справа № 761/34480/24
провадження № 22-ц/824/14237/2025
головуючий у суді І інстанції Романишена І.П.
11 листопада 2025 року м. Київ
Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого судді - Писаної Т.О.
суддів - Приходька К.П., Журби С.О.
за участю секретаря судового засідання - Івкової Д.Л.
розглянув у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 9 червня 2025 року у справі за позовом ОСОБА_1 до Комунального підприємства виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) «Київтранспарксервіс» про визнання незаконним і скасування наказу про звільнення, поновлення на роботі та стягнення заробітку за час вимушеного прогулу,
У вересні 2024 року ОСОБА_1 (далі по тексту - позивач) звернувся до Шевченківського районного суду міста Києва з даним позовом до Комунального підприємства виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) «Київтранспарксервіс» (далі по тексту - відповідач) про визнання незаконним і скасування наказу про звільнення, поновлення на роботі та стягнення заробітку за час вимушеного прогулу.
Згідно змісту позовних вимог позивач просив суд: визнати незаконним та скасувати наказ виконуючого обов'язки директора КП «Київтранспарксервіс» виконавчого органу КМР (КМДА) від 31.05.2024 року № 125-к «Про припинення трудового договору», яким його, ОСОБА_1 , було звільнено з посади Головного фахівця з інформаційних технологій Відділу інновацій та автоматизації паркування відповідно до п. 1 ст. 40 КЗпП України; поновити його на посаді головного фахівця з інформаційних технологій Відділу інновації та автоматизації паркування відповідно до п. 1 ст. 40 КЗпП України; зобов'язати КП «Київтранспарксервіс» виконуючого органу КМР (КМДА) внести запис у трудову книжку про поновлення ОСОБА_1 на посаді головного фахівця з інформаційних технологій Відділу інновацій та автоматизації паркування із скасуванням попереднього запису про звільнення на підставі наказу виконуючого обов'язки директора КП «Київтранспарксервіс» виконуючого органу КМР (КМДА) від 31.05.2024 року № 125-к; стягнути середній заробіток за час вимушеного прогулу в сумі 45 937, 76 грн. та судові витрати.
Позов обґрунтований тим, що позивач працював на посаді головного фахівця інформаційних технологій відділу інновацій та автоматизації паркування в КП «Київтранспарксервіс» виконуючого органу КМР (КМДА). 26 березня 2024 року відповідно до ст. 49-2 КЗпП України позивач був попереджений відповідачем про внесення змін до штатного розпису та заплановане звільнення із займаної посади 01 червня 2024 року згідно з п. 1 ст. 40 КЗпП України (наказ N? 33 від 26.03.2024 року) а також про те, що на підприємстві відсутня будь-яка інша вакантна посада або інша робота, яка відповідає кваліфікації позивача. 13 травня 2024 року листом № 053/05-1898 відповідач запропонував позивачу переведення на наявну вакантну посаду станом на 28 травня 2024 року, а саме: фахівця відділу моніторингу відведених паркувальних майданчиків Управління з розвитку паркувального простору. З вказаною пропозицією відповідача про переведення на іншу посаду позивач ознайомився 28 травня 2024 року, але згоду на таке переведення не надав, оскільки, вважав, що вказана посада не відповідає його рівню освіти, набутому досвіду роботи та кваліфікації. Інші вакантні посади йому станом на 28 травня 2024 року не пропонувались. 31 травня 2024 року наказом виконуючого обов'язки директора КП «Київтранспарксервіс» від 31.05.2024 року № 125-к ОСОБА_1 було звільнено з посади Головного фахівця з інформаційних технологій Відділу інновацій та автоматизації паркування відповідно до п. 1 ст. 40 КЗпП України.
Вважає своє звільнення незаконним, таким, що не відповідає вимогам чинного законодавства, оскільки відповідачем не виконано в повному обсязі свого обов'язку щодо працевлаштування позивача. Позивач вказує, що відповідач зобов'язаний був запропонувати всі наявні, без виключень, вакантні посади, які є в наявності або з'явились у КП «Київтранспарксервіс», й в першу чергу, які є рівнозначними посаді позивача. Так, позивач вказує, що згідно відповіді відповідача № 053/05-2790 від 19.07.2024 року на адвокатський запит у період з 26.05.2024 року по 31.05.2024 року в КП «Київтранспарксервіс» були наявні вакансії, які відповідали його освіті, досвіду та кваліфікації, а саме: фахівець загального відділу, водій відділу транспорту, фахівець відділу супроводу контрольно-пропускних пунктів. Вважає звільнення незаконним на тій підставі, що йому відповідачем надавався не повний перелік вакантних посад, та не пропонувались всі вакантні посади, які були вакантні починаючи з моменту попередження про звільнення, тобто з 26 березня 2024 року та на момент його звільнення (тобто за весь період). Безпідставне не надання всіх вакантних посад свідчить про грубе порушення норм К3пП України. Відповідачем всупереч діючим нормам КЗпП України не запропоновані посади, які станом на 31 травня 2024 року були вакантні, а саме: фахівця загального відділу, водія відділу транспорту та фахівця відділу супроводу контрольно-пропускних пунктів.
08.05.2025 року засобами поштового зв'язку до суду першої інстанції надійшов відзив на позовну заяву, відповідно до якого представник відповідача просив відмовити у задоволенні позовних вимог. Зазначив, що Наказом № 328-К від 07.11.2018 року ОСОБА_2 було прийнято на роботу на посаду провідного спеціаліста відділу інновацій та автоматизації паркування. 26.03.2024 року КП «Київтранспарксервіс» було видано наказ №33 «Про внесення змін до штатного розпису у зв'язку зі скороченням посади», яким було внесено зміни до штатного розпису затвердженого наказом в.о. директора від 01 березня 2024 року №26, а саме з 01 квітня 2024 року: у відділі інновацій та автоматизації паркування вивести посаду «Головний фахівець інформаційних технологій» код за КП «3121» з посадовим окладом 22 408 грн у кількості 1 штатна одиниця. Відповідно до ст. 49-2 КЗпП України про наступне вивільнення працівників персонально попереджають на пізніше ніж за два місяці. Керуючись вищезазначеною нормою законодавства, КП «Київтранспарксервіс» було персонально попереджено про звільнення за 2 місяці до такого звільнення, шляхом надання письмового повідомлення про звільнення від 26.03.2024 № 053/05-1167, яке було вручене під особистий підпис ОСОБА_2 того ж дня. В повідомленні про звільнення від 26.03.2024 №053/05-1167 також вказано, що на день вручення повідомлення відсутня будь-яка інша вакантна посада або інша робота, яка відповідає кваліфікації позивача. З появою на Підприємстві вакантних посад позивача було повідомлено про це листом від 13.05.2024 №053/05-1898 під особистий підпис 28.05.2024 року, яким було запропоновано переведення на посаду фахівця відділу моніторингу відведених паркувальних майданчиків Управління з розвитку паркувального простору. Наказом від 28.05.2024 № 125-к ОСОБА_1 було звільнено з посади головного фахівця з інформаційних технологій відділу інновацій та автоматизації паркування на підставі п. 1 ст. 40 КЗпП України, з наказом ознайомлений 31.05.2024 року під особистий підпис. При працевлаштуванні ОСОБА_1 вказав про отриману ним вищу освіту військового інженерна за спеціалізацією математичне забезпечення автоматизованих систем, яку отримав в Ленінградському вищому військовому інженерному училищі зв'язку. Відповідач стверджував, що при звільненні позивача, підприємством було дотримано норми чинного законодавства, а тому підстави для задоволення вимог позивача відсутні.
Рішенням Шевченківського районного суду міста Києва від 9 червня 2025 року у задоволенні позову ОСОБА_1 до Комунального підприємства виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) «Київтранспарксервіс» про визнання незаконним і скасування наказу про звільнення, поновлення на роботі та стягнення заробітку за час вимушеного прогулу, - відмовлено.
Не погоджуючись із указаним рішенням ОСОБА_1 звернувся до суду із апеляційною скаргою, в якій просив скасувати рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 9 червня 2025 року та ухвалити нове судове рішення про задоволення позову.
Доводи апеляційної скарги обґрунтовані тим, що суд першої інстанції помилково дійшов висновку про пропуск позивачем встановленого законом строку звернення до суду з позовом про поновлення на роботі. Відсутність у позивача юридичної освіти та, як наслідок, незнання тонкощів трудового законодавства, стало визначальним та вирішальним фактором, що зумовив нездатність позивача своєчасно усвідомити обмеження строків для звернення до суду.
Вказував, що суд першої інстанції не врахував, що саме ця обставина, а не недбалість позивача, є ключовою та єдиною причиною пропуску строку.
Звертав увагу суду апеляційної інстанції, що тільки після отримання вичерпної інформації про наявність вакантних посад позивач остаточно переконався у необхідності негайного захисту своїх прав у судовому порядку, отже про можливе порушення своїх трудових прав вищевказаним наказом позивач дізнався лише після отримання кваліфікованої юридичної допомоги та аналізу всіх обставин справи, що є вагомою та поважною причиною для поновлення строку.
Вважає, що суд першої інстанції не надав належної оцінки діям позивача, спрямованим на якнайшвидший захист своїх прав після отримання необхідної інформації, що свідчить про активну позицію позивача у справі.
Тому строк звернення до суду було пропущено не з причин недбалого чи зволікального ставлення до захисту своїх прав, а з об'єктивних, незалежних від волі позивача обставин, пов'язаних з правовою необізнаністю та відсутністю доступу до інформації, необхідної для належної оцінки правової ситуації. Відразу після отримання необхідних знань та доказової бази позивача вжив всіх належних заходів для подання позову у найкоротший строк.
3 вересня 2025 року на адресу Київського апеляційного суду надійшов відзив на апеляційну скаргу від представника Комунального підприємства виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) «Київтранспарксервіс» - Сергєєнкова О.Ю., в якому просив в задоволенні апеляційної скарги відмовити, а рішення суду першої інстанції залишити без змін (а.с. 99-104).
Заперечуючи проти доводів апеляційної скарги вказував, що обставини, на які посилається позивач, не можуть розцінюватися як об'єктивні перешкоди для своєчасної реалізації права на судовий захист, оскільки незнання закону не звільняє від обов'язку його дотримання. Крім того, позивачем не надано доказів існування непереборних труднощів у зверненні за правничою допомогою одразу після звільнення.
Таким чином, позивач пропустив визначений статтею 233 КЗпП України строк звернення до суду без поважних причин. Це, у відповідності до закону та усталеної судової практики, є підставою для відмови у задоволенні позову.
Заслухавши пояснення сторін, ознайомившись з матеріалами справи, доводами апеляційної скарги в її межах, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає до задоволення з таких підстав.
Відповідно до ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Згідно ч. 264 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин; 5) чи слід позов задовольнити або в позові відмовити; 6) як розподілити між сторонами судові витрати.
Вирішуючи даний спір та відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції обґрунтовував свої висновки тим, що позивач, дізнавшись про порушення його права 31.05.2024 року, звернувся до суду з позовом вперше лише 31.07.2024 року, тобто через 2 місяці з дня винесення оскаржуваного наказу, а з даним позовом - 27.08.2024 року, при цьому, будь-яких поважних причин пропуску строку на звернення до суду не навів, належні та допустимі докази того, що у нього існували об'єктивні, непереборні, істотні труднощі для звернення з позовом до суду у строк, передбачений статтею 233 КЗпП України не надав.
Колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції враховуючи наступне.
Встановлено, що ОСОБА_1 був прийнятий на роботу в Комунальне підприємство «Київтранспарксервіс» на посаду провідного спеціаліста відділу інновацій та автоматизації паркування наказом № 328-К від 07.11.2018 року (а.с. 42).
Відповідно до наказу № 367-К від 12.12.2018 року ОСОБА_1 , провідного спеціаліста відділу інновацій та автоматизації паркування, переведено на посаду головного спеціаліста ІТ відділу інновацій та автоматизації паркування, за його згодою, з оплатою праці згідно штатного розпису з 12.12.2018 року (а.с. 45).
Відповідно до наказу № 125-к від 31.05.2024 року позивач був звільнений з посади головного фахівця з інформаційних технологій відділу інновацій та автоматизації паркування відповідно до п. 1 ст. 40 КЗпП України (а.с. 21).
26 березня 2024 року, відповідно до ст. 49-2 КЗпП України, позивач був попереджений відповідачем про внесення змін до штатного розпису та заплановане звільнення із займаної посади 01 червня 2024 року згідно з п. 1 ст. 40 КЗпП України (наказ № 33 від 26.03.2024 року) а також про те, що на підприємстві відсутня будь-яка інша вакантна посада або інша робота, яка відповідає кваліфікації позивача (а.с. 10, 12).
13 травня 2024 року листом № 053/05-1898 відповідач запропонував позивачу переведення на наявну вакантну посаду станом на 28 травня 2024 року, а саме: фахівця відділу моніторингу відведених паркувальних майданчиків Управління з розвитку паркувального простору (а.с. 11).
З вказаною пропозицією відповідача про переведення на іншу посаду позивач ознайомився 28 травня 2024 року (а.с. 11).
Згідно відповіді Київтранспарксервіс на адвокатський запит № 03/07-2024 від 02.07.2024 року КП «Київтранспарксервіс» повідомило, що в період з 26 березня 2024 року по 31 травня 2024 року були наявні вакансії: геодезист відділу земельних відносин; начальник юридичного відділу; головний юрисконсульт юридичного відділу; головний фахівець відділу кадрів; начальник відділу бухгалтерського обліку та звітності; головний фахівець фінансово-економічного відділу; фахівець служби охорони праці; фахівець загального відділу; водій відділу транспорту; фахівець відділу моніторингу відведених паркувальних майданчиків; фахівець відділу супроводу контрольно-пропускних пунктів (а.с. 9).
У справі, що розглядається судом встановлено, що у відповідача відбулася зміна штату працівників, внаслідок чого займана ОСОБА_1 посада головного фахівця з інформаційних технологій відділу інновацій та автоматизації паркування була скорочена.
Також, суд, за наявними доказами у справі, встановив, що листом від 13.05.2024 року позивачу була запропонована лише одна наявна вакантна посада у відповідача станом на 28.05.2024 року, а саме - фахівця відділу моніторингу відведених паркувальних майданчиків Управління з розвитку паркувального простору.
При цьому, відповідач не пропонував позивачу інші вакантні посади, які були включені до штатного розпису КП «Київтранспарксервіс» виконавчого органу КМР (КМДА) в період часу з 26 березня 2024 року по 31 травня 2024 року та не повідомляв, які посади залишались вакантними на момент звільнення позивача.
Так, з часу ознайомлення позивача з запропонованою посадою (28.05.2025 року) до часу його звільнення (31.05.2024 року) при наявності вільних посад ОСОБА_1 не було запропоновано будь-яких інших посад, серед яких і посада фахівця відділу супроводу контрольно-пропускних пунктів.
Матеріали справи не містять доказів відмови позивача від інших вакантних посад, які були вільними на час його звільнення.
Отже, суд першої інстанції правильно установив, що відповідач своєчасно та належним чином повідомив позивача про наступне вивільнення, але не виконав обов'язок щодо надання позивачу пропозицій про всі наявні вакансії, які з'являлися на підприємстві протягом двох місяців і які існували на день звільнення позивача, тому суд дійшов висновку, що відповідачем порушено вимоги статті 49-2 КЗпП України, що свідчить про неналежне виконання вимог трудового законодавства щодо гарантування права ОСОБА_1 на працю та сприяння збереження ним роботи.
Відповідно до частин першої - другої статті 47 КЗпП України (в редакції на час звільнення позивача) роботодавець зобов'язаний у день звільнення видати працівникові копію наказу (розпорядження) про звільнення, письмове повідомлення про нараховані та виплачені йому суми при звільненні (стаття 116) та провести з ним розрахунок у строки, зазначені статтею 116 цього Кодексу, а також на вимогу працівника внести належні записи про звільнення до трудової книжки, що зберігається у працівника.
Відповідно до ч. 1 ст. 233 КЗпП України працівник може звернутися із заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, крім випадків, передбачених частиною другою цієї статті.
Відповідно до ч. 2 ст. 233 КЗпП України за заявою про вирішення трудового спору у справах про звільнення працівник має право звернутися до суду в місячний строк з дня вручення копії наказу (розпорядження) про звільнення, а у справах про виплату всіх сум, що належать працівникові при звільненні, - у тримісячний строк з дня одержання ним письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені йому при звільненні (стаття 116).
Встановлений статтею 233 КЗпП України строк поширюється на всі випадки звільнення незалежно від підстав припинення трудового договору.
Відповідно до статті 234 КЗпП України у разі пропуску з поважних причин строків, установлених статтею 233 цього Кодексу, суд може поновити ці строки.
У статті 234 КЗпП України не передбачений перелік поважних причин для поновлення строку, їх поважність визначається судом в кожному випадку залежно від конкретних обставин. Як поважні причини пропуску строку, встановленого в частині першій статті 233 КЗпП України, мають кваліфікуватися ті, які об'єктивно перешкоджали чи створювали труднощі для своєчасного звернення до суду та підтверджені належними доказами.
У постанові Верховного Суду від 18 липня 2018 року у справі №753/23150/15-ц та Верховного Суду України від 05 липня 2017 року у справі №758/9773/15 зазначено, що якщо строк звернення до суду, установлений статтею 233 КЗпП України, пропущено без поважних причин, суд відмовляє у задоволенні позовних вимог у зв'язку з пропуском зазначеного строку.
Установлені статтею 233 КЗпП України строки звернення до суду застосовуються незалежно від заяви сторін. Ці строки не перериваються і не зупиняються. Відповідно до статті 234 КЗпП України у разі пропуску з поважних причин строків, установлених статтею 233 цього Кодексу, районний, районний у місті, міський чи міськрайонний суд може поновити ці строки. Разом з тим, якщо строк звернення до суду, установлений статтею 233 КЗпП України, пропущено без поважних причин, суд відмовляє у задоволенні позовних вимог у зв'язку з пропуском зазначеного строку (постанова Верховного Суду України від 05 липня 2017 року у справі № 758/9773/15-ц).
У постанові Верховного Суду від 26 жовтня 2022 року у справі №5023/2756/11 вказано, що «…позивачка звернулась до суду в порядку норм КЗпП України і строки передбачені статтею 233 КЗпП України не є строками позовної давності, що регулює ЦК України і застосовується судом незалежно від наявності заяви зацікавленої сторони…». Аналогічних висновків дійшов Верховний Суд і у постанові від 08 квітня 2024 року у справі №593/1176/21.
Відповідно до правового висновку викладеного у постанові Верховного Суду від 30 липня 2021 року у справа № 263/6538/18 (провадження № 61-1619св20): « у статті 234 КЗпП України не передбачений перелік поважних причин для поновлення строку, їх поважність визначається судом в кожному випадку залежно від конкретних обставин. Як поважні причини пропуску строку, встановленого в частині першій статті 233 КЗпП України, мають кваліфікуватися ті, які об'єктивно перешкоджали чи створювали труднощі для своєчасного звернення до суду та підтверджені належними доказами. Поважними причинами пропуску строку є обставини, що позбавили особу можливості подати заяву у визначений законом строк, вони об'єктивно є непереборними, тобто не залежать від волі заявника і пов'язані з дійсно істотними перешкодами чи труднощами, що унеможливили або суттєво ускладнили можливість своєчасного звернення до суду. Ці обставини мають бути підтверджені належними та допустимими доказами».
Судом встановлено, що наказом № 125-К від 31.05.2024 року про припинення трудового договору позивач був ознайомлений у день його видання, про що свідчить особистий підпис позивача, а також отримання копії наказу 31.05.2024 року (а.с. 21, 54).
Однак позивач з метою захисту своїх трудових прав звернувся вперше до суду з позовом 31.07.2024 року, однак через недоліки вказану позовну заяву не було прийнято до розгляду. Повторно позивачем було подано позовну заяву до суду того самого змісту 27.08.2024 року. (вказані обставини зазначені самим позивачем у клопотання про поновлення строку).
Отже, будучи обізнаним про своє звільнення безпосередньо у день звільнення - 31.05.2024 року, позивач впродовж тривалого періоду часу не цікавилася підставою припинення трудових відносин та не вчиняв жодних дій, спрямованих на захист його трудових прав. При цьому позивач не довів поважних причин пропуску строку звернення до суду з позовом у цій справі, що є підставою для відмови у задоволенні позову.
У постанові Верховного Суду від 03 листопада 2021 року у справі №387/326/20 (провадження №61-2166св21) зазначено, що у трудових правовідносинах як працівник, так і роботодавець мають діяти добросовісно, не допускаючи дій, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах.
Звертаючись до суду першої інстанції з клопотання про поновлення строку звернення до суду позивач визнавав, що враховуючи дату ознайомлення з наказом про звільнення та дату звернення до суду з позовною заявою, ним пропущений строк звернення до суду визначений в ст. 233 КЗпП України, а саме один місяць з дня вручення копії наказу про звільнення.
Посилаючись на підстави для поновлення строку зазначав, що не має юридичної освіти, не знав та не розумів приписів норм закону, що регулює трудові правовідносини, а тому йому не було відомо про строки звернення до суду з даним позовом, які визначені законом. Вважав, що його право на звернення до суду за захистом трудових прав є необмеженим будь-якими строками. Вже після зустрічі з адвокатом та отримання відомостей про наявність вакантних посад, позивачем у найкоротший та розумний строк було прийнято рішення про складання позовної заяви та звернення до суду (а.с. 13-15).
Суд апеляційної інстанції зазначає, що поважними причинами пропущення строку звернення до суду за вирішенням трудового спору визнаються лише ті обставини, які є об'єктивно непереборними, не залежать від волевиявлення особи, пов'язані з дійсними істотними перешкодами чи труднощами для своєчасного звернення до суду та підтверджені належними доказами щодо неможливості такого звернення. Вирішуючи, чи з поважних причин пропущено певний процесуальний строк, суд у кожному конкретному випадку оцінює сукупність обставин на свій розсуд (постанови Верховного Суду від 09 травня 2023 року у справі № 398/1985/22, від 29 червня 2021 року у справі № 588/1672/18, від 02 грудня 2020 року у справі № 751/1198/18 тощо).
При цьому, позивачем не надані жодні докази у підтвердження наведених ним обставин, зокрема у матеріалах справи відсутні докази звернення позивача до адвоката взагалі, усі процесуальні документи підписані самим позивачем. Крім того, із матеріалів справи слідує, що позивач здобув вищу освіту. Так само, до матеріалів справи у апеляційному суді стороною відповідача надана копія посадової інструкції, проти чого позивач не заперечив, з якою позивач був обізнаний, відповідно до якої у розділі 6 "необхідні знання" передбачено вимоги про обов'язковість знань основ трудового законодавства.
Відтак, доводи позивача про необізнаність із нормами Кодексу законів про працю України, який визначає правові засади і гарантії здійснення громадянами України права на працю, не можна визнати переконливими.
З урахуванням того, що строк звернення до суду пропущений, та позивачем не висвітлені переконливі причини, які могли об'єктивно перешкоджати чи створювати труднощі для своєчасного звернення за судовим захистом, колегія суддів вважає, що відсутні підстави для його поновлення.
Суд апеляційної інстанції погоджується з висновками суду першої інстанції про те, що позивачем не доведено існування непереборних труднощів для звернення за професійною правничою допомогою одразу після ознайомлення з наказом про звільнення.
Взявши до уваги зазначені вище обставини, колегія суддів дійшла переконання, що судом першої інстанції було враховано всі обставини справи, надано оцінку усім належним доказам, та належним чином обґрунтовано висновок про відмову в задоволенні позову ОСОБА_1 ..
Доводи апеляційної скарги про те, що суд першої інстанції не врахував, що виключно відсутність у позивача юридичної освіти та незнання норм права, в тому числі і тих що регулюють трудові правовідносини, обумовили обставини що призвели до пропуску позивачем строк задля звернення з позовом для захисту трудових прав, суд апеляційної інстанції відхиляє, оскільки посилання на наявність обставин необізнаності в сфері права, не може свідчити про поважність пропуску строку на подання позовної заяви.
Крім того суд апеляційної інстанції враховує правові висновки викладені у постанові Верховного Суду від 30 вересня 2024 року у справі №466/9728/22 (провадження №61-5086св24) в якій зазначено, що конституційне право на судовий захист є невідчужуваним та непорушним, однак законодавець встановив чіткі темпоральні межі для реалізації такого права. Подібні процесуальні рамки покликані збалансувати інтереси сторін у справі, а також слугують однією з запорук дотримання принципу правової визначеності у судовому процесі.
Обґрунтовуючи важливість дотримання принципу правової визначеності, Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) сформував практику, відповідно до якої національні суди мають надавати пріоритет дотриманню встановлених процесуальним законом строків звернення до суду.
Підкреслюючи правильність та виваженість оскаржуваних рішень, колегія суддів вважає за доцільне навести відповідну практику ЄСПЛ.
Отже, правила, які регламентують етапи і терміни подачі заяви на судовий розгляд спрямовані на забезпечення належного здійснення правосуддя і відповідність нормам, а саме, принципу правової визначеності (рішення ЄСПЛ у справі «Кан'єте де Гоньі проти Іспанії», § 36). Право доступу до суду не є абсолютним: воно може підлягати обмеженням, застосування яких допускається в порядку презумпції, оскільки таке право, з огляду на сам його характер, потребує державного регулювання. Право на доступ до суду може бути предметом правомірних обмежень … Застосування строків покликане забезпечувати юридичну визначеність і остаточність, захищати потенційних відповідачів від прострочених позовів, спростувати які може виявитися нелегким завданням, та запобігати несправедливості, яка може статися в разі, якщо суди будуть змушені вирішувати справи про події, що мали місце у далекому минулому, спираючись на докази, які вже, можливо, втратили достовірність і повноту із плином часу (рішення ЄСПЛ у справі «Стаббінґс та інші проти Сполученого Королівства», §§ 51-52).
Як підсумок, право на доступ до правосуддя правомірно обмежене правилами судової процедури, котрі покликані дисциплінувати суб'єктів правовідносин та запобігти безладному рухові у судовому процесі, натомість безпідставне поновлення процесуального строку є порушенням вимог статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
Колегія суддів зазначає, що обмеження права позивача на поновлення строку звернення до суду у цій конкретній справі є пропорційним до індивідуальних обставин, зазначених заявником.
Доводи апеляційної скарги про те, що суд першої інстанції не надав належної оцінки діям позивача, які в свою чергу спрямовані на якнайшвидший захист своїх прав після отримання необхідної інформації, що на переконання апелянта свідчить про його активну позицію у справі, суд апеляційної інстанції відхиляє, оскільки вирішуючи даний спір, суд першої інстанції в достатньо повному обсязі встановив права і обов'язки сторін, обставини по справі, перевірив доводи і дав їм належну правову оцінку, ухвалив рішення, які відповідають вимогам закону. Доводи апеляційної скарги зазначені висновки не спростовують.
Доводи апеляційної скарги фактично дублюють доводи позивача надані в суді першої інстанції, яким суд першої інстанції вже надав належну оцінку, з якою погоджується апеляційний суд, та є такими, що не спростовують правильних висновків суду першої інстанції.
Інші доводи апеляційної скарги висновків суду не спростовують, на законність ухваленого судового рішення не впливають.
Отже, апеляційний суд вважає, що судове рішення ґрунтується на повно та всебічно досліджених матеріалах справи, постановлено з дотриманням вимог матеріального та процесуального права і підстав для його скасування в межах доводів апеляційної скарги не вбачається.
На підставі ч.1 ст.375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Оскільки суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, тому відповідно до ст. 141 ЦПК України новий розподіл понесених сторонами судових витрат не здійснюється.
Керуючись ст. 367, 374, 375, 381, 382 ЦПК України, апеляційний суд,
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 9 червня 2025 року залишити без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів.
Головуючий Т.О. Писана
Судді К.П. Приходько
С.О. Журба