Справа № 607/26224/24Головуючий у 1-й інстанції Герчаківська О.Я.
Провадження № 22-ц/817/935/25 Доповідач - Гірський Б.О.
Категорія -
13 листопада 2025 року м. Тернопіль
Тернопільський апеляційний суд в складі:
головуючого - Гірського Б.О.
cуддів - Хоми М.В., Костіва О.З.
розглянув в порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи цивільну справу №607/26224/24 за апеляційною скаргою ОСОБА_1 від імені якого діє адвокат Сампара Надія Миронівна на рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 03 червня 2025 року (ухвалене суддею Герчаківською О.Я., повний текст рішення складено 09 червня 2025 року) у справі за позовом Дочірнього підприємства «Газпостач» Товариства з обмеженою відповідальністю «Тернопільміськгаз» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості, -
В грудні 2024 року Дочірнє підприємство «Газпостач» Товариства з обмеженою відповідальністю «Тернопільміськгаз» (далі - ДП «Газпостач» ТОВ «Тернопільміськгаз») звернулось до суду із вказаним позовом.
В обґрунтування заявлених вимог зазначали, що ДП «Газпостач» ПАТ «Тернопільміськгаз» (з 05 грудня 2019 року - ДП «Газпостач» ТОВ «Тернопільміськгаз») поставило ОСОБА_1 як споживачу за адресою: АДРЕСА_1 , обсяги природного газу, а остання їх фактично прийняла.
Вказували на те, що ОСОБА_1 здійснила фактичне споживання природного газу та частковий розрахунок по ньому, чим акцептувала (підтвердила) свою згоду на приєднання до умов Договору постачання природного газу побутовим споживачам.
Зазначали, що свої зобов'язання виконали в повному обсязі, оскільки було надано послуги постачання природного газу відповідачці в необхідних об'ємах (обсягах), натомість, ОСОБА_1 зобов'язання у частині оплати послуг з газопостачання не виконує.
Вказували на те, що відповідачка не подала до оператора ГРМ письмову заяву про припинення розподілу природного газу на об'єкт, а фактично проводила споживання природного газу.
Стверджували, що таким чином, між ДП «Газпостач» ТОВ «Тернопільміськгаз» та ОСОБА_1 склались фактичні договірні відносини зі споживання природного газу, за якими позивачем було поставлено об'єми природнього газу, відповідач прийняла (спожила) дані обсяги газу, однак не здійснила оплати за спожитий природний газ.
Звертали увагу на те, що згідно особового рахунку № НОМЕР_1 , станом на 03 грудня 2024 року за вказаним помешканням, яким користується ОСОБА_1 , рахується заборгованість за спожитий природний газ у сумі 17 112,76 грн.
Відтак просили стягнути з відповідачки на свою користь вищезазначену заборгованість за спожитий природний газ.
Рішенням Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 03 червня 2025 року позов задоволено.
Стягнуто із ОСОБА_1 на користь ДП «Газпостач» ТОВ «Тернопільміськгаз» заборгованість за спожитий природний газ в розмірі 17 112,76 грн. та 3028 грн. сплаченого судового збору.
В апеляційній скарзі ОСОБА_1 від імені якої діє адвокат Сампара Н.М. просить рішення суду першої інстанції скасувати та ухвалити нове судове рішення, яким відмовити у задоволенні позову.
Посилається на неповне з'ясування судом обставин, що мають значення для справи, невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи та неправильне застосування норм матеріального права і порушення норм процесуального права.
Вважає, що судом першої інстанції не врахований той факт, що оскільки ОСОБА_1 не є власницею житлового будинку, тому вона не є належним відповідачем.
Також вважає, що оскільки відповідачка, не є власником житлового будинку, розташованого за адресою: АДРЕСА_1 , та не набула прав користування чи володіння цим майном на законних підставах, відсутність у неї будь-якого правовстановлюючого документу (договору найму, договору користування,свідоцтва про право власності, рішення суду тощо) унеможливлює укладення нею договору постачання природного газу відповідно до п. 1 розділу ІІІ Правил постачання природного газу, затверджених постановою НКРЕКП № 2496 від 30.09.2015 року, та Типового договору постачання природного газу побутовим споживачам (постанова НКРЕКП № 2500 від 30.09.2015 року).
Вважає, що наявність договору з неналежним споживачем не може бути підставою для стягнення плати за природний газ, оскільки зобов'язання виникає виключно між сторонами дійсного правочину, тобто між постачальником та належним споживачем (власником або особою, яка має підтверджене право користування об'єктом).
Зазначає, що судом першої інстанції допущено істотні порушення норм матеріального права, оскільки неправильно витлумачено положення щодо перебігу позовної давності та безпідставно відмовлено в її застосуванні.
Вважає, що суд першої інстанції проігнорував загальновідомі правові позиції Верховного Суду, зокрема постанову від 30.11.2021 року у справі №913/785/17, в якій прямо зазначено, що сам факт воєнного стану не є автоматичною підставою для зупинення строку виконання зобов'язання або перебігу позовної давності, якщо сторона не довела, що саме у її випадку воєнний стан об'єктивно унеможливив виконання зобов'язань.
Крім того вважає, що, посилання позивача на практику Верховного Суду у справі №910/5188/22 є юридично недоречним, оскільки вказане рішення стосується вимог про визнання недійсними договорів, які мають зовсім іншу природу не можуть бути застосовані до правовідносин, що склалися між сторонами в цій справі щодо оплати за спожитий газ.
Відзиву на апеляційну скаргу не надходило.
За змістом ч. 13 ст. 7 ЦПК України розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами, якщо цим Кодексом не передбачено повідомлення учасників справи. У такому випадку судове засідання не проводиться.
Згідно ч. 1 ст. 368 ЦПК України, справа розглядається судом апеляційної інстанції за правилами, встановленими для розгляду справи в порядку спрощеного позовного провадження з особливостями встановленими цією главою.
В силу положень ч. 1 ст. 369 ЦПК України апеляційні скарги на рішення суду у справах з ціною позову менше тридцяти розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, крім тих, які не підлягають розгляду в порядку спрощеного позовного провадження, розглядаються судом апеляційної інстанції без повідомлення учасників справи.
Ознайомившись з матеріалами справи, доводами апеляційної скарги, колегія суддів приходить до наступних висновків.
Судом встановлено, що ОСОБА_1 з 10 лютого 2000 року зареєстрована та проживає у будинку АДРЕСА_1 , разом із іншими членами своєї сім'ї, що стверджується її паспортом громадянина України та довідкою про склад сім'ї № 1240, виданою 18 грудня 2019 року Великогаївською сільською радою Тернопільського району Тернопільської області та паспортом громадянки України серії НОМЕР_2 , виданим 20 січня 2010 року Тернопільським РВ УМВС України в Тернопільській області, в частині місця реєстрації.
19 грудня 2019 року ОСОБА_1 підписала заяву приєднання до умов договору постачання природного газу побутовим споживачам за адресою: АДРЕСА_1 , оригінал цього документа судом було оглянуто в судовому засіданні.
Згідно довідки про стан розрахунків з ДП «Газпостач» ТОВ «Тернопільміськгаз» за період з 10 грудня 2021 року по 01 грудня 2024 року від 05 грудня 2024 року, споживач ОСОБА_1 , особовий рахунок № НОМЕР_1 , адреса: АДРЕСА_1 , нараховано заборгованість за спожитий природний газ у розмірі 17 112,76 грн., також зазначено платіж у січні 2022 року в розмірі 2 200 грн., який враховано при здійсненні розрахунку.
Згідно довідки № 9, виданої 09 січня 2025 року Великогаївською сільською радою Тернопільського району Тернопільської області, власником будинковолодіння АДРЕСА_1 , значиться ОСОБА_2 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 , що також стверджується свідоцтвом про смерть серії НОМЕР_3 , виданим 19 липня 2001 року Скоморохівською сільською радою Тернопільського р-в РАГСу.
Згідно довідки про стан розрахунків з ДП «Газпостач» ТОВ «Тернопільміськгаз» за період з 01 травня 2020 року по 30 квітня 2022 року від 18 лютого 2025 року, споживач ОСОБА_1 , особовий рахунок № НОМЕР_1 , адреса: АДРЕСА_1 , нараховано заборгованість за спожитий природний газ у розмірі 17 112,76 грн. Також вказано оплати: 20 травня 2020 року - 512,30 грн, субсидія; 01 лютого 2021 року - 3 000,00 грн, 24 жовтня 2021 року - 5 000,00 грн; 30 листопада 2021 року - 2 500,00 грн; 04 січня 2022 року - 2 200,00 грн, які враховано позивачем при формуванні розрахунку заборгованості.
Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з їх обґрунтованості.
Колегія суддів погоджується з такими висновками суду першої інстанції з огляду на наступне.
Відповідно до ч. 2 ст. 205 ЦК України, правочин, для якого законом не встановлена обов'язкова письмова форма, вважається вчиненим, якщо поведінка сторін засвідчує їхню волю до настання відповідних правових наслідків.
За змістом статей 626, 628 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.
Згідно з ч. 1 ст. 627 ЦК України, відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
Статтею 629 ЦК України передбачено, що договір є обов'язковим для виконання сторонами.
Відповідно ч. ч. 1, 2 ст. 633 ЦК України публічним є договір, в якому одна сторона - підприємець взяла на себе обов'язок здійснювати продаж товарів, виконання робіт або надання послуг кожному, хто до неї звернеться (роздрібна торгівля, перевезення транспортом загального користування, послуги зв'язку, медичне, готельне, банківське обслуговування тощо). Умови публічного договору встановлюються однаковими для всіх споживачів, крім тих, кому за законом надані відповідні пільги.
Згідно з ч. 1 ст. 634 ЦК України, договором приєднання є договір, умови якого встановлені однією із сторін у формулярах або інших стандартних формах, який може бути укладений лише шляхом приєднання другої сторони до запропонованого договору в цілому. Друга сторона не може запропонувати свої умови договору.
Правовідносини, які виникли між споживачем та газорозподільною організацією врегульовано Законом України «Про ринок природного газу», Кодексом газорозподільних систем, затвердженим постановою Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сферах енергетики та комунальних послуг, від 30 вересня 2015 року № 2494.
Відповідно до вимог частини першої статті 12 Закону України «Про ринок природного газу» постачання природного газу здійснюється відповідно до договору, за яким постачальник зобов'язується поставити споживачеві природний газ належної якості та кількості у порядку, передбаченому договором, а споживач зобов'язується оплатити вартість прийнятого природного газу в розмірі, строки та порядку, передбачених договором. Якість та інші фізико-хімічні характеристики природного газу визначаються згідно із нормативно-правовими актами.
Згідно з вимогами пункту 2 частини другої статті 13 вказаного Закону, споживач зобов'язаний забезпечувати своєчасну та повну оплату вартості природного газу згідно з умовами договорів.
Відповідно до вимог п. 3 Правил постачання природного газу, затверджених Постановою Кабінету Міністрів України № 2496 від 30 вересня 2015 року, постачання природного газу споживачу здійснюється на підставі договору постачання природного газу між постачальником та споживачем, який укладається відповідно до вимог цих Правил, та після включення споживача до Реєстру споживачів постачальника в інформаційній платформі Оператора ГТС у відповідному розрахунковому періоді в порядку, визначеному Кодексом газотранспортної системи. Постачальник не має права реєструвати споживача у власному Реєстрі споживачів постачальника у розрахунковому періоді, не погодженому зі споживачем.
Положеннями частини першої статті та другої статті 12 Закону України«Про житлово-комунальні послуги» передбачено, що надання житлово-комунальних послуг здійснюється виключно на договірних засадах. Договори про надання житлово-комунальних послуг укладаються відповідно до типових або примірних договорів, затверджених Кабінетом Міністрів України або іншими уповноваженими законом державними органами відповідно до закону. Договори про надання комунальних послуг можуть затверджуватися окремо для різних моделей організації договірних відносин (індивідуальний договір, індивідуальний договір з обслуговуванням внутрішньобудинкових систем, колективний договір) та для різних категорій споживачів (індивідуальний споживач (співвласник багатоквартирного будинку, власник будівлі, у тому числі власник індивідуального садибного житлового будинку), колективний споживач).
Статтею 1 вказаного Закону передбачено, що індивідуальний споживач - фізична або юридична особа, яка є власником (співвласником) нерухомого майна, або за згодою власника інша особа, яка користується об'єктом нерухомого майна і отримує житлово-комунальну послугу для власних потреб та з якою або від імені якої укладено відповідний договір про надання житлово-комунальної послуги.
При цьому, відповідно до вимог пункту 1 частини першої статті 7 цього Закону, споживач має право, зокрема, одержувати своєчасно та належної якості житлово-комунальні послуги згідно із законодавством і умовами укладених договорів.
В силу вимог пункту 5 частини другої статті 7 зазначеного Закону, індивідуальний споживач зобов'язаний оплачувати надані житлово-комунальні послуги за цінами/тарифами, встановленими відповідно до законодавства, у строки, встановлені відповідними договорами.
Таким чином, згідно із зазначеними нормами закону споживачі зобов'язані оплатити житлово-комунальні послуги, якщо вони фактично користувалися ними.
Факт відсутності договору про надання житлово-комунальних послуг сам по собі не може бути підставою для звільнення споживача від оплати послуг у повному обсязі.
Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 20 квітня 2016 року у справі № 6-2951 цс 15.
Згідно з вимогами частини першої статті 509 ЦК України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від вчинення певної дії (негативне зобов'язання), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.
Відповідно до загальних умов виконання зобов'язання, встановлених статтею 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
Відповідно до частини першої статті 901, частини першої статті 903 ЦК України за договором про надання послуг одна сторона (виконавець) зобов'язується за завданням другої сторони (замовника) надати послугу, яка споживається в процесі вчинення певної дії або здійснення певної діяльності, а замовник зобов'язується оплатити виконавцеві зазначену послугу, якщо інше не встановлено договором. Якщо договором передбачено надання послуг за плату, замовник зобов'язаний оплатити надану йому послугу в розмірі, у строки та в порядку, що встановлені договором.
Так, суд першої інстанції вірно встановив, що ОСОБА_1 є належним відповідачем у справі, адже остання користується з 2000 року житловим будинком за вищевказаною адресою, де також мешкають її чоловік ОСОБА_3 та їх п'ятеро дітей. Титульний власник домоволодіння ОСОБА_2 помер ІНФОРМАЦІЯ_2 .
Як вбачається, відповідачка 19.12.2019 року підписала заяву-приєднання до умов договору постачання природного газу побутовим споживачем до постачальника ДП «Газпостач» ТОВ «Тернопільміськгаз», відповідно мала обов'язок подавати покази лічильника, чого не робила, та відповідно сплачувати кошти за спожитий об'єм газу, що було зроблено, однак не у повному обсязі.
ОСОБА_1 не подавала до оператора ГРМ письмову заяву про припинення розподілу природного газу на об'єкт, яким вона користується, а фактично проводила споживання природного газу.
Вказане зі свого боку свідчить про існування між сторонами договірних правовідносин, оформлених шляхом приєднання побутового споживача до Типового договору постачання природного газу.
Колегія суддів погоджується із розрахунком заборгованості, здійсненим судом першої інстанції, оскільки такий узгоджується із вимогами Кодексу ГРМ та тарифами, встановленими на послуги постачання природного газу у відповідні періоди та з об'ємами споживання відповідачем природного газу.
Таким чином, суд першої інстанції, розглядаючи спір, який виник між сторонами у справі, правильно визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази, дав їм належну оцінку та правомірно задовольнив заявлені позовні вимоги.
Доводи апеляційної скарги про те, що відповідачка не є власницею житлового будинку, тому вона не є належним відповідачем, колегія суддів відхиляє, оскільки споживачі зобов'язані оплатити житлово-комунальні послуги, якщо вони фактично користувалися ними.
Доводи апеляційної скарги про те, що наявність договору з неналежним споживачем не може бути підставою для стягнення плати за природний газ, апеляційний суд оцінює критично, оскільки навіть факт відсутності договору про надання житлово-комунальних послуг сам по собі не може бути підставою для звільнення споживача, яким є відповідач у справі, від оплати послуг у повному обсязі.
Щодо доводів апеляційної скарги про незастосування судом першої інстанції позовної давності, колегія суддів зазначає наступне.
За загальним правилом позовна давність триває безперервно з моменту усвідомлення учасником правовідносин порушення його права і до спливу цього строку звернення до суду.
Законодавство може визначати певні обставини, які впливають на перебіг позовної давності і змінюють порядок її обчислення. До таких обставин відноситься зупинення перебігу позовної давності та її переривання, що передбачено статтями 263 та 264 Цивільного кодексу України.
Водночас під час дії карантину та воєнного стану законодавець застосував нову конструкцію, якою тимчасово доповнив перелік обставин, які впливають на перебіг позовної давності, а саме продовження позовної давності.
Так, постановою Кабінету Міністрів України від 11 березня 2020 року № 211 «Про запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2» з 12 березня 2020 року на всій території України було встановлено карантин.
Законом України від 30 березня 2020 року № 540-IX «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України, спрямованих на забезпечення додаткових соціальних та економічних гарантій у зв'язку з поширенням коронавірусної хвороби (COVID-19)» (далі - Закон № 540-IX) розділ «Прикінцеві та перехідні положення» Цивільного кодексу України доповнено пунктом 12, відповідно до якого під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), строки, визначені статтями 257, 258, 362, 559, 681, 728, 786, 1293 цього Кодексу, продовжуються на строк дії такого карантину. Цей Закон набрав чинності 02 квітня 2020 року.
Відтак початок продовження строку для звернення до суду потрібно пов'язувати саме з моментом набрання чинності 02 квітня 2020 року Законом № 540-IX.
Подібний правовий висновок висловила Велика Палата Верховного Суду в постанові від 06 вересня 2023 року у справі № 910/18489/20 (провадження № 12-46гс22).
Строк дії карантину неодноразово продовжувався, а відмінений він був з 24 години 00 хвилин 30 червня 2023 року відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 27 червня 2023 року № 651 «Про відміну на всій території України карантину, встановленого з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2».
Отже, під час дії карантину позовна давність була продовжена з 02 квітня 2020 року до 30 червня 2023 року.
Як вбачається із довідки про стан розрахунків (а.с. 59), позивач звернувшись із позовом в грудні 2024 року, фактично просив стягнути заборгованість за спожитий газ за період з травня 2020 року по липень 2022 року (включно).
Оскільки під час дії карантину позовна давність була продовжена з 02 квітня 2020 року до 30 червня 2023 року, суд першої інстанції обґрунтовано відмовив у застосуванні позовної давності.
Інші наведені в апеляційній скарзі доводи фактично зводяться до переоцінки доказів та незгоди апелянта з висновками суду першої інстанції та з їх оцінкою, а тому не дають підстав для висновку про неправильне застосування місцевим судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, що призвело або могло призвести до неправильного вирішення справи.
На підставі наведеного, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції всебічно і об'єктивно дослідив всі обставини справи, надав доказам правильну правову оцінку, відтак рішення суду першої інстанції ухвалено з дотриманням норм матеріального та процесуального права, а тому підстав для його скасування колегія суддів не вбачає.
Відповідно до статті 375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).
Крім того, відстрочений ухвалою Тернопільського апеляційного суду від 04 серпня 2025 року судовий збір за подання апеляційної скарги підлягає стягненню із скаржниці на користь держави.
Керуючись ст.ст. 374, 375, 381, 382, 383, 384, 389, 390 ЦПК України, апеляційний суд, -
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - залишити без задоволення.
Рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 03 червня 2025 року - залишити без змін.
Стягнути із ОСОБА_1 (РНОКПП: НОМЕР_4 , адреса місця реєстрації: АДРЕСА_2 ) в користь держави судовий збір за подання апеляційної скарги у розмірі 3 633, 60 грн.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та оскарженню у касаційному порядку не підлягає, крім випадків, встановлених п.2 ч.3 ст.389 ЦПК України.
Повний текст постанови складено 13 листопада 2025 року.
Головуючий: Гірський Б.О.
Судді: Хома М.В.
Костів О.З.