10 листопада 2025 року
м. Київ
справа № 159/6711/23
провадження № 61-14770св24
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Лідовця Р. А. (суддя-доповідач), Гулейкова І. Ю., Луспеника Д. Д.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідачі: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,
третя особа- приватний нотаріус Ковельського районного нотаріального округу Волинської області Мартинюк Едуард Вікторович,
розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Ковельського міськрайонного суду Волинської області від 20 червня 2024 року у складі судді Шишиліна О. Г. та постанову Волинського апеляційного суду від 14 жовтня 2024 року у складі колегії суддів: Здрилюк О. І., Бовчалюк З. А., Карпук А. К.,
1. Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У листопаді 2023 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , третя особа - приватний нотаріус Ковельського районного нотаріального округу Волинської області Мартинюк Е. В., про визнання договору дарування недійсним.
Позовна заява мотивована тим, що 20 червня 2022 року між ОСОБА_2 (дарувальник) та ОСОБА_3 (обдаровувана) було укладено договір дарування, посвідченийприватним нотаріусом Ковельського районного нотаріального округу Волинської області Мартинюком Е. В. за реєстровим № 1451, відповідно до умов якого дарувальник передала безоплатно у власність, а обдаровувана приймає в дар земельну ділянку із кадастровим номером 0710400000:09:006:0016, площею 0,0514 га, та 72/100 частин житлового будинку з надвірними будівлями і спорудами за адресою: АДРЕСА_1 .
Вказував, що відповідно до укладених у 2007 році договорів купівлі-продажу він є власником 28/100 частин домоволодіння АДРЕСА_1 та земельної ділянки із кадастровим номером 0710400000:09:006:0016, площею 0,0441 га, яка знаходиться за цією ж адресою. У 2012 році він придбав ще 0,0013 га вказаної земельної ділянки.
ОСОБА_2 успадкувала 72/100 частин домоволодіння АДРЕСА_1 та земельну ділянку із кадастровим номером 0710400000:09:006:0016, площею 0,0514 га, після смерті ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_4 .
Рішенням Ковельського міськрайонного суду Волинської області від 03 серпня 2021 року у справі № 159/1287/21 припинено його та ОСОБА_2 право спільної часткової власності на житловий будинок з надвірними будівлями і спорудами за адресою: АДРЕСА_1 та виділено у його власність в натурі в рахунок 28/100 частин вказаного житлового будинку окремий об'єкт нерухомості (квартиру) загальною площею 42,1 кв. м, житловою площею 34,9 кв. м, яка складається із : кухні 1-1 площею 7,2 кв. м, кімнати 1-2 площею 11,0 кв. м, кімнати 1-3 площею 14,2 кв. м, кімнати 1-4 площею 9,7 кв. м та 1/2 огорожі.
Позивач зазначав, що будучі обізнаною про припинення права спільної часткової власності, під час укладення договору дарування ОСОБА_2 подала неправдиву інформацію про те, що їй належить 72/100 частин домоволодіння АДРЕСА_1 у спільній частковій власності, що є незаконним.
На думку позивача, ОСОБА_2 ввела в оману ОСОБА_3 та приватного нотаріуса Ковельського районного нотаріального округу Волинської області Мартинюка Е. В., приховавши факт припинення спільної часткової власності на будинок.
Посилається на те, що договір дарування 20 червня 2022 року є фіктивним, оскільки насправді повинен був відбутися договір купівлі-продажу, за яким він мав першочергове право викупу частки будинку, що належала ОСОБА_2 . Крім того, оспорюваний договір не містить у собі вказівки, які саме приміщення частини будинку відчужуються, яка їх площа, що у подальшому може потягнути за собою захоплення відповідачкою його майна.
Ураховуючи наведене, ОСОБА_1 просив суд визнати недійсним договір дарування від 20 червня 2022 року, укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , посвідчений приватним нотаріусом Ковельського районного нотаріального округу Волинської області Мартинюком Е. В. за реєстровим № 1451.
Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій
Рішенням Ковельського міськрайонного суду Волинської області від 20 червня 2024 року, залишеним без змін постановою Волинського апеляційного суду від 14 жовтня 2024 року, у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.
Судові рішення мотивовані недоведеністю ОСОБА_1 позовних вимог, оскільки судами не встановлено порушення прав позивача при укладенні відповідачами оспорюваного договору дарування. Суд першої інстанції вважав, що позивач не довів обставин, які б вказували, що відповідачі, обираючи між собою вид договору на відчуження будинку, створили умови, які порушують, не визнають або оспорюють його права, свободи чи законні інтереси.
Районний суд зазначив, що рішенням Ковельського міськрайонного суду Волинської області від 03 серпня 2021 року у справі № 159/1287/21 право часткової власності позивача на спірний будинок було припинено з моменту набрання вказаним рішенням суду законної сили, тому він не мав переважного права перед іншими особами на купівлю частини будинку, що належала ОСОБА_2 у випадку укладення договору купівлі продажу. При цьому позивач не оспорює право ОСОБА_2 на відчуження земельної ділянки.
Апеляційний суд, залишаючи рішення суду першої інстанції без змін, виходив із того, що районним судом правильно встановлено обставини справи та ухвалено рішення з дотриманням норм матеріального та процесуального права.
Суд апеляційної інстанції зазначив, що відповідачі підтвердили своє вільне волевиявлення на укладення саме договору дарування частки житлового будинку з надвірними будівлями і спорудами та відповідність такого волевиявлення їх внутрішній волі, усвідомлюючи, що їх дії спрямовані на реальне настання правових наслідків саме за договором дарування, а тому відсутні підстави для визнання цього договору недійсним. Судом не встановлено порушення будь-яких прав позивача, як власника окремого об'єкта нерухомого майна (квартири), укладенням між відповідачами оспорюваного договору дарування.
Апеляційний суд відхилив доводи ОСОБА_1 про те, що оспорюваним договором дарування нерухомого майна від 20 червня 2022 року було порушене його переважне право на купівлю частки будинку у спільній частковій власності, передбачене статтею 362 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), оскільки рішенням Ковельського міськрайонного суду Волинської області від 03 серпня 2021 року у справі № 159/1287/21 припинено право спільної часткової власності на домоволодіння, а несвоєчасне переоформлення позивачем свого права власності на належне йому майно на підставі вказаного рішення суду не впливає на право ОСОБА_2 розпорядитися своєю власністю на власний розсуд, зокрема, шляхом укладення договору дарування.
Короткий зміст вимог касаційної скарги
У касаційній скарзі ОСОБА_1 , посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права, порушення норм процесуального права, просить рішення Ковельського міськрайонного суду Волинської області від 20 червня 2024 року, постанову Волинського апеляційного суду від 14 жовтня 2024 року скасувати та направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції.
Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції
У листопаді 2024 року касаційна скарга надійшла до Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду.
Ухвалою судді Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 19 листопада 2024 року касаційну скаргу залишено без руху з наданням строку на усунення недоліків. Зазначено строк виконання ухвали, а також попереджено про наслідки її невиконання.
Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 17 грудня 2024 року відкрито касаційне провадження у справі, витребувано цивільну справу із суду першої інстанції та роз'яснено учасникам справи право подати відзив на касаційну скаргу.
У січні 2025 року справа надійшла до Верховного Суду.
Аргументи учасників справи
Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
Касаційна скарга ОСОБА_1 мотивована тим, що оскаржувані судові рішення судів попередніх інстанцій не відповідають положенням статей 263-265 ЦПК України та підлягають скасуванню. Вважає, що суди неповно дослідили обставини справи, не надали їм належної правової оцінки та дійшли помилкових висновків про відмову у задоволенні позову.
Вважає, що ОСОБА_2 на момент укладення договору дарування від 20 червня 2022 року не мала права на відчуження 72/100 частин домоволодіння АДРЕСА_1 ні шляхом продажу, ні шляхом дарування, оскільки рішенням Ковельського міськрайонного суду Волинської області від 03 серпня 2021 року у справі № 159/1287/21 було припинено право спільної часткової власності на житловий будинок.
Посилається на те, що оспорюваним договором дарування нерухомого майна було порушене його переважне право на купівлю частки будинку у спільній частковій власності, передбачене статтею 362 ЦК України. Крім того, договір не містить у собі вказівки, які саме приміщення частини будинку відчужуються, яка їх площа, що у подальшому може потягнути за собою захоплення відповідачкою його майна.
Підставою касаційного оскарження зазначених судових рішень ОСОБА_1 зазначає неправильне застосування судами норм матеріального права за відсутності висновку Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах (пункт 3 частини другої статті 389 ЦПК України).
Також заявник вказує про порушення судами попередніх інстанцій норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, а саме, судові рішення оскаржуються з підстав, передбачених частиною третьою статті 411 ЦПК України, оскільки суди не дослідили зібрані у справі докази та встановили обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів (пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України).
Доводи особи яка подала відзив на касаційну скаргу.
У січні 2025 року ОСОБА_3 подала відзив на касаційну скаргу, в якому зазначила, що доводи ОСОБА_1 , викладені у касаційній скарзі, є необґрунтованими, а підстави для скасування оскаржуваних судових рішень відсутні.
2. Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Підстави касаційного оскарження судових рішень визначені у частині другій статті 389 ЦПК України.
Відповідно до пунктів 3, 4 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках, зокрема, якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Касаційна скарга ОСОБА_1 задоволенню не підлягає.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Відповідно до вимог частин першої та другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Згідно із частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.
У частинах першій, другій та п'ятій статті 263 ЦПК України встановлено, що судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Оскаржувані судові рішення ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги висновків судів попередніх інстанцій не спростовують.
Частиною першою статті 2 ЦПК України визначено, що завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Згідно із частиною першою статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
За змістом статті 11 ЦК України цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов'язків є, зокрема, договори та інші правочини, інші юридичні факти.
Відповідно до норм статей 12, 13 ЦПК України суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. При цьому кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 статті 3 ЦК України) і дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними. Тобто, відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.
Згідно із частинами другою та третьою статті 13 ЦК України при здійсненні своїх прав особа зобов'язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині. Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах.
Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 15, частина перша статті 16 ЦК України).
Правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав і обов'язків (стаття 202 ЦК України).
Частинами першою-п'ятою статті 203 ЦК України визначено, що зміст правочину не може суперечити ЦК України, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
Згідно із частинами першою, другою статті 234 ЦК України фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. Фіктивний правочин визнається судом недійсним.
Статтею 717 ЦК України передбачено, що за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов'язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність. Договір, що встановлює обов'язок обдаровуваного вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру, не є договором дарування.
Для визнання правочину фіктивним необхідно встановити наявність умислу всіх сторін правочину. У разі, якщо на виконання правочину було передано майно, такий правочин не може бути кваліфікований як фіктивний.
Отже, фіктивний правочин характеризується тим, що сторони вчиняють такий правочин лише для виду, знаючи заздалегідь, що він не буде виконаним; вчиняючи фіктивний правочин, сторони мають інші цілі, ніж ті, що передбачені правочином. Фіктивним може бути визнаний будь-який правочин, якщо він не має на меті встановлення правових наслідків.
Ознака вчинення його лише для вигляду повинна бути властива діям обох сторін правочину. Якщо одна сторона діяла лише для вигляду, а інша - намагалася досягти правового результату, такий правочин не може бути фіктивним.
У фіктивних правовідносинах внутрішня воля сторін не відповідає зовнішньому
її прояву.
Позивач, який звертається до суду з позовом про визнання правочину фіктивним, повинен довести суду відсутність в учасників правочину наміру створити юридичні наслідки.
Подібна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 21 січня 2015 року у справі № 6-197цс14, з якою погодився Верховний Суд у постановах: від 08 лютого 2018 року у справі № 756/9955/16-ц (провадження № 61-835св17), від 14 лютого 2018 року у справі № 379/1256/15-ц (провадження № 61-1300св18), від 27 травня 2024 року у справі № 607/16232/22 (провадження № 61-3677св24) та інших.
Для визнання правочину фіктивним необхідно встановити наявність умислу всіх сторін правочину. Судам необхідно враховувати, що саме по собі невиконання правочину сторонами не означає, що укладено фіктивний правочин. Якщо сторонами не вчинено будь-яких дій на виконання такого правочину, суд ухвалює рішення про визнання правочину недійсним без застосування будь-яких наслідків. У разі, якщо на виконання правочину було передано майно, такий правочин не може бути кваліфікований як фіктивний.
Основними ознаками фіктивного правочину є: введення в оману (до або в момент укладення угоди) третьої особи щодо фактичних обставин правочину або дійсних намірів учасників; свідомий намір невиконання зобов'язань договору; приховування справжніх намірів учасників правочину.
Аналогічні висновки викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 03 липня 2019 року у справі № 369/11268/16-ц (провадження № 14-260цс19), постановах Верховного Суду: від 28 лютого 2018 року у справі № 909/330/16, від 01 листопада 2018 року у справі № 910/18436/16, від 13 березня 2019 року у справі № 757/12646/16, від 31 березня 2021 року у справі № 201/2832/19.
При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).
У фіктивних правочинах внутрішня воля сторін не відповідає зовнішньому її прояву, тобто обидві сторони, вчиняючи фіктивний правочин, знають заздалегідь, що він не буде виконаний, тобто мають інші цілі, ніж передбачені правочином. Такий правочин завжди укладається умисно.
Укладення договору, який за своїм змістом суперечить вимогам закону, оскільки не спрямований на реальне настання обумовлених ним правових наслідків, є порушенням частин першої та п'ятої статті 203 ЦК України, що за правилами статті 215 цього Кодексу є підставою для визнання його недійсним відповідно до статті 234 ЦК України.
Судами попередніх інстанцій встановлено, що 20 червня 2022 року між ОСОБА_2 (дарувальник) та ОСОБА_3 (обдаровувана) було укладено договір дарування, посвідчений приватним нотаріусом Ковельського районного нотаріального округу Волинської області Мартинюком Е. В. за реєстровим № 1451, відповідно до умов якого дарувальник передала безоплатно у власність, а обдаровувана приймає в дар земельну ділянку із кадастровим номером 0710400000:09:006:0016, площею 0,0514 га, та 72/100 частин житлового будинку з надвірними будівлями і спорудами за адресою: АДРЕСА_1 .
У пункті 4.14 договору дарування від 20 червня 2022 року сторони підтвердили, що цей договір не носить характеру фіктивної чи удаваної угоди і відповідає дійсним намірам сторін створити для себе юридичні наслідки; що у тексті цього договору зафіксовано всі істотні умови, які стосуються дарування житлового будинку з надвірними будівлями і спорудами.
Станом на 20 червня 2022 року ОСОБА_2 на підставі свідоцтва про право на спадщину за законом від 28 вересня 2017 року набула у власність 72/100 часини житлового будинку з господарськими будівлями та спорудами за адресою: АДРЕСА_1 . Право власності ОСОБА_2 на вказану частку житлового будинку було зареєстроване в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно 28 вересня 2017 року.
Право власності ОСОБА_2 на земельну ділянку із кадастровим номером 0710400000:09:006:0016, площею 0,0514 га, в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно було зареєстровано 17 липня 2020 року на підставі свідоцтва про право на спадщину за законом від 17 липня 2020 року.
Рішенням Ковельського міськрайонного суду Волинської області від 03 серпня 2021 року у справі № 159/1287/21 позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про припинення спільної часткової власності та виділ майна в натурі задоволено частково.
Припинено право спільної часткової власності ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на житловий будинок з надвірними будівлями і спорудами за адресою: АДРЕСА_1 .
Виділено у власність ОСОБА_1 в натурі в рахунок 28/100 частин вказаного житлового будинку окремий об'єкт нерухомості (квартиру) загальною площею 42,1 кв. м, житловою площею 34,9 кв. м, яка складається із : кухні 1-1 площею 7,2 кв. м, кімнати 1-2 площею 11,0 кв. м, кімнати 1-3 площею 14,2 кв. м, кімнати 1-4 площею 9,7 кв. м та 1/2 огорожі.
Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.
Вказане рішення суду в апеляційному порядку не оскаржувалося та набрало законної сили 03 серпня 2021 року.
Право власності ОСОБА_1 в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно на квартиру АДРЕСА_2 , загальною площею 42,1 кв. м, було зареєстровано 26 жовтня 2023 року на підставі рішення Ковельського міськрайонного суду Волинської області від 03 серпня 2021 року у справі № 159/1287/21.
Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом (частина третя статті 12 ЦПК України).
Відповідно до частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (частина перша статті 76 ЦПК України).
Відповідно до частин першої, другої статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів (частина перша статті 89 ЦПК України).
Відмовляючи у задоволенні позову ОСОБА_1 , суд першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, забезпечивши повний та всебічний розгляд справи, проаналізувавши доводи сторін, дослідивши та оцінивши всі докази у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів, дійшов обґрунтованого висновку про відсутність порушення прав позивача при укладенні відповідачами оспорюваного договору дарування та, як наслідок, відсутність підстав для визнання його недійсним.
Верховний Суд погоджується з висновком судів про те, що ОСОБА_1 належними та допустимими доказами не підтверджено фіктивність оспорюваного договору дарування від 20 червня 2022 року, що відповідно до вимог статей 12, 81 ЦПК України є його процесуальним обов'язком. Відсутні докази того, що вказаний правочин укладено з метою приховання відповідачами договору купівлі-продажу цього нерухомого майна, та докази, що між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 виникли інші правовідносини, ніж передбачені договором дарування.
На час укладення оспорюваного договору дарування частки житлового будинку з надвірними будівлями і спорудами та земельної ділянки не існувало жодних обтяжень, арештів, інших заборон чи обмежень у використанні та розпорядженні майном, що відчужується за цим правочином.
Посилання касаційної скарги на те, що оспорюваним договором дарування нерухомого майна було порушене переважне право ОСОБА_1 на купівлю частки будинку у спільній частковій власності є безпідставними, оскільки встановлене законом переважне право купівлі частки у праві спільної часткової власності співвласника (стаття 362 ЦК України) поширюється на випадки продажу частки у праві спільної часткової власності та не стосується укладення договору дарування.
Колегія суддів відхиляє доводи касаційної скарги про незабезпечення повного та всебічного розгляду справи судами та неврахування наявних у матеріалах справи доказів, оскільки вважає, що суди попередніх інстанцій встановили обставини справи в достатньому обсязі для правильного її вирішення та ухвалення законних судових рішень.
Доводи касаційної скарги ОСОБА_1 за своїм змістом зводяться до незгоди з наданою судами оцінкою зібраних у справі доказів та встановлених на їх підставі обставин, спрямовані на доведення необхідності переоцінки цих доказів і обставин у тому контексті, який, на думку позивача, свідчить про недійсність оспорюваних ним договорів дарування, що відповідно до вимог статті 400 ЦПК України не входить до компетенції суду касаційної інстанції. Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (див.: постанову Великої Палата Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18)).
Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.
Оскільки доводи касаційної скарги висновків судів попередніх інстанцій не спростовують, на законність та обґрунтованість судових рішень не впливають, то колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін.
З огляду на те, що касаційна скарга залишається без задоволення, розподіл судових витрат Верховним Судом не здійснюється.
Керуючись статтями 400, 401, 416, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Рішення Ковельського міськрайонного суду Волинської області від 20 червня 2024 року та постанову Волинського апеляційного суду від 14 жовтня 2024 року залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Судді: Р. А. Лідовець
І. Ю. Гулейков
Д. Д. Луспеник