Справа № 752/26976/24 Головуючий у І інстанції Данілова Т.М.
Провадження №22-ц/824/12674/2025 Головуючий у 2 інстанції Таргоній Д.О.
.
Іменем України
22 жовтня 2025 року Київський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
судді-доповідача Таргоній Д.О.,
суддів: Голуб С.А., Слюсар Т.А.,
за участі секретаря Доброванової О.В.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Києві цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 18 березня 2025 рокуу справі за позовом ОСОБА_1 до Житлово-будівельного кооперативу «Темп-11», третя особа - голова ЖБК «Темп-11» Косенко Ірина Олександрівна про стягнення середньої заробітної плати за час вимушеного прогулу у зв'язку з затримкою виконання рішення суду щодо поновлення на роботі,
У грудні 2024 року ОСОБА_1 звернулась до Голосіївського районного суду м. Києва з позовом до Житлово-будівельного кооперативу «Темп-11», третя особа: голова Житлово-будівельного кооперативу «Темп-11» - Косенко Ірина Олександрівна, в якому просила стягнути з відповідача на свою користь середню заробітну плату за час вимушеного прогулу з 17 вересня 2022 року по 10 липня 2024 року в сумі 174 055,32 гривень, без урахування податків та зборів, що підлягають до відрахування із середньої заробітної плати. Просила також допустити негайне виконання судового рішення.
В обґрунтування своїх вимог зазначала, що з 01 травня 2006 року по 31 травня 2021 року вона працювала в ЖБК "Темп-11" на посаді бухгалтера.
Звільнена наказом ЖБК "Темп-11" №6 від 26 травня 2021 року.
Рішенням Голосіївського районного суду м. Києва від 16 вересня 2022 року, залишеним без змін постановою Верховного Суду від 21 лютого 2024 року, задоволено позов ОСОБА_1 . Постановлено поновити ОСОБА_1 на посаді бухгалтера ЖБК "Темп-11" з 01 червня 2021 року. Стягнуто з ЖБК "Темп-11" на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу за період з 01 червня 2021 року по 16 вересня 2022 року в розмірі 111 998,88 грн. Вирішено питання про судові витрати. Рішення в частині поновлення на роботі та стягнення заробітку за один місяць вимушеного прогулу допущено негайному виконанню.
Наказом №10 від 11 липня 2024 року ЖБК "Темп-11" ОСОБА_1 поновлена на посаді бухгалтера з 01 червня 2021 року з посадовим окладом 8 000 грн.
30 липня 2024 року позивач отримала середню заробітну плату за період з 01 червня 2021 року по 16 вересня 2022 року на підставі вищевказаного судового рішення.
Наказом №17 від 25.10.2024 року ЖБК "Темп-11" ОСОБА_1 звільнена з посади бухгалтера з 28 жовтня 2024 року у зв'язку зі скороченням чисельності та штату працівників. При звільненні з нею проведено повний розрахунок, проте не виплачена середня заробітна плата за час вимушеного прогулу з 17 вересня 2022 року по 10 липня 2024 року, що і стало підставою для звернення до суду з позовом.
Рішенням Голосіївського районного суду м. Києва від 18 березня 2025 року позов ОСОБА_1 залишено без задоволення. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ЖБК "Темп-11" 15 000 грн витрат на правову допомогу.
Не погоджуючись з вказаним рішенням суду, ОСОБА_1 звернулась з апеляційною скаргою, в якій, посилаючись на порушення норм матеріального та процесуального права, а також невідповідність висновків суду обставинам справи, просить скасувати рішення та ухвалити нове, яким задовольнити позов.
В обґрунтування апеляційної скарги зазначає, що судом першої інстанції помилково визначено звернення позивача, як пред'явлення позовних вимог про стягнення середнього заробітку за час затримки виконання рішення суду про поновлення на роботі, що не відповідає суті позову, який заявлений на підставі наказу ЖБК «Темп-11» від 25.10.2024 року №17 про звільнення позивача з посади бухгалтера ЖБК. Вказує, що позов нею поданий у відповідності до вимог частини 2 статті 233 КЗпП України, з урахуванням частини 2 статті 235 КЗпП України, якою визначено, що якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року, не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.
Скаржник також не погоджується із рішенням суду в частині стягнення з позивача витрат на правову допомогу, заявлених ЖБК «Тмеп-11».
Звертає увагу апеляційного суду на ту обставину, що об'єм відзиву на позовну заяву, поданий адвокатом Сімейко А.М. займає дві з половиною сторінки тексту, в ньому повністю відсутні посилання на підстави позову: наказ ЖБК «Темп-11» від 25.10.2024 року №17 про звільнення позивача з посади бухгалтера, і відповідно відсутній розгляд і аналіз судом аргументів позивача, викладених у відповіді на відзив.
Вказує також на те, що не подання нею клопотання про зменшення розміру витрат відповідача на правову допомогу зумовлено відсутністю у відзиві на позов адвоката Сімейко А.М. відповіді на аргументи щодо підстав позову.
Апелянт зазначає, що суд свідомо ухилився від повного і всебічного розгляду позовної заяви та відповіді на відзив, а прийняв за основу неправомірні аргументи та перекручені факти, викладені у відзиві на позов.
У відповідь на апеляційну скаргу, адвокатом Сімейко А.М. в інтересах ЖБК «Темп-11» подано відзив на апеляційну скаргу, в якому представник відповідача зазначає про те, що фактичні обставини, викладені ОСОБА_1 в апеляційній скарзі, відповідачем визнаються частково, а з правовою оцінкою, яка надана апелянтом обставинам справи та спірним правовідносинам - не погоджується повністю, апеляційну скаргу не визнає, вважає оскаржуване рішення законним та обґрунтованим.
Представник відповідача звертає увагу апеляційного суду на ту обставину, що на виконання рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 16 вересня 2022 року, яким позивачку було поновлено на роботі на посаді бухгалтера ЖБК «Темп-11», позивачка ОСОБА_1 була поновлена на роботі та їй була виплачена середня заробітна плата за час вимушеного прогулу.
Зазначає також, що позивачкою не було сплачено судовий збір ні за подання позовної заяви, ні за подачу апеляційної скарги, посилаючись на те, що відповідно до статті 5 Закону України «Про судовий збір» вона звільнена від його сплати у справі про стягнення заробітної плати.
Разом із тим, позовні вимоги «про стягнення середнього заробітку за час затримки виконання рішення суду» не є вимогами про стягнення заробітної плати, оскільки згідно роз'яснень Верховного Суду, викладених зокрема у постанові від 21.04.2021 у справі №461/1303/19, середній заробіток за час затримки виконання рішення суду про поновлення на роботі працівника не входить до структури заробітної плати, а є спеціальним видом відповідальності роботодавця за порушення трудових прав працівника. Отже. Строк пред'явлення до суду позовних вимог про стягнення середнього заробітку за час затримки виконання рішення суду про поновлення на роботі обмежується трьома місяцями з дня, коли працівник дізнався або повинен був дізнатись про порушення свого права.
Представник відповідача вказує на відсутність правових підстав для стягнення з ЖБК «Темп-11» на користь позивача середнього заробітку за час вимушеного прогулу, оскільки таке питання вирішується органом, який розглянув спір, одночасно з вирішенням питання про поновлення на роботі.
В даному випадку рішення про поновлення на роботі позивача вже ухвалено судом та одночасно стягнуто з відповідача середній заробіток за час вимушеного прогулу, тому заявлені у даному позову вимоги ОСОБА_1 задоволенню не підлягають.
Поряд із цим, звертає увагу на те, що позивачем не було заявлено вимог про стягнення середнього заробітку за час невиконання роботодавцем рішення суду .
В судове засідання, призначене 22 жовтня 2025 року о 12 год. 40 хв., учасники справи не з'явились, про дату, час та місце розгляду справи були повідомлені у відповідності до вимог процесуального законодавства.
19 вересня 2025 року позивач ОСОБА_1 направила на адресу апеляційного суду заяву про розгляд справи без її участі, підтримала доводи апеляційної скарги та просила її задовольнити.
Згідно з частиною другою статті 372 ЦПК України, неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.
Дослідивши матеріали справи, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги, колегія суддів вважає апеляційну скаргу такою, що не підлягає задоволенню з наступних підстав.
Звертаючись до суду з даним позовом, ОСОБА_1 зазначала, що при звільненні 28 жовтня 2024 року ЖБК "Темп-11" їй не була виплачена середня заробітна плата за час вимушеного прогулу з 17 вересня 2022 року по 10 липня 2024 року у розмірі 174 055,32 грн.
Відмовляючи в задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив із того, що ОСОБА_1 як на правову підставу своїх позовних вимог посилалась на ст. 236 КЗпП України, відповідно до якої затримкою виконання рішення суду про поновлення працівника на роботі необхідно вважати не видання власником (уповноваженим органом) наказу про поновлення працівника на роботі без поважних причин, негайно, після проголошення судового рішення.
Оскільки рішенням Голосіївського районного суду м. Києва від 16.09.2022 року було допущено негайне виконання судового рішення в частині поновлення ОСОБА_1 на роботі, а наказ про її поновлення на посаді бухгалтера ЖБК "Темп-11" відповідачем видано 11.07.2024 року, суд першої інстанції дійшов висновку про допущену відповідачем затримку виконання рішення суду щодо негайного поновлення позивача на роботі. Разом з тим, судом встановлено, що з даним позовом до суду позивач звернулась з пропуском визначеного частиною 1 статті 233 КЗпП України строку, з клопотанням про поновлення такого строку позивач не зверталась, що є підставою для відмови у задоволенні позовних вимог.
Колегія суддів апеляційного суду погоджується із висновком суду першої інстанції про відсутність передбачених законом підстав для задоволення позову.
Так, у даній справі встановлено, що наказом ЖБК "Темп-11" № 6 від 26 травня 2021 року ОСОБА_1 була звільнена з посади бухгалтера з 31 травня 2021 року.
В подальшому, рішенням Голосіївського районного суду м. Києва від 16 вересня 2022 року наказ про звільнення ОСОБА_1 визнано незаконним, поновлено ОСОБА_1 на посаді бухгалтера ЖБК "Темп-11" з 01 червня 2021 року, а також стягнуто з ЖБК "Темп-11" на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу за період з 01 червня 2021 року по 16 вересня 2022 року в розмірі 111 998,88 грн.
Вказане судове рішення було виконане відповідачем, зокрема наказом ЖБК "Темп-11" № 10 від 11 липня 2024 року ОСОБА_1 було поновлено на роботі на посаді бухгалтера.
30 липня 2024 року ЖБК "Темп-11" нарахувало та виплатило ОСОБА_1 на виконання рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 16.09.2022 року середній заробіток за час вимушеного прогулу за період з 01 червня 2021 року по 16 вересня 2022 року в розмірі 111 998,88 грн.
Наказом ЖБК "Темп-11" №17 від 25 жовтня 2024 року ОСОБА_1 звільнено з посади бухгалтера у зв'язку із скороченням чисельності та штату працівників на підставі п. 1 ст. 40 КЗпП України.
При звільненні відповідач провів розрахунок з позивачем, виплативши ОСОБА_1 вихідну допомогу у розмірі середнього місячного заробітку.
З наведених в позовній заяві та апеляційній скарзі доводів, вбачається, що ОСОБА_1 , звертаючись до суду з даним позовом, вважала, що при звільненні 25.10.2024 року відповідач також був зобов'язаний здійснити виплату їй середнього заробітку за період з 17.09.2022 року по 10.07.2024 року, тобто за період з наступного дня після ухвалення судом рішення про поновлення її на роботі до дня фактичного поновлення, який вона вважає вимушеним прогулом. Вважає, що такі вимоги ґрунтуються на вимогах частини 2 статті 235 КЗпП в сукупності з частиною 2 статті 233 КЗпП України.
Однак, такі доводи позивача апеляційний суд оцінює критично, з огляду на таке.
Відповідно до частин першої, другої статті 235 КЗпП України, у разі звільнення без законної підстави, працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір.
При винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року, не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.
У даній справі рішенням Голосіївського районного суду м. Києва від 16 вересня 2022 року, яке набрало законної сили, при поновленні позивача на роботу вирішено питання про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу за період з 01 червня 2021 року по 16 вересня 2022 року.
З огляду на вказане, період з 17.09.2022 року по 10.07.2024 року не є вимушеним прогулом в розумінні трудового законодавства, а фактично є періодом невиконання роботодавцем рішення суду про поновлення позивача на роботі.
Частиною сьомою статті 235 КЗпП України передбачено, що рішення про поновлення на роботі незаконно звільненого або переведеного на іншу роботу працівника, прийняте органом, який розглядає трудовий спір, підлягає негайному виконанню.
У разі затримки роботодавцем виконання рішення органу, який розглядав трудовий спір про поновлення на роботі незаконно звільненого або переведеного на іншу роботу працівника, цей орган виносить ухвалу про виплату йому середнього заробітку або різниці в заробітку за час затримки (стаття 236 КЗпП України).
Затримкою виконання рішення суду про поновлення працівника на роботі за змістом статті 236 КЗпП України слід уважати невидання власником (уповноваженим органом) наказу про поновлення працівника на роботі без поважних причин негайно після проголошення судового рішення. Виконати рішення суду про поновлення позивача на роботі має відповідач, визначений боржником за виконавчим листом (див., зокрема, постанову Верховного Суду України від 01 липня 2015 року у справі № 6-435цс15, постанову Великої Палати Верховного Суду від 13 березня 2019 року у справі № 711/8446/16-ц (провадження № 14-37цс19), постанови Верховного Суду від 29 вересня 2021 року у справі № 511/1284/19 (провадження № 61-6184св21), від 14 грудня 2022 року у справі № 501/4019/21-ц, провадження № 61-9103св22), від 21 червня 2023 року у справі № 461/7423/21 (провадження № 61-872св23) та багатьох інших).
Тобто законодавець передбачив обов'язок роботодавця добровільно та негайно виконати рішення суду про поновлення на роботі працівника в разі його незаконного звільнення, й без звернення працівника, що унормовано, крім наведених вище норм права, також Конституцією України, статтею 18 ЦПК України. Цей обов'язок полягає у тому, що роботодавець зобов'язаний видати наказ про поновлення працівника на роботі відразу після оголошення рішення суду, незалежно від того, чи буде це рішення суду оскаржуватися (див.: постанову Верховного Суду від 21 березня 2018 року у справі № 243/2748/16-ц).
Виконання рішення про поновлення на роботі вважається закінченим з моменту видачі наказу про поновлення працівника на роботі та фактичного допуску працівника, поновленого на роботі рішенням суду, до виконання попередніх обов'язків. Працівник повинен бути обізнаним про наявність наказу про його поновлення на роботі і йому повинно бути фактично забезпечено доступ до роботи і можливості виконання своїх обов'язків (подібного висновку дійшов Верховний Суд у постановах від 06 грудня 2018 року у справі № 465/4679/16, від 26 лютого 2020 року у справі № 702/725/17, від 17 червня 2020 року у справі № 521/1892/18, від 16 лютого 2024 року у справі № 947/7076/22).
Законом установлено фінансову санкцію у вигляді виплати середнього заробітку за невиконання рішення про поновлення на роботі через винну бездіяльність роботодавця. З огляду на імперативний припис щодо негайного виконання судового рішення, установлений статтею 235 КЗпП України, законодавець виходив з того, що будь-яка протиправна бездіяльність з боку роботодавця є підставою для здійснення таких виплат незаконно звільненому працівнику, незалежно від причин невиконання роботодавцем рішення про поновлення на роботі.
З огляду на вказане, оскільки відповідачем в порушення зазначених вимог трудового законодавства негайно рішення суду про поновлення позивачки на роботі видано не було, наказ про поновлення ОСОБА_1 на посаді бухгалтера було видано лише 11 липня 2024 року, обґрунтованими є вимоги позивача про стягнення з роботодавця на користь працівника середнього заробітку за час затримки виконання рішення суду про поновлення в порядку статті 236 КЗпП України.
Поряд із цим, висновок суду першої інстанції про порушення позивачем строку звернення до суду з такими позовними вимогами, передбаченого частиною 1 статті 233 КЗпП України, відповідає вимогам чинного законодавства та обставинам справи.
Частиною першою статті 233 КЗпП України передбачено, що працівник може звернутися із заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до районного, районного у місті, міського чи міськрайонного суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, а у справах про звільнення - у місячний строк з дня вручення копії наказу про звільнення або з дня видачі трудової книжки.
За змістом частини другої статті 233 КЗпП України у разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком.
Правова природа строку звернення до суду дозволяє констатувати, що запровадження строку, у межах якого особа може звернутися до суду з позовом, обумовлена передусім необхідністю дотримання принципу правової визначеності, що є невід'ємною складовою верховенства права.
Забезпечення дотримання принципу правової визначеності потребує чіткого виконання сторонами та іншими учасниками справи вимог щодо строків звернення до суду, а від судів вимагається дотримуватися встановлених законом правил при прийнятті процесульних рішень.
Згідно із частиною першою статті 3 та статтею 4 КЗпП України трудові відносини працівників усіх підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, виду діяльності і галузевої належності, а також осіб, які працюють за трудовим договором з фізичними особами, регулюються законодавством про працю, яке складається з Кодексу законів про працю України та інших актів законодавства України, прийнятих відповідно до нього.
Відповідно до частини першої статті 94 КЗпП України, приписи якої кореспондуються із частиною першою статті 1 Закону України «Про оплату праці», заробітна плата - це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку власник або уповноважений ним орган виплачує працівникові за виконану ним роботу.
Згідно зі статтею 1 Конвенції про захист заробітної плати № 95, ухваленої генеральною конференцією Міжнародної організації праці та ратифікованої Україною 30 червня 1961 року, термін «заробітна плата» означає, незалежно від назви й методу обчислення, будь-яку винагороду або заробіток, які можуть бути обчислені в грошах і встановлені угодою або національним законодавством, що їх роботодавець повинен заплатити працівникові за працю, яку виконано чи має бути виконано, або за послуги, котрі надано чи має бути надано.
У Рішенні від 15 жовтня 2013 року № 8-рп/2013 у справі № 1-13/2013 Конституційний Суд України зазначив, що поняття «заробітна плата» і «оплата праці», які використано у законах, що регулюють трудові правовідносини, є рівнозначними в аспекті наявності у сторін, які перебувають у трудових відносинах, прав і обов'язків щодо оплати праці, умов їх реалізації та наслідків, що мають настати у разі невиконання цих обов'язків, а також дійшов висновку, що під заробітною платою, що належить працівникові, необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, установлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем, незалежно від того, чи було здійснене нарахування таких виплат.
Таким чином, заробітною платою є винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку роботодавець (власник або уповноважений ним орган підприємства, установи, організації) виплачує працівникові за виконану ним роботу (усі виплати, на отримання яких працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій).
Структура заробітної плати визначена статтею 2 Закону України «Про оплату праці», за змістом якої заробітна плата складається з основної та додаткової заробітної плати, а також з інших заохочувальних та компенсаційних виплат.
Основна заробітна плата - це винагорода за виконану роботу відповідно до встановлених норм праці (норми часу, виробітку, обслуговування, посадові обов'язки), яка встановлюється у вигляді тарифних ставок (окладів) і відрядних розцінок для робітників та посадових окладів для службовців.
Додаткова заробітна плата - це винагорода за працю понад установлені норми, за трудові успіхи та винахідливість і за особливі умови праці, яка включає доплати, надбавки, гарантійні і компенсаційні виплати, передбачені чинним законодавством; премії, пов'язані з виконанням виробничих завдань і функцій.
Інші заохочувальні та компенсаційні виплати - це виплати у формі винагород за підсумками роботи за рік, премії за спеціальними системами і положеннями, виплати в рамках грантів, компенсаційні та інші грошові і матеріальні виплати, які не передбачені актами чинного законодавства або які провадяться понад встановлені зазначеними актами норми.
Трудовий договір повинен укладатись, як правило, у письмовій формі (частина перша статті 24 КЗпП України) або оформлюватись наказом чи розпорядженням роботодавця (частина третя статті 24 КЗпП України).
Припинення, розірвання трудового договору пов'язано зі звільненням працівника.
З огляду на зазначене, якщо працівник був незаконно звільнений, трудовий договір з ним був незаконно припинений роботодавцем в односторонньому порядку. Виконання роботодавцем рішення про поновлення на роботі незаконно звільненого працівника полягає у відновленні трудового договору, який раніше існував і був незаконно припинений роботодавцем.
Отже, за змістом норм чинного законодавства середній заробіток за час затримки власником або уповноваженим ним органом виконання судового рішення про поновлення на роботі незаконно звільненого працівника за своєю правовою природою не є основною чи додатковою заробітною платою (винагородою, яку роботодавець виплачує працівникові за виконану ним роботу), а також не є заохочувальною чи компенсаційною виплатою у розумінні статті 2 Закону України «Про оплату праці», тобто середній заробіток за час затримки виконання рішення про поновлення на роботі працівника не входить до структури заробітної плати, а є спеціальним видом відповідальності роботодавця за порушення трудових прав працівника, отже строк пред'явлення до суду позовних вимог про стягнення середнього заробітку за час затримки виконання рішення про поновлення на роботі обмежуються трьома місяцями з дня, коли працівник дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права.
Вказаний правовий висновок узгоджується із правовим висновком, викладеним у постанові Великої Палати Верховного Суду у справі № 910/4518/16 (провадження № 12-301гс18).
Оскільки після поновлення ОСОБА_1 на роботі наказом ЖБК "Темп-11" № 10 від 11 липня 2024 року, 30 липня 2024 року їй було нараховано та виплачено середній заробіток за час вимушеного прогулу з 01 червня 2021 року по 16 вересня 2022 року, саме з цього дня слід обраховувати початок тримісячного строку на звернення до суду із даним позовом.
Таким чином, доводи апеляційної скарги не можуть прийматися до уваги, оскільки ґрунтуються на неправильному тлумаченні позивачем норм трудового законодавства, зокрема статей 233-236 КЗпП України, та не можуть бути підставою для скасування рішення суду першої інстанції.
Апеляційний суд також відхиляє доводи апеляційної скарги в частині необґрунтованості вимог відповідача про стягнення витрат на правову допомогу в розмірі 15 000,00 грн.
Відповідно до частин 1-3 ст. 137 ЦПК України витрати, пов'язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.
Частиною 2 цієї статті передбачено, що за результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат:
1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов'язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою;
2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.
Для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.
Частиною восьмою статті 141 ЦПК України визначено, що розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв'язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо).
Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п'яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву.
У разі неподання відповідних доказів протягом встановленого строку така заява залишається без розгляду.
Суд першої інстанції врахував, що відповідачем було надано суду належні докази на підтвердження витрат на правову допомогу, зокрема: договір від 06 січня 2025 року, укладений між ФОП Сімейко А.М. та ЖБК "Темп-11", про надання правничої допомоги; свідоцтво про право на заняття адвокатською діяльністю №437 від 21.11.2003 року адвоката Сімейка А.М.; ордер серії ВВ №1045086 від 06 січня 2025 року на надання правничої допомоги ЖБК "Темп-11" адвокатом Сімейко А.М. та платіжна інструкція №735 від 06.01.2025 року на суму 15 000 грн. (а.с. 55-59)
Згідно з частинами 4-6 ст. 137 ЦПК України розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із:
1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг);
2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг);
3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт;
4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.
У разі недотримання вимог частини четвертої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами. Обов'язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.
Відповідно до правової позиції, викладеної у постановах Об'єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 03 жовтня 2019 року у справі №922/445/19 та від 22 листопада 2019 року у справі №910/906/18, саме заінтересована сторона повинна вчинити певні дії, спрямовані на відшкодування з іншої сторони витрат на професійну правничу допомогу, а інша сторона має право на відповідні заперечення проти таких вимог, що виключає ініціативу суду з приводу відшкодування витрат на професійну правничу допомогу одній із сторін без відповідних дій з боку такої сторони.
Обов'язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.
Суд першої інстанції врахував, що позивач ОСОБА_1 , ознайомившись зі змістом відзиву на позовну заяву, в якій представником відповідача заявлено вимоги про стягнення судових витрат з позивача, заперечень з цього питання не подала, з клопотанням про зменшення розміру витрат відповідача на правову допомогу не зверталась.
Враховуючи умови укладеного між ЖБК «Темп-11» та адвокатом Сімейко А.М. договору про надання правничої допомоги від 06.01.2025 року, в п. 7 якого сторонами узгоджено фіксований розмір винагороди (гонорару) адвоката - 15 000,00 грн, що включає в себе підготовку та подання до суду всіх заяв по суті справи, всіх заяв з процесуальних питань, а також особисту участь адвоката у перших двох засіданнях у справі, а також з огляду на доведення відповідачем факту оплати правової допомоги, апеляційний суд погоджується з мотивами суду першої інстанції щодо наявності передбачених законом підстав для компенсації відповідачу витрат на правову допомогу за рахунок позивача в розмірі 15 000 грн, який відповідає критерію реальності адвокатських витрат та розумності їхнього розміру.
На підставі викладеного та керуючись ст. ст. 367, 374, 375, 381-384 ЦПК України, апеляційний суд, -
Апеляційну скаргу подану ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 18 березня 2025 року - залишити без змін.
Постанова суду набирає законної сили з дня її ухвалення, та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів.
Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення, або у разі розгляду справи(вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складання повного тексту судового рішення.
Повний текст судового рішення складений 06 листопада 2025 року.
Суддя-доповідач Д.О. Таргоній
Судді : С.А. Голуб
Т.А. Слюсар