справа №369/15809/24 Головуючий у І інстанції - Козак І.А.
апеляційне провадження №22-ц/824/10991/2025 Доповідач у ІІ інстанції - Приходько К.П.
21 жовтня 2025 року Київський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
судді-доповідача Приходька К.П.,
суддів Писаної Т.О., Журби С.О.,
за участю секретаря Миголь А.А.,
розглянув у відкритому судовому засіданні в м. Києві апеляційну скаргу апеляційну скаргу ОСОБА_1 на ухвалу Києво-Святошинського районного суду Київської області від 31 березня 2025 року
у справі за заявою ОСОБА_1 , стягувач: ОСОБА_2 про визнання судового наказу про стягнення аліментів на малолітніх дітей таким, що не підлягає виконанню,-
установив:
У січні 2025 року ОСОБА_1 звернулась до Києво-Святошинського районного суду Київської області від 31 березня 2025 року із заявою про визнання судового наказу про стягнення аліментів на малолітніх дітей таким, що не підлягає виконанню, стягувач: ОСОБА_2 .
Заява мотивована тим, що04 листопада 2024 року Києво-Святошинським районним судом Київської області видано судовий наказ про стягнення з неї на користь ОСОБА_2 аліменти на утримання малолітніх дітей: ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 та ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 в розмірі 1/3 заробітку (доходу) боржника, але не менше 50% прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку та не більше 10 прожиткових мінімумів на дитину відповідного віку, щомісячно, починаючи з 26 вересня 2024 року і до досягнення найстаршою дитиною повноліття.
У заяві ОСОБА_2 про видачу судового наказу про стягнення аліментів від 25 вересня 2024 року вказано, що діти, ОСОБА_3 та ОСОБА_3 , проживають разом із батьком в Україні, а мати проживає в Сполучених Штатах Америки (надалі - «США»).
Однак, у заяві не зазначено ту обставину, що батько дітей проживав на території США, у той час як діти перебували на її утриманні. Вказане є ключовим фактором, оскільки саме вона виконує всі функції та обов'язки, щодо догляду, виховання та забезпечення належного розвитку дітей. Вона забезпечувала їм не лише фізичний догляд і підтримку, а й створювала умови для їх емоційного, соціального і психологічного благополуччя, виконуючи обов'язки, які зазвичай покладаються на обох батьків.
У запиті на публічний доступ до записів у справі №24024007 про викрадення дітей встановлені наступні обставини: «... У період з 07.06.2024 по 11.06.2024 ОСОБА_2 прийняв свою чергу опікунства над дітьми, а потім виїхав з обома дітьми з країни в Україну. ОСОБА_2 заявив, що вони всі переїхали до України і він не має наміру повертати дітей назад...», тим самим порушивши умови угоди опікунства, в якій, зокрема, зазначалось, що жоден з батьків не повинен вивозити дітей за межі Сполучених Штатів Америки без письмового дозволу іншої сторони або рішення суду...».
Згідно з Наказом про опіку над дитиною та відвідування DV-140 по справі 23FDV01210C законна опіка встановлена за обома батьками, однак, фізична опіка (особа з якою постійно проживає дитина) здійснюється виключно нею, як матір'ю.
Даним наказом встановлені загальні правила про опіку та відвідування дітей
Порядок відвідування дітей встановлюється Порядком додатку №13 до форми DV-140 - «Про відвідування дитини» від 29 вересня 2023 року, в п. 4 якого, вказується наступне: «...мати з дітьми проживає в Сан-Дієго, а Батько проживає в Лас-Вегасі.. ».
Зазначала, що основний догляд та опікунство за дітьми здійснювалось саме нею, як матір'ю. Питання про визначення місця проживання дитини сторін ні уповноваженим органом опіки та піклування, ні судом, станом на дату подачі заяви про видачу судового наказу, не вирішувалось.
Внаслідок цього, вона звернулась до Києво-Святошинського районного суду Київської області (справа №369/20106/24) з клопотанням про визнання та звернення до виконання рішення іноземного суду Вищого Суду Каліфорнії, округ Сан-Дієго, США від 14 червня 2024 року справа №23FL004023C.
Вказувала, що у неї відсутні боргові зобов'язання перед ОСОБА_2 , що у свою чергу, при відсутності рішення суду про визначення місця проживання дитини та наявність протиріч між батьками, щодо вказаного питання, свідчить про відсутність у стягувача суб'єктивного права вимоги до неї про видачу судового наказу про стягнення аліментів.
Просила суд, визнати судовий наказ від 04 листопада 2024 року, виданий Києво-Святошинським районним судом Київської області за заявою ОСОБА_2 таким, що не підлягає виконанню.
Ухвалою Києво-Святошинського районного суду Київської області від 31 березня 2025 року відмовлено у задоволенні зазначеної вище заяви ОСОБА_1 .
Не погоджуючись з ухвалою суду першої інстанції, ОСОБА_1 подала апеляційну скаргу, посилаючись на те, що вона постановлена з порушенням норм процесуального права, а висновки суду, викладені в оскаржуваній ухвалі є помилковими та передчасними.
В обґрунтування доводів апеляційної скарги, посилається на те, що до моменту незаконного переміщення дітей, останні постійно проживали з нею за звичним місцем проживання у Сан-Дієго, штат Каліфорнія, США.
Вона не надавала згоди на переміщення малолітніх дітей до України.
Наголошує, що вона не позбавлена батьківських прав та не усувалась від виконання своїх батьківських обов'язків, щодо дітей.
Вказує, що утримання ОСОБА_2 малолітніх дітей в Україні під час дії воєнного стану створює об'єктивні та реальні ризики для їхнього життя та фізичної безпеки.
Зазначає, що вона з народження дітей активно забезпечувала всі необхідні умови для комфортного та здорового розвитку, проявляла особливу увагу та турботу в кожному аспекті догляду, активно підтримувала належний емоційний розвиток дітей, сумлінно виконувала свої обов'язки, щодо фінансового забезпечення родини, змінила основне місце проживання з метою забезпечення найкращого майбутнього для сина та доньки, враховуючи їх інтереси. Однак, ОСОБА_2 без її згоди виготовив документи для дітей та вивіз їх за кордон, ізолювавши від спілкування з нею.
Звернення ОСОБА_2 до суду із заявою про видачу судового наказу про стягнення аліментів в умовах незаконного переміщення дітей та наявності рішення про їхнє повернення може розцінюватися як зловживання процесуальними правами з метою створення штучних перешкод для виконання рішення іноземного суду.
Зазначає, що судом першої інстанції не надано оцінки тому факту, що діти сторін вимушено проживають разом з батьком ОСОБА_2 , який у спосіб викрадення дітей самовільно змінив місце їх проживання і тривалий час не повертає їй, як матері, переховує дітей у м. Києві, та не надає їй можливості навіть належним чином поговорити по телефону з дітьми.
Просила суд, скасувати ухвалу Києво-Святошинського районного суду Київської області від 31 березня 2025 року та постановити нове судове рішення, яким задовольнити заяву повністю.
На вказану апеляційну скаргу ОСОБА_2 подав відзив в обґрунтування якого зазначив, що апеляційна скарга не містить жодних належних та допустимих доказів, що спростовують законність судового наказу чи доводять наявність підстав для його визнання таким, що не підлягає виконанню.
Фактичне проживання дітей з ним, як батьком, в Україні, належні умови, думка дитини та бездіяльність матері у виконанні свого обов'язку - є достатніми підставами для стягнення аліментів.
Заява про визнання судового наказу таким, що не підлягає виконанню спрямована лише на припинення стягнення аліментів на утримання дітей, тобто не для захисту прав, а задля уникнення виконання зобов'язання, що в свою чергу є неефективним способом захисту.
Таким чином, при розгляді заяви про видачу судового наказу, судом першої інстанції було встановлено всі факти, щодо проживання дітей разом із ним, як батьком, та відсутності фінансової участі матері у їхньому утриманні.
Так, до заяви про видачу судового наказу було додано всі документи для встановлення проживання та навчання дітей разом із ним, зібрані докази вказують на те, що сторони мають двох малолітніх дітей, які на сьогодні проживають з ним, як батьком, та виховуються ним, яких ОСОБА_1 зобов'язана утримувати до досягнення ними повноліття.
Наголошує, що він, ОСОБА_1 та їхні неповнолітні діти є громадянами України.
Просив суд, апеляційну скаргу залишити без задоволення, ухвалу Києво-Святошинського районного суду Київської області від 31 березня 2025 року залишити без змін.
На вказану апеляційну скаргу ОСОБА_1 надала відповідь в обґрунтування якої зазначила, що ОСОБА_4 фактично має подвійне громадянство Сполучених Штатів Америки (США) та України, але аж ніяк не є лише громадянкою України.
Зазначає, що ОСОБА_2 фактично викрав дітей від неї, порушуючи укладену між ними угоду про опікунство, нехтуючи їх правами та інтересами, фактично «вирвав» дітей із їх комфортного середовища, а що стосується ОСОБА_4 взагалі вивіз до невідомої для неї країни.
Оскільки діти тривалий час проживали разом з нею, більше того молодша дитина ( ОСОБА_4 ) фактично від народження проживала разом з нею в Сан-Дієго, штат Каліфорнія, США та до її викрадення ніколи не була на території України, тобто діти в США мали сформоване емоційне, соціальне і психологічне благополуччя, та стабільне й відоме їм оточуюче середовище.
Переміщуючи дітей з «безпечної території США» до території України, яка зазнає постійних ракетно-дронових обстрілів наражає життя та здоров'я дітей до небезпеки, враховуючи вищезазначене та беручи до уваги велику ймовірність повторного наступу збройних формувань рф до Київської області.
Також, звертає увагу, що утримання дітей в Україні під час дії воєнного стану створює об'єктивні та реальні ризики для їхнього життя та фізичної безпеки, що підтверджується звітами міжнародних організацій.
На момент видачі судового наказу не було вирішено в судовому порядку компетентним судом України питання про місце проживання дітей саме з ОСОБА_2 , відповідно і підстав для стягнення аліментів з неї, на дату ухвалення судового наказу, не було, та відповідно до сих пір, оскільки дана справа перебуває у провадженні Київського апеляційного суду.
Просила суд, задовольнити апеляційну скаргу на ухвалу Києво-Святошинського районного суду Київської області від 31 березня 2025 року в повному обсязі.
На вказану відповідь на відзив ОСОБА_2 надав заперечення, в обґрунтування яких зазначив, що судом першої інстанції встановлено, що він, відповідач, а також їхні неповнолітні діти: ОСОБА_3 та ОСОБА_4 є громадянами України. ОСОБА_4 хоч і народжена у США, однак є громадянкою України в силу Закону України «Про громадянство України».
Вказує, що положення діючого законодавства України, частиною якого є норми міжнародного права, зобов'язують обох батьків приймати участь в матеріальному утриманні дітей добровільно або на підставі відповідного рішення суду.
Право на звернення до суду із заявою про стягнення аліментів належить тому із батьків, з яким проживають діти.
Суд першої інстанції вірно зазначив, що заявник не довела обставин наявності законних підстав для перегляду по суті питання, щодо сплати нею аліментів на його корись, з яким фактично проживають діти вже більше року. А відтак, суд вказав й на відсутність підстав для визнання судового наказу таким, що не підлягає виконанню.
Посилання апелянта на рішення іноземного суду, а саме: Вищого Суду Каліфорнії, округ Сан-Дієго, США від 14 червня 2024 року у справі №23FL004023C, не визнане в Україні, яким його (боржника) наче зобов'язано повернути дітей до США, є безпідставним, оскільки це не спростовує самого факту проживання дітей з ним, як батьком, у спірний період.
Рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 18 квітня 2025 року у справі №369/11033/24 у спорі між цими ж сторонами визначено місце проживання дітей саме з ним, як батьком.
Таким чином, у майбутньому ОСОБА_1 вправі буде звернутись до суду із заявою про перегляд питання, щодо сплати аліментів лише у випадку зміни фактичних обставин справи, зокрема погашення заявницею боргу зі сплати аліментів, подальшого добровільного виконання заявницею обов'язку, щодо утриманню дітей, фактичного проживання дітей з матір'ю, чи за настання інших передбачених законом обставин.
Просив суд, апеляційну скаргу залишити без задоволення, ухвалу Києво-Святошинського районного суду Київської області від 31 березня 2025 року залишити без змін.
Заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення осіб, які приймали участь у розгляді справи, перевіривши матеріали справи, в порядку, передбаченому ст. 367 ЦПК України, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає, виходячи із наступного.
Судом першої інстанції встановлено, що04 листопада 2024 року Києво-Святошинським районним судом Київської області за заявою ОСОБА_2 видано судовий наказ №369/15809/24, яким з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 стягнуто аліменти на утримання малолітніх дітей: ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 та ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 в розмірі 1/3 заробітку (доходу) боржника, але не менше 50% прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку та не більше 10 прожиткових мінімумів на дитину відповідного віку, щомісячно, починаючи з 26 вересня 2024 року і до досягнення найстаршою дитиною повноліття.
Постановляючи ухвалу про відмову у задоволенні заяви ОСОБА_1 , суд першої інстанції виходив з того, що на даний час малолітні діти сторін проживають разом із стягувачом ОСОБА_2 , який є їх батьком.
Таким чином, суд першої інстанції дійшов висновку, що заява ОСОБА_1 про визнання судового наказу про стягнення аліментів на малолітніх дітей таким, що не підлягає виконанню є необґрунтованою.
Колегія суддів погоджується із вказаними висновками, так як вони відповідають обставинам справи і узгоджуються із нормами матеріального права, які регулюють спірні правовідносини.
Згідно ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, яка є частиною національного законодавства, кожна людина при визначенні її громадянських прав і обов'язків має право на справедливий судовий розгляд.
Згідно п. п. 1-5 ст. 263 ЦПК України, судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Колегія суддів вважає, що рішення суду першої інстанції відповідає зазначеним вимогам.
Відповідно до ст. 129-1 Конституції України, судові рішення ухвалюються судами іменем України. Судове рішення є обов'язковим до виконання. Держава забезпечує виконання судового рішення у визначеному законом порядку. Контроль за виконанням судового рішення здійснює суд.
Відповідно до ст. 160 ЦПК України, судовий наказ є особливою формою судового рішення, що видається судом за результатами розгляду вимог, передбачених ст. 161 цього Кодексу. Із заявою про видачу судового наказу може звернутися особа, якій належить право вимоги, а також органи та особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб. Судовий наказ підлягає виконанню за правилами, встановленими для виконання судових рішень у порядку, встановленому законом.
За змістом п. п. 4, 5 ч. 1 ст. 161 ЦПК України, судовий наказ може бути видано, якщо заявлено вимогу про стягнення аліментів у розмірі на одну дитину - однієї чверті, на двох дітей - однієї третини, на трьох і більше дітей - половини заробітку (доходу) платника аліментів, але не більше десяти прожиткових мінімумів на дитину відповідного віку на кожну дитину, якщо ця вимога не пов'язана із встановленням чи оспорюванням батьківства (материнства) та необхідністю залучення інших заінтересованих осіб; заявлено вимогу про стягнення аліментів на дитину у твердій грошовій сумі в розмірі 50 відсотків прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку, якщо ця вимога не пов'язана із встановленням чи оспорюванням батьківства (материнства) та необхідністю залучення інших заінтересованих осіб.
Відповідно до частин 1, 7 ст. 170 ЦПК України, боржник має право протягом п'ятнадцяти днів з дня вручення копії судового наказу та доданих до нього документів подати заяву про його скасування до суду, який його видав, крім випадків видачі судового наказу відповідно до пунктів 4, 5 ч. 1 ст. 161 цього Кодексу. Заява про скасування судового наказу може також бути подана органами та особами, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб.
У разі видачі судового наказу відповідно до п. 4 ч. 1 ст. 161 цього Кодексу боржник має право звернутися до суду з позовом про зменшення розміру аліментів.
Згідно з ч. 8 ст. 170 ЦПК України, у разі видачі судового наказу відповідно до пунктів 4 і 5 ч. 1 ст. 161 цього Кодексу, судовий наказ може бути переглянуто за нововиявленими обставинами у порядку, встановленому главою 3 розділу V цього Кодексу.
Частиною 2 ст. 423 ЦПК України визначено, що підставами для перегляду судового рішення за нововиявленими обставинами є: 1) істотні для справи обставини, що не були встановлені судом та не були і не могли бути відомі особі, яка звертається із заявою, на час розгляду справи; 2) встановлений вироком або ухвалою про закриття кримінального провадження та звільнення особи від кримінальної відповідальності, що набрали законної сили, факт надання завідомо неправильного висновку експерта, завідомо неправдивих показань свідка, завідомо неправильного перекладу, фальшивості письмових, речових чи електронних доказів, що призвели до ухвалення незаконного рішення у даній справі; 3) скасування судового рішення, яке стало підставою для ухвалення судового рішення, що підлягає перегляду.
Крім того, відповідно до ст. 173 ЦПК України, суд може внести виправлення до судового наказу, визнати його таким, що не підлягає виконанню, або відстрочити або розстрочити виконання судового наказу в порядку, встановленому статтями 432, 435 цього Кодексу.
Згідно ст. 432 ЦПК України, суд визнає виконавчий документ таким, що не підлягає виконанню повністю або частково, якщо його було видано помилково або якщо обов'язок боржника відсутній повністю чи частково у зв'язку з його припиненням, добровільним виконанням боржником чи іншою особою або з інших причин.
Отже, закон передбачає можливість визнання виконавчого листа (судового наказу) таким, що не підлягає виконанню, якщо він виданий компетентним судом і є належним виконавчим документом, проте наявними є обставини, які виключають необхідність проведення виконавчих дій за цим виконавчим документом.
Наведені підстави для визнання виконавчого листа таким, що не підлягає виконанню, поділяються на дві групи: матеріально-правові (відсутність у боржника обов'язку), зокрема, зобов'язання можуть припинятися внаслідок добровільного виконання обов'язку боржником поза межами виконавчого провадження, припинення зобов'язань переданням відступного, зарахуванням, за домовленістю сторін, прощенням боргу, неможливістю виконання, та процесуально-правові, до яких відносяться обставини, що свідчать про помилкову видачу судом виконавчого листа, зокрема: видача виконавчого листа за рішенням, яке не набрало законної сили (крім тих, що підлягають негайному виконанню); коли виконавчий лист виданий помилково за рішенням, яке взагалі не підлягає примусовому виконанню; видача виконавчого листа на підставі ухвали суду про затвердження мирової угоди, яка не передбачала вжиття будь-яких примусових заходів або можливості її примусового виконання і, як наслідок, видачі за нею виконавчого листа; помилкової видачі виконавчого листа, якщо вже після видачі виконавчого листа у справі рішення суду було скасоване; видачі виконавчого листа двічі з одного й того ж питання у разі віднайдення оригіналу виконавчого листа вже після видачі його дубліката; пред'явлення виконавчого листа до виконання вже після закінчення строку на пред'явлення цього листа до виконання тощо.
Завершенням судового захисту є фактичне виконання рішення суду, тому наведеними положеннями Основного Закону України встановлено обов'язковість до виконання судових рішень.
Виняток з цього правила становлять перелічені в ст. 432 ЦПК України причини, якими може бути обумовлено невиконання рішення суду.
Отже, до підстав для невиконання рішення суду (визнання виконавчого документа таким, що не підлягає виконанню), відносяться випадки, коли немає матеріальної передумови для виконання рішення, тобто, об'єктивно відсутній обов'язок боржника; або ж випадки видачі виконавчого документа, коли його не треба було видавати, тобто, випадки помилкової видачі виконавчого листа; або випадки, коли після видачі виконавчого документа був змінений зміст рішення.
Колегія суддів ураховує, що право на звернення до суду із позовом чи заявою про видачу судового наказу про стягнення аліментів належить особі, з якою проживають діти, та є безумовним, тобто, таким, що не обтяжено необхідністю існування жодної умови чи то дотриманням якогось порядку, тобто, таке право є абсолютним, належить особі, з якою проживають діти та яка забезпечує умови їх проживання.
Звертаючись до суду із заявою про видачу судового наказу, щодо стягнення аліментів, ОСОБА_2 обґрунтував наявність у нього відповідного права, надавши відповідні докази на підтвердження факту спільного проживання з дітьми за адресою: АДРЕСА_1 .
З матеріалів справи убачається, що ОСОБА_1 , обґрунтовуючи заяву про визнання судового наказу таким, що не підлягає виконанню, посилалась, зокрема, на те, що ОСОБА_2 фактично перемістив дітей без її згоди до України, та на наявність спору із ОСОБА_2 , щодо визначення місця проживання дітей.
Водночас, колегія суддів звертає увагу, що на даний час малолітні діти сторін проживають, разом із стягувачем ОСОБА_2 , який є їх батьком., що беззаперечно встановлено судом першої інстанції.
Апеляційна скарга не містить жодних належних та допустимих доказів, що спростовують законність судового наказу чи доводять наявність підстав для його визнання таким, що не підлягає виконанню.
Фактичне проживання дітей з батьком в Україні є достатніми підставами для стягнення аліментів.
Стаття 141 СК України визначає, що мати, батько мають рівні права та обов'язки щодо дитини, незалежно від того, чи перебували вони у шлюбі між собою. Проживання батьків окремо від дитини не впливає на обсяг їхніх прав і не звільняє від обов'язків щодо дитини, крім випадку, передбаченого ч. 5 ст. 157 цього Кодексу.
Згідно із ст. 11 Закону України «Про охорону дитинства», кожна дитина має право на проживання в сім'ї разом з батьками або в сім'ї одного з них та на піклування батьків. Батько і мати мають рівні права та обов'язки щодо своїх дітей. Предметом основної турботи та основним обов'язком батьків є забезпечення інтересів своєї дитини.
Відповідно до ст. 180 СК України, батьки зобов'язані утримувати дитину до досягнення нею повноліття.
Таким чином, при розгляді заяви про видачу судового наказу, судом першої інстанції було встановлено всі факти, щодо проживання дітей разом із батьком та відсутності фінансової участі матері у їхньому утриманні.
Підсумовуючи, колегія суддів відмічає, що між батьками дітей дійсно існує непорозуміння в особистих сімейних відносинах, які вони намагаються вирішити в судовому порядку.
Тобто, у даному випадку є очевидним спір між батьками стосовно способу і порядку утримання їх дітей.
Проте, боржник не реалізовує передбачене ч. 7 ст. 170 ЦПК України, своє процесуальне право звернутися до суду з позовом про зменшення розміру аліментів.
При видачі судового наказу судом першої інстанції було встановлено наявність обов'язку боржника. Зазначені обставини боржником не спростовані.
Посилання боржника на те, що судом першої інстанції не надано оцінки тому факту, що діти сторін вимушено проживають разом з батьком ОСОБА_2 , який у спосіб викрадення дітей самовільно змінив місце їх проживання, а до моменту незаконного переміщення дітей, останні постійно проживали з нею за звичним місцем проживання у Сан-Дієго, штат Каліфорнія, США, що, на її думку, свідчить про відсутність у ОСОБА_2 суб'єктивного права вимоги до неї як до боржника, не підпадають під визначені цивільно-процесуальним законом підстави для визнання виконавчого документа (судового наказу) таким, що не підлягає виконанню, оскільки не доводять відсутності обов'язку боржника, встановленого судовим рішенням у формі судового наказу.
В той же час ОСОБА_1 , посилаючись на те, що у ОСОБА_2 відсутнє суб'єктивне право вимоги до неї як до боржника, на надала суду жодного доказу на підтвердження факту проживання дітей разом з нею та перебування кожної дитини на її утриманні, як і не спростовано належними доказами факту проживання дітей разом з батьком.
Слід звернути увагу і на те, що відповідно ст. 3 Конвенції про права дитини, ратифікованої Постановою Верховної Ради України від 27 лютого 1991 року, в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питанням соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини.
Ураховуючи вищевикладене, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про відсутність передбачених ст. 432 ЦПК України підстав для задоволення заяви ОСОБА_1 про визнання судового наказу таким, що не підлягає виконанню, оскільки боржником не доведено, що судовий наказ було видано помилково, або що обов'язок боржника відсутній повністю чи частково у зв'язку з його припиненням, добровільним виконанням боржником чи іншою особою або з інших причин.
Інші доводи, викладені в апеляційній скарзі, не можуть бути взяті до уваги колегією суддів, оскільки вони фактично зводяться до переоцінки доказів та незгодою з висновками суду по їх оцінці.
Відповідно до ч. 3 ст. 375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.
За таких підстав, апеляційну скаргу слід залишити без задоволення, а ухвалу Києво-Святошинського районного суду Київської області від 31 березня 2025 року - без змін.
Керуючись ст.ст. 367, 368, 374, 375, 381-384 ЦПК України, суд,-
постановив:
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Ухвалу Києво-Святошинського районного суду Київської області від 31 березня 2025 року залишити без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів.
Повний текст постанови складено 10 листопада 2025 року.
Суддя-доповідач К.П. Приходько
Судді Т.О. Писана
С.О. Журба