Справа № 500/5090/25
13 листопада 2025 рокум.Тернопіль
Тернопільський окружний адміністративний суд, у складі головуючої судді Мірінович У.А., розглянувши за правилами загального позовного провадження у порядку письмового провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області, третя особа на стороні відповідача, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору - Територіальне управління ДСА у Тернопільській області, про визнання дій протиправними та зобов'язання вчинити певні дії, -
До Тернопільського окружного адміністративного суду надійшла позовна заява ОСОБА_1 до Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області, у якій позивач просить суд:
- визнати протиправною відмову Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області, викладену у листі від 28 липня 2025 року №1/26249/2025, щодо зарахування до суддівського стажу ОСОБА_1 п'яти років його адвокатської діяльності (професійної діяльності);
- зобов'язати Тернопільський міськрайонний суд Тернопільської області зарахувати до загального суддівського стажу ОСОБА_1 весь п'ятирічний період адвокатської (професійної) діяльності, що передував його призначенню на посаду судді, та врахувати цей період при визначенні стажу, який дає право на отримання доплат за вислугу років, а також при нарахуванні й виплаті суддівської винагороди.
Позовні вимоги обґрунтовані тим, що Указом Президента України №286/12 від 24 квітня 2012 року позивач призначений на посаду судді Тернопільського міськрайонного суду строком на п'ять років. Указом Президента України від 12 грудня 2019 року №899/2019 позивача призначено на посаду судді Тернопільського міськрайонного суду, яку обіймає на цей час.
Позивач зазначає, що на момент його призначення на посаду судді безстроково набрали чинності положення частини другої статті 137 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» №1402-VIІІ, згідно якої до стажу роботи на посаді судді також зараховується стаж (досвід) роботи (професійної діяльності), вимога щодо якого визначена законом та надає право для призначення на посаду судді. Враховуючи, що статтею 69 цього Закону визначено вимогу про наявність у кандидата на посаду судді стажу професійної діяльності у сфері права щонайменше п'ять років, тому позивач вважає, що в силу вимог статті 137 Закону №1402-VIII до стажу його роботи на посаді судді має бути зарахований п'ятирічний стаж його адвокатської діяльності, що передував його призначенню на посаду судді.
Звернувшись до відповідача з заявою про зарахування до стажу його роботи на посаді судді п'яти років стажу адвокатської діяльності позивач отримав відмову, оформлену листом від 28.07.2025 №1/26249/2025, у якому зазначено про зарахування до стажу роботи позивача на посаді судді лише трьох років його адвокатської діяльності.
Позивач вважає таку відмову відповідача протиправною та такою, що суперечить прямій нормі частини другої статті 137 Закону №1402-VIII, підриває фундаментальні конституційні принципи рівності суддівського статусу, правової визначеності та гарантій незалежності суддів.
Позивач вважає безпідставним посилання відповідача на застосування абзацу четвертого пункту 34 розділу ХІІ Закону №1402-VIII, як на підставу відмови, оскільки такий підхід суперечить конституційному принципу єдності статусу судді, а також гарантіям незалежності та матеріального забезпечення, які мають бути однаковими для всіх суддів, незалежно від часу їх призначення.
Також позивач звертає увагу на висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені у постанові від 30.05.2019 по справі №9901/805/18, де зазначено, що до суддівського стажу зараховується мінімально необхідний стаж професійної діяльності у сфері права, який вимагався законом на час призначення судді.
Позивач вважає, що аналогічну правову позицію висловив Конституційний Суд України у рішенні від 26.03.2024 у справі №3-93/2022, підкресливши, що вибіркове зниження рівня гарантій окремим категоріям суддів є неприпустимим.
З огляду на викладене позивач просить задовольнити його позовні вимоги у повному обсязі.
Ухвалою суду від 01.09.2025 відкрито провадження у справі та ухвалено розгляд справи проводити за правилами загального позовного провадження, призначено підготовче засідання у справі на 24.09.2025. Встановлено відповідачу 15-денний строк, з дня вручення ухвали про відкриття провадження у справі для подання відзиву на позовну заяву.
11.09.2025 на адресу суду найшов відзив представника відповідача з додатками. (а.с. 15-20).
24.09.2025 підготовче засідання не відбулось у зв'язку з перебуванням судді Мірінович У.Я. на навчанні відповідно до наказу Тернопільського окружного адміністративного суду №07-АГП/г від 17.09.2025, про що складена відповідна довідка. (а.с.21)
01.10.2025 у підготовчому засіданні суд ухвалою, занесеною до протоколу судового засідання, постановив залучити до участі у справі Територіальне управління ДСА у Тернопільській області в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору.
01.10.2025 у підготовчому засіданні суд ухвалою, занесеною до протоколу судового засідання, постановив зобов'язати Тернопільський міськрайонний суд Тернопільської області у п'ятиденний строк надати суду детальний розрахунок суддівського стажу та належним чином засвідчену копію трудової книжки позивача.
Оголошено перерву у підготовчому засіданні до 09.10.2025. (а.с.26-28)
02.10.2025 представником позивача подано до суду заяву про долучення до матеріалів справи доказів направлення на адресу третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, копії позовної заяви та доданих до неї матеріалів. (а.с.33-44)
06.10.2025 представником відповідача на виконання ухвали суду, подано до суду клопотання про долучення до матеріалів справи розрахунку стажу та копії трудової книжки позивача. (а.с.45-53)
08.10.2025 представником третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог, надано до суду пояснення щодо предмету позову. (а.с.54-59)
09.10.2025 за результатами підготовчого засідання суд вирішив перейти до стадії ухвалення судового рішення, оголошення якого призначено на 10.10.2025. (а.с.60-61)
Ухвалою суду від 10.10.2025 закінчено підготовче провадження, призначено справу до розгляду по суті на 27.10.2025. (а.с.66-67)
Ухвалою суду від 27.10.2025 вирішено перейти до розгляду справи в порядку письмового провадження. (а.с.74)
У відзиві на позовну заяву представник відповідача позовні вимоги не визнає та просить відмовити у їх задоволенні в повному обсязі. В обґрунтування своєї позиції зазначає, що на час призначення ОСОБА_1 на посаду судді діяла частина перша статті 65 Закону №2453-VI, згідно якої на посаду судді міг бути рекомендований громадянин України, який мав стаж роботи в галузі права не менш як три роки. Згідно із Законом України від 12 липня 2018 року №2509-VІІІ та Рішення Конституційного Суду України від 4 грудня 2018 року №11-р/2018 внесені зміни до частини 2 статті 137 Закону №1402-VIII, де встановлено що до стажу роботи на посаді судді також зараховується стаж (досвід) роботи (професійної діяльності), вимога щодо якого визначена законом та надає право для призначення на посаду судді.
Відповідач зазначає, що на підставі вказаних вимог закону позивачу було зараховано до стажу роботи на посаді судді три роки та виданий наказ голови Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області №233-К від 13 грудня 2018 року про встановлення щомісячної доплати з урахуванням вказаного стажу.
У подальшому частиною першою статті 69 Закону № 1402-VIII передбачено, що на посаду судді може бути призначений громадянин України, який має стаж професійної діяльності у сфері права щонайменше п'ять років.
Відповідач вважає, що з огляду на зазначені вимоги закону право на зарахування стажу роботи в галузі права п'ять років мають судді, яких було призначено на посаду судді місцевого суду вперше згідно з вимогами, встановленими Законом № 1402-VIII, на день їх призначення.
Крім того, відповідач звертає увагу на положення абзацу четвертого пункту 34 розділу XII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1402-VIII, згідно якого судді, призначені чи обрані на посаду до набрання чинності цим Законом, зберігають визначення стажу роботи на посаді судді відповідно до законодавства, що діяло на день їх призначення (обрання).
З огляду на викладене відповідач вважає, що відсутні підстави для зарахування позивачу до стажу роботи на посаді судді п'яти років адвокатської діяльності і врахування його при розрахунку суддівської винагороди, тривалості відпустки та права на відставку.
У поясненнях щодо позовної заяви третя особа, посилаючись на положення абзацу четвертого пункту 34 розділу XII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1402-VIII, вважає відсутніми підстави для задоволення вимог позивача.
Інших заяв, в тому числі по суті справи, на адресу суду не надходило.
Перевіривши доводи учасників справи, викладені у заявах по суті, з'ясувавши фактичні обставини справи, на яких ґрунтуються позовні вимоги та заперечення сторін, оцінивши зібрані по справі докази в їх сукупності, проаналізувавши зміст норм матеріального і процесуального права, які врегульовують спірні правовідносини, суд вказує наступне.
Судом встановлено, що Указом Президента України «Про призначення суддів» №286/2012 від 24.04.2012 ОСОБА_1 призначено на посаду судді Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області строком на п'ять років. (а.с.8)
21 травня 2012 року на підставі наказу голови Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області №47-К ОСОБА_1 визнано таким, що приступив до виконання обов'язків судді цього суду та встановлено доплату за вислугу років у розмірі 15 відсотків від посадового окладу. (а.с.7, зворот)
Указом Президента України від 12.12.2019 р. №899/2019 позивача призначено на посаду судді Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області. Вказану посаду позивач обіймає на цей час, що підтверджується відомостями трудової книжки серії НОМЕР_1 . (а.с.8-9, 47-48)
16 грудня 2019 року пунктом два наказу голови Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області №411-К встановлено доплату у розмірі 30 відсотків посадового окладу, стаж роботи, з урахуванням стажу, який дає право на призначення на посаду судді та отримання доплати за вислугу років, станом на дату призначення становить 10 років 06 місяців 25 днів. (арк. справи 7, зворот)
Згідно наданого відповідачем розрахунку, загальний стаж роботи позивача на посаді судді, який дає право на надбавку до заробітної плати за вислугу років, станом на 06.10.2025 складає 16 років 04 місяці та 15 днів, з яких три роки зараховано з 04.12.2018 наказом від 13.12.2018 №233-К відповідно до частини другої статті 137 Закону України «Про судоустрій і статус суддів». (а.с. 49)
На заяву позивача від 22.07.2025 відповідач листом від 28.07.2025 №1/26249/2025 повідомив, що на підставі вимог частини першої статті 65 Закону №2453-VI, яка діяла на час призначення позивача на посаду вперше, та вимог частини другої статті 137 Закону №1402-VIII зараховано до стажу роботи позивача на посаді судді три роки, у зв'язку з чим виданий наказ голови Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області №233-К від 13.12.2018 про встановлення щомісячної доплати за вислугу років у розмірі 20 відсотків посадового окладу з 4.12.2018, з урахуванням стажу (досвіду) роботи (професійної діяльності).
При цьому відповідач повідомив, що враховуючи наведені вимоги закону право на зарахування стажу роботи в галузі права п'ять років мають судді, яких було призначено на посаду судді вперше згідно з вимогами, встановленими Законом №1402-VIII, на день їх призначення. З огляду на викладене відповідач зазначив про відсутність підстав для зарахування позивачу до стажу роботи на посаді судді п'ять років адвокатської діяльності і врахування його при розрахунку суддівської винагороди, тривалості відпустки. (а.с.7)
Вважаючи протиправною відмову відповідача у зарахуванні до стажу роботи на посаді судді п'яти років професійної діяльності, замість трьох, позивач звернувся до суду з даним позовом.
Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам, суд зазначає наступне.
Згідно статті 22 Конституції України конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані. При прийнятті нових законів або внесені змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод.
Статтею 126 Конституції України передбачено, що незалежність і недоторканість суддів гарантується Конституцією і Законами України.
Положеннями статті 130 Конституції України визначено, що держава забезпечує фінансування та належні умови для функціонування судів і діяльності суддів. У Державному бюджеті України окремо визначаються видатки на утримання судів з урахуванням пропозицій Вищої ради правосуддя. Розмір винагороди судді встановлюється законом про судоустрій.
Організація судової влади визначена Законом України «Про судоустрій і статус суддів» №1402-VIII від 02.06.2016. (далі - Закон №1402-VIII)
Згідно частини першої статті 135 Закону №1402-VIII суддівська винагорода регулюється цим Законом та не може визначатися іншими нормативно-правовими актами.
Частиною другою статті 135 Закону №1402-VIII передбачено, що суддівська винагорода виплачується судді з дня зарахування його до штату відповідного суду, якщо інше не встановлено цим Законом. Суддівська винагорода складається з посадового окладу та доплат за: 1) вислугу років; 2) перебування на адміністративній посаді в суді; 3) науковий ступінь; 4) роботу, що передбачає доступ до державної таємниці.
Суддям виплачується щомісячна доплата за вислугу років у розмірі: за наявності стажу роботи більше 3 років - 15 відсотків, більше 5 років - 20 відсотків, більше 10 років - 30 відсотків, більше 15 років - 40 відсотків, більше 20 років - 50 відсотків, більше 25 років - 60 відсотків, більше 30 років - 70 відсотків, більше 35 років - 80 відсотків посадового окладу. (частина п'ята статті 135 Закону №1402-VIII)
Аналіз наведених правових норм свідчить про те, що обчислення стажу роботи на посаді судді перебуває у прямому зв'язку з розміром суддівської винагороди, оскільки є критерієм визначення розміру щомісячної доплати за вислугу років.
Питання обчислення стажу роботи врегульовано статтею 137 Закону №1402-VIII, згідно частини першої якої до стажу роботи на посаді судді зараховується робота на посаді:
1) судді судів України, арбітра (судді) арбітражних судів України, державного арбітра колишнього Державного арбітражу України, арбітра відомчих арбітражів України, судді Конституційного Суду України;
2) члена Вищої ради правосуддя, Вищої ради юстиції, Вищої кваліфікаційної комісії суддів України;
3) судді в судах та арбітрів у державному і відомчому арбітражах колишнього СРСР та республік, що входили до його складу.
Згідно з вимогами частини другої статті 137 Закону України №1402-VIII до стажу роботи на посаді судді також зараховується стаж (досвід) роботи (професійної діяльності), вимога щодо якого визначена законом та надає право для призначення на посаду судді.
Судом встановлено, що на час призначення позивача суддею вперше, а саме Указом Президента України №286/2012 від 24.04.2012, питання визначення суддівського стажу було врегульовано статтею 65 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» №2453-VІ від 7 липня 2010 р.
Так, частиною першою статті 65 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» №2453-VI передбачалось, що на посаду судді міг бути рекомендований громадянин України, не молодший двадцяти п'яти років, який мав вищу юридичну освіту і стаж роботи в галузі права не менш як три роки, проживав в Україні не менш як десять років та володів державною мовою.
Разом з тим, 30.09.2016 набрав чинності Закон України «Про судоустрій і статус суддів» № 1402-VIII від 02.06.2016, відповідно до частини першої статті 69 якого на посаду судді може бути призначений громадянин України, не молодший тридцяти та не старший шістдесяти п'яти років, який має вищу юридичну освіту і стаж професійної діяльності у сфері права щонайменше п'ять років, є компетентним, доброчесним та володіє державною мовою.
Абзацом четвертим пункту 34 розділу XII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону №1402-VIII визначено, що судді, призначені чи обрані на посаду до набрання чинності цим Законом, зберігають визначення стажу роботи на посаді судді відповідно до законодавства, що діяло на день їх призначення (обрання).
У постанові від 08.11.2021 у справі №580/492/21 Верховний Суд, аналізуючи вищезазначені положення законодавства, дійшов висновку, що обмежень щодо дії цього пункту в часі законом не встановлено.
Зі змісту наявних у матеріалах справи заяв по суті слідує, що між сторонами виник спір, який зводиться до тлумачення норми права, яка підлягає застосуванню при визначенні для позивача стажу роботи судді, який дає право на доплату за вислугу років.
Позивач вважає, що застосуванню підлягає частина друга статті 137 Закону №1402- VIII у взаємозв'язку з положеннями частини першої статті 69 цього Закону і зарахуванню до стажу його роботи на посаді судді підлягають п'ять років його роботи (професійної діяльності) у сфері права до його призначення на посаду судді.
Натомість, за позицією відповідача до стажу роботи позивача на посаді судді підлягає зарахуванню лише три роки стажу (досвіду) роботи (професійної діяльності) у сфері права, оскільки вимога щодо наявності стажу у такому розмірі, що надає право для призначення на посаду судді, була визначена частиною першою статті 65 Закону №2453-VI, який був чинним на момент призначення позивача на посаду судді вперше.
Вирішуючи спірне питання суд, керуючись частиною п'ятою ст. 242 КАС України, бере до уваги правову позицію Великої Палати Верховного Суду, викладену у постанові від 30 травня 2019 року у справі № 9901/805/18, згідно якої частину другу статті 137 Закону про судоустрій 2016 року потрібно тлумачити таким чином, що до стажу роботи на посаді судді також зараховується стаж (досвід) роботи (професійної діяльності) судді у сфері права, який вимагався законом як мінімальний для набуття таким суддею права для призначення на посаду судді на дату такого призначення.
Окрім того, Велика Палата Верховного Суду у вказаній постанові зазначила, що внесені до статті 137 Закону №1402-VIII зміни дозволили зараховувати стаж (досвід) роботи (професійної діяльності) у сфері права тривалістю, яка вимагалася законом для призначення на посаду судді станом на дату призначення позивача на посаду судді.
Судом на підставі наявних у справі доказів встановлено, що ОСОБА_1 був призначений на посаду судді вперше 24.04.2012, коли питання визначення стажу, який давав право на таке призначення, регулювалося частиною першою статті 65 Закону №2453-VI, відповідно до якої на посаду судді може бути рекомендований громадянин України, який, серед інших вимог, має стаж роботи в галузі права не менш як три роки.
З огляду на встановлені обставини справи та правове регулювання, що діяло на момент призначення позивача на посаду судді, а також з урахуванням наведеної вище позиції Великої Палати Верховного Суду слід дійти висновку, що позивач має право на зарахування до стажу роботи на посаді судді відповідно до частини другої статті 137 Закону №1402-VIII додатково три роки стажу (досвіду) роботи (професійної діяльності) у сфері права, що і було зроблено відповідачем.
У позовній заяві позивач, посилаючись на правові висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені у постанові від 30 травня 2019 року у справі № 9901/805/18, стверджує про необхідність зарахування йому додатково до стажу на посаді судді п'яти років роботи у сфері права, замість трьох, з огляду на те, що чинною частиною першою статті 69 Закону №1402-VIII визначена вимога до кандидата на посаду судді саме п'ять років.
Суд вважає необґрунтованим вказаний довід позивача як такий, що ґрунтується на помилковому та вибірковому тлумаченні як висновків Великої Палати Верховного Суду, так і положень частини другої статті 137 Закону №1402-VIII.
Аналіз положень частини другої статті 137 Закону №1402-VIII свідчить про те, що зазначена норма пов'язує визначення законодавства, яке регулює питання обчислення стажу роботи на посаді судді, із часом призначення суддею.
Так, за змістом частини другої статті 137 Закону №1402-VIII обсяг додаткового стажу, що підлягає зарахуванню, визначається виходячи з критеріїв, які діяли саме на момент первинного призначення на посаду судді, що також відповідає правовому висновку Великої Палати Верховного Суду, викладеному у постанові від 30.05.2019 у справі №9901/805/18.
Обґрунтованість такого праворозуміння положень частини другої статті 137 Закону №1402-VIII та необхідність її застосування саме в контексті первинного призначення особи на посаду судді підтверджена також висновками Верховного Суду, викладеними у постанові від 28.04.2025 по справі №420/10379/24.
Отже, враховуючи, що вперше призначення позивача на посаду судді Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області відбулось 24.04.2012, коли чинним на той час Законом №2453-VI (частина перша статті 65) встановлювалась вимога щодо наявності щонайменше трьох років професійного стажу, саме цей обсяг професійного досвіду може бути включений до суддівського стажу позивача, як додатковий. Подальші зміни законодавчого визначення мінімально необхідного стажу професійної діяльності у сфері права для призначення суддею не можуть впливати на перерахунок додаткового суддівського стажу, обрахованого відповідно до частини другої статті 137 Закону №1402-VII.
Щодо доводів позивача про обов'язкове врахування у даній справі висновків Конституційного Суду України щодо недопустимості вибіркового зниження рівня гарантій окремим категоріям суддів, викладених у рішенні від 26.03.2024 у справі №3-93/2022(217/22), то суд зазначає наступне.
Згідно статті 151-2 Конституції України рішення та висновки, ухвалені Конституційним Судом України, є обов'язковими, остаточними і не можуть бути оскаржені.
Рішення від 26 березня 2024 року, на яке посилається позивач, ухвалено Конституційним Судом України у справі №3-93/2022(217/22) за конституційною скаргою особи щодо відповідності Конституції України (конституційності) окремого припису пункту 7 розділу XII «Прикінцеві та перехідні положення“ Закону України «Про судоустрій і статус суддів“ від 2 червня 2016 року № 1402-VIII (про єдиний статус суддів в Україні).
Предметом конституційної скарги був окремий припис пункту 7 розділу XII «Прикінцеві та перехідні положення“ Закону № 1402, який за позицією автора скарги, позбавляє її права на отримання винагороди судді у розмірі, визначеному статтею 135 Закону № 1402, що «становить втручання у право власності (мирне володіння майном), яке захищається статтею 41 Конституції України та статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та є підставою для визнання таких положень неконституційними“.
Розв'язуючи порушені в конституційній скарзі питання, Конституційний Суд України дійшов висновку, що оспорюваним приписом Закону № 1402 законодавець фактично визначив певну категорію суддів, а саме суддів Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, Вищого господарського суду України, Вищого адміністративного суду України, для яких до припинення діяльності цих судів усупереч конституційній гарантії матеріального забезпечення суддів як елементу їх незалежності та принципу єдиного статусу суддів вибірково встановив інший (менший) розмір винагороди судді, визначений Законом № 2453, порівняно з суддями, яким винагороду судді визначено Законом № 1402. Тому оспорюваний припис Закону № 1402 звужує гарантії незалежності вказаної категорії суддів, що є впливом на цих суддів, а отже, створює загрозу як для їх незалежності, так і судової влади в цілому та суперечить приписам частин першої, другої статті 8, частини другої статті 19, частин першої, другої статті 126 Конституції України.
При цьому Конституційний Суд України констатував, що питання обрахування винагороди судді унормовано Законом № 2453 та Законом № 1402, однак за приписами статті 8, частини першої статті 126, частини другої статті 130 Конституції України законодавець, установлюючи розмір винагороди судді законом про судоустрій, повинен забезпечити наявність одного спеціального закону, який чітко, системно та послідовно унормує питання розміру винагороди судді відповідно до єдиного статусу суддів та гарантій незалежності й недоторканності суддів. Тим самим на конституційному рівні створено підстави для впевненості суддів у тому, що розмір їхньої винагороди судді має бути визначений одним для всіх суддів системи судоустрою України законом про судоустрій та бути однаковим для них усіх виходячи з їхнього єдиного статусу.
Отже, наведені висновки Конституційного Суду України стосуються обставин, за яких законодавцем вибірково встановлено певним категоріям суддів менший розмір суддівської винагороди, у порівнянні з іншими суддями, що суперечить єдиному статусу суддів та гарантіям незалежності й недоторканності суддів.
Натомість, у даній справі судом не встановлено обставин вибіркового зменшення певним категоріям суддів, у тому числі і позивачу, розміру суддівської винагороди, а тому відсутні підстави для врахування висновків Конституційного Суду України, викладені у рішенні від 26 березня 2024 року у справі №3-93/2022(217/22).
Також суд критично оцінює доводи позивача щодо порушення принципів рівності та недопущення дискримінації внаслідок врахування до стажу його роботи на посаді судді меншої кількості років, ніж він вважає правильним.
Так, за практикою Європейського суду з прав людини дискримінація означає поводження з особами в різний спосіб, без об'єктивного та розумного обґрунтування, у відносно схожих ситуаціях (див. рішення у справі «Вілліс проти Сполученого Королівства», заява № 36042/97). Відмінність у ставленні є дискримінаційною, якщо вона не має об'єктивного та розумного обґрунтування, іншими словами, якщо вона не переслідує легітимну ціль або якщо немає розумного співвідношення між застосованими засобами та переслідуваною ціллю (див. рішення від 21 лютого 1997 року у справі «Ван Раалте проти Нідерландів») (пункти 48-49 рішення від 07 листопада 2013 року у справі «Пічкур проти України», заява № 10441/06).
Аналогічний підхід у своїх рішеннях застосовує й Конституційний Суд України, вказуючи на те, що мета встановлення певних відмінностей (вимог) у правовому статусі повинна бути істотною, а самі відмінності (вимоги), що переслідують таку мету, мають відповідати конституційним положенням, бути об'єктивно виправданими, обґрунтованими та справедливими. У противному разі встановлення обмежень означало б дискримінацію (абзац сьомий пункту 4.1 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 07 липня 2004 року № 14-рп/2004).
Згідно з пунктом 6 частини першої статті 1 Закону України «Про засади запобігання і протидії дискримінації в Україні» прямою дискримінацією є ситуація, за якої з особою та/або групою осіб за їх певними ознаками поводяться менш прихильно, ніж з іншою особою та/або групою осіб в аналогічній ситуації, крім випадків, коли таке поводження має правомірну, об'єктивно обґрунтовану мету, способи досягнення якої є належними та необхідними. Таке поводження за змістом пункту 2 частини першої статті 1 цього ж Закону може полягати, в тому числі, в обмеженні у визнанні, реалізації або користуванні правами і свободами у будь-якій формі.
Ураховуючи викладене, суд констатує, що вимоги до кандидатів на посаду судді були по-різному визначені законодавством України, що діяло на день їх призначення (обрання) на посаду судді, а тому такі вимоги можуть вважатися виправданою, обґрунтованою та справедливою підставою різниці при вирішенні питання щодо обчислення стажу роботи на посаді судді, що дає право на відставку, залежно від змісту цих вимог, визначених законодавством, яке було чинним на час призначення (обрання) на посаду судді.
Аналогічну правову позицію висловлено Великою Палатою Верховного Суду в постанові від 24 жовтня 2019 року у справі № 9901/2/19 та підтримано Великою Палатою Верховного Суду у поставі від 17 вересня 2020 року у справі №9901/302/19.
Відповідно до частин першої та другої статті 2 КАС України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
У справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.
Частиною 1 статті 77 КАС України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
Відповідно до положень статті 90 КАС України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні. Жодні докази не мають для суду наперед встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
Оцінивши зібрані у справі докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх всебічному, повному та об'єктивному дослідженні, встановивши обставини, які мають значення для вирішення спору, з урахуванням наведеного вище правового регулювання та в контексті критеріїв оцінки дій відповідача, визначених статтею 2 КАС України, суд дійшов висновку, що відповідачем правильно враховано три роки додаткового стажу позивача на посаді судді відповідно до частини другої статті 137 Закону №1402-VIII, у той час як позовні вимоги позивача ґрунтуються на помилковому тлумаченні наведеної норми закону, а тому задоволенню не підлягають.
З огляду на те, що позивачу відмовлено у задоволенні позову, а також він є особою, звільненою від сплати судового збору, тому відсутні підстави для вирішення питання розподілу судових витрат відповідно до статті 139 КАС України.
Керуючись статтями 139, 241-246, 250 Кодексу адміністративного судочинства України, суд
У задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області, третя особа на стороні відповідача, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору - Територіальне управління ДСА у Тернопільській області, про визнання дій протиправними та зобов'язання вчинити певні дії - відмовити у повному обсязі.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Відповідно до частини першої статті 295 Кодексу адміністративного судочинства України, апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Згідно із статтею 297 Кодексу адміністративного судочинства України, апеляційна скарга подається безпосередньо до Восьмого апеляційного адміністративного суду.
Повне судове рішення складено 13 листопада 2025 року.
Реквізити учасників справи:
позивач:
- ОСОБА_1 (місце проживання: АДРЕСА_1 , код РНОКПП НОМЕР_2 );
відповідач:
- Тернопільський міськрайонний суд Тернопільської області (місцезнаходження: вул. Котляревського, 34, м.Тернопіль, Тернопільський р-н, Тернопільська обл., 46003, код ЄДРПОУ 02886692);
третя особа:
- Територіальне управління Державної судової адміністрації України у Тернопільській області (місцезнаходження: вул. Грушевського, 6, м.Тернопіль, Тернопільський р-н, Тернопільська обл., 46001, код ЄДРПОУ 26198838) .
Головуючий суддя Мірінович У.А.