 року у справі №825/1109/16, від 8 квітня 2021 року у справі №812/821/17 від 23 травня 2022 року у справі № 810/3116/18 фактично не погоджується саме з положення пунктів 42.2 та 42.5 статті 42 ПК України, які і знайшли своє відображення у відповідних висновках Верховного Суду.
З огляду на зазначене Суд дійшов висновку про відсутність законодавчо визначених підстави для відступу від висновків викладених в зазначених постановах та передачі справи на розгляд палати, об'єднаної палати або Великої Палати Верховного Суду.
Положеннями частини першої статті 341 Кодексу адміністративного судочинства України визначено, що суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.
Підсумовуючи наведене у сукупності, суд касаційної інстанції погоджується із висновком судів попередніх інстанцій про відсутність поважних причин для поновлення строку звернення до суду, а тому немає підстав вважати, що суди попередніх інстанцій у цій справі неправильно застосували норми матеріального права чи порушили норми процесуального права.
3.2. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
Згідно із частиною першою статті 350 Кодексу адміністративного судочинства України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуті в передбачених статтею 341 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Таким чином, зважаючи на приписи статті 350 КАС України, касаційну скаргу необхідно залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін.
Керуючись статтями 345, 350, 355, 359 КАС України, Суд
Касаційну скаргу фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Ухвалу Харківського окружного адміністративного суду від 11 червня 2025 року та постанову Другого апеляційного адміністративного суду від 11 вересня 2025 року - залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
Головуюча суддя Н.Є. Блажівська
Судді О.В. Білоус
І.Л. Желтобрюх