05 листопада 2025 року
м. Київ
справа № 761/28458/23
провадження № 61-16742св24
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Крата В. І.,
суддів: Гудими Д. А., Дундар І. О., Краснощокова Є. В. (суддя-доповідач),Пархоменка П. І.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідач - ОСОБА_2 ,
розглянув у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргуОСОБА_2 , поданою адвокатом Бутком Дмитром Геннадійовичем, на постанову Київського апеляційного суду від 05 листопада 2024 року у складі колегії суддів: Писаної Т. О., Приходька К. П., Журби С.О.,
Короткий зміст позовних вимог
У серпні 2023 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 про визнання права власності на нерухоме майно у порядку спадкування за заповітом.
Позов мотивований тим, що 01 березня 2017 року ОСОБА_3 (первісний власник спірної квартири) склав на її користь позивача заповіт. ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_3 помер. За життя спадкодавцю на праві приватної власності на підставі свідоцтва про право власності на житло від 24 вересня 1998 року, виданого Радянською районною державною адміністрацією у м. Києві згідно з розпорядженням (наказом) від 24 вересня 1998 року № 19505, належала квартира АДРЕСА_1 . Спадкодавець проживав та користувався вказаною квартирою з 12 червня 1963 року по день своєї смерті.
За життя йому стало відомо, що на підставі підроблених документів 21 жовтня 2016 року ОСОБА_4 уклав договір купівлі-продажу з відповідачем, відповідно до умов якого квартиру продано ОСОБА_2 . 17 грудня 2016 року ОСОБА_3 звернуся із заявою про скоєння злочину до Шевченківського УП ГУНП у м. Києві, на підставі якої 18 грудня 2016 року до ЄРДР були внесені відомості про злочин. Згідно з витягом з кримінального провадження № 12016100100016051 невстановлені особи в невстановлений слідством час шахрайським шляхом використовуючи підроблені документи переоформили та продали квартиру, власником якої був ОСОБА_3 , заподіявши заявнику матеріальну шкоду в особливо великих розмірах. Вказані дії кваліфіковано за частиною четвертою статті 190 КК України. Вироком Печерського районного суду м. Києва від 07 грудня 2022 року у справі № 757/21328/19-к затверджено угоду від 24 листопада 2021 року між прокурором відділу Київської міської прокуратури Ковальчук О. В. та обвинуваченим ОСОБА_4 про визнання винуватості. Судом визнано винним ОСОБА_4 у вчиненні злочину, передбаченого частиною четвертою статті 190 КК України та частини четвертої статті 358 КК України. Вирок набрав законної сили 10 січня 2023 року. Позивач у вказаному кримінальному провадженні та під час судового розгляду мала процесуальний статус потерпілої.
Позивач як спадкоємець подала до приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Седлецької Т. А. заяву про видачу свідоцтва про право на спадщину за заповітом. 25 липня 2018 року нотаріус винесла постанову про відмову у видачі свідоцтва про право на спадщину за заповітом. Підставою для такої відмови була інформація, що згідно з даними Державного реєстру речових прав на нерухоме майно спірна квартира належить іншій особі. Разом з тим, власником цієї квартири є ОСОБА_3 , що підтверджується, в тому числі, вироком Печерського районного суду м. Києва від 07 грудня 2022 року. Спірна квартира вибула з володіння не з волі її власників, так як ОСОБА_3 та вона як спадкоємець не проявили свою волю до розпорядження нею шляхом укладення будь-яких угод.
Вважає, що договір від 21 жовтня 2016 року, укладений між ОСОБА_4 та відповідачем є нікчемним, оскільки для оформлення продажу квартири було виготовлено підроблене свідоцтво про право власності на житло від 12 листопада 1996 року. Дійсним власником квартири є вона як спадкоємець за заповітом, а не продавець за договором купівлі-продажу, а тому вона має право на визнання за особою права власності на цю квартиру.
ОСОБА_1 просила суд визнати за нею право власності в порядку спадкування за заповітом на квартиру, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_2 , та стягнути з відповідача на її користь судові витрати.
Короткий зміст рішень суду першої інстанції
Рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 08 травня 2024 року у задоволенні позову відмовлено.
Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що відсутні ознаки того, що договір купівлі-продажу від 21 жовтня 2016 року є нікчемним.
Статтею 396 ЦК України встановлено, що особа, яка має речове право на чуже майно, має право на захист цього права відповідно до положень глави 29 ЦК України, в тому числі і на витребування цього майна від добросовісного набувача. Особа, яка вважає, що договором купівлі-продажу рухомого або нерухомого майна порушуються її права як власника або законного користувача цього майна, має право на витребування цього майна від останнього набувача, що і є належним способом захисту її порушеного права. У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 ЦК України, є неефективними. Враховуючи наведене, суд приходить до висновку, що позивачем обрано неналежний спосіб захисту, адже відповідно до пункту 6.43. постанови Великої палати Верховного Суду від 02 липня 2019 року у справі № 48/340 ефективним способом захисту права неволодіючого власника майна до володіючого, на його думку, невласника є звернення з віндикаційним позовом, тобто з позовом про витребування майна. Оскільки обраний позивачем спосіб захисту не відновлює права позивача та не сприяє захисту її прав, тобто, зважаючи на обрання позивачем неналежного способу захисту, суд не вбачає підстав для задоволення позовних вимог.
Додатковим рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 04 червня 2024 року заяву ОСОБА_2 про ухвалення додаткового рішення задоволено. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 витрати на професійне правничу допомогу у розмірі 23 200,00грн.
Додаткове рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що розмір понесених відповідачем витрат на оплату послуг адвоката є співмірним із складністю справи та виконаних адвокатом робіт та наданих послуг, часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт, обсягом зазначених робіт та значенням справи для відповідача.
Короткий зміст постанови апеляційного суду
Постановою Київського апеляційного суду від 05 листопада 2024 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено. Рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 08 травня 2024 року та додаткове рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 04 червня 2024 року скасовано та ухвалено нове рішення про задоволення позову. Визнано за ОСОБА_1 право власності в порядку спадкування за заповітом на квартиру, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_2 . Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 33 550,00 грн судового збору.
Постанова апеляційного суду мотивовано тим, що висновок суду першої інстанції про те, що договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 , укладений 21 жовтня 2016 року між ОСОБА_4 та ОСОБА_2 , є таким, що вчинений внаслідок обману (стаття 230 ЦК України), а тому відсутні ознаки того, що цей договір нікчемний, є помилковим. Як вбачається із тексту договору купівлі-продажу квартири від 21 жовтня 2016 року його сторонами є: продавець ОСОБА_4 та покупець ОСОБА_2 . З позиції суду першої інстанції вбачається, що одна із сторін повинна заперечувати наявність обставин, які могли на дату укладення вказаного вище договору перешкодити вчиненню правочину, або якщо одна із сторін замовчувала їх існування. ОСОБА_1 не є стороною оспорюваного договору і не може пред'явити будь-які претензії до сторін договору від 21 жовтня 2016 року щодо обману при його укладанні і посвідченні.
На виконання вимог статей 1268-1270 ЦК України позивачем як спадкоємцем було подано до приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Седлецької Т. А. заяву про видачу свідоцтва про право на спадщину за заповітом щодо майна, яке належало спадкодавцю, що підтверджено фактом реєстрації цього майна саме за спадкодавцем. Жодних обставин, що майно було відчужене спадкодавцем, матеріали справи не містять. Разом з тим, 25 липня 2018 року постановою нотаріуса відмовлено у видачі ОСОБА_1 свідоцтва про право на спадщину за заповітом на спірну квартиру, оскільки згідно з інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно ця квартира належить відповідачу. Таким чином вбачається обставина, за якої право позивача на спірне майно не визнається іншими учасниками цього спору. При цьому, саме право позивача на спірне майно, що увійшло до спадкової маси, жодним із учасників цього спору не спростовано. Незаконне набуття права на спірне майно на підставі угод, які власником майна (спадкодавцем) не вчинялись, не може бути перешкодою у визнанні за позивачем права власності з метою подальшого оформлення спадкових прав.
Визнання нікчемного правочину недійсним не вимагає звернення позивача з такою самостійною вимогою. Суд оцінює такі підстави з огляду на пряму норму Закону. Так, договір купівлі-продажу квартири, яка належить позивачу згідно із заповітом на праві приватної власності, укладений 21 жовтня 2016 року між ОСОБА_4 та відповідачем, є нікчемним в силу закону, оскільки спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина. На сторінках 2-4 вироку Печерського районного суду м. Києва від 07 грудня 2022 року детально розписано дії ОСОБА_4 щодо підроблення документів на квартиру з метою реалізації свого злочинного умислу, направленого на заволодіння чужим майном шляхом шахрайства, з використанням завідомо підроблених документів. Також у цьому ж судовому рішенні зроблено висновок, що для ускладнення повернення вказаної квартири законному власнику в порядку чинного законодавства України та отримання можливості вільно розпоряджатися вказаною квартирою на свій розсуд особа, матеріали відносно якої виділено в окреме провадження, діючи згідно з раніше розробленим злочинним планом за попередньою змовою групою осіб разом із невстановленою досудовим розслідуванням особою, для оформлення договору купівлі-продажу квартири, яка належить ОСОБА_3 , підшукав ОСОБА_2 , який погодився виступити покупцем вказаної квартири. Таким чином із мотивувальної частини вироку вбачається, що відповідач у цій справі був попередньо повідомлений про шахрайські дії з боку ОСОБА_4 щодо привласнення її шляхом шахрайства та був, фактично, співучасником цих злочинних дій, про що зроблено Печерським районним судом м. Києва відповідний висновок. На момент подання позивачем позовної заяви вказаний вирок не оскаржувався та набрав законної сили. Відповідач у цій справі не спростовував зазначений висновок суду щодо його співучасті у шахрайському заволодінні спірної квартири.
Таким чином, відповідач не набув права власності на спірну квартиру, а її фактичним власником є позивач. Тобто, право власності покійного ОСОБА_3 не припинилося, оскільки він не проявив свою волю до розпорядження нею шляхом укладання будь-якої із цивільно-правових угод, наявність якої є умовою для набуття відповідачем права власності на спірну квартиру. Тому позовні вимоги про визнання за ОСОБА_1 права власності в порядку спадкування за заповітом на спірну квартиру підлягають задоволенню.
Заява відповідача про застосування наслідків пропуску позовної давності не підлягає задоволенню, оскільки позовна давність позивачем не порушено та до спірних правовідносин не застосовується. ОСОБА_1 у встановлений чинним законодавством строк звернулася до нотаріуса про прийняття спадщини за заповітом на майно померлого ОСОБА_3 , про що свідчить постанова нотаріуса Седлецької Т.А. про відмову у вчиненні нотаріальної дії, а саме видачі свідоцтва про право на спадщину від 25 липня 2018 року. Тому на підставі частини п'ятої статті 1268 ЦК України незалежно від часу прийняття спадщини вона належить спадкоємцеві, тобто позивачці, з часу відкриття спадщини.
Оскільки рішення суду першої інстанції підлягає скасуванню, то додаткове рішення цього ж суду також належить скасувати, так як воно є похідним від основного рішення суду.
Аргументи учасників справи
16 грудня 2024 року ОСОБА_2 подав до Верховного Суду касаційну скаргу, у якій просив скасувати оскаржену постанову апеляційного суду та залишити в силі рішення суду першої інстанції.
Касаційна скарга мотивована тим, що апеляційний суд зробив висновок про те, що договір купівлі-продажу від 21 жовтня 2016 року, укладений між ним та ОСОБА_4 , є нікчемний та одночасно керувався положеннями статті 228 ЦК України. Разом з тим, категорія публічного порядку застосовується не до будь-яких правовідносин у державі, а лише щодо суттєвих основ правопорядку. Вироком Печерського районного суду м. Києва від 07 грудня 2022 року не передбачено, що злочин вчинявся відносно суспільних, економічних та соціальних основ держави. Враховуючи, що договір купівлі-продажу квартири не є нікчемним і не оскаржений в судовому порядку, а тому в силу презумпції правочину він є дійсним, що підтверджує висновок Шевченківського районного суду. Суд зробив висновок про обізнаність відповідача про шахрайські дії ОСОБА_4 лише на підставі вироку Печерського районного суду . Києва від 07 грудня 2022 року. При розгляді справи в суді першої інстанції він наголошував, що не був обізнаний взагалі про існування кримінальної справи відносно ОСОБА_4 . Про це зауважував і його представник у судових засіданнях та в тексті судових дебатів, що подавалися до суду через систему електронний суд. Не будучи обізнаним про існування будь-яких рішень суду, в яких фігурує інформація про нього, не приймаючи участі в таких судових процесах, він відповідно не міг і оскаржувати такі рішення. Вирок Печерського районного суду м. Києва, на який послався суд апеляційної інстанції, не містить відомостей щодо слідчих дій, в яких би він приймав участь, а інформація про нього міститься в самому договорі купівлі-продажу, а тому вказівка у вироку «…підшукав ОСОБА_2 , який погодився виступити покупцем вказаної квартири» не є беззаперечним доказом того, що він був попередньо повідомлений про шахрайські дії з боку ОСОБА_4 . Про його фактичну співучасть так само не йдеться в вироку або в іншому документі, що містяться в матеріалах справи, а тому суд апеляційної інстанції неправомірно звинувачує його у вчиненні злочину, що є неприпустимим в силу презумпції невинуватості.
Судом апеляційної інстанції взагалі не дослідженого доказів того, що позивачем обрано неналежний спосіб захисту, в той час коли це була одна з двох підстав для відмови позивачу у задоволенні позовної заяви. Верховним Судом встановлений дійсний порядок захисту порушених (в разі таких) прав позивача, а саме звернення до суду із віндикаційним позовом. Тим більше, визнаючи право власності на спірну квартиру за позивачем, апеляційний суд не лише не відновив порушеного права позивача, адже право власності відповідача не зникає, але й породив іншу суперечливу ситуацію, при якій і позивач і відповідач одночасно є власниками такої квартири в повному обсязі.
Також ОСОБА_2 заявив клопотання про стягнення судових витрат, орієнтовний розмір яких становить 10 000,00 грн та вказав про подання доказів на підтвердження судових витрат протягом п'яти днів після ухвалення рішення судом.
04 лютого 2025 року ОСОБА_1 подала до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, у якому просила у задоволенні касаційної скарги відмовити та залишити без змін постанову апеляційного суду.
Відзив мотивовано тим, що твердження відповідача про те, що договір купівлі-продажу від 21 жовтня 2016 року є оспорюваним, а не нікчемним, є помилковими. Апеляційний суд дав правильну оцінку тій обставині, що у вона не є стороною вказаного договору і не може (і не зобов'язана) пред'явити будь-які претензії до сторін договору від 21 жовтня 2016 року щодо обману при його укладанні і посвідченні. У свою чергу жодних обставин про те, що майно було відчужено спадкодавцем матеріали справи не містять. Апеляційний суд цілком обґрунтовано зазначив, що право позивача на спірне майно не визнається іншими учасниками цього спору. При цьому, саме право позивача на спірне майно, що увійшло до спадкової маси, жодним із учасників цього спору не спростовано. Тому апеляційний суд правильно вказав, що договір купівлі-продажу спірної квартири, яка належить їй згідно із заповітом на праві приватної власності, укладений 21 жовтня 2016 року між ОСОБА_4 та ОСОБА_2 , є нікчемним в силу закону, оскільки спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, а доводи касаційної скарги у цій частині є безпідставними.
З мотивувальної частини вироку Печерського районного суду м. Києва від 07 грудня 2022 року вбачається, що відповідач ОСОБА_2 був попередньо повідомлений про шахрайські дії з боку ОСОБА_4 щодо привласнення квартири шляхом шахрайства та був фактично співучасником цих злочинних дій. Суд апеляційної інстанції також врахував ту обставину, що як на момент подання цієї позовної заяви, так і на цей час, вказаний вирок не оскаржувався та набрав законної сили. Відповідач не спростовував зазначений висновок суду щодо його співучасті у шахрайському заволодінні спірної квартири. Висновок у вироку Печерського районного суду м. Києва від 07 грудня 2022 року про ту обставину, що ОСОБА_4 та невстановлені особи підшукали ОСОБА_2 , який погодився бути покупцем вказаної квартири, не спростований та знайшов своє підтвердження в ході судового розгляду у кримінальній справі № 757/21328/19-к. Отже, ця обставина в даній справі є преюдиційним фактом.
Відповідач безпідставно посилається на обрання нею неналежного способу захисту порушеного права. Вона не є таким власником, який може ставити питання чи заявляти вимоги про витребування спірної квартири від відповідача (віндикація). Тим більше, вона не може подавати позовні вимоги щодо відновлення відповідних записів у державних реєстрах, оскільки записи у державних реєстрах її як власника спірної квартири відсутні, так як квартира була зареєстрована за померлим спадкодавцем ОСОБА_3 . Окрім того, апеляційним судом надано належну оцінку тій обставині, що колишній власник, у свою чергу, не може подати позов про витребування свого майна від володіючого невласника, оскільки помер до подання позову і в силу статті 25 ЦК України його правоздатність припиняється.
Рух справи, межі та підстави касаційного перегляду
Ухвалою Верховного Суду від 16 січня 2025 року поновлено ОСОБА_2 строк на касаційне оскарження постанови Київського апеляційного суду від 05 листопада 2024 року. Відкрито касаційне провадження у справі.
В ухвалі вказано, що наведені у касаційній скарзі доводи містять підстави, передбачені пунктом 1 частини другої статті 389 ЦПК України для відкриття касаційного провадження (суд апеляційної інстанції в оскарженому судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду та Великої Палати Верховного Суду: від 13 квітня 2016 року у справі № 6-1528цс15, від 14 листопада 2018 року у справі № 2- 383/2010, від 22 жовтня 2020 року у справі № 752/11904/17, від 13 липня 2022 року у справі № 199/8324/19, від 06 липня 2022 року у справі № 914/2618/16, від 30 червня 2020 року у справі № 19/028-10/13, від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16).
Ухвалою Верховного Суду від 01 жовтня 2025 року справу призначено до судового розгляду.
Фактичні обставини
Суди встановили, що на підставі свідоцтва про право власності на житло від 24 вересня 1998 року, виданого Радянською районною державною адміністрацією у м. Києві згідно з розпорядженням (наказом) від 24 вересня 1998 року №19505, ОСОБА_3 належала квартира АДРЕСА_1 . Вказана квартира зареєстрована в БТІ м. Києва на праві приватної власності 29 вересня 1998 року і записана у реєстрову книгу № 121, що підтверджується довідками з КП «Київське міське бюро технічної інвентаризації» від 22 грудня 2016 року №16167(И-2016) на адресу Шевченківського УП ГУНП у м. Києві та КВ-2017 №4705 від 10 березня 2017 року за замовленням ОСОБА_3
21 жовтня 2016 року між ОСОБА_4 та ОСОБА_2 укладено договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 . Договір купівлі-продажу посвідчено приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Деделюк С. Ю. Спірна квартира складається з однієї кімнати, має загальну площу 31,8 кв. м, жилою площею 17,8 кв. м. Продаж квартири за домовленістю сторін вчинено за 148 900,00 грн.
Після того, як ОСОБА_3 стало відомо про незаконний продаж своєї квартири, він 17 грудня 2016 року звернувся із заявою про скоєння злочину до Шевченківського УП ГУНП у м. Києві.
18 грудня 2016 року до ЄРДР були внесені відомості про злочин. Згідно з витягом з кримінального провадження №12016100100016051 невстановлені особи в невстановлений слідством час шахрайським шляхом використовуючи підроблені документи переоформили та продали квартиру, власником якої був ОСОБА_3 , заподіявши заявнику матеріальну шкоду в особливо великих розмірах. Правова кваліфікація - частина четверта стаття 190 КК України.
01 березня 2017 року ОСОБА_3 склав на користь ОСОБА_1 заповіт, за яким заповів їй все своє майно де б воно не знаходилось та з чого б воно не складалося і взагалі все те, що буде належати йому на день смерті і на що він за законом матиме право. На день його смерті заповіт не змінений та не скасований. Заповіт посвідчено приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Седлецькою Т. А.
ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_3 помер.
З матеріалів кримінального провадження №12016100100016051 від 18 грудня 2016 року вбачається, що для оформлення продажу квартири було виготовлено підроблене свідоцтво про право власності на житло від 12 листопада 1996 pоку, виданого комісією по приватизації житлового фонду ВАТ «Більшовик» на ім'я ОСОБА_4 . На підставі підроблених документів державним реєстратором прав на нерухоме майно приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Саприкіною О. С. постановлено рішення від 03 лютого 2016 року №28066776, згідно з яким проведена державна реєстрація права власності на квартиру за ОСОБА_4 . На підставі цих підроблених документів ОСОБА_4 було продано квартиру ОСОБА_3 відповідачу.
ОСОБА_1 у встановлений чинним законодавством строк звернулася до нотаріуса Седлецької Т. А. про прийняття спадщини за заповітом на майно померлого ОСОБА_3 .
З січня 2018 року ОСОБА_1 як спадкоємець за заповітом після смерті ОСОБА_3 , його правонаступник, була в процесуальному статусі потерпілої під час досудового розслідування у кримінальному провадженні №12016100100016051 та під час судового розгляду справи №757/21328/19-к у Печерському районному суді м. Києва.
25 липня 2018 року приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Седлецької Т. А. винесла постанову від 25 липня 2018 року про відмову ОСОБА_1 у видачі свідоцтва про право на спадщину за заповітом на квартиру після смерті ОСОБА_3 , померлого ІНФОРМАЦІЯ_1 . Підставою для такої відмови була інформація у довідці, виданій КП Київської міської ради «Київське міське бюро технічної інвентаризації» від 10 березня 2017 року КВ- 2017 №4705 про те, що вказана квартира зареєстрована за ОСОБА_3 на підставі свідоцтва про право власності, виданого Радянською районною державною адміністрацією у м. Києві 24 вересня 1998 року згідно з розпорядженням (наказом) від 24 вересня 1998 року №19505, але згідно з інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно ця квартира належить ОСОБА_2 .
Вироком Печерського районного суду м. Києва від 07 грудня 2022 року у справі № 757/21328/19-к затверджено угоду від 24 листопада 2021 року між прокурором відділу Київської міської прокуратури Ковальчук О.В. та обвинуваченим ОСОБА_5 про визнання винуватості. Згідно з цією угодою ОСОБА_4 визнано винним у вчиненні злочину, передбаченого частиною четвертою статті 190 та частиною четвертою статті 358 КК України, а саме: у використанні завідомо підроблених документів при відчуженні спірної квартири та заволодінні чужим майном шляхом обману (шахрайство), вчинене повторно, за попередньою змовою групою осіб, в особливо великих розмірах. Вирок набрав законної сили 10 січня 2023 року.
Позиція Верховного Суду
Завданням цивільного судочинства є саме ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Такий захист можливий за умови, що права, свободи чи інтереси позивача власне порушені, а учасники використовують цивільне судочинство для такого захисту (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2019 року в справі № 638/2304/17 (провадження № 61-2417сво19)).
Приватно-правовими нормами визначене обмежене коло підстав відмови у судовому захисті цивільного права та інтересу особи, зокрема, до них належать: необґрунтованість позовних вимог (встановлена судом відсутність порушеного права або охоронюваного законом інтересу позивача); зловживання матеріальними правами; обрання позивачем неналежного способу захисту його порушеного права/інтересу; сплив позовної давності (див., зокрема, постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 08 листопада 2023 року в справі № 761/42030/21, постанову Верховного Суду в складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 11 грудня 2023 року в справі № 607/20787/19 (провадження № 61-11625сво22)).
Згідно зі статтями 1216, 1218 ЦК України спадкуванням є перехід прав та обов'язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця) до інших осіб (спадкоємців). До складу спадщини входять усі права і обов'язки, що належали спадкодавцю на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті.
Спадкоємець, який бажає прийняти спадщину, але на час відкриття спадщини не проживав постійно із спадкодавцем, має подати нотаріусу заяву про прийняття спадщини (частина перша статті 1269 ЦК).
Незалежно від часу прийняття спадщини вона належить спадкоємцеві з часу відкриття спадщини (частина п'ята статті 1268 ЦК).
Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (провадження № 14-208цс18), на яку є посилання в касаційній скарзі, вказано, що «рішення суду про витребування нерухомого майна з чужого незаконного володіння є таким рішенням і передбачає внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. У разі задоволення позовної вимоги про витребування нерухомого майна з чужого незаконного володіння суд витребує таке майно на користь позивача, а не зобов'язує відповідача повернути це майно власникові. Таке рішення суду є підставою для внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису про державну реєстрацію за позивачем права власності на нерухоме майно, зареєстроване у цьому реєстрі за відповідачем. Задоволення вимоги про витребування нерухомого майна з незаконного володіння особи, за якою воно зареєстроване на праві власності, відповідає речово-правовому характеру віндикаційного позову та призводить до ефективного захисту прав власника. У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 ЦК України, є неефективними. Власник з дотриманням вимог статей 387 і 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача. Для такого витребування оспорювання наступних рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, договорів, інших правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не є ефективним способом захисту права власника».
Відповідно до усталеної практики Великої Палати Верховного Суду якщо позивач вважає, що його право порушене тим, що право власності зареєстроване за відповідачем, то належним способом захисту є віндикаційний позов, оскільки його задоволення, тобто рішення суду про витребування нерухомого майна із чужого незаконного володіння, є підставою для внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Натомість вимоги про скасування рішень, записів про державну реєстрацію права власності на це майно за незаконним володільцем не є необхідним для ефективного відновлення його права. Задоволення віндикаційного позову є підставою для внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Водночас такий запис вноситься виключно в разі, якщо право власності на нерухоме майно зареєстроване саме за відповідачем, а не за іншою особою (див. пункти 84, 85 постанови Великої Палати Верховного Суду від 09 листопада 2021 року у справі № 466/8649/16-ц (провадження № 14-93цс20)).
В спадкоємця, який у встановленому законом порядку прийняв спадщину, права володіння та користування спадковим майном виникають з часу відкриття спадщини. Такий спадкоємець може захищати свої порушені права володіння та користування спадковим майном відповідно до глави 29 ЦК України. Якщо у складі спадщини, яку прийняв спадкоємець, є нерухоме майно, право розпорядження нерухомим майном виникає у нього з моменту державної реєстрації цього майна (частина друга статті 1299 ЦК України). Спадкоємець, який прийняв у спадщину нерухоме майно, ще до його державної реєстрації має право витребовувати це майно від його добросовісного набувача з підстав, передбачених статтею 388 ЦК України (див. правовий висновок, викладений у постанові Верховного Суду України від 23 січня 2013 року у справі № 6-164цс12)).
У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 14 листопада 2018 року у справі № 761/31879/15-ц вказано, що «оскільки відповідно до статті 1218 ЦК до складу спадщини входять усі права та обов'язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті, право на витребування майна від добросовісного набувача, передбачене статтею 388 ЦК, переходить до спадкоємців власника. […] Отже, якщо спірне майно було відчужене від імені ОСОБА_10 поза його волею, то він мав право домагатися відновлення свого права на нього. Прийнявши в установленому законом порядку спадщину позивач з часу її відкриття набув речові права на частину успадкованого майна разом із іншими спадкоємцями, володіння та право користування ними і, відповідно, право на захист цих прав».
Відповідно до частин першої, другої статті 228 ЦК України правочин вважається таким, що порушує публічний порядок, якщо він був спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним. Правочин, який порушує публічний порядок, є нікчемним.
У приватному праві недійсність (нікчемність чи оспорюваність) може стосуватися або «вражати» договір, правочин, акт органу юридичної особи, державну реєстрацію чи документ. У ЦК України закріплений підхід, при якому оспорюваність правочину конструюється як загальне правило. Навпаки, нікчемність правочину має місце тільки у разі, коли існує пряма вказівка закону про кваліфікацію того або іншого правочину як нікчемного. Оспорюваний правочин визнається недійсним судом, якщо одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом (частина третя статті 215 ЦК України). Правочин, недійсність якого не встановлена законом (оспорюваний правочин), породжує правові наслідки (набуття, зміну або припинення прав та обов'язків), на які він був направлений до моменту визнання його недійсним на підставі рішення суду. Оспорювання правочину відбувається тільки за ініціативою його сторони або іншої заінтересованої особи шляхом пред'явлення вимог про визнання правочину недійсним (позов про оспорювання правочину, рецисорний позов). Натомість нікчемним є той правочин, недійсність якого встановлена законом і для визнання його недійсним не вимагається рішення суду (частина друга статті 215 ЦК України). Нікчемність правочину конструюється за допомогою «текстуальної» недійсності, оскільки вона існує тільки у разі прямої вказівки закону. Така пряма вказівка може втілюватися, зокрема, в термінах «нікчемний», «є недійсним». Нікчемний правочин, на відміну від оспорюваного, не створює юридичних наслідків, тобто, не «породжує» (змінює чи припиняє) цивільних прав та обов'язків. Якщо недійсність певного правочину встановлена законом, тобто якщо цей правочин нікчемний, позовна вимога про визнання його нікчемним не є належним способом захисту права чи інтересу позивача. За наявності спору щодо правових наслідків недійсного правочину, одна зі сторін якого чи інша заінтересована особа вважає його нікчемним, суд перевіряє відповідні доводи та у мотивувальній частині судового рішення, застосувавши відповідні положення норм матеріального права, підтверджує чи спростовує обставину нікчемності правочину (див., зокрема постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 09 листопада 2022 року у справі № 710/1260/21).
Нікчемний правочин (частина друга статті 215 ЦК України) є недійсним вже в момент свого вчинення (ab initio), і незалежно від волі будь-якої особи, автоматично (ipso iure). Нікчемність правочину має абсолютний ефект, оскільки діє щодо всіх (erga omnes). Нікчемний правочин не створює юридичних наслідків, тобто, не зумовлює переходу/набуття/зміни/встановлення/припинення прав ні для кого. Саме тому посилатися на нікчемність правочину може будь-хто. Суд, якщо виявить нікчемність правочину, має її враховувати за власною ініціативою в силу свого положення (ex officio), навіть якщо жодна із заінтересованих осіб цього не вимагає (див. постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 08 лютого 2023 у справі № 359/12165/14-ц).
У постанові Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 25 березня 2024 року у справі № 336/6023/20 (провадження
№ 61-11523сво23) зроблено такі висновки:
«у справах про визнання права власності у порядку спадкування належним відповідачем є спадкоємець (спадкоємці), який прийняв спадщину, а у випадку їх відсутності, усунення їх від права на спадкування, неприйняття ними спадщини, а також відмови від її прийняття, належним відповідачем є відповідний орган місцевого самоврядування.
Пред'явлення позову до неналежного відповідача не є підставою для відмови у відкритті провадження у справі, оскільки заміна неналежного відповідача здійснюється в порядку, визначеному ЦПК України. За результатами розгляду справи суд відмовляє в позові до неналежного відповідача та приймає рішення по суті заявлених вимог щодо належного відповідача. Тобто, визначення відповідачів, предмета та підстав спору є правом позивача. Натомість, встановлення належності відповідачів й обґрунтованості позову - обов'язком суду, який виконується під час розгляду справи, а не на стадії відкриття провадження.
… позивачка пред'явила позовні вимоги про встановлення факту постійного проживання ОСОБА_6 разом із спадкодавцем ОСОБА_5 та визнання права власності на спірні квартири до осіб які не є спадкоємцями, позовних вимог до відповідного органу місцевого самоврядування не пред'явлено; тому суди мали відмовити в задоволенні цих позовних вимог внаслідок їх пред'явлення до неналежних відповідачів. Як наслідок, судові рішення належить скасувати в цій частині та ухвалити нове рішення про відмову в задоволенні позовних вимог».
Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд (частина перша, третя статті 13 ЦПК України).
Диспозитивність - один з базових принципів судочинства, керуючись яким, позивач самостійно вирішує, які позовні вимоги заявляти. Суд позбавлений можливості формулювати позовні вимоги замість позивача (див. пункт 118 постанови Великої Палати Верховного Суду від 21 грудня 2022 року в справі № 914/2350/18 (914/608/20) (провадження № 12-83гс21)).
У частині шостій статті 82 ЦПК України визначено, що вирок суду в кримінальному провадженні, ухвала про закриття кримінального провадження і звільнення особи від кримінальної відповідальності або постанова суду у справі про адміністративне правопорушення, які набрали законної сили, є обов'язковими для суду, що розглядає справу про правові наслідки дій чи бездіяльності особи, стосовно якої ухвалений вирок, ухвала або постанова суду, лише в питанні, чи мали місце ці дії (бездіяльність) та чи вчинені вони цією особою.
Відповідно до частини третьої статті 6 Закону України «Про доступ до судових рішень» суд при здійсненні судочинства може використовувати лише текст судового рішення, який опубліковано офіційно або внесений до Реєстру.
У справі, що переглядається:
ОСОБА_1 звернулась з позовом до ОСОБА_2 про визнання права власності у порядку спадкування за заповітом. Позов обґрунтовувала тим, що вона є спадкоємцем за заповітом після смерті ОСОБА_3 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 , та якому за життя на праві приватної власності належала квартира АДРЕСА_1 . З метою оформлення своїх спадкових прав вона звернулась до приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Седлецької Т. А. з заявою про видачу свідоцтва про право на спадщину за заповіту. Проте їй було відмовлено, оскільки відповідно до інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно вказана квартира належить відповідачу. Разом з тим, на підставі підроблених документів 21 жовтня 2016 року ОСОБА_4 уклав договір купівлі-продажу з відповідачем, відповідно до умов якого квартиру продано ОСОБА_2 . Вироком Печерського районного суду м. Києва від 07 грудня 2022 року у справі № 757/21328/19-к затверджено угоду від 24 листопада 2021 року між прокурором відділу Київської міської прокуратури Ковальчук О.В. та обвинуваченим ОСОБА_5 про визнання винуватості. Згідно з цією угодою ОСОБА_4 (продавця за договором купівлі-продажу) визнано винним у вчиненні злочину, передбаченого частиною четвертою статті 190 та частиною четвертою статті 358 КК України, а саме у використанні завідомо підроблених документів при відчуженні спірної квартири та заволодінні чужим майном (зазначеною квартирою) шляхом обману (шахрайство), вчинене повторно, за попередньою змовою групою осіб, в особливо великих розмірах. Вирок набрав законної сили 10 січня 2023 року;
суди встановили, що ОСОБА_1 є спадкоємцем за заповітом після смерті ОСОБА_3 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 , своєчасно звернулася до нотаріальної контори із заявою про прийняття спадщини; договір купівлі-продажу від 21 жовтня 2016 року, предметом якого є спірна квартира, укладався між ОСОБА_4 та ОСОБА_2 , тоді як ОСОБА_4 не є власником квартири, продаж здійснено на підставі підроблених документів, що підтверджено вироком Печерського районного суду м. Києва від 07 грудня 2022 року, тобто не мав права такого продажу;
апеляційний суд скасував рішення суду першої інстанції про відмову у задоволенні позову та ухвалив нове рішення, яким задоволено позов, вважав, що висновки суду першої інстанції про відсутність підстав вважати договір купівлі-продажу від 21 жовтня 2016 року нікчемним є помилковими, оскільки такий спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини;
касаційний суд погоджується з висновками апеляційного суду, що суд першої інстанції помилково вважав договір купівлі-продажу квартири, укладений 21 жовтня 2016 року між ОСОБА_4 та ОСОБА_2 , таким, що вчинений внаслідок обману (стаття 230 ЦК України), і саме тому відсутні ознаки того, що цей договір нікчемний. Разом з тим, висновок про нікчемність цього договору відповідно до частин першої, другої статті 228 ЦК України як такого, що спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини, апеляційний суд зробив з посиланням на встановлення вироком Печерського районного суду м. Києва від 07 грудня 2022 року, що відповідач у цій справі був попередньо повідомлений про шахрайські дії з боку ОСОБА_4 щодо привласнення її шляхом шахрайства та був фактично співучасником цих злочинних дій. Відповідач у цій справі не спростовував зазначений висновок суду щодо його співучасті у шахрайському заволодінні спірної квартири;
апеляційний суд не врахував, що вирок суду в кримінальному провадженні має преюдиційне значення стосовно дій чи бездіяльності особи, стосовно якої ухвалений вирок, і лише в питанні, чи мали місце ці дії (бездіяльність) та чи вчинені вони цією особою. Аналіз Єдиного державного реєстру судових рішень свідчить, що вироком Печерського районного суду м. Києва від 07 грудня 2022 року у справі № 757/21328/19-к затверджено угоду від 24 листопада 2021 року між прокурором та обвинуваченим ОСОБА_5 про визнання винуватості. Цим вироком не встановлювалися обставини стосовно ОСОБА_2 , на які послався апеляційний суд, ОСОБА_2 не є обвинуваченим, засудженим у наведеному кримінальному провадженні. Зазначення в змісті угоди між прокурором та обвинуваченим ОСОБА_5 про визнання винуватості формулювання про те, що «особа, матеріали відносно якої виділено в окреме провадження, діючи згідно раніше розробленого злочинного плану за попередньою змовою групою осіб разом з невстановленою досудовим розслідуванням особою, для оформлення договору купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 , яка належить ОСОБА_3 , підшукав ОСОБА_2 , який погодився виступи покупцем вказаної квартири» про такі обставини не свідчить. Тому апеляційний суд зробив помилковий висновок щодо кваліфікації вказаного договору як нікчемного відповідно до частин першої, другої статті 228 ЦК України;
разом з тим, касаційний суд акцентує увагу, що встановлення вказаним вироком тієї обставини, що ОСОБА_6 не мав права продажу спірної квартири, свідчить про її вибуття поза волею власника, та надає право на захист цього права відповідно до глави 29 ЦК України шляхом пред'явлення віндикаційного позову (про витребування майна з чужого незаконного володіння чи від добросовісного набувача (статті 387, 388 ЦК України)), без необхідності оспорювання такого договору купівлі-продажу;
суди розглянули по суті вимогу про визнання права власності на майно у порядку спадкування за заповітом, однак не врахували, що у справах про визнання права власності у порядку спадкування належним відповідачем є спадкоємець (спадкоємці), який прийняв спадщину, а у випадку його відсутності, усунення від права на спадкування, неприйняття спадщини, а також відмови від її прийняття, належним відповідачем є відповідна територіальна громада в особі органу місцевого самоврядування. Пред'явлення позову до неналежного відповідача є самостійною підставою для відмови в задоволенні позову;
позивач пред'явила вказану позовну вимогу до особи, яка не є спадкоємцем ОСОБА_3 , позовних вимог до відповідного органу місцевого самоврядування не пред'явлено. Тому суди мали відмовити в задоволенні цих позовних вимог внаслідок їх пред'явлення до неналежного відповідача. Водночас вимоги про витребування спірної квартири від ОСОБА_2 позивач не пред'явила.
За таких обставин суд першої інстанції зробив правильний висновок про відмову у позові ОСОБА_1 , проте помилився в мотивах ухваленого рішення. Як наслідок, постанову апеляційного суду належить скасувати, а рішення суду першої інстанції змінити у мотивувальній частині.
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
Доводи касаційної скарги, з урахуванням меж касаційного перегляду, дають підстави для висновку, що постановаапеляційного суду ухвалена без додержання норм матеріального та процесуального права. У зв'язку з наведеним колегія суддів вважає, що касаційну скаргу слід задовольнити частково, постанову апеляційного суду скасувати,а рішення суду першої інстанції змінити в мотивувальній частині.
Щодо розподілу судових витрат
Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України у постанові суду касаційної інстанції має бути зазначено про новий розподіл судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.
За подання касаційної скарги ОСОБА_2 сплатив судовий збір у розмірі 4 294,80 грн. Тому, враховуючи результат касаційного оскарження, із ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 належить стягнути судовий збір, сплачений за подання касаційної скарги.
Додаткове рішення - це акт правосуддя, яким усуваються недоліки судового рішення, пов'язані з порушенням вимог щодо його повноти. Водночас, додаткове рішення не може змінити суті основного рішення або містити в собі висновки про права та обов'язки осіб, які не брали участі у справі, чи вирішувати вимоги, не досліджені в судовому засіданні. У разі скасування рішення у справі, ухвалене додаткове рішення втрачає силу. Тобто додаткове рішення є невід'ємною частиною рішення у справі (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 27 червня 2018 року в справі № 756/4441/17).
ОСОБА_1 додаткове рішення суду першої інстанції не оскаржувала, яке апеляційний суд скасував як похідне від основного рішення суду. Оскільки касаційний суд скасовує постанову апеляційного суду, а рішення суду першої інстанції належить змінити лише в мотивувальній частині, колегія суддів залишає в силі додаткове рішення суду першої інстанції.
Керуючись статтями 141, 400, 402, 412, 413, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду
Касаційну скаргу ОСОБА_2 задовольнити частково.
Постанову Київського апеляційного суду від 05 листопада 2024 року скасувати.
Рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 08 травня 2024 року змінити в мотивувальній частині.
Додаткове рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 04 червня 2024 року залишити в силі.
Стягнути з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 4 294,80 грн понесених судових витрат на сплату судового збору у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.
З моменту ухвалення постанови суду касаційної інстанції постанова Київського апеляційного суду від 05 листопада 2024 року втрачає законну силу та подальшому виконанню не підлягає.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її ухвалення, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Головуючий В. І. Крат
Судді: Д. А. Гудима
І. О. Дундар
Є. В. Краснощоков
П. І. Пархоменко