Номер провадження: 22-ц/813/1042/25
Справа № 522/6993/18
Головуючий у першій інстанції Шенцева О. П.
Доповідач Лозко Ю. П.
07.10.2025 року м. Одеса
Одеський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати у цивільних справах:
головуючого - Лозко Ю.П.,
суддів: Карташова О.Ю., Назарової М.В.,
за участю секретаря судового засідання - Пересипка Д.В.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі судових засідань Одеського апеляційного суду в порядку спрощеного провадження
апеляційну скаргу ОСОБА_1
на рішення Приморського районного суду м. Одеси від 30 вересня 2020 року
по цивільній справі за позовом ОСОБА_2 , ОСОБА_3 до ОСОБА_1 , ОСОБА_4 , за участю третіх осіб, котрі не заявляють самостійних вимог щодо предмету спору, а саме: Органу опіки та піклування Приморської районної адміністрації, ОСОБА_5 , про виселення та вселення,
встановив:
У квітні 2018 року ОСОБА_2 , діючи від свого імені та в інтересах малолітньої дитини ОСОБА_3 , звернулась до суду з вказаним вище позовом, у якому просила:
виселити ОСОБА_4 з квартири АДРЕСА_1 ;
усунути їй перешкоди шляхом демонтування залізної решітки з дверима, що знаходяться на другому поверсі парадного;
вселити її та малолітнього ОСОБА_3 2013 року народження, в квартиру АДРЕСА_1 .
Позов обґрунтовано тим, що мати позивачки - ОСОБА_5 є власником квартири АДРЕСА_1 (далі - квартира). Позивачка та її малолітній син - ОСОБА_3 були зареєстровані та проживали у цій квартирі.
Протягом декількох років тривають судові процеси з приводу власності на вказану квартиру між ОСОБА_5 та ОСОБА_6 01 серпня 2006 року між ОСОБА_5 та АППБ «Аваль», правонаступником якого є ПАТ «Райффайзен Банк Аваль», укладено кредитний договір № 014/0043/82/61804 та іпотечний договір, предметом якого є квартира АДРЕСА_2 . Надалі ПАТ «Райффайзен Банк Аваль» відступило право вимоги за вказаними договорами ПАТ «Комерційний банк «Стандарт», який в свою чергу відступив право вимоги за цими договорами ОСОБА_7 11 вересня 2014 року між ОСОБА_7 та ОСОБА_8 укладено договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_2 , а 17 вересня 2014 року між ОСОБА_8 та ОСОБА_6 укладено договір купівлі-продажу цієї ж квартири та зареєстроване право власності на квартиру за нею.
22 грудня 2015 року ОСОБА_9 , діючи від імені ОСОБА_6 на підставі довіреності від 18 грудня 2015 року № 708, звернувся до Приморського районного відділу у м. Одесі Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області із заявою про зняття з реєстрації місця проживання позивача та її сина за вказаною адресою. У зв'язку з цим було знято з реєстрації місця проживання ОСОБА_2 та її малолітнього сина ОСОБА_3 як таких, що втратили право користування житловим приміщенням (за заявою нового власника). Постановою Одеського окружного адміністративного суду від 08 вересня 2016 року її позов задоволено: визнано протиправними дії Приморського районного відділу у м. Одесі Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області щодо зняття з реєстрації місця проживання її та її малолітнього сина. Зобов'язано Департамент скасувати внесені до реєстраційного обліку відомості про зняття ОСОБА_2 та ОСОБА_3 з реєстрації місця проживання за вказаною адресою. Постановою Одеського апеляційного адміністративного суду від 15 грудня 2016 року скасовано постанову суду першої інстанції та прийнято нову постанову, якою відмовлено позивачам у задоволенні позову. Ухвалою Вищого адміністративного суду України від 18 липня 2017 року постанова Одеського апеляційного адміністративного суду від 15 грудня 2016 року скасована, а постанова Одеського окружного адміністративного суду від 08 вересня 2016 року залишена в силі.
Проте, поки тривали судові процеси, позивачку з її малолітнім сином виселили із зазначеної квартири. Також відповідачі встановили залізну решітку у парадній, яка перекриває доступ до вказаної вище квартири. Тому позивачка вважає, що її разом з малолітнім сином виселено незаконно.
Рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 30 вересня 2020 року вказаний вище позов задоволено частково.
Вселено ОСОБА_2 та її малолітнього сина ОСОБА_3 2013 року народження в квартиру АДРЕСА_1 .
В іншій частині позову відмовлено.
У апеляційній скарзі ОСОБА_1 , посилаючись на неповне з'ясування судом обставин справи, невідповідність висновків суду обставинам справи, порушення судом норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права, просить скасувати рішення Приморського районного суду м. Одеси від 30 вересня 2020 року та ухвалити нове судове рішення, яким відмовити у задоволені позову ОСОБА_2 , діючої від свого імені та в інтересах малолітньої дитини ОСОБА_3 .
За доводами скаржниці, поза увагою суду першої інстанції залишилось те, що позивачі ніколи не були ані власниками, ані користувачами квартири АДРЕСА_1 , при цьому відповідачка ОСОБА_1 , як законний власник вказаного нерухомого майна не давала дозволу на користування належним їй майном. Також позивачі не є членами сім'ї ОСОБА_1 та мають інше житло.
Крім того, скаржниця зауважує, що не була повідомлена судом належним чином про дату, час і місце розгляду справи.
У судовому засіданні представник ОСОБА_1 адвокат Чебан С.В. підтримала доводи та вимоги апеляційної скарги, третя особа ОСОБА_5 просила залишити апеляційну скаргу без задоволення, а рішення Приморського районного суду м. Одеси від 30 вересня 2020 року без змін, як законне та обґрунтоване.
Інші учасники справи будучи належним чином повідомленими про дату, час і місце розгляду справи, у судове засідання не з'явилися, із заявами про відкладення розгляду справи не зверталися, що відповідно до ч. 2 ст. 372 ЦПК України не перешкоджає розгляду справи.
Відповідно до частини першої статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
З огляду на доводи скаржниці щодо незгоди з рішенням суду про задоволення вказаних вище позовних вимог про вселення у зазначене вище житлове приміщення, тому предметом апеляційного перегляду є рішення суду лише у цій частині.
Заслухавши суддю - доповідача, перевіривши матеріали справи, законність і обґрунтованість рішення суду в оскаржуваній частині в межах доводів апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, з огляду на таке.
Відповідно до ст. 263 ЦПК України рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права і з дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Рішення суду в оскаржуваній частині відповідає вказаним вимогам.
Так, рішення суду в частині задоволення вимог про вселення мотивоване тим, що ухвалою Вищого адміністративного суду України від 18 липня 2017 року (справа № 815/1785/16) встановлено обставини щодо протиправного зняття з реєстрації місця проживання ОСОБА_2 та її малолітнього сина за адресою: АДРЕСА_3 ., при цьому позивачка з 23 жовтня 2012 року зареєстрована за вказаною адресою, а її малолітній син ОСОБА_3 з 23 серпня 2013 року, та за встановлених у справі обставин, суд дійшов висновку, що відповідачі чинять перешкоди позивачам у користуванні вказаною квартирою, не допускаючи їх до цього житлового приміщення.
Колегія суддів погоджується з такими висновками суду, з огляду на таке.
Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 15, частина перша статті 16 ЦК України).
Порушення права пов'язане з позбавленням його суб'єкта можливості здійснити (реалізувати) своє приватне (цивільне) право повністю або частково. Для застосування того чи іншого способу захисту необхідно встановити, які ж приватні (цивільні) права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких приватних (цивільних) прав (інтересів) позивач звернувся до суду (див, зокрема, постанову Верховного Суду в складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 19 лютого 2024 року у справі № 567/3/22 (провадження № 61-5252сво23)).
Згідно зі статтею 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.
Згідно із частиною четвертою статті 9 ЖК України ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом.
У частині першій статті 383 ЦК України визначено, зокрема, що власник житлового будинку, квартири має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім'ї, інших осіб.
У частині першій статті 156 ЖК України визначено, що члени сім'ї власника жилого будинку, які проживають разом із ним у будинку, що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку, якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням. Близькі за змістом положення містяться в частині першій статті 405 ЦК України.
Відповідно до ст. 396 ЦК України особа, яка має речове право на чуже майно, має право на захист цього права, у тому числі і від власника майна, відповідно до положень глави 29 цього Кодексу.
Згідно зі ст. 395 ЦК України, речовими правами на чуже майно є: 1) право володіння; 2) право користування (сервітут); 3) право користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис); 4) право забудови земельної ділянки (суперфіцій).
Законом можуть бути встановлені інші речові права на чуже майно.
Згідно зі ст. 401 ЦК України, право користування чужим майном (сервітут) може бути встановлене щодо земельної ділянки, інших природних ресурсів (земельний сервітут) або іншого нерухомого майна для задоволення потреб інших осіб, які не можуть бути задоволені іншим способом.
Статтею 402 ЦК України визначено, що сервітут може бути встановлений договором, законом, заповітом або рішенням суду.
Аналіз положень глави 32 ЦК України свідчить, що сервітут - це право обмеженого користування чужою нерухомістю в певному аспекті, не пов'язане з позбавленням власника нерухомого майна правомочностей володіння, користування та розпорядження щодо цього майна.
Відповідно до частини другої статті 406 ЦК України сервітут може бути припинений за рішенням суду на вимогу власника майна за наявності обставин, які мають істотне значення.
Разом з цим у статті 8 Конвенції закріплено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров'я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.
«Житло» має самостійне поняття, яке не залежить від класифікації за національним законодавством. Питання про те, чи є конкретне приміщення «житлом», яке захищається пунктом 1 статті 8 Конвенції, залежатиме від фактичних обставин, а саме - існування достатнього та тривалого зв'язку з певним місцем. Суд також повторює, що стаття 8 Конвенції лише захищає право особи на повагу до її існуючого житла (GLOBA v. UKRAINE, № 15729/07, § 37, ЄСПЛ, від 05 липня 2012 року).
Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла. Концепція «житла» має першочергове значення для особистості людини, самовизначення, фізичної та моральної цілісності, підтримки взаємовідносин з іншими, усталеного та безпечного місця в суспільстві. Враховуючи, що виселення є серйозним втручанням у право особи на повагу до її житла, Суд надає особливої ваги процесуальним гарантіям, наданим особі в процесі прийняття рішення. Зокрема, навіть якщо законне право на зайняття приміщення припинено, особа вправі мати можливість, щоб співмірність заходу була визначена незалежним судом у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції. Відсутність обґрунтування в судовому рішенні підстав застосування законодавства, навіть якщо формальні вимоги було дотримано, може серед інших факторів братися до уваги при вирішенні питання, чи встановлено справедливий баланс заходом, що оскаржується (KRYVITSKA AND KRYVITSKYY v. UKRAINE, № 30856/03, § 41, 44, ЄСПЛ, від 02 грудня 2010 року).
При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладених в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).
У постанові Верховного Суду України від 11 липня 2012 року у справі № 6-60цс12 зроблено висновок, що: «під час вирішення спору про право користування жилим приміщенням осіб, які вселилися до наймача, суд повинен з'ясувати, крім обставин щодо реєстрації цих осіб у спірному приміщенні, дотримання встановленого порядку при їх вселенні та наявності згоди на це всіх членів сім'ї наймача та обумовлення угодою між указаними особами, наймачем і членами сім'ї, що проживають з ним, певний порядок користування жилим приміщенням, й інші обставини справи, що мають значення для справи, а саме: чи було це приміщення постійним місцем проживання цих осіб, чи вели вони з наймачем спільне господарство, тривалість часу їх проживання».
У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 08 грудня 2021 року у справі № 143/1072/20 (провадження № 61-7519св21) зазначено, що: «ОСОБА_1 був зареєстрований у будинку АДРЕСА_1 як член сім'ї попереднього власника ОСОБА_3; отримуючи в дар житловий будинок, відповідачка була обізнана про наявність у позивача права користування таким нерухомим майном та про факт реєстрації його місця проживання за відповідною адресою; після набуття права власності на житловий будинок позивачка у встановленому порядку не оспорила право користування (сервітут) позивача щодо належного їй нерухомого майна. За таких обставин, обмежившись посиланням на те, що ОСОБА_1 не є членом сім'ї власника житлового будинку, суди не врахували, що зміна власника нерухомого майна не свідчить про автоматичне припинення набутого в установленому законом порядку права користування таким майном, а також не встановили фактичні обставини справи, які мають значення для правильного вирішення спору, зокрема, наявність або відсутність у позивача перешкод у користуванні житловим будинком АДРЕСА_1. Надаючи оцінку втручанню у право позивача на житло на предмет його пропорційності та виправданості, суди не перевірили наявність у ОСОБА_1 іншого нерухомого майна, яке є «житлом» у розумінні пункту 1 статті 8 Конвенції, у зв'язку з чим не дотримали баланс інтересів сторін цього спору».
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 13 жовтня 2020 року у справі № 447/455/17 (провадження № 14-64цс20) зроблено висновок, що «втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (див., серед багатьох інших джерел, рішення від 13 травня 2008 р. у справі «МакКенн проти Сполученого Королівства» (McCann v. the United Kingdom), заява № 19009/04, п. 50). […] Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) в статті 1 Першого протоколу, практично в єдиному приписі, що стосується майна, об'єднує всі права фізичної або юридичної особи, які містять у собі майнову цінність. Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) у ряді рішень зауважує, що стаття 1 Першого протоколу до Конвенції містить три окремі норми: перша, що виражається в першому реченні першого абзацу та має загальний характер, закладає принцип мирного володіння майном. Друга норма, що міститься в другому реченні того ж абзацу, охоплює питання позбавлення права власності та обумовлює його певними критеріями. Третя норма, що міститься в другому абзаці, визнає право договірних держав, серед іншого, контролювати використання майна в загальних інтересах. Друга та третя норми, які стосуються конкретних випадків втручання у право мирного володіння майном, повинні тлумачитися у світлі загального принципу, закладеного першою нормою. Перша та найбільш важлива вимога статті 1 Першого протоколу до Конвенції полягає у тому, що будь-яке втручання у право на мирне володіння майном повинно бути законним. Вимога щодо законності у розумінні Конвенції вимагає дотримання відповідних положень національного законодавства та відповідності принципові верховенства права, що включає свободу від свавілля. Будь-яке втручання у право на мирне володіння майном повинно забезпечити «справедливий баланс» між загальним інтересом суспільства та вимогами захисту основоположних прав конкретної особи. Необхідність досягнення такого балансу відображена в цілому в структурі статті 1 Першого протоколу. Необхідного балансу не вдасться досягти, якщо на відповідну особу буде покладено індивідуальний та надмірний тягар […] У своїй діяльності ЄСПЛ керується принципом пропорційності, тобто дотримання «справедливого балансу», враховуючи те, що заінтересована особа не повинна нести непропорційний та надмірний тягар. Конкретному приватному інтересу повинен протиставлятися інший інтерес, який може бути не лише публічним (суспільним, державним), але й іншим приватним інтересом, тобто повинен існувати спір між двома юридично рівними суб'єктами, кожен з яких має свій приватний інтерес, перебуваючи в цивільно-правовому полі. Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. […] Підсумовуючи висновки про принципи застосування статті 8 Конвенції та статті 1 Першого протоколу до Конвенції, викладені у рішеннях ЄСПЛ, виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві. […] при розгляді питання про припинення права користування колишнього члена сім'ї власника житла, суди мають приймати до уваги як формальні підстави, передбачені статтею 406 ЦК України, так і зважати на те, що сам факт припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням, та вирішувати спір з урахуванням балансу інтересів обох сторін. […] При розгляді справи по суті необхідно звернути увагу на баланс інтересів сторін спору».
Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом (частина перша статті 81 ЦПК України).
Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків (частини перша та друга статті 76 ЦПК України).
Відповідно до частини першої статті 77 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування.
Суд не бере до уваги докази, що одержані з порушенням порядку, встановленого законом (частина перша статті 78 ЦПК України).
Згідно статті 79 ЦПК України достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи.
Відповідно до частини першої статті 80 ЦПК України достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.
Сторони, треті особи та їхні представники за їхньою згодою, в тому числі за власною ініціативою, якщо інше не встановлено цим Кодексом, можуть бути допитані як свідки про відомі їм обставини, що мають значення для справи (стаття 92 ЦПК України).
Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (частини перша-третя статті 89 ЦПК України).
За обставинами цієї справи, ОСОБА_5 була власницею однокімнатної квартири АДРЕСА_1 .
23 жовтня 2012 року у вказаній квартирі зареєстрована позивачка ОСОБА_2 , а з 23 серпня 2013 року її малолітній син ОСОБА_3
01 серпня 2006 року між ОСОБА_5 та Акціонерним поштово-пенсійним банком «Аваль», правонаступником якого є ПАТ «Райффайзен Банк Аваль», укладено кредитний договір №014/0043/82/6180.
01 серпня 2006 року між ОСОБА_5 та Акціонерним поштово-пенсійним банком «Аваль», правонаступником якого є ПАТ «Райффайзен Банк Аваль», було укладено іпотечний договір, предметом якого є квартира АДРЕСА_1 .
29 квітня 2014 року між ПАТ «Райффайзен Банк Аваль» та ПАТ «Комерційний банк "Стандарт» було укладено договори про відступлення права вимоги за вищевказаними кредитним та іпотечним договорами.
29 квітня 2014 року ПАТ «Комерційний банк «Стандарт» відступило право вимоги за кредитним та іпотечним договорами ТОВ «Фінансова компанія «Дрім Фінанс».
29 квітня 2014 року ТОВ «Фінансова компанія «Дрім Фінанс» відступило право вимоги за кредитним та іпотечним договорами фізичній особі ОСОБА_7
11 вересня 2014 року між ОСОБА_7 та ОСОБА_8 було укладено договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 .
17 вересня 2014 року між ОСОБА_8 та ОСОБА_6 було укладено договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 .
Згідно з витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності, право власності на вказану квартиру зареєстровано за ОСОБА_6 17 вересня 2014 року, реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 451210151101.
22 грудня 2015 року ОСОБА_9 , який діяв від імені ОСОБА_6 на підставі довіреності від 18 грудня 2015 року № 708, посвідченої приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Кучеренко, звернувся до Приморського районного відділу у м. Одесі Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області із заявою про зняття з реєстрації місця проживання ОСОБА_2 та ОСОБА_3 за адресою: АДРЕСА_3 . До вказаної заяви було додано договір купівлі-продажу квартири від 17 вересня 2014 року, витяг з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності за ОСОБА_6 від 17 вересня 2014 року, довіреність від 18 грудня 2015 року та паспорт громадянина України серії НОМЕР_1 виданий Шевченківським РВ УМВС України в Запорізькій області.
22 грудня 2015 року Приморським районним відділом у м. Одесі Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області, за результатами розгляду вказаної заяви ОСОБА_9 , було знято з реєстрації місця проживання ОСОБА_2 та її малолітнього сина ОСОБА_3 за адресою: АДРЕСА_3 , як таких, що втратили право користування житловим приміщенням (за заявою нового власника), про що останніх повідомлено листом за підписом Директора КП «ЖКС «Порто-Франківський» Страшного В.А. від 12 лютого 2016 року за № 337/1.
Вважаючи дії Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області щодо зняття з реєстрації місця проживання позивачці та її малолітнього сина протиправними, позивачка звернулась до Одеського окружного адміністративного суду за захистом своїх прав.
Постановою Одеського окружного адміністративного суду від 08 вересня 2016 року позов задоволено частково. Визнано протиправними дії Приморського районного відділу у м. Одесі Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області щодо зняття з реєстрації місця проживання ОСОБА_2 та її малолітнього сина ОСОБА_3 за адресою: АДРЕСА_3 . Зобов'язано Департамент надання адміністративних послуг Одеської міської ради скасувати внесені до реєстраційного обліку відомості про зняття ОСОБА_2 та ОСОБА_3 з реєстрації місця проживання за адресою: АДРЕСА_3 . У задоволенні решти позовних вимог відмовлено.
Постановою Одеського апеляційного адміністративного суду від 15 грудня 2016 року скасовано постанову суду першої інстанції та прийнято нову постанову, якою відмовлено позивачам у задоволенні позову.
Ухвалою Вищого адміністративного суду України від 18 липня 2017 року, скасовано постанову Одеського апеляційного адміністративного суду від 15 грудня 2016 року, а постанову Одеського окружного адміністративного суду від 08 вересня 2016 року залишено в силі (т.1 а. с. 7-11).
Вказані вище обставини встановлені ухвалою Вищого адміністративного суду України від 18 липня 2017 року (справа № 815/1785/16). Згідно ч. 4 ст. 82 ЦПК України обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.
Згідно довідки Департаменту надання адміністративних послуг Одеської міської ради № К1-106904-ф/л від 10.06.2020 р., позивачка ОСОБА_2 з 23.10.2012 року зареєстрована за адресою: АДРЕСА_3 .
Згідно довідки Департаменту надання адміністративних послуг Одеської міської ради № К1- 106941-ф/л від 10.06.2020 р., малолітній син ОСОБА_2 - ОСОБА_3 з 23.08.2013 року зареєстрований за адресою: АДРЕСА_3 .
Посилання скаржниці на наявність у позивачів іншого житла, у порушення вимог ст. 12, 77-81 ЦПК України, не підтверджено належними доказами.
Так, у справі № 523/12917/19 на яку посилається скаржниця, стороною хоча і є ОСОБА_2 , проте, надані відповідачкою докази унеможливлюють ідентифікацію такої, як ОСОБА_2 , яка є позивачкою у цій справі, яка переглядається апеляційним судом.
Щодо долучених до апеляційної скарги та у подальшому ОСОБА_1 доказів наявності у позивачів права власності на інше нерухоме майно, зокрема витягів з Єдиного державного реєстру нерухомого майна, колегія суддів зауважує, що
В апеляційній скарзі мають бути зазначені, зокрема, нові обставини, що підлягають встановленню, докази, які підлягають дослідженню чи оцінці, обґрунтування поважності причин неподання доказів до суду першої інстанції, заперечення проти доказів, використаних судом першої інстанції (пункт 6 частини другої статті 356 ЦПК України).
Суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги (частина перша статті 367 ЦПК України).
Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об'єктивно не залежали від нього (частина третя статті 367 ЦПК України).
При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).
У постанові Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 13 січня 2021 року в справі N 264/949/19 (провадження N 61-16692св19) вказано, що:
"тлумачення пункту 6 частини другої статті 356, частин першої - третьої статті 367 ЦПК України свідчить, що апеляційний суд може встановлювати нові обставини, якщо їх наявність підтверджується новими доказами, що мають значення для справи (з урахуванням положень про належність і допустимість доказів), які особа не мала можливості подати до суду першої інстанції з поважних причин, доведених нею. У разі надання для дослідження нових доказів, які з поважних причин не були подані до суду першої інстанції, інші особи, які беруть участь у справі, мають право висловити свою думку щодо цих доказів як у запереченні на апеляційну скаргу, так і в засіданні суду апеляційної інстанції.
Вирішуючи питання щодо дослідження доказів, які без поважних причин не подавалися до суду першої інстанції, апеляційний суд повинен врахувати як вимоги частини першої статті 44 ЦПК України щодо зобов'язання особи, яка бере участь у справі, добросовісно здійснювати свої права та виконувати процесуальні обов'язки, так і виключне значення цих доказів для правильного вирішення справи. Про прийняття та дослідження нових доказів, як і відмову в їх прийнятті, апеляційний суд зобов'язаний мотивувати свій висновок в ухвалі при обговоренні заявленого клопотання або в ухваленому судовому рішенні.
Аналогічні за змістом висновки містяться у постанові Верховного Суду у складі постійної колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 10 квітня 2019 року у справі N 145/474/17 (провадження N 61-35488св18), постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 05 грудня 2018 року у справі N N 346/5603/17 (провадження N 61-41031св18) та постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 03 травня 2018 року у справі N 404/251/17 (провадження N 61-13405св18))".
У постанові Верховного Суду у складі постійної колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 10 квітня 2019 року у справі N 145/474/17 (провадження N 61-35488св18) зазначено, що:
"частинами другою, третьою статті 367 ЦПК України передбачено, що суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об'єктивно не залежали від нього.
Апеляційний суд при перевірці законності й обґрунтованості рішення суду першої інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та не має права виходити як за межі доводів апеляційної скарги, так і за межі вимог, заявлених у суді першої інстанції, крім випадків, передбачених частинами третьою та четвертою цієї статті.
У разі надання для дослідження нових доказів, які з поважних причин не були подані до суду першої інстанції, інші особи, які беруть участь у справі, мають право висловити свою думку щодо цих доказів як у запереченні на апеляційну скаргу, так і в засіданні суду апеляційної інстанції.
Вирішуючи питання щодо дослідження доказів, які без поважних причин не подавалися до суду першої інстанції, апеляційний суд повинен врахувати як вимоги частини першої статті 44 ЦПК щодо зобов'язання особи, яка бере участь у справі, добросовісно здійснювати свої права та виконувати процесуальні обов'язки, так і виключне значення цих доказів для правильного вирішення справи.
Дослідження нових доказів провадиться, зокрема, у таких випадках: якщо докази існували на час розгляду справи судом першої інстанції, але особа, яка їх подає до апеляційного суду, з поважних причин не знала й не могла знати про їх існування; докази існували на час розгляду справи в суді першої інстанції і учасник процесу знав про них, однак з об'єктивних причин не міг подати їх до суду; додаткові докази, які витребовувалися раніше, з'явилися після ухвалення рішення судом першої інстанції; суд першої інстанції неправомірно виключив із судового розгляду подані учасником процесу докази, що могли мати значення для вирішення справи; суд першої інстанції необґрунтовано відмовив учаснику процесу в дослідженні доказів, що могли мати значення для вирішення справи (необґрунтовано відмовив у призначенні експертизи, витребуванні доказів, якщо їх подання до суду для нього становило певні труднощі тощо); наявні інші поважні причини для їх неподання до суду першої інстанції у випадку відсутності умислу чи недбалості особи, яка їх подає, або вони не досліджені судом унаслідок інших процесуальних порушень. Таких обставин апеляційним судом встановлено не було".
Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (частина перша статті 76 ЦПК України).
Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (частина перша статті 77 ЦПК України).
Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом (частина перша статті 81 ЦПК України).
Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (частини перша-третя статті 89 ЦПК України).
Європейський суд з прав людини зауважує, що принцип "процесуальної рівності сторін" передбачає, що у випадку спору, який стосується приватних інтересів, кожна зі сторін повинна мати розумну можливість представити свою справу, включаючи докази, в умовах, які не ставлять цю сторону в істотно більш несприятливе становище стосовно протилежної сторони (DOMBO BEHEER B.V. v. THE NETHERLANDS, N 14448/88, § 33, ЄСПЛ, від 27 жовтня 1993 року).
У цій справі, ОСОБА_1 , яка була належним чином повідомленою про розгляд справи судом першої інстанції та особисто, і через свого представника користувалась на власний розсуд передбаченими ЦПК України правами (подавала заяви, скарги, знайомилась із матеріалами справи, приймала участь у судових засіданнях), долучених до апеляційної скарги доказів не подавала, а надаючи такі до апеляційного суду, причин їх несвоєчасного подання не наводить та не заявляє клопотання про поновлення строку на їх подання.
Прийняття та дослідження нових доказів, як і про відмову в їх прийнятті, апеляційний суд зобов'язаний мотивувати свій висновок в ухвалі при обговоренні заявленого клопотання або в ухваленому судовому рішенні (див. постанову Верховного суду від 13 січня 2021 року у справі №264/949/19 (провадження N 61-16692св19).
Колегія суддів відхиляє доводи апеляційної скарги, щодо ненадання новим власником житла ОСОБА_1 позивачам згоди на вселення та користування належним їй житлом, та зауважує, що зміна власника нерухомого майна не свідчить про автоматичне припинення набутого в установленому законом порядку права користування таким майном, що узгоджується із правовим висновком викладеним у постанові Верховного суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 19 лютого 2025 року у справі № 367/482/21 (провадження № 61-2295св24).
Законність виселення, яке по факту є втручанням у право на житло та право на повагу до приватного життя у розумінні статті 8 Конвенції, має бути оцінено на предмет пропорційності такого втручання.
Схожий правовий висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 серпня 2019 року у справі № 569/4373/16-ц (провадження № 61-298 цс 19).
У пункті 27 рішення Європейського суду з прав людини від 17 травня 2018 року у справі «Садов'як проти України» зазначено, що рішення про виселення становитиме порушення статті 8 Конвенції, якщо тільки воно не ухвалене згідно із законом. Вислів «згідно із законом» не просто вимагає, щоб оскаржуваний захід ґрунтувався на національному законодавстві, але також стосується якості такого закону. Зокрема, положення закону мають бути достатньо чіткими у своєму формулюванні та надавати засоби юридичного захисту проти свавільного застосування. Крім того, будь-яка особа, якій загрожує виселення, у принципі повинна мати можливість, щоб пропорційність відповідного заходу була визначена судом. Зокрема, якщо було наведено відповідні аргументи щодо пропорційності втручання, національні суди повинні ретельно розглянути їх та надати належне обґрунтування.
Має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення.
Тож, оскільки вселення позивачів у квартиру відбулось зі згоди колишнього власника житла ОСОБА_5 ще до набуття ОСОБА_1 права власності на вказану квартиру (17.09.2014 року), питання про їх виселення підлягало вирішенню, у визначеному законом порядку, проте ОСОБА_1 , як новий власник у встановленому законом порядку право ОСОБА_2 та її малолітнього сина ОСОБА_3 користуватися нерухомим майном не оспорила.
У постанові від 26 червня 2019 року в справі № 676/905/16-ц (провадження № 61-13787св18 Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду виснував, що: «фізична особа не може бути виселена або іншим чином примусово позбавлена житла, крім випадків, встановлених законом. […] Перехід права власності на спірне житлове приміщення не вплинуло на право ОСОБА_1 користуватися нерухомим майном, яке новий власник у встановленому законом порядку не оспорив».
Безпідставними та такими, що спростовуються матеріалами справи, є посилання скаржниці ОСОБА_1 про неналежне сповіщення її судом про дату, час і місце розгляду справи.
Відповідно до п. 1 ч.8 ст. 128 ЦПК України днем вручення судової повістки є день вручення судової повістки під розписку.
У випадку відсутності в адресата офіційної електронної адреси судові повістки, адресовані фізичним особам, вручаються їм під розписку, а юридичним особам - відповідній службовій особі, яка розписується про одержання повістки (ч.1 ст. 130 ЦПК України).
Як убачається з рекомендованого повідомлення про вручення поштового відправлення, що міститься у матеріалах справи, судову повістку про виклик у судове засідання на 30.09.2020 року, ОСОБА_1 отримала особисто 24 липня 2020 року, що засвідчила власним підписом (т.2 а.с. 50), тож, відповідно до положень п.1 ч.8 ст. 128 ЦПК України, є належним чином повідомленою про дату, час і місце розгляду справи.
Отже, попри протилежні доводи апеляційної скарги, судом першої інстанції належним чином було повідомлено ОСОБА_1 про дату, час і місце судового засідання призначеного на 30.09.2020 року 14:15 год., у порядку, визначеному ст. 130 ЦПК України.
Тож, зважаючи на вселення позивачки ОСОБА_2 та її малолітнього сина ОСОБА_3 до квартири АДРЕСА_1 , як членів сім'ї її попереднього власника ОСОБА_5 за її згоди та дозволу; обізнаність відповідачки ОСОБА_10 про наявність у позивачів права користування таким нерухомим майном та про факт реєстрації їх місця проживання за відповідною адресою; не вчинення відповідачкою після набуття права власності на відповідну квартиру дій щодо оспорення у встановленому порядку права користування (сервітут) позивачів належним їй нерухомим майном, а натомість за заявою ОСОБА_9 , який діяв від імені ОСОБА_6 , позивачів було протиправно знято з реєстраційного обліку по вказаній квартирі і у них відсутнє інше житло, яке б належало їм на праві власності (користування),колегія суддів вважає, що суд дійшов вірного висновку про наявність підстав для задоволення вказаних вище позовних вимог.
Інші доводи апеляційної скарги за своїм змістом та суттю загалом зводяться до суб'єктивного тлумачення скаржницею норм права, та незгоди з висновками суду стосовно встановлення обставин справи, містять посилання на факти, що були предметом дослідження й оцінки суду, без посилення на обставини, які не були враховані під час вирішення цієї справи.
Підсумовуючи наведене, колегія суддів вважає вірними та обґрунтованими зазначені вище висновки суду з якими не погоджується позивач.
При цьому, колегією суддів ураховано усталену практику Європейського суду з прав людини, який неодноразово відзначав, що рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторін (рішення Європейського суду з прав людини у справі "Руїз Торія проти Іспанії" (Ruiz Torija v. Spain, п. п. 29 - 30).
Право на обґрунтоване рішення дозволяє вищим судам просто підтверджувати мотиви, надані нижчими судами, не повторюючи їх (рішення Європейського суду з прав людини у справі "Гірвісаарі проти Фінляндії", п. 32.) Пункт 1 ст. 6 Конвенції не вимагає більш детальної аргументації від апеляційного суду, якщо він лише застосовує положення для відхилення апеляції відповідно до норм закону, як такої, що не має шансів на успіх, без подальших пояснень (рішення Європейського суду з прав людини у справі "Бюрг та інші проти Франції" (Burg and others v. France), (рішення Європейського суду з прав людини у справі "Гору проти Греції" N 2) [ВП], § 41" (Gorou v. Greece no.2).
Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними, й міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення («Серявін та інші проти України» (SeryavinandOthers v. Ukraine) від 10.02.2010 року, заява №4909/04).
Доказів які б спростували правильні висновки суду скаржницею не надано.
Порушень судом норм процесуального права колегією суддів не встановлено.
Отже доводи апеляційної скарги не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, яке призвело або могло призвести до неправильного вирішення справи.
За таких обставин колегія суддів вважає, що відсутні підстави для скасування оскаржуваного рішення суду, з мотивів наведених у апеляційній скарзі.
У відповідності ст.375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення суду без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
З огляду на викладене колегія суддів вважає, що апеляційну скаргу потрібно залишити без задоволення, а рішення суду в оскаржуваній частині без змін, оскільки доводи апеляційної скарги правильних висновків суду не спростовують.
Керуючись ст. ст. 367, 374, 375, 381-384 ЦПК України
постановив:
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Рішення Приморського районного суду м. Одеси від 30 вересня 2020 року в оскаржуваній частині залишити без змін.
Постанова Одеського апеляційного суду набирає законної сили з дня її ухвалення та може бути оскаржена безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту.
Головуючий Ю.П.Лозко
Судді: О.Ю.Карташов
М.В. Назарова