Справа №585/2570/18 Головуючий у суді у 1 інстанції - ОСОБА_1
Номер провадження 11-кп/816/378/25 Суддя-доповідач - ОСОБА_2
Категорія - Крадіжка
Іменем України
29 жовтня 2025 року колегія суддів Сумського апеляційного суду в складі:
судді-доповідача - ОСОБА_2 ,
суддів - ОСОБА_3 , ОСОБА_4 ,
з участю секретаря судового засідання - ОСОБА_5 ,
розглянувши в режимі відеоконференції у відкритому судовому засіданні у залі суду в м. Суми кримінальне провадження № 585/2570/18 за апеляційними скаргами захисника ОСОБА_6 та прокурора ОСОБА_7 на вирок Роменського міськрайонного суду Сумської області від 28.05.2024, за яким
ОСОБА_8 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , уродженець с. Перехрестівка Роменського району Сумської області, мешканець АДРЕСА_1 , раніше судимий
визнаний винним у пред'явленому обвинуваченні у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених ч. 1 ст. 309, ч. 2 ст. 185, ч. 3 ст. 15 і ч. 2 ст. 185, ч. 3 ст. 15 і ч. 3 ст. 185, ч. 3 ст. 185, ч. 2 ст. 15 і ч. 3 ст. 185 КК України,
визнаний невинуватим у пред'явленому обвинуваченні за ч. 4 ст. 185 КК України,
учасників судового провадження:
прокурора - ОСОБА_9 ,
обвинуваченого - ОСОБА_10 ,
захисника - адвоката ОСОБА_11 ,
установила:
У поданих апеляційних скаргах:
- захисник обвинуваченого ОСОБА_10 - адвокат ОСОБА_12 просить змінити вирок суду першої інстанції та на підставі ст. 49 КК звільнити ОСОБА_10 від кримінальної відповідальності за ч. 1 ст. 309 КК у зв'язку із закінченням строків давності, а також призначити покарання, не пов'язане з позбавленням волі, оскільки обвинувачений має тяжкі хвороби, частково визнав свою вину, щиро розкаявся, добровільно відшкодував завдані збитки, активно сприяв розкриттю правопорушень. Крім того, просить скасувати кримінальне провадження за ч. 2 ст. 185, ч. 3 ст. 15 і ч. 2 ст. 185, ч. 3 ст. 15 і ч. 3 ст. 185, ч. 3 ст. 185, ч. 2 ст. 15 і ч. 3 ст. 185 КК у зв'язку із втратою чинності закону, яким встановлювалася кримінальна протиправність діяння;
- прокурор ОСОБА_7 просить скасувати вирок суду першої інстанції у зв'язку з істотним порушенням вимог кримінального процесуального закону, неправильним застосування закону України про кримінальну відповідальність, невідповідністю висновків суду фактичним обставинам кримінального провадження та ухвалити новий вирок, яким ОСОБА_10 визнати винним та призначити покарання: за ч. 1 ст. 309 КК у виді обмеженні волі строком 1 рік; за ч. 2 ст. 185 КК у виді позбавлення волі строком 1 рік; за ч. 3 ст. 15 і ч. 2 ст. 185 КК у виді у виді позбавлення волі строком 1 рік; за ч. 3 ст. 15 і ч. 3 ст. 185 КК у виді позбавлення волі строком 3 роки. На підставі ч. 1 ст. 70 КК, шляхом поглинення менш суворого покарання більш суворим, призначити покарання у виді позбавлення волі строком 3 роки. На підставі ч. 4 ст. 70 КК, шляхом поглинення менш суворого покарання, призначеного вироком Роменського міськрайонного суду Сумської області від 07.02.2022, більш суворим покаранням, призначити покарання у виді позбавлення волі строком 3 роки; за ч. 3 ст. 185 КК призначити покарання у виді позбавлення волі строком 4 роки; за ч. 2 ст. 15 і ч. 3 ст. 185 КК призначити покарання у виді позбавлення волі строком 3 роки; за ч. 4 ст. 185 КК призначити покарання у виді позбавлення волі строком 5 років. На підставі ч. 1 ст. 70 КК, шляхом поглинення менш суворого покарання більш суворим, призначити покарання у виді позбавлення волі строком 5 років. На підставі ч. 1 ст. 71 КК, до призначеного покарання частково приєднати невідбуту частину покарання у виді 1 року позбавлення волі та призначити остаточне покарання у виді позбавлення волі строком 6 років. Вимоги обгрунтовані тим, що суд дійшов необгрунтованого висновку про недоведеність вини ОСОБА_10 за ч. 4 ст. 185 КК. Крім того, судом неправильно призначене остаточне покарання.
Вироком Роменського міськрайонного суду Сумської області від 28.05.2024 ОСОБА_10 визнаний винним у пред'явленому обвинуваченні у вчиненні кримінальних правопорушень передбачених ч. 1 ст. 309, ч. 2 ст. 185, ч. 3 ст. 15 і ч. 2 ст. 185, ч. 3 ст. 15 і ч. 3 ст. 185, ч. 3 ст. 185, ч. 2 ст. 15 і ч. 3 ст. 185 КК, і йому призначене покарання: за ч. 1 ст. 309 КК у виді обмеження волі на строк 1 рік; за ч. 2 ст. 185 КК у виді позбавлення волі на строк 4 роки; за ч. 3 ст. 15 і ч. 2 ст. 185 КК у виді позбавлення волі на строк 1 рік; за ч. 3 ст. 15 і ч. 3 ст. 185 КК у виді позбавлення волі на строк 3 роки; за ч. 3 ст. 185 КК у виді позбавлення волі на строк 5 років; за ч. 2 ст. 15 ч. 3 ст. 185 КК у виді позбавлення волі на строк 3 роки. На підставі ч. 1 ст. 70 КК, шляхом часткового складання покарань, призначене покарання у виді позбавлення волі на строк 5 років 11 місяців. На підставі ч. 1 ст. 71, ч. 1 ст. 72 КК, до призначеного покарання частково приєднано невідбуту частину покарання за попереднім вироком у виді 1 місяця позбавлення волі та призначене остаточне покарання у виді позбавлення волі на строк 6 років. Стягнуто з ОСОБА_10 на користь держави витрати на проведення експертиз в розмірі 8404,84 грн.
Згідно вироку, 05.06.2018 близько 11:00 ОСОБА_10 , перебуваючи на території Роменської ЦРЛ в м. Ромни по б-ру Московському, 24, таємно викрав з автомобіля ВАЗ 2107 р. н. НОМЕР_1 атомагнітолу та грошові кошти в сумі 150 грн, чим завдав ОСОБА_13 матеріальної шкоди на суму 590 грн (ч. 2 ст. 185 КК).
05.06.2018 близько 12:00 ОСОБА_10 , перебуваючи поблизу Роменського коледжу КНЕУ, який знаходиться в будинку № 250 по вул. Горького у м. Ромни, таємно викрав з автомобіля ВАЗ 2101 р. н. НОМЕР_2 належне ОСОБА_14 майно на загальну суму 702 грн (ч. 2 ст. 185 КК).
05.06.2018 близько 16:00 ОСОБА_10 , перебуваючи поблизу автобусної зупинки біля кафе по вул. Полтавська в м. Ромни, незаконно придбав та почав зберігати без мети збуту наркотичний засіб (опій ацетильований масою 0,089 г), який того ж дня добровільно видав працівникам поліції (ч. 1 ст. 309 КК).
21.05.2020 близько 12:00 ОСОБА_15 , перебуваючи за магазином, який розташований за адресою: м. Ромни, вул. Київська, 29, незаконно придбав та почав зберігати без мети збуту наркотичний засіб (канабіс масою 8,98 г), який того ж дня добровільно видав працівникам поліції (ч. 1 ст. 309 КК).
У період часу з 08 до 15 год. 26.01.2022 ОСОБА_10 , перебуваючи поруч зі стоянкою ДНЗ № 8 м. Ромни, таємно викрав з автомобіля ВАЗ 2106 д. н. з. НОМЕР_3 належне ОСОБА_16 майно на суму 3158 грн (ч. 2 ст. 185 КК).
У період часу з 08 до 11:30 год. 31.01.2022 ОСОБА_15 , перебуваючи біля стоянки в КНП «Роменська центральна районна лікарня» РМР за адресою: м. Ромни, б-p. Московський 24, намагався таємно викрасти з автомобіля ВАЗ 2110 д. н. з. НОМЕР_4 належне ОСОБА_17 майно вартістю 504 грн, але не вчинив усіх дій, які вважав необхідними для вчинення крадіжки (ч. 3 ст. 15 і ч. 2 ст. 185 КК).
У ніч з 03.02.2022 на 04.02.2022 ОСОБА_15 , перебуваючи неподалік житлового будинку № 13а по вул. Соборна в м. Ромни, проник до автомобіля ВАЗ 2103 д. н. з. НОМЕР_5 , звідки намагався таємно викрасти належне ОСОБА_18 майно вартістю 1156 грн, але не вчинив всіх дій, які він вважав необхідними для доведення злочину до кінця (ч. 3 ст. 15 і ч. 3 ст. 185 КК).
У ніч з 03.02.2022 на 04.02.2022 неподалік житлового будинку № 13а по вул. Соборна в м. Ромни ОСОБА_10 проник до автомобіля ВАЗ 2103 д. н. з. НОМЕР_6 , звідки таємно викрав належне ОСОБА_19 майно на загальну суму 1093 грн (ч. 3 ст. 185 КК).
09.02.2022 близько 10:00 ОСОБА_15 , перебуваючи біля ПрАТ «РЗТ» по вул. Гетьмана Мазепи 2В у м. Ромни, проник до автомобіля ВАЗ 2107 д. н. з. НОМЕР_7 , звідки таємно викрав належне ОСОБА_20 майно на суму 1394 грн (ч. 3 ст. 185 КК).
У ніч з 07.02.2022 на 08.02.2022 ОСОБА_15 , перебуваючи біля житлового будинку № 2 по б-ру. Свободи в м. Ромни, проник до автомобіля ВАЗ 2121 д. н. з. НОМЕР_8 , звідки таємно викрав належне ОСОБА_21 майно загальною вартістю 9006 грн, але злочин не було доведено до кінця з причин, які не залежали від його волі (ч. 2 ст. 15 і ч. 3 ст. 185 КК).
Також ОСОБА_10 пред'явлене обвинувачення в тому, що він близько 19 год. 12.03.2022, перебуваючи неподалік буд. № 100 по вул. Коржівська в м. Ромни, діючи повторно, в умовах воєнного стану, проник до автомобіля «Renault FD Master» д. н. з. НОМЕР_9 , звідки таємно викрав належне ОСОБА_22 майно на суму 1400 грн.
Розглянувши кримінальне провадження у вказаній частині, суд першої інстанції дійшов висновку про те, що достатніх, належних та допустимих доказів на підтвердження винуватості ОСОБА_10 за цим епізодом протиправних дій не надано.
Вислухавши суддю-доповідача про зміст оскарженого судового рішення, доводи обвинуваченого ОСОБА_10 та його захисника ОСОБА_11 , які підтримали апеляційну скаргу захисника та заперечили проти апеляційної скарги прокурора, доводи прокурора ОСОБА_9 , яка частково підтримала апеляційну скаргу прокурора та заперечила проти апеляційної скарги захисника, перевіривши матеріали кримінального провадження і обговоривши доводи поданих апеляційних скарг, колегія суддів вважає, що апеляційні скарги підлягають частковому задоволенню з таких підстав.
Зокрема, є необгрунтованими доводи апеляційної скарги прокурора про те, що вирок суду в частині виправдання ОСОБА_10 за ч. 4 ст. 185 КК належним чином не вмотивований.
Так, органом досудового розслідування ОСОБА_10 пред'явлене обвинувачення, крім іншого, в таємному викраденні чужого майна, вчиненому повторно та в умовах воєнного стану (ч. 4 ст. 185 КК), а саме, в тому, що він близько 19 год. 12.03.2022, перебуваючи неподалік буд. № 100 по вул. Коржівська в м. Ромни, повторно, в умовах воєнного стану, проник до автомобіля «Renault FD Master» д. н. з. НОМЕР_9 , звідки таємно викрав належний ОСОБА_22 гідравлічний домкрат на суму 1400 грн.
В обґрунтування висунутого ОСОБА_10 обвинувачення прокурором надано такі докази як: адресована слідчому заява ОСОБА_10 , в якій він просив долучити до справи домкрат; показання потерпілого ОСОБА_22 ; протокол огляду предмета.
Суд першої інстанції дослідив зазначені докази, перевіривши доводи сторін обвинувачення та захисту, забезпечивши сторонам кримінального провадження передбачені КПК умови для реалізації їхніх процесуальних прав і виконання процесуальних обов'язків, та, витлумачивши, як того і вимагає процесуальний закон, усі сумніви на користь обвинуваченого, визнавши ОСОБА_10 невинуватим у пред'явленому обвинуваченні.
Такі висновки суду першої інстанції відповідають фактичним обставинам і матеріалам кримінального провадження, належним чином умотивовані та ґрунтуються на досліджених в судовому засіданні доказах.
Положення ст. 17 КПК констатують, що ніхто не зобов'язаний доводити свою невинуватість у вчиненні кримінального правопорушення і має бути виправданим, якщо сторона обвинувачення не доведе винуватість особи поза розумним сумнівом. При цьому обвинувальний вирок може бути постановлений судом лише в тому випадку, коли вину обвинуваченої особи доведено поза розумним сумнівом.
Згідно ст. 22 КПК кримінальне провадження здійснюється на основі змагальності, що передбачає самостійне обстоювання стороною обвинувачення і стороною захисту їхніх правових позицій, прав, свобод і законних інтересів засобами, передбаченими цим Кодексом. Сторони кримінального провадження мають рівні права на збирання та подання до суду речей, документів, інших доказів, клопотань, скарг, а також на реалізацію інших процесуальних прав, передбачених цим Кодексом.
За змістом ст. 92 КПК на сторону обвинувачення покладається обов'язок доказування не лише обставин, передбачених ст. 91 цього Кодексу, а й обов'язок доказування належності та допустимості поданих доказів.
В кримінальних справах питання прийняття доказів належить досліджувати у світлі п. 2 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), що, крім іншого, вимагає щоб тягар доказування лежав на стороні обвинувачення (справа «Капо проти Бельгії» (заява № 42914/98), рішення від 13.01.2005 ЄСПЛ.
Дотримуючись засад змагальності та виконуючи свій професійний обов'язок, передбачений ст. 92 КПК, сторона обвинувачення має довести перед судом за допомогою належних, допустимих та достовірних доказів, що існує єдина версія винуватості особи у вчиненні кримінального правопорушення, щодо якого їй пред'явлено обвинувачення.
Допитаний в ході судового розгляду кримінального провадження обвинувачений ОСОБА_10 свою вину у пред'явленому обвинуваченні за ч. 4 ст. 185 КК не визнав і пояснив, що гідравлічний домкрат він не викрадав, а знайшов його.
Потерпілий ОСОБА_22 надав показання, згідно яких із ОСОБА_10 до вказаних подій не був знайомий. Про факт крадіжки він дізнався від працівників поліції, які повідомили, що з його автомобіля було здійснено викрадення. Після цього він перевірив транспортний засіб і виявив відсутність домкрата. Разом із працівниками поліції приходив ОСОБА_10 , який нічого не розповідав.
Згідно заяви від 13.03.2022, яка адресована слідчому, ОСОБА_10 просить долучити до матеріалів кримінального провадження № 12099900470000100 від 13.03.2022 в якості речового доказу автомобільний домкрат, який він таємно викрав близько 19 год. 13.03.2022 з автомобіля марки «Рено» у дворі загального користування по вул. Коржівській в м. Ромни.
Відповідно протоколу огляду від 13.03.2022 в період часу з 15 год. 35 хв. до 15 год. 50 хв. слідчий провів огляд гідравлічного домкрату, виданого ОСОБА_10 . В протоколі вказано: «Під час огляду предмета виявлено: предметом огляду являється підкатний домкрат до автомобіля… FJ-01. … Виданий домкрат перебуває у справному стані. Зі слів ОСОБА_10 вказаний домкрат він вкрав з автомобіля марки (нерозбірливо) червоного кольору, що стояв у дворі загального користування».
Суд за своїм внутрішнім переконанням, яке ґрунтується на всебічному, повному й неупередженому дослідженні всіх обставин кримінального провадження, керуючись законом, оцінює кожний доказ з точки зору належності, допустимості, достовірності, а сукупність зібраних доказів - з точки зору достатності та взаємозв'язку для прийняття відповідного процесуального рішення (ст. 94 КПК).
Конституційний Суд України (далі - КСУ) зауважує, що елементом принципу презумпції невинуватості є принцип «in dubio pro reo», згідно з яким при оцінюванні доказів усі сумніви щодо вини особи тлумачаться на користь її невинуватості. Презумпція невинуватості особи передбачає, що обов'язок доведення вини особи покладається на державу (абз. 1-3 п. 4 рішення ВП КСУ у справі за конституційним поданням 59 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) ст. 368-2 КК України від 26.02.2019 № 1-р/2019.
Відповідно ст. 8 Конституції України, в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Норми Конституції є нормами прямої дії, а згідно ч. 2 ст. 62 Основного Закону усі сумніви щодо доведеності вини особи тлумачяться виключно на її користь, тобто суд може притягнути особу до адміністративної відповідальності лише на тих доказах, які спростовують усі розумні сумніви щодо вини особи. Докази, що викликають такі сумніви, суд має вмотивовано відхилити у своїй постанові.
Зазначене узгоджується і з судовою практикою ЄСПЛ, згідно якої «доказування, зокрема, має випливати із сукупності ознак чи неспростовних презумпцій, достатньо вагомих, чітких та узгоджених між собою, а за відсутності таких ознак не можна констатувати, що винуватість особи доведено поза розумним сумнівом» (п. 43 рішення від 14.02.2008 у справі «Кобець проти України» (Kobets v. Ukraine), з відсиланням на п. 282 рішення у справі «Авшар проти Туреччини» (Avsar v. Turkey).
Згідно вказаної позиції ЄСПЛ «розумним є сумнів, який ґрунтується на певних обставинах та здоровому глузді, випливає зі справедливого та зваженого розгляду усіх належних та допустимих відомостей, визнаних доказами, або з відсутності таких відомостей і є таким, який змусив би особу втриматися від прийняття рішення у питаннях, що мають для неї найбільш важливе значення».
Стандарт доведення поза розумним сумнівом означає, що сукупність обставин справи, встановлена під час судового розгляду, виключає будь-яке інше розумне пояснення події, яка є предметом судового розгляду, крім того, що інкриміноване правопорушення було вчинене і правопорушник є винним у його вчиненні. Поза розумним сумнівом має бути доведений кожний з елементів, які є важливими для правової кваліфікації діяння. Це питання має бути вирішено на підставі безстороннього та неупередженого аналізу наданих сторонами допустимих доказів, які свідчать за чи проти тієї або іншої версії подій.
Обов'язок всебічного і неупередженого дослідження судом усіх обставин справи у цьому контексті означає, що для того, щоб визнати винуватість доведеною поза розумним сумнівом, версія обвинувачення має пояснювати всі встановлені судом обставини, що мають відношення до події, яка є предметом судового розгляду. Суд не може залишити без уваги ту частину доказів та встановлених на їх підставі обставин лише з тієї причини, що вони суперечать версії обвинувачення. Наявність таких обставин, яким версія обвинувачення не може надати розумного пояснення або які свідчать про можливість іншої версії інкримінованої події, є підставою для розумного сумніву в доведеності вини особи.
Для дотримання стандарту доведення поза розумним сумнівом недостатньо, щоб версія обвинувачення була лише більш вірогідною за версію захисту. Необхідно, щоб будь-який обґрунтований сумнів у тій версії події, яку надало обвинувачення, був спростований фактами, встановленими на підставі допустимих доказів, і єдина версія, якою розумна і безстороння людина може пояснити всю сукупність фактів, установлених у суді, є та версія подій, яка дає підстави для визнання особи винною за пред'явленим обвинуваченням.
Враховуючи викладене, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку, що вказані докази підтверджують тільки подію кримінального правопорушення (місце, час, спосіб), вид і розмір шкоди, завданої цим правопорушенням, але не доводять вчинення цієї крадіжки саме ОСОБА_10 , так як стороною обвинувачення не надано належних, допустимих і достовірних доказів, які у своїй сукупності та взаємозв'язку були б достатніми для прийняття рішення про доведеність винуватості ОСОБА_10 у вчиненні інкримінованого йому злочину, що і стало підставою для ухвалення виправдувального вироку в цій частині, з чим повністю погоджується колегія суддів.
Що стосується доводів апеляційної скарги прокурора про неправильне призначення судом першої інстанції остаточного покарання, то вони є обгрунтованими.
Так, відповідно ч. 1, 4 ст. 70 КК, при сукупності кримінальних правопорушень суд, призначивши покарання (основне і додаткове) за кожне кримінальне правопорушення окремо, визначає остаточне покарання шляхом поглинення менш суворого покарання більш суворим або шляхом повного чи часткового складання призначених покарань. За правилами, передбаченими в ч. 1-3 цієї статті, призначається покарання, якщо після постановлення вироку в справі буде встановлено, що засуджений винен ще і в іншому кримінальному правопорушенні, вчиненому ним до постановлення попереднього вироку. У цьому випадку в строк покарання, остаточно призначеного за сукупністю кримінальних правопорушень, зараховується покарання, відбуте повністю або частково за попереднім вироком, за правилами, передбаченими в ст. 72 цього Кодексу.
Якщо засуджений після постановлення вироку, але до повного відбуття покарання вчинив нове кримінальне правопорушення, суд до покарання, призначеного за новим вироком, повністю або частково приєднує невідбуту частину покарання за попереднім вироком. Якщо засуджений після постановлення вироку, але до повного відбуття покарання вчинив два або більше кримінальних правопорушень, суд призначає покарання за ці нові кримінальні правопорушення за правилами, передбаченими у ст. 70 цього Кодексу, а потім до остаточного покарання, призначеного за сукупністю кримінальних правопорушень, повністю чи частково приєднує невідбуту частину покарання за попереднім вироком у межах, встановлених у ч. 2 цієї статті (ч. 1, 5 ст. 71 КК).
Таким чином, відповідно до чинного кримінального процесуального законодавства та системного аналізу закону України про кримінальну відповідальність, у випадку коли після постановлення вироку у справі буде встановлено, що засуджений винен ще в кількох кримінальних правопорушеннях, одні з яких вчинено до, а інші - після постановлення першого вироку, покарання за останнім за часом вироком призначається із застосуванням як ст. 70, так і ст. 71 КК: спочатку - за правилами ч. 1 ст. 70 КК за сукупністю кримінальних правопорушень, вчинених до постановлення першого вироку; після цього - за правилами ч. 4 ст. 70 КК; потім - за сукупністю кримінальних правопорушень, вчинених після постановлення першого вироку; і остаточно - за сукупністю вироків.
Визнавши ОСОБА_10 винуватим у пред'явленому обвинуваченні за ч. 1 ст. 309, ч. 2 ст. 185, ч. 3 ст. 15 і ч. 2 ст. 185, ч. 3 ст. 15 і ч. 3 ст. 185, ч. 3 ст. 185, ч. 2 ст. 15 і ч. 3 ст. 185 КК, суд першої інстанції мав би спочатку призначити покарання сукупністю правопорушень, вчинених до ухвалення попереднього вироку 07.02.2022, потім - на підставі ч. 4 ст. 70 КК, і вже тоді призначити покарання за кримінальні правопорушення, вчинені після попереднього вироку, застосовуючи в послідуючому положення ст. 71 КК при призначенні остаточного покарання за сукупністю вироків.
Натомість суд призначив ОСОБА_10 покарання за сукупністю всіх кримінальних правопорушень, до якого приєднав невідбуту частину покарання за попереднім вироком від 07.02.2022 згідно ст. 71 КК, чим допустив неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність, що згідно ст. 408, п. 4 ч. 1 ст. 409, п. 3 ч. 1 ст. 413 КПК є підставою для зміни судового рішення.
Доводи апеляційної скарги захисника про скасування вироку суду у зв'язку із втратою чинності закону, яким встановлювалася кримінальна протиправність діяння, є частково обгрунтованими.
Так, згідно ст. 58 Конституції України закони та інші нормативно-правові акти, що пом'якшують або скасовують відповідальність, мають зворотну дію в часі.
За загальним правилом, закріпленим у ч. 2 ст. 4 КК, злочинність, караність, а також інші кримінально-правові наслідки діяння визначаються законом про кримінальну відповідальність, який діяв на час його вчинення. Припинення законної сили кримінально-правової норми тягне неможливість її застосування до діянь, що передбачені чи передбачалися у КК раніше як злочини і скоєні після втрати цією нормою чинності. Водночас, закон про кримінальну відповідальність, що скасовує кримінальну протиправність діяння, пом'якшує кримінальну відповідальність або іншим чином поліпшує становище особи, має зворотну дію у часі, тобто поширюється на осіб, які вчинили відповідні діяння до набрання таким законом чинності, у тому числі на осіб, які відбувають покарання або відбули покарання, але мають судимість (ч. 1 ст. 5 КК).
Порядок кримінального провадження на території України визначається лише кримінальним процесуальним законодавством України, яке складається з відповідних положень Конституції України, міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, КПК та інших законів України (ч. 1, 2 ст. 1 КПК), а завданнями кримінального провадження є захист особи, суспільства та держави від кримінальних правопорушень, охорона прав, свобод та законних інтересів учасників кримінального провадження, а також забезпечення швидкого, повного та неупередженого розслідування і судового розгляду з тим, щоб кожний, хто вчинив кримінальне правопорушення, був притягнутий до відповідальності в міру своєї вини, жоден невинуватий не був обвинувачений або засуджений, жодна особа не була піддана необґрунтованому процесуальному примусу і щоб до кожного учасника кримінального провадження була застосована належна правова процедура (ст. 2 КПК).
09.08.2024 набрав чинності ЗУ «Про внесення змін до Кодексу України про адміністративні правопорушення та деяких інших законів України щодо посилення відповідальності за дрібне викрадення чужого майна та врегулювання деяких інших питань діяльності правоохоронних органів» від 18.07.2024 № 3886-IX, яким ст. 51 КУпАП викладено у новій редакцій та встановлено, що максимальний розмір викраденого майна для кваліфікації дій особи як дрібне викрадення чужого майна за ч. 2 ст. 51 КУпАП не може перевищувати двох неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.
Відповідно п. 5 підрозділу 1 розділу XX ПК, якщо норми інших законів містять посилання на неоподатковуваний мінімум доходів громадян, то для цілей їх застосування використовується сума в розмірі 17 гривень, крім норм адміністративного та кримінального законодавства в частині кваліфікації адміністративних або кримінальних правопорушень, для яких сума неоподатковуваного мінімуму встановлюється на рівні податкової соціальної пільги, визначеної підпунктом 169.1.1 п. 169.1 ст. 169 розділу IV цього Кодексу для відповідного року (розмір, якої дорівнює 50 відсоткам розміру прожиткового мінімуму для працездатної особи (у розрахунку на місяць), встановленому законом на 1 січня звітного податкового року.
Прожитковий мінімум для працездатної особи станом на 01.01.2018, 01.01.2022, становив відповідно 1762 грн та 2481 грн, тоді як вартість викраденого обвинуваченим за епізодами крадіжок майна від 05.06.2018 - становила 590 грн, 05.06.2018 - 702 грн, 31.01.2022 - 504 грн, 04.02.2022 - 1156 грн, 04.02.2022 - 1093 грн, 09.02.2022 - 1394 грн, що станом на день розгляду кримінального провадження судом може бути лише підставою адміністративної відповідальності.
Колегія суддів вважає, що внесені законодавцем зміни про кримінальну відповідальність призвели до часткової декриміналізації діяння, і дія Закону має зворотну дію у часі, тому скасовує кримінальну відповідальність у разі заподіяння злочином меншої шкоди, ніж встановлено нормою закону.
Положеннями п. 4-1 ч. 1 ст. 284 КПК встановлено, що кримінальне провадження закривається, якщо втратив чинність закон, яким встановлювалася кримінальна протиправність діяння, а суд апеляційної інстанції, встановивши обставини, передбачені ст. 284 цього Кодексу, скасовує обвинувальний вирок чи ухвалу і закриває кримінальне провадження (ст. 417 КПК), тому колегія суддів вважає за необхідне скасувати вирок суду в частині визнання винуватим ОСОБА_10 за ч. 2 ст. 185 (два епізоди від 05.06.2018), ч. 3 ст. 15 і ч. 2 ст. 185 КК, а кримінальне провадження закрити на підставі ст. 5 КК, п. 4-1 ч. 1 ст. 284 КПК у зв'язку із втратою чинності закону, яким встановлювалася кримінальна протиправність діяння.
У той же час, враховуючи спосіб вчинення крадіжок майна за ч. 3 ст. 185, ч. 3 ст. 15 і ч. 3 ст. 185 КК, а саме вчинення їх з проникненням у володіння потерпілих (транспортні засоби), дії обвинуваченого необхідно кваліфікувати за ч. 1 ст. 162 КК.
Згідно ч. 3 ст. 337 КПК з метою ухвалення справедливого судового рішення та захисту прав людини і її основоположних свобод суд має право вийти за межі висунутого обвинувачення, зазначеного в обвинувальному акті, лише в частині зміни правової кваліфікації кримінального правопорушення, якщо це покращує становище особи, стосовно якої здійснюється кримінальне провадження.
Кримінальним проступком є передбачене КК діяння (дія чи бездіяльність), за вчинення якого передбачено основне покарання у виді штрафу в розмірі не більше трьох тисяч неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або інше покарання, не пов'язане з позбавленням волі (ч. 1 ст. 12 КК).
З огляду на зміст ч. 1 ст. 162 КК дії, кваліфіковані за цією нормою, на відміну від кваліфікованих за ч. 3 ст. 185, ч. 3 ст. 15 і ч. 3 ст. 185 КК, є кримінальним проступком, а тому їх перекваліфікація покращує становище особи.
Вирішуючи питання щодо наявності підстав для кваліфікації дій ОСОБА_10 за ч. 1 ст. 162 КК, то колегія суддів виходить із фактичних обставин, установлених судом першої інстанції, не вдаючись до оцінки/переоцінки доказів.
Судом першої інстанції встановлено, що у ніч з 03.02.2022 на 04.02.2022 неподалік житлового будинку № 13а по вул. Соборна в м. Ромни ОСОБА_10 проник до автомобіля ВАЗ 2103 д. н. з. НОМЕР_6 , звідки таємно викрав належне ОСОБА_19 майно на загальну суму 1093 грн.
09.02.2022 близько 10:00 ОСОБА_15 , перебуваючи біля ПрАТ «РЗТ» по вул. Гетьмана Мазепи 2В у м. Ромни, проник до автомобіля ВАЗ 2107 д. н. з. НОМЕР_7 , звідки таємно викрав належне ОСОБА_20 майно на суму 1394 грн.
У ніч з 07.02.2022 на 08.02.2022 ОСОБА_15 , перебуваючи біля житлового будинку № 2 по б-ру Свободи в м. Ромни, проник до автомобіля ВАЗ 2121 д. н. з. НОМЕР_8 , звідки таємно викрав належне ОСОБА_21 майно загальною вартістю 9006 грн, але злочин не було доведено до кінця з причин, які не залежали від його волі.
Об'єктивна сторона ст. 162 КК полягає, зокрема, в незаконному проникненні до житла чи іншого володіння особи. Під незаконним проникненням до житла чи іншого володіння особи, потрібно розуміти будь-яке вторгнення, здійснене всупереч волі законного володільця, за відсутності визначених законом підстав чи з порушенням у встановленому законом порядку.
Судом першої інстанції також встановлено, що ОСОБА_10 визнавав фактичні обставини інкримінованих йому правопорушень і не заперечував фактів проникнення до транспортних засобів з метою заволодіння майном, тому колегія суддів вважає за необхідне перекваліфікувати дії ОСОБА_10 з ч. 3 ст. 185, ч. 3 ст. 15 і ч. 3 ст. 185 КК на ч. 1 ст. 162 КК.
При визначенні покарання обвинуваченому колегія суддів враховує ступінь тяжкості вчинених кримінальних правопорушень, особу винного, відсутність обставин, які пом'якшують покарання та обставину, яка обтяжує покарання (рецидив кримінальних правопорушень).
За таких обставин, з урахуванням вимог ст. 50, 65 КК та фактичних обставин кримінального провадження, ступінь тяжкості вчинених кримінальних правопорушень, відомостей про особу обвинуваченого, колегія суддів дійшла висновку, що обвинуваченому необхідно призначити покарання за ч. 1 ст. 162 КК у виді обмеження волі. При цьому, відповідно ч. 1 ст. 49 КК, особа звільняється від кримінальної відповідальності, якщо з дня вчинення нею кримінального правопорушення і до дня набрання вироком законної сили минули такі строки: п. 2) 3 роки - у разі вчинення кримінального проступку, за який передбачено покарання у виді обмеження волі, чи у разі вчинення нетяжкого злочину, за який передбачено покарання у виді позбавлення волі на строк не більше 2 років.
Строк притягнення до кримінальної відповідальності за вчинення проступку, передбаченого ч. 1 ст. 162 КК, складає 3 роки.
Оскільки на час апеляційного розгляду сплинуло 3 роки з моменту вчинення проступків (з урахуванням переривання перебігу давності), то колегія суддів вважає за необхідне звільнити обвинуваченого від призначеного покарання на підставі ч. 5 ст. 74, п. 3 ч. 1 ст. 49 КК у зв'язку із закінченням строку давності.
Крім того, відповідно ст. 285 КПК, особа звільняється від кримінальної відповідальності у випадках, передбачених законом України про кримінальну відповідальність. Особі, яка обвинувачується у вчиненні кримінального правопорушення та щодо якої передбачена можливість звільнення від кримінальної відповідальності у разі здійснення передбачених законом України про кримінальну відповідальність дій, роз'яснюється право на таке звільнення. Обвинуваченому, який може бути звільнений від кримінальної відповідальності, повинно бути роз'яснено суть обвинувачення, підставу звільнення від кримінальної відповідальності і право заперечувати проти закриття кримінального провадження з цієї підстави.
Якщо під час здійснення судового провадження щодо провадження, яке надійшло до суду з обвинувальним актом, сторона кримінального провадження звернеться до суду з клопотанням про звільнення від кримінальної відповідальності обвинуваченого, суд має невідкладно розглянути таке клопотання. Суд своєю ухвалою закриває кримінальне провадження та звільняє обвинуваченого від кримінальної відповідальності у випадку встановлення підстав, передбачених законом України про кримінальну відповідальність (ч. 1, 4 ст. 286, ч. 3 ст. 288 КПК).
Відповідно ст. 63 Конституції України та ст. 18 КПК, жодну особу не може бути примушено визнати свою вину у вчиненні кримінального правопорушення або примушено давати пояснення, показання, які можуть стати підставою для її підозри або обвинувачення у вчиненні кримінального правопорушення, тому визнання обвинуваченим своєї вини у вчиненні правопорушення, як обов'язкової умови такого звільнення, кримінальним процесуальним законом не передбачено і не може бути перешкодою в реалізації ним свого права на звільнення та правовою підставою для відмови судом у задоволенні заявлених клопотань.
Згідно ст. 44 КК, особа, яка вчинила кримінальне правопорушення, звільняється від кримінальної відповідальності у випадках, передбачених цим Кодексом. При цьому особа звільняється від кримінальної відповідальності, якщо з дня вчинення нею кримінального правопорушення і до дня набрання вироком законної сили минули певні строки, які залежать від тяжкості правопорушення. Перебіг давності зупиняється, якщо особа, що вчинила кримінальне правопорушення, ухилилася від досудового розслідування або суду. У цих випадках перебіг давності відновлюється з дня з'явлення особи із зізнанням або її затримання, а з часу вчинення кримінального проступку - він 5 років (ст. 49 КК).
Кримінальні правопорушення, передбачені ч. 1 ст. 309 КК, у вчиненні яких ОСОБА_10 визнаний винуватим, вчинені ним 05.06.2018 та 21.05.2020, і відповідно ст. 12 КК є кримінальними проступками, а строк притягнення до кримінальної відповідальності за ці правопорушення становить 3 роки.
На час розгляду кримінального провадження апеляційним судом загальний строк давності притягнення ОСОБА_10 до відповідальності за ч. 1 ст. 309 КК минув.
Відповідно п. 1 ч. 2 ст. 284 КПК, кримінальне провадження закривається судом у зв'язку зі звільненням особи від кримінальної відповідальності, а згідно ч. 1 ст. 417 КПК суд апеляційної інстанції, встановивши обставини, передбачені ст. 284 цього Кодексу, скасовує обвинувальний вирок та закриває кримінальне провадження.
На підставі викладеного, колегія суддів вважає за необхідне скасувати вирок суду в частині визнання ОСОБА_10 винуватим за ч. 1 ст. 309 КК, а кримінальне провадження закрити на підставі п. 1 ч. 2 ст. 284, ст. 417 КПК, звільнивши ОСОБА_10 згідно п. 2 ч. 1 ст. 49 КК від кримінальної відповідальності за ч. 1 ст. 309 КК у зв'язку із закінченням строку давності. При цьому колегія суддів ураховує і правову позицію ККС ВС (постанова від 19.11.2019 в справі № 345/2618/16-к), згідно якої суд, встановивши наявність усіх передбачених законом обставин, зобов'язаний звільнити особу від кримінальної відповідальності за цією підставою, незалежно від того, на якій стадії перебуває кримінальне провадження (справа) досудове розслідування, підготовче судове засідання, судовий розгляд справи судом першої інстанції або провадження в суді апеляційної інстанції, але до набрання вироком суду законної сили.
Що стосується доводів апеляційної скарги захисника про призначення обвинуваченому покарання, не пов'язаного з позбавленням волі, то колегія суддів вважає їх необґрунтованими і такими, що задоволенню не підлягають, так як вони не відповідають фактичним обставинам кримінального провадження та вимогам закону України про кримінальну відповідальність.
Зокрема, КК має своїм завданням правове забезпечення охорони прав і свобод людини і громадянина, власності, громадського порядку та громадської безпеки, довкілля, конституційного устрою України від кримінально-протиправних посягань, забезпечення миру і безпеки людства, а також запобігання кримінальним правопорушенням; для здійснення цього завдання КК визначає, які суспільно небезпечні діяння є кримінальними правопорушеннями та які покарання застосовуються до осіб, що їх вчинили (ст. 1 КК).
Покарання є заходом примусу, що застосовується від імені держави за вироком суду до особи, визнаної винною у вчиненні кримінального правопорушення, і полягає в передбаченому законом обмеженні прав і свобод засудженого, та має на меті не тільки кару, а й виправлення засуджених, а також запобігання вчиненню нових кримінальних правопорушень як засудженими, так і іншими особами (ч. 1-2 ст. 50 КК), а згідно ч. 1-2 ст. 65 КК суд призначає покарання: 1) у межах, установлених у санкції статті (санкції частини статті) Особливої частини цього Кодексу, що передбачає відповідальність за вчинене кримінальне правопорушення, за винятком випадків, передбачених ч. 2 ст. 53 цього Кодексу; 2) відповідно до положень Загальної частини цього Кодексу; 3) враховуючи ступінь тяжкості вчиненого кримінального правопорушення, особу винного та обставини, що пом'якшують та обтяжують покарання. Особі, яка вчинила кримінальне правопорушення, має бути призначене покарання, необхідне й достатнє для її виправлення та попередження нових кримінальних правопорушень.
З огляду на ці положення закону України про кримінальну відповідальність при призначенні покарання суд має враховувати не тільки межі караності діяння, встановлені у відповідній санкції статті Особливої частини КК, а й норми Загальної частини цього Кодексу, в яких регламентуються цілі, система покарань, підстави, порядок та особливості застосування окремих його видів, а також регулюються питання, пов'язані з призначенням покарання, що можуть вплинути на вибір (обрання) судом певних його виду і розміру.
Поняття судової дискреції (судового розсуду) у кримінальному судочинстві охоплює повноваження суду (права та обов'язки), надані йому державою, обирати між альтернативами, кожна з яких є законною, та інтелектуально-вольову владну діяльність суду з вирішення у визначених законом випадках спірних правових питань, виходячи із цілей та принципів права, загальних засад судочинства, конкретних обставин справи, даних про особу винного, справедливості й достатності обраного покарання тощо, що визнається (дискреційні повноваження суду) і ЄСПЛ, який, зокрема, у своєму рішенні в справі «Довженко проти України» зазначає лише про необхідність визначення законності, обсягу, способів і меж застосування свободи оцінювання представниками судових органів, виходячи із відповідності таких повноважень суду принципу верховенства права. Це забезпечується відповідним обґрунтуванням обраного рішення в процесуальному документі суду тощо.
Ступінь тяжкості вчиненого кримінального правопорушення означає з'ясування судом питання про те, до кримінальних правопорушень якої категорії тяжкості відносить закон вчинене у конкретному випадку злочинне діяння. Беручи до уваги те, що у ст. 12 КК дається лише видова характеристика ступеня тяжкості кримінальних правопорушень, що знаходить своє відображення у санкції статті, встановленій за кримінальне правопорушення цього виду, суд при призначенні покарання на основі всебічного, повного та неупередженого врахування обставин кримінального провадження в їх сукупності визначає тяжкість конкретного кримінального правопорушення, враховуючи його характер, цінність суспільних відносин, на які вчинено посягання, тяжкість наслідків, спосіб посягання, форму і ступінь вини, мотивацію кримінального правопорушення, наявність або відсутність кваліфікуючих ознак тощо. При цьому під особою обвинуваченого розуміється сукупність фізичних, соціально-демографічних, психологічних, правових, морально-етичних та інших ознак індивіда, щодо якого ухвалено обвинувальний вирок, які існують на момент прийняття такого рішення та мають важливе значення для вибору покарання з огляду мети та засад його призначення. Термін «явно несправедливе покарання» означає не будь-яку можливу відмінність в оцінці виду та розміру покарання з погляду суду першої чи апеляційної інстанції (прокурора, потерпілого, обвинуваченого чи його захисника), а відмінність у такій оцінці принципового характеру. Це положення вказує на істотну диспропорцію, неадекватність між визначеним судом, хоча й у межах відповідної санкції статті, видом та розміром покарання та тим видом і розміром покарання, яке б мало бути призначене, враховуючи обставини, які підлягають доказуванню, зокрема ті, що повинні братися до уваги при призначенні покарання.
На національному рівні КСУ у своєму рішенні від 02.11.2004 № 15-рп/2004 зазначив, що «справедливе застосування норм права передбачає передусім недискримінаційний підхід, неупередженість. Це означає не тільки те, що передбачений законом склад кримінального правопорушення та рамки покарання відповідатимуть один одному, а й те, що покарання має перебувати у справедливому співвідношенні із тяжкістю та обставинами скоєного і особою винного. Адекватність покарання ступеню тяжкості злочину випливає з принципу правової держави, із суті конституційних прав та свобод людини і громадянина, зокрема права на свободу, які не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України. Окремим виявом справедливості є питання відповідності покарання вчиненому злочину; категорія справедливості передбачає, що покарання повинно бути домірним кримінальному правопорушенню».
При визначенні виду і розміру покарання підлягає також врахуванню й те, що одним із європейських стандартів кримінального судочинства є принцип «пропорційності», тобто коли призначене особі покарання повинно бути пропорційним втручанням держави у права людини (остаточне рішення ЄСПЛ від 30.01.2015 у справі «Швидка проти України» (Shvydka v. Ukraine), заява № 17888/12). При цьому колегія суддів дотримується автономної концепції поняття «покарання» в усталеній судовій практиці ЄСПЛ, яка передбачає, що «покарання переслідує подвійну мету покарання і стримування від вчинення нових злочинів» (рішення від 09.10.2003 у справі «Езех и Коннорс проти Сполученого Королівства» (Ezeh and Connors v. UK), заяви № 39665/98, № 40086/98).
Призначаючи ОСОБА_10 покарання за ч. 2 ст. 185, ч. 2 ст. 15 і ч. 3 ст.185 КК, суд першої інстанції дотримався вимог кримінального закону, врахував ступінь тяжкості вчинених останнім кримінальних правопорушень, особу винного, який неодноразово судимий (більше 10 судимостей), в том числі із призначенням покарань у виді позбавлення волі, які він кожного разу відбував реально, відсутність обставин, які пом'якшують покарання та обставину, яка обтяжує покарання (рецидив кримінальних правопорушень), і дійшов цілком обґрунтованого висновку про призначення покарання у виді позбавлення волі в межах санкцій, що на переконання колегії суддів відповідає його меті, гуманності, справедливості, фактичним обставинам кримінального провадження, тяжкості вчинених кримінальних правопорушень.
Суд першої інстанції дійшов обгрунтованого висновку про те, що в цьому провадженні відсутнє щире каяття обвинуваченого, так як таке каяття носить формальний характер і не може бути визнане обставиною, яка пом'якшує його покарання, оскільки окрім визнання особою факту вчинення кримінального правопорушення, розкаяння передбачає ще й дійсне, відверте, а не уявне визнання своєї провини у вчиненому, щирий жаль з приводу цього та осуд своєї поведінки, що насамперед повинно виражатися у визнанні негативних наслідків правопорушення, намаганні відшкодувати завдані збитки, бажанні виправити наслідки вчиненого. Факт щирого каяття особи у вчиненні кримінального правопорушення повинен знайти своє відображення в матеріалах кримінального провадження. Однак, обвинувачений добровільно не вживав жодних дій на усунення спричиненої шкоди потерпілим, оскільки таке відшкодування відбулося шляхом повернення викраденого майна після встановлення винуватої особи в ході досудового розслідування.
Також суд вірно зазначив, що під активним сприянням розкриттю кримінального правопорушення слід розуміти дії винної особи, спрямовані на те, щоб надати допомогу органам слідства і суду у встановленні істини у справі, з'ясуванні тих фактичних обставин, які мають істотне значення для розкриття злочину. Але матеріали цього кримінального провадження не містять відомостей, що обвинувачений, займаючи активну позицію повідомив органам слідства інформацію, яка їм не була відома, чи подав нові докази, які мають значення для встановлення обставин справи. Участь ОСОБА_10 на стадії досудового розслідування у слідчих діях та надання показань, не доводить активного сприяння розкриттю злочинів.
Оскільки визначене судом першої інстанції покарання перебуває у справедливому співвідношенні із тяжкістю та обставинами вчиненого і особою винного, адже справедливість розглядається як властивість права, виражена, зокрема, в рівному юридичному масштабі поведінки й у пропорційності юридичної відповідальності вчиненим порушенням, то вид і розмір призначеного обвинуваченому покарання є необхідним й достатнім для його виправлення і попередження нових кримінальних правопорушень, а будь-яких законних підстав для призначення йому більш м'якого покарання колегією суддів не встановлено.
Керуючись ст. 404, 405, 407, 418 і 419 КПК України, -
постановила:
Апеляційні скарги захисника ОСОБА_6 та прокурора ОСОБА_7 задовольнити частково.
Вирок Роменського міськрайонного суду Сумської області від 28.05.2024 відносно ОСОБА_23 змінити у зв'язку з неправильним застосуванням закону України про кримінальну відповідальність.
ОСОБА_23 вважати засудженим за ч. 2 ст. 185 КК України (епізод від 26.01.2022) до призначеного судом першої інстанції покарання у виді позбавлення волі строком чотири роки.
На підставі ч. 4 ст. 70 КК України, за сукупністю кримінальних правопорушень, шляхом поглинення менш суворого покарання, призначеного вироком Роменського міськрайонного суду Сумської області від 07.02.2022, більш суворим покаранням, призначеним вироком Роменського міськрайонного суду Сумської області від 28.05.2024, призначити ОСОБА_24 покарання у виді позбавлення волі строком чотири роки.
ОСОБА_23 вважати засудженим за ч. 2 ст. 15 і ч. 3 ст. 185 КК України до призначеного судом першої інстанції покарання у виді позбавлення волі строком три роки.
На підставі ст. 71 КК України, до призначеного судом першої інстанції покарання у виді позбавлення волі строком три роки за ч. 2 ст. 15 і ч. 3 ст. 185 КК України частково приєднати невідбуту частину покарання, призначеного за сукупністю кримінальних правопорушень згідно ч. 4 ст. 70 КК України, та призначити ОСОБА_24 остаточне покарання у виді позбавлення волі строком шість років.
Перекваліфікувати дії ОСОБА_23 з ч. 3 ст. 185, ч. 3 ст. 15 і ч. 3 ст. 185 КК України на ч. 1 ст. 162 КК України та призначити йому покарання у виді обмеження волі строком два роки.
На підставі ч. 5 ст. 74 і ст. 49 КК України звільнити ОСОБА_23 від призначеного покарання за ч. 1 ст. 162 КК України у зв'язку із закінченням строків давності.
Вирок Роменського міськрайонного суду Сумської області від 28.05.2024 в частині визнання винуватим ОСОБА_23 за ч. 1 ст. 309 КК України скасувати, а кримінальне провадження закрити на підставі п. 1 ч. 2 ст. 284, ст. 417 КПК України, звільнивши ОСОБА_23 згідно п. 2 ч. 1 ст. 49 КК України від кримінальної відповідальності за ч. 1 ст. 309 КК України у зв'язку із закінченням строків давності.
Вирок Роменського міськрайонного суду Сумської області від 28.05.2024 в частині визнання винуватим ОСОБА_23 за ч. 2 ст. 185 (два епізоди від 05.06.2018), ч. 3 ст. 15 і ч. 2 ст. 185 КК України скасувати, а кримінальне провадження закрити на підставі ст. 5 КК України, п. 4-1 ч. 1 ст. 284 КПК України, у зв'язку із втратою чинності закону, яким встановлювалася кримінальна протиправність діяння.
В іншій частині вирок Роменського міськрайонного суду Сумської області від 28.05.2024 залишити без змін.
Ухвала набирає законної сили з моменту її проголошення.
Касаційна скарга на ухвалу може бути подана безпосередньо до Верховного Суду протягом трьох місяців з дня її проголошення, а засудженим, який тримається під вартою, - в той самий строк з дня вручення йому копії судового рішення.
Судді:
ОСОБА_2 ОСОБА_3 ОСОБА_4