05 листопада 2025 року
м. Київ
справа № 204/5701/21
провадження № 61-11426св24
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Крата В. І.,
суддів: Гудими Д. А, Дундар І. О. (суддя-доповідач), Краснощокова Є. В., Пархоменка П. І.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідачі: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 ,
третя особа - Продан Олена Григорівна ,
розглянув у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська від 13 березня 2024 року в складі судді Приваліхіної А. І. та постанову Дніпровського апеляційного суду від 23 липня 2024 року в складі колегії суддів: Барильської А. П., Демченко Е. Л., Макарова М. О.,
Історія справи
Короткий зміст позовних вимог
У серпні 2021 року ОСОБА_1 звернувся з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , третя особа - Продан О. Г. , про визнання недійсним договору купівлі - продажу квартири.
Позовні вимоги мотивовані тим, що до 1996 року він проживав зі своїми батьками, бабою та дідом у квартирі АДРЕСА_1 .
10 червня 1996 року вказана квартира була приватизована на чотирьох осіб: його діда ОСОБА_6 , його дружину ОСОБА_7 , його дядька ОСОБА_2 та батька ОСОБА_8 .
Після приватизації квартири його батьку належала 1/4 частка цієї квартири та, оскільки ця частка не була отримана ним ані в дар, ані у спадок, то вона є спільним сумісним майном подружжя (його батьків).
Оскільки його батьки у спільну сумісну власність отримали частку майна в квартирі, в якій спільно проживали з малолітньою дитиною, то розпоряджатися цим майном вони мали право лише за спільною згодою. Водночас угод стосовно спільного майна, довіреностей його батьки не укладали.
Згодом у зв'язку з необхідністю виділу 1/4 частки майна з квартири АДРЕСА_1 для його дядька ОСОБА_2 , приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Продан О. Г. було оформлено фактичний обмін чотирикімнатної квартири на однокімнатну квартиру для дядька та трикімнатну для його батька і його батьків.
При здійсненні вказаних правочинів повинна була бути письмова згода його матері на їх вчинення, але такої згоди не було. Відсутність згоди є свідомим порушенням норм законодавства та порушенням його прав як спадкоємця після батька та матері, як співвласниці 1/4 частки спірної квартири.
Крім того, трикімнатна квартира АДРЕСА_2 , що була придбана за рахунок продажу квартири АДРЕСА_1 , була оформлена на його діда ОСОБА_6 , хоча чотирикімнатна квартира мала декілька власників.
Не включення його батька до складу покупців квартири, позбавило його майнових прав на неї, як малолітньої дитини, правонаступника і спадкоємця ОСОБА_8 .
Підпис на договорі купівлі-продажу квартири АДРЕСА_2 від 20 червня 1996 року вчинений не його дідом.
ОСОБА_1 просив визнати недійсним договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_2 від 20 червня 1996 року, посвідчений приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Продан О. Г.
Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій
Рішенням Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська від 13 березня 2024 року, яке залишене без змін постановою Дніпровського апеляційного суду від 23 липня 2024 року, в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 відмовлено.
Суди виходили з того, що при зверненні до суду як на підставу для визнання недійсним договору позивач посилався на те, що вказана квартира фактично була придбана в рахунок розміну квартири АДРЕСА_1 , право власності на 1/4 частину якої належала його батьку на підставі приватизації, яка відбулася за час шлюбу. Тому вважав, що вказана частка належала його батькам на праві спільної сумісної власності подружжя, а відтак її відчуження повинно було здійснюватися за згоди іншого члена подружжя (його матері), але вона такий дозвіл не надавала, що є порушенням норм чинного на той час законодавства.
Суд з такими аргументами позивача не погодився та вказав, що оскільки шлюб між батьками позивача був укладений 17 квітня 1990 року, то право власності на 1/4 частину квартири належало батьку позивача на праві спільної часткової власності з ОСОБА_6 , ОСОБА_7 та ОСОБА_2 та було його особистою власністю, а не спільною сумісної власністю подружжя. Таким чином, ОСОБА_8 на момент відчуження своєї частки у вказаній квартирі не потрібен був відповідний дозвіл його дружини, адже вона до вказаного майна не мала жодного відношення.
Не заслуговують на увагу суду доводи позивача про те, що під час складання оспорюваного договору його батька не було включено до складу покупців, оскільки сам по собі факт продажу ОСОБА_8 своєї частки квартири не є підтвердженням того, що, по-перше, він є покупцем квартири АДРЕСА_2 (а не позичив кошти від продажу квартири батькам чи повернув їм борг, тощо), а по-друге, що його волевиявлення було направлене саме на отримання статусу покупця (тобто, що він юридично хотів ним бути, а йому відмовили чи технічно (забули) вписати таким), а матеріали справи таких доказів не містять.
Крім того, суд зазначив про те, що матеріали справи не містять жодних належних, достатніх та допустимих доказів того, що батько позивача був не згодний з текстом оспорюваного договору чи з самим фактом його укладання, оскільки він вказаний договір в судовому порядку не оспорював, а сам договір недійсним чи нікчемним не визнавався.
Неспроможними є доводи позивача про те, що оспорюваний договір був підписаний не ОСОБА_6 , а іншою особою, оскільки це спростовується матеріалами справи, зокрема висновком експерта від 26 вересня 2023 року.
Також не заслуговують на увагу доводи позивача про те, що не включення його батька до списку покупців під час укладання договору позбавило його майнових прав, зокрема як правонаступника та спадкоємця, адже достеменно ніхто не може знати наперед, яке майно буде набуто тією чи іншою особою за життя у власність, скільки його буде, яким чином особа буде ним розпоряджатися протягом власного життя (дарувати, відчужувати, заповідати тощо) та яке буде входити до спадкової маси після його смерті.
Відповідно до рішення Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська від 18 березня 2021 року у справі № 204/3262/19, яке залишено без змін постановою Дніпровського апеляційного суду від 06 липня 2021 року, ОСОБА_6 заповів усе належне йому на день смерті майно ОСОБА_2 (відповідачу). При цьому, судом встановлено, що заповіт ОСОБА_6 склав 23 листопада 2009 року, тобто вже після смерті батька позивача - ОСОБА_8 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 . Натомість до смерті ОСОБА_8 ані він особисто, ані позивач в цій справі, договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_2 в судовому порядку не оспорювали, недійсним чи нікчемним не визнавали, а численні судові процеси (справи № 204/7045/15-ц,
№ 204/3384/14-ц та № 204/3262/19) були ініційовані позивачем вже після смерті батька ОСОБА_8 , а також після смерті та оголошення заповіту діда ОСОБА_6 . Це свідчить про бажання позивача у будь-який спосіб набути право власності на вказану квартиру.
Крім того, обов'язковою умовою для судового захисту будь-якого права, є наявність достовірних даних про те, що право особи порушено, не визнане, або оспорене іншими особами. Під час розгляду справи судом не було встановлено, яке суб'єктивне цивільне право (інтерес) позивача було порушене, не визнане чи оспорене самим лише фактом укладення оспорюваного договору для того, щоб застосувати такий спосіб захисту, як визнання правочину недійсним.
Таким чином, суд першої інстанції зробив висновок про те, що підстав для задоволення позовних вимог ОСОБА_1 слід відмовити за безпідставністю та недоведеністю.
Апеляційний суд погодився з тим, що 1/4 частина квартири АДРЕСА_1 належала батьку позивача на праві спільної часткової власності з ОСОБА_6 , ОСОБА_7 та ОСОБА_2 та була його особистою власністю, а не спільною сумісної власністю подружжя.
Проте суд апеляційної інстанції не погодився з висновком суду першої інстанції про безпідставність тверджень позивача стосовно того, що під час складання оспорюваного договору його батька не було включено до складу покупців, адже матеріали справи не містять жодних належних, достатніх та допустимих доказів того, що батько позивача був не згодний з текстом оспорюваного договору чи з самим фактом його укладання, так як ним у судовому порядку не оскаржувався, недійсним чи нікчемним не визнавався.
При цьому суд першої інстанції правильно вказав на неспроможність доводів позивача про те, що оспорюваний договір був підписаний не ОСОБА_6 , а іншою особою, адже вказане спростовано матеріалами справи, зокрема висновком експерта.
Короткий зміст вимог та доводів касаційної скарги
У лютому 2025 року ОСОБА_1 звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій просив скасувати рішення суду першої інстанції та постанову суду апеляційної інстанції, а справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.
Касаційна скарга з урахуванням уточнення мотивована тим, що:
на час ухвалення постанови апеляційного суду він знаходився на стаціонарному лікуванні і не мав можливості бути присутнім на судовому засіданні. Про ці обставини був проінформований суд апеляційної інстанції його матір'ю, яка зверталася з відповідною заявою про перенесення судового засідання. Під час судового засідання також було представлено довідку з лікувального закладу, але цей документ суд не розглянув та ухвалив судове рішення без участі особи, яка подала апеляційну скаргу;
суд апеляційної інстанції не взяв до уваги той факт, що на час вчинення оспорюваного правочину він був малолітньою дитиною і за існування різних обставин не мав об'єктивної можливості захищати свої порушені під час укладання договору № 4371 купівлі-продажу квартири АДРЕСА_2 майнові права;
суди упереджено послались на рішення у іншій судовій справі за позовом, який містить нетотожні позовні вимоги зобов'язального характеру щодо договору, чинність якого сплинула. Предмет і обставини тієї справи вимагали від позивача належного способу захисту своїх прав. Не є доречним застосування таких правових висновків до рішення за обставинами цієї справи, зміст яких принципово інший, враховуючи те, що у суді першої інстанції сторонами у справі було розкрито ту кількість обставин, надано об'єм доказів, які у своїй сукупності достатньо повно розкривають зміст порушених прав, за захистом яких він як позивач звернувся до суду;
суди неправильно застосували частину першу статті 57 СК України. Крім того, необхідним є відступлення від висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду від 20 червня 2018 року в справі №1311/832/12-ц, відповідно до якого житло, набуте одним із подружжя під час шлюбу внаслідок приватизації державного житлового фонду визнавалося спільною сумісною власністю подружжя лише в період з 08 лютого 2011 року до 12 червні 2012 року включно. За загальними правилами дії законів та інших нормативно-правових актів у часі застосовуються до сімейних відносин, які виникли після набрання ними чинності, тобто не раніше 01 січня 2004 року, а до сімейних відносин, які вже існували на вказану дату, норми СК України застосовуються в частині лише тих прав а обов'язків, що виникли після набрання ними чинності. Отже, правовий режим майна подружжя регулюється нормативними актами, які були чинними на момент створення або придбання такого майна. Майнові відносини, які виникли між подружжям після реєстрації шлюбу на момент придбання у власність квартири АДРЕСА_1 регулюються Кодексом про шлюб та сім'ю України, який був чинним до 01 січня 2004 року;
суди не дослідили зібрані у справі докази та необґрунтовано відхилили клопотання про дослідження доказів щодо встановлення обставин, які мають значення для справи. Крім того, суди не врахував, що позивач не згоден із висновками експерта від 26 вересня 2023 року № СЕ-19/104-23/27095-ПЧ, оскільки його було проведено на підставі сумнівного зразка підпису. Тому він просив провести повторну почеркознавчу експертизу підпису ОСОБА_6 у м. Києві, але йому було протиправно відмовлено;
суди не врахували надані докази, які фактично доводять той факт, що єдиним способом, у який могла бути придбана квартира АДРЕСА_2 - розмін майна, де співвласником був його батько ОСОБА_8 . Отримані під час розгляду справи докази, надані позивачем матеріали та пояснення до них, однозначно доводять факт придбання квартири за оспорюваним договором за рахунок саме розміну квартири АДРЕСА_1 . Крім того, була доведена доказами неспроможність ОСОБА_6 власним коштом купити квартиру, адже єдиним джерелом доходів була виключно заробітна плата, яка використовувалася його дідом як для задоволення власних потреб (купівлі нового автомобіля, будівництва дачі та придбання капітального гаражу), так побутових інтересів сім'ї. Заощаджень, які б могли б дозволити вартісні придбання у вигляді квартири, ОСОБА_6 не міг мати з причин тривалої гіперінфляції в Україні станом на часи вчинення правочину. Якби його дід і мав значні заощадження, то він скоріше б виділив частку майна відповідача, придбавши йому окремі квартиру, а не погіршував побутові умови своєї сім'ї;
відповідач ОСОБА_2 у своїх запереченнях та поясненнях у суді неодноразово визнавав, що батько позивача мав право бути стороною за договором. Проте суд не врахував, що ця обставина визнається обома сторонами цієї справи, тобто не підлягає доказуванню.
твердження про цілеспрямоване виключення його батька зі складу покупців є логічним та обґрунтованим. Право батька позивача бути стороною оспорюваного правочину у якості покупця у порядку статті 241 ЦК Української РСР не заперечується у рішенні суду першої інстанції. Проте суд зробив безпідставне припущення, з яким фактично погодився апеляційний суд, про причини «відмови» його батька від свого права, бути покупцем за договором № 4371. Матеріали справи не мають жодних доказів про обставини уявної відмови та наявність чи відсутність додаткових угод між батьком та дідом;
якщо виходити із добровільності відмови ОСОБА_8 від підписання договору № 4371 у якості покупця квартири, то саме цим особистим рішенням (відмовою від підпису договору № 4371) він як потенційний співпокупець за оспорюваним договором, грубо порушує покладені на нього законодавством батьківські обов'язки, ігнорує інтереси неповнолітньої дитини і порушує права позивача, зокрема позбавив себе майнових прав на частку квартири АДРЕСА_2 і одночасно особисто позивача майнових прав, як свого спадкоємця на належну йому частку майна, за рахунок якої відбувся обмін квартир за договорами № 4369, № 4370 та № 4371;
таким чином, встановлені під час розгляду справи факти, отримані пояснення і докази свідчать, що існували всі законні підстави для застосування статті 48 ЦК Української РСР, яка діяла на момент укладання трьох договорів 20 червня 1996 року. Вказана норма однозначно визначає недійсність угоди, яка не відповідає вимогам закону і конкретизує, що «недійсною є та угода, що не відповідає вимогам закону, в тому числі ущемлює особисті або майнові права неповнолітніх дітей».
Рух справи у суді касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 20 серпня 2024 року касаційну скаргу ОСОБА_1 залишено без руху, надано строк для усунення її недоліків.
Ухвалою Верховного Суду від 30 вересня 2024 року відкрито касаційне провадження у справі № 204/5701/21 та витребувано справу із суду першої інстанції.
У листопаді 2024 року матеріали справи № 204/5701/21 надійшли до Верховного Суду.
Ухвалою Верховного Суду від 30 жовтня 2025 року відзив ОСОБА_2 на касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська від 13 березня 2024 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 23 липня 2024 року в цій справі повернено без розгляду, справу призначено до судового розгляду.
Межі та підстави касаційного перегляду
Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).
В ухвалі про відкриття касаційного провадження зазначаються підстава (підстави) відкриття касаційного провадження (частина восьма статті 394 ЦПК України).
В ухвалі Верховного Суду від 03 березня 2025 року зазначено, що доводи касаційної скарги містять підстави касаційного оскарження, передбачені частиною другою статті 389 ЦПК України (необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду від 20 червня 2018 року у справі № 1311/832/12-ц; судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частини третьою статті 411 ЦПК України).
Фактичні обставини справи
Суди встановили, що батьками позивача є ОСОБА_8 і ОСОБА_9 .
Дідом та бабою позивача є ОСОБА_6 та ОСОБА_7 .
Батьки позивача одружилися 17 квітня 1990 року та розлучилися - 24 червня 1996 року.
20 червня 1996 року між ОСОБА_3 , ОСОБА_4 та ОСОБА_6 укладений договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_2 та посвідчений приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Продан О.Г. за реєстровим № 4371.
20 червня 1996 року між ОСОБА_10 та ОСОБА_2 укладений договір купівлі-продажу № 70 за адресою: АДРЕСА_3 , посвідчений приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Продан О. Г. за реєстровим № 4370.
З 28 червня 1996 року позивач та його батьки були зареєстровані за адресою: АДРЕСА_4 .
ІНФОРМАЦІЯ_2 ОСОБА_8 помер.
З відповіді КП «ДМБТІ» Дніпропетровської обласної ради від 24 вересня 2014 оку № 10612 вбачається, що в інвентаризаційній справі за адресою: АДРЕСА_5 містяться відомості про право власності на 1/4 частину за батьком позивача ОСОБА_8 на підставі свідоцтва про право власності на житло від 10 червня 1996 року, виданого ВО Південний машинобудівний завод, згідно з розпорядженням № 664-96, зареєстрованим в КП «ДМБТІ» ДОР» та записаним в реєстрову книгу № 267 за реєстровим № 7. Також зазначено, що за договором купівлі-продажу від 20 червня 1996 року вказана квартира в цілому була відчужена та перейшла у власність іншій особі.
З відповіді КП №ДМБТІ» Дніпропетровської обласної ради від 21 жовтня 2009 року № 12592 вбачається, що станом на 19 жовтня 2009 року право власності на квартиру АДРЕСА_2 зареєстровано по 1/2 частині за ОСОБА_3 та ОСОБА_4 на підставі свідоцтва про право власності на житло від 30 червня 1994 року, виданого виробничим об'єднанням «Південний машинобудівний завод» згідно з розпорядженням № 5242.
З довідок ДП «ВО Південний машинобудівний завод ім. О.М. Макарова» від 30 червня 2022 року № 29/29-38/29 вбачається, що ОСОБА_6 працював на вказаному підприємстві та його фактичний заробіток складає за: 1962 рік - 1477,79 руб, 1963 рік - 1884,14 руб, 1964 рік - 1592,90 руб, 1965 рік - 2035,87 руб, 1966 рік - 2039,85 руб, 1967 рік - 1938,04 руб, 1968 рік - 1871,54 руб, 1969 рік - 2449,86 руб, 1970 рік - 2578,13 руб, 1971 рік - 2768,15 руб, 1972 рік - 2648,66 руб, 1973 рік - 2694,35 руб, 1974 рік - 2903,63 руб, 1975 рік - 3119,36 руб, 1976 рік - 3026,18 руб, 1977 рік - 2972,78 руб, 1978 рік - 2873,07 руб, 1979 рік - 2947,60 руб, 1980 рік - 2548,74 руб, 1981 рік - 2901,30 руб, 1982 рік - 3170,48 руб, 1983 рік - 3192,86 руб, 1984 рік - 3876,56 руб, 1985 рік - 4020,86 руб, 1986 рік - 3884,91 руб, 1987 рік - 4042,41 руб, 1988 рік - 3637,95 руб, 1989 рік - 1721,85 руб та 198,10 руб, 1990 рік - 277,37 руб.
Рішенням Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська від 18 березня 2021 року, яке залишено без змін постановою Дніпровського апеляційного суду від 06 липня 2021 року, у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до приватного нотаріуса Дніпропетровського міського нотаріального округу Продан О. Г., треті особи: ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_2 , про визнання договору купівлі-продажу недійсним відмовлено.
Згідно з висновком експерта від 26 вересня 2023 року № СЕ-19/104-23/27095-ПЧ підпис в графі «покупець» договору купівлі-продажу квартири АДРЕСА_2 від 20 червня 1996 року виконаний ОСОБА_6 .
Позиція Верховного Суду
Загальними засадами цивільного законодавства є, зокрема, справедливість, добросовісність та розумність (пункт 6 статті 3 ЦК Украйни).
Тлумачення, як статті 3 ЦК України загалом, так і пункту 6 частини першої статті 3 ЦК України, свідчить, що загальні засади (принципи) приватного права мають фундаментальний характер й інші джерела правового регулювання, у першу чергу, акти цивільного законодавства, мають відповідати змісту загальних засад. Це, зокрема, проявляється в тому, що загальні засади (принципи) є по своїй суті нормами прямої дії та повинні враховуватися, зокрема, при тлумаченні норм, що містяться в актах цивільного законодавства
(див. зокрема, постанову Верховного Суду в складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 01 березня 2021 року у справі № 180/1735/16-ц, постанову Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 квітня 2022 року в справі № 520/1185/16-ц, постанову Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 грудня 2022 року у справі № 214/7462/20).
Розумність характерна та властива як для оцінки/врахування поведінки учасників цивільного обороту, тлумачення матеріальних приватноправових норм, що здійснюється при вирішенні спорів, так і тлумачення процесуальних норм (див: постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду 16 червня 2021 року в справі № 554/4741/19, постанову Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 квітня 2022 року в справі № 520/1185/16-ц, постанову Великої Палати Верховного Суду від 08 лютого 2022 року в справі
№ 209/3085/20, постанову Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2022 року в справі
№ 519/2-5034/11).
Згідно з частиною першою статті 58 Конституції України закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи.
Відповідно до статті 5 ЦК України акти цивільного законодавства регулюють відносини, які виникли з дня набрання ними чинності. Акт цивільного законодавства не має зворотної дії у часі, крім випадків, коли він пом'якшує або скасовує цивільну відповідальність особи. Якщо цивільні відносини виникли раніше і регулювалися актом цивільного законодавства, який втратив чинність, новий акт цивільного законодавства застосовується до прав та обов'язків, що виникли з моменту набрання ним чинності.
Згідно з пунктом 4 Прикінцевих та Перехідних положень ЦК України цей Кодекс застосовується до цивільних відносин, що виникли після набрання ним чинності. Щодо цивільних відносин, які виникли до набрання чинності ЦК України, положення цього Кодексу застосовуються до тих прав і обов'язків, що виникли або продовжують існувати після набрання ним чинності.
Оспорюваний договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_2 , який посвідчений приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Продан О. Г., укладений 20 червня 1996 року, тобто в період дії ЦК Української РСР.
При цьому чинність зазначеного договору як правочину, а також правила про визнання угоди недійсною мають визначатися відповідно до правил про угоди ЦК Української РСР.
У частинах першій та другій статті 4 ЦК Української РСР визначено, що цивільні права і обов'язки виникають з підстав, передбачених законодавством Союзу РСР і Української РСР, а також з дій громадян і організацій, які хоч і не передбачені законом, але в силу загальних начал і змісту цивільного законодавства породжують цивільні права і обов'язки. Відповідно до цього цивільні права і обов'язки виникають з угод, передбачених законом, а також з угод, хоч і не передбачених законом, але таких, які йому не суперечать.
Відповідно до частини першої статті 41 ЦК Української РСР угодами визнаються дії громадян і організацій, спрямовані на встановлення, зміну або припинення цивільних прав або обов'язків.
За статтею 48 ЦК Української РСР недійсною є та угода, що не відповідає вимогам закону, в тому числі ущемлює особисті або майнові права неповнолітніх дітей. По недійсній угоді кожна з сторін зобов'язана повернути другій стороні все одержане за угодою, а при неможливості повернути одержане в натурі - відшкодувати його вартість у грошах, якщо інші наслідки недійсності угоди не передбачені законом.
Відповідно до частини першої, четвертої статті 113 ЦК Української РСР володіння, користування і розпорядження майном при спільній частковій власності провадиться за згодою всіх учасників, а при відсутності згоди - спір вирішується судом. Кожний учасник спільної часткової власності має право на оплатне або безоплатне відчуження іншій особі своєї частки в спільному майні.
За договором купівлі-продажу продавець зобов'язується передати майно у власність покупцеві, а покупець зобов'язується прийняти майно і сплатити за нього певну грошову суму (стаття 224 ЦК Української РСР).
Згідно з статтею 225 ЦК Української РСР право продажу майна, крім випадків примусового продажу, належить власникові. Якщо продавець майна не є його власником, покупець набуває права власності лише в тих випадках, коли згідно з статтею 145 цього Кодексу власник не вправі витребувати від нього майно.
Відповідно до пункту 1 розділу VII «Прикінцевих положень» Сімейного кодексу України (далі - СК України), зазначений кодекс набув чинності одночасно з набуттям чинності Цивільним кодексом України (далі - ЦК України), тобто з 01 січня 2004 року.
За загальним правилом дії законів та інших нормативно-правових актів у часі (частина перша статті 58 Конституції України), норми СК України застосовуються до сімейних відносин, які виникли після набуття ним чинності, тобто не раніше 01 січня 2004 року.
До сімейних відносин, які існували до 01 січня 2004 року, норми СК України застосовуються в частині лише тих прав і обов'язків, що виникли після набуття ним чинності.
Отже, до спірних правовідносин, ураховуючи зазначені правові норми, порядок набуття спільного майна та його правовий режим повинен визначатися за нормами КпШС України, який був чинним на час набуття спірного нерухомого майна.
Статтею 22 КпШС України передбачено, що майно, нажите подружжям за час шлюбу, є його спільною сумісною власністю. Кожен з подружжя має рівні права володіння, користування і розпорядження цим майном. Подружжя користується рівними правами на майно і в тому разі, якщо один з них був зайнятий веденням домашнього господарства, доглядом за дітьми або з інших поважних причин не мав самостійного заробітку.
Згідно зі статтею 24 КпШС України майно, яке належало кожному з подружжя до одруження, а також одержане ним під час шлюбу в дар або в порядку успадкування, є власністю кожного з них. Роздільним майном кожного з подружжя є також речі індивідуального користування (одяг, взуття тощо), хоча б вони і були придбані під час шлюбу за рахунок спільних коштів подружжя, за винятком коштовностей та предметів розкоші. Кожний з подружжя самостійно володіє, користується і розпоряджається належним йому роздільним майном.
Норми КпШС України не містили в переліку об'єктів права спільної сумісної власності подружжя майно, якенабуте одним з подружжя під час шлюбу внаслідок приватизації державного житлового фонду.
При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).
Вимоги щодо змісту та форми правочинів визначаються законодавством, чинним на момент їх вчинення. Це саме положення стосується також підстав визнання правочинів недійсними. При розгляді справи про визнання правочину недійсним він оцінюється на предмет відповідності до вимог законодавства, чинного під час його укладення. Отже, на правочини вчинені до моменту набрання чинності ЦК України від 16 січня 2003 року, тобто до 01 січня 2004 року, поширюється законодавство, чинне на момент їх укладення, зокрема ЦК Української РСР від 18 липня 1963 року (див. постанову Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 25 березня 2024 року в справі № 336/6023/20 (провадження № 61-11523сво23)).
Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд (частина перша, третя статті 13 ЦПК України).
У цивільному судочинстві діє принцип диспозитивності, який покладає на суд обов'язок вирішувати лише ті питання, про вирішення яких його просять сторони у справі (учасники спірних правовідносин), та позбавляє можливості ініціювати судове провадження. Особа, яка бере участь у справі, розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Формування змісту та обсягу позовних вимог є диспозитивним правом позивача. Отже, кожна сторона сама визначає стратегію свого захисту, зміст своїх вимог і заперечень, а також предмет та підстави позову, тягар доказування лежить на сторонах спору, а суд розглядає справу виключно у межах заявлених ними вимог та наданих доказів. Таким чином, суд не може вийти за межі позовних вимог та в порушення принципу диспозитивності самостійно обирати правову підставу та предмет позову (див. Постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 02 червня 2022 року в справі № 602/1455/20).
У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 30 червня 2025 року у справі № 953/9152/20 (провадження № 61-2631св24), зазначено, що
«У цивільному процесуальному законодавстві діє принцип «jura novit curia» («суд знає закони»). Застосування судом цього принципу полягає в тому, що: 1) суд знає право; 2) суд самостійно здійснює пошук правових норм щодо спору безвідносно до посилання сторін; 3) суд самостійно застосовує право до фактичних обставин спору (da mihi factum, dabo tibi jus). Активна роль суду в цивільному процесі проявляється, зокрема, у самостійній кваліфікації судом правової природи відносин між позивачем та відповідачем, виборі і застосуванні до спірних правовідносин відповідних норм права, повного і всебічного з'ясування обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Тобто суд, з'ясувавши під час розгляду справи, що сторона або інший учасник судового процесу на обґрунтування своїх вимог або заперечень послався не на ті норми права, що фактично регулюють спірні правовідносини, самостійно здійснює правильну їх правову кваліфікацію та застосовує для прийняття рішення ті норми матеріального і процесуального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини.
Зазначене узгоджується з правовими висновками Великої Палати Верховного Суду, викладеним, зокрема, у постановах: від 04 грудня 2019 року у справі № 917/1739/17; від 08 червня 2021 року у справі № 662/397/15-ц та інших».
За змістом частини третьої статті 12, частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.
Принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи та покладає тягар доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов'язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона. Таку обставину потрібно доказувати так, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний. Тож певна обставина не може вважатися доведеною, допоки інша сторона її не спростує (концепція негативного доказу), оскільки за такого підходу принцип змагальності втрачає сенс (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі № 129/1033/13-ц (провадження № 14-400цс19)).
У справі, що переглядається:
при зверненні з позовом про визнання недійсним договору купівлі- продажу квартири ОСОБА_1 як на підставу посилався на те, що зазначена квартира фактично була придбана в рахунок обміну квартири АДРЕСА_1 , право власності на 1/4 частину якої належала його батьку на підставі приватизації, яка відбулася за час шлюбу. Тому вказана частка належала його батькам на праві спільної сумісної власності подружжя, а відтак її відчуження повинно було здійснюватися за згоди іншого члена подружжя (його матері). Крім того, невключення батька позивача до складу покупців квартири, позбавило його майнових прав на неї як малолітньої дитини, правонаступника і спадкоємця ОСОБА_8 ;
при відмові у задоволенні позовних вимог суд першої інстанції, з яким погодився й апеляційний суд, виходив з відсутності порушеного права позивача. Тому суди вважали, що підстав для здійснення судового захисту та поновлення прав позивача немає, адже неможливо поновити права, якщо їх не було порушено;
встановивши, що шлюб між батьками позивача був укладений 17 квітня 1990 року, суди зробили правильний висновок про те, що право власності на 1/4 частину належало батьку позивача на праві спільної часткової власності з ОСОБА_6 , ОСОБА_7 та ОСОБА_2 та було його особистою власністю, а не спільною сумісної власністю подружжя;
твердження позивача про те, що під час складання оспорюваного договору його батька цілеспрямовано не було включено до складу покупців є необґрунтованими, адже матеріали справи не містять жодних належних, достатніх та допустимих доказів того, що батько позивача був не згодний із текстом оспорюваного договору чи з самим фактом його укладання, так як він його в судовому порядку не оскаржував, а саме договір недійсним чи нікчемним не визнавався;
суди також правильно зазначили про неспроможність доводів позивача стосовно того, що оспорюваний договір був підписаний не ОСОБА_6 , а іншою особою. Зазначене спростовується матеріалами справи, зокрема висновком експерта від 26 вересня 2023 року № СЕ-19/104-23/27095-ПЧ.
крім того, рішенням Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська від 18 березня 2021 року в справі № 204/3262/19,
яке залишено без змін постановою Дніпровського апеляційного суду від 06 липня 2021 року, встановлено, що ОСОБА_6 заповів усе належне йому
на день смерті майно відповідачу ОСОБА_2 . Більш того, заповіт ОСОБА_6 склав 23 листопада 2009 року, тобто вже після смерті батька позивача - ОСОБА_8 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 .
До смерті ОСОБА_8 , ані він особисто, ані позивач в цій справі, договір купівлі-продажу спірної квартири в судовому порядку не оспорювали, недійсним чи нікчемним не визнавали, а численні судові процеси
(справи № 204/7045/15-ц, № 204/3384/14-ц та № 204/3262/19) були ініційовані позивачем вже після смерті власного батька ОСОБА_8 , а також
після смерті та оголошення заповіту діда ОСОБА_6 . Отже, суди обґрунтовано вважали безпідставними доводи позивача про те, що невключення його батька до списку покупців під час укладання договору № 4371 позбавило його майнових прав, зокрема, як правонаступника та спадкоємця;
таким чином, суди не встановили, яке ж суб'єктивне цивільне
право (інтерес) позивача було порушене, не визнане чи оспорене самим
лише фактом укладення оспорюваного ОСОБА_6 договору
для того, щоб застосувати такий спосіб захисту, як визнання правочину недійсним;
проте суди не врахували, що оспорюваний договір купівлі-продажу квартири укладений 20 червня 1996 року, тобто в період дії ЦК Української РСР та КпШС України. Під час вирішення спору в цій справі підлягали застосуванню саме норми вказаних нормативно-правових актів.
За таких обставин суди зробили правильний висновок про відсутність підстав для задоволення позову, проте помилилися щодо мотивів такого рішення, оскільки застосували до спірних правовідносин норми права, які не підлягали застосуванню, у зв'язку з чим оскаржені судові рішення слід змінити у мотивувальній частині.
Колегія суддів відхиляє посилання в касаційній скарзі на необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду від 20 червня 2018 року у справі № 1311/832/12-ц, оскільки у вказаній справі та справі, що переглядається спірні правовідносини не є подібними.
Так, законом України від 11 січня 2011 року № 2913-VІ «Про внесення змін до статті 61 СК України щодо об'єктів права спільної сумісної власності подружжя», який набрав чинності 08 лютого 2011 року, зазначену норму було доповнено частиною п'ятою, згідно з якою об'єктом права спільної сумісної власності подружжя є житло, набуте одним з подружжя під час шлюбу внаслідок приватизації державного житлового фонду, та земельна ділянка, набута внаслідок безоплатної передачі її одному з подружжя із земель державної або комунальної власності, у тому числі приватизації.
Законом України від 17 травня 2012 року № 4766-VІ «Про внесення змін до СК України щодо майна, що є особистою приватною власністю дружини, чоловіка», який набрав чинності з 13 червня 2012 року, частину п'яту статті 61 СК України виключено. Проте кодекс доповнено, зокрема пунктом 4 частини першої статті 57 СК України, згідно з яким житло, набуте нею, ним за час шлюбу внаслідок його приватизації відповідно до Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду», є особистою приватною власністю дружини, чоловіка.
Отже, з урахуванням наведених змін до СК України правовий режим приватизованого житла змінювався. При цьому лише в період часу з 08 лютого 2011 року до 12 червня 2012 року включно житло, набуте одним із подружжя під час шлюбу внаслідок приватизації державного житлового фонду, визнавалося спільною сумісною власністю подружжя. В інші періоди дії Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» таке житло переходило у власність лише того з подружжя, який брав участь у приватизації.
Такий правовий висновок викладено в постановах Верховного Суду від 20 червня 2018 року у справі № 1311/832/12-ц (провадження № 61-6409св18), від 05 жовтня 2022 року у справі № 753/613/19 (провадження № 61-921св22), від 15 лютого 2023 року у справі № 201/6987/20 (провадження № 61-3915св22), від 26 червня 2024 року у справі № 489/8011/18 (провадження № 61-12139св23).
У справі, що переглядається, спірне майно набуто під час дії КпШС України, що виключає можливість застосування до спірних правовідносин норм СК України.
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
Доводи касаційної скарги, з урахуванням меж касаційного перегляду, дають підстави для висновку, що оскаржені судові рішення частково ухвалені з порушенням норм матеріального та процесуального права. У зв'язку з наведеним колегія суддів вважає, що касаційну скаргу слід задовольнити частково, оскаржені судові рішення змінити в мотивувальній частини, а в іншій частині залишити без змін.
Оскільки судові рішення підлягають зміні лише щодо мотивів їх ухвалення, судові витрати, понесені на сплату судового збору за подання касаційної скарги, покладаються на особу, яка її подала.
Керуючись статтями 400, 409, 410, 412, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду
Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.
Рішення Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська від 13 березня 2024 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 23 липня 2024 року змінити, виклавши їх мотивувальні частини в редакції цієї постанови.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її ухвалення, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Головуючий В. І. Крат
Судді: Д. А. Гудима
І. О. Дундар
Є. В. Краснощоков
П. І. Пархоменко