вул. Шолуденка, буд. 1, літера А, м. Київ, 04116 (044) 230-06-58 inbox@anec.court.gov.ua
"11" листопада 2025 р. Справа№910/4476/25
Північний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:
головуючого: Владимиренко С.В.
суддів: Демидової А.М.
Ходаківської І.П.
за участю секретаря судового засідання Невмержицької О.В.
за участю представників учасників справи згідно протоколу судового засідання від 11.11.2025
розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу Фізичної особи-підприємця Котлярова Ігора Сергійовича
на рішення Господарського суду міста Києва від 03.07.2025
у справі №910/4476/25 (суддя Алєєва І.В.)
за позовом Фізичної особи - підприємця Шуляк Олександра Миколайовича
до Фізичної особи-підприємця Котлярова Ігора Сергійовича
про стягнення 1 130 814, 54 грн
Фізична особа - підприємець Шуляк Олександр Миколайович (далі - позивач) звернувся до Господарського суду міста Києва з позовом до Фізичної особи-підприємця Котлярова Ігора Сергійовича (далі - відповідач) про стягнення 1 130 814, 54 грн.
Позовні вимоги обґрунтовані тим, що відповідачем порушено умови укладеного між сторонами Договору оренди №010223 від 01.03.2023 в частині своєчасної та повної оплати орендних платежів за користування приміщенням, внаслідок чого виникла заборгованість у розмірі 727 500, 00 грн, у зв'язку з чим з відповідача просив стягнути пеню у розмірі 179 864, 15 грн за несвоєчасну оплату та не сплату орендних платежів.
Також позивачем зазначено, що відповідач на виконання умов договору не сплатив гарантійний платіж у розмірі 50 000, 00 грн, а також 88 570, 00 грн за спожиті комунальні послуги.
За порушення грошового зобов'язання позивач нарахував відповідачу на підставі частини 2 статті 625 Цивільного кодексу України (далі за текстом - ЦК України) 3% річних та інфляційних втрат.
Господарський суд міста Києва рішенням від 03.07.2025 у справі №910/4476/25 позовні вимоги задовольнив. Стягнув з Фізичної особи-підприємця Котлярова Ігора Сергійовича на користь Фізичної особи - підприємця Шуляка Олександра Миколайовича заборгованість у розмірі 866 070, 00 грн, пеню у розмірі 179 864, 15 грн, інфляційні втрати у розмірі 66 058, 13 грн, 3 % річних у розмірі 18 822, 26 грн та витрати зі сплати судового збору у розмірі 16 962, 22 грн.
Задовольняючи позов, суд першої інстанції встановив, що відповідачем систематично порушувались зобов'язання протягом дії Договору щодо своєчасної сплати орендних платежів за користування приміщенням, а починаючи з 20.07.2024 взагалі припинено оплату, внаслідок чого за Договором №010223 від 01.02.2023 виникла заборгованість по сплаті орендної плати в сумі 727 500,00 грн.
Здійснивши перевірку наданого позивачем математичного розрахунку пені, Господарський суд міста Києва дійшов висновку про обґрунтованість вимог позивача про стягнення з відповідача пені у розмірі 179 864, 15 грн.
Господарський суд міста Києва встановив, що гарантійний платіж у розмірі 50 000,00 гривень відповідно до п.3.6 Договору на банківський рахунок позивача не надходив, а загальна сума заборгованості по сплаті спожитих комунальних послуг станом на 01.02.2025 становить 88 570, 00 грн.
Також, суд встановив, що розрахунок 3 % річних та інфляційних втрат виконаний арифметично вірно, відтак, сума 3% річних та інфляційних втрат присуджена до стягненню з відповідача на користь позивача в заявленому позивачем розмірі.
Не погоджуючись з ухваленим рішенням, Фізична особа-підприємець Котляров Ігор Сергійович звернувся до апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій просить поновити строк на апеляційне оскарження рішення Господарського суду міста Києва від 03.07.2025 у справі №910/4476/25; зменшити розмір судового збору за подання апеляційної скарги на рішення Господарського суду міста Києва від 03.07.2025 №910/4476/25 та встановити 30 - денний строк для його сплати з дати відкриття апеляційного провадження по справі; скасувати рішення Господарського суду міста Києва від 03.07.2025 у справі №910/4476/25 та ухвалити нове, яким у задоволенні позовних вимог Фізичної особи - підприємця Котлярова Ігоря Сергійовича відмовити в повному обсязі.
В обґрунтування доводів та вимог апеляційної скарги відповідач зазначає, що матеріали судової справи не містять жодних доказів обізнаності його, як відповідача про розгляд даної судової справи.
Також відповідачем повідомлено суд апеляційної інстанції, що користування приміщенням з метою здійснення підприємницької діяльності ним здійснювалось до 30.09.2024, та після погодження розірвання Договору №010223, між сторонами відбувались перемовини щодо продовження відносин оренди та користування приміщенням, що знаходиться за адресою: м. Київ, вул. Німанська, буд.2, шляхом підписання нового договору із змінами істотних умов. Однак, 15.10.2024 позивач без будь-якого попередження змінив замки в приміщенні і припинив відповідачу доступ до приміщення, а майно, що перебувало у власності відповідача та майно, що знаходилось в приміщенні отримане ним в тимчасове платне користування для ведення господарської діяльності позивач відповідачу не повернув.
Відповідач в апеляційній скарзі визнав, що у деяких випадках оплата орендної плати здійснювалася не до першого числа місяця, як це передбачено договором. Такі дії стали можливі за усною домовленістю із позивачем, що з плином часу проігноровано та не визнається. На думку відповідача, це не надає позивачу права нарахувати штрафні санкції в повному обсязі, як це визнано судом першої інстанції.
Щодо гарантійного платежу, відповідач зазначив, що на виконання умов попереднього Договору оренди позивачу вже було передано гарантійний платіж у сумі 50 000,00 грн готівкою та після припинення дії попереднього Договору, гарантійний внесок залишився у позивача в рахунок нових договірних відносин за Договором оренди №010223 від 01.02.2023.
Відповідно до витягу з протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 05.08.2025 апеляційну скаргу Фізичної особи-підприємця Котлярова Ігора Сергійовича на рішення Господарського суду міста Києва від 03.07.2025 у справі №910/4476/25 передано на розгляд колегії суддів у складі: головуючий суддя - Владимиренко С.В., судді: Демидова А.М., Ходаківська І.П.
Північний апеляційний господарський суд ухвалою від 11.08.2025 відмовив Фізичній особі-підприємцю Котлярову Ігору Сергійовичу у задоволенні клопотання про зменшення та відстрочення сплати судового збору за подання апеляційної скарги на рішення Господарського суду міста Києва від 03.07.2025 у справі №910/4476/25. Апеляційну скаргу Котлярова Ігора Сергійовича на рішення Господарського суду міста Києва від 03.07.2025 у справі №910/4476/25 залишив без руху, а саме: надавши суду апеляційної інстанції докази сплати судового збору в розмірі 20 354, 66 грн за подання апеляційної скарги.
Скаржник у встановлений строк усунув недоліки апеляційної скарги, шляхом подання відповідного клопотання.
Звертаючись з апеляційною скаргою, з тексту апеляційної скарги вбачається, що скаржник просить поновити строк на апеляційне оскарження рішення, зазначаючи, що апелянт, із застосунку Дія дізнався, що в судовому порядку була розглянута справа.
Через наявні доводи представника Фізичної особи-підприємця Шуляка Олександра Миколайовича щодо пропущеного строку на звернення до суду з апеляційною скаргою, то суд вважав за необхідне витребувати матеріали цієї справи для детальної та належної перевірки доводів та обґрунтувань обох учасників справи та ухвалою від 22.08.2025 витребував з Господарського суду міста Києва матеріали справи №910/4476/25. Відклав розгляд питання про відкриття, повернення, залишення без руху або відмову у відкритті апеляційного провадження за апеляційною скаргою Фізичної особи-підприємця Котлярова Ігора Сергійовича на рішення Господарського суду міста Києва від 03.07.2025 у справі №910/4476/25 до надходження матеріалів даної справи.
Матеріали справи №910/4476/25 надійшли на адресу Північного апеляційного господарського суду 11.09.2025.
11.09.2025 від представника Фізичної особи-підприємця Шуляка Олександра Миколайовича надійшла заява, в якій останній вказує на ряд порушень при поданні апеляційної скарги.
Головуючий суддя - Владимиренко С.В. з 12.09.2025 по 22.09.2025, судді: Демидова А.М., Ходаківська І.П з 15.09.2025 по 19.09.2025 та 22.09.2025 перебували у відпустках, а тому, процесуальні дії в зазначений період не здійснювались.
Північний апеляційний господарський суд ухвалою від 23.09.2025 задовольнив клопотання та поновив Фізичній особі-підприємцю Котлярову Ігору Сергійовичу пропущений строк на апеляційне оскарження рішення Господарського суду міста Києва від 03.07.2025 у справі №910/4476/25. Відкрив апеляційне провадження за апеляційною скаргою Фізичної особи-підприємця Котлярова Ігора Сергійовича на рішення Господарського суду міста Києва від 03.07.2025 у справі №910/4476/25. Зупинив дію рішення Господарського суду міста Києва від 03.07.2025 у справі №910/4476/25 на час апеляційного провадження. Розгляд апеляційної скарги призначив на 27.10.2025 о 12 год. 00 хв.
Згідно відзиву від 11.10.2025 на апеляційну скаргу відповідача позивач заперечує проти її задоволення, зазначаючи, зокрема, що якщо договірні відносини припинено 30.09.2024, на чому наголошує скаржник, у позивача виникає питання на якій підставі відповідач намагався потрапити до приміщення 15.10.2024. На думку позивача, доводи відповідача свідчить, що Котляров І.С. суперечить сам собі і намагається будь-яким чином уникнути відповідальності.
21.10.2025 на адресу Північного апеляційного господарського суду від відповідача надійшли заперечення на відзив на апеляційну скаргу, в яких відповідач просить поновити строк на подання даних заперечень, а також зазначено, що загальна сума заборгованості по орендній платі мала б становити 527 500,00 грн, а тому наявні підстави для перерахунку штрафних санкцій. Відповідач вважає, що із суми заборгованості в розмірі 527 500,00 грн треба вирахувати неповернутий гарантійний платіж в розмірі 50 000,00 грн.
З нарахуванням комунальних послуг також відповідач не погоджується з огляду на те, що користування приміщенням припинилось на підставі двостороннього акту передачі приймання об'єкту оренди, тобто 30.09.2024, фактично позивачем було закрито доступ до приміщення 15.10.2024 шляхом зміни замків, а відтак, про розрахунок комунальних платежів з 30.09.2024 по січень 2025 року не може бути й мови.
Відповідно до статті 113 Господарського процесуального кодексу України (далі за текстом - ГПК України) строки, в межах яких вчиняються процесуальні дії, встановлюються законом, а якщо такі строки законом не визначені, - встановлюються судом.
Згідно із статтею 119 ГПК України суд за заявою учасника справи поновлює пропущений процесуальний строк, встановлений законом, якщо визнає причини його пропуску поважними, крім випадків, коли цим Кодексом встановлено неможливість такого поновлення. Якщо інше не встановлено законом, заява про поновлення процесуального строку, встановленого законом, розглядається судом, у якому належить вчинити процесуальну дію, стосовно якої пропущено строк, а заява про продовження процесуального строку, встановленого судом, - судом, який встановив строк, без повідомлення учасників справи. Одночасно із поданням заяви про поновлення процесуального строку має бути вчинена процесуальна дія (подані заява, скарга, документи тощо), стосовно якої пропущено строк.
Принцип рівності сторін у процесі у розумінні «справедливого балансу» між сторонами вимагає, щоб кожній стороні надавалася розумна можливість представити справу в таких умовах, які не ставлять цю сторону у суттєво невигідне становище стосовно другої сторони.
Частиною 2 статті 118 ГПК України визначено, що заяви, скарги і документи, подані після закінчення процесуальних строків, залишаються без розгляду, крім випадків, передбачених цим Кодексом.
Відповідно до частини другої статті 119 ГПК України встановлений судом процесуальний строк може бути продовжений судом за заявою учасника справи, поданою до закінчення цього строку, чи з ініціативи суду.
Зі змісту наведеної норми випливає, що за заявою учасника може бути продовжений тільки строк, який встановлений судом і який не сплив на час звернення учасника справи із заявою. Процесуальний строк може бути продовжений також з ініціативи суду. Разом з тим на відміну від поновлення процесуального строку, вирішення судом питання про продовження процесуального строку не обумовлене вчиненням учасником процесуальної дії. Навпаки, процесуальний закон виходить з того, що процесуальний строк продовжується для вчинення процесуальної дії, яка ще не вчинена.
Суд апеляційної інстанції вважає за можливе з власної ініціативи продовжити процесуальний строк встановлений ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 23.09.2025 для подання відзиву на апеляційну скаргу, заяв, клопотань, пояснень до 21.10.2025. З урахуванням продовженого судом строку, останнім днем на подання заяв, клопотань, пояснень є 21.10.2025, а отже, заперечення відповідача є таким, що поданий у строк встановлений судом.
З матеріалів справи вбачається, що до апеляційної скарги відповідачем додані докази, які не було надано відповідачем у суді першої інстанції, обґрунтовуючи це тим, що відповідач не був повідомлений про розгляд справи у суді першої інстанції.
За приписами статті 80 ГПК України учасники справи подають докази у справі безпосередньо до суду.
Відповідач, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, повинні подати суду докази разом з поданням відзиву або письмових пояснень третьої особи.
Якщо доказ не може бути поданий у встановлений законом строк з об'єктивних причин, учасник справи повинен про це письмово повідомити суд та зазначити: доказ, який не може бути подано; причини, з яких доказ не може бути подано у зазначений строк; докази, які підтверджують, що особа здійснила всі залежні від неї дії, спрямовані на отримання вказаного доказу.
У випадку визнання поважними причин неподання учасником справи доказів у встановлений законом строк суд може встановити додатковий строк для подання вказаних доказів.
Докази, не подані у встановлений законом або судом строк, до розгляду судом не приймаються, крім випадку, коли особа, яка їх подає, обґрунтувала неможливість їх подання у вказаний строк з причин, що не залежали від неї.
Єдиний винятковий випадок, коли можливим є прийняття судом (у тому числі апеляційної інстанції) доказів з порушенням встановленого процесуальним законом порядку, це наявність об'єктивних обставин, які унеможливлюють своєчасне вчинення такої процесуальної дії, тягар доведення яких покладений на учасника справи.
Відповідно до частин 1, 3 статті 269 ГПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об'єктивно не залежали від нього.
Приписи частини 3 статті 269 ГПК України передбачають наявність таких критеріїв, які є обов'язковою передумовою для вирішення питання про прийняття судом апеляційної інстанції додаткових доказів, а саме «винятковість випадку» та «причини, що об'єктивно не залежать від особи».
Отже, приймаючи докази, які не були подані до суду першої інстанції, апеляційний господарський суд повинен мотивувати, в чому полягає винятковість випадку неподання зазначених доказів до суду першої інстанції у встановлений строк, а також зазначити, які саме докази про неможливість їх подання до суду першої інстанції з причин, що об'єктивно не залежали від особи, яка їх подає, були надані суду апеляційної інстанції. Постанова Верховного Суду від 18.11.2020 у справі №910/11152/19.
Така обставина (відсутність обґрунтування, в чому полягає винятковість випадку неподання зазначених доказів до суду першої інстанції) виключає можливість прийняття апеляційним господарським судом додаткових доказів у порядку статті 269 ГПК України (постанови Верховного Суду від 21.06.2023 у справі №822/1736/18, від 31.08.2021 у справі №914/1725/19, від 15.12.2020 у справі №925/1052/19, від 21.04.2021 у справі №906/1179/20).
Відповідно до пункту 4 частини 6 статті 242 Господарського процесуального кодексу України днем вручення судового рішення є день проставлення у поштовому повідомленні відмітки про відмову отримати копію судового рішення чи відмітки про відсутність особи за адресою місцезнаходження, місця проживання чи перебування особи, повідомленою цією особою суду.
Перевіривши матеріали справи суд апеляційної інстанції зазначає, що ухвала Господарського суду міста Києва від 15.04.2025 про відкриття провадження у даній справі була направлено відповідачу судом першої інстанції рекомендованим листом з повідомленням про вручення на адресу місцезнаходження відповідача, зазначену в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань, а саме: АДРЕСА_1 , проте повернута до суду з відміткою «за закінченням терміну зберігання». На конверті, який повернувся до суду, проставлено у поштовому повідомленні відмітку 05.05.2025. Отже, датою вручення ухвали про відкриття провадження у справі є 05.05.2025, а встановлений судом першої інстанції п'ятнадцяти денний термін з дня вручення ухвали про відкриття провадження для подання відзиву сплив 20.05.2025.
Оскільки доводи відповідача про неповідомлення його про розгляд справи у суді першої інстанції не знайшли своє підтвердження, інших доказів об'єктивної неможливості їх надання суду першої інстанції відповідачем не надано та не зазначено інших причин, то відповідно відсутні підстави для поновлення строку на їх подання (стаття 119 ГПК України), суд апеляційної інстанції відмовляє у прийняті до розгляду долучених відповідачем до апеляційної скарги доказів та не надає їм оцінку.
З цих самих підстав, суд апеляційної інстанції відмовляє у прийняті до розгляду долучених позивачем до відзиву на апеляційну скаргу доказів та не надає їм оцінку.
У судовому засіданні 27.10.2025 оголошено перерву до 11.11.2025 до 14 год. 10 хв.
У судовому засіданні 11.11.2025 відповідач підтримав доводи та вимоги апеляційної скарги, просив суд апеляційної інстанції її задовольнити, рішення Господарського суду міста Києва від 03.07.2025 у справі №910/4476/25 скасувати та ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позовних вимог відмовити.
У судовому засіданні 11.11.2025 представник позивача заперечив проти задоволення апеляційної скарги відповідача, просив суд апеляційної інстанції відмовити у її задоволенні, а рішення Господарського суду міста Києва від 03.07.2025 у справі №910/4476/25 залишити без змін.
Розглянувши доводи та вимоги апеляційної скарги, відзиву на неї, заслухавши пояснення сторін, дослідивши докази, проаналізувавши на підставі встановлених фактичних обставин справи правильність застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, колегія суддів встановила наступне.
Як вбачається з матеріалів справи, приміщення що знаходиться за адресою: м. Київ, вулиця Німанська, будинок 2, загальна площа якого становить 50,00 кв.м. перебуває у строковому платному користуванні у Фізичної особи-підприємця Шуляка Олександра Миколайовича на підставі Договору №010223-1 від 01.02.2023 з додатками до нього, укладеного з Фізичною особою Щіпцовою Веронікою Сергіївною, з правом передавати приміщення (у т.ч. частину приміщення) або право користування приміщенням (у т.ч. частиною приміщення) повністю або частково будь - яким третім особам.
Право власності на об'єкт оренди належить Щіпцовій В.С., що підтверджується витягом з державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності №310125200 від 19.09.2022.
Частина 2 статті 761 Цивільного кодексу України допускає випадки, коли наймодавцем може бути не власник майна, а інша особа. Така особа має бути уповноважена на укладення договору найму. Відповідні повноваження особі, яка не є власником майна, можуть бути надані: а) законом, б) самим власником.
01.02.2023 між Фізичною особою-підприємцем Шуляком Олександром Миколайовичем (Орендодавець) та Фізичною особою-підприємцем Котляровим Ігорем Сергійовичем (Орендар) було укладено Договір оренди №010223 (далі - Договір).
Відповідно до умов п. 1.1 Договору орендодавець передає, а орендар приймає в строкове платне користування частину нежитлового приміщення (далі - Приміщення/Об'єкт оренди), що знаходиться за адресою: м. Київ, вулиця Німанська, будинок 2, загальна площа якого становить 25,00 кв.м.
У відповідності до п. 1.4 Договору строк оренди приміщення становить 9 місяців та обчислюється починаючи з дати підписання Акту прийому-передачі приміщення та закінчується 31.10.2023.
Приміщення має бути повернуте Орендарем та прийняте Орендодавцем протягом 1 (одного) дня з дати закінчення строку дії Договору, а у випадках розірвання Договору - протягом 10 (десяти) днів з дати розірвання (п.2.3 Договору).
При поверненні Приміщення складається акт передачі-приймання, який підписується сторонами. Приміщення вважається фактично повернутим Орендодавцю з моменту підписання Акта передачі-приймання Сторонами (п.2.4 Договору).
Згідно п. 3.1 Договору оренди №010223 від 01.02.2023 орендна плата становить: у період з 01.02.2023 по 30.04.2023 - 30 000, 00 грн; у період з 01.05.2023 по 31.10.2023 - 50 000, 00 грн.
Сторони договору погодили, що нарахування орендної плати буде здійснюватися з моменту підписання сторонами Акта прийому-передачі, відповідно до п. 2.1. Договору (п.3.2 Договору).
01.02.2023 між фізичною особою-підприємцем Шуляком Олександром Миколайовичем та фізичною особою-підприємцем Котляровим Ігорем Сергійовичем до Договору оренди №010223 було укладено акт приймання-передачі об'єкту оренди на підтвердження факту передачі приміщення в користування за Договором.
Відповідно до п. 3.3 Договору орендна плата за договором здійснюється Орендарем щомісячно, авансовим платежем до 1 (першого) числа відповідного місяця за який здійснюється оплата.
Протягом 5-ти календарних днів з моменту підписання Договору Орендар сплачує на користь Орендодавця гарантійний платіж у розмірі 50 000,00 грн (п.3.6 Договору).
На підставі укладеного Договору позивачем було здійснено нарахування орендної плати відповідачу на загальну суму 1 140 000,00 грн.
Як вбачається з банківської виписки руху коштів по рахунку позивача в AT «Універсал банк» відповідачем були здійснені оплати на загальну суму - 412 500,00 грн.
Оскільки відповідачем систематично порушувались зобов'язання за Договором щодо своєчасної та повної сплати орендних платежів за користування приміщенням, а починаючи з 20.07.2024 взагалі припинено оплату, внаслідок чого за Договором №010223 від 01.02.2023 виникла заборгованість по сплаті орендної плати в сумі 727 500,00 грн.
Крім того, позивач повідомив про те, що гарантійний платіж у розмірі 50 000,00 грн відповідно до п. 3.6 Договору на його банківський рахунок не надходив.
Як вбачається з матеріалів справи, відповідач після закінчення строку дії договору, орендоване приміщення за актом - приймання передачі позивачу не повернув, та продовжував користуватись орендованим приміщенням.
При цьому, слід зазначити, що у судовому засіданні 27.10.2025 представники сторін підтвердили, що між сторонами велись перемовини щодо укладення нового договору оренди, однак, у зв'язку з небажанням відповідача укладати новий договір, позивачем було запропоновано припинити орендні правовідносини та надано скаржнику 2 примірники Акта передачі-приймання, вже підписаних з боку позивача, однак, відповідач не повертав позивачу акт передачі-приймання за яким відповідачем повернуто орендоване приміщення.
Позивач вважає правовідносини за Договором оренди №010223 від 01.02.2023 триваючими, а відповідач вважає, що правовідносини за Договором оренди №010223 від 01.02.2023 припинились 30.09.2024.
Слід наголосити, що 17.10.2019 набув чинності Закон України від 20.09.2019 №132-IX "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо стимулювання інвестиційної діяльності в Україні", яким було, зокрема внесено зміни до Господарського процесуального кодексу України та змінено назву статті 79 Господарського процесуального кодексу України з "Достатність доказів" на нову - "Вірогідність доказів" та викладено її у новій редакції з фактичним впровадженням у господарський процес стандарту доказування "вірогідність доказів".
Відповідно до статті 79 Господарського процесуального кодексу України наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
Тлумачення змісту цієї статті свідчить, що нею покладено на суд обов'язок оцінювати докази, обставини справи з огляду і на їх вірогідність, яка дозволяє дійти висновку, що факти, які розглядаються, скоріше були (мали місце), аніж не були.
Стандарт доказування "вірогідності доказів", на відміну від "достатності доказів", підкреслює необхідність співставлення судом доказів, які надає позивач та відповідач.
У частині 3 статті 2 Господарського процесуального кодексу України однією з основних засад (принципів) господарського судочинства визначено принцип змагальності сторін, сутність якого розкрита у статті 13 цього Кодексу.
Відповідно до частин 3, 4 статті 13 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом; кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних з вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.
Згідно з частинами 1, 3 статті 74 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи.
Стандарт «вірогідності доказів» не нівелює обов'язок суду щодо оцінки доказів в порядку приписів статті 86 Господарського процесуального кодексу України з урахуванням надання оцінки допустимості, достовірності кожного доказу окремо, а також вірогідності і взаємного зв'язку доказів у їх сукупності.
Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.
Таким чином, з'ясування фактичних обставин справи має здійснюватися судом із застосуванням критеріїв оцінки доказів, передбачених у статті 86 Господарського процесуального кодексу України, щодо відсутності у доказів заздалегідь встановленої сили та оцінки кожного доказу окремо та їх сукупності в цілому. Близька за змістом правова позиція викладена, зокрема, у постановах Верховного Суду від 02.02.2021 у справі №908/2846/19, від 27.05.2021 у справі №910/702/17, від 17.11.2021 у справі №910/2605/20.
Зазначені правові висновки у застосуванні норм процесуального права мають загальний (універсальний) характер незалежно від змісту спірних правовідносин.
Здійснивши оцінку наданих сторонами доводам в сукупності щодо користування приміщення після 30.09.2024 суд апеляційної інстанції враховує додану до позовної заяви відповідь відповідача на претензію №1 від 01.02.2025 та претензію №2 від 01.02.2025, в якій відповідач зазначив, що приміщення використовувалось ним до 15.10.2024 та позивачем було в односторонньому порядку припинено договірні відносини 15.10.2024, шляхом припинення доступу до приміщення, власного та орендованого майна відповідача, що позбавило останнього можливості здійснення господарської діяльності та позбавило права власності на майно, що належить відповідачу, яке залишилось в приміщенні. Позивачем не надано суду доказів для спростування вказаних зазначених обставин.
Крім того, у відповіді на претензії відповідач вказав, що за даним фактом зареєстровано повідомлення про кримінальне правопорушення Печерським управлінням поліції ГУНП в м. Києві за №29504 від 22.10.2024.
Частиною 6 статті 762 ЦК України передбачено, що наймач звільняється від плати за весь час, протягом якого майно не могло бути використане ним через обставини, за які він не відповідає.
Верховний Суд у постановах від 14.06.2022 у справі № 910/3536/21, від 22.05.2019 у справі № 914/1248/18, від 27.08.2019 у справі № 914/2264/17 виклав правовий висновок про те, що для застосування частини 6 статті 762 Цивільного кодексу України та звільнення наймача від плати за користування орендованим майном визначальною умовою такого звільнення є наявність обставин, за які орендар не відповідає. Тобто, наймач повинен довести обставини, які свідчать про те, що майно не використовувалося або не могло бути використане, і він не відповідає за ці обставини. Підставою звільнення від зобов'язання сплачувати орендну плату ця норма визначає об'єктивну неможливість використовувати передане в оренду майно (бути допущеним до приміщення, знаходитись у ньому, зберігати у приміщенні речі тощо) через обставини, за які орендар не відповідає. Якщо орендар з незалежних від нього обставин протягом певного часу був повністю позбавлений можливості користуватися орендованим майном, то на підставі цієї норми Закону він вправі порушувати питання про повне звільнення його від внесення орендної плати.
Однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (п. 6 ст. 3 ЦК України) і дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними. Тобто, відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.
Принцип добросовісності - це загальноправовий принцип, який передбачає необхідність сумлінної та чесної поведінки суб'єктів при виконанні своїх юридичних обов'язків і здійсненні своїх суб'єктивних прав.
У суб'єктивному значенні добросовісність розглядається як усвідомлення суб'єктом власної сумлінності та чесності при здійсненні ним прав і виконанні обов'язків.
Добросовісність при реалізації прав і повноважень включає в себе неприпустимість зловживання правом, яка, виходячи із конституційних положень, означає, що здійснення прав та свобод людини не повинно порушувати права та свободи інших осіб.
Зазначений принцип лежить в основі доктрини venire contra factum proprium (заборони суперечливої поведінки), яка базується ще на римській максимі - "non concedit venire contra factum proprium" (ніхто не може діяти всупереч своїй попередній поведінці).
Згаданий принцип римського права "venire contra factum proprium" є вираженням "equitable estoppel" - однієї з найважливіших доктрин загального права. В системі загального права ця доктрина спрямована на недопущення ситуації, в якій одна сторона може займати іншу позицію в судовому розгляді справи, що відрізняється від її більш ранньої поведінки або заяв, якщо це ставить протилежну сторону у невигідне становище.
Суд апеляційної інстанції враховуючи те, що позивач доводів відповідача про неможливість потрапити в орендоване приміщення через заміну позивачем 15.10.2024 замків не спростував, а також умови пункту 3.9 Договору, яким передбачено, що оренда плата сплачується орендарем за весь неоплачений період фактичного користування приміщення, дійшов висновку, що оскільки відповідач не міг фактично використовувати орендоване приміщення після 15.10.2024, тому відсутні підстави для стягнення з відповідача орендної плати та вартості комунальних послуг з 15.10.2024 по 31.01.2025.
Акт приймання-передачі орендованого приміщення відповідачем позивачу датований 30.09.2024 судом апеляційної інстанції не враховується згідно частини 3 статті 269 ГПК України, оскільки відповідач не надав його суду першої інстанції під час розгляду справи, а надав суду апеляційної інстанції без доведення об'єктивної неможливості подання його суду першої інстанції.
Відповідно до частини 1 статті 11 Цивільного кодексу України цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки.
Згідно з пунктом 1 частини 2 статті 11 Цивільного кодексу України підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини.
Відповідно до частини 1 статті 626 Цивільного кодексу України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
Частиною статті 627 Цивільного кодексу України визначено, що відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
Відповідно до частини 1 статті 628 Цивільного кодексу України зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.
Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судами попередніх інстанцій, договірні відносини, що склалися між сторонами у справі, за своєю правовою природою мають ознаки договору оренди.
Відповідно до частини 1 статті 509 Цивільного кодексу України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.
Згідно з частиною 1 статті 759 Цивільного кодексу України за договором найму (оренди) наймодавець передає або зобов'язується передати наймачеві майно у володіння та користування за плату на певний строк.
У частинах 1, 5 статті 762 Цивільного кодексу України визначено, що за найм (оренду) майна з наймача справляється плата, розмір якої встановлюється договором найму. Якщо розмір плати не встановлений договором, він визначається з урахуванням споживчої якості речі та інших обставин, які мають істотне значення. Плата за найм (оренду) майна вноситься щомісячно, якщо інше не встановлено договором.
Статтею 525 Цивільного кодексу України унормовано, що одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.
Відповідно до статті 526 Цивільного кодексу України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
За приписами частини 1 статті 530 Цивільного кодексу України якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).
Згідно зі статтею 610 Цивільного кодексу України порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).
Відповідно до статті 612 Цивільного кодексу України боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов'язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом.
Судом апеляційної інстанції встановлено, що відповідач має прострочену заборгованість зі сплати орендних платежів до 15.10.2024 на суму 550 080, 64 грн, оскільки орендна плата з 01.02.2023 по 15.10.2024 за умовами договору загалом становить 962 580, 64 грн (30 000, 00 грн за лютий 2023 року, 30 000, 00 грн за березень 2023 року, 30 000, 00 грн за квітень 2023 року, 50 000, 00 грн за травень 2023 року, 50 000, 00 грн за червень 2023 року, 50 000, 00 грн за липень 2023 року, 50 000, 00 грн за серпень 2023 року, 50 000, 00 грн за вересень 2023 року, 50 000, 00 грн за жовтень 2023 року, 50 000, 00 грн за листопад 2023 року, 50 000, 00 грн за грудень 2023 року, 50 000, 00 грн за січень 2024 року, 50 000, 00 грн за лютий 2024 року, 50 000, 00 грн за березень 2024 року, 50 000, 00 грн за квітень 2024 року, 50 000, 00 грн за травень 2024 року, 50 000, 00 грн за червень 2024 року, 50 000, 00 грн за липень 2024 року, 50 000, 00 грн за серпень 2024 року, 50 000, 00 грн за вересень 2024 року, 22 580, 64 грн за жовтень 2024 року (за 14 днів фактичної можливості користування приміщенням)), а відповідачем всього сплачено 412 500, 00 грн.
Згідно частин 1 та 2 статті 546 ЦК України виконання зобов'язання може забезпечуватися неустойкою, порукою, гарантією, заставою, притриманням, завдатком, правом довірчої власності. Договором або законом можуть бути встановлені інші види забезпечення виконання зобов'язання.
За умовами пункту 3.6. Договору, протягом 5-ти календарних днів з моменту підписання Договору Орендар сплачує на користь Орендодавця гарантійний платіж у розмірі 50 000, 00 грн.
Частиною 1 статті 571 ЦК України передбачено, що завдатком є грошова сума або рухоме майно, що видається кредиторові боржником у рахунок належних з нього за договором платежів, на підтвердження зобов'язання і на забезпечення його виконання.
У разі припинення зобов'язання до початку його виконання або внаслідок неможливості його виконання завдаток підлягає поверненню (частина 3 статті 571 ЦК України).
Здійснивши аналіз договірних умов, суд апеляційної інстанції встановив, що сторонами не передбачено на забезпечення яких зобов'язань за Договором оренди може бути використаний такий платіж.
Колегія суддів зазначає, що у даному випадку, вимагати сплату гарантійного платежу позивач мав право в період дії договору та/або в період користування орендованого приміщення, яке з 15.10.2024 відповідачем не використовується. Після припинення Договору оренди, у випадку б сплати відповідачем гарантійного платежу, були б наявні правові підстави для повернення відповідачу гарантійного платежу, а тому враховуючи те, що правовідносини між сторонами припинені шляхом не допуску орендаря до орендованого приміщення, відсутні підстави для стягнення з відповідача гарантійного платежу через односторонню відмову позивача.
Вимагання стягнення гарантійного платежу за припиненим договором є неправомірним.
Відповідно до пункту 3.7 Договору, Орендар окремо від орендної плати щомісячно компенсує Орендодавцю вартість комунальних послуг (електропостачання, газопостачання, теплопостачання, водопостачання, водовідведення, тощо), які фактично споживаються Орендарем та починають нараховуватися з моменту підписання сторонами Акта прийому-передачі приміщення.
Загальна сума заборгованості по сплаті спожитих комунальних послуг станом на 01.02.2025 позивачем заявлено у розмірі 88 570, 00 грн. Розрахунки заборгованості за спожиті комунальні послуги здійснено на підставі рахунків КП «Київтеплоенерго», ТОВ «Київські енергетичні послуги», ПрАТ АК «Київводоканал».
Суд апеляційної інстанції зазначає, що послуга з постачання гарячої води та теплопостачання у розмірі 15 095, 15 грн підлягає частковому відшкодуванню у розмірі 6 817, 16 грн, оскільки вона заявлена за жовтень 2024 року, а з 15.10.2024 відповідач не користувався орендованим приміщенням, а тому підлягає задоволенню пропорційно використаним дням у місяці за якими можливо було користуватись приміщенням (973, 88 грн * 14 днів та : на 2 орендарів приміщення (ФОП Литвиненко Ю.В. та відповідача) = 6 817, 16 грн).
Заборгованість за спожиту послугу з постачання електроенергії у розмірі 69 149, 35 грн підлягає задоволенню у розмірі 37 470, 24 грн, оскільки з 15.10.2024 позивачем неправомірно заявлено до стягнення з відповідача компенсацію вказаної комунальної послуги.
Заборгованість за спожиту послугу з водопостачання та водовідведення у розмірі 4 325, 50 грн підлягає задоволенню у розмірі 4 285, 94 грн, оскільки з 15.10.2024 позивачем неправомірно заявлено до стягнення з відповідача компенсацію комунальної послуги.
Від так, сума основного боргу складає 598 653, 98 грн, з яких: 550 080, 64 грн орендна плата + 6 817, 16 грн за послуги з постачання гарячої води та теплопостачання + 37 470, 24 грн за послуги з постачання електроенергії + 4 285, 94 грн за послугу з водопостачання та водовідведення).
Згідно із частиною 1 статті 530 ЦК України, якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).
За статтею 610 ЦК України порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).
Приписами статті 611 ЦК України визначено, що у разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом.
Згідно зі статтею 625 ЦК України боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов'язання. Боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних з простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
Отже, передбачене законом право кредитора вимагати сплати боргу з урахуванням індексу інфляції та процентів річних є способами захисту його майнового права та інтересу, суть яких полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів внаслідок інфляційних процесів та отримання компенсації (плати) від боржника за користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредиторові.
Визначене частиною 2 статті 625 ЦК України право на стягнення інфляційних втрат і трьох процентів річних є мінімальними гарантіями, які надають кредитору можливість захистити згадані вище інтереси; позбавлення кредитора можливості реалізувати це право порушуватиме баланс інтересів і сприятиме виникненню ситуацій, за яких боржник повертатиме кредитору грошові кошти, які через інфляційні процеси матимуть іншу цінність порівняно з моментом, коли такі кошти були отримані.
Вимагати сплати суми боргу з врахуванням індексу інфляції та трьох процентів річних є правом кредитора, яким останній наділений в силу нормативного закріплення зазначених способів захисту майнового права та інтересу (постанова Верховного Суду від 05.07.2019 у справі №905/600/18).
Сплата трьох процентів від простроченої суми (якщо інший розмір не встановлений договором або законом) не має характеру штрафних санкцій і є способом захисту майнового права та інтересу кредитора шляхом отримання від боржника компенсації (плати) за користування ним утримуваними коштами, належними до сплати кредиторові.
Інфляційні нарахування на суму боргу, сплата яких передбачена частиною 2 статті 625 ЦК України, не є штрафною санкцією, а виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення коштів внаслідок інфляційних процесів за весь час прострочення в їх сплаті.
Отже, 3% річних та інфляційні нарахування не є штрафними санкціями і до них не підлягає застосуванню положення частини 3 статті 551 ЦК України та статті 233 ГК України.
Верховний Суд неодноразово наголошував, що за змістом наведених норм закону нарахування інфляційних втрат та 3% річних на суму боргу входять до складу грошового зобов'язання і вважаються особливою мірою відповідальності боржника за прострочення грошового зобов'язання, оскільки виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації (плати) від боржника за користування останнім утримуваними грошовими коштами, належними до сплати кредиторові (такий висновок міститься у постановах Верховного Суду від 19.06.2019 у справах № 703/2718/16-ц, №646/14523/15-ц, від 04.10.2019 у справі № 915/880/18, від 26.09.2019 у справі №912/48/19, від 18.09.2019 у справі № 908/1379/17 тощо).
Індекс інфляції - це показник, що характеризує динаміку загального рівня цін на товари та послуги, які купуються населенням для невиробничого споживання, і його найменший період визначення складає місяць. Розмір боргу з урахуванням індексу інфляції визначається виходячи з суми боргу, що існувала на останній день місяця, в якому платіж мав бути здійснений, помноженої на індекс інфляції, визначений названою Державною службою статистики України, за період прострочення починаючи з місяця, наступного за місяцем, у якому мав бути здійснений платіж, і за будь-який місяць (місяці), у якому (яких) мала місце інфляція. При цьому в розрахунок мають включатися й періоди часу, в які індекс інфляції становив менше одиниці (тобто мала місце дефляція).
Таким чином, базою для нарахування інфляційних є сума основного боргу не обтяжена додатковими нарахуваннями, що існує на останній день місяця, в якому платіж мав бути здійснений. Періодом, за який розраховуються інфляційні втрати, є час прострочення з місяця, наступного за місяцем, у якому мав бути здійснений платіж, і за будь-який місяць (місяці), у якому (яких) мала місце інфляція (дефляція) (такий висновок викладено у постановах Верховного Суду від 08.11.2022 у справі №910/21124/20, від 13.03.2024 у справі №904/5899/21).
Питання розрахунку інфляційних втрат у зв'язку з простроченням боржником виконання грошового зобов'язання також було предметом розгляду об'єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду у справі № 905/21/19, за результатами розгляду якого об'єднана палата в постанові від 26.06.2020 виклала правовий висновок про те, що при зменшенні суми боргу, внаслідок часткового виконання зобов'язання боржником, сума погашення має відніматися не від основного боргу, який існував на початок розрахункового місяця, а від суми основного боргу, помноженої на індекс інфляції у цьому місяці (фактичної вартості грошей на кінець розрахункового місяця з урахуванням інфляційних процесів). А подальший розрахунок інфляційних збитків здійснюється з урахуванням саме проіндексованого залишку основного боргу за попередній місяць у тій же послідовності (шляхом перемножування на індекс інфляції за наступний місяць та віднімання конкретної суми погашення боргу у новому розрахунковому місяці).
Оскільки позивачем неправомірно заявлено до стягнення з відповідача 3 % річних та інфляційних втрат на суму заборгованості зі сплати орендних платежів з 15.10.2024, за розрахунком суду апеляційної інстанції до стягнення з відповідача на користь позивача загалом підлягає 17 771, 79 грн 3 % річних та 62 557, 75 грн інфляційних витрат.
Відповідно до статті 549 ЦК України неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання. Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання.
Відповідно до п. 6.2 Договору у разі прострочення терміну здійснення орендної плати та інших платежів, вказаних в цьому договорі, Орендар сплачує Орендодавцю пеню у розмірі подвійної облікової ставки НБУ, від суми простроченого платежу за кожний день прострочення. Оплата пені не звільняє Орендаря від повного виконання своїх зобов'язань згідно умов цього Договору.
Поширене застосування неустойки саме з метою забезпечення договірних зобов'язань обумовлено насамперед тим, що неустойка є зручним інструментом спрощеної компенсації втрат кредитора, викликаних невиконанням або неналежаним виконанням боржником своїх зобов'язань.
Неустойка як господарсько-правова відповідальність за порушення договірних зобов'язань започатковує визначеність у правовідносинах за зобов'язаннями, а саме - відповідальність має настати щонайменше в межах неустойки. Тобто неустойка підсилює дію засобів цивільно-правової відповідальності, робить їх достатньо визначеними, перетворюючи в необхідний, так би мовити, невідворотній наслідок правопорушення. Отже неустойка стає оперативним засобом реагування у разі порушення або неналежного виконання зобов'язання, яким можна скористатись як тільки було порушено зобов'язання, не чекаючи викликаних ним негативних наслідків (в тому числі у вигляді збитків).
Отже, завданням неустойки як способу забезпечення виконання зобов'язання та як міри відповідальності є одночасно забезпечення дисципліни боржника стосовно виконання зобов'язання (спонукання до належного виконання зобов'язання) та захист майнових прав та інтересів кредитора у разі порушення зобов'язання шляхом компенсації можливих втрат, у тому числі, у вигляді недосягнення очікуваних результатів господарської діяльності внаслідок порушення зобов'язання.
Неустойка має договірний (добровільний) характер, що встановлюється за ініціативою сторін зобов'язання; а також імперативний характер (встановлений законом), тобто договірно-обов'язковий, умови про яку включаються в договір через підпорядкування імперативним вимогам правової норми. При цьому, для деяких видів зобов'язань неустойка встановлюється законом іншим нормативно-правовим актом безпосередньо, а тому сторони відповідно зобов'язання підпорядковуються існуючим правилам про неустойку стосовно як її розміру, так і порядку та умов про її стягнення, хоча при цьому не укладають не тільки угоди про неустойку, але і безпосередньо договору.
Оскільки позивачем неправомірно заявлено до стягнення з відповідача пеню на суму заборгованості зі сплати орендних платежів з 15.10.2024, за розрахунком суду апеляційної інстанції до стягнення з відповідача на користь позивача загалом підлягає 170 451, 01 грн пені.
Згідно із статтями 76, 77 ГПК України належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.
Відповідно до частини 1 статті 86 ГПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтуються на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
Відповідно до частини 5 статті 236 ГПК України обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.
Згідно із частиною 4 статті 11 ГПК України суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.
Статтею 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" визначено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.
ЄСПЛ у рішенні від 10.02.2010 у справі "Серявін та інші проти України" зауважив, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях, зокрема, судів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною, залежно від характеру рішення.
У справі "Трофимчук проти України" ЄСПЛ також зазначив, хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожен довод.
У пункті 53 рішення ЄСПЛ у справі "Федорченко та Лозенко проти України" від 20.09.2012 зазначено, що при оцінці доказів суд керується критерієм доведення "поза розумним сумнівом". Тобто, аргументи сторони мають бути достатньо вагомими, чіткими та узгодженими.
Судом апеляційної інстанції при винесені даної постанови було надано обґрунтовані та вичерпні відповіді доводам апелянта із посиланням на норми матеріального і процесуального права, які підлягають застосуванню до спірних правовідносин.
Відповідно до статті 276 ГПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Відповідно до частини 1 статті 277 ГПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: 1) нез'ясування обставин, що мають значення для справи; 2) недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; 3) невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, встановленим обставинам справи; 4) порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.
Згідно із пунктом 2 частини 1 статті 275 ГПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині або змінити рішення.
Зважаючи на нез'ясування судом першої інстанції обставин, що мають значення для справи в частині стягнення з відповідача заборгованості неправомірно заявленої позивачем з 15.10.2024, колегія суддів Північного апеляційного господарського суду дійшла висновку про те, що апеляційна скарга відповідача на рішення Господарського суду міста Києва від 03.07.2025 у справі №910/4476/25 підлягає частковому задоволенню, рішення Господарського суду міста Києва від 03.07.2025 у справі №910/4476/25 підлягає частковому скасуванню з ухваленням нового рішення з викладенням резолютивної частини оскаржуваного рішення в новій редакції.
Згідно статті 129 ГПК України судові витрати (судовий збір за подання позову та апеляційної скарги) підлягають розподілу пропорційно задоволених вимог.
Керуючись статтями 129, 269, 270, 275, 276, 277, 281-284 Господарського процесуального кодексу України, Північний апеляційний господарський суд
1. Апеляційну скаргу Фізичної особи-підприємця Котлярова Ігора Сергійовича на рішення Господарського суду міста Києва від 03.07.2025 у справі №910/4476/25 задовольнити частково.
2. Рішення Господарського суду міста Києва від 03.07.2025 у справі №910/4476/25 скасувати, виклавши резолютивну частину рішення в наступній редакції:
«Стягнути з Фізичної особи-підприємця Котлярова Ігора Сергійовича ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) на користь Фізичної особи - підприємця Шуляка Олександра Миколайовича ( АДРЕСА_2 , РНОКПП НОМЕР_2 ) основний борг у розмірі 598 653, 98 грн (п'ятсот дев'яносто вісім тисяч шістсот п'ятдесят три гривні 98 копійок), інфляційні втрати у розмірі 62 557, 75 грн (шістдесят дві тисячі п'ятсот п'ятдесят сім гривень 75 копійок), 3% річних у розмірі 17 771, 79 грн (сімнадцять тисяч сімсот сімдесят одну гривню 79 копійок), пеню у розмірі 170 451, 01 грн (сто сімдесят тисяч чотириста п'ятдесят одну гривню 01 копійка) та 12 741, 51 грн (дванадцять тисяч сімсот сорок одну гривню 51 копійку) судового збору».
3. Стягнути з Фізичної особи - підприємця Шуляка Олександра Миколайовича ( АДРЕСА_2 , РНОКПП НОМЕР_2 ) на користь Фізичної особи-підприємця Котлярова Ігора Сергійовича ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) 5 064, 84 грн (п'ять тисяч шістдесят чотири гривні 84 копійок) судового збору за подання апеляційної скарги.
4. Видачу наказів на виконання даної постанови доручити Господарському суду міста Києва.
5. Матеріали справи №910/4476/25 повернути до Господарського суду міста Києва.
6. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена до суду касаційної інстанції у господарських справах в порядку і строки, визначені в ст. ст. 287, 288, 289 Господарського процесуального кодексу України.
Повна постанова складена та підписана 12.11.2025.
Головуючий суддя С.В. Владимиренко
Судді А.М. Демидова
І.П. Ходаківська