справа №759/1615/25 Головуючий у І інстанції - Ключник А.С.
апеляційне провадження №22-ц/824/14221/2025 Доповідач у ІІ інстанції - Приходько К.П.
12 листопада 2025 року Київський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
судді-доповідача Приходька К.П.,
суддів Писаної Т.О., Журби С.О.,
розглянув в порядку письмового провадження апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Святошинського районного суду м. Києва від 13 червня 2025 року
у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення неустойки(пені) за прострочку сплати аліментів, -
установив:
У січні2025 року ОСОБА_1 звернулася до Святошинського районного суду м. Києваіз позовом до ОСОБА_2 про стягнення неустойки(пені) за прострочку сплати аліментів.
Свої вимоги мотивувала тим, що судовим наказом Святошинського районного суду м. Києва від 20 березня 2024 року визначено, що відповідач зобов'язаний щомісячно сплачувати на її користь аліменти на утримання дитини у розмірі 1/4 частини, проте ним тривалий час аліменти не сплачувалися.
Відповідно до наданих виконавцем розрахунків та платіжних інструкцій про надходження коштів, заборгованість в повному обсязі було погашено лише в грудні 2024 року.
За весь цей час відповідач інших осіб на утриманні не мав, він працездатний, отримує дохід за основним місцем роботи, додатково займається підприємницькою діяльністю без належної реєстрації суб'єкта господарювання, має транспортний засіб, його стан здоров'я дозволяє працювати, а тому він міг і був зобов'язаний сплачувати визначений розмір аліментів.
Вказувала, що оскільки сума коштів, що підлягала стягненню з боржника складала 35828,89 грн., яка була погашена лише у грудні 2024 року, то сума пені за несвоєчасну сплату аліментів становить 35828,89 грн.
Просила суд, стягнути з ОСОБА_2 на свою користь суму пені за несвоєчасну сплату аліментів у розмірі 35828,89 грн.
Рішенням Святошинського районного суду м. Києва від 13 червня 2025 року відмовлено у задоволенні зазначеного вище позову.
Не погоджуючись з рішенням суду першої інстанції ОСОБА_1 подала апеляційну скаргу, оскільки вважає рішення незаконним та необґрунтованим, ухваленим з порушенням норм матеріального та процесуального права.
В обґрунтування доводів апеляційної скарги зазначила, що з матеріалів заперечення на відповідь на відзив відповідач констатує, що він не мав можливості надати Довідки про заробітну плату, для нарахування заборгованості, проте мав можливість подати Скаргу на адресу Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції м. Києва. При цьому, відповідач неодноразово протягом квітня та травня 2024 року прибував особисто до Вишневого відділу ДВС ЦМУ МЮ (м. Київ).
Вимогу державного виконавця, щодо подання Декларації боржник (відповідач) проігнорував.
Крім того, зазначає, що боржник до Вишневого відділу ДВС ЦМУ МЮ (м. Київ) з приводу розрахунку заборгованості на підставі інших, наявних у нього документів (Довідки ОК-5, ОК-7, розрахункові листи, виписки з поточного рахунку щодо зарахування доходів тощо), а також отримання реквізитів для сплати заборгованості не звертався.
Наголошує, що відповідачем навіть у червні не здійснено жодних заходів, які б сприяли державним виконавцям в розрахунку заборгованості, а саму заборгованість зі сплати аліментів станом на 18 грудня 2024 року не погашено.
Констатує, що саме з вини відповідача, розрахунок заборгованості не було здійснено з березня 2024 року.
Вказує, що фактичний розрахунок заборгованості виконано саме на підставі наданих відповідачем (а не роботодавця) даних. Такий розрахунок, за бажанням відповідача, міг бути виконаний 02 квітня 2024 року державним виконавцем Вишневого відділу ДВС ЦМУ МЮ (м. Київ), проте, відповідач не виявив бажання сприяти роботі державного виконавця.
Сума заборгованості у липні 2024 року погашена частково, що підтверджено довідками-розрахунками, наявними у матеріалах справи
Просила суд, скасувати рішення Святошинського районного суду м. Києва від 13 червня 2025 року та ухвалити нове, яким задовольнити позовні вимоги в повному обсязі.
На вказану апеляційну скаргу ОСОБА_2 подав відзив, в обґрунтування якого зазначив, що заборгованість по не сплаті аліментів виникла не з його вини, оскільки останньому взагалі не було відомо про наявність судового наказу.
Так, про судовий наказ він дізнався коли отримав інформацію від державної виконавчої служби про наявність виконавчого провадження за судовим наказом про стягнення з нього аліментів.
Так, після отримання вказаної інформації, він звернувся до виконавчої служби для передачі виконавчого провадження до вірного органу державної виконавчої служби, а саме: за місцем знаходження майна.
Проте, позивач вважаючи вказані обставини незаконними оскаржила дії державного виконавця до суду, за результатом судового розгляду було відмовлено у задоволенні скарги позивача. Вказана обставина також виникла не з його вини, оскільки позивач скористалася своїм законним правом на оскарження рішення дій чи бездіяльності державного виконавця.
Після вказаних подій виконавче провадження було передано до Першого відділу ДВС у м. Хмельницькому ЦМУ МЮ (м. Київ) за результатом чого було вчинено виконавчі дії, щодо належного виконання виконавчого наказу.
За результатом чого ним було повідомлено про суму заборгованості, яку він сплатив невідкладно.
Так, звертає увагу, що він вчиняв всі можливі та належні дії для належного виконання судового наказу, та робить всі належні дії для подальшого його виконання.
Просив суд, апеляційну скаргу залишити без задоволення, рішення Святошинського районного суду м. Києва від 13 червня 2025 року залишити без змін.
На вказаний відзив ОСОБА_1 надала доповнення до апеляційної скарги, в обґрунтування яких зазначила, що відповідачем не наведено жодного доказу з належним підтвердженням, яким би було встановлено факт не отримання ним судового наказу, направленого Святошинським районним судом м. Києва.
Вказує, що нею детально описано спроби відповідача уникнути сплачувати аліменти.
Просила суд, скасувати рішення Святошинського районного суду м. Києва від 13 червня 2025 року та ухвалити нове, яким задовольнити позовні вимоги в повному обсязі.
Також, просила суд, прийняти та долучити нові докази до матеріалів справи.
На вказані доповнення ОСОБА_2 надав пояснення, в обґрунтування яких зазначив, що судовий наказ він засобами поштового зв'язку чи іншими засобами не отримував.
Про вказаний наказ, йому стало відомо лише в межах відкритого виконавчого провадження за вказаним наказом (коли в банку йому було повідомлено, що арешт на рахунки було накладено в межах виконавчого провадження).
Наголошує, що отримавши розраховану суму аліментів (з 20 грудня 2023 року по липень 2024 року), він невідкладно сплатив вказану суму заборгованості - 25563,20 грн.
02 липня 2024 року на рахунок Першого відділу ДВС у місті Хмельницькому ЦМУ МЮ (м. Київ) надійшли кошти в сумі 25563,20 грн., які були перераховані стягувачу ОСОБА_3 .
Так, звертає увагу, що він вчиняв всі можливі та належні дії для належного виконання судового наказу, та робить всі належні дії для подальшого його виконання.
Просив суд, апеляційну скаргу залишити без задоволення, рішення Святошинського районного суду м. Києва від 13 червня 2025 року залишити без змін.
Відповідно до ч.1 ст.368 ЦПК України, справа розглядається судом апеляційної інстанції за правилами, встановленими для розгляду справи в порядку спрощеного позовного провадження, з особливостями, встановленими главою І розділу V ЦПК України.
Відповідно до ч. 1 ст.369 ЦПК України, апеляційні скарги на рішення суду у справах з ціною позову менше тридцяти розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, крім тих, які не підлягають розгляду в порядку спрощеного позовного провадження, розглядаються судом апеляційної інстанції без повідомлення учасників справи.
Питання виклику учасників справи для надання пояснень у справі вирішується апеляційним судом з огляду на наявність необхідності у таких поясненнях.
Згідно ч.13 ст.7 ЦПК України, розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами, якщо цим Кодексом не передбачено повідомлення учасників справи. У такому випадку судове засідання не проводиться.
Враховуючи вищевикладене, розгляд справи здійснено в порядку письмового провадження, без повідомлення учасників справи.
Перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції та обставини справи в межах доводів апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає з наступних підстав.
Відповідно до ст.263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Судом встановлено, ІНФОРМАЦІЯ_1 у ОСОБА_1 та ОСОБА_2 народилася дочка ОСОБА_4 .
14 вересня 2016 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 було зареєстровано шлюб, який на підставі рішення Святошинського районного суду м. Києва від 13 лютого 2023 року розірвано.
22 грудня 2023 року ухвалою Святошинського районного суду м. Києва по справі №759/25001/23 відмовлено у задоволенні заяви ОСОБА_1 у видачі судового наказу про стягнення із ОСОБА_2 аліментів.
20 березня 2024 року Святошинським районним судом м. Києва видано судовий наказ №759/25001/23 на підставі якого з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 стягнено аліменти на утримання дочки ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 у розмірі 1/4 частини (але не менше 50% від прожиткового мінімуму на дитину відповідного віку та не більше 10 прожиткових мінімумів на дитину відповідного віку), починаючи з 20 грудня 2023 року до досягнення дитиною повноліття.
27 березня 2024 року Вишневим ВДВС у Бучанському районі Київської області (м. Київ) відкрито виконавче провадження ВП НОМЕР_3.
06 травня 2024 року по ВП НОМЕР_3 здійснювалася перевірка щодо законності виконавчого провадження, за результатами якої було встановлено, що вказане виконавче провадження було відкрито у Вишневому ВДВС у Бучанському районі Київської області ЦМУЮ (м. Київ) з примусового виконання судового наказу №759/25001/24 від 20 березня 2024 року. Перевіркою встановлено, що відповідно до отриманої державним виконавцем Відділу Супрун А.М., інформації про зареєстроване місце проживання чи місце перебування особи, боржника зареєстровано за адресою: АДРЕСА_1 . Згідно отриманих відомостей Пенсійного фонду України та Державної податкової служби України, боржник на підвідомчій Відділу території дохід не отримує. Згідно відомостей Державного реєстру речових прав не встановлено зареєстровані права на нерухоме майно, що перебуває на підвідомчій Відділу території. Однак, незважаючи на викладені обставини, у порушення норм ч. 1 ст. 18, ч. 1 ст. 24 Закону, ч. 6 розділу V Інструкції з організації примусового виконання рішень державним виконавцем не вжито заходів щодо передачі матеріалів за підвідомчістю. Внаслідок чого, визнано дії державного виконавця Супрун А.М. під час здійснення виконавчого провадження НОМЕР_3 такими, що вчинені з порушенням ч. 1 ст. 18, ч. 1 ст. 24 Закону, частини 6 розділу V Інструкції з організації примусового виконання рішень.
06 травня 2024 року головним державним виконавцем Вишневого відділу державної виконавчої служби у Бучанському районі Київської області Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) Тертичною В.В. винесено постанову про передачу виконавчого провадження НОМЕР_3 до Хмельницького ВДВС у Хмельницькому районі Хмельницької області ЦМУМЮ (м. Київ).
13 червня 2024 року Хмельницьким ВДВС у Хмельницькому районі Хмельницької області ЦМУМЮ (м. Київ) винесено постанову про передачу виконавчого провадження (виконавчого документа) до Першого ВДВС у м. Хмельницькому ЦМУ МЮ (м. Київ) за місцем проживання боржника.
20 червня 2024 року Першим ВДВС у м. Хмельницькому ЦМУ МЮ (м. Київ) винесено постанову про прийняття до виконання виконавче провадження НОМЕР_3.
18 вересня 2024 року державним виконавцем Першого ВДВС у м. Хмельницькому ЦМУ МЮ (м. Київ) винесено постанову про передачу ВП на виконання до ТОВ «АРК-БУД».
Як вбачається із виписки по рахунку ОСОБА_1 на її картковий рахунок здійснювалося нарахування коштів із Першого ВДВС м. Хмельницькому ЦМУ МЮ (м. Київ) призначення платежу: аліменти стягнуті з ОСОБА_2 за період з 02 липня 2024 року по 26 грудня 2024 рік. Усього надходжень - 40854,10 грн.
Також встановлено, що ОСОБА_2 27 червня 2024 року було сплачено в рамках ВП НОМЕР_3 на рахунок Першого ВДВС у м. Хмельницькому ЦМУ МЮ (м. Київ) суму коштів у розмірі 25932,00 грн., що підтверджується платіжною інструкцією №0.0.3730303176.1.
16 вересня 2024 року ухвалою Святошинського районного суду м. Києва залишено без задоволення скаргу ОСОБА_5 на дії державного виконавця Вишневого відділу державної виконавчої служби у Бучанському районі Київської області ЦМУ МЮ (м. Київ) Басараб А.М. про визнання незаконною та скасування постанови, щодо передачі матеріалів виконавчого провадження до Хмельницького відділу державної виконавчої служби у Хмельницькому районі Хмельницької області Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) за зареєстрованим місцем проживання боржника.
Як вбачається із розрахунку заборгованості сформованого станом на 18 грудня 2024 року Першого ВДВС у м. Хмельницькому ЦМУ МЮ (м. Київ) зі сплати аліментів по ВП НОМЕР_3 по виконанню виконавчого листа №759/25001/23 від 20 березня 2024 року виданого Святошинським районним судом м. Києва про стягнення з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_6 аліменти на утримання неповнолітньої дочки ОСОБА_4 ІНФОРМАЦІЯ_2 , у боржника станом на 01 листопада 2024 року складає 573,80 грн.
Згідно витягу із наказу №46 командира ВЧ НОМЕР_1 від 15 лютого 2024 року ОСОБА_2 , працівника ІНФОРМАЦІЯ_4 було відправлено у відрядження с. Новоолександрівка з 14 лютого 2024 року до окремого розпорядження з метою виконання спеціальних завдань.
Окрім цього, відповідачем по справі додано до справи фотокартки, із яких вбачається, що він дійсно перебував у зонах бойових дій, зокрема у Бахмуті, Ямпелі та Курахово , а також відповідно до витягу з журналів бойових дій від 12 серпня 2023 року ОСОБА_2 на підставі наказу начальника ІНФОРМАЦІЯ_3 від 11 серпня 2023 року №234 приймав участь у заходах щодо відкріплення військових частин в районі населеного пункту Яцьківка Лиманської міської територіальної громади Краматорського району Донецької області; від 17 жовтня 2023 року ОСОБА_2 на підставі бойового розпорядження командира 25 осб №167дск від 17 жовтня 2023 року приступив до виконання завдань у районі населеного пункту Никифоровка, Донецької області; від 21 лютого 2023 рокувідповідач перебував у районі Очеретине в термін з 14.02.2024 року по 21.02.2024 року.
Також на підставі витягів з наказу, 12.02.2014 року ОСОБА_2 перебував у м. Миргород Донецької області. 15.02.2024 року перебував у с. Новоолександрівка з 14.02.2024 року. 29.11.2023 року перебував у с. Новоселівка Перша.
Відповідно до довідки виданої командиром ВЧ № НОМЕР_2 , ОСОБА_2 приймав безпосередню участь у заходах, необхідних для забезпечення оборони України, захисту безпеки та населення та інтересів держави у зв'язку із військовою агресією РФ проти України в період щ 29.11.2023 року по 02.12.2023 року.
Згідно витягу з наказу начальника ІНФОРМАЦІЯ_4 від 13 березня 2024 року №73 ОСОБА_2 звільнено з посади інспектора відділу фінансового забезпечення сектору соціальних виплат МТЦК та СП, за угодою сторін, згідно п. 1 ст. 36 КЗпП України.
Згідно даних довідки про доходи від 09 липня 2024 року, ОСОБА_2 дійсно працював у ІНФОРМАЦІЯ_5 , та отримував заробітну плату, зокрема за період з грудня 2023 року по березень 2024 рік у середній заробіток складає 22485,44 грн.
Відповідно до довідки вих. №1709-1 від 17 вересня 2024 року ОСОБА_2 працює в ТОВ «АРХ-БУД» з 26 липня 2024 року на посаді виконроба.
Відповідно до Звіту ТОВ «АРХ-БУД» за період з 01 грудня 2024 року по 31 грудня 2024 рік здійснив відрахування та виплати, щодо ОСОБА_2 за постановою від 18 вересня 2024 року по ВП НОМЕР_3, виданого за виконавчим документом судовий наказ №759/25001/24 від 20 березня 2024 року у розмірі 25%, утримана сума 3736,77 грн. від нарахованої заробітної плати у розмірі 9705,90 грн. вказаний розмір заробітної плати також підтверджується довідкою вих.№1703-01 від 17 березня 2025 року.
20 січня 2025 року в рамках ВП НОМЕР_3, було винесено постанову державним виконавцем Першого ВДВС у м. Хмельницькому ЦМУ МЮ (м. Київ) про зняття арешту з коштів з підстави відсутності заборгованості по аліментах.
Ухвалюючи рішення про відмову у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що в діях відповідача відсутня винна поведінка, щодо несплати аліментів, а заборгованість по аліментах виникла з незалежних від нього причин, яка станом на дату подання позову відсутня, що також свідчить про відсутність у відповідача умислу на ухилення від сплати заборгованості по аліментах, а тому суд першої інстанції дійшов висновку, що підстав для стягнення з відповідача пені (неустойки) за прострочення сплати аліментів у суду немає. Позивачем не доведено доказами, з точки зору їх належності, допустимості, достовірності та достатності, наявності обставин, передбачених ст. 196 СК України.
З висновками суду першої інстанції погоджується і колегія суддів, оскільки вони ґрунтуються на матеріалах справи, а також узгоджуються з вимогами чинного законодавства з огляду на наступне.
Щодо вимоги ОСОБА_1 про прийняття та долучення нових доказів до матеріалів справи, то колегія суддів зазначає наступне.
Відповідно до ч. 3 ст. 367 ЦПК України докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об'єктивно не залежали від нього.
Позивач, особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб, повинні подати докази разом з поданням позовної заяви. Відповідач, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, повинні подати суду докази разом з поданням відзиву або письмових пояснень третьої особи (ч. 2, 3 ст. 83 ЦПК України).
Відповідно до ч. 1 ст. 126, ч. 1 ст. 127 ЦПК України, право на вчинення процесуальної дії втрачається із закінченням строку, встановленого законом або судом. Суд за заявою учасника справи поновлює пропущений процесуальний строк, встановлений законом, якщо визнає причини його пропуску поважними, крім випадків, коли цим Кодексом встановлено неможливість такого поновлення.
Відповідно до ч. 3, 4 ст. 12 ЦПК України, кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.
Виходячи із наведеного, з урахуванням вимог ст.ст. 12, 13, 83, 126, 127, 367 ЦПК України, апеляційний суд приходить до висновку, що позивач не надала доказів неможливості подання доказів до суду першої інстанції з причин, що об'єктивно не залежали від неї, клопотань про поновлення строку для подання доказів та про приєднання нових доказів не заявлено, тому апеляційний суд не має процесуальних повноважень приймати вказані докази та вирішувати справу з посиланням на ці докази.
Аналогічних правових висновків дійшов Верховний Суд в постанові від 19 травня 2021 року в справі № 488/1449/16-ц (провадження № 61-9308св20), встановивши, що суд апеляційної інстанції, змінюючи законне і обґрунтоване рішення суду першої інстанції щодо розміру заборгованості, аргументував свою позицію тим, що розмір нарахованої банком заборгованості за процентами розраховано з застосуванням збільшеної процентної ставки, що не було передбачено умовами, які були узгоджені позичальником на час підписання ним довідок про умови кредитування від 20 вересня 2010 року та 12 січня 2011 року. Однак, до позовної заяви банк відповідних довідок не додавав, не приєднував в якості доказу під час розгляду справи в суді першої інстанції, подавши їх лише на стадії апеляційного перегляду справи. У порушення вимог ст. 367 ЦПК України позивач не надав доказів неможливості подання зазначених довідок про умови кредитування до суду першої інстанції з причин, що об'єктивно не залежали від нього, тому апеляційний суд не мав процесуальних повноважень приймати вказані докази та вирішувати справу з посиланням на ці довідки. Безпідставно змінивши законне й обґрунтоване рішення суду першої інстанції, апеляційний суд допустив помилку в застосуванні процесуального та матеріального закону.
Разом з тим, відповідно до ч. 1 ст. 2 ЦПК України, завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
У ч. 1 та 2 ст. 4 ЦПК України передбачено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Відповідно до ч. 2 ст. 141 СК України, розірвання шлюбу між батьками, проживання їх окремо від дитини не впливає на обсяг їхніх прав і не звільняє від обов'язків, щодо дитини.
Згідно із ч. 4 ст. 155 СК України, ухилення батьків від виконання батьківських обов'язків є підставою для покладення на них відповідальності, встановленої законом.
Згідно ст. 51 Конституції України та ст. 180 СК України, батьки зобов'язані утримувати своїх дітей до досягнення ними повноліття.
За рішенням суду кошти на утримання дитини (аліменти) присуджуються у частці від доходу її матері, батька або у твердій грошовій сумі за вибором того з батьків або інших законних представників дитини, разом з яким проживає дитина (ч. 3 ст. 181 СК України).
Частинами 1 та 2 ст. 196 СК України встановлено, що у разі виникнення заборгованості з вини особи, яка зобов'язана сплачувати аліменти за рішенням суду або за домовленістю між батьками, одержувач аліментів має право на стягнення неустойки (пені) у розмірі одного відсотка суми несплачених аліментів за кожен день прострочення від дня прострочення сплати аліментів до дня їх повного погашення або до дня ухвалення судом рішення про стягнення пені, але не більше 100 відсотків заборгованості.
У разі застосування до особи, яка зобов'язана сплачувати аліменти за рішенням суду, заходів, передбачених ч. 14 ст. 71 Закону України «Про виконавче провадження», максимальний розмір пені повинен дорівнювати різниці між сумою заборгованості та розміром застосованих заходів примусового виконання, передбачених ч. 14 ст. 71 Закону України «Про виконавче провадження».
Розмір неустойки може бути зменшений судом з урахуванням матеріального та сімейного стану платника аліментів.
Неустойка (пеня) - це спосіб забезпечення виконання зобов'язання. Її завдання - сприяти належному виконанню зобов'язання, стимулювати боржника до належної поведінки. Однак таку функцію неустойка виконує до моменту порушення зобов'язання боржником. Після порушення боржником свого обов'язку неустойка починає виконувати функцію майнової відповідальності. Це додаткові втрати неналежного боржника, майнове покарання його за невиконання або невчасне виконання обов'язку сплатити аліменти.
Стягнення неустойки є санкцією за ухилення від сплати аліментів.
Відповідно до ч. 4 ст. 263 ЦПК України, при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
У постанові Верховного Суду від 14 грудня 2020 року у справі №661/905/19 (провадження №61-16670 сво 19) вказано, що положення ЦК України субсидіарно застосовуються для регулювання сімейних відносин. Стягнення пені, передбаченої абз. 1 ч. 1 ст. 196 СК України, можливе лише у разі виникнення заборгованості з вини особи, зобов'язаної сплачувати аліменти.
У СК України не передбачено випадки, коли вина платника аліментів виключається. У такому разі підлягають застосуванню норми цивільного законодавства. Якщо платник аліментів доведе, що вжив всіх залежних від нього заходів щодо належного виконання зобов'язання, то платник аліментів є невинуватим у виникненні заборгованості і підстави стягувати неустойку (пеню) відсутні. Саме на платника аліментів покладено обов'язок доводити відсутність своєї вини в несплаті (неповній сплаті) аліментів.
Тобто, відповідач зобов'язаний довести відсутність його вини у виникненні заборгованості зі сплати аліментів і сплачувати аліменти, що свідчить про наявність презумпції вини платника аліментів у виникненні заборгованості з їх сплати та є підставою для застосування до відповідача відповідальності, передбаченої ч. 1 ст. 196 СК України.
При цьому, стягнення пені, передбаченої абз. 1 ч. 1 ст. 196 СК України, можливе лише у разі виникнення заборгованості з вини особи, зобов'язаної сплачувати аліменти.
У постанові Верховного Суду від 17 листопада 2021 року у справі №569/14819/19 (провадження №61-1586св20) зазначено, що: «правило про стягнення неустойки (пені) у розмірі одного відсотка від суми несплачених аліментів за кожен день прострочення означає, що при обчисленні загальної суми пені за прострочення сплати аліментів ураховується сума несплачених аліментів та кількість днів прострочення. Оскільки аліменти нараховуються щомісячно, строк виконання цього обов'язку буде різним, отже, і кількість днів прострочення також буде різною залежно від кількості днів у місяці. Тобто пеня за прострочення сплати аліментів повинна нараховуватися на всю суму несплачених аліментів за кожен день прострочення її сплати, а її нарахування не обмежується тільки тим місяцем, у якому не проводилося стягнення. Пеня за заборгованість зі сплати аліментів нараховується на всю суму несплачених аліментів за кожний день прострочення її сплати, а її нарахування не обмежується тільки тим місяцем, в якому не проводилося стягнення. Отже, зобов'язання зі сплати аліментів носить періодичний характер і повинне виконуватися щомісяця, тому при розгляді спорів про стягнення на підставі ч. 1 ст. 196 СК України пені від суми несплачених аліментів суд повинен з'ясувати розмір несплачених аліментів за кожним із цих періодичних платежів, установити строк, до якого кожне із цих зобов'язань мало бути виконане, та з урахуванням установленого - обчислити розмір пені виходячи із суми несплачених аліментів за кожен місяць окремо від дня порушення платником аліментів свого обов'язку щодо їх сплати до дня ухвалення судом рішення про стягнення пені, підсумувавши розміри нарахованої пені за кожен із прострочених платежів та визначивши її загальну суму. Викладене узгоджується з правовими висновками Великої Палати Верховного Суду, висловленими у постановах від 25 квітня 2018 року у справі №572/1762/15-ц (провадження №14-37цс18) та від 03 квітня 2019 року у справі №333/6020/16-ц (провадження №14-616цс18)».
Також, Верховний Суд у постанові від 19 січня 2022 року по справі №711/679/21 визначив, що оскільки пеня є змінною величиною, основою для обчислення якої є саме заборгованість за аліментами за певний місяць, то формулювання «не більше 100 відсотків заборгованості» означає, що розмір пені не повинен перевищувати розмір заборгованості, на яку вона нараховується. У разі, якщо позивач, з урахуванням принципу диспозитивності пред'явив позов про стягнення пені за декілька місяців, то розмір пені за ці місяці не повинен перевищувати сукупний розмір заборгованості, на яку вона нараховується.
Разом з тим, п. 22 постанови Пленуму Верховного Суду України від 15 травня 2006 року №3 «Про застосування судами окремих норм Сімейного кодексу України при розгляді справ щодо батьківства, материнства та стягнення аліментів» передбачено, що відповідальність платника аліментів за прострочення їх сплати у виді неустойки (пені) настає лише за наявності вини цієї особи. На платника аліментів не можна покладати таку відповідальність, якщо заборгованість утворилася з незалежних від нього причин, зокрема, у зв'язку з несвоєчасною виплатою заробітної плати, затримкою або неправильним перерахуванням аліментів банками. В інших випадках стягується неустойка за весь час прострочення сплати аліментів.
Верховний Суд у постанові від 25 травня 2022 року у справі №675/2136/19 виснував, що суди не вправі покласти в основу свого рішення лише факт визнання позову відповідачем, не дослідивши при цьому обставини справи. Тобто повинне мати місце не лише визнання позову, а й законні підстави для його задоволення.
За загальними правилами відповідальності за прострочення виконання зобов'язання слід виходити із презумпції вини платника аліментів, який прострочив сплату аліментів на утримання дитини, а тому саме на відповідача, який прострочив сплату аліментів, покладається тягар доказування протилежного.
У постанові Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 14 грудня 2020 року у справі №661/905/19 (провадження №61-16670сво19) вказано, що положення ЦК України субсидіарно застосовуються для регулювання сімейних відносин. Стягнення пені, передбаченої абзацом першим ч. 1 ст. 196 СК України, можливе лише у разі виникнення заборгованості з вини особи, зобов'язаної сплачувати аліменти. У СК України не передбачено випадки, коли вина платника аліментів виключається. У такому разі підлягають застосуванню норми цивільного законодавства. Якщо платник аліментів доведе, що вжив всіх залежних від нього заходів щодо належного виконання зобов'язання, то платник аліментів є невинуватим у виникненні заборгованості і підстави стягувати неустойку (пеню) відсутні. Саме на платника аліментів покладено обов'язок доводити відсутність своєї вини в несплаті (неповній сплаті) аліментів
За змістом норми ч. 1 ст.194 СК України, необхідною умовою для відповідальності платника аліментів за прострочення сплати аліментів є вина особи, яка зобов'язана сплачувати аліменти за рішенням суду.
У даному випадку встановлено, що 27 березня 2024 року Вишневим ВДВС у Бучанському районі Київської області (м. Київ) відкрито виконавче провадження ВП НОМЕР_3, після чого 06 травня 2024 року по ВП НОМЕР_3 здійснювалася перевірка щодо законності виконавчого провадження, за результатами якої було визнано дії державного виконавця Супрун А.М. під час здійснення виконавчого провадження НОМЕР_3 такими, що вчинені з порушенням ч. 1 ст.18, ч. 1 ст. 24 Закону, частини 6 розділу V Інструкції з організації примусового виконання рішень. Того ж дня 06 травня 2024 року винесено постанову про передачу виконавчого провадження, проте до Першого ВДВС у м. Хмельницькому ЦМУ МЮ (м. Київ) вказане виконавче провадження надійшло лише 20 червня 2024 року.
18 вересня 2024 року вказане виконавче провадження надійшло на адресу підприємства ТОВ «АРК-БУД» за місцем роботи боржника (відповідача) та 20 січня 2025 року в рамках ВП НОМЕР_3 державним виконавцем Першого ВДВС у м. Хмельницькому ЦМУ МЮ (м. Київ) винесено постанову про зняття арешту з коштів з підстави відсутності заборгованості по аліментах.
Таким чином, судом правильно встановлений факт, що матеріали справи не містять доказів того, що відповідач ухилявся від сплати аліментів з березня 2024 року, оскільки з моменту передачі виконавчого провадження до Першого ВДВС у м. Хмельницькому ЦМУ МЮ (м. Київ), 27 червня 2024 року відповідач отримавши реквізити, сплатив нараховану суму заборгованості у розмірі 25563,20 грн.
У відповідності до ч. 3 ст. 12 ЦПК України, кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Згідно з ч. 1 ст. 81 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
За правилами ст.76 ЦПК України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (ч. 1 ст. 77 ЦПК України), а доказування не може ґрунтуватися на припущеннях (ч.6 ст.81 ЦПК України).
При цьому, належність доказів - правова категорія, яка свідчить про взаємозв'язок доказів з обставинами, що підлягають встановленню як для вирішення всієї справи, так і для здійснення окремих процесуальних дій.
Правила допустимості доказів визначають легітимну можливість конкретного доказу підтверджувати певну обставину в справі.
Правила допустимості доказів встановлені з метою об'єктивності та добросовісності у підтвердженні доказами обставин у справі, виходячи з того, що нелегітимні засоби не можуть використовуватися для досягнення легітимної мети, а також враховуючи те, що правосудність судового рішення, яке було ухвалене з урахуванням нелегітимного доказу, завжди буде під сумнівом.
Допустимість доказів є важливою ознакою доказів, що характеризує їх форму та означає, що обставини справи, які за законом повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами.
Відповідно до ст. 80 ЦПК України, достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.
Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
Обґрунтування наявності обставин повинні здійснюватися за допомогою належних, допустимих і достовірних доказів, а не припущень, що й буде відповідати встановленому статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року принципу справедливості розгляду справи судом.
Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили.
Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (частини 1-3 ст. 89 ЦПК України).
Суд першої інстанції повно і всебічно з'ясував обставини справи, дав належну оцінку зібраним доказам, вірно послався на норми закону, які регулюють спірні відносини, прийшов до обґрунтованого висновку про відмову в задоволенні позову, оскільки в діях відповідача відсутня винна поведінка, щодо несплати аліментів, а заборгованість по аліментах виникла з незалежних від нього причин, яка станом на дату подання позову відсутня, що також свідчить про відсутність в нього умислу на ухилення від сплати заборгованості по аліментах.
Колегія суддів оцінює критично доводи апеляційної скарги про те, що позивачем детально описано спроби відповідача уникнути сплачувати аліменти, оскільки в підтвердження умисних дій відповідача, спрямованих на ухилення від сплати аліментів, позивач жодних доказів не надала, а лише просила стягнути суму пені на суму коштів, яка підлягала стягненню з боржника.
Колегія суддів наголошує, що, відповідач надав допустимі та належні докази своєї невинуватості, щодо несплати аліментів у повному розмірі, при цьому, судом першої інстанції з наданих позивачем письмових документів не встановлено наявності такої вини відповідача, чого скаржник не спростувала належними і допустимим доказами при розгляді її апеляційної скарги.
Отже, суд першої інстанції в достатньо повному обсязі з'ясував обставини справи, перевірив доводи сторін, дав їм належну правову оцінку, ухвалив рішення, яке відповідає вимогам закону. Висновки суду обґрунтовані та підтверджуються письмовими доказами.
До доводів скаржника про те, що умисним ухиленням від сплати аліментів відповідачем є те, що ним не було виконано вимогу державного виконавця, щодо подання Декларації, боржник до Вишневого відділу ДВС ЦМУ МЮ (м. Київ) з приводу розрахунку заборгованості на підставі інших, наявних у нього документів (Довідки ОК-5, ОК-7, розрахункові листи, виписки з поточного рахунку щодо зарахування доходів тощо) не звертався, а також відповідачем навіть у червні не здійснено жодних заходів, які б сприяли державним виконавцям в розрахунку заборгованості, чим порушувались права дитини на отримання повного розміру аліментів на її утримання, також колегія суддів відноситься критично, адже, як встановлено судом першої інстанції, відповідач за спірний період заборгованості, яка перерахована на підставі судового рішення, вже виплачена у повному обсязі, а поточні платежі продовжують відраховуватись з його місця роботи з урахуванням усіх доходів боржника. За таких обставин жодного порушення прав дитини з боку відповідача, як платника аліментів, ані судом першої інстанції, ані колегією суддів не встановлено.
Доводи, викладені в апеляційній скарзі колегія суддів не приймає до уваги, оскільки такі доводи є безпідставними, не спростовують обґрунтованих висновків суду, щодо наявності підстав для відмови у задоволенні позову та зводяться до викладення обставин справи із наданням особистих коментарів, особистим тлумаченням норм матеріального права, що має за мету задоволення апеляційної скарги, а не спростування висновків суду першої інстанції.
Інші доводи, викладені в апеляційні скарзі, фактично зводяться до переоцінки доказів та незгодою з висновками суду по їх оцінці. Проте, відповідно до ст. 89ЦПК України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Верховний Суд у ході касаційного перегляду судових рішень неодноразово звертався загалом до категорії стандарту доказування та відзначав, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Цей принцип передбачає покладання тягаря доказування на сторони. Одночасно цей принцип не передбачає обов'язку суду вважати доведеною та встановленою обставину, про яку сторона стверджує. Така обставина підлягає доказуванню таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний (постанови Верховного Суду від 18 листопада 2019 року у справі №902/761/18, від 14 вересня 2021 року у справі №910/14452/20). Аналогічний стандарт доказування застосовано Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 18 березня 2020 року справі №129/1033/13-ц (провадження №14-400цс19).
Колегія суддів приходить до висновку, що суд першої інстанції виконав вимоги ст. 89, ст. 264, ст. 265 ЦПК України, дав належну оцінку встановленим фактам, які підтверджені відповідними доказами, зробив правильні висновки по заявленим вимогам та навів мотивовані оцінки аргументів позивача, а також мотиви прийняття і відхилення наданих у справі доказів.
Отже, вирішуючи спір, суд першої інстанції в достатньо повному обсязі встановив права і обов'язки сторін, що брали участь у справі, обставини справи, перевірив доводи і заперечення сторін, дав їм належну правову оцінку, ухвалив рішення, яке відповідає вимогам закону. Висновки суду обґрунтовані і підтверджуються письмовими доказами.
Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 374 ЦПК України, суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення.
Відповідно до ст. 375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
За таких обставин, апеляційний суд дійшов висновку, що оскільки рішення суду першої інстанції ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права, і доводи апеляційної скарги позивача цього не спростовують, то рішення суду першої інстанції слід залишити без змін, а апеляційну скаргу - без задоволення.
Керуючись ст.ст.7,367,369,374,375,381,382,389 ЦПК України, суд, -
постановив:
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Рішення Святошинського районного суду м. Києва від 13 червня 2025 року залишити без змін.
Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття та касаційному оскарженню не підлягає, окрім випадків, передбачених ч.3 ст.389 ЦПК України.
Суддя-доповідач К.П. Приходько
Судді Т.О. Писана
С.О. Журба