text-justify-trim:punctuation'>
22 жовтня 2025 року
м. Київ
справа № 761/15469/20-ц
провадження № 61-17178св24
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Фаловської І. М. (суддя-доповідач),
суддів: Ігнатенка В. М., Карпенко С. О., Сердюка В. В., Ситнік О. М.,
учасники справи:
позивач за первісним позовом - ОСОБА_1 ,
відповідач за первісним позовом - ОСОБА_2 ,
третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - ОСОБА_3 ,
позивач за зустрічним позовом- ОСОБА_2 ,
відповідачі за зустрічним позовом - ОСОБА_1 ,ОСОБА_3 ,
розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 , в інтересах якого діє адвокат Ходак Владислав Володимирович, на рішення Печерського районного суду міста Києва від 11 листопада 2021 року у складі судді Бусик О. Л. та постанову Київського апеляційного суду від 04 грудня 2024 рокуу складі колегії суддів Кашперської Т. Ц., Фінагеєва В. О., Яворського М. А.,
Описова частина
Короткий зміст первісних позовних вимог
У травні 2020 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 , третя особа ? ОСОБА_3 , про стягнення коштів.
Свої вимоги ОСОБА_1 мотивувала тим, що 17 жовтня 2018 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 укладено договір позики, за яким ОСОБА_3 отримав від відповідача у борг 1 480 290,00 грн, що еквівалентно 53 000,00 дол. США.
З метою забезпечення виконання зобов'язань позичальника за вказаним договором позики 17 жовтня 2018 року між нею та ОСОБА_2 укладено договір поруки, а також нотаріально посвідчений договір іпотеки, предметом якого є належна їй на праві власності квартира АДРЕСА_1 , вартість якої сторони оцінили на суму 2 234 400,00 грн, що еквівалентно 80 000,00 дол. США.
Договір іпотеки містив застереження щодо можливості задоволення вимог іпотекодержателя за рахунок предмета іпотеки шляхом набуття права власності на нього у встановленому законом і договором порядку.
У зв'язку з порушенням позичальником взятих на себе зобов'язань щодо своєчасного повернення позики 26 березня 2020 року в порядку позасудового звернення стягнення на предмет іпотеки ОСОБА_2 зареєстрував на своє ім'я право власності на вказану квартиру.
Ринкова вартість предмета іпотеки на момент звернення стягнення на нього у зазначений спосіб майже вдвічі перевищувала вартість забезпечених вимог кредитора за договором позики та становила 3 475 000,00 грн, що еквівалентно 125 000,00 дол. США.
Однак усупереч вимогам частини п'ятої статті 37 Закону України «Про іпотеку» відповідач не відшкодував їй у добровільному порядку різницю між вартістю квартири та розміром вимог іпотекодержателя.
Враховуючи викладене, ОСОБА_1 , зменшивши розмір позовних вимог, просила суд стягнути з відповідача на свою користь суму перевищення вартості предмета іпотеки над розміром забезпечених вимог іпотекодержателя у розмірі 1 647 210,00 грн.
Короткий зміст зустрічних позовних вимог
У грудні 2020 року ОСОБА_2 звернувся до суду із зустрічним позовом до ОСОБА_3 , ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за договором позики.
Зустрічну позовну заяву ОСОБА_2 мотивував тим, що шляхом позасудового врегулювання на підставі відповідного застереження у договорі іпотеки 26 березня 2020 року він звернув стягнення на передану в іпотеку квартиру задля задоволення своїх вимог за договором позики в сумі 2 416 234,00 грн, що еквівалентно 87 000,00 дол. США, яка становить визначену оціночну ринкову вартість предмета іпотеки.
Вказану суму він зарахував на часткове погашення пені у розмірі 12 060 432,38 грн, нарахованої на підставі пункту 5 договору позики.
Після звернення стягнення на предмет іпотеки заборгованість позичальника ОСОБА_3 та поручителя ОСОБА_1 за договором позики станом на 26 березня 2020 року становить 11 159 523,80 грн, з яких: 1 481 625,60 грн (еквівалент 53 000,00 дол. США) - основна сума боргу; 9 628 329,98 грн - залишок непогашеної пені; 49 568,20 грн - три проценти річних.
Враховуючи викладене, ОСОБА_2 просив суд стягнути солідарно з відповідачів на свою користь вказану заборгованість та понесені судові витрати.
Короткий зміст судових рішень судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій
Печерський районний суд міста Києва рішенням від 11 листопада 2021 року первісний позов ОСОБА_1 задовольнив частково.
Стягнув із ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 1 647 210,00 грн як перевищення 90 відсотків вартості предмета іпотеки над розміром забезпечених іпотекою вимог іпотекодержателя.
Стягнув із ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 судовий збір у розмірі 10 510,00 грн.
У стягненні інших судових витрат, пов'язаних з розглядом справи, відмовив.
Зустрічний позов ОСОБА_2 задовольнив частково.
Стягнув солідарно із ОСОБА_1 , ОСОБА_3 на користь ОСОБА_2 пеню за несвоєчасне виконання грошового зобов'язання за договором позики в сумі 1 480 290,00 грн та три проценти річних у розмірі 49 284,69 грн.
Стягнув солідарно з ОСОБА_1 , ОСОБА_3 на користь ОСОБА_2 по 682,50 грн сплаченого судового збору з кожного.
Суд першої інстанції мотивував рішення тим, що позивач за первісним позовом надала належні та допустимі докази на підтвердження наявності перевищення 90 відсотків вартості предмета іпотеки, набутого іпотекодержателем у власність, над розміром забезпечених іпотекою вимог іпотекодержателя, про усунення яких відповідач вказував у письмовій вимозі від 04 лютого 2019 року, а саме щодо повернення суми позики у розмірі 1 470 273,00 грн (еквівалент 53 000,00 дол. США), оскільки дійсна ринкова вартість квартири становила 3 475 000,00 грн (еквівалент 125 000,00 дол. США за курсом Національного банку України (далі - НБУ) на день проведення оцінки).
Вирішуючи питання про відшкодування перевищення вартості предмета іпотеки, суд зазначив, що ринкова вартість квартири, визначена у складеному на замовлення іпотекодержателя звіті про оцінку майна, не може вважатися достовірною через її проведення без особистого огляду спірного житлового приміщення та відсутність у звіті відповідних пояснень і обґрунтування застережень та припущень щодо використання результатів оцінки.
Спростовуючи доводи ОСОБА_2 про те, що розмір загальної заборгованості значно перевищує ринкову вартість предмета іпотеки, місцевий суд вказав, що правила пункту 5.2 договору іпотеки та статті 534 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) щодо виконання грошового зобов'язання у встановленій черговості не підлягали застосуванню з огляду на те, що відповідно до письмової вимоги ОСОБА_2 про усунення порушень позикодавець передбачив першочергове та єдине погашення лише основної суми боргу, а дійсна ринкова вартість предмета іпотеки була більшою за виставлену до погашення іпотекодержателем суму боргу, тому зверненням стягнення на предмет іпотеки вимоги кредитора могли бути задоволені у повному обсязі.
Задовольняючи частково зустрічний позов, суд першої інстанції керувався тим, що саме собою позасудове звернення стягнення на предмет іпотеки не припиняє зобов'язання позичальника ОСОБА_3 та поручителя ОСОБА_1 щодо повернення основної суми боргу в повному обсязі та сплати обумовленої договором позики пені, а також трьох процентів річних від простроченої суми, що узгоджується з позицією Верховного Суду, викладеною у постанові від 11 квітня 2018 року у справі № 761/17280/16-ц.
Крім того, незважаючи на те, що у направленій відповідачам вимозі про усунення порушень від 04 лютого 2019 року позикодавець не ставив питання про необхідність сплатити пеню та три проценти річних, однак ця обставина не свідчить, що звернення стягнення на предмет іпотеки є належним виконанням основного зобов'язання в повному обсязі, а вимоги про солідарне стягнення з позичальника та поручителя решти заборгованості за договором позики, що не була погашена за рахунок предмета іпотеки, недійсними, оскільки нормами чинного законодавства не обмежено право кредитора забезпечити належне виконання боржником основного зобов'язання декількома видами забезпечення.
Тобто у цьому випадку кредитор має право вимагати виконання зобов'язання боржником у частині, що залишилася невиконаною після завершення позасудового врегулювання, за рахунок іншого виду забезпечення.
Отже, встановлені обставини справи не свідчать про припинення договірних правовідносин сторін, у зв'язку з чим боржник та поручитель не звільняються від відповідальності за невиконання ними грошового зобов'язання, що також не позбавляє позикодавця права на отримання відповідних сум, незалежно від того, чи ставив він питання про їх стягнення під час використання позасудового способу звернення стягнення на предмет іпотеки відповідно до умов іпотечного договору, що містить застереження про задоволення вимог іпотекодержателя.
Суд також зазначив, що ОСОБА_2 провів розрахунок пені за період з 18 січня 2019 року до 29 лютого 2020 року, тоді як до вимог про стягнення неустойки встановлено позовну давність в один рік, а тому пеня підлягає стягненню за період з 01 березня 2019 року до 29 лютого 2020 року у розмірі 9 628 329,98 грн.
З урахуванням того, що в цій справі розмір пені (9 628 329,98 грн) значно перевищує суму позики (1 480 290,00 грн), суд першої інстанції застосував до спірних правовідносин положення частини третьої статті 551 ЦК України та обмежив (зменшив) розмір неустойки (пені) до 1 480 290,00 грн.
Крім того, суд вважав, що внаслідок невиконання боржником грошового зобов'язання позикодавець набув право за частиною другою статті 625 ЦК України на отримання трьох процентів річних за увесь час прострочення у розмірі 49 284,69 грн.
Водночас суд не знайшов підстав для задоволення зустрічного позову в частині стягнення основної суми боргу, зазначивши, що іпотекодержатель на власний розсуд, відповідно до його письмової вимоги від 04 лютого 2019 року, яка стала однією з правових підстав для набуття ним у власність квартири, задовольнив свої вимоги про стягнення заборгованості за основним зобов'язанням (сумою наданої позики), тому цей борг є погашеним з моменту державної реєстрації права власності на предмет іпотеки, 26 березня 2020 року, а отже, повторне задоволення такої вимоги вважатиметься подвійним стягненням, що є неприпустимим.
Київський апеляційний суд постановою від 16 лютого 2023 року апеляційну скаргу ОСОБА_3 задовольнив повністю, а апеляційну скаргу ОСОБА_2 - частково.
Рішення Печерського районного суду міста Києва від 11 листопада 2021 року в частині часткового задоволення зустрічного позову ОСОБА_2 до ОСОБА_1 , ОСОБА_3 про стягнення заборгованості за договором позики скасував та ухвалив у цій частині нове судове рішення, яким у задоволенні зустрічних позовних вимог відмовив повністю.
В іншій частині рішення Печерського районного суду міста Києва від 11 листопада 2021 року залишив без змін.
Вирішив питання про розподіл судових витрат.
Апеляційний суд мотивував постанову тим, що висновки суду першої інстанції в частині вирішення первісного позову є правильними, підтверджуються наявними у справі доказами, яким суд дав належну правову оцінку. Доводи апеляційних скарг не спростовують цих висновків і не свідчать про порушення судом норм матеріального та процесуального права.
Положення статті 36 Закону України «Про іпотеку» передбачають таку підставу припинення зобов'язання, як позасудове врегулювання звернення стягнення на предмет іпотеки з метою забезпечення вимог кредитора - іпотекодержателя. У разі завершення такого позасудового врегулювання, тобто звернення стягнення на предмет іпотеки у способи, визначені статтею 37 Закону України «Про іпотеку», зобов'язання припиняється, оскільки за положеннями цього Закону усі наступні вимоги є недійсними.
У справі, яка переглядається, ОСОБА_2 скористався своїм правом, передбаченим договором іпотеки, та зареєстрував на своє ім'я право власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов'язання у порядку, встановленому статтею 37 Закону України «Про іпотеку», тобто вирішив питання шляхом позасудового врегулювання спору на підставі договору.
Отже, відсутні правові підстави для стягнення з позичальника та поручителя заборгованості за пенею і трьома процентами річних за несвоєчасне виконання грошового зобов'язання за договором позики, оскільки за положеннями Закону України «Про іпотеку» такі вимоги є недійсними.
Верховний Суд постановою від 03 липня 2024 року касаційну скаргу ОСОБА_2 задовольнив частково. Постанову Київського апеляційного суду від 16 лютого 2023 року скасував, справу направив на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
Касаційний суд керувався тим, що суди першої та апеляційної інстанцій дійшли передчасних висновків про те, що єдиним у справі доказом, яким визначена дійсна (ринкова) вартість квартири, є звіт про оцінку майна від 25 березня 2020 року, складений суб'єктом оціночної діяльності ТОВ «Адаміл» на замовлення ОСОБА_2 , оскільки наявні в матеріалах справи документи свідчать про неможливість однозначно стверджувати про встановлення дійсної (ринкової) вартості квартири, а тому суд мав право (всі підстави) самостійно призначити відповідну експертизу, незалежно від наявності клопотання учасників справи. За відсутності належного встановлення обставин щодо визначення дійсної (ринкової) вартості спірної квартири суди першої та апеляційної інстанції дійшли передчасних висновків, що сума перевищення вартості предмета іпотеки над розміром забезпечених вимог іпотекодержателя становить саме 1 647 210,00 грн.
Щодо зустрічного позову Верховний Суд виснував, що суд апеляційної інстанції залишив поза увагою, що для висновку про недійсність наступних вимог кредитора за основним зобов'язанням у зв'язку із застосуванням позасудового способу реалізації предмета іпотеки потрібно встановити, що для застосування інших способів забезпечення основного зобов'язання, яким у справі, що переглядається, є порука, припинився строк звернення з вимогами до поручителя про погашення заборгованості за договором позики, тобто можливість його використання позикодавцем втрачена. Апеляційний суд не дослідив умов договору поруки та не з'ясував, чи установлено цим договором строк припинення поруки відповідно до статті 251 ЦК України.
Встановлення зазначених обставин має важливе правове значення для висновку про недійсність наступних вимог позикодавця за основним зобов'язанням у зв'язку із застосуванням позасудового способу реалізації предмета іпотеки, оскільки закінчення строку, встановленого договором поруки, так само як сплив трьох років від дня настання строку виконання основного зобов'язання, припиняє поруку за умови, що позикодавець протягом строку дії поруки не звернувся до суду з позовом до поручителя.
Київський апеляційний суд постановою від 04 грудня 2024 року апеляційну скаргу ОСОБА_3 задовольнив повністю, а апеляційну скаргу ОСОБА_2 - частково.
Рішення Печерського районного суду міста Києва від 11 листопада 2021 року в частині частково задоволеного зустрічного позову ОСОБА_2 до ОСОБА_1 , ОСОБА_3 про стягнення заборгованості скасував та ухвалив у цій частині нове рішення, яким у задоволенні зустрічних позовних вимог відмовив у повному обсязі.
В іншій частині рішення Печерського районного суду міста Києва від 11 листопада 2021 року залишив без змін.
Стягнув зі ОСОБА_2 на користь ОСОБА_3 15 765,00 грн сплаченого судового збору за подання апеляційної скарги.
У частині залишення без змін рішення місцевого суду про часткове задоволення первісного позову оскаржувану постанову апеляційного суду мотивовано таким.
Апеляційний суд з посиланням на правову позицію, викладену у постанові Великої Палати Верховного Суду від 23 січня 2019 року у справі № 306/1224/16-ц (провадження № 14-501цс18), погодився з висновками суду першої інстанції про те, що ринкова вартість квартири, визначена у складеному на замовлення іпотекодержателя звіті про оцінку майна, не може вважатися достовірною через її проведення без особистого огляду спірного житлового приміщення та відсутність у звіті від 25 березня 2020 року відповідних пояснень і обґрунтування застережень і припущень щодо використання результатів оцінки.
Оскільки сторони не скористалися роз'ясненим їм правом заявити клопотання про призначення судової товарознавчої експертизи, апеляційний суд керувався тим, що звіт про оцінку майна від 25 березня 2020 року, всупереч відомостям, зазначеним у цьому звіті в пункті 1.4 «Процедура оцінки» про проведення натурного обстеження об'єкта оцінки, засвідчує, що в дійсності огляд об'єкта оцінки не проводився, враховуючи, до цього звіту не приєднано жодного відповідного документа за наслідками його натурного обстеження, доказів проведення фотофіксації тощо або принаймні зазначення у звіті дати проведення натурного обстеження.
Натомість звіт про оцінку квартири від 23 березня 2020 року, виконаний на замовлення ОСОБА_3 , містить докази проведення натурного обстеження (фототаблиці), а тому правомірно прийнятий судом першої інстанції як належний та допустимий доказ дійсної (ринкової) вартості квартири, тому у ОСОБА_1 як іпотекодавця є право на відшкодування іпотекодержателем ОСОБА_2 у зв'язку з набуттям ним права власності на предмет іпотеки за дійсною ринковою вартістю, визначеною на момент такого набуття, у розмірі 3 475 000,00 грн (еквівалент 125 000,00 дол. США), перевищення 90 відсотків вартості предмета іпотеки над розміром забезпечених іпотекою вимог та визначеної самостійно іпотекодержателем станом на момент їх пред'явлення (письмова вимога від 04 лютого 2019 року) у виді неповернутої суми позики в розмірі 1 470 273,00 грн (еквівалент 53 000,00 дол. США).
У частині відмови у задоволенні зустрічного позову апеляційний суд керувався тим, що строк виконання основного зобов'язання, з урахуванням додаткових угод до договору позики, закінчився 17 січня 2019 року, і ОСОБА_2 протягом шести місяців, до 17 липня 2019 року, не пред'явив вимоги до ОСОБА_3 як поручителя, а звернувся з позовом лише у травні 2020 року, порука є припиненою і вимоги до ОСОБА_3 про стягнення заборгованості задоволенню не підлягають.
Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги, позиції інших учасників справи
У касаційній скарзі ОСОБА_2 просить скасувати постанову апеляційного суду повністю та рішення суду першої інстанції в частині часткового задоволення первісного позову та у частині незадоволеного розміру зустрічної позовної вимоги, ухвалити нове рішення про відмову у первісному позові та повне задоволення зустрічного позову, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права.
У касаційній скарзі заявник підставою касаційного оскарження судових рішень зазначає пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України, а саме апеляційний суд застосував норму права без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 23 січня 2019 року у справі № 306/1224/16-ц, від 20 березня 2019 року у справі № 306/2053/16-ц, постановах Верховного Судувід 03 липня 2024 року у справі, що переглядається, від 07 серпня 2024 року у справі № 537/2060/22.
Касаційну скаргу мотивовано тим, що суди безпідставно не взяли до уваги звіт про оцінку майна від 25 березня 2020 року.
Апеляційний суд не взяв до уваги висновок Верховного Суду, викладений у постановівід 03 липня 2024 року у справі, що переглядається, про можливість суду під час нового розгляду справи призначити експертизу у цій справі з власної ініціативи без клопотання учасника справи.
Апеляційний суд застосував іншу редакцію частини четвертої статті 559 ЦК України, ніж та, яка була чинною на час виникнення спірних правовідносин.
Суди неправильно визначили розмір забезпечених іпотекою вимог.
Доводи інших учасників справи
Відзив на касаційну скаргу до Верховного Суду на надходив.
Рух справи в суді касаційної інстанції
У грудні 2024 року до Верховного Суду надійшла касаційна скарга ОСОБА_2 , в інтересах якого діє адвокат Ходак В. В., на рішення Печерського районного суду міста Києва від 11 листопада 2021 року та постанову Київського апеляційного суду від 04 грудня 2024 року.
Верховний Суд ухвалою від 26 грудня 2024 року відкрив касаційне провадження у справі та витребував матеріали справи. Відмовив у задоволенні клопотання ОСОБА_2 , в інтересах якого діє адвокат Ходак В. В., про зупинення виконання на рішення Печерського районного суду міста Києва від 11 листопада 2021 року та постанови Київського апеляційного суду від 04 грудня 2024 року до закінчення їх перегляду в касаційному порядку.
У січні 2025 року справа надійшла до Верховного Суду.
Верховний Суд ухвалою від 07 жовтня 2025 року призначив справу до судового розгляду у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи.
Фактичні обставини справи, що встановили суди
17 жовтня 2018 року між ОСОБА_2 (позикодавець) та ОСОБА_3 (позичальник) укладено договір позики, за умовами якого позикодавець передав, а позичальник прийняв у борг грошові кошти у розмірі 1 480 290,00 грн, що за офіційним курсом НБУ на день укладення цього договору становило еквівалент 53 000,00 дол. США, які позичальник зобов'язався повернути позикодавцю не пізніше 17 листопада 2018 року (т. 1, а. с. 12).
У пункті 5 договору позики передбачено, що у разі прострочення позичальником термінів повернення позики він зобов'язаний сплатити позикодавцю суму боргу з урахуванням індексу інфляції за весь час прострочення, а також пеню у розмірі 2 % від суми позики за кожен день прострочення, починаючи з першого дня.
19 листопада та 20 грудня 2018 року ОСОБА_2 та ОСОБА_3 уклали додаткові угоди до договору позики, якими остаточно визначили суму заборгованості у розмірі 1 469 001,00 грн (еквівалент 53 000,00 дол. США за офіційним курсом НБУ станом на 20 грудня 2018 року) та кінцевий строк повернення коштів - 17 січня 2019 року (т. 1, а. с. 13, 14).
У пунктах 4 зазначених додаткових угод сторони погодили, що якщо позичальник не поверне позичену суму грошей до 17 січня 2019 року, він сплачує суму боргу з урахуванням індексу інфляції за весь час прострочення, а також пеню у розмірі 2 % від суми позики за кожен день прострочення платежу, починаючи з першого дня, та несе відповідальність за порушення грошового зобов'язання згідно зі статтею 625 ЦК України.
Факт отримання позичальником у борг обумовленої суми коштів підтверджується розпискою ОСОБА_3 від 17 жовтня 2018 року, що сторони не заперечують (т. 1, а. с. 115, 116).
З метою забезпечення виконання зобов'язань позичальника за договором позики 17 жовтня 2018 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 укладено договір поруки (т. 1, а. с. 20).
Також виконання зобов'язань за договором позики забезпечувалося укладеним 17 жовтня 2018 року між ОСОБА_2 (іпотекодержатель) та ОСОБА_1 (іпотекодавець) договором іпотеки, предметом якого є двокімнатна квартира АДРЕСА_1 (т. 1, а. с. 15-18).
У пункті 2.2 договору іпотеки сторони оцінили вартість предмета іпотеки у розмірі 2 234 400,00 грн, що на день укладення цього договору за курсом НБУ становить еквівалент 80 000,00 дол. США, згідно з висновком про вартість майна, виданим суб'єктом оціночної діяльності 17 жовтня 2018 року.
За змістом пункту 5.1 договору іпотеки сторони дійшли згоди, що іпотекодержатель набуває право звернути стягнення на предмет іпотеки, зокрема, у разі невиконання або неналежного виконання позичальником умов основного зобов'язання, у тому числі, якщо на момент настання будь-якого строку / терміну виконання умов основного зобов'язання, забезпеченого іпотекою, хоча б одна з таких умов не буде виконана.
У пункті 5.2 договору іпотеки передбачено, що за рахунок предмета іпотеки іпотекодержатель має право задовольнити всі вимоги в черговості, передбаченій статтею 534 ЦК України, а саме: у першу чергу - неустойки (штраф, пеня тощо) та будь-якого збільшення основного зобов'язання відповідно до чинного законодавства України; у другу чергу - витрат, пов'язаних з пред'явленням вимоги за основним зобов'язанням і зверненням стягнення на предмет іпотеки; у третю чергу сплачується основне зобов'язання.
У цьому випадку іпотекодержатель надсилає іпотекодавцю та/або позичальнику письмові вимоги про усунення порушення, у яких зазначає, в тому числі, стислий зміст порушених позичальником зобов'язань, вимогу про виконання порушеного зобов'язання у строк 31 день та попередження про звернення стягнення на предмет іпотеки у разі невиконання цієї вимоги шляхом реєстрації права власності іпотекодержателя на предмет іпотеки у порядку позасудового врегулювання (пункт 5.3 договору іпотеки).
За змістом підпунктів 6.1.2, 6.2.2, 6.2.3 договору іпотеки сторони досягли згоди про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі цього договору, в тому числі й шляхом передання предмета іпотеки у власність іпотекодержателю у рахунок виконання основного зобов'язання, і цей договір є правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, яке він набуває у власність на наступний день після спливу строку усунення порушень основного зобов'язання, вказаного в письмовій вимозі, при цьому право власності на предмет іпотеки в рахунок задоволення вимог іпотекодержателя переходить до іпотекодержателя з моменту державної реєстрації цього договору.
Згідно з підпунктом 6.2.4 договору іпотеки іпотекодержатель набуває предмет іпотеки у власність за вартістю, визначеною на момент такого набуття на підставі оцінки предмета іпотеки суб'єктом оціночної діяльності.
Позичальник не повернув ОСОБА_2 суму основного боргу у строки, встановлені договором позики від 17 жовтня 2018 року, з урахуванням погоджених сторонами змін.
У зв'язку з неналежним виконанням умов договору позики ОСОБА_3 (боржнику) та ОСОБА_1 (майновому поручителю) через приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Косенко М. О. були надіслані вимоги від 04 лютого 2019 року про усунення порушень основного зобов'язання, у яких ставилося питання про погашення неповернутої суми позики у розмірі 1 470 273,00 грн (еквівалент 53 000,00 дол. США за офіційним курсом НБУ станом на 04 лютого 2019 року) та попереджалося, що у разі несплати заборгованості за договором позики протягом 31 календарного дня з моменту отримання цієї вимоги ОСОБА_2 як іпотекодержатель реалізує своє право звернути стягнення на предмет іпотеки (т. 1, а. с. 138, 139, 141, 142).
Сторони не заперечували, що 05 лютого 2019 року боржник і майновий поручитель отримали вимоги про усунення порушень основного зобов'язання від 04 лютого 2019 року на суму 1 470 273,00 грн, однак не повернули позикодавцеві грошові кошти у визначений у цих вимогах строк (т. 1, а. с. 143, 144, 153, 154).
26 березня 2020 року приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Легкобит С. О. як державний реєстратор прийняв рішення № 51791618 про державну реєстрацію права власності на квартиру АДРЕСА_1 за іпотекодержателем ОСОБА_2 , підстава - договір іпотеки від 17 жовтня 2018 року (т. 1, а. с. 52, 53).
Згідно зі звітом про оцінку двокімнатної квартири АДРЕСА_1 , складеним 23 березня 2020 року суб'єктом оціночної діяльності Товариством з обмеженою відповідальністю «Адаміл» на замовлення ОСОБА_3 , який діяв в інтересах ОСОБА_1 на підставі довіреності від 17 жовтня 2018 року, станом на 20 березня 2020 року ринкова вартість цієї квартири становила 3 475 000,00 грн, що за офіційним курсом НБУ на день проведення оцінки еквівалентно 125 000,00 дол. США (27,8025 грн / 1 дол. США) (т. 1, а. с. 23-51).
Звітом про оцінку двокімнатної квартири АДРЕСА_1 , складеним 25 березня 2020 року суб'єктом оціночної діяльності ФОП ОСОБА_4 на замовлення ОСОБА_2 , визначено, що станом на 25 березня 2020 року ринкова вартість цієї квартири становила 2 416 234,00 грн, що за офіційним курсом НБУ на день проведення оцінки еквівалентно 87 000,00 дол. США (27,7728 грн - 1 дол. США) (т. 1, а. с. 80-87а).
За доданим ОСОБА_2 до зустрічної позовної заяви розрахунком станом на 26 березня 2020 року у позичальника ОСОБА_3 наявна заборгованість за договором позики у розмірі 11 159 523,80 грн, з яких: 1 481 625,60 грн (еквівалент 53 000,00 дол. США) - основна сума боргу; 9 628 329,98 грн - залишок непогашеної пені; 49 568,20 грн - три проценти річних.
Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.
Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.
Відповідно до частин першої, другої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Згідно з частинами першою, другою та п'ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Зазначеним вимогам закону постанова суду апеляційної інстанції частково не відповідає.
Мотиви, якими керується Верховний Суд, та застосовані норми права
Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України (стаття 2 Закону України «Про судоустрій і статус суддів»).
Відповідно до статті 10 ЦПК України при розгляді справи суд керується принципом верховенства права. Суд розглядає справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України. Суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї та практику Європейського суду з прав людини як джерело права. Забороняється відмова у розгляді справи з мотивів відсутності, неповноти, нечіткості, суперечливості законодавства, що регулює спірні відносини.
Згідно з частинами першою та другою статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
У статті 15 ЦК України передбачено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа також має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
Порушення права пов'язане з позбавленням його суб'єкта можливості здійснити (реалізувати) своє приватне (цивільне) право повністю або частково. Для застосування того чи іншого способу захисту необхідно встановити, які ж приватні (цивільні) права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких приватних (цивільних) прав (інтересів) позивач звернувся до суду.
Відсутність порушеного, невизнаного або оспореного відповідачем приватного (цивільного) права (інтересу) позивача є самостійною підставою для відмови в позові (постанова Верховного Суду від 15 березня 2023 року у справі № 753/8671/21 (провадження № 61-550св22), постанова Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 вересня 2023 року у справі № 582/18/21 (провадження № 61-20968сво21)).
Приватноправовими нормами визначене обмежене коло підстав відмови у судовому захисті цивільного права та інтересу особи, зокрема до них належать: необґрунтованість позовних вимог (встановлена судом відсутність порушеного права або охоронюваного законом інтересу позивача); зловживання матеріальними правами; обрання позивачем неналежного способу захисту його порушеного права / інтересу; сплив позовної давності (постанова Верховного Суду від 08 листопада 2023 року у справі № 761/42030/21 (провадження № 61-12101св23), на яку посилається заявник у касаційній скарзі, постанова Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 11 грудня 2023 року у справі № 607/20787/19 (провадження № 61-11625сво22)).
Щодо доводів касаційної скарги у частині незгоди з висновками судів про стягнення із заявника суми перевищення вартості предмета іпотеки
Звертаючись до суду з первісним позовом, ОСОБА_1 просила стягнути зі ОСОБА_2 на свою користь суму перевищення вартості предмета іпотеки над розміром забезпечених вимог іпотекодержателя у сумі 1 647 210,00 грн на підставі частини п'ятої статті 37 Закону України «Про іпотеку» (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин), посилаючись на те, що ринкова вартість квартири АДРЕСА_1 на момент звернення стягнення на неї у позасудовий спосіб майже вдвічі перевищувала вартість забезпечених вимог кредитора за договором позики та становила 3 475 000,00 грн, що еквівалентно 125 000,00 дол. США.
На підтвердження вартості предмета іпотеки на час звернення стягнення ОСОБА_1 надала суду першої інстанції звіт про оцінку майна від 23 березня 2020 року, проведений станом на 20 березня 2020 року.
На спростування доводів первісного позову ОСОБА_2 надав суду першої інстанції звіт про оцінку майна від 25 березня 2020 року, відповідно до якого вартість іпотечної квартири станом на 25 березня 2020 року становить 2 416 234,00 грн.
Суд першої інстанції, дослідивши та оцінивши вказані докази у частині вирішення первісного позову, з висновками якого погодився апеляційний суд під час нового розгляду справи, виснував, що оцінку предмета іпотеки відповідно до звіту від 25 березня 2020 року здійснено суб'єктом оціночної діяльності шляхом застосування порівняльного методичного підходу без виходу на місце і без огляду самого об'єкта оцінки, тому така оцінка не може вважатися повною та об'єктивною і, як наслідок, не відповідає дійсній ринковій вартості іпотечної квартири. Водночас взяв до уваги звіт про оцінку майна, наданий ОСОБА_1 .
У касаційній сказі заявник посилається на те, що апеляційний суд під час нового розгляду справи не урахував висновків, викладених у постанові Верховного Суду від 03 липня 2024 року у справі, яка переглядається, що за наявності декількох висновків суб'єктів оціночної діяльності з суттєво відмінною вартістю оціненого майна суд з власної ініціативи може призначити експертизу для встановлення дійсної вартості майна.
Згідно з частиною п'ятою статті 37 Закону України «Про іпотеку» іпотекодержатель набуває предмет іпотеки у власність за вартістю, визначеною на момент такого набуття на підставі оцінки предмета іпотеки суб'єктом оціночної діяльності. У разі набуття права власності на предмет іпотеки іпотекодержатель зобов'язаний відшкодувати іпотекодавцю перевищення 90 відсотків вартості предмета іпотеки над розміром забезпечених іпотекою вимог іпотекодержателя.
Вартість предмета іпотеки визначається за згодою між іпотекодавцем і іпотекодержателем або шляхом проведення оцінки предмета іпотеки відповідним суб'єктом оціночної діяльності у випадках, встановлених законом або договором (частина шоста статті 5 Закону України «Про іпотеку» в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин).
Відповідно до статті 582 ЦК України оцінка предмета застави здійснюється у випадках, встановлених договором або законом. Оцінка предмета застави здійснюється заставодавцем разом із заставодержателем відповідно до звичайних цін, що склалися на момент виникнення права застави, якщо інший порядок оцінки предмета застави не встановлений договором або законом.
Згідно з частиною першою статті 3 Закону України «Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність в Україні» оцінка майна, майнових прав - це процес визначення їх вартості на дату оцінки за процедурою, встановленою нормативно-правовими актами, зазначеними у статті 9 цього Закону, і є результатом практичної діяльності суб'єкта оціночної діяльності.
Пунктами 15, 16 Національного стандарту № 1 «Загальні засади оцінки майна і майнових прав», затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 10 вересня 2003 року № 1440 (далі - Національний стандарт № 1), регламентовано, що методи проведення оцінки, що застосовуються під час визначення ринкової вартості об'єкта оцінки в разі використання порівняльного підходу, повинні ґрунтуватись на результатах аналізу цін продажу (пропонування) на подібне майно.
Відповідно до пункту 51 Національного стандарту № 1 незалежна оцінка майна проводиться у такій послідовності: укладення договору на проведення оцінки; ознайомлення з об'єктом оцінки, збирання та оброблення вихідних даних та іншої інформації, необхідної для проведення оцінки; ідентифікація об'єкта оцінки та пов'язаних з ним прав, аналіз можливих обмежень та застережень, які можуть супроводжувати процедуру проведення оцінки та використання її результатів; вибір необхідних методичних підходів, методів та оціночних процедур, що найбільш повно відповідають меті оцінки та обраній базі, визначеним у договорі на проведення оцінки, та їх застосування; узгодження результатів оцінки, отриманих із застосуванням різних методичних підходів; складання звіту про оцінку майна та висновку про вартість об'єкта оцінки на дату оцінки; доопрацювання (актуалізація) звіту та висновку про вартість об'єкта оцінки на нову дату (у разі потреби).
Водночас згідно з пунктом 56 Національного стандарту № 1 звіт про оцінку майна, у тому числі, має містити письмову заяву оцінювача про якість використаних вихідних даних та іншої інформації, особистий огляд об'єкта оцінки (у разі неможливості особистого огляду - відповідні пояснення та обґрунтування застережень і припущень щодо використання результатів оцінки), дотримання національних стандартів оцінки майна та інших нормативно-правових актів з оцінки майна під час її проведення, інші заяви, що є важливими для підтвердження достовірності та об'єктивності оцінки майна і висновку про його вартість.
Застереження та обмеження щодо використання результатів оцінки об'єкта оцінки зазначаються у звіті про оцінку майна. Для проведення оцінки майна застосовуються такі основні методичні підходи: витратний (майновий - для оцінки об'єктів у формі цілісного майнового комплексу та у формі фінансових інтересів); дохідний; порівняльний.
У статті 11 Закону України «Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність в Україні» визначено, що замовники оцінки повинні забезпечити доступ суб'єкта оціночної діяльності до майна, що підлягає оцінці на законних підставах, отримання ним необхідної та достовірної інформації про зазначене майно для проведення оцінки.
У справі, що переглядається, у постанові від 03 липня 2024 року касаційний суд виснував, що суди першої та апеляційної інстанцій дійшли передчасних висновків про те, що єдиним у справі доказом, яким визначена дійсна (ринкова) вартість квартири, є звіт про оцінку майна від 25 березня 2020 року, оскільки наявні в матеріалах справи документи свідчать про неможливість однозначно стверджувати про встановлення дійсної (ринкової) вартості квартири, а тому суд мав самостійно призначити відповідну експертизу, незалежно від наявності клопотання учасників справи.
Крім того, Верховний Суд зазначив, що суди залишили поза увагою те, що у пункті 1.4 «Процедура оцінки» розділу І «Загальні відомості» звіту від 25 березня 2020 року суб'єкт оціночної діяльності вказав, що в процесі оцінки було проведено натурне обстеження об'єкта оцінки.
Апеляційний суд, повторно переглядаючи справу, на виконання вказівок Верховного Суду у цій справі, викладених у постанові від 03 липня 2024 року, оцінивши застереження у вказаному звіті про те, що у процесі оцінки було проведено натурне обстеження об'єкта оцінки, керувався там, що оскільки у цьому звіті відсутні матеріали за наслідками натурного обстеження предмета іпотеки, докази проведення його фотофіксації тощо або зазначення у звіті дати проведення натурного обстеження квартири, то в дійсності під час складення цього звіту огляд об'єкта оцінки не проводився.
Крім того, апеляційний суд урахував, що ОСОБА_1 повідомила суд, що від ОСОБА_2 та/або оцінювача, який виконував оцінку предмета іпотеки на замовлення іпотекодержателя, запиту на доступу до квартири для проведення оцінки не надходило і, відповідно, ОСОБА_1 такого доступу наведеним особам не надавала.
Ураховуючи висновки Верховного Суду у постанові від 03 липня 2024 року, апеляційний суд також роз'яснив учасникам справи їх право звернутися з відповідним клопотанням про призначення судової товарознавчої експертизи для визначення дійсної (ринкової) вартості квартири, однак вони на власний розсуд цим правом не скористалися та не бажали проведення експертизи.
З урахуванням наведеного та за вказаної поведінки учасників справи щодо небажання проведення експертизи апеляційний суд погодився з висновками місцевого суду про те, що звіт про оцінку майна від 25 березня 2020 року не може вважатися належним та достовірним доказом через проведення оцінки без особистого огляду спірної квартири та відсутність у звіті від 25 березня 2020 року відповідних пояснень і обґрунтування застережень і припущень щодо використання результатів оцінки, надавши перевагу поданому ОСОБА_1 звіту про оцінку майна від 23 березня 2020 року.
Натомість звіт про оцінку квартири, складений 23 березня 2020 року на замовлення ОСОБА_3 , містить докази проведення натурного обстеження (фототаблиці), а тому правомірно прийнятий судом першої інстанції як належний та допустимий доказ дійсної (ринкової) вартості квартири, станом на 20 березня 2020 року вартість іпотечної квартири становила 3 475 000,00 грн, що за офіційним курсом НБУ на день проведення оцінки еквівалентно 125 000,00 дол. США (27,8025 грн - 1,00 дол. США).
Оскільки 90 відсотків вартості предмета іпотеки становить 3 127 500,00 грн (3 475 000 грн х 90 %) апеляційний суд погодився з висновками місцевого суду, що зі ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 підлягає стягненню 1 647 210,00 грн (3 127 500,00 грн (ринкова вартість предмета іпотеки) - 1 480 290,00 грн (сума боргу за договором позики)) відповідно до принципу диспозитивності цивільного судочинства, незважаючи на те, що іпотекодержатель задовольнив свої вимоги як кредитора за рахунок предмета іпотеки тільки на суму 1 470 273,00 грн (еквівалент 53 000,00 дол. США станом на 04 лютого 2019 року).
Верховний Суд погоджується з наведеними висновками апеляційного суду, оскільки апеляційний суд взяв до уваги висновки, викладені у постанові Верховного Суду від 03 липня 2024 року у цій справі, надав вичерпні відповіді на доводи заявника щодо належності, допустимості та достовірності звіту про оцінку майна від 25 березня 2020 року, виконаного на замовлення іпотекодержателя, та дійшов обґрунтованого висновку про стягнення різниці між 90 відсотками ринкової вартості предмета іпотеки та сумою боргу, визначеною самим іпотекодержателем у письмовій вимозі.
Верховний Суд відхиляє доводи касаційної скарги, що апеляційний суд не взяв до уваги висновків Верховного Суду, викладених у цій справі, щодо проведення судової експертизи з ініціативи суду з огляду на таке.
У разі якщо наявні у справі докази є взаємо суперечливими, зокрема щодо оцінки вартості майна, її оцінку в разі необхідності може бути здійснено судом з призначенням відповідної судової експертизи. Суд відповідно до норм процесуального законодавства (стаття 103 ЦПК України, стаття 99 ГПК України) не позбавлений можливості, в тому числі, з власної ініціативи призначити експертизу для з'ясування питання щодо обставин, які мають значення для справи.
Таку правову позицію Верховний Суд виклав у постановах від 14 липня 2021 року у справі № 902/834/20, від 13 серпня 2021 року у справі № 917/1196/19, від 30 вересня 2021 року у справі 927/110/18, від 09 червня 2022 року у справі № 922/313/20,від 06 серпня 2024 року у справі № 904/4719/23 та інших.
Верховний Суд у постанові від 03 липня 2024 року, посилаючись на наведений висновок, керувався тим, що апеляційний суд не дослідив належним чином звіт про оцінку майна від 25 березня 2025 року, виконаний на замовлення ОСОБА_2 , за умови належності, допустимості та достовірності якого у справі існували б два взаємосуперечливі докази, а у такому разі у суду є право з власної ініціативи призначити судову експертизу для усунення цієї невизначеності.
Під час нового розгляду справи, апеляційний суд, ураховуючи вказані висновки Верховного Суду, повно дослідив звіти про оцінку майна, надані сторонами, та належно обґрунтував, чому звіт про оцінку майна від 25 березня 2025 року, виконаний на замовлення ОСОБА_2 , не є належним та достовірним доказом у справі, водночас таким вимогам відповідає звіт про оцінку майна від 23 березня 2020 року, виконаний на замовлення боржника.
Апеляційний суд, відхиляючи звіт, наданий іпотекодержателем, зокрема, посилався на висновки, викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 23 січня 2019 року у справі № 306/1224/16-ц, на яку посилається і заявник у касаційній скарзі, про те, що оцінка предмета іпотеки здійснена суб'єктом оціночної діяльності шляхом застосування порівняльного методичного підходу, без виходу на місце і без огляду самого об'єкта будівництва, а тому вона не відповідає дійсній ринковій вартості спірного нерухомого майна.
У касаційній скарзі заявник у цій частині доводів посилається на неврахування висновків Верховного Суду, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 23 січня 2019 року у справі № 306/1224/16-ц, від 20 березня 2019 року у справі № 306/2053/16-ц, про те, що ціна набуття права власності на предмет іпотеки є істотною обставиною і повинна погоджуватися з власником майна.
Вказаний висновок не суперечить висновкам судів у справі, що переглядається, щодо часткового задоволення первісного позову та не спростовує висновків судів щодо належності та достовірності поданого заявником звіту про оцінку майна від 25 березня 2020 року.
Інших доводів у частині незгоди з висновками апеляційного суду щодо дослідження звіту про оцінку майна від 25 березня 2025 року, виконаного на замовлення ОСОБА_2 , заявник у касаційній скарзі не наводить, тому Верховний Суд погоджується з висновками судів у цій частині.
З огляду на вказане за наявності лише одного належного, допустимого та достовірного звіту про оцінку майна, апеляційний суд правильно виснував про відсутність підстав для призначення експертизи з ініціативи суду, що не суперечить висновкам Верховного Суду, викладеним у постанові від 03 липня 2024 року цій справі.
Крім того, апеляційний суд роз'яснив, зокрема, стороні позивача за зустрічним позовом право на подання клопотання про призначення судової товарознавчої експертизи для визначення дійсної (ринкової) вартості квартири, однак матеріали справи не містять доказів подання до апеляційного суду такого клопотання.
Верховний Суд є судом права, а не судом факту, і відповідно до статті 400 ЦПК України не має повноважень самостійно встановлювати обставини справи, не встановлені судами першої та апеляційної інстанцій, а також досліджувати докази справи, змінюючи їх оцінку.
З огляду на вказане судові рішення у частині часткового задоволення первісного позову та стягнення зі ОСОБА_2 на користь ОСОБА_5 1 647 210,00 грн як перевищення 90 відсотків вартості предмета іпотеки над розміром забезпечених іпотекою вимог іпотекодержателя є правильними, а доводи касаційної скарги в цій частині висновків судів не спростовують.
Щодо доводів касаційної скарги у частині незгоди з висновками апеляційного суду про відмову у стягненні заборгованості за договором позики
Звертаючись до суду із зустрічним позовом, ОСОБА_2 просив стягнути солідарно із ОСОБА_3 , ОСОБА_1 заборгованість за договором позики у розмірі 11 159 523,80 грн, посилаючись на те, що вартості набутого ним у власність предмета іпотеки не вистачило на погашення усієї заборгованості, яка виникла у зв'язку з порушенням основного зобов'язання, а тому відповідно до положень ЦК України та Закону України «Про іпотеку» він має право на стягнення суми, якої не вистачає для погашення цієї заборгованості.
Рішення суду першої інстанції у частині часткового задоволення зустрічного позову мотивовано тим, що кредитор має право вимагати виконання зобов'язання боржником у частині, що залишилася невиконаною після завершення позасудового врегулювання, за рахунок іншого виду забезпечення.
Місцевий суд виснував, що на користь ОСОБА_2 підлягає стягненню пеня за період з 01 березня 2019 року до 29 лютого 2020 року, водночас з урахуванням положення частини третьої статті 551 ЦК України зменшив її розмір з 9 628 329,98 грн до 1 480 290,00 грн, та 3 % річних у розмірі 49 284,69 грн.
Апеляційний суд під час першого перегляду справи вважав, що положення статті 36 Закону України «Про іпотеку» передбачають таку підставу припинення зобов'язання, як позасудове врегулювання звернення стягнення на предмет іпотеки з метою забезпечення вимог кредитора - іпотекодержателя. У разі завершення такого позасудового врегулювання, тобто звернення стягнення на предмет іпотеки у способи, визначені статтею 37 Закону України «Про іпотеку», зобов'язання припиняється, оскільки за положеннями цього Закону усі наступні вимоги є недійсними.
Верховний Суд у постанові від 03 липня 2024 року виснував, що суд апеляційної інстанції залишив поза увагою, що для висновку про недійсність наступних вимог кредитора за основним зобов'язанням у зв'язку із застосуванням позасудового способу реалізації предмета іпотеки потрібно встановити, що для застосування інших способів забезпечення основного зобов'язання (яким є порука), сплив строк звернення з вимогами до поручителя про погашення заборгованості за договором позики, тобто можливість його використання позикодавцем втрачена.
Касаційний суд зауважив, що апеляційний суд не дослідив умов договору поруки та не з'ясував, чи установлено цим договором строк припинення поруки відповідно до статті 251 ЦК України та чи сплив такий строк, або у разі незазначення такого строку в договорі, чи спливли три роки від дня настання строку виконання основного зобов'язання, що припиняє поруку за умови, якщо позикодавець протягом цього строку не звернувся до суду з позовом до поручителя.
Під час нового розгляду справи, скасувавши рішення суду першої інстанції у цій частині та відмовивши у задоволенні зустрічного позову, апеляційний суд керувався тим, що строк виконання основного зобов'язання, з урахуванням додаткових угод до договору позики, закінчився 17 січня 2019 року, і ОСОБА_2 відповідно до положень статті 559 ЦК України (в редакції, чинній станом як на час укладення договору поруки, так і на час спливу строку виконання основного зобов'язання 17 січня 2019 року) протягом шести місяців, до 17 липня 2019 року, не пред'явив вимоги до ОСОБА_3 як поручителя, а звернувся з позовом лише у травні 2020 року, порука є припиненою і вимоги до ОСОБА_3 про стягнення заборгованості задоволенню не підлягають.
У касаційній скарзі ОСОБА_2 посилається на те, що апеляційний суд не урахував висновків Верховного Суду у цій справі, зокрема щодо обчислення строку на пред'явлення позову до поручителя, визначеного у редакції частини четвертої статті 559 ЦК України, чинній на час виникнення спірних правовідносин, які не закінчилися та продовжилися на час набрання чинності Законом України від 03 липня 2018 року № 2478-VIII «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо відновлення кредитування» (далі - Закон № 2478-VIII).
Верховний Суд погоджується з наведеними доводами касаційної скарги з огляду на таке.
Законодавець змінив підхід до правового регулювання граничного строку для пред'явлення позову до поручителяу разі невстановлення його у договорі поруки і Законом № 2478-VIIIчастину четверту статті 559 ЦК України виклав у новій редакції такого змісту: «Порука припиняється після закінчення строку поруки, встановленого договором поруки. Якщо такий строк не встановлено, порука припиняється у разі виконання основного зобов'язання у повному обсязі або якщо кредитор протягом трьох років з дня настання строку (терміну) виконання основного зобов'язання не пред'явить позову до поручителя. Якщо строк (термін) виконання основного зобов'язання не встановлений або встановлений моментом пред'явлення вимоги, порука припиняється, якщо кредитор протягом трьох років з дня укладення договору поруки не пред'явить позову до поручителя. Для зобов'язань, виконання яких здійснюється частинами, строк поруки обчислюється окремо за кожною частиною зобов'язання, починаючи з дня закінчення строку або настання терміну виконання відповідної частини такого зобов'язання».
Відповідно до частини першої статті 58 Конституції України закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи.
Закріплений у наведеній нормі принцип незворотності дії закону та інших нормативно-правових актів у часі (lex ad praeterian non valet) полягає в тому, що дія їх не може поширюватися на правовідносини, які виникли і закінчилися до набрання ними чинності, за винятком випадку, коли закон або інші нормативно-правові акти пом'якшують або скасовують відповідальність особи.
У статті 5 ЦК України «Дія актів цивільного законодавства у часі» визначено, що акти цивільного законодавства регулюють відносини, які виникли з дня набрання ними чинності. Акт цивільного законодавства не має зворотної дії у часі, крім випадків, коли він пом'якшує або скасовує цивільну відповідальність особи. Якщо цивільні відносини виникли раніше і регулювалися актом цивільного законодавства, який втратив чинність, новий акт цивільного законодавства застосовується до прав та обов'язків, що виникли з моменту набрання ним чинності.
Системний аналіз викладеного дає змогу виокремити два випадки зворотної дії норм цивільного / господарського законодавства: 1) коли акт законодавства пом'якшує або скасовує цивільну відповідальність; 2) якщо законодавець встановлює спеціальні випадки зворотної дії актів законодавства (висновок Верховного Суду у постанові від 02 червня 2021 року у справі № 904/7905/16).
Відповідно до пункту 2 Прикінцевих і перехідних положень вказаного Закону він застосовується до відносин, що виникли після введення його в дію, а також до відносин, що виникли до введення його в дію та продовжують існувати після введення його в дію, крім частини четвертої статті 36 Закону України «Про іпотеку», що застосовується виключно до договорів і угод, укладених після введення в дію цього Закону.
Отже, цією нормою передбачено правило зворотної дії в часі положень Закону № 2478-VII до відносин, що виникли до введення його в дію та продовжують існувати після введення його в дію, крім частини четвертої статті 36 Закону України «Про іпотеку».
Подібні висновки викладено у постанові Верховного Суду від 07 серпня 2024 року у справі № 537/2060/22, на яку посилається заявник у касаційній скарзі.
Верховний Суд у справі, що переглядається, направляючи справу на новий розгляд, зокрема, у частині вирішення зустрічного позову, посилався на частину четверту статті 559 ЦК України у редакції Закону № 2478-VIII.
Закон № 2478-VIII набрав чинності 04 листопада 2018 року та згідно з пунктом 1 Прикінцевих та перехідних положень його введено у дію через три місяці з дня набрання чинності, тобто 04 лютого 2019 року.
Із встановлених обставин справи вбачається, що станом на 04 лютого 2019 року (дата введення в дію положень Закону № 2478-VIII) іпотека за договором іпотеки у спірних правовідносинах не була припиненою, заборгованість за кредитними договорами не була погашена, зобов'язання за договором позики не були виконані.
Введення в дію положень Закону № 2478-VIII, зокрема нової редакції частини четвертої статті 559 ЦК України, відбулося протягом шестимісячного строку на пред'явлення позову до поручителя за договором поруки, встановленого попередньою редакцією цієї норми.
Отже, за таких обставин на спірні правовідносини у цій справі поширюються положення частини четвертої статті 559 ЦК України в редакції Закону № 2478-VIІІ.
Апеляційний суд наведеного не урахував, не взяв до уваги висновків Верховного Суду у цій частині, викладених у постанові від 03 липня 2024 року, помилково застосував до спірних правовідносин положення частини четвертої статті 559 ЦК України у редакції Закону від 14 червня 2016 року № 1414-VIII, та, як наслідок, висновків по суті зустрічних вимог не викладав, як і мотивів урахування / відхилення заперечень ОСОБА_2 , викладених у апеляційній скарзі по суті вимог зустрічного позову.
Верховний Суд відповідно до положень статті 400 ЦПК України позбавлений процесуальної можливості встановлювати нові обставини, які не були встановлені судами першої та апеляційної інстанцій, та давати оцінку доказам, які суди не дослідили, а отже, не має можливості вирішити спір по суті за зустрічним позовом та ухвалити нове рішення за результатами касаційного перегляду справи в цій частині.
З огляду на вказане є підстави для скасування постанови суду апеляційної інстанції в цій частині з направленням справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
Також підлягає скасуванню постанова апеляційного суду у частині розподілу судових витрат, оскільки розподіл судових витрат здійснюється тим судом, який ухвалює (ухвалив) остаточне рішення у справі, керуючись загальними правилами розподілу судових витрат (постанова Верховного Суду в складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 травня 2020 року в справі № 530/1731/16-ц (провадження № 61-39028св18)).
Висновки Верховного Суду за результатом розгляду касаційної скарги
Згідно з частиною першою статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Відповідно до пункту 1 частини третьої, частини четвертої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази.
Справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції (частина четверта статті 411 ЦПК України).
З огляду на викладене наявні підстави для часткового задоволення касаційної скарги, скасування постанови апеляційного суду у частині вирішення зустрічного позову та розподілу судових витрат з направленням справи в цій частині на новий розгляд до суду апеляційної інстанції та залишення без змін оскаржуваних судових рішень у частині часткового задоволення первісного позову.
Керуючись статтями 400, 410, 411, 416, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду
Касаційну скаргу ОСОБА_2 , в інтересах якого діє адвокат Ходак Владислав Володимирович, задовольнити частково.
Рішення Печерського районного суду міста Києва від 11 листопада 2021 року та постанову Київського апеляційного суду від 04 грудня 2024 року у частині задоволення первісного позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - ОСОБА_3 , про стягнення коштів залишити без змін.
Постанову Київського апеляційного суду від 04 грудня 2024 року у частині вирішення зустрічного позову ОСОБА_2 до ОСОБА_1 , ОСОБА_3 про стягнення заборгованості за договором позики та в частині розподілу судових витрат скасувати, справу в цій частині направити на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її ухвалення, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Головуючий І. М. Фаловська
Судді В. М. Ігнатенко
С. О. Карпенко
В. В. Сердюк
О. М. Ситнік