10 листопада 2025 року м. Житомир справа № 240/17770/25
категорія 112010201
Житомирський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Шувалової Т.О., розглянувши у письмовому провадженні за правилами спрощеного позовного провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України в Житомирській області про визнання дій протиправними, зобов'язання вчинити дії,
встановив:
До Житомирського окружного адміністративного суду звернувся ОСОБА_1 із позовом до Головного управління Пенсійного фонду України в Житомирській області в якому просить суд:
- визнати протиправним дії Головного Управління Пенсійного Фонду України в Житомирській області щодо обмеження ОСОБА_1 максимального розміру пенсії;
- зобов'язати Головне Управління Пенсійного Фонду України в Житомирській області щомісячно з 01.04.2025 виплачувати ОСОБА_1 пенсію без обмеження максимальним розміром.
Позовні вимоги обґрунтовані тим, що відповідачем було вчинено протиправні дії, які полягають в обмеженні з 01.04.2025 виплати пенсії максимальним розміром (в десять прожиткових мінімумів, установлених для осіб, які втратили працездатність). Зазначені обставини зумовили звернення позивача до суду за захистом своїх порушених прав.
Ухвалою Житомирського окружного адміністративного суду від 17 липня 2025 року позов прийнято до провадження, призначено до розгляду у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи та визначено відповідачу строк для подання відзиву на позов.
Відповідач у встановлений судом строк правом на подання відзиву не скористався. Ухвала про відкриття провадження у справі від 17 липня 2025 року доставлена до електронного кабінету відповідача - 19 липня 2025 року о 08 год 57 хв.
Положеннями частини четвертої статті 159 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що подання заяв по суті справи є правом учасників справи. Неподання суб'єктом владних повноважень відзиву на позов без поважних причин може бути кваліфіковано судом як визнання позову.
Розглянувши подані документи і матеріали, з'ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, судом встановлено наступне.
Позивач перебуває на обліку у Головному управлінні Пенсійного фонду України в Житомирській області та отримує пенсію відповідно до Закону України "Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб" від 09.04.1992 №2262-ХІІ (далі - Закон № 2262-ХІІ).
Відповідно до протоколу про перерахунок пенсії від 01.06.2025, основний розмір пенсії позивача складає: 24247,51 грн, з урахуванням індексації базового ОСНП 2022 у розмірі 1851,73 грн, індексації базового ОСНП 2023 - 1500,00 грн, індексації базового ОСНП 2024 - 1319,64 грн, індексації базового ОСНП 2025 - 1500,00 грн, в т.ч. збільшення основного розміру пенсії (25%) - 4849,50 грн, інваліди війни 2 групи при виконанні обов'язків - 944,40 грн, інваліди війни 2 групи при виконанні обов'язків - 50,00 грн. Підсумок пенсії (з надбавками) складає - 25241,91 грн, з урахуванням максимального розміру пенсії до виплати призначено - 23610,00 грн.
Позивач звертався до відповідача із заявою щодо виплати пенсії без обмеження її максимальним розміром.
У відповідь на заяву відповідач повідомив позивача листом про відсутність підстав для її задоволення.
Не погоджуючись з діями відповідача щодо відмови у перерахунку пенсії, позивач звернувся до суду з цією позовною заявою.
Дослідивши матеріали справи, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини справи, об'єктивно оцінивши докази, які мають значення для її розгляду і вирішення спору по суті, суд дійшов до таких висновків.
Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
За змістом преамбули Закону №2262-ХІІ, держава гарантує гідне пенсійне забезпечення осіб, які мають право на пенсію за цим Законом, шляхом встановлення їм пенсій не нижче прожиткового мінімуму, визначеного законом, перерахунок призначених пенсій у зв'язку із збільшенням рівня грошового забезпечення, надання передбачених законодавством державних соціальних гарантій, вжиття на державному рівні заходів, спрямованих на їх соціальний захист.
Стаття 10 Закону № 2262-XII передбачає, що призначення і виплата пенсій, зокрема, особам офіцерського складу, прапорщикам і мічманам, військовослужбовцям надстрокової служби та військової служби за контрактом здійснюються органами Пенсійного фонду України.
Відповідно до частини третьої статті 43 Закону № 2262-XII пенсії особам офіцерського складу, прапорщикам і мічманам, військовослужбовцям надстрокової служби та військової служби за контрактом, особам, які мають право на пенсію за цим Законом, та членам їх сімей обчислюються з розміру грошового забезпечення, враховуючи відповідні оклади за посадою, військовим (спеціальним) званням, процентну надбавку за вислугу років, щомісячні додаткові види грошового забезпечення (надбавки, доплати, підвищення) та премії в розмірах, установлених законодавством, з якого було сплачено єдиний внесок на загальнообов'язкове державне соціальне страхування, а до 1 січня 2011 року - страхові внески на загальнообов'язкове державне пенсійне страхування, у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.
Частиною сьомою статті 43 Закону № 2262-XII встановлено, що максимальний розмір пенсії (з урахуванням надбавок, підвищень, додаткової пенсії, цільової грошової допомоги, пенсії за особливі заслуги перед Україною, індексації та інших доплат до пенсії, встановлених законодавством, крім доплати до надбавок окремим категоріям осіб, які мають особливі заслуги перед Батьківщиною), призначених (перерахованих) відповідно до Закону України Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб, не може перевищувати десяти прожиткових мінімумів, установлених для осіб, які втратили працездатність.
Проте, рішенням Конституційного Суду України від 20 грудня 2016 року № 7-рп/2016 у справі за конституційним поданням Верховного Суду України щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень другого речення частини сьомої статті 43, першого речення частини першої статті 54 Закону України “Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб» визнано такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними), положення Закону України “Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб» від 9 квітня 1992 року № 2262-XII зі змінами, а саме: частина сьома статті 43, згідно з якими максимальний розмір пенсії (з урахуванням надбавок, підвищень, додаткової пенсії, цільової грошової допомоги, пенсії за особливі заслуги перед Україною, індексації та інших доплат до пенсії, встановлених законодавством, крім доплати до надбавок окремим категоріям осіб, які мають особливі заслуги перед Батьківщиною) не може перевищувати десяти прожиткових мінімумів, установлених для осіб, які втратили працездатність.
При цьому, у вказаному рішенні Конституційний Суд України зазначено що обмеження максимального розміру пенсії та призупинення виплати призначеної пенсії особам, яким право на пенсійне забезпечення встановлене Законом № 2262-XII, порушує суть конституційних гарантій щодо безумовного забезпечення соціального захисту осіб, передбачених частиною п'ятою статті 17 Конституції України, які зобов'язані захищати суверенітет, територіальну цілісність і недоторканність України.
Згідно з п.п.3-4 мотивувальної частини рішення Конституційного Суду України від 14 грудня 2000 року № 15-рп/2000 у справі про порядок виконання рішень Конституційного Суду України обов'язок виконання рішення Конституційного Суду України є вимогою Конституції України, яка має найвищу юридичну силу щодо всіх інших нормативно-правових актів. Це виключає можливість органу державної влади, у тому числі парламенту, органу місцевого самоврядування, їх посадових осіб відтворювати положення правових актів, визнаних Конституційним Судом України неконституційними, крім випадків, коли положення Конституції України, через невідповідність яким певний акт (його окремі положення) було визнано неконституційним, у подальшому змінені в порядку, передбаченому розділом XIII Основного Закону України.
Конституційний Суд України в пункті 7 рішення № 4-рп/2016 від 8 червня 2016 року вже висловив правову позицію, згідно з якою зауважив, що закони, інші правові акти або їх окремі положення, визнані неконституційними, не можуть бути прийняті в аналогічної редакції, оскільки рішення Конституційного Суду України є обов'язковими до виконання на території України, остаточними і не можуть бути оскаржені. Повторне запровадження правового регулювання, яке Конституційний Суд України визнав неконституційним, дає підстави стверджувати про порушення конституційних приписів, згідно з якими закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй.
Оскільки положення частини сьомої статті 43 Закону № 2262-XII визнано Конституційним Судом України неконституційним, воно втратило чинність з дня ухвалення такого рішення, а саме з 20 грудня 2016 року, тому внесені Законом України Про внесення змін до деяких законодавчих актів України № 1774-VIII від 6 грудня 2016 року до частини 7 зазначеної статті зміни є нереалізованими, оскільки частина сьома статті 43, після рішення Конституційного Суду України, у Законі № 2262-XII відсутня. Крім цього, вказані зміни, по своїй суті є повторним запровадженням правового регулювання, яке Конституційний Суд України визнав неконституційним, а тому ці зміни, не створюють підстав для обмеження пенсії максимальним розміром.
Крім того, суд вважає, що обмеження пенсії військовослужбовців максимальним розміром, на підставі норм Закону України Про заходи щодо законодавчого забезпечення реформування пенсійної системи є неправильним, оскільки цей закон є загальним, водночас спеціальним законодавчим актом, який визначає порядок, умови та норми пенсійного забезпечення військовослужбовців є Закон № 2262-XII, у якому норми щодо обмеження пенсії максимальним розміром відсутні, оскільки визнані неконституційними.
Аналогічна правова позиція викладена в постановах Верховного Суду від 6 листопада 2018 року у справі № 522/3093/17, від 8 серпня 2019 року у справі № 522/3271/17, від 30 жовтня 2020 року у справі № 522/16881/17, від 31 березня 2021 року у справі № 815/3000/17, від 17 травня 2021 у справі №343/870/17 та від 21 грудня 2021№120/3552/21-а, від 26 січня 2022 у справі №569/2950/17.
Відповідно до частини другої статті 6 Кодексу адміністративного судочинства України суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського Суду з прав людини.
Положеннями статті 17 Закону України Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини визначено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.
Так, Європейський суд з прав людини (далі ЄСПЛ) у пунктах 52, 56 рішення від 14 жовтня 2010 року у справі “Щокін проти України» зазначив, що тлумачення й застосування національного законодавства є прерогативою національних органів. Суд, однак, зобов'язаний переконатися в тому, що спосіб, у який тлумачиться й застосовується національне законодавство, призводить до наслідків, сумісних із принципами Конвенції з погляду тлумачення їх у світлі практики Суду. На думку ЄСПЛ, відсутність у національному законодавстві необхідної чіткості та точності, які передбачали можливість різного тлумачення, порушує вимогу якості закону, передбачену Конвенцією, і не забезпечує адекватний захист від свавільного втручання публічних органів державної влади в майнові права заявника. Таким чином, у випадку існування неоднозначного або множинного тлумачення прав та обов'язків особи в національному законодавстві, органи державної влади зобов'язані застосувати підхід, який був би найбільш сприятливим для особи.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 6 листопада 2018 року у справі № 812/292/18 зазначила, що норми законодавства, які допускають неоднозначне або множинне тлумачення, завжди трактуються на користь особи.
У постанові від 13 лютого 2019 року, Велика Палата Верховного Суду у зразковій справі № 822/524/18, із покликанням на положення статей 1, 8, 92 Конституції України, а також на статтю 9 Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права дійшла висновків, що у випадку існування неоднозначного або множинного тлумачення прав та обов'язків особи в національному законодавстві, наявність у національному законодавстві правових прогалин щодо захисту прав людини та основних свобод, зокрема, у сфері пенсійного забезпечення, органи державної влади зобов'язані застосувати підхід, який був би найбільш сприятливим для особи.
На підставі викладеного вище, суд дійшов висновку про те, що у цій справі застосуванню підлягають норми Закону України “Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб» з урахуванням Рішення Конституційного Суду України від 20 грудня 2016 року, № 7-рп/2016, а не норми Закону України “Про заходи щодо законодавчого забезпечення реформування пенсійної системи».
Даючи оцінку поведінці відповідача, яка зумовила звернення позивача до суду з даним позовом, суд дійшов висновку, що дії відповідача щодо застосування обмежень при виплаті позивачу призначеної суми пенсії максимальним розміром, не відповідають визначеним частиною другою статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України критеріям поведінки відповідача у спірних правовідносинах, тому такі дії слід визнати протиправними.
За таких обставин, дії відповідача щодо обмеження розміру пенсії позивача максимальним розміром є протиправними.
При цьому, суд зазначає, що позовна вимога зобов'язати Головне управління Пенсійного фонду України в Житомирській області виплачувати призначену пенсію, заявлена позивачем щодо правовідносин, які ще не виникли - виплачувати пенсію (тобто на майбутнє).
А тому, суд зауважує, що судовому захисту підлягають лише порушені права, відтак позовні вимоги, звернені на майбутнє, не можуть бути захищені у судовому порядку.
Згідно з частинами першою, другою статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Системно проаналізувавши приписи законодавства України, які були чинними на момент виникнення спірних правовідносин між сторонами, зважаючи на взаємний та достатній зв'язок доказів у їх сукупності, суд дійшов висновку, що адміністративний позов є обґрунтованим та підлягає задоволенню частково.
Розподіл судового збору у відповідності до вимог статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України, за наслідками розгляду цієї справи не здійснюється, оскільки позивач звільнений від сплати судового збору.
Керуючись статтями 77, 90, 139, 242-246, 250, 255, 262, 263, 292, 293, 295 Кодексу адміністративного судочинства України, суд
вирішив:
Адміністративний позов ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП: НОМЕР_1 ) до Головного управління Пенсійного фонду України в Житомирській області (вул. Ольжича, 7, м. Житомир, Житомирська область, 10003, ЄДРПОУ: 13559341) про визнання дій протиправними, зобов'язання вчинити дії - задовольнити частково.
Визнати протиправними дії Головного управління Пенсійного фонду України в Житомирській області щодо відмови у проведенні перерахунку і виплаті ОСОБА_1 призначеної пенсії без обмеження її максимальним розміром, починаючи з 01 квітня 2025 року.
Зобов'язати Головне управління Пенсійного фонду України в Житомирській області провести перерахунок і виплату призначеної ОСОБА_1 пенсії без обмеження її максимальним розміром, починаючи з 01 квітня 2025 року.
У задоволенні решти позовних вимог - відмовити.
Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті апеляційного провадження чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга на рішення суду подається до Сьомого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення.
У разі оголошення судом лише вступної та резолютивної частини рішення, або розгляду справи в порядку письмового провадження, апеляційна скарга подається протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту рішення.
Повне судове рішення складено та підписано 10 листопада 2025 р.
Суддя Т.О. Шувалова