10 липня 2025 року
м. Київ
ОКРЕМА ДУМКА (розбіжна)
судді Великої Палати Верховного Суду Банаська О. О.
щодо постанови Великої Палати Верховного Суду від 10 липня 2025 року у справі № 826/15959/18 (провадження № 11-35апп25)
Із цією постановою не погоджуюся, оскільки вважаю, що Велика Палата Верховного Суду не мала підстав для скасування рішень судів першої та апеляційної інстанцій та ухвалення нового рішення про відмову в задоволенні позову про здійснення перерахунку заробітної плати (щомісячного довічного утримання).
Короткий зміст і підстави позову
1. У вересні 2018 року ОСОБА_1 звернувся до Окружного адміністративного суду міста Києва з позовом до Верховного Суду України (далі також
відповідач-1), Верховного Суду (далі також відповідач-2), за участі третьої особи, що не заявляє самостійних вимог на предмет спору, - Вищої кваліфікаційної комісії суддів України (далі - третя особа, ВККС), у якому просив:
- зобов'язати Верховний Суд України здійснити ОСОБА_1 перерахунок заробітної плати (щомісячного довічного грошового утримання), ураховуючи пункт 24 розділу ХІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 02 червня 2016 року № 1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів» (далі - Закон № 1402-VIII), у повному обсязі з урахуванням премій та інших надбавок, визначених цим Законом, у період з 01 січня 2017 року по теперішній час;
- зобов'язати Верховний Суд України виплатити належну йому заробітну плату (щомісячне довічне грошове утримання);
- зобов'язати Верховний Суд провести необхідне фінансування видатків на забезпечення перерахунку його заробітної плати.
2. На обґрунтування позовних вимог позивач зазначив, що він обраний суддею Верховного Суду України безстроково. ВККС протягом установленого законом строку не прийняла щодо нього рішення про підтвердження здатності здійснювати правосуддя з незалежних від нього причин, а тому він уважає, що де-факто держава підтвердила його здатність здійснювати правосуддя у найвищій судовій інстанції.
3. За наведеного позивач доводить, що розмір його посадового окладу починаючи з 01 січня 2017 року має обчислюватися з урахуванням пункту 24 розділу ХІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1402-VIII, тобто у розмірі 75 прожиткових мінімумів для працездатних осіб. У цьому контексті наполягає, що Закон № 1402-VIII є спеціальним у правовідносинах щодо суддівської винагороди, що виключає можливість застосовувати інші закони до цих правовідносин.
Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій
4. Окружний адміністративний суд міста Києва рішенням від 26 жовтня 2020 року, залишеним без змін постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 14 вересня 2021 року, позов задовольнив частково, зобов'язав Верховний Суд України здійснити перерахунок заробітної плати ОСОБА_1 у повному обсязі, ураховуючи пункт 24 розділу ХІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1402-VIII, з урахуванням премій та інших надбавок, визначених цим Законом у період з 1 січня 2017 року по теперішній час та виплатити належну ОСОБА_1 заробітну плату, в іншій частині позову відмовив.
5. Задовольняючи позов частково, суди попередніх інстанцій виходили з того, що оскільки позивач є діючим суддею, відповідно спірні правовідносини у справі, що розглядається, підпадають під дію положень статті 135 Закону № 1402-VIII з урахуванням пункту 24 розділу ХІІ «Прикінцеві та перехідні положення» цього Закону, якими визначено порядок розрахунку суддівської винагороди, її складові та не встановлено обов'язку проходження кваліфікаційного оцінювання, тому слід зобов'язати Верховний Суд України здійснити перерахунок заробітної плати позивача в повному обсязі, ураховуючи пункт 24 розділу ХІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1402-VIII, з урахуванням премій та інших надбавок, визначених законом України, у період з 01 січня 2017 по теперішній час та виплатити належну позивачу заробітну плату.
6. Разом з тим суди попередніх інстанцій дійшли висновку про необґрунтованість та передчасність позовної вимоги про зобов'язання Верховного Суду провести необхідне фінансування видатків на забезпечення перерахунку заробітної плати позивача.
7. З аналізу положень частини першої статті 4, частин першої - третьої статті 135 Закону № 1402-VIII суди попередніх інстанцій установили, що судді мають право на виплату суддівської винагороди у розмірі, визначеному відповідними нормами Закону № 1402-VIII, а саме 75 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 1 січня календарного року, з урахуванням доплат за вислугу років та роботу, яка передбачає доступ до державної таємниці.
8. Суди встановили з матеріалів справи, що суддівська винагорода позивачу в період з 01 січня 2017 року по 30 листопада 2018 року виплачувалась відповідно до Закону № 1402-VIII з урахуванням його пункту 23 розділу ХІІ «Прикінцеві та перехідні положення» (посадовий оклад судді Верховного Суду України встановлювався пропорційно з коефіцієнтом 1,3 до посадового окладу судді місцевого суду, який становив розмір 10 мінімальних заробітних плат).
9. Суди попередніх інстанцій узяли до уваги висновки Конституційного Суду України, викладені в Рішенні від 18 лютого 2020 року № 2-р/2020, у якому зазначено, що судді Верховного Суду України мають продовжувати здійснювати свої повноваження як судді Верховного Суду. Отже, фактична диференціація суддів Верховного Суду України та суддів Верховного Суду не узгоджується з принципом незмінюваності суддів, що є складовою конституційної гарантії їх незалежності.
10. Як виснували суди попередніх інстанцій, при визначенні розміру суддівської винагороди позивача застосуванню підлягали положення статті 135 Закону № 1402-VIII з урахуванням пункту 24 розділу ХІІ «Прикінцеві та перехідні положення» цього Закону.
Подання касаційної скарги
11. Не погодившись із рішеннями судів першої та апеляційної інстанцій у частині задоволення позовних вимог, Верховний Суд України подав до Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду касаційну скаргу, у якій стверджує про неправильне застосування судами норм матеріального права без урахування висновків у подібних правовідносинах щодо визначення розміру суддівської винагороди, зазначених у пункті 7 розділу XII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1402-VIII, на підставі Закону України від 07 липня 2010 року № 2453-VI «Про судоустрій і статус суддів» (далі - Закон № 2453-VI), викладених Верховним Судом у постановах від 01 серпня 2018 року у справі № 826/13355/17, від 14 травня 2020 року у справі № 826/12993/17, від 03 червня 2020 року у справі № 826/14879/17 та від 14 липня 2020 року у справі № 826/13405/17.
12. Так, скаржник доводить, що оскільки позивач є суддею Верховного Суду України, до штату Верховного Суду не зарахований, то немає підстав для виплати йому суддівської винагороди суддів Верховного Суду згідно з пунктом 3 частини третьої статті 135, пунктом 24 розділу ХІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1402-VIII. Наполягає, що відповідно до пункту 7 розділу ХІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1402-VIII до припинення діяльності статус, структура, повноваження, порядок роботи, права, обов'язки, гарантії суддів Верховного Суду України визначаються Законом № 2453-VІ.
13. У цьому контексті скаржник зауважує, що набуття суддею Верховного Суду права на суддівську винагороду в розмірі, визначеному пунктом 24 розділу ХІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1402-VІІІ, перебувало у взаємозв'язку не з первинним кваліфікаційним оцінюванням судді для підтвердження здатності здійснювати правосуддя, а з призначенням на посаду судді Верховного Суду за результатами конкурсу, проведеного відповідно до цього Закону, та зарахування його до штату цього суду.
14. Скаржник також наполягає на безпідставності зобов'язання Верховного Суду України здійснити перерахунок заробітної плати позивачу починаючи з 01 січня 2017 року, оскільки днем початку роботи Верховного Суду визначено 15 грудня 2017 року і саме з цієї дати судді Верховного Суду, зараховані до його штату, почали отримувати суддівську винагороду у визначеному Законом № 1402-VІІІ розмірі.
15. Крім того, скаржник посилається на відсутність висновку Верховного Суду щодо питання застосування норми права у правовідносинах, предметом яких є визначення розміру суддівської винагороди саме суддям Верховного Суду України на підставі статті 135, пункту 24 розділу XII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1402-VІІІ, з урахуванням Рішення Конституційного Суду України від 18 лютого 2020 року № 2-р/2020.
Мотиви передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду
16. Ухвалою від 16 січня 2025 року Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі частини п'ятої статті 346 Кодексу адміністративного судочинства (далі - КАС України), вважаючи, що справа № 826/15959/18 містить виключні правові проблеми, які не можуть бути вирішені відповідним касаційним судом у межах оцінки правильності застосування судами нижчих інстанцій норм матеріального права чи дотримання норм процесуального права.
17. Колегія суддів Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду виходила з того, що спірним питанням у цій справі є, зокрема, наявність (відсутність) підстав для здійснення перерахунку суддівської винагороди відповідно до пункту 24 розділу ХІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1402-VIII судді, який був обраний суддею Верховного Суду України безстроково, проте не проходив кваліфікаційного оцінювання (немає рішення про підтвердження здатності судді здійснювати правосуддя у Верховному Суді України), а також не призначений суддею Верховного Суду за результатами конкурсу, проведеного відповідно до цього ж Закону, у контексті прийняття Конституційним Судом України Рішення від 18 лютого 2020 року № 2-р/2020 у справі № 1-15/2018(4086/16).
18. Ще однією правовою проблемою, що потребує вирішення в межах розгляду цієї справи, колегія суддів Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду визначила питання встановлення дати, з якої повинен бути здійснений такий перерахунок заробітної плати (суддівської винагороди), оскільки вказане питання немає чіткого законодавчого врегулювання.
19. Окремо колегія суддів Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду зауважила, що невирішене у цій справі питання стосовно належного фінансування видатків на забезпечення перерахунку заробітної плати позивачу вплине насамперед на права Верховного Суду як головного розпорядника бюджетних коштів, призначених для фінансового забезпечення суддів Верховного Суду України.
20. Отже, на думку колегії суддів Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду, на поставлені запитання неможливо відповісти без вирішення виключної правової проблеми, а саме надання системного тлумачення норм чинного законодавства України (яке було прийнято на виконання Рішення Конституційного Суду України) та положень закону, які діяли на момент виникнення спірних правовідносин і в подальшому визнані неконституційними, шляхом визначення порядку здійснення перерахунку суддівської винагороди відповідно до пункту 24 розділу ХІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1402-VIII судді, який був обраний до Верховного Суду України безстроково, не проходив кваліфікаційного оцінювання, не призначений суддею Верховного Суду за результатами конкурсу, проведеного відповідно до цього Закону, а також періоду, за який має бути здійснений такий перерахунок суддівської винагороди.
21. Як зазначила колегія суддів Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду, станом на 01 січня 2017 року право на отримання суддівської винагороди за правилами статті 135 Закону № 1402-VIII виникало у судді за наявної сукупності певних умов: проходження кваліфікаційного оцінювання, за результатами якого складено висновок про підтвердження здатності кандидата здійснювати судочинство у відповідному суді, створеному на підставі частини першої статті 1 Закону № 1402-VIII та статті 125 Конституції України; зайняття відповідної вакантному місцю в рейтингу суддів посади судді до відповідного суду, створеному на підставі частини першої статті 1 Закону № 1402-VIII та статті 125 Конституції України; зарахування судді до штату відповідного суду, створеного на підставі частини першої статті 1 Закону № 1402-VIII та статті 125 Конституції України; фактичне виконання своїх обов'язків, тобто здійснення правосуддя у відповідному суді, створеному на підставі частини першої статті 1 Закону № 1402-VIII та статті 125 Конституції України; законодавче закріплення розміру посадового окладу суддівської винагороди для судді суду, створеного на підставі частини першої статті 1 Закону № 1402-VIII та статті 125 Конституції України.
22. До ухвалення Конституційним Судом України Рішення від 18 лютого 2020 року № 2-р/2020 не було підстав для нарахування позивачу суддівської винагороди з урахуванням зазначених положень Закону
№ 1402-VIII і лише з моменту визнання неконституційними положень розділу XII «Прикінцеві та перехідні положення» цього Закону № 1402-VIII зі змінами (пунктів 7, 14, 25) та втрати їх чинності фактично було відновлено статус суддів Верховного Суду України.
23. Колегія суддів Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду також зауважила, що 27 грудня 2023 року набув чинності Закон України від 21 листопада 2023 року № 3481-IX «Про внесення змін до розділу ХІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про судоустрій і статус суддів» у зв'язку з Рішенням Конституційного Суду України від 18 лютого 2020 року № 2-р/2020 щодо забезпечення безперервності здійснення правосуддя найвищим судом у системі судоустрою України» (далі - Закон № 3481-IX), яким внесено зміни до Закону № 1402-VIII, зокрема у його розділі XII «Прикінцеві та перехідні положення», шляхом доповнення пунктом 4-1 такого змісту: «Судді Верховного Суду України, обрані на посади до дня набрання чинності Законом України «Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)», продовжують здійснювати свої повноваження як судді Верховного Суду відповідної спеціалізації до звільнення або припинення їхніх повноважень з підстав, визначених Конституцією України. Голова Верховного Суду у двадцятиденний строк з дня набрання чинності Законом України «Про внесення змін до Закону України «Про судоустрій і статус суддів» у зв'язку з Рішенням Конституційного Суду України від 18 лютого 2020 року № 2-р/2020 щодо забезпечення безперервності здійснення правосуддя найвищим судом у системі судоустрою України» зараховує суддів, зазначених в абзаці першому цього пункту, які станом на день набрання чинності зазначеним Законом перебувають у штаті Верховного Суду України, до штату Верховного Суду - у касаційний суд тієї спеціалізації, яка відповідає спеціалізації судової палати Верховного Суду України, в якій такий суддя здійснював правосуддя».
24. Проаналізувавши положення статті 148, розділу XII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1402-VIII, абзацу другого частини десятої статті 51 Бюджетного кодексу України у контексті відмови судів попередніх інстанцій у задоволенні позовних вимог про зобов'язання Верховного Суду провести необхідне фінансування видатків на забезпечення перерахунку заробітної плати позивачу, колегія суддів Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду зазначила, що саме Верховний Суд є головним розпорядником бюджетних коштів щодо фінансового забезпечення суддів Верховного Суду України, який перебуває в процесі припинення [з моменту початку процедури припинення до дня набрання чинності Законом № 3481-IX (27 грудня 2023 року)].
25. Постановою Великої Палати Верховного Суду від 10 липня 2025 року касаційну скаргу Верховного Суду України задоволено, скасовано рішення Окружного адміністративного суду міста Києва та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 14 вересня 2021 року в частині задоволення позовних вимог у справі № 826/15959/18, ухвалено нове рішення про відмову в задоволенні позову ОСОБА_1 про перерахунок посадового окладу, в іншій частині рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 26 жовтня 2020 року та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 14 вересня 2021 року залишено без змін.
26. Велика Палата Верховного Суду погодилась з доводами касаційної скарги про те, що набуття суддею Верховного Суду права на суддівську винагороду у розмірі, визначеному пунктом 24 розділу ХІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1402-VІІІ, перебувало у взаємозв'язку з призначенням на посаду судді Верховного Суду за результатами конкурсу, проведеного відповідно до цього Закону, та зарахування його до штату цього суду.
27. Зазначаючи, що з дня ухвалення Конституційним Судом України Рішення
№ 2-р/2020 (18 лютого 2020 року) втратили чинність приписи пунктів 7, 14 розділу XII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1402-VIII щодо Верховного Суду України, Велика Палата Верховного Суду виснувала, що до 18 лютого 2020 року пункт 7 розділу XII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1402-VIII мав юридичну силу щодо суддів Верховного Суду України, обраних на посади до дня набрання чинності 30 вересня 2016 року Законом України від 02 червня 2016 року № 1401-VIII «Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)» (далі - Закон № 1401-VIII), і унормовував, що суддівська винагорода цих суддів визначається Законом № 2453-VI.
28. Велика Палата Верховного Суду зазначила, що саме з 27 грудня 2023 року (дня набрання чинності Законом № 3481-IX) законодавчо врегульовано процедуру зарахування суддів Верховного Суду України до штату Верховного Суду, а разом з цим і питання встановлення дати, з якої у судді, обраного до Верховного Суду України безстроково, виникає право на отримання суддівської винагороди, визначеної положеннями Закону № 1402-VIII для судді Верховного Суду, - дати зарахування його до штату Верховного Суду відповідно до наказу Голови Верховного Суду.
29. Відтак Велика Палата Верховного Суду зауважила, що ОСОБА_1 станом на дату ухвалення судом першої інстанції рішення перебував у штаті Верховного Суду України і чинне на той час законодавство не врегульовувало питання щодо переведення суддів Верховного Суду України до Верховного Суду.
30. З огляду на зазначене Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що в оспорюваному періоді щодо позивача не існували умови, необхідні для виникнення права на отримання суддівської винагороди у розмірі, визначеному статтею 135 та пунктом 24 розділу ХІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1402-VІІІ для суддів Верховного Суду, оскільки він не був зарахований до штату Верховного Суду і відповідно не здійснював у ньому правосуддя, у зв'язку із чим у межах спірних правовідносин суддівська винагорода позивачу повинна була нараховуватися та виплачуватися саме із застосуванням положень Закону № 2453-VI.
31. Велика Палата Верховного Суду зазначила про помилковість висновку судів попередніх інстанцій щодо задоволення заявлених ОСОБА_1 позовних вимог про зобов'язання Верховного Суду України перерахувати та виплатити йому заробітну плату (суддівську винагороду) / довічне грошове утримання відповідно до пункту 24 розділу ХІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1402-VІІІ.
Підстави висловлення та обґрунтування окремої думки
32. Відповідно до частини третьої статті 34 КАС України суддя, не згодний із судовим рішенням за наслідками розгляду адміністративної справи, може письмово викласти свою окрему думку.
33. Вважаю помилковими висновки Великої Палати Верховного Суду щодо визначення позивачу розміру суддівської винагороди відповідно до положень Закону № 2453-VI та встановлення відсутності підстав для отримання ним суддівської винагороди в розмірі, визначеному статтею 135 та пунктом 24 розділу ХІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1402-VІІІ для суддів Верховного Суду, з мотивів незарахування останнього до штату Верховного Суду і відповідно нездійснення в ньому правосуддя, адже при цьому не було повною мірою враховано Рішення Конституційного Суду України від 18 лютого 2020 року № 2-р/2020 у справі № 1-15/2018(4086/16) та норми Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція).
Щодо врахування Рішення Конституційного Суду України від 18 лютого 2020 року № 2-р/2020 у справі № 1-15/2018(4086/16) для цілей визначення розміру суддівської винагороди
34. Закон № 1402-VIII визначає організацію судової влади та здійснення правосуддя в Україні, що функціонує на засадах верховенства права відповідно до європейських стандартів і забезпечує право кожного на справедливий суд.
35. Положеннями статті 4 зазначеного Закону встановлено, що судоустрій і статус суддів в Україні визначаються Конституцією України та законом. Зміни до цього Закону можуть вноситися виключно законами про внесення змін до Закону № 1402-VIII.
36. 02 червня 2016 року Верховна Рада України прийняла Закон України
№ 1401-VIII «Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)» (далі - Закон № 1401-VIII) та Закон № 1402-VІІІ.
37. Статтею 125 Конституції України (у редакції Закону № 1401-VIII) передбачено, що судоустрій в Україні будується за принципами територіальності та спеціалізації і визначається законом. Суд утворюється, реорганізовується і ліквідовується законом, проєкт якого вносить до Верховної Ради України Президент України після консультацій з Вищою радою правосуддя. Верховний Суд є найвищим судом у системі судоустрою України. Систему судоустрою складають: 1) місцеві суди; 2) апеляційні суди; 3) Верховний Суд. Для розгляду окремих категорій справ відповідно до цього Закону в системі судоустрою діють вищі спеціалізовані суди.
38. За змістом пункту 4 розділу ХІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1402-VIII протягом шести місяців з дня набрання чинності цим Законом Верховний Суд утворюється у порядку та у складі, що визначені цим Законом, а судді до нього призначаються за результатами конкурсу, проведеного відповідно до цього Закону.
39. Згідно з пунктом 7 розділу ХІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону
№ 1402-VІІІ з дня початку роботи Верховного Суду у складі, визначеному цим Законом, Верховний Суд України, Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ, Вищий господарський суд України, Вищий адміністративний суд України припиняють свою діяльність та ліквідуються у встановленому законом порядку. До припинення діяльності статус, структура, повноваження, порядок роботи, права, обов'язки, гарантії суддів цих судів визначаються Законом № 1402-VIII.
40. У свою чергу в пункті 14 розділу ХІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1402-VІІІ унормовано, що судді Верховного Суду України, Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, Вищого господарського суду України, Вищого адміністративного суду України мають право брати участь у конкурсі на посади суддів Верховного Суду у відповідних касаційних судах у порядку, визначеному цим Законом. У разі якщо кандидати з числа суддів мають однакову позицію за рейтингом, визначеним за результатами кваліфікаційного оцінювання для участі у конкурсі на посаду судді Верховного Суду, при всіх інших рівних умовах перевага надається судді, який має більший стаж роботи в судах касаційної інстанції чи Верховному Суді України.
41. Пунктами 22, 23 розділу ХІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1402-VІІІ визначено, що право на отримання суддівської винагороди у розмірах, визначених цим Законом, мають судді, які за результатами кваліфікаційного оцінювання підтвердили відповідність займаній посаді (здатність здійснювати правосуддя у відповідному суді) або призначені на посаду за результатами конкурсу, проведеного після набрання чинності цим Законом. До проходження кваліфікаційного оцінювання суддя отримує суддівську винагороду, визначену відповідно до положень Закону № 2453-VI.
42. Розмір посадового окладу судді, крім зазначеного у пункті 23 цього розділу, становить з 1 січня 2017 року для судді Верховного Суду - 75 мінімальних заробітних плат (пункт 24 розділу ХІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1402-VІІІ). У подальшому з урахуванням змін, внесених Законом
№ 1774-VIII від 06 грудня 2016 року, - 75 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 1 січня календарного року.
43. Відповідно до частин першої, другої статті 135 Закону № 1402-VІІІ суддівська винагорода регулюється цим Законом та не може визначатися іншими нормативно-правовими актами. Суддівська винагорода виплачується судді з дня зарахування його до штату відповідного суду, якщо інше не встановлено цим Законом.
44. 03 жовтня 2016 року Пленум Верховного Суду України вирішив звернутися до Конституційного Суду України із конституційним поданням щодо відповідності Конституції України (конституційності) окремих положень пунктів 4, 7, 8, 9, 11, 13, 14, 17, 20, 22, 23, 25 розділу XII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1402-VIII.
45. 16 жовтня 2019 року Верховна Рада України ухвалила Закон № 193-IX «Про внесення змін до Закону України «Про судоустрій і статус суддів» та деяких законів України щодо діяльності органів суддівського врядування» (який набрав чинності з 1 січня 2020 року). Підпунктом 16 пункту 1 розділу I цього Закону пункти 22, 23 розділу XII «Прикінцеві та перехідні положення» із Закону № 1402-VIII виключені.
46. За наслідками розгляду подання Верховного Суду України щодо відповідності Конституції України (конституційності) окремих положень пунктів 4, 7, 8, 9, 11, 13, 14, 17, 20, 22, 23, 25 розділу XII Закону № 1402-VIII Конституційний Суд України прийняв Рішення від 18 лютого 2020 року
№ 2-р/2020 у справі № 1-15/2018(4086/16), згідно з яким визнано такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними), положення розділу XII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1402-VIII зі змінами: пункту 7 «та ліквідуються» в частині Верховного Суду України; пункту 14 «судді Верховного Суду України»; пункту 25.
47. Приймаючи це Рішення, Конституційний Суд України дійшов висновку, що судді Верховного Суду України мають продовжувати здійснювати свої повноваження як судді Верховного Суду, та зазначив, що фактична диференціація суддів Верховного Суду України та суддів Верховного Суду не узгоджується з принципом незмінюваності суддів, що є складовою конституційної гарантії незалежності суддів.
48. На обґрунтування наведеного висновку Конституційний Суд України послався на те, що порівняльний аналіз положень Конституції України до та після внесення до неї змін Законом № 1401-VIII, приписів Закону № 2453-VI зі змінами та Закону № 1402-VІІІ дає підстави для висновку, що немає відмінностей між юридичним статусом судді Верховного Суду України та судді Верховного Суду.
49. Конституційний Суд України зауважив, що перейменування закріпленого в Конституції України органу - Верховного Суду України не може відбуватися без переведення суддів Верховного Суду України на посади суддів Верховного Суду, оскільки немає відмінностей між юридичним статусом судді Верховного Суду України та судді Верховного Суду, а вилучення слова «України» - власної назви держави - зі словесної конструкції «Верховний Суд України» не може бути підставою для звільнення всіх суддів Верховного Суду України або їх переведення до іншого суду, тим більше суду нижчої інстанції.
50. Також Конституційний Суд України виснував, що у Конституції України до внесення змін Законом № 1401-VIII було передбачено, що Верховний Суд України має статус найвищого судового органу у системі судів загальної юрисдикції (частина друга статті 125). Після набрання чинності Законом
№ 1401-VIII, яким внесено зміни до Конституції України, Верховний Суд набув статусу найвищого суду у системі судоустрою України (частина третя статті 125 Основного Закону України).
51. Провівши системний аналіз положень Конституції України «найвищий судовий орган у системі судів загальної юрисдикції» та «найвищий суд у системі судоустрою України» у взаємозв'язку з положеннями законів України з питань судоустрою та судочинства, Конституційний Суд України зазначив, що вилучення слова «України» - власної назви держави -зі словесної конструкції «Верховний Суд України» не вплинуло на конституційний статус цього органу державної влади.
52. За своєю юридичною природою найвища інстанція судової гілки влади має забезпечувати єдність та сталість судової практики всіх судів, які входять до системи судоустрою України, а тому її конституційний статус полягає у безперервності здійснення повноважень від часу прийняття Основного Закону України. Законом № 1401-VIII не змінено конституційних функцій Верховного Суду України та його місця у системі судоустрою України. Крім того, Законом № 1401-VIII не скасовано та не обмежено прав і свобод людини і громадянина, на чому наголошено у висновках Конституційного Суду України від 20 січня 2016 року № 1-в/2016, від 30 січня 2016 року № 2-в/2016.
53. Таким чином, за змістом згаданого вище Рішення Конституційного Суду України системний аналіз змін до Конституції України, внесених Законом № 1401-VIII, вказує на те, що вони не були спрямовані на припинення діяльності та ліквідацію Верховного Суду України як органу державної влади через вилучення слова «України» - власної назви держави -зі словесної конструкції «Верховний Суд України», Закон № 1401-VIII не порушив принципу інституційної безперервності функціонування найвищого інституту судової влади, який після набрання чинності Законом № 1401-VIII продовжує діяти під назвою «Верховний Суд».
54. Варто наголосити на тому, що в рішенні Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) «Гуменюк та інші проти України» (заява № 11423/19), серед заявників у якій також був ОСОБА_1 , встановлено порушення статті 8 Конвенції, оскільки відповідне втручання щодо de facto усунення суддів старого Верховного Суду України від виконання їхніх суддівських функцій внаслідок судової реформи не відповідало вимогам законності для цілі Конвенції.
55. Доходячи цього висновку, ЄСПЛ надав першочергове значення Рішенню Конституційного Суду України від 18 лютого 2020 року № 2-р/2020, яким відповідні законодавчі заходи були визнані неконституційними та в якому зазначалося, що судді старого Верховного Суду України мали право продовжувати виконувати свої функції як судді нового Верховного Суду.
56. ЄСПЛ погодився з Конституційним Судом України, що принцип незмінності суддів не було дотримано у справах заявників, оскільки вони не змогли продовжити виконувати свої функції як судді нового Верховного Суду.
57. За висновком ЄСПЛ, Уряд не довів, що спосіб, в який заявники були змушені брати участь у конкурсі для збереження права виконувати свої суддівські обов'язки, і, зокрема, спосіб організації конкурсу, у тому числі вибір членів комісії та відсутність інституційних й процесуальних гарантій, відповідали конституційним принципам загального захисту прав особи, а також спеціальним гарантіям, які стосуються терміну перебування на посаді судді (див. пункти 23 та 24), у тому числі принципу незмінності суддів, який згідно з практикою Суду, а також міжнародними документами та документами Ради Європи є ключовим елементом для підтримання незалежності суддів і суспільної довіри до судової влади [пункт 99 рішення ЄСПЛ «Гуменюк та інші проти України» (заява № 11423/19)].
58. ЄСПЛ також наголосив, що з грудня 2017 року, коли почав працювати Верховний Суд, заявники не могли виконувати суддівські функції як судді Верховного Суду, а неспроможність національних органів влади врегулювати ситуацію заявників після ухвалення Рішення Конституційного Суду України від 18 лютого 2020 року № 2-р/2020, що призвело до їхньої нездатності відновити свою суддівську діяльність протягом значного періоду часу, також «серйозно підірвала правову визначеність та передбачуваність конституційних принципів незалежності суддів».
59. Подібні за змістом висновки також містяться у рішенні ЄСПЛ «Головчук проти України» (заяви № 16111/19 та № 4737/21).
60. Отже, з огляду на наведені вище висновки Конституційного Суду цілком очевидним та беззаперечним, на мою думку, при визначенні розміру суддівської винагороди позивача є застосування положення статті 135 Закону № 1402-VIII з урахуванням пункту 24 розділу ХІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1402-VIII, тобтовизначення суддівської винагороди позивачу в розмірі 75 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, а не в розмірі, визначеному Законом № 2453-VI.
61. Водночас Велика Палата Верховного Суду зазначила, що відповідач, нараховуючи та виплачуючи позивачеві суддівську винагороду відповідно до положень Закону № 2453-VI, діяв на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України, оскільки в оспорюваному періоді щодо позивача не було умов, необхідних для виникнення права на отримання суддівської винагороди у розмірі, визначеному статтею 135 та пунктом 24 розділу ХІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1402-VІІІ для суддів Верховного Суду, адже він не був зарахований до штату Верховного Суду і відповідно не здійснював у ньому правосуддя.
62. Мотиви Великої Палати Верховного Суду зводяться до того, що питання набуття позивачем права на суддівську винагороду в розмірі, визначеному статтею 135 та пунктом 24 розділу ХІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1402-VІІ, перебувало у взаємозв'язку з моментом прийняття Конституційним Судом України Рішення від 18 лютого 2020 рокутаз днем набрання чинності Законом № 3481-ІХ, прийнятого на виконання зазначеного Рішення.
63. Наведені висновки Велика Палата Верховного Суду зробила, посилаючись на приписи частини другої статті 152 Конституції України, статті 91 Закону України від 13 липня 2017 року № 2136-VIII «Про Конституційний Суд України» та пункт 3 резолютивної частини цього Рішення, згідно з яким положення Закону № 1402-VIII зі змінами, визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України цього Рішення.
64. Однак, на моє переконання, зміст конституційних роз'яснень, з якими фактично погодився ЄСПЛ у рішеннях «Гуменюк та інші проти України» (заява № 11423/19), «Головчук проти України» (заяви № 16111/19 та № 4737/21), переконливо свідчитьпро те, що позивач набув право на отримання суддівської винагороди, визначеної Законом № 1401-VIII, без потреби бути зарахованим до штату Верховного Суду, позаяк він перебував у штаті Верховного Суду України, зміна назви якого не вплинула на його конституційний статус як найвищого суду в системі судоустрою України, а відмінностей між юридичним статусом судді Верховного Суду України та судді Верховного Суду немає.
65. Навіть якщо умовно погодитись із висновкомВеликої Палати Верховного Суду про те, що до 18 лютого 2020 року пункт 7 розділу XII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1402-VIII мав юридичну силу щодо суддів Верховного Суду України, обраних на посади до дня набрання чинності Законом № 1401-VIII, і унормовував, що суддівська винагорода цих суддів визначається Законом № 2453-VI, результат вирішення спору все одно не міг би призвести до повної відмови в позові.
66. З огляду на обставини цієї справи слід врахувати, що позивач звернувся у вересні 2018 року до адміністративного суду з позовом, у якому просив зобов'язати Верховний Суд України здійснити перерахунок його заробітної плати з 01 січня 2017 року по теперішній час, за яким суд першої інстанції ухвалив рішення 26 жовтня 2020 року.
67. Відтак щодо питання, з якої дати необхідно здійснити перерахунок суддівської винагороди, відповідно до пункту 24 розділу ХІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1402-VIII, судді, який був обраний до Верховного Суду України, такою датою слід визначити дату ухвалення Рішення Конституційного Суду України від 18 лютого 2020 року № 2-р/2020.
68. Таким чином, позов ОСОБА_1 підлягав задоволенню щонайменше за період з 18 лютого 2020 року (дата ухвалення Рішення Конституційного Суду України № 2-р/2020) по 26 жовтня 2020 року (дата ухвалення рішення судом першої інстанції).
69. До того ж при вирішенні цієї справи, з моєї точки зору, не можна було не врахувати рішення Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 19 лютого 2024 року у справі № 990/47/23, яким скасовано рішення Вищої ради правосуддя від 23 лютого 2023 року № 136/0/15-23 в частині звільнення ОСОБА_1 з посади судді Верховного Суду України у зв'язку з поданням заяви про відставку та зобов'язано Вищу раду правосуддя в цій частині повторно розглянути заяву ОСОБА_1 про звільнення з посади судді Верховного Суду у відставку від 30 червня 2022 року.
70. У подальшому, 30 квітня 2024 року, Вища рада правосуддя ухвалила рішення № 1314/0/15-24, яким звільнила ОСОБА_1 з посади судді Верховного Суду у зв'язку з поданням заяви про відставку.
71. Наголошую на тому, що ОСОБА_1 було звільнено у відставку з посади саме судді Верховного Суду і цей факт підтверджено як рішенням Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 19 лютого 2024 року у справі № 990/47/23, так і рішенням Вищої ради правосуддя від 30 квітня 2024 року № 1314/0/15-24.
72. Окрім того, на мою думку, безсумнівний вплив на спірні правовідносини також має Рішення Конституційного Суду України № 3-р(ІІ)/2024 від 26 березня 2024 року, в якому Конституційний Суд України, з-поміж іншого, дійшов висновку про те, що пунктом 7 розділу XII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1402-VIII законодавець фактично визначив певну категорію суддів, а саме суддів Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, Вищого господарського суду України, Вищого адміністративного суду України, для яких до припинення діяльності цих судів усупереч конституційній гарантії матеріального забезпечення суддів як елементу їх незалежності та принципу єдиного статусу суддів вибірково встановив інший (менший) розмір винагороди судді, визначений Законом
№ 2453-VI, порівняно із суддями, яким винагороду судді визначено Законом
№ 1402-VIII. Тому оспорюваний припис Закону № 1402-VIII звужує гарантії незалежності вказаної категорії суддів, що є впливом на цих суддів, відтак створює загрозу як для їх незалежності, так і судової влади в цілому, не відповідає вимозі юридичної визначеності щодо унормування розміру винагороди судді законом про судоустрій, а отже, суперечить приписам частин першої, другої статті 8, частини другої статті 19, частин першої, другої статті 126, частині другій статті 130 Конституції України.
73. Варто звернути увагу на те, що на зазначені рішення Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду, Вищої ради правосуддя та Конституційного Суду України від 26 березня 2024 року № 3-р(ІІ)/2024 у своїх письмових поясненнях від 14 березня 2025 року посилався позивач, однак вони залишені Великою Палатою Верховного Суду без належної оцінки та уваги.
Щодо застосування Закону № 3481-ІХ в спірних правовідносинах
74. Не можу погодитися з висновком Великої Палати Верховного Суду про те, що у позивача відсутнє право на отримання суддівської винагороди у розмірі, визначеному статтею 135 та пунктом 24 розділу ХІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1402-VІІІ для суддів Верховного Суду, оскільки він не був зарахований до штату Верховного Суду і відповідно не здійснював у ньому правосуддя у згідно з положеннями Закону № 3481-IX, яким законодавчо врегульовано процедуру зарахування суддів Верховного Суду України до штату Верховного Суду і, як наслідок, виникнення права на отримання суддівської винагороди, визначеної положеннями Закону № 1402-VIII для судді Верховного Суду, з дати зарахування його до штату Верховного Суду відповідно до наказу Голови Верховного Суду.
75. Насамперед слід врахувати, що Закон № 3481-IX набрав чинності з 27 грудня 2023 року.
76. Водночас, як слідує з рішення Вищої ради правосуддя від 30 квітня 2024 року № 1314/0/15-24, ОСОБА_1 звільнено у відставку на підставі поданої 30 червня 2022 року заяви у зв'язку з наявністю достатнього суддівського стажу (стаж роботи ОСОБА_1 на посаді судді (станом на 3 серпня 2022 року) становить 37 років 9 місяців 15 днів) та досягненням шістдесяти п'яти років.
77. Згідно з пунктом 1 частини сьомої статті 126 Конституції України повноваження судді припиняються у разі досягнення суддею шістдесяти п'яти років.
78. Статтею 120 Закону № 1402-VIII передбачено, що повноваження судді припиняються з наступного дня після досягнення ним шістдесяти п'яти років. З-поміж іншого, визначено, що суддя не може здійснювати правосуддя з наступного дня після досягнення ним шістдесяти п'яти років.
79. Таким чином, на момент набрання чинності Законом № 3481-IX позивач досяг шістдесяти п'яти років, а тому, на моє переконання, до нього апріорі не могли бути застосовані процедури, визначені зазначеним Законом щодо зарахування його до штату Верховного Суду, оскільки наведене суперечило б конституційним положенням пункту 1 частини сьомої статті 126 Конституції України та статті 120 Закону № 1402-VIII.
80. Відтак наведений висновок Великої Палати Верховного Суду щодо застосування Закону № 3481-IX до спірних правовідносин, на мою думку, є помилковим та не відповідає фактичним обставинам цього спору.
Щодо неврахування статті 14 Конвенції, статті 1 Першого протоколу до Конвенції
81. Відповідно до статті 9 Конституції України чинні міжнародні договори, згоду на обов'язковість яких надала Верховна Рада України, є частиною національного законодавства України.
82. Одним з міжнародних договорів щодо прав людини є Конвенція, яка ратифікована Україною 17 липня 1997 року (№ 475/97-ВР), набула чинності 11 вересня 1997 року і стала частиною національного законодавства, яке підлягає застосуванню.
83. Міжнародним документом, що визначає правовий статус як самого ЄСПЛ, так і його рішень, є зазначена Конвенція, зокрема її розділ ІІ.
84. Порядок виконання рішень ЄСПЛ передбачений Законом України від 23 лютого 2006 року № 3477-IV «Про виконання рішень та застосування практики ЄСПЛ», статтею 17 якого визначено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику ЄСПЛ як джерело права.
85. Так, відповідно до Конвенції Високі Договірні Сторони гарантують кожній людині, яка знаходиться під їхньою юрисдикцією, права і свободи, визначені в розділі 1 цієї Конвенції.
86. Стаття 14 Конвенції передбачає, що здійснення прав і свобод, викладених у цій Конвенції, гарантується без будь-якої дискримінації за ознакою статі, раси, кольору шкіри, мови, релігії, політичних чи інших переконань, національного або соціального походження, належності до національних меншин майнового стану, народження або інших обставин.
87. Згідно з практикою ЄСПЛ, з метою з'ясування обставин існування дискримінації у конкретній ситуації застосовується триступеневий тест: по-перше, виявлення двох категорій осіб, які є порівнюваними та відмінними, оскільки відповідно до Конвенції, дискримінація передбачає належність людини до певної групи; по-друге, встановлення, чи дійсно члени цих двох груп оцінюються по-різному; і, по-третє, якщо так, то чи для цього є об'єктивні, обґрунтовані підстави.
88. ЄСПЛ у своєму рішенні від 07 лютого 2014 року № 10441/06 у справі «Пічкур проти України» (пункти 48, 49) зазначив, що дискримінація означає поводження з особами у різний спосіб, без об'єктивного та розумного обґрунтування (див. рішення у справі «Вілліс проти Сполученого Королівства» (Willis v. the United Kingdom), заява № 36042/97, n. 48, ECHR 2002-IV).
89. Відмінність у ставленні є дискримінаційною, якщо вона не має об'єктивного та розумного обґрунтування, іншими словами, якщо вона не переслідує легітимну ціль або якщо немає розумного співвідношення між застосованими засобами та переслідуваною ціллю. Договірна держава користується свободою розсуду при визначенні того, якою мірою відмінності в інших схожих ситуаціях виправдовують різне ставлення (див. рішення від 21 лютого 1997 року у справі «Ван Раалте проти Нідерландів» (Van Raalte v. the Netherlands), n. 39, Reports 1997-1).
90. На заборону дискримінації згідно зі статтею 14 можна посилатися лише у зв'язку з одним з інших основних прав, захищених Конвенцією.
91. У справах за статтею 14 у поєднанні зі статтею 1 Першого протоколу до Конвенції ЄСПЛ перевіряє, чи були заявники у відносно подібному чи аналогічному становищі з групою осіб, з якою вони себе порівнювали. Однак не будь-яка різниця в поводженні означатиме порушення статті 14: Держави користуються певною свободою розсуду в оцінці того, чи виправдовують відмінності в схожих ситуаціях різне ставлення і якою мірою. Межі свободи розсуду змінюються залежно від обставин, предмета та передумов. Конвенція зазвичай надає державі широку свободу розсуду, коли йдеться про загальні заходи економічної чи соціальної стратегії («Шполяр і Дєжчі Вртіч Пчеліце проти Хорватії» (Spoljar and Djecji Vrtic Pcelice v. Croatia) (ріш.), 2020, § 33-36).
92. Хоча обсяг повноважень держави згідно зі статтею 1 Першого протоколу до Конвенції може в деяких випадках бути широким, такі повноваження не можуть реалізовуватись із порушенням принципу рівності. Якщо заявнику було відмовлено в наданні всього або частково певного активу на дискримінаційній підставі, передбаченій статтею 14, відповідним критерієм тут є те, чи мав би він чи вона, якби не дискримінаційне ставлення, на яке скаржиться заявник, право відповідно до внутрішнього законодавства стосовно активів, про які йдеться («Фабрі проти Франції» (Fabris v. France) [ВП], 2013, § 52; див. також «Шалтініте проти Литви» (Saltinyte v. Lithuania), 2021, § 59, щодо виплат соціального страхування).
93. Практика ЄСПЛ про дискримінацію, що прирівнювалася до порушення статті 14 у поєднанні зі статтею 1 Першого протоколу до Конвенції (захист власності), є широкою та різноманітною. Деякі форми соціального забезпечення, наприклад виплати та пенсії, можуть підпадати під обсяг застосування статті 1 Першого протоколу до Конвенції, оскільки вони становлять «майно» у розумінні такого положення. Так, у результаті розгляду ЄСПЛ низки справ було визнано, що захист від дискримінації поширюється на різні соціальні виплати, зокрема і пенсійні виплати (справа «Пічкур проти України»).
94. У пункті 50 рішення ЄСПЛ «Щокін проти України» (№ 23759/03 та № 37943/06) зазначено, що перша та найважливіша вимога статті 1 Першого протоколу до Конвенції полягає в тому, що будь-яке втручання публічних органів у мирне володіння майном повинно бути законним. Говорячи про «закон», стаття 1 Першого протоколу до Конвенції посилається на ту саму концепцію, що міститься в інших положеннях цієї Конвенції (див. рішення у справі «Шпачек s.r.о.» проти Чеської Республіки» (Spacek, s.r.o. v. The Czech Republic, № 26449/95). Ця концепція вимагає, перш за все, щоб такі заходи мали підстави в національному законодавстві. Вона також відсилає до якості такого закону, вимагаючи, щоб він був доступним для зацікавлених осіб, чітким та передбачуваним у своєму застосуванні (див. рішення у справі «Бейелер проти Італії» (Beyeler v. Italy, № 33202/96).
95. Як слідує з матеріалів справи, спір у ній виник у зв'язку з наявними нерівними умовами відносно суддів суду найвищої інстанції за відсутності відмінностей між їх юридичним статусом, що стосуються нарахування та виплати суддівської винагороди.
96. Водночас обґрунтування Великої Палати Верховного Суду щодо незастосування приписів статті 135 та пункту 24 розділу ХІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1402-VІІІ до позивача в частині оплати праці, зокрема, різницею в статусах суддів Верховного Суду та Верховного Суду України та недотримання позивачем процедури зарахування до штату Верховного Суду в порядку, визначеному Законом № 3481-IX, свідчить про наявність різного ставлення до різних осіб за однакових обставин і за відсутності виправдання такого різного ставлення, тобто про дискримінацію, що є порушенням основних принципів Конституції України та Конвенції, положення якої підлягають застосуванню незалежно від наявності рішення Конституційного Суду України.
97. До того ж Верховний Суд неодноразово наголошував, що суди не повинні застосовувати положення нормативно-правових актів, які не відповідають Конституції та законам України, незалежно від того, чи оскаржувалися такі акти в судовому порядку та чи є вони чинними на момент розгляду справи, тобто згідно з правовим висновком Верховного Суду такі нормативні акти (як закони, так і підзаконні акти) не можуть застосовуватися навіть у випадках, коли вони є чинними (див. постанову Верховного Суду України від 10 лютого 2016 року у справі № 537/5837/14-а, постанови Верховного Суду від 12 березня 2019 року у справі № 913/204/18, від 10 березня 2020 року у справі № 160/1088/19 тощо).
98. Знову ж таки у питанні застосування Закону № 3481-IX у спірних правовідносинах привертаю увагу до Рішення Конституційного Суду України від 26 березня 2024 року № 3-р(ІІ)/2024, в пункті 8.1 якого зазначено, що приписи Закону № 1402-VIII з урахуванням змін, унесених Законом № 3481-IX, свідчать про те, що для суддів Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, Вищого господарського суду України, Вищого адміністративного суду України у разі продовження ними суддівської кар'єри, їх гарантії, зокрема щодо отримання винагороди судді, буде визначено Законом № 1402-VIII лише після переведення їх до відповідних судів; для суддів цих судів, які звільнилися у відставку до або після ухвалення Закону № 3481-IX, гарантії незалежності визначено Законом № 1402-VIII з дня набрання чинності Законом № 3481-IX. Тобто продовжує існувати нічим не виправдане та не обґрунтоване подвійне унормування гарантій матеріального забезпечення суддів, а питання тривалого зниження для суддів зазначених вищих спеціалізованих судів рівня таких гарантій порівняно з іншими суддями не розв'язане й після ухвалення Закону № 3481-IX.
99. У цьому ж Рішенні Конституційного Суду України від 26 березня 2024 року № 3-р(ІІ)/2024 зауважено, що внормування права на винагороду судді має відповідати меті встановлення конституційної гарантії матеріального забезпечення суддів як елементу їх незалежності та принципу єдиного статусу суддів, а отже, судді однієї системи та одного рівня судів України є рівними в гарантіях матеріального забезпечення, зокрема в частині розміру винагороди судді. Тобто винагорода судді не може бути різною для певної категорії суддів через підстави, що не пов'язані з єдиним статусом суддів, зокрема бути різною для суддів через запроваджені в суді системи, за якими винагорода судді залежить від обліку робочого часу чи інших обставин, що вказують на результати їхньої роботи, або бути меншою для судді, який фактично не здійснює судочинства через обставини, що не залежать від нього особисто або не обумовлені його поведінкою.
100. На мою думку, характер спору та підстави його виникнення зумовлені дискримінаційним підходом законодавця до визначення розміру суддівської винагороди для суддів, що порушує принцип недопустимості дискримінації, принцип єдності статусу суддів, конституційні гарантії їх незалежності.
101. Як наслідок, таке законодавче регулювання щодо визначення розміру суддівської винагороди, на моє переконання, становить втручання у право власності (мирне володіння майном), яке захищається статтею 41 Конституції України та статтею 1 Першого протоколу до Конвенції.
102. Ураховуючи наведене, вважаю, що у цій справі Велика Палата Верховного Суду повинна була підтримати висновки судів першої та апеляційної інстанцій щодо визначення розміру суддівської винагороди позивача із застосуванням положення статті 135 з урахуванням пункту 24 розділу ХІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1402-VIII.
103. На мою думку, Велика Палата Верховного Суду мала відхилити касаційну скаргу Верховного Суду України та залишити без змін рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 26 жовтня 2020 року та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 14 вересня 2021 року в частині задоволення позовних вимог у справі № 826/15959/18.
Суддя О. О. Банасько