11 листопада 2025 року
м. Київ
справа № 639/119/25
провадження № 61-11756св25
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Калараша А. А. (судді-доповідача), Грушицького А. І., Петрова Є. В.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
представник позивача - ОСОБА_2 ,
відповідач - Національна академія Національної гвардії України,
провівши у порядку письмового провадження попередній розгляд справи за касаційною скаргою ОСОБА_1 , подану представником ОСОБА_2 , на рішення Ленінського районного суду м. Харкова від 18 березня 2025 року, ухвалену під головуванням судді Цибульської С. В., та постанову Харківського апеляційного суду від 03 вересня 2025 року, ухвалену колегією у складі суддів Пилипчук Н. П., Маміної О. В., Тичкової О. Ю.,
Короткий зміст позовних вимог
1. У січні 2025 року ОСОБА_1 звернувся до Національної академії Національної гвардії України (далі - НА НГУ) з позовом про поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу.
2. Мотивував тим, що 18 січня 2013 року призначений на посаду водія взводу стропових автомобілів автомобільної роти БЗНП в Академії внутрішніх військ Міністерства внутрішніх справ України. Згідно з Розпорядженням Кабінету Міністрів України від 27 травня 2014 року № 526-р Академію внутрішніх військ Міністерства внутрішніх справ України перейменовано на Академію Національної гвардії України. Указом Президента України від 04 червня 2014 року № 497/2014 Академії надано статус «Національної». Наказом від 06 грудня 2024 року № 380 ОСОБА_1 звільнено з посади на підставі пункту 6 статті 36 Кодексу законів про працю (далі - КЗпП) у зв'язку з відмовою від переведення на роботу в іншу місцевість разом з підприємство, установою, організацією, а також відмовою від продовження роботи у зв'язку зі зміною істотних умов праці. Позивач наголошує на тому, що у м. Харкові лишилися складові частини академії, а саме медична частина, адміністративний персонал та охорона, а тому вважав безпідставними доводи відповідача щодо потреби у переведенні на місце роботи у іншу місцевість у зв'язку з військовою агресією та складною безпековою ситуацією у м. Харкові. Підставою для звільнення в наказі від 06 грудня 2024 року № 380 роботодавець вказав повідомлення про зміну умов праці.
3. Позивач вважав своє звільнення незаконним, в зв'язку з чим просив суд:
- поновити ОСОБА_1 на посаді водія 1 відділення 1 автомобільного взводу автомобільної роти батальйону забезпечення навчального процесу НА НГУ;
- стягнути з НА НГУ на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу з дати звільнення до дати постановлення судового рішення у справі.
4. Короткий зміст судових рішень судів першої і апеляційної інстанцій та мотиви їх прийняття
5. Рішенням від 18 березня 2025 року, залишеним без змін постановою Харківського апеляційного суду від 03 вересня 2025 року, Ленінський районний суд м. Харкова відмовив у задоволенні позову.
6. Суд першої інстанції, з висновком якого погодився апеляційний суд, керувався тим, що дії відповідача зі зміни істотних умов праці відповідали вимогам чинного законодавства. Водночас, за такої зміни умов праці відповідач не був зобов'язаний пропонувати позивачу іншу будь-яку вакантну посаду з огляду на те, що підприємство не ліквідувалося, посада позивача не виводилася зі штату, звільнення відбувалося не з ініціативи відповідача.
Короткий зміст вимог касаційної скарги та узагальнені доводи особи, яка її подала
7. 16 вересня 2025 року представник ОСОБА_3 , який діє в інтересах ОСОБА_1 , за допомогою підсистеми «Електронний суд» надіслав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просить скасувати рішення Ленінського районного суду м. Харкова від 18 березня 2025 року та постанову Харківського апеляційного суду від 03 вересня 2025 року, ухвалити нове судове рішення, яким позов задовольнити у повному обсязі, вирішити питання про негайне виконання судового рішення в частині поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку за один місяць.
8. Мотивує тим, що суди першої та апеляційної інстанцій застосували норму права без врахування правових висновків Верховного Суду, викладених у постановах від 23 січня 2018 року у справі № 273/212/16, від 22 вересня 2021 року у справі № 490/372/21, від 18 січня 2023 року у справі № 466/1680/21, оскільки не взяли до уваги порушення встановленого законодавством порядку впровадження змін істотних умов праці. Заявник наполягає на тому, що зміни істотних умов роботи допускаються лише внаслідок змін в організації виробництва і праці на конкретному підприємстві (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України).
9. Також заявник вважає, що суди першої та апеляційної інстанцій не дослідили докази у справі, внаслідок чого не встановили належним чином істотні обставини, які мають значення для правильного вирішення справи, а саме заявник вважає, що наказ від 03 вересня 2024 року № 492 не міг бути підставою для повідомлення позивача про зміну істотних умов праці у листопаді-грудні 2024 року, оскільки вичерпав свою дію у вересні 2024 року (пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України).
Доводи інших учасників справи
10. Правом на подання відзиву інший учасник справи не скористався.
Провадження у суді касаційної інстанції
11. Ухвалою від 03 жовтня 2025 року Верховний Суд відкрив касаційне провадження, витребував справу з суду першої інстанції.
12. Як на підставу касаційного оскарження заявник посилається на застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм права без врахування правових висновків Верховного Суду, викладених у постановах від 23 січня 2018 року у справі № 273/212/16, від 22 вересня 2021 року у справі № 490/372/21, від 18 січня 2023 року у справі № 466/1680/21, щодо застосування цих норм права у подібних правовідносинах (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України).
13. Також касаційна скарга містить посилання на порушення судами першої та апеляційної інстанцій норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права (пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України).
Встановлені судами першої та апеляційної інстанцій фактичні обставини справи
14. Суди першої та апеляційної інстанцій встановили, що ОСОБА_1 18 січня 2013 року прийнятий на роботу в Академію внутрішніх військ МВС України та призначений на посаду водія взводу стропових автомобілів автомобільної роти БЗНП в Академії внутрішніх військ МВС України.
15. 01 квітня 2013 року взвод стропових автомобілів перейменований на 1-ий автомобільний взвод.
16. Згідно з розпорядженням Кабінету Міністрів України від 27 травня 2014 року № 526-р Академію внутрішніх військ МВС України перейменовано на Академію Національної гвардії України.
17. Указом Президента України від 04 червня 2014 № 497/2014 Академії Національної гвардії України надано статус національної академії Національної гвардії України.
18. 01 вересня 2020 року ОСОБА_1 переведено на посаду водія 1-го відділення 1-го автомобільного відділення автомобільної роти БЗНП.
19. Наказом начальника НА НГУ від 03 вересня 2024 року № 492 «Про переміщення особового складу Академії з пункту постійної дислокації» на виконання вимог бойового розпорядження командувача Національної гвардії України від 29 серпня 2024 року з метою якісного та своєчасного переміщення особового складу Академії з пункту постійної дислокації ( АДРЕСА_1 ) до м. Золочів Львівської області наказано заступнику начальника в період з 04 вересня 2024 року до 10 вересня 2024 року здійснити переміщення особового складу Академії з пункту постійної дислокації з м. Харків до м. Золочів відповідно до затвердженого графіку переміщення.
20. Як вбачається з копії повідомлення про зміну істотних умов праці, на виконання вимог статті 32 КЗпП України, наказу командувача Національної гвардії України від 26 червня 2023 року № 497 «Про тимчасове розташування Національної академії Національної гвардії України», наказу начальника НА НГУ від 03 вересня 2024 року № 492 «Про переміщення особового складу Академії з пункту постійної дислокації» ОСОБА_1 повідомлено про зміну істотних умов праці. У цьому повідомленні вказано, що у зв'язку з існуванням загрози для життя і здоров'я працівників, які виконують свої обов'язки у місці постійної дислокації Академії у м. Харків, попередні умови праці не можуть бути збережені. ОСОБА_1 запропоновано 05 грудня 2024 року убути до місця тимчасового розташування академії у м. Золочів Львівської області, де створені належні безпечні умови праці, та вказано, що у випадку відмови продовжувати роботу в нових умовах, дія трудового договору буде припинена 06 грудня 2024 року на підставі відмови працівника від переведення на роботу в іншу місцевість разом з підприємством, установою, організацією, а також відмовою від продовження роботи у зв'язку із зміною істотних умов праці.
21. Відповідно до копії цього повідомлення його зміст доведено 29 листопада 2024 року о 10 год до відома працівника - водія 2-го відділення 1-го автомобільного взводу автомобільної роти БЗНП ОСОБА_1 у присутності командира зведеного підрозділу полковника ОСОБА_4 , начальника режимно-секретного відділу підполковника ОСОБА_5 , командира 3 взводу охорони роти охорони та комендантської служби БЗНП лейтенанта ОСОБА_6 Працівник ОСОБА_1 у присутності свідків відмовився розписуватися в ознайомленні його зі змістом цього повідомлення та убути 05 грудня 2024 року до місця тимчасового розташування академії в м. Золочів Львівської області.
22. Відповідно до копії витягу з наказу начальника НА НГУ України від 06 грудня 2024 року № 380 ОСОБА_1 06 грудня 2024 року звільнено з посади на підставі пункту 6 статті 36 КЗпП України у зв'язку з відмовою від переведення на роботу в іншу місцевість разом з підприємством, установою, організацією, а також відмовою від продовження роботи у зв'язку із зміною істотних умов праці. Призначено ОСОБА_1 виплатити грошову компенсацію за невикористані 4 календарні дні щорічної основної відпустки за період роботи з 18 січня 2024 року до 06 грудня 2024 року та виплатити вихідну допомогу у розмірі середньомісячного заробітку. Підставою звільнення вказано повідомлення про зміну істотних умов праці від 24 листопада 2024 року.
23. Згідно з копією розписки від 06 грудня 2024 року ОСОБА_1 06 грудня 2024 року отримав свою трудову книжку серії НОМЕР_1 від 01 грудня 1980 року та виписку.
Позиція Верховного Суду, застосовані норми права та мотиви, якими керується суд при прийнятті постанови
24. Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
25. Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках:
1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;
2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні;
3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах;
4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
26. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
27. Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.
28. Відповідно до частин першої, другої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
29. Перевіривши доводи касаційної скарги з підстав та у межах касаційного оскарження, колегія суддів дійшла такого висновку.
30. Однією з гарантій забезпечення права громадян на працю є правовий захист від незаконного звільнення, а також сприяння у збереженні роботи (стаття 5-1 КЗпП України).
31. Порушення права пов'язане з позбавленням його суб'єкта можливості здійснити (реалізувати) своє приватне (цивільне) право повністю або частково. Для застосування того чи іншого способу захисту необхідно встановити, які ж приватні (цивільні) права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких приватних (цивільних) прав (інтересів) позивач звернувся до суду.
32. Відповідно до частини першої статті 21 КЗпП України трудовим договором є угода між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою, за якою працівник зобов'язується виконувати роботу, визначену цією угодою, а власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи фізична особа зобов'язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін.
33. Пунктом 6 статті 36 КЗпП України передбачено, що підставами припинення трудового договору є відмова працівника від переведення на роботу в іншу місцевість разом з підприємством, установою, організацією, а також відмова від продовження роботи у зв'язку із зміною істотних умов праці.
34. Згідно з частинами третьою та четвертою статті 32 КЗпП України у зв'язку із змінами в організації виробництва і праці допускається зміна істотних умов праці при продовженні роботи за тією ж спеціальністю, кваліфікацією чи посадою. Про зміну істотних умов праці - систем та розмірів оплати праці, пільг, режиму роботи, встановлення або скасування неповного робочого часу, суміщення професій, зміну розрядів і найменування посад та інших - працівник повинен бути повідомлений не пізніше ніж за два місяці. Якщо колишні істотні умови праці не може бути збережено, а працівник не згоден на продовження роботи в нових умовах, то трудовий договір припиняється за пунктом 6 статті 36 цього Кодексу.
35. Отже, згідно зі статтею 32 КЗпП України до істотних умов праці належать, зокрема: система та розмір оплати праці, пільги, режим роботи, встановлення або скасування неповного робочого часу, суміщення професій, зміна розрядів і найменування посад. Наведений перелік не є вичерпним, оскільки істотними можуть вважатися й інші умови праці.
36. Питання про те, які саме обставини впливають на зміну істотних умов праці, чинним законодавством не врегульовано, оскільки в ньому відсутній їх вичерпний перелік. Тлумачення того, що може бути підставою для зміни істотних умов праці наведено в пунктах 10, 19 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06 листопада 1992 року № 9 «Про практику розгляду трудових спорів», згідно з якими припинення трудового договору за пунктом 6 частини першої статті 36 КЗпП України при відмові працівника від продовження роботи зі зміненими істотними умовами праці може бути визнане обґрунтованим, якщо зміна істотних умов праці при провадженні роботи за тією ж спеціальністю, кваліфікацією чи посадою викликана змінами в організації виробництва і праці (раціоналізацією робочих місць, введенням нових форм організації праці, у тому числі перехід на бригадну форму організації праці, і, навпаки, впровадженням передових методів, технологій тощо). Суди зобов'язані з'ясовувати, чи дійсно у відповідача мали місце зміни в організації виробництва і праці, зокрема, ліквідація, реорганізація або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників (постанова Верховного Суду від 21 травня 2025 року у справі № 357/2597/22).
37. Припинення трудового договору за пунктом 6 частини першої статті 36 КЗпП України у зв'язку з відмовою працівника від продовження роботи зі зміненими істотними умовами праці може бути визнане обґрунтованим, якщо зміна істотних умов праці при провадженні роботи за тією ж спеціальністю, кваліфікацією чи посадою викликана змінами в організації виробництва і праці (раціоналізацією робочих місць, введенням нових форм організації праці, у тому числі перехід на бригадну форму організації праці, і, навпаки, впровадженням передових методів, технологій тощо).
38. Верховний Суд у постанові від 22 травня 2023 року у справі № 212/2542/22 дійшов висновку, шо роботодавець вправі впроваджувати зміни в організації виробництва і праці як в цілому по підприємству, так і в окремих підрозділах, або по відношенню до окремих працівників, які вважає за доцільне для покращення ефективності своєї діяльності.
39. Проведення власником заходів щодо зміни організації виробництва і праці - це виключне повноваження власника, про що зазначив Верховний Суд у постанові від 29 липня 2025 року у справі № 523/18031/23.
40. Позивач не погоджується з розірванням трудового договору, яке відбулося під час запровадження на території України воєнного стану, оскільки вважає, що зміни істотних умов праці не відбулося, в зв'язку з чим на його думку роботодавець зобов'язаний поновити його на посаді та виплатити відповідну компенсацію.
41. У зв'язку із військовою агресією російської федерації проти України Президент України Указом від 24 лютого 2022 року № 64/2022 «Про введення воєнного стану в Україні», затвердженим Законом України від 24 лютого 2022 року № 2102-ІХ, ввів воєнний стан на території України з 05 год 30 хв 24 лютого 2022 року та у подальшому неодноразово продовжував відповідними Указами Президента України, у тому числі на час розгляду справи та ухвалення судових рішень (частина третя статті 82 ЦПК України).
42. Відповідно до пункту 2 глави XIX «Прикінцеві положення» КЗпП України (в редакції, чинній з 24 березня 2022 року) під час дії воєнного стану, введеного відповідно до Закону України «Про правовий режим воєнного стану», діють обмеження та особливості організації трудових відносин, встановлені Законом України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану».
43. Згідно з частиною першою статті 1 Закону України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану», який набрав чинності з 24 березня 2022 року, на період дії воєнного стану вводяться обмеження конституційних прав і свобод людини і громадянина передбачених статтями 43, 44 Конституції України.
44. Відповідно до статті 3 Закону України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану» у період дії воєнного стану роботодавець має право перевести працівника на іншу роботу, не обумовлену трудовим договором, без його згоди (крім переведення на роботу в іншу місцевість, на території якої тривають активні бойові дії), якщо така робота не протипоказана працівникові за станом здоров'я, лише для відвернення або ліквідації наслідків бойових дій, а також інших обставин, що ставлять або можуть становити загрозу життю чи нормальним життєвим умовам людей, з оплатою праці за виконану роботу не нижче середньої заробітної плати за попередньою роботою. У період дії воєнного стану повідомлення працівника про зміну істотних умов праці та зміну умов оплати праці, передбачених частиною третьою статті 32 та статтею 103 Кодексу законів про працю України, здійснюється не пізніш як до запровадження таких умов.
45. Аналізуючи обставини справи та доводи сторін спору, суд першої інстанції правильно вказав на те, що обов'язковою умовою для застосування роботодавцем частини другої статті 3 Закону України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану» не є необхідним виникнення будь-яких інших обставин, крім введення воєнного стану.
46. Під час дії воєнного стану на території України, за умови доведеності факту потреби підприємства у зміні істотних умов праці, пов'язаних, зокрема, зі зміною місця його дислокації, внаслідок виникнення потреби у запобіганні виникненню загрозі життю та здоров'ю працівників їх згода не є необхідною. Натомість, законодавець зобов'язав роботодавця повідомляти працівників про такі зміни не пізніше їх впровадження.
47. Отже, вирішуючи питання про законність звільнення особи на підставі пункту 6 частини першої статті 36 КЗпП України, суди перш за все повинні надати оцінку наявності причин, які зумовили роботодавця змінити умови роботи в умовах воєнного стану.
48. Суд першої інстанції встановив, що відповідач з метою запобігання загрозі життю та здоров'ю особового складу на виконання вимог бойового розпорядження командувача Національної гвардії України від 29 серпня 2024 року наказом від 03 вересня 2024 року № 492 надав заступнику начальника НА НГУ розпорядження в період з 04 вересня 2024 року до 10 вересня 2024 року включно здійснити переміщення особового складу Академії з пункту постійної дислокації у м. Харкові до пункту тимчасової дислокації у м. Золочів відповідно до затвердженого графіку переміщення.
49. За таких обставин суди першої та апеляційної інстанцій дійшли обґрунтованого висновку про доведеність потреби роботодавця у переміщенні свого особового складу, до якого входив і позивач, до іншої місцевості, більш віддаленої від зони бойових дій, а доводи касаційної скарги цього висновку не спростовують.
50. Так, заявник, посилаючись на неврахування судами першої та апеляційної інстанцій правового висновку Верховного Суду, викладеного у постанові від 18 січня 2023 року у справі № 466/1680/21, зауважує, що роботодавець не має права у односторонньому порядку змінювати істотні умови роботи, а за настання такої обставини та відсутності згоди працівників зобов'язаний їх поновити на посадах за попередніми умовами праці.
51. Однак, такий мотив касаційної скарги спростовується особливостями трудового законодавства, чинного на час введення воєнного стану на території України.
52. У постанові від 18 січня 2023 року у справі № 466/1680/21, на яку в касаційній скарзі посилається ОСОБА_1 , Верховний Суд виклав правовий висновок про те, що коли на підприємстві не відбулося змін в організації виробництва і праці, власник чи уповноважений ним орган не має права в односторонньому порядку змінити істотні умови праці працівників. Якщо ж це сталося, а працівники не погоджуються з такими змінами, власник зобов'язаний поновити працюючим попередні умови праці.
53. Однак, такий правовий висновок не є релевантним з огляду на те, що стосувався трудових правовідносин які склалися на підприємстві - роботодавцю, до повномасштабного вторгнення, а саме до 24 лютого 2022 року, тобто необтяжених законодавчими обмеженнями, пов'язаними з введенням воєнного стану на території України.
54. Враховуючи особливості законодавчого регулювання трудових відносин в частині відповідності дій роботодавця під час зміни істотних умов праці, пов'язаних, зокрема, зі зміною його місця розташовування, суди першої та апеляційної інстанції дійшли обґрунтованого висновку про відсутність потреби у отриманні згоди працівника на впровадження таких змін, пов'язаних з потребою у запобіганні виникненню загрози життю та здоров'ю особового складу НА НГУ.
55. Не погоджується також колегія суддів з доводами касаційної скарги стосовно неврахування судами першої та апеляційної інстанцій правового висновку Верховного Суду, викладеного у постанові від 22 вересня 2021 року у справі № 490/372/21 стосовно обов'язку роботодавця поновити працівника на посаді у разі незаконного звільнення.
56. Так, спірне правове питання стосується необхідності з'ясування законності дій роботодавця під час звільнення працівника на підставі пункту 6 частини першої статті 36 ЦПК України.
57. У постанові Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 травня 2020 року у справі № 761/11887/15-ц зроблено висновок, що звільнення працівника на підставі пункту 6 частини першої статті 36 КЗпП України у зв'язку із його відмовою від продовження роботи у зв'язку із зміною істотних умов праці не можна відносити ні до звільнення працівника за його ініціативою, ні до звільнення працівника за ініціативою роботодавця. Зазначена підстава припинення трудового договору є окремою самостійною підставою для припинення трудового договору, яка обумовлена відсутністю взаємного волевиявлення його сторін, недосягненням ними згоди щодо продовження дії трудового договору. Підставою для звільнення працівника за пунктом 6 частини першої статті 36 КЗпП України є його відмова від продовження роботи в нових умовах праці після спливу двомісячного строку з часу ознайомлення з відповідним повідомленням.
58. Колегія суддів роз'яснює, що чинне законодавство детально не регламентує порядок відмови працівника від продовження роботи у зв'язку із відмовою від переведення на роботу в іншу місцевість разом з підприємством, установою, організацією і не встановлює, що передбачена пунктом 6 частини першої статті 36 КЗпП України незгода працівника продовжувати роботу з такими змінами в нових умовах має бути у письмовій формі (подібний висновок викладений у постановах Верховного Суду від 23 грудня 2020 року у справі № 447/334/18, від 22 травня 2023 року у справі № 212/2542/22, від 29 липня 2025 року у справі № 523/18031/23). Тобто відмова позивача визначалась його бездіяльністю та ігноруванням своїх посадових обов'язків, в тому числі щодо присутності на робочому місті та інформування про причини такої відсутності.
59. Заявник, заперечуючи проти законності його звільнення, наполягає на тому, що Наказ начальника НА НГУ від 03 вересня 2024 року № 492 вичерпав свою дію, яка стосувалася періоду запровадження змін істотних умов роботи з 04 вересня 2024 року до 10 вересня 2024 року.
60. Однак, такі мотиви зводяться до помилкових висновків щодо кваліфікації юридичної дії зазначеного наказу.
61. Так наказ НА НГУ, яким зобов'язано уповноважену особу здійснити переміщення особового складу НА НГУ з основного місця розташування у м. Харкові на тимчасове місце розташування у м. Золочів Львівської області носить ненормативний характер, стосується вчинення обмеженого кола дій та стосується визначеного кола осіб, тобто свою дію вичерпує виключно після закінчення виконання уповноваженою особою покладеного на неї обов'язку. Натомість зазначений у наказі період виконання обов'язку не є тотожним строку дії наказу, оскільки є графіком виконання уповноваженою особою покладеного на неї обов'язку, натомість не є свідченням закінчення виконання обов'язку з переміщення особового складу у повному обсязі до тимчасового місця дислокації.
62. Суд апеляційної інстанції у оскаржуваній постанові зазначив, що наказ начальника НА НГУ від 03 вересня 2024 року № 492 є чинним, позивачем не оспорюється, тобто запровадження зміни істотних умов праці обґрунтовано визнав чинним. Доводи касаційної скарги не містять посилань на те, що суди першої та апеляційної інстанцій не дослідили докази, які спростовують такий висновок.
63. Суди першої та апеляційної інстанцій не встановили, а касаційна скарга не містить посилань на недослідження судами доказів на підтвердження того, що заявник не відмовлявся від виконання посадових обов'язків на цій же посаді у цій же установі, але в іншій місцевості, або не вчиняв дій, які можуть свідчити про відмову від виконання. Чинна правозастосовча практика не містить однозначного врегулювання порядку та форми надання працівником відмови від переведення на роботу в іншу місцевість разом з установою. Однак, ознаки такої відмови можуть відображатися в діях працівника, його відмові від виконання посадових обов'язків, зокрема, у іншій місцевості розташування установи - роботодавця. Надаючи оцінку доводам позивача, суди обґрунтовано керувалися тим, що позивач відмовився виконувати посадові обов'язки на тій же посаді та в тій самій установі, однак у іншій місцевості розташування установи.
64. За таких обставин колегія суддів дійшла висновку про правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права під час перевірки законності звільнення позивача на підставі пункту 6 частини першої статті 36 КЗпП України у зв'язку з його відмовою від переведення на роботу в іншу місцевість разом з, установою.
65. Також заявник наголошує на протиправності дій відповідача, оскільки йому не було запропоновано зайняття іншої посади в структурних підрозділах НА НГУ, які залишилися дислокуватися у м. Харкові. Однак, такі доводи повторюють доводи апеляційної скарги, на які суд апеляційної інстанції вже надав обґрунтовану відповідь, вказавши, що на роботодавця покладається обов'язок пропонувати працівнику зайняття інших посад на підприємстві саме за умови вивільнення такого працівника в порядку виконання вимог статті 492 КЗпП України, водночас за умови зміни істотних умов праці такий обов'язок відсутній.
66. Зміна істотних умов праці, передбачена частиною третьою статті 32 КЗпП України, за своїм змістом не тотожна звільненню у зв'язку із зміною організації виробництва і праці, скороченням чисельності або штату працівників на підставі пункту 1 частини першої статті 40 цього Кодексу, оскільки передбачає продовження роботи за тією ж спеціальністю, кваліфікацією чи посадою, але за новими умовами праці.
67. Зміна істотних умов праці відбувається за тією самою посадою, у тій самій установі, де працівник працював до такої зміни. Про визначену частиною третьою статті 32 КЗпП України зміну істотних умов праці та, відповідно, припинення трудового договору за пунктом 6 частини першої статті 36 КЗпП України можливо говорити тоді, коли посада працівника не скорочується, а лише змінюються істотні умови праці за цією посадою.
68. Отже, обов'язок роботодавця пропонувати працівнику обійняти інші посади не виникає за умови зміни істотних умов праці особи на тій самій посаді у тій самій установі.
69. Схожих висновків дійшов Верховний Суд у постанові від 08 жовтня 2025 року у справі № 757/57382/20.
70. Посилаючись на неврахування судами першої та апеляційної інстанцій правового висновку Верховного Суду, викладеного у постанові від 23 січня 2018 року у справі № 273/212/16, заявник вважав, що роботодавець, незважаючи на покладений на нього обов'язок, не довів, що звільнення відбулося без порушень трудового законодавства.
71. Однак, такі доводи не знайшли свого підтвердження з огляду на те, що суди першої та апеляційної інстанцій, повно та всебічно надавши оцінку доказам у справі та поясненням осіб, дійшли обґрунтованого висновку про вмотивованість зміни роботодавцем істотних умов праці шляхом переміщення особового складу у інше місце розташування установи, законність такої зміни під час воєнного стану без отримання згоди працівника та підтвердження факту відмови працівника від переведення на роботу в іншу місцевість разом з цією ж установою.
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
72. Відповідно до статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.
73. З огляду на вказане колегія суддів вважає, що касаційну скаргу слід залишити без задоволення, а оскаржувану постанову суду апеляційної інстанції - без змін, оскільки доводи касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, висновки судів першої та апеляційної інстанцій не спростували.
Щодо судових витрат
74. Відповідно до частини тринадцятої статті 141 ЦПК України якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
Оскільки Верховний Суд за результатами касаційного перегляду залишив оскаржувані судові рішення без змін, то розподіл судових витрат не здійснюється.
Керуючись статтями 400, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду,
Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Рішення Ленінського районного суду м. Харкова від 18 березня 2025 року та постанову Харківського апеляційного суду від 03 вересня 2025 року залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її ухвалення, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Судді: А. А. Калараш
А. І. Грушицький
Є. В. Петров