612/738/25
1-кп/612/61/25
11 листопада 2025 року селище Близнюки
Близнюківський районний суд Харківської області в складі:
головуючого судді ОСОБА_1 ,
за участю секретаря судових засідань ОСОБА_2 ,
прокурора ОСОБА_3
обвинуваченого ОСОБА_4 ,
розглянувши у відкритому підготовчому судовому засіданні в залі суду обвинувальний акт за кримінальним провадженням відносно:
ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , уродженця с. Федорівка Близнюківського району Харківської області, громадянина України, одруженого, із середньою технічною освітою, фізична особа-підприємець, зареєстрованого та мешкаючого за адресою: АДРЕСА_1 , раніше не судимого;
за обвинуваченням у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 197-1 КК України,
Відповідно до вимог ст. 14 Конституції України земля є національним багатством, яке перебуває під особливою охороною держави.
Згідно ч. 2 ст. 54 Земельного кодексу України навколо історико-культурних заповідників, історико-культурних заповідних територій, музеїв просто неба, меморіальних музеїв-садиб, пам'яток культурної спадщини, їх комплексів (ансамблів) встановлюються зони охорони пам'яток із забороною діяльності, що шкідливо впливає або може вплинути на додержання режиму використання таких земель.
Відповідно до ч. 1 ст. 79 Земельного кодексу України земельна ділянка - це частина земної поверхні з установленими межами, певним місцем розташування, з визначеними щодо неї правами.
Згідно ч. 3 ст. 79 Земельного кодексу України право власності на земельну ділянку розповсюджується на простір, що знаходиться над та під поверхнею ділянки на висоту і на глибину, необхідні для зведення житлових, виробничих та інших будівель і споруд.
Відповідно до ч. 1 ст. 150 Земельного кодексу України до особливо цінних земель відносяться землі історико-культурного призначення.
Згідно ч. 1 ст. 211 Земельного кодексу України громадяни та юридичні особи несуть кримінальну відповідальність за самовільне зайняття земельних ділянок.
Відповідно до ст. 1 Закону України «Про державний контроль за використанням та охороною земель», самовільне зайняття земельної ділянки - це будь-які дії, які свідчать про фактичне використання земельної ділянки за відсутності відповідного рішення органу виконавчої влади чи органу місцевого самоврядування про передачу у власність або надання у користування (оренду) або за відсутності вчиненого правочину щодо земельної ділянки.
Відповідно до п. «а» ч. 1 ст. 112 Земельного кодексу України охоронні зони створюються навколо особливо цінних природних об'єктів, об'єктів культурної спадщини, гідрометеорологічних станцій тощо з метою охорони і захисту їх від несприятливих антропогенних впливів.
Згідно ст. 1 Закону України «Про охорону культурної спадщини» об'єкт культурної спадщини - визначне місце, споруда (витвір), комплекс (ансамбль), їхні частини, пов'язані з ними рухомі предмети, а також території чи водні об'єкти (об'єкти підводної культурної та археологічної спадщини), інші природні, природно-антропогенні або створені людиною об'єкти незалежно від стану збереженості, що донесли до нашого часу цінність з археологічного, естетичного, етнологічного, історичного, архітектурного, мистецького, наукового чи художнього погляду і зберегли свою автентичність.
Крім того, вищевказаною нормою законодавства визначено, що нерухомий об'єкт культурної спадщини - об'єкт культурної спадщини, який не може бути перенесений на інше місце без втрати його цінності з археологічного, естетичного, етнологічного, історичного, архітектурного, мистецького, наукового чи художнього погляду та збереження своєї автентичності.
Положеннями ч. 2 ст. 2 Закону України «Про охорону культурної спадщини» визначено, що археологічні об'єкти культурної спадщини - рештки життєдіяльності людини (нерухомі об'єкти культурної спадщини: городища, кургани, залишки стародавніх поселень, стоянок, укріплень, військових таборів, виробництв, іригаційних споруд, шляхів, могильники, культові місця та споруди, їх залишки чи руїни, мегаліти, печери, наскельні зображення, ділянки історичного культурного шару, поля давніх битв, а також пов'язані з ними рухомі предмети), що містяться під земною поверхнею та під водою і є невідтворним джерелом інформації про зародження і розвиток цивілізації.
Відповідно до ст. 13 Закону України «Про охорону культурної спадщини» об'єкти культурної спадщини незалежно від форм власності відповідно до їхньої археологічної, естетичної, етнологічної, історичної, мистецької, наукової чи художньої цінності підлягають реєстрації шляхом занесення до Державного реєстру нерухомих пам'яток України за категоріями національного та місцевого значення пам'ятки. Порядок визначення категорій пам'яток встановлюється Кабінетом Міністрів України. Із занесенням до Реєстру на об'єкт культурної спадщини, на всі його складові елементи, що становлять предмет його охорони, поширюється правовий статус пам'ятки.
Відповідно до ч. 2 ст. 13 «Про охорону культурної спадщини» об'єкт культурної спадщини до вирішення питання про його реєстрацію як пам'ятки вноситься до Переліку об'єктів культурної спадщини і набуває правового статусу щойно виявленого об'єкта культурної спадщини, про що відповідний орган охорони культурної спадщини в письмовій формі повідомляє власника цього об'єкта або уповноважений ним орган (особу), переліки об'єктів культурної спадщини затверджуються рішеннями відповідних органів охорони культурної спадщини.
Відповідно до п. 4 розділу II «Прикінцеві положення» Закону України Про внесення змін до Закону України "Про охорону культурної спадщини" від 16 грудня 2004 року № 2245-IV об'єкти, включені до списків (переліків) пам'яток історії та культури республіканського чи місцевого значення відповідно до Закону Української PCP «Про охорону і використання пам'яток історії та культури», до вирішення питання про їх включення (невключення) до Реєстру, вважаються пам'ятками відповідно національного чи місцевого значення.
Відповідно до ч. 1 ст. 3 Закону України «Про охорону культурної спадщини» до спеціально уповноважених органів охорони культурної спадщини належать, зокрема, обласні, районні, Київська та Севастопольська міські державні адміністрації; виконавчий орган сільської, селищної, міської ради.
Відповідно до ч. 6 ст. 3 Закону України «Про охорону культурної спадщини», рішення (розпорядження, дозволи, приписи, постанови) органів охорони культурної спадщини, прийняті в межах їхньої компетенції, є обов'язковими для виконання юридичними і фізичними особами.
Відповідно до ч. 4 ст. 23 Закону України «Про охорону культурної спадщини» відсутність охоронного договору не звільняє особу від обов'язків, що випливають із цього Закону.
Відповідно до ст. 32 Закону України «Про охорону культурної спадщини» на охоронюваних археологічних територіях, у межах зон охорони пам'яток, забороняються зокрема, ландшафтні перетворення, меліоративні, земляні роботи без дозволу відповідного органу охорони культурної спадщини.
Відповідно до ст. 43 Закону України «Про охорону культурної спадщини» за незаконне проведення археологічних розвідок, розкопок, інших земляних чи підводних робіт на об'єкті археологічної спадщини, а також за умисне незаконне знищення, руйнування або пошкодження об'єктів культурної спадщини чи їх частин винні особи притягаються до кримінальної відповідальності відповідно до закону.
Згідно ст. 53 Земельного кодексу України до земель історико-культурного призначення належать землі, на яких розташовані пам'ятки культурної спадщини, їх комплекси (ансамблі), історико-культурні заповідники, історико-культурні заповідні території, охоронювані археологічні території, музеї просто неба, меморіальні музеї- садиби.
Так, відповідно до витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно встановлено, що земельна ділянка з кадастровим номером: 6320682000:01:001:0565 площею 2,000 га сільськогосподарського призначення на праві приватної власності належить ОСОБА_5 .
Крім того, згідно витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно встановлено, що земельна ділянка з кадастровим номером: 6320682000:01:001:0567 площею 2,000 га сільськогосподарського призначення на праві приватної власності належить ОСОБА_6 .
Відповідно до інформації, наданої Департаментом культури і туризму Харківської обласної державної адміністрації (що входить до технічної документації із землеустрою), щодо наявності об'єктів культурної спадщини на земельних ділянках з кадастровими номерами: 6320682000:01:001:0565, 6320682000:01:001:0567, які розташовані за межами с. Веселе, на території Верхньосамарського старостинського округу Близнюківської селищної територіальної громади Лозівського району Харківської області, встановлено, що на вказаних земельних ділянках знаходяться пам'ятки археології місцевого значення, зокрема, курган № 10 охоронний № 8997/2-Ха, висотою 1,2 м та відповідно курган № 9, охоронний № 8997/1 /2-Ха, висотою 1 м.
Наказом Міністерства культури України від 17.05.2017 № 430 вищевказані кургани занесено до Державного реєстру нерухомих пам'яток України як пам'ятки археології за категорією місцевого значення.
Зазначені кургани відносяться до археологічних об'єктів культурної спадщини, знаходяться в охоронній зоні та не підлягають розорюванню.
Встановлено, що ОСОБА_4 за усною домовленістю з ОСОБА_5 та ОСОБА_6 здійснював обробіток земельних ділянок з кадастровими номерами: 6320682000:01:001:0565, 6320682000:01:001:0567, при цьому достовірно знаючи, що на вказаних земельних ділянках маються пам'ятки культурної спадщини, а саме: курган № 10 охоронний № 8997/2-Ха та курган № 9, охоронний № 8997/1 /2-Ха, а також про заборону ведення на них будь-яких земельних робіт, у тому числі їх обробітку, так як на території цих земельних ділянок розташовані об'єкти культурної спадщини.
Проте, ОСОБА_4 в листопаді 2024 року, точну дату та час в ході досудового розслідування не встановлено, використовуючи сільськогосподарську техніку, здійснив обробіток земельних ділянок сільськогосподарського призначення з кадастровими номерами 6320682000:01:001:0565, 6320682000:01:001:0567, які перебувають у його користуванні за усною домовленістю з власниками земельних ділянок ОСОБА_5 та ОСОБА_6 , а саме посів сільськогосподарської культури - озимої пшениці. При цьому, ОСОБА_4 реалізуючи свій злочинний умисел, усвідомлюючи протиправний характер своїх дій, умисно, в порушення вимог ст. 23, 32, 43 Закону України «Про охорону культурної спадщини», самовільно зайняв земельні ділянки в охоронних зонах загальною площею 0,4235 га, шляхом подрібнення поверхневого суцільного шару ґрунту, на яких розташовані об'єкти археології, а саме: курган № 10 охоронний № 8997/2-Ха, висотою 1,2 м та відповідно курган № 9, охоронний № 8997/1/2-Ха, висотою 1 м, в результаті чого пошкодив межі вказаних об'єктів культурної спадщини.
Допитаний у судовому засіданні в якості обвинуваченого ОСОБА_4 , вину в інкримінованому йому кримінальному правопорушенні визнав повністю, розкаявся у скоєному, не оспорював встановлених в ході досудового розслідування фактичних обставин справи, на підставі яких йому пред'явлено обвинувачення. Пояснив про обставини справи, як викладено вище у вироку та в своїх поясненнях підтвердив, що за усною домовленістю з ОСОБА_5 та ОСОБА_6 , він у листопаді 2024 року обробив та засіяв належні їм земельні ділянки, знаючи, що на них розташовані об'єкти археології, а саме: кургани, шляхом подрібнення поверхневого суцільного шару ґрунту. У вчиненому щиро розкаявся.
Прокурор не висловив жодних заперечень щодо встановлених обставин.
Представник потерпілого надала заяву про розгляд справи за її відсутності. В заяві зазначила, що не заперечує проти розгляду справи в порядку ч. 3 ст. 349 КПК України, по мірі покарання поклалась на розсуд суду.
Враховуючи, що обвинувачений ОСОБА_4 в повному обсязі визнав свою вину у вчиненні інкримінованому кримінальному правопорушенні, судом, відповідно до ч. 3 ст. 349 КПК України, визнано недоцільним дослідження доказів щодо тих обставин, які ніким не оспорюються. При цьому суд з'ясував, що учасники судового провадження правильно розуміють зміст цих обставин, що немає сумнівів у добровільності їх позиції, а також роз'яснив учасникам кримінального провадження, що у такому випадку вони будуть позбавлені права оскаржити ці обставини в апеляційному порядку.
Таким чином, суд, переконавшись у правильності розуміння вказаних положень закону сторонами кримінального провадження, визнав недоцільним дослідження доказів, поданих на підтвердження події кримінального правопорушення, а також винуватості обвинуваченого у вчиненні кримінального правопорушення.
Вина обвинуваченого у скоєнні вищезазначеного кримінального правопорушення доведена в повному обсязі.
Дії обвинуваченого ОСОБА_4 суд кваліфікує за ч. 2 ст. 197-1 КК України - тобто самовільне зайняття земельної ділянки, вчиненого щодо земель в охоронних зонах.
При вирішенні питання про вид і міру покарання ОСОБА_4 суд враховує його щире каяття, що відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 66 КК України визнається судом обставиною, яка пом'якшує його покарання.
Відповідно до ст. 67 КК України, обставини, які обтяжують покарання ОСОБА_4 , відсутні.
Відповідно до класифікації кримінальних правопорушень, передбаченої ст. 12 КК України, кримінальне правопорушення, вчинене ОСОБА_4 , відноситься до нетяжких злочинів.
Вивченням даних про особу ОСОБА_4 встановлено, що він судимості не має, на обліку у лікаря нарколога КП «Близнюківська ЦРЛ» та лікаря психіатра КП «Близнюківська ЦРЛ» не перебуває, за місцем мешкання характеризується позитивно, військовозобов'язаний, одружений, фізична особа-підприємець.
При призначенні покарання ОСОБА_4 суд, відповідно до вимог ст. 65 КК України, враховує характер та ступінь суспільної небезпеки скоєного кримінального правопорушення, його наслідки, дані про особу обвинуваченого, обставину, що пом'якшує покарання та відсутність обставин, що обтяжують покарання.
Враховуючи вказані обставини, суд приходить до висновку про необхідність і достатність призначення ОСОБА_4 покарання у виді позбавлення волі в межах санкції ч. 2 ст. 197-1 КК України.
При цьому, суд, враховуючи характер та ступінь суспільної небезпеки діяння, тяжкість кримінального правопорушення, дані про особу обвинуваченого, згідно яких він має постійне місце проживання, позитивно характеризується за місцем проживання, працює, одружений, наявність обставин, що пом'якшують покарання, а саме - щире каяття, відсутність обставин, що обтяжують покарання, вважає можливим виправлення ОСОБА_4 без відбування покарання, та дійшов висновку про звільнення обвинуваченого від відбування покарання з випробуванням, застосувавши ст. 75 КК України.
На період іспитового строку суд покладає обов'язки на ОСОБА_4 , передбачені ч. 1 ст. 76 КК України.
На думку суду, призначене покарання ОСОБА_4 відповідає характеру та ступеню тяжкості вчиненого кримінального правопорушення, а також є достатнім для виправлення обвинуваченого та запобігання вчинення ним нових кримінальних правопорушень.
Запобіжний захід відносно ОСОБА_4 на стадії досудового розслідування не обирався, підстав для обрання запобіжного заходу до набранням вироком законної сили суд не вбачає.
Підстав для застосування ст. 69 КК України до ОСОБА_4 суд також не вбачає.
Цивільний позов не пред'являвся.
Арешт на майно не накладався.
Речові докази відсутні.
Процесуальні витрати за цим кримінальним провадженням відсутні.
Керуючись ст.ст. 349, 368-371, 373, 374, 376 КПК України, суд
ОСОБА_4 визнати винним у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 197-1 КК України та призначити йому покарання у виді позбавлення волі строком на 1 (один) рік.
На підставі статті 75 КК України звільнити ОСОБА_4 від відбування покарання з випробуванням з іспитовим строком 1 (один) рік.
У відповідності до вимог ч. 1 ст. 76 КК України на період іспитового строку, покласти на ОСОБА_4 такі обов'язки:
1) періодично з'являтися для реєстрації до уповноваженого органу з питань пробації;
2) повідомляти уповноважений орган з питань пробації про зміну місця проживання.
Запобіжний захід відносно ОСОБА_4 до набрання вироком законної сили не обирати.
Копію вироку негайно після його проголошення вручити обвинуваченому та прокурору.
Інші учасники судового провадження мають право отримати копію вироку в суді.
Вирок може бути оскаржено до Харківського апеляційного суду через Близнюківський районний суд Харківської області протягом тридцяти днів з дня його проголошення.
Вирок набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо таку скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги вирок, якщо його не скасовано, набирає законної сили після ухвалення рішення судом апеляційної інстанції.
Суддя ОСОБА_1