Номер провадження: 22-ц/813/2272/25
Справа № 509/5390/18
Головуючий у першій інстанції Кириченко П. Л.
Доповідач Таварткіладзе О. М.
21.10.2025 року м. Одеса
Одеський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого - Таварткіладзе О.М.,
суддів: Сєвєрової Є.С., Погорєлової С.О.,
за участю секретаря судового засідання: Чередник К.А.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Одесі апеляційну скаргу ОСОБА_1 , від імені якого діє представник ОСОБА_2 , на рішення Овідіопольського районного суду Одеської області від 13 серпня 2024 року по цивільній справі за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_1 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору: Овідіопольська селищна рада Одеської області про усунення перешкод в користуванні земельною ділянкою шляхом знесення паркану та повернення частини земельної ділянки, та за зустрічним позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3 , Овідіопольської селищної ради Одеської області про визнання незаконним та скасування рішення, -
У листопаді 2018 року ОСОБА_3 звернулась до суду з позовом ОСОБА_1 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору: Овідіопольська селищна рада Одеської області про усунення перешкод в користуванні земельною ділянкою шляхом знесення паркану та повернення частини земельної ділянки.
Позов обґрунтований тим, що на підставі договору дарування №998 від 03.08.2000 року вона набула у власність незавершений будівництвом готовністю 82% житловий будинок, розташований за адресою: АДРЕСА_1 . На підставі її заяви Овідіопольська селищна рада рішенням від 18.12.2014 року №1406-VI надала їй дозвіл на розробку проекту землеустрою щодо відведення у власність земельної ділянки для будівництва та обслуговування цього жилого будинку площею 0,1282 га. Зазначена земельна ділянка межує із земельною ділянкою АДРЕСА_2 , користувачем якої та власником розташованого на ній житлового будинку, є ОСОБА_1 . 30.07.2018 року ОСОБА_1 самовільно знищив паркан, який вона встановила на межі між земельними ділянками, самовинно захопив частину її земельної ділянки площею приблизно 0,02 га та встановив свій паркан. В подальшому відповідач зрубав на захопленій ним частині земельної ділянки посаджені нею дерева та звернувся до Овідіопольської селищної ради із заявою що надання йому дозволу на виготовлення технічної документації із землеустрою щодо передачі йому у власність земельної ділянки площею 0,0784 га, до складу якої входить 0,02 га самочинно захопленої ним земельної ділянки. За наявності земельного спору між нею та відповідачем Овідіопольська селищна рада рекомендувала їй та відповідачу вирішити цей спір у судовому порядку.
З наведених підстав позивач просила зобов'язати ОСОБА_1 усунути перешкоди їй в користуванні земельною ділянкою шляхом знесення паркану та повернути частину земельної ділянки в первісний стан.
ОСОБА_1 позов не визнав, подав зустрічний позов, в якому зазначив, що на підставі рішення Овідіопольского районного суду від 14.11.2014 року в порядку спадкування за законом після смерті його баби ОСОБА_4 та його матері ОСОБА_5 він набув право власності на житловий будинок, що розташований за адресою: АДРЕСА_2 . Площа присадибної земельної ділянки біля цього будинку становила 0,08 га, що підтверджено записами земельно-шнурових книг колишнього колгоспу ім Дзержинського та Овідіопольської селищної ради. Станом на цей час фактичний розмір цієї земельної ділянки становить 0,0784 га, що не перевищує площу, зазначену в правовстановлюючих документах. Саме на таку площу земельної ділянки він претендує на отримання її у власність, але у цьому йому перешкоджає рішення Овідіопольської селищної ради від 18.12.2014 року №1406-VI «Про надання дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення у власність земельної ділянки для будівництва та обслуговування жилого будинку ОСОБА_3 площею 0,1282 га, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 », оскільки цим рішенням безпідставно фактично вилучається у нього частина земельної ділянки на користь позивачки.
З наведених підстав та з урахуванням уточнень позовних вимог ОСОБА_1 просив усунути йому перешкоди у користуванні земельною ділянкою АДРЕСА_2 шляхом визнання незаконним та скасування зазначеного вище рішення Овідіопольської селищної ради.
Рішенням Овідіопольського районного суду Одеської області від 13 серпня 2024 року у задоволені первісного позову ОСОБА_3 до ОСОБА_1 , за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору: Овідіопольська селищна рада Одеської області, про усунення перешкод в користуванні земельною ділянкою шляхом знесення паркану та повернення частини земельної ділянки - відмовлено.
У задоволенні зустрічного позову ОСОБА_1 до ОСОБА_3 , Овідіопольської селищної ради Одеської області про визнання незаконним та скасування рішення - відмовлено.
Скасовано заходи забезпечення позову вжиті ухвалою Овідіопольського районного суду Одеської області від 21.11.2018 року у вигляді заборони посадови та службовим особам Овідіопольської селищної ради та будь-яким третім особам вчиняти певні дії а саме: проводити будь-які реєстраційні дії та видачу будь-яких дозвільних документів, відносно земельної ділянки, що розташована а адресою: АДРЕСА_2 .
Скасовано заходи зустрічного забезпечення позову вжиті ухвалою Овідіопольського районного суду Одеської області від 10.01.2019 року у вигляді заборони Овідіопольській селищній раді та іншим державним органам вчиняти будь-які дії щодо затвердження проекту землеустрою земельної ділянки площею 0,1282 га з цільовим призначенням для будівництва та обслуговування жилого будинку, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 , до розгляду цивільної справи по суті.
Не погоджуючись з таким рішенням суду, ОСОБА_1 , від імені якого діє представник ОСОБА_2 подав апеляційну скаргу, в якій просить рішення Овідіопольського районного суду Одеської області від 13 серпня 2024 року в частині відмови у задоволенні зустрічного позову ОСОБА_1 скасувати та ухвалити в цій частині нове судове рішення, яким зустрічний позов ОСОБА_1 задовольнити, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального і процесуального права.
Таким чином, рішення суду оскаржено лише в частині відмови у задоволенні зустрічного позову і тому прегелядається лише в цій частині. В іншій частині рішення суду не оскаржено і в апеляційному порядку не переглядається.
Будучи в розумінні ст. ст. 128, 130 ЦПК України належним чином повідомленим про дату, час та місце розгляду справи у судове засідання, призначене на 21.10.2025 року на 15:00 год. представник третьої особи Овідіопольської селищної ради Одеської області не з'явився, про причини неявки суду не повідомив, заяв про відкладення судвого засідання не подав, ініціативи взяти участь в судовому засіданні в режимі відеконференцзв'язку не виявив.
Присутні у судовому засіданні представник ОСОБА_3 адвокат Лук'ян С.Г., представник ОСОБА_1 адвоката Дубінкін Ю.М. не заперечували проти розгляду справи за фактичною явкою учасників прави.
Відповідно до статті 372 ЦПК України суд апеляційної інстанції відкладає розгляд справи в разі неявки у судове засідання учасника справи, щодо якого немає відомостей про вручення йому судової повістки, або за його клопотанням, коли повідомлені ним причини неявки буде визнано судом поважними. Неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.
Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши законність та обґрунтованість рішення в межах доводів апеляційної скарги та заявлених вимог, колегія суддів вважає за необхідне апеляційну скаргу залишити без задоволення, виходячи з наступних підстав.
Відповідно до ч. 1 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а апеляційну скаргу без задоволення.
Відповідно до ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального та процесуального права.
Згідно ст. 263 ЦПК України, рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права, з дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються, як на підставу своїх вимог або заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені у судовому засіданні.
Судове рішення зазначеним вимогам відповідає.
Відмовляючи у задоволенні первісного і зустрічного позовів, суд першої інстанції виходив з того, що
- будь-яких допустимих доказів наявності проектного положення затверджених меж земельних ділянок позивачка суду не надала. Фактично ОСОБА_3 має намір збільшити площу присадибної земельної ділянки біля її жилого будинку за рахунок зменшення присадибної земельної ділянки АДРЕСА_2 і при цьому будь-які законні підстави для цього відсутні. У встановленому законом порядку частина присадибної земельної ділянки біля жилого будинку відповідача не вилучалась.
- відповідач ОСОБА_1 дійсно самочинно шляхом знесення огорожі поновив межі земельних ділянок, однак при цьому законні прав та інтереси позивачки як землекористувача ним порушені не були, оскільки площа земельної ділянки, що перебуває в її користуванні становить 0,01106 га, тобто більше 0,10 га, а площа земельної ділянки відповідача біля належного йому на праві власності жилого будинку становить 0,0792 га, тобто менше 0,08 га. У випадку пошкодження при цьому її майна позивачка вправі заявити вимоги про стягнення шкоди, але цього вона не зробила. З наведених підстав суд прийшов до висновку, що позовні вимоги ОСОБА_3 не обгрунтованні і правові підстави для їх задоволення відсутні.
- твердження ОСОБА_1 про те, що рішенням Овідіопольської селищної ради від 18.12.2014 року №1406-VI про надання згоди ОСОБА_3 на розробку проекту землеустрою щодо відведення у власність земельної ділянки для будівництва та обслуговування жилого будинку площею 0,1282 га, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 , порушуються його законні права та інтереси як землекористувача суд вважав необгрунтованими. Його законні права та інтереси як землекористувача будуть порушенні лише після затвердження Овідіопольською селищною радою зазначеного вище проекту землеустрою та передачею у власність ОСОБА_3 земельної ділянки площею 0,1282 га, оскільки при цьому фактично буде вилучена на користь позивачки частина присадибної земельної ділянки АДРЕСА_2 . Тобто позовні вимоги ОСОБА_1 є передчасними і задоволенню не підлягають.
Колегія суддів погоджується з таким висновком суду першої інстанції.
Судом встановлено, з матеріалів справи вбачається, що відповідно до чинного на той час законодавства рішенням від 31.03.1981 року зборів уповноважених колишнього колгоспу ім. Дзержинського Овідіопольського району ОСОБА_6 , який є батьком позивачки ОСОБА_3 , виділена для будівництва жилого будинку земельна ділянка площею 0,10 га. по АДРЕСА_1 із земельної ділянки ОСОБА_7 (том 1, а. с. 119, 160).
Рішенням Овідіопольської районної ради від 03.11.1981 року №646 ОСОБА_6 надано дозвіл на будівництво житлового будинку на зазначеній вище земельній ділянці і на підставі цього рішення ОСОБА_6 був виданий паспорт на забулову, у якому площа земельної ділянки зазначена 0,10 га, а на схемі паспорту вона позначена прямокутником 20 х 50 м.(том 1, а. с. 116-118,120, 199-201).
Рішенням виконкому Овідіопольської селищної ради від 29.07.2000 року №142 змінена адреса земельної ділянки, виділеної ОСОБА_6 з АДРЕСА_3 . (том 1, а. с. 122, 202).
Розпорядженням Овідіопольської райдержадміністрації від 01.07.2000 року №497 дозволено ОСОБА_6 відчуження незавершеного будівнитцом житлового будинку, стан готовості якого становив 82%, по АДРЕСА_1 на користь позивачки ОСОБА_3 (том 1, а. с. 123).
На підставі договору дарування 03.08.2000 оку ОСОБА_3 набула право власності на незавершений будівництвом житловий будинок готовністю 82% по АДРЕСА_1 та зареєструвала згідно чиного на той час законодавства це право. При цьому у договорі дарування про земельну ділянку, на якій розташований будинок, не було передбачено про перехід до обдарованої права користування землею.(том 1, а. с. 7-8).
Житловий будинок АДРЕСА_2 належав на праві власності бабі відповідача ОСОБА_1 - ОСОБА_4 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1 , що підтверджено свідоцтвом про право власності та свідоцтвом про смерть. (а. с. 14, 19-25 цивільної справи №509/2465-14ц Овідіопольського райсуду).
Згідно записів земельної реєстрової книги виконкому Овідіопольської селищної ради та земельно-шнурової книги колишнього колгоспу ім. Дзержинського Овідіопольського району, а також довідки Овідіопольської селищної ради площа присадибної земельної ділянки ОСОБА_4 становила 0,08 га. (том 1, а. с. 46-51, 63, 66-70, 108-109).
Після смерті ОСОБА_4 спадщину фактично прийняла її донька та матір відповідача ОСОБА_1 - ОСОБА_5 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_2 (а. с. 12 цивільної справи №509/2465-14ц Овідіопольського райсуду).
ОСОБА_1 у встановленому законом порядку прийняв спадщину після смерті його матері ОСОБА_5 , у зв'язку з чим рішенням Овідіопольського районного суду від 14.11.2014 року за ним було визнано право власності в порядку спадкування за законом на житловий будинок з господарськими будівлями та спорудами, що розташований за адресою: АДРЕСА_2 . (том 1, а. с. 61).
Рішенням №1406- VI від 18.12.2014 року Овідіопольська селищна рада задовольнила заяву ОСОБА_3 та надала їй дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення у власність земельної ділянки для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель та споруд площею 0,1282 га. по АДРЕСА_1 . (том 1, а. с. 10).
Відповідно до висновку судової оціночно-будівельної експертизи станом на цей час земельна ділянка по АДРЕСА_1 має в плані неправильну геометричну форму і фактично її площа складає 0,1106 га. При цьому фактична площа та конфігурація цієї земельної ділянки не відповідають схемі виносу земельної ділянки в натурі, позначеної в будівельному паспорті. Фактична площа земельної ділянки АДРЕСА_2 становить 0,0792 га. У зв'язку з відсутністю проектного положення затверджених меж, встановити чи підлягає межа між земельними ділянками сторін відновленню на даний час та яким чином необхідно відновити межу землекористування між земельними ділянками не надається можливим. (том 2, а. с. 96-110).
Крім того, під час перегляду справи в апеляційному порядку, представником відповідача за основним і позивача за зустрічним позовом ОСОБА_1 адвокатом Дубінкіним Ю.М. додано висновок додаткової земельно-технічної експертизи № 228 від 08.08.2025 року, виконаний експертом Гончар Н.В.
Відповідно до висновку додаткової земельно-технічної експертизи № 228 від 08.08.2025 року фактичні площа та конфігурація земельної ділянки , яка розташована за адресою: Одеська область, не відповідають площі та конфігурації земельної ділянки за адною адресою, які вказані у витязі з Державного земельного кадастру про земельну ділянку з кадастровим номером 5123755100:02:003:1161, а саме:
- площа фактичної земельної ділянки становить 0,1106 га., площа земельної ділянки, яка вказана у витязі з державного земельного кадастру на земельну ділянку - 0,1281 га.;
- фактична довжина лівої бокової межі зменшена відносно довжини даної межі, яка вказана в кадастровому плані земельної ділянки на 1,25 м. (49,34-48,09) (додатки 1, 2, 4);
- фактична довжина задньої межі зменшена на 8,24 м.(27,81-19,57) в порівнянн7і з задньою межею, яка вказана в кадастровому плані земельної ділянки (додатки 1, 2).
Аналізуючи план взаємного розміщення земельних ділянок за адресою: АДРЕСА_1 згідно характеристик адної земельної ділянки, які внесені в Державний земельний кадастр (кадастрови й план земельної ділянки, додатко 2) та фактчино розташованої земельної ділянки за адресою: АДРЕСА_2 згідно з топографо-географічною зйомкою, яка івиконана сертифікованим інженером-геодезистом Грозовом І.Ф. під час проведення первинної землеьно-технічної експертизи від 07.07.2021 року за № 120 (додаток 3), встановлено наступне:
-існує накладення земельних ділянок, які розташовані за адресою: АДРЕСА_1 , кадастровий номер 5123755100:02:003:1161, інформація про яку міститься в Державному земельному кадастрі та фактичної земельної ділянки, яка розташована за адресою: АДРЕСА_2 ;
-площа земельних ділянок складає: 0,0164 га.;
-конфігурація накладання являє собою направильну геометричну форму, яка подібна до прямокутника.
Накладання земельних ділянок відбулось у місці розташування задньої межі земельної ділянки про АДРЕСА_2 та лівої бокової межі з приляганням ближче до задньої межі земельної ділянки по АДРЕСА_1 (т. 4 а. с. 96-109).
Крім того, під час перегляду справи в апеляційному порядку, представником позивача за основним і відповідача за зустрічним позовом ОСОБА_3 адвоката Лук'ян С.Г. додано висновок додаткової земельно-технічної експертизи № 228 від 08.08.2025 року, виконаний експертом Гончар Н.В.
Відповідно до висновку судової земельно-технічної експертизи № 20-10/25 від 20.10.2025 року незначні відхилення у розмірах фасадних та правої бічної меж пов'язані із більш точним проведенням обмірів та більш сучасним використаним обладанням під час цих обмірів. Проте з урахуванням перенесеної огорожі між ділянками по АДРЕСА_4 та по АДРЕСА_2 , експерт констатує значні зміни та невідповідності під час проведення дослідження у розмірах, площ, конфігураціях та межах земельної ділянки, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 , якою фактично користується ОСОБА_3 , розміру плаї, конфігурації та межам, які визначені у проекті землеустрою щодо відведення земельної ділянки, виконаного 12.03.2018 року ПП «Южно-регіональний землевпорядний центр» та витягу з Державного земельного кадастру про земельну ділянку НВ-5107236002018 від 26.12.2018 року.
На чс проведення дослідження суміжно-розділова межа між земельними ділянками в АДРЕСА_1 та АДРЕСА_2 не відповідає проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки виконаного 12.03.2018 року ПП «Южно-регіональний землевпорядний центр» та витягу з Державного земельного кадастру про земельну ділянку НВ-5107236002018 від 26.12.2018 року, а саме, зазначена суміжно-розділова межа між даними земельними ділянками була переміщена в глибину ділянки по АДРЕСА_4 на відстані 7,61 м. (з боку фасадної межі цієї ділянки) до 8,33 м. (з боку тильної межі даної ділянки).
Для відновлення суміжно-розділової межі між зазначеними земельними ділянками необхідно демонтувати огорожу, позначену на плані в додатку № 3 відрізками зеленого кольору, жовжиною 20,986 м. та 5,43 м. (фото 1, 2), та встановити її по лінії газової труби, позначену на плані в додатку № 3 відрізком синього кольору, довжиною 21,83 м. (фото 3, 4).
Колегія суддів виходить з наступного.
Відповідно до статті 6 Конвенції кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру.
Завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави (ч. 1 ст. 2 ЦПК України).
Згідно із частиною 1 статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 15 ЦК України, частина перша статті 16 ЦК України).
Обґрунтовуючи зустрічні позовні вимоги про усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою АДРЕСА_2 шляхом визнання незаконним та скасування рішення Овідіопольської селищної ради, ОСОБА_1 зазначав про порушення його прав, як землекористувача, суміжним землекористувачем під час надання органом місцевого самоврядування дозволу виготовлення проекту землеустрою. Вказуючи про порушення своїх прав, ОСОБА_1 вказував, що він набув право власності на житловий будинок, що розташований за адресою: АДРЕСА_2 . Площа присадибної земельної ділянки біля цього будинку становила 0,08 га, що підтверджено записами земельно-шнурових книг колишнього колгоспу ім Дзержинського та Овідіопольської селищної ради (події, що сталися до 1991 року). Станом на цей час фактичний розмір цієї земельної ділянки становить 0,0784 га, що не перевищує площу, зазначену в правовстановлюючих документах. Саме на таку площу земельної ділянки він претендує на отримання її у власність, але у цьому йому перешкоджає рішення Овідіопольської селищної ради від 18.12.2014 року №1406-VI «Про надання дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення у власність земельної ділянки для будівництва та обслуговування жилого будинку ОСОБА_3 площею 0,1282 га, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 », оскільки цим рішенням безпідставно фактично вилучається у нього частина земельної ділянки на користь позивачки.
Правовідносини щодо користування земельною ділянкою виникли до набрання чинності ЗК України від 25 жовтня 2001 року № 2768-ІІІ, тому до таких правовідносин підлягає застосуванню положення чинних на той час ЗК Української РСР 1970 року.
Під час розгляду справи встановлено, що ОСОБА_1 набув право власності на будинок, який розташований на земельній ділянці площа якої за записами земельно-шнурових книг колишнього колгоспу ім. Дзержинського та Овідіопольської селищної ради становила 0,08 га. ще за часів Української РСР, але право власності на яку він не може оформити через часове накладання на цю земелнук ділянку площі суміжної земельної ділянки сусідки ОСОБА_3 , згідно проекту землеустрою, виготовленого на підставі дозволу, наданого ОСОБА_3 рішенням Овідіопольської селищної ради від 18.12.2014 року.
Так, згідно записів земельної реєстрової книги виконкому Овідіопольської селищної ради та земельно-шнурової книги колишнього колгоспу ім. Дзержинського Овідіопольського району, а також довідки Овідіопольської селищної ради площа присадибної земельної ділянки ОСОБА_4 становила 0,08 га.
Житловий будинок на цій земельній ділянці належав ОСОБА_4 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_2 , після смерті якої спадщину фактично прийняла ОСОБА_5 , після чого спадщину у вигляді будинку по АДРЕСА_2 прийняв ОСОБА_1 і таким чином став землекористувачем земельної ділянки площею 0,08 га. при домоволодінні за вказаною адресою.
Відповідно до статті 152 ЗК України держава забезпечує громадянам та юридичним особам рівні умови захисту прав власності на землю. Власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов'язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків. Захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється шляхом визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування.
У пункті 7 Прикінцевих та перехідних положень ЗК України передбачено, що громадяни та юридичні особи, що одержали у власність, у тимчасове користування, в тому числі на умовах оренди, земельні ділянки у розмірах, що були передбачені раніше діючим законодавством, зберігають права на ці земельні ділянки.
Відповідно до статті 13 ЗК Української РСР 1970 року, земля в Українській РСР надається в користування: колгоспам, радгоспам, іншим сільськогосподарським державним, кооперативним, громадським підприємствам, організаціям і установам; промисловим, транспортним, іншим несільськогосподарським державним, кооперативним, громадським підприємствам, організаціям і установам; громадянам СРСР. У випадках, передбачених законодавством Союзу РСР, земля може надаватися в користування і іншим організаціям та особам.
Згідно з частиною 5 статті 20 ЗК Української РСР 1970 року право землекористування громадян, які проживають у сільській місцевості, засвідчується записами в земельно-шнурових книгах сільськогосподарських підприємств і організацій та погосподарських книгах сільських Рад, а в містах і селищах міського типу - в реєстрових книгах виконавчих комітетів міських, селищних Рад депутатів трудящих.
Спеціальним нормативним актом, який визначає порядок ведення погосподарського обліку в сільських радах, є Вказівки по веденню книг погосподарського обліку в сільських Радах народних депутатів, затверджені наказом Центрального статистичного управління СРСР від 13 квітня 1979 року № 112/5 (далі - Вказівки № 112/5), а згодом Вказівки по веденню погосподарського обліку в сільських Радах народних депутатів, затверджені Центральним статистичним управлінням СРСР 12 травня 1985 року № 5-24/26 (далі - Вказівки № 5-24/26), та Вказівки по веденню погосподарського обліку в сільських Радах народних депутатів, затверджені постановою Державного комітету статистики СРСР від 25 травня 1990 року № 69 (далі - Вказівки № 69), які були замінені Інструкцією ведення погосподарського обліку в сільських Радах народних депутатів, затверджених наказом Міністерства статистики України від 22 лютого 1995 року № 48.
Відповідно до Вказівок № 112/5, суспільна група господарства визначалась залежно від роду занять голови господарства (сім'ї). Особи, які працювали в колгоспі, але не були членами колгоспу, належали до суспільної групи робітників або службовців залежно від займаної посади.
У правовому висновку, викладеному Верховним Судом України у постанові від 07 жовтня 2015 року у справі № 6-127цс15, зазначено, що згідно з пунктом 7 Розділу Х Перехідних положень Земельного кодексу України від 25 жовтня 2001 року громадяни, які одержали у користування земельні ділянки у розмірах, що були передбачені раніше діючим законодавством, зберігають права на ці ділянки. Ураховуючи наявні записи у погосподарських книгах щодо користувачів земельних ділянок, висновок судів попередніх інстанцій про недоведеність права особи на землекористування спірною земельною ділянкою не можна визнати обґрунтованим.
У постанові Верховного Суду від 24 листопада 2020 року у справі № 308/6368/15-а, суд касаційної інстанції взявши до уваги рішення Конституційного Суду України від 22 вересня 2005 року 5-рп/2005 про забезпечення державного захисту прав землекористувачів, набутих свого часу відповідно до чинного на той час законодавства, та встановлені судами обставини користування позивачами спірною земельною ділянкою на підставі записів у погосподарських книгах обліку, дійшов висновку про доведеність прав позивачів на спірну земельну ділянку.
Статтею 25 ЗК Української РСР 1970 року встановлювалося, що права землекористувачів охороняються законом. Припинення права користування земельною ділянкою або зменшення її розмірів може мати місце лише у випадках, прямо передбачених законом.
Відповідно до статті 36 ЗК Української РСР 1970 року право громадян на користування наданою земельною ділянкою підлягає припиненню відповідно повністю або частково у випадках: 1) добровільної відмови від користування земельною ділянкою; 2) закінчення строку, на який було надано земельну ділянку; 3) переїзду на інше постійне місце проживання всіх членів двору або сім'ї, за винятком випадків, передбачених частиною другою статті 106-1 цього Кодексу; 4) припинення трудових відносин, у зв'язку з якими було надано службовий наділ, за винятком випадків, передбачених статтею 134 цього Кодексу, а також інших випадків, передбачених законодавством СРСР і Української РСР; 5) смерті всіх членів двору або сім'ї; 6) виникнення необхідності вилучення земельної ділянки для державних або громадських потреб.
Припинення права користування землею у випадках, передбачених пунктами 1, 3, 4 частини першої і частиною другою цієї статті, провадиться за рішенням (постановою) органів, які надали земельні ділянки, а у випадках, передбачених пунктом 6 цієї статті, - за рішенням (постановою) органів, які мають право вилучати земельні ділянки.
Положеннями ст. 27 ЗК України 1990 року було передбачено, що право користування земельною ділянкою чи її частиною припиняється у разі: 1) добровільної відмови від земельної ділянки; 2) закінчення строку, на який було надано земельну ділянку; 3) припинення діяльності підприємства, установи, організації, селянського (фермерського) господарства; 4) систематичного невнесення земельного податку в строки, встановлені законодавством України, а також орендної плати в строки, визначені договором оренди; 5) нераціонального використання земельної ділянки; 6) використання земельної ділянки способами, що призводять до зниження родючості грунтів, їх хімічного і радіоактивного забруднення, погіршення екологічної обстановки; 7) використання землі не за цільовим призначенням; 8) невикористання протягом одного року земельної ділянки, наданої для сільськогосподарського виробництва, і протягом двох років - для несільськогосподарських потреб; 9) вилучення земель у випадках, передбачених статтями 31 і 32 цього Кодексу.
Пункт 5 частини першої цієї статті не поширюється на право користування землею громадян, які ведуть селянське (фермерське) господарство, протягом трьох років з часу надання земельної ділянки.
Право користування землею може бути також припинено у
випадках, зазначених у статті 114 цього Кодексу.
Право користування орендованою землею припиняється також при розірванні договору оренди землі.
Припинення права користування землею у випадках, передбачених пунктами 1-8 частини першої та частиною третьою цієї статті, провадиться у межах населених пунктів відповідною Радою народних депутатів, за межами населених пунктів - сільською, селищною,районною, міською, в адміністративному підпорядкуванні якої є район, Радою народних депутатів, а у випадку, передбаченомупунктом 9 частини першої цієї статті, - за рішенням Ради народнихдепутатів, що має право вилучати земельні ділянки.
Припинення права користування землею у випадках, передбачених пунктами 5-9 частини першої цієї статті, в разі незгоди землекористувача провадиться у судовому порядку.
Право тимчасового користування землею припиняється шляхом розірвання договору.
Правилами статті 141 ЗК України 2001 року (діючий ЗК України) передбачено, що підставами припинення права користування земельною ділянкою є: а) добровільна відмова від права користування земельною ділянкою; б) вилучення земельної ділянки у випадках, передбачених цим Кодексом; в) припинення діяльності релігійних організацій, державних чи комунальних підприємств, установ та організацій, державних чи комунальних некомерційних товариств, крім перетворення державних чи комунальних підприємств у випадках, визначених статтею 120-1 цього Кодексу; г) використання земельної ділянки способами, які суперечать екологічним вимогам; ґ) використання земельної ділянки не за цільовим призначенням; д) систематична несплата земельного податку або орендної плати; е) набуття іншою особою права власності на жилий будинок, будівлю або споруду, які розташовані на земельній ділянці; є) використання земельної ділянки у спосіб, що суперечить вимогам охорони культурної спадщини; ж) передача приватному партнеру, концесіонеру нерухомого майна, розміщеного на земельній ділянці, що перебуває в користуванні державного або комунального підприємства та є об'єктом публічно-приватного партнерства або об'єктом концесії; з) припинення права користування надрами у разі закінчення встановленого спеціальним дозволом на користування надрами строку користування надрами (у разі передачі земельної ділянки державної, комунальної власності користувачу надр для здійснення діяльності з користування надрами); и) невиконання акціонерним товариством, товариством з обмеженою відповідальністю, 100 відсотків акцій (часток) у статутному капіталі якого належать державі, яке утворилося шляхом перетворення державного підприємства, вимог, визначених статтею 120-1 цього Кодексу.
Ураховуючи наведене та положення статті 20 ЗК Української РСР 1970 року, колегія суддів вважає вважає підтвердженим право користування ОСОБА_1 земельною ділянкою при домоволодінні АДРЕСА_2 , як правонаступником після смерті матері ОСОБА_5 , яка в свою чергу фактично прийняла спадщину після смерті її матері ОСОБА_4 (баби ОСОБА_1 ), оскільки право користування цією земельною ділянкою останньої підтверджується відповідними записами земельної реєстрової книги виконкому Овідіопольської селищної ради та земельно-шнурової книги колишнього колгоспу ім. Дзержинського Овідіопольського району, а також довідкою Овідіопольської селищної ради.
Згідно з висновком, викладеним у постанові Верховного суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 23 січня 2019 року у справі 580/168/16-ц (провадження № 61-19526cво18) та у постанові Верховного Суду від 01 серпня 2022 року у справі № 619/1415/19 (провадження № 61-5924св21), погодження меж є виключно допоміжною стадією у процедурі приватизації земельної ділянки, спрямованою на те, щоб уникнути необов'язкових технічних помилок. Підписання акта погодження меж самостійного значення не має, воно не призводить до виникнення, зміни або припинення прав на земельну ділянку, як і будь-яких інших прав у процедурі приватизації. Непогодження меж земельної ділянки із власником та/або землекористувачем не може слугувати підставою для відмови відповідної місцевої ради в затвердженні технічної документації, за умови правомірних дій кожного з землекористувачів чи землевласників. Не надання особою своєї згоди на погодження меж земельної ділянки суміжного землекористувача та/або власника не може бути перешкодою для розгляду місцевою радою питання про передачу земельної ділянки у власність відповідачу за обставин виготовлення відповідної технічної документації. Непідписання суміжним власником та/або землекористувачем акту узгодження меж земельної ділянки саме по собі не є підставою для визнання недійсним державного акту на право власності на земельну ділянку.
Зокрема, у справі № 619/1415/19 Верховний Суд акцентував увагу на тому, що позивач повинен довести належними та допустимими доказами порушення його права користування земельною ділянкою внаслідок прийняття сільською радою оскаржуваного рішення, а саме по собі не підписання позивачем як суміжним землекористувачем акта погодження меж земельної ділянки не є підставою для визнання цього рішення недійсним.
Дозвіл на розробку проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки означає дозвіл власника земельної ділянки здійснити певні дії на землі власника, аби мати змогу в подальшому точно визначити предмет оренди. Цей дозвіл наділяє заінтересовану особу повноваженням ідентифікувати на землі власника земельну ділянку, яку ця особа бажає отримати в оренду в майбутньому.
У постанові від 17 жовтня 2018 року у справі № 380/624/16-ц (провадження № 14-301цс18) Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що рішення про надання дозволу на розробку проєкту землеустрою не є правовстановлюючим актом і не гарантує особі чи невизначеному колу осіб набуття права власності чи користування на земельну ділянку.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 29 вересня 2020 року у справі № 688/2908/16-ц (провадження № 14-28цс20) дійшла таких висновків: «Відсутність договірних відносин між сторонами до моменту укладення договору не означає, що на переддоговірній стадії сторони не несуть жодних обов'язків по відношенню одна до одної. Добросовісність та розумність належать до фундаментальних засад цивільного права (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України)
На переддоговірній стадії сторони повинні діяти правомірно, зокрема, поводитися добросовісно, розумно враховувати інтереси одна одної, утримуватися від недобросовісних дій чи бездіяльності. Прояви таких обов'язків та недобросовісної чи нерозумної поведінки є численними і не можуть бути визначені у вичерпний спосіб. Зокрема, недобросовісну поведінку може становити необґрунтоване припинення переговорів, пропозиція нерозумних умов, які завідомо є неприйнятними для контрагента, вступ у переговори без серйозних намірів (зокрема з метою зірвати укладення договору з третьою особою, наприклад з конкурентом недобросовісної сторони переговорів), не розкриття необхідної контрагенту інформації тощо. При цьому обов'язок діяти добросовісно поширюється на обидві сторони.
Так, може кваліфікуватися як недобросовісна така поведінка власника земельної ділянки (в особі органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування), коли він необґрунтовано зволікає з наданням дозволу на розробку проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки, не повідомляє чи несвоєчасно повідомляє про відмову у наданні дозволу або не наводить вичерпні мотиви такої відмови, надає дозвіл на розробку проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки, завідомо знаючи про перешкоди у наданні земельної ділянки в оренду, необґрунтовано зволікає з розглядом проєкту землеустрою щодо відведення, безпідставно відмовляє у його затвердженні і у той же час надає дозвіл на розробку проєкту землеустрою та затверджує цей проєкт щодо іншої особи.
З іншого боку, якщо особа, отримавши дозвіл на розробку проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки, сама зволікає з його розробкою та поданням на затвердження, вона цілком може очікувати, що земельна ділянка буде надана в користування іншій особі. Не вважатиметься добросовісною і поведінка особи, яка отримала дозвіл на розробку проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки, розробила проєкт та подала його на затвердження, завідомо знаючи про перешкоди у наданні земельної ділянки в оренду. Виходячи з викладеного, неможливо надати єдину універсальну відповідь на питання про те, чи є поведінка органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, який надав дозвіл на розробку проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки кільком особам, правомірною чи неправомірною. Відповідь на це питання залежить від оцінки такої поведінки як добросовісної чи недобросовісної, і така оцінка має здійснюватися у кожній справі окремо, виходячи з конкретних обставин справи.
Таким чином, рішення про надання дозволу на розробку проєкту землеустрою є стадією процедури отримання права власності (права користування) на земельну ділянку. Звернення особи до органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування з метою отримання земельної ділянки у власність чи користування зумовлене інтересом особи на отримання цієї земельної ділянки, за відсутності для цього законних перешкод.
Зазначений інтерес, у випадку формування земельної ділянки за заявою такої особи та поданими документами, підлягає правовому захисту.
Погодження та затвердження проєкту землеустрою щодо відведення у власність земельної ділянки, яка раніше сформована на підставі проєкту землеустрою іншої особи, порушує законний інтерес такої особи щодо можливості завершити розпочату ним відповідно до вимог чинного законодавства процедуру приватизації земельної ділянки та суперечить вимогам землеустрою. За наявності двох або більше бажаючих отримати земельну ділянку державної чи комунальної власності у власність при безоплатній передачі земельних ділянок у межах встановлених норм (стаття 121 ЗК України) першочергове право на таке отримання має особа, на підставі проєкту землеустрою якої сформована відповідна ділянка, якщо для цього відсутні законні перешкоди».
Отже, отримання дозволу на розробку проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки не означає позитивного рішення про надання її у власність, а тому не створює правових наслідків, крім тих, що пов'язані з неправомірністю його прийняття, що узгоджується з висновками Великої Палати Верховного Суду, викладеними у постановах від 28 листопада 2018 року у справі № 826/5735/16 (провадження № 11-986апп18), від 17 жовтня 2018 року у справі № 380/624/16-ц (провадження № 14-301цс18), та у постанові Верховного Суду від 10 січня 2023 року у справі № 607/19806/18 (провадження № 61-1746св22).
Згідно з правовою позицією Верховного Суду щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладеною у постанові Верховного Суду від 06 березня 2019 року у справі № 1640/2594/18 (адміністративне провадження № К/9901/67463/18), системний аналіз норм статей 22, 116, 118 Земельного кодексу України дає можливість дійти висновку, що законом передбачено певний алгоритм та поетапність процесу безоплатної передачі земельних ділянок державної та комунальної власності у власність громадян, а саме:
1) подання зацікавленою особою клопотання до відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування щодо отримання земельної ділянки у власність;
2) отримання дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки (або мотивовану відмову у його наданні);
3) після розроблення проекту землеустрою такий проект погоджується, зокрема з територіальним органом центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері земельних відносин у відповідності до приписів статті 186-1 Земельного кодексу України;
4) здійснення державної реєстрації сформованої земельної ділянки у Державному земельному кадастрі;
5) подання зацікавленою особою погодженого проекту землеустрою до відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність, про що, в свою чергу, такий орган у двотижневий строк, зобов'язаний прийняти відповідне рішення про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки та надання її у власність або рішення про відмову передання земельної ділянки у власність чи залишення клопотання без розгляду.
Отже, отримання дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність або у користування є лише першою стадією у процедурі вирішення питання про передачу земельної ділянки зацікавленій особі.
Надання дозволу на розробку проєкту землеустрою не є правовстановлюючим актом і не гарантує особі чи невизначеному колу осіб набуття права власності чи користування на земельну ділянку.
Схожі висновки викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 17 жовтня 2018 року у справі № 380/624/16-ц (провадження № 14-301цс18) та постанові Верховного Суду від 08 серпня 2022 року у справі № 240/16949/20 (адміністративне провадження № К/9901/48479/21).
Оскільки будь-яких допустимих доказів наявності проектного положення затверджених меж земельних ділянок позивачка за основним і відповідачка за узстіврчним позовом ОСОБА_3 суду не надала, суд першої інстанції констатував лише намір ОСОБА_3 без будь-яких законних підстав збільшити площу присадибної земельної ділянки біля її жилого будинку за рахунок зменшення присадибної земельної ділянки АДРЕСА_2 .
При цьому суд правильно зазначив, що у встановленому законом порядку частина присадибної земельної ділянки біля жилого будинку ОСОБА_1 не вилучалась.
Суд обгрунтовано не прийняв до уваги довідку від 30.07.2018 року за підписом секретаря Овідіопольської селищної ради пославшись, що викладені у ній відомості, що із земельної ділянки, яка перебувала у користуванні ОСОБА_8 по АДРЕСА_1 , було вилучено на користь ОСОБА_3 ділянку площею 0,1282 га. не відповідають дійсності та спростовуються рішенням зборів уповноважених колишнього колгоспу ім. Дзержинського, з якого слідує, що із земельної ділянки ОСОБА_7 по АДРЕСА_1 на користь ОСОБА_6 була вилучена земельна ділянка площею 0,10 га. Будь-якого рішення компетентним органом про вилучення із земельної ділянки ОСОБА_7 на користь позивачки частини земельної ділянки не приймалось.
Такі висновки суду відповідають встановленим у справі обставинам і засновані на законі.
Крім того, суд першої інстанції встановив, що ОСОБА_1 самочинно шляхом знесення огорожі поновив межі земельних ділянок, однак при цьому законні прав та інтереси ОСОБА_3 як землекористувача, ним порушені не були, оскільки площа земельної ділянки, що перебуває в користуванні ОСОБА_3 становить 0,01106 га, тобто більше 0,10 га, а площа земельної ділянки відповідача біля належного йому на праві власності жилого будинку становить 0,0792 га, тобто менше 0,08 га. на 8 кв. м.
Колегія суддів звертає увагу, що на пленарному засіданні тридцять сьомої сесії сьмого скликання Овідіопольської селищної ради 14.09.2018 року розглядалось питання про надання громадянину ОСОБА_1 дозволу (згоди) на складання технічної документації із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж земельної ділянки в натурі (на місцевості).
Рішення із зазначеного питання Овідіопольською селищною радою не прийнято у зв'язку з повідомленням депутата ОСОБА_9 про наявність спору між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 щодо частини земельної ділянки і прийняття такого рішення до вирішення спору між сусідами буде мати наслідком втягування селищної ради у такий невирішений спір.
У справі, яка переглядається, з позовом про усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою шляхом знесення паркану та повернення частини земльної ділянки у первісний стан, який існував до порушення права користування ОСОБА_3 звернулась до ОСОБА_1 , в той час, як ОСОБА_1 із зустрічним позовом звернувся до ОСОБА_3 про усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою АДРЕСА_2 шляхом визнання незаконним та скасування рішення Овідіопольської селищної ради від 18.12.2014 року №1406-VI «Про надання дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення у власність земельної ділянки для будівництва та обслуговування жилого будинку ОСОБА_3 площею 0,1282 га, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 ».
Суд першої інстанції відмовив у задоволенні первісного (основного) позову ОСОБА_3 зазначивши про відсутність будь-яких допустимих доказів наявності проектного положення затверджених меж земельних ділянок.
В цій частині рішення не оскаржено ані ОСОБА_3 , ані ОСОБА_1 , ані Овідіопольською селищною радою, яка була залучена до справи третьою особою без самостійних вимог.
Тому в цій частині рішення районного суду в апеляційному порядку не переглядається.
Відмовляючи у зустрічному позові, суд вказав на його передчасність, оскільки Овідіопольська селищна рада рішенням 18.12.2014 року №1406-VI лише надала згоду ОСОБА_3 на розробку проекту землеустрою щодо відведення у власність земельної ділянки для будівництва та обслуговування жилого будинку площею 0,1282 га, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 , а рішення про затвердження проекту землеустрою, розробленого на замовлення ОСОБА_3 та передачу їй у власність зазначеної вище земельної ділянки не приймалось.
Слід заначити, що перешкодою у прийнятті Овідіопольською селищною радою рішення про надання громадянину ОСОБА_1 дозволу (згоди) на складання технічної документації із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж земельної ділянки натурі (на місцевості) за адресою: АДРЕСА_2 стала не сама по собі наявність відповідного рішення Овідіопольської селищної ради від 18.12.2014 року №1406-VI «Про надання дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення у власність земельної ділянки для будівництва та обслуговування жилого будинку ОСОБА_3 площею 0,1282 га, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 », а невирішений між суміжними землекористувачами ОСОБА_3 та ОСОБА_1 спір щодо меж землекористування земельних ділянок в АДРЕСА_1 та АДРЕСА_2 .
Ураховуючи наведене та приймаючи до уваги, що само по собі надання дозволу на розробку проєкту землеустрою не є правовстановлюючим актом і не гарантує особі чи невизначеному колу осіб набуття права власності чи користування на земельну ділянку (постанова Великої Палати Верховного Суду від 17 жовтня 2018 року у справі № 380/624/16-ц та постанова Верховного Суду від 08 серпня 2022 року у справі № 240/16949/20), а тому скасування такого рішення до визначення (встановлення) між суміжними землекористувачами або добровільно або в порядку вирішення судового спору меж землекористування (з встановленням площі, меж, конфігурації та кординат на місцевості) не призведе до реального захисту прав ОСОБА_1 , і не усуне йому перешкод у користуванні земельною ділянкою тієї площі, на користування якою він претендує.
Вимог про визначення (встановлення) меж землекористування ОСОБА_1 не заявляв, документів з визначеними координатами на місцевості межі між земельними ділянками в АДРЕСА_1 та АДРЕСА_2 не надав.
При таких обставинах, колегія суддів погоджується з остаточним висновком районного суду про відмову у задоволенні зустрічного позову ОСОБА_10 .
Доводи апеляційної скарги зведені лише до незгоди з висновком районного суду без наведення будь-яких обставин, які б ставили під сумнів набутий судом висновок або свідчили б про неправильну оцінку судом доказів, які надані сторонами та неправильне застосування законодавства, яке регулює спірні правовідносини.
У Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень, серед іншого (пункти 32-41), звертається увага на те, що усі судові рішення повинні бути зрозумілими, викладеними чіткою і простою мовою і це є необхідною передумовою розуміння рішення сторонами та громадськістю; для цього потрібно логічно структурувати рішення і викласти його в чіткому стилі, доступному для кожного; судові рішення повинні, у принципі, бути обґрунтованим; у викладі підстав для прийняття рішення необхідно дати відповідь на аргументи сторін та доречні доводи, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави захисту; обсяг цього обов'язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення.
Зазначений Висновок також звертає увагу на те, що згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах.
Європейський суд з прав людини вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматися як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (пункт 23 рішення ЄСПЛ від 18 липня 2006 року у справі «Проніна проти України»).
Таким чином, апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін.
На підставі викладеного та керуючись ст. ст. 367, 368, 375, 381, 383, 384 ЦПК України, Одеський апеляційний суд, -
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 , від імені якого діє представник ОСОБА_2 - залишити без задоволення.
Рішення Овідіопольського районного суду Одеської області від 13 серпня 2024 року - залишити без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття, однак може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту постанови.
Повний текст постанови складено: 07.11.2025 року.
Головуючий: О.М. Таварткіладзе
Судді: Є.С. Сєвєрова
С.О. Погорєлова