печерський районний суд міста києва
Справа № 757/980/25-ц
пр. 2-29/25
07 жовтня 2025 року Печерський районний суд м. Києва в складі:
головуючого судді Ільєвої Т.Г.,
при секретарі Романенко Д.С.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу в порядку загального (позовного) провадження за позовом ОСОБА_1 до Держави України в особі Міністерства юстиції України про відшкодування матеріальної шкоди, заданої протиправним рішенням органу державної влади, -
10.01.2025 до Печерського районного суду м. Києва надійшов позов ОСОБА_1 , згідно вимог якого позивач просив суд стягнути з держави Україна в особі Міністерства юстиції України на його користь майнову шкоду (збитки) у розмірі 2 571 457 (два мільйона чотириста п'ятдесят сім тисяч п'ятдесят сім) грн. 97 копійок, завданих прийняттям протиправного наказу від 11.01.2019р. №100/5
Мотивуючи позовні вимоги, ОСОБА_1 вказує, що він являється приватним виконавцем, та, внаслідок протиправних та незаконних дій Міністерства юстиції України, а саме прийняття протиправного рішення про припинення його діяльності, останній не зміг закінчити виконання рішення шляхом переведення коштів на рахунок стягувача, внаслідок чого, зазнав збитків, які перебувають у прямій залежності з протиправним рішенням відповідача, а відтак позивачу завдано матеріальної шкоди, яку він оцінює у розмірі 2 571 457 (два мільйона чотириста п'ятдесят сім тисяч п'ятдесят сім) грн. 97 коп.
Вказані обставини послугували підставою для звернення до суду з позовною заявою з метою захисту прав та інтересів позивача.
Ухвалою суду від 13.06.2023 вказану цивільну справу прийнято до провадження судді Печерського районного суду м. Києва Ільєвої Т.Г. та визначено розглядати за правилами загального (позовного) провадження.
03.04.2025 до суду надійшов відзив Міністерства юстиції України, в якому представник просив відмовити у задоволенні позовних вимог, мотивуючи тим, що позивач не надав доказів на підтвердження факту завдання йому матеріальної шкоди в заявленій до стягнення сумі, не довів наявність причинно-наслідкового зв'язку між діями відповідача та завданою шкодою. В даному випадку, рішення суду у справі № 200/1507/19-а, на яке посилається позивач, встановлює протиправність наказу Мін'юсту від 11.01.2019 № 100/5, поряд із цим, позивачем не доведено наявність шкоди та причинний зв'язок між неправомірними діями і заподіяною шкодою.
Враховуючи правовий висновок Верховного Суду, викладений у постанові від 11.08.2019 у справі № 757/24365/18-ц, відповідач зазначив, що сам по собі факт наявності судового рішення про визнання дій Міністерства юстиції України неправомірними, за умови не доведення вищенаведених обставин, не є достатньою підставою для відшкодування шкоди.
03.06.2025 ухвалою суду закрито підготовче провадження у справі та призначено справу до розгляду по суті у відкритому судовому засіданні.
07.10.2025 представник позивача подав до суду заяву про проведення судового засідання без фіксації технічними засобами, вимоги підтримав та просив задовольнити.
07.10.2025 представник відповідача подав до суду клопотання про проведення судового засідання без фіксації технічними засобами, в задоволенні позовних вимог просив відмовити.
Суд, на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин справи, на які позивач послався як на підставу своїх вимог, що викладені у позовній заяві, та, враховуючи доводи відповідача, викладені у відзиві, на засадах верховенства права, відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права, прийшов до висновку про можливість постановлення по справі рішення.
За приписами ч. 3 ст. 208, ч. 1 ст. 209, ч. 1 ст. 218 ЦПК України, судовий розгляд закінчується ухваленням рішення суду, яке проголошується негайно після закінчення судового розгляду і прилюдно.
Рішення суду як найважливіший акт правосуддя покликане забезпечити захист гарантованих Конституцією України прав і свобод людини та здійснення проголошеного Основним Законом України принципу верховенства права.
Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 4 листопада 1950 року (далі - Конвенція), кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
Відповідно до частини п'ятої статті 124 Конституції України, судові рішення ухвалюються судами іменем України і є обов'язковими до виконання на всій території України.
Завданнями цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законами України.
Статтею 129 Конституції України визначено, що однією із основних засад судочинства є змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
Відповідно до ст. 16 ЦК Україна, кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
Судовим розглядом встановлено, що ОСОБА_1 , відповідно до рішення Тимчасової кваліфікаційної комісії приватних виконавців від 22.05.2017р. №12, здійснював діяльність приватного виконавця виконавчого округу міста Києва.
Свою діяльність позивач здійснює за адресою: АДРЕСА_1 .
Рішенням Господарського суду м. Києва у справі № 910/11965/16 стягнуто з Публічного акціонерного товариства «Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк» на користь Приватного підприємства «Дніпровський краєвид 07» інфляційні втрати у розмірі 22 197 553 грн. 48 коп., 3% річних у розмірі 2 039 957 грн. 26 коп. та судовий збір у розмірі 206 181 (двісті шість тисяч сто вісімдесят одна) грн. 99 коп. та видано наказ.
Відповідачем 21 листопада 2018 року було відкрито виконавчі провадження № НОМЕР_1 та № НОМЕР_2 про стягнення з ПАТ «Промінвестбанк» на користь ПП «Дніпровський краєвид 07» коштів у сумі 24 694 733,13 грн. та 416156,00 грн. відповідно.
21 листопада 2018 року у виконавчому провадженні № НОМЕР_1 Відповідач виніс постанову про стягнення з Позивача основної винагороди у розмірі 2469 173,31 грн. та постанову про об'єднання виконавчих проваджень № НОМЕР_3 та № НОМЕР_2 у зведене виконавче провадження № НОМЕР_2.
08 січня 2019 року постановою відповідача повернуто виконавчий документ стягувачу на підставі пункту 1 частини першої статті 37 Закону України від 02 червня 2016 року № 1404-VIII «Про виконавче провадження» (далі - Закон № 1404-VIII) за заявою стягувача, якою накази, видані Господарським судом м. Києва у справі № 910/11965/16, повернуті стягувачу без виконання. У подальшому стягувач - ПП «Дніпровський краєвид 07» звернувся до іншого приватного виконавця - Корольова В.В. із заявою про виконання вказаного судового наказу.
04.02.2019 року приватним виконавцем Корольовим В.В. винесено постанову про відкриття виконавчого провадження № НОМЕР_7 щодо стягнення з Позивача на користь ПП "Дніпровський краєвид 07" коштів у сумі 24 691 733,13 грн. на підставі наказу Господарського суду м. Києва № 910/11965/16 від 21.11.2018 року та одночасно із відкриттям виконавчого провадження № НОМЕР_7 приватним виконавцем Корольовим В.В. було вирішено стягнути з боржника основну винагороду у розмірі 2 469 173,31 грн.
07 березня 2019 року постановою приватного виконавця Корольова В.В. завершено виконавче провадження № НОМЕР_7 внаслідок повного виконання рішення суду та стягнуто основну винагороду приватного виконавця.
У липні 2019 року позивач звернувся до приватного виконавця виконавчого округу м. Києва Павлюка Н.В. із заявою про відкриття виконавчого провадження щодо стягнення з позивача суми основної винагороди у розмірі 2 469 173,31 грн., на підставі постанови позивача від 21 листопада 2018 року у виконавчому провадженні № НОМЕР_1 з виконання рішення Господарського суду м. Києва у справі № 910/11965/16.
Приватним виконавцем виконавчого округу м. Києва Павлюком Н.В. 16 липня 2019 року було відкрито виконавче провадження № НОМЕР_4, яке тим же приватним виконавцем закінчено без виконання 18 липня 2019 року, на тій підставі, що рішення Господарського суду м. Києва у справі № 910/11965/16 виконано приватним виконавцем Корольовим В.В., якому і сплачено основну винагороду.
Позивач оскаржив постанову приватного виконавця Виконавчого округу міста Києва Павлюка Н.В. від 18 липня 2019 року, НОМЕР_5 про закінчення виконавчого провадження, яку рішенням Окружного адміністративного суду м. Києва від 12 вересня 2019 року у справі № 640/13434/19, було визнано протиправною та скасовано.
24 вересня 2019 року приватний виконавець Виконавчого округу міста Києва Павлюк Н.В. виніс постанову про відновлення виконавчого провадження № НОМЕР_4 за заявою позивача про стягнення з ПАТ «Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк» основної винагороди на підставі постанови у виконавчому провадженні № НОМЕР_1 від 21 листопада 2018 року.
30 вересня 2019 року на виконання постанови про стягнення основної винагороди приватний виконавець Виконавчого округу міста Києва Павлюк Н.В. стягнув з ПАТ «Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк» на користь позивача грошові кошти у розмірі 2 469 173,31 грн., закінчивши виконавче провадження № НОМЕР_4. (т. 2 а.с. 44)
Постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 03 грудня 2019 року, рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 12 вересня 2019 року у справі № 640/13434/19 залишено без змін.
Після вчинення виконавчих дій приватного виконавця Виконавчого округу міста Києва Павлюка Н.В., рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 12 вересня 2019 року та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 03 грудня 2019 року у справі №640/13434/19 було скасовано Постановою Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 29 січня 2021 року та прийнято нову постанову, якою в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 було відмовлено.
В подальшому рішенням Дружківського міського суду Донецької області від 28 жовтня 2024 року у справі №229/1026/21 було задоволено позов Публічного акціонерного товариства «Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк» до приватного виконавця округу м. Києва ОСОБА_1, третя особа приватний виконавець виконавчого округу міста Києва Павлюк Назар Васильович, Фонд гарантування вкладів фізичних осіб, про стягнення безпідставно набутих коштів та відсотків за безпідставне володіння коштами.
Стягнуто з приватного виконавця виконавчого округу м. Києва ОСОБА_1 на користь ПАТ «Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк» адреса: 01001, м. Київ, вул. Малопідвальна, 8, код банку 300012, ідентифікаційний код юридичної особи 00039002, безпідставно отримані кошти в розмірі 2 469 173 (два мільйона чотириста шістдесят дев'ять тисяч сто сімдесят три) грн. 31 коп. та 3% річних за користування безпідставно отриманими коштами за період з 30.09.2019 по 15.02.2021 у розмірі 102284 (сто дві тисячі двісті вісімдесят чотири) грн. 66 коп.
Стягнуто з приватного виконавця виконавчого округу м. Києва ОСОБА_1 на користь ПАТ «Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк» понесені витрати на оплату судового збору у сумі 38 571 (тридцять вісім тисяч п'ятсот сімдесят одна) грн. 87 коп.
Наряду з вказаним, Міністерством юстиції України, на підставі заяви представника ПАТ «Промінвестбанк» №09-1-6/1276 від 06.12.2018 року проведена позапланова невиїзна перевірка діяльності приватного виконавця ОСОБА_1 щодо здійснення виконавчого провадження НОМЕР_6, за результатами якої встановлено, що при здійсненні виконавчого провадження НОМЕР_6 приватний виконавець ОСОБА_1 порушив принципи, закріплені в статті129-1 Конституції України, пунктах 2, 4, 5 частини першої статті 4 Закону України «Про органи і осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів», що свідчить про неналежне виконання ним своїх обов'язків.
На підставі обставин, встановлених в процесі перевірки, було внесено подання від 28.12.2018р. №1584/20.5.1/32-18 про притягнення приватного виконавця до дисциплінарної відповідальності.
Рішенням Дисциплінарної комісії приватних виконавців від 08.01.2019р., яке було оформлено протоколом №7, було :
1. задоволено подання Міністерства юстиції України про притягнення до дисциплінарної відповідальності приватного виконавця виконавчого округу міста Києва ОСОБА_1;
2. застосовано до приватного виконавця виконавчого округу міста Києва ОСОБА_1, дисциплінарне стягнення у вигляді припинення діяльності приватного виконавця.
Наказом Міністерства юстиції України від 11.01.2019 р. №100/5 вищезазначене рішення було введене в дію та припинено діяльність Позивача.
Рішенням Донецького окружного адміністративного суду від 23 квітня 2019 року у справі № 200/1507/19-а позов було задоволено повністю. Судом було визнано протиправним та скасувано рішення Дисциплінарної комісії приватних виконавців від 08.01.2019 року, оформлене протоколом № 7, про задоволення подання Міністерства юстиції України та застосування до приватного виконавця виконавчого округу міста Києва ОСОБА_1 дисциплінарного стягнення у вигляді припинення діяльності. Визнано протиправним та скасувати наказ Міністерства юстиції України № 100/5 від 11.01.2019 року про введення в дію рішення Дисциплінарної комісії приватних виконавців від 08.01.2019 року, оформлене протоколом № 7, про задоволення подання Міністерства юстиції України та застосування до приватного виконавця виконавчого округу міста Києва ОСОБА_1 дисциплінарного стягнення у вигляді припинення діяльності
Вказане рішення суду набрало законної сили 18 червня 2019 року, після перегляду Першим апеляційним адміністративним судом.
04 вересня 2019 року постановою Касаційного адміністративного суду у складі Верховного суду вказане рішення Донецького окружного адміністративного суду від 23 квітня 2019 року та постанова Першого апеляційного адміністративного суду від 18 червня 2019 року у справі №200/1507/19-а були скасовані з направленням справи на новий судових розгляд до суду першої інстанції.
Ухвалою Донецького окружного адміністративного суду від 08 жовтня 2019 року у справі №200/1507/19-а було вжито заходів забезпечення позову та зупинено дію рішення Дисциплінарної комісії приватних виконавців від 08 січня 2019 року, оформлене протоколом №7 та зупинено дію наказу Міністерство юстиції України від 11 січня 2019 року №100/5 про введення в дію рішення Дисциплінарної комісії приватних виконавців від 08 січня 2019 року, оформлене протоколом №7 до набрання законної сили судовим рішенням.
Рішенням Донецького окружного адміністративного суду від 22 жовтня 2019 року у справі №200/1507/19-а позов було задоволено повністю. Судом було визнано протиправним та скасовано рішення Дисциплінарної комісії приватних виконавців, викладене в протоколі від 08.01.2019 р. №7, про задоволення подання Міністерства юстиції України та застосування до приватного виконавця виконавчого округу міста Києва ОСОБА_1 дисциплінарного стягнення у вигляді припинення діяльності та визнано протиправним та скасовано наказ Міністерства юстиції України від 11.01.2019 р. №100/5. Повний текст вказаного рішення було виготовлено 30 жовтня 2019 року. Дане рішення набрало законної сили 01.12.2019 року.
Статтею 56 Конституції України передбачено, що кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.
Загальні підстави відповідальності за завдану майнову та моральну шкоду, передбачені нормами статей 1166, 1167 ЦК України, відповідно до яких шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності вини.
Шкода, завдана фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, дією чи бездіяльністю органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування при здійсненні ними своїх повноважень, відшкодовується державою. Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування (стаття 1173 ЦК України).
Статтею 22 ЦК України встановлено, що особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування.
Збитками є:
- втрати, яких особа зазнала у зв'язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки);
- доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене (упущена вигода).
Упущена вигода - доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене (пункт 2 частини другої статті 22 ЦК України).
У вигляді упущеної вигоди відшкодовуються тільки ті збитки у розмірі доходів, які б могли бути реально отримані.
Пред'явлення вимоги про відшкодування неодержаних доходів (упущеної вигоди) покладає на позивача обов'язок довести, що ці доходи (вигода) не є абстрактними, а дійсно були б ним отримані. Позивач повинен довести також, що він міг і повинен був отримати визначені доходи, і тільки неправомірні дії відповідача стали єдиною і достатньою причиною, яка позбавила його можливості отримати прибуток.
Загальне положення про цивільно-правову відповідальність за завдання позадоговірної шкоди вимагає встановлення усіх чотирьох елементів цивільного правопорушення протиправна поведінка, наявність шкоди, причинний зв'язок між протиправною поведінкою та завданою шкодою, вина заподіювана шкоди). Натомість спеціальні норми статі 1173 ЦК України допускають можливість відшкодування шкоди незалежно від вини органу державної влади.
Разом з тим, одночасна наявність названих трьох елементів складу правопорушення є обов'язковою для застосування такої міри відповідальності як відшкодування збитків.
Протиправною у цивільному праві вважається поведінка, яка порушує імперативні норми права, внаслідок чого порушуються права іншої особи. Під шкодою розуміється майнова шкода, що виражається у зменшенні майна потерпілого в результаті порушення належного йому майнового права. Причинний зв'язок між протиправною поведінкою особи та завданою шкодою полягає в тому, що шкода стає об'єктивним наслідком поведінки заподіювана шкоди.
У спірних деліктних правовідносинах необхідною підставою для притягнення органу державної влади до відповідальності у вигляді стягнення шкоди є наявність трьох умов: неправомірні дії цього органу, наявність шкоди та причинний зв'язок між неправомірними діями і заподіяною шкодою, і довести наявність цих умов має позивач, який звернувся з позовом про стягнення шкоди на підставі ст. 1173 ЦК України.
Варто зазначити про те, що відповідно до приписів ст. 15 Цивільного кодексу України кожна сторона має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Під порушенням слід розуміти такий стан суб'єктивного права, за якого воно зазнало протиправного впливу з боку правопорушника, внаслідок чого суб'єктивне право особи зменшилось або зникло як таке, порушення права пов'язане з позбавленням можливості здійснити, реалізувати своє право повністю або частково.
Таким чином, у розумінні закону, суб'єктивне право на захист - це юридично закріплена можливість особи використати заходи правоохоронного характеру для поновлення порушеного права і припинення дій, які порушують це право.
За приписами процесуального законодавства захисту підлягає не лише порушене право, а й охоронюваний законом інтерес.
Як роз'яснив Конституційний Суд України своїм рішенням від 01.12.2004 № 18-рп/2004 у справі за конституційним поданням 50 народних депутатів України щодо офіційного тлумачення окремих положень частини першої статті 4 Цивільного процесуального кодексу України (справа про охоронюваний законом інтерес), поняття «охоронюваний законом інтерес», що вживається у частині першій статті 4 Цивільного процесуального кодексу та інших законах України у логічно-смисловому зв'язку з поняттям «права» (інтерес у вузькому розумінні цього слова), означає правовий феномен, який:
а) виходить за межі змісту суб'єктивного права;
б) є самостійним об'єктом судового захисту та інших засобів правової охорони;
в) має на меті задоволення усвідомлених індивідуальних і колективних потреб;
г) не може суперечити Конституції та законом України, суспільним інтересам, загальновизнаним принципам права;
д) означає прагнення (не юридичну можливість) до користування у межах правового регулювання конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом;
є) розглядається як простий легітимний дозвіл, тобто такий, що не заборонений законом.
Охоронюваний законом інтерес регулює ту сферу відносин, заглиблення в яку для суб'єктивного права законодавець вважає неможливим або недоцільним. Поняття «охоронюваний законом інтерес» у всіх випадках вживання його у законах України у логічно- смисловому зв'язку з поняттям «права» має один і той же зміст.
У рішенні Конституційного Суду України дано офіційне тлумачення поняття «охоронюваний законом інтерес», як прагнення до користування конкретним матеріальним та або нематеріальним благом, як зумовлений загальним змістом об'єктивного і прямо неопосередкований у суб'єктивному праві простий легітимний дозвіл, що є самостійним об'єктом судового захисту та інших засобів правової охорони з метою задоволення індивідуальних і колективних потреб, які не суперечать Конституції і законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загальноправовим засадам.
Тобто, інтерес ОСОБА_1 (у даному випадку стосовно відшкодування моральної шкоди) має бути законним, не суперечити Конституції і законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загальноправовим засадам та відповідати критеріям охоронюваного законом інтересу, офіційне тлумачення якого дано в резолютивній частині вказаного рішення Конституційного Суду України.
Позовом у процесуальному сенсі є звернення до суду з вимогою про захист своїх прав та інтересів, який складається з двох елементів: предмету і підстави позову.
Предметом позову є певна матеріально-правова вимога позивача до відповідача, який являє собою одночасно спосіб захисту порушеного права, а підставою позову є факти, які обґрунтовують вимогу про захист права чи законного інтересу.
Позивачем є особа, яка подала позов про захист порушеного чи оспорюваного права або охоронюваного законом інтересу. При цьому, позивач самостійно визначає і обґрунтовує в позовній заяві у чому саме полягає порушення його прав і інтересів, а суд перевіряє ці доводи, і в залежності вид встановленого вирішує питання про наявність чи відсутність підстав для правового захисту.
Вирішуючи спір, суд надає об'єктивну оцінку наявності порушеного права чи інтересу на момент звернення до суду, а також визначає, чи відповідає обраний позивачем спосіб захисту порушеного права тим, що передбачені законодавством, та чи забезпечить такий спосіб захисту відновлення порушеного права позивача.
Така позиція ґрунтується на тому, що під захистом права розуміється державно-примусова діяльність, спрямована на відновлення порушеного права суб'єкта правовідносин та забезпечення виконання юридичного обов'язку зобов'язаною стороною, внаслідок чого реально відбудеться припинення порушення (чи оспорювання) права цього суб'єкта, він компенсує витрати, що виникли у зв'язку з порушенням його прав, або в інший спосіб нівелює негативні наслідки порушення його прав; під захистом легітимного інтересу розуміється відновлення можливості досягнення прагнення до користування конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом.
Дана правова позиція висловлена в Постанові Верховного суду України по справі № 910/15567/17 від 30.05.2018 року.
Відповідно до частин першої, п'ятої та шостої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Згідно з частиною другою статтею 78 ЦПК України, обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.
Під час дослідження матеріалів справи, судом встановлено, що позивач не надав доказів на підтвердження факту завдання йому матеріальної шкоди в заявленій до стягнення сумі, не довів наявність причинно-наслідкового зв'язку між діями відповідача та завданою шкодою.
Безпідставними є твердження позивача про те, що він не міг закінчити виконання рішення шляхом переведення коштів на рахунок стягувача саме через протиправні дії відповідача, які полягали у прийнятті протиправного рішення про припинення діяльності позивача, оскільки в рішенні Дружківського районного суду Донецької області від 28.10.2024 у справі № 229/1026/21, на яке посилається в позові позивач, зокрема встановлено, що постановою приватного виконавця ОСОБА_1 від 08.01.2019 було повернуто виконавчий документ стягувачу, на підставі п. 1 ч. 1 ст. 37 Закону України «Про виконавче провадження» (за заявою стягувача), якою накази, видані Господарським судом міста Києва у справі № 910/11965/16, повернуті стягувачу без виконання.
Окрім цього, вказаним судовим рішенням встановлено, що твердження відповідача про те, що ним вчинялися дії по забезпеченню виконання виконавчого документа, а вчинення таких виконавчих дій є достатніми підставами для стягнення із позивача основної винагороди приватного виконавця суд вважає безпідставними, так як дії приватного виконавця ОСОБА_1 не призвели до фактичного стягнення коштів за виконавчим документом, а тому, на думку суду, не є достатніми підставами для стягнення з позивача суми винагороди.
Судовим розглядом встановлено, сума грошових коштів у розмірі 2571457,97 грн, позивач помилково ототожнює з завданими збитками, проте, відповідно до рішення Дружківського районного суду Донецької від 28.10.2024 у справі № 229/1026/21 була стягнута з приватного виконавця ОСОБА_1, як безпідставно отримані кошти, які набуті відповідачем, як основна винагорода приватного виконавця в межах виконавчого провадження № НОМЕР_1.
У вказаній справі суд встановив, що рішення господарського суду виконано іншим (не ОСОБА_1 ) приватним виконавцем, якому і сплачено основну винагороду.
Також суд зазначає, що обставини відсутності підстав для отримання ОСОБА_1 грошових коштів у розмірі 2 469 173,31 грн, у якості основної винагороди приватного виконавця на підставі постанови від 21.11.2018 (в рамках виконавчого - провадження з виконання рішення Господарського суду м. Києва у справі N° 910/11965/16), встановлені та доведені у адміністративній справі № 640/13434/19.
Так, в постанові Верховного Суду від 29.01.2021 у справі № 640/13434/19 за позовом приватного виконавця виконавчого округу міста Києва ОСОБА_1 про визнання протиправною та скасування постанови приватного виконавця виконавчого округу міста Києва Корольова В.В. від 18 липня 2019 року про закінчення виконавчого провадження N«НОМЕР_4, Верховний Суд встановив, що стягнення коштів за наказом Господарського суду м. Києва у справі №910/11965/16 було фактично здійснено в межах виконавчого провадження № НОМЕР_7 приватним виконавцем Корольовим В.В., цьому приватному виконавцю і було сплачену основну винагороду. В межах виконавчого провадження НОМЕР_6 (в якому виконавчі дії здійснював позивач ОСОБА_1 ) фактичне виконання вказаного наказу не відбулось, оскільки постановою від 08 січня 2019 року ОСОБА_1 повернув стягувану (ПП «Дніпровський краєвид 07») виконавчий документ - наказ N2910/11965/16, виданий 21 листопада 2018 року Господарським судом міста Києва.
Вказані обставини спростовуються також тим, що наказ Міністерства юстиції України від 11.01.2019 № 100/5, яким введено в дію рішення Дисциплінарної комісії приватних виконавців від 08.01.2019, оформлене протоколом № 7, відповідно до якого до приватного виконавця виконавчого округу міста Києва ОСОБА_1 застосовано дисциплінарне стягнення у вигляді припинення діяльності приватного виконавця, був винесений вже після повернення приватним виконавцем ОСОБА_1 виконавчого документу стягувачу (тобто після 08.01.2019).
Отже, враховуючи викладені обставини, а також те, що Верховним Судом у справі № 640/13434/19 встановлені та доведені обставини відсутності підстав для отримання ОСОБА_1 грошових коштів у розмірі 2 469 173,31 грн, у якості основної винагороди приватного виконавця, на підставі постанови від 21.11.2018 (в рамках виконавчого - провадження з виконання рішення Господарського суду м. Києва у справі № 910/11965/16), вказані грошові кошти не являються збитками в розумінні положень статті 22 ЦК України та не можуть бути стягнуті з держави на підставі 1173 ЦК України.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 12.03.2019 у справі № 920/715/17, робить висновок про те, що необхідною підставою для притягнення органу державної влади до відповідальності у вигляді стягнення шкоди є наявність трьох умов: неправомірні дії цього органу, наявність шкоди та причинний зв'язок між неправомірними діями і заподіяною шкодою, і довести наявність цих умов має позивач, який звернувся з позовом про стягнення шкоди на підставі статті 1173 ЦК України.
В даному випадку, рішення суду у справі № 200/1507/19-а, на яке посилається позивач, встановлює протиправність наказу Мін'юсту від 11.01.2019 № 100/5, поряд із цим, позивачем не доведено наявність шкоди та причинний зв'язок між неправомірними діями і заподіяною шкодою.
Враховуючи правовий висновок Верховного Суду, викладений у постанові від 11.08.2019 у справі N9 757/24365/18-ц, варто зазначити, що сам по собі факт наявності судового рішення про визнання дій Міністерства юстиції України неправомірними, за умови не доведення вищенаведених обставин, не є достатньою підставою для відшкодування шкоди.
Стаття 76 ЦПК України передбачає, що доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Згідно з ч. 6 ст. 81 ЦПК України доказування не може ґрунтуватися на припущеннях, а відповідно до ч. 2 ст. 78 цього ж Кодексу обставини справи, які за законом мають бути підтверджені засобами доказування, не можуть бути підтверджені іншими засобами доказування.
Відповідно до ст. 95 ЦПК України, письмовими доказами є будь-які документи (крім електронних документів), які містять дані про обставини, що мають значення для правильного вирішення спору.
Згідно ч. 1 ст. 89 Цивільного процесуального кодексу України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
Відповідно до частини 1 статті 81 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення. Відповідно до пункту 1 частини 1 статті 264 ЦПК України під час прийняття рішення суд, зокрема, вирішує чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються.
Разом з тим, доказування не може ґрунтуватися на припущеннях, так як в позовній заяві позивач не зазначає, яке саме його право було порушено відповідачами та в чому полягає його порушення. За таких обставин можна дійти висновку, що у позивача відсутнє будь-яке не визнане або оспорюване право та охоронюваний законом інтерес, а у разі відсутності визначення порушеного права позивача у позовний заяві неможливо здійснити його захист.
На основі повно та всебічно з'ясованих обставин справи, підтверджених доказами, дослідженими в судовому засіданні, встановивши правовідносини, які випливають із встановлених обставин, та правові норми, які підлягають застосуванню, суд приходить до висновку про відмову у задоволенні позовних вимог.
Усі інші пояснення сторін, їх докази і аргументи не спростовують висновків суду, зазначених в цьому судовому рішенні, їх дослідження та оцінка судом не надало можливості встановити обставини, які б були підставою для ухвалення будь-якого іншого судового рішення.
Так, відповідно до пункту 30 рішення Європейського Суду з прав людини у справі «Hirvisaari v. Finland» від 27 вересня 2001 року, рішення судів повинні достатнім чином містити мотиви, на яких вони базуються для того, щоб засвідчити, що сторони були заслухані, та для того, щоб забезпечити нагляд громадськості за здійсненням правосуддя.
Згідно пункту 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов'язку може змінюватися залежно від характеру рішення.
Європейський Суд з прав людини повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) від 09 грудня 1994 року, серія A, N 303-A, п. 29).
На підставі вищенаведеного, керуючись статтями 2, 4, 10-13, 15, 76-81, 89, 133, 134, 137, 141, 259, 263-265, 268, 273, 279, 354, 355 Цивільного процесуального кодексу України, суд -
Відмовити у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до Держави України в особі Міністерства юстиції України про відшкодування матеріальної шкоди, заданої протиправним рішенням органу державної влади.
Учасник справи, якому повне рішення не було вручене у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження на рішення суду - якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.
Апеляційна скарга на рішення суду подається до Київського апеляційного суду або через Печерський районний суд м. Києва протягом тридцяти днів з дня проголошення рішення, а особою яка була відсутня при проголошенні рішення протягом тридцяти днів з дня отримання копії рішення.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Суддя Тетяна ІЛЬЄВА