Справа № 372/3837/25
Провадження 2-1926/25
(ЗАОЧНЕ)
03 листопада 2025 року Обухівський районний суд Київської області в складі:
головуючого судді Потабенко Л.В.,
при секретарі Буртовій О.Є.
розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні Обухівського районного суду Київської області цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до російської федерації в особі міністерства юстиції російської федерації про стягнення моральної шкоди,
В липні 2025 року позивач ОСОБА_1 , в інтересах якої діє адвокат Мосіна Т.В., звернулася до суду з позовом до російської федерації в особі міністерства юстиції російської федерації про відшкодування моральної шкоди, спричиненої збройною агресією російської федерації проти України, в якому просить стягнути з відповідача на користь позивача моральну шкоду у розмірі 50 000 000 (п'ятдесят мільйонів) гривень 00 коп., що на день подачі позову складає, згідно офіційного курсу гривні НБУ щодо іноземних валют 1 024 961, 92 (один мільйон двадцять чотири тисячі дев'ятсот шістдесят один) Євро або 1 200 741,39 (один мільйон двісті тисяч сімсот сорок один ) доларів США. В обґрунтування позову зазначено, що 02.03.2019 року позивач ОСОБА_1 зареєструвала шлюб з ОСОБА_2 у Голосіївському районному у місті Києві відділі державної реєстрації актів цивільного стану Головного територіального управління юстиції у м.Києві. З 17.10.2017 року чоловік позивачки перебував на службі у Збройних Силах України, 03.10.2021 року він уклав Контракт про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України на посадах осіб рядового складу з Міністерством оборони України строком на три роки.
В день повномасштабного вторгнення російської федерації на територію України, саме ІНФОРМАЦІЯ_1 у позивачки з її чоловіком ОСОБА_2 народилася донька ОСОБА_3 . З початком повномасштабного вторгнення російської федерації на територію України, 24.02.2022 року, чоловік позивачки ОСОБА_2 став на захист своєї Батьківщини України, обороняючи м.Київ, десять місяців він перебував в сирих, холодних окопах, в результаті чого, в кінці грудня 2022 року захворів на плоскоклітинну незроговілу карциному. В результаті обстеження, лікарями було виявлено об'ємне новоутворення правої верхньощелепної пазухи з розповсюдженням на праві відділи порожнини носу, решітчасту кістку, основну пазуху та передню черепну ямку. 31.12.2022 року було встановлено клінічний діагноз: Плоскоклітинна незроговіла карцинома решітчастого лабіринту з розповсюдженням у праву гайморову, праву основну пазуху, передню черепну ямку та орбіту праворуч, Т4 NOMO, ст. IV, кл. гр. ІІ. Враховуючи неможливість радикально видалити пухлину, було рекомендовано курс нелад'ювантної хіміотерапії. З 11.01.2023 по 14.01.2023 - 1 курс індукційної ПХТ в КНП «КМКОЦ». З 01.02.2023 по 04.02.2023 - ІІ курс індукційної ПХТ в КНП «КМКОЦ». З 22.02.2023 по 26.02.2023 - ІІІ курс індукційної ПХТ в КНП «КМКОЦ». З 04.04.2023 по 17.05.2023 - 4 курс дистанційної променевої терапії (ДТП) СОД 46 Гр на ділянку первинної пухлини решітчастого лабіринту та л/в шиї білатерально, з ремодифікацією Карбоплатином в клінічній лікарні «Феофанія». МСКТ головного мозку+шиї+ОГК+ОЧП від 26.08.2023 : вогнища в печінці, підозрілі на вторинні. 01.09.2023 - трепан-біопсія новоутворення VI сегменту печінки під УЗД - контролем. Патогістологічний висновок трепан біопсії печінки ПГЗ №23CNO16862 від 26.09.2023 : метастаз низькодиференційованої карциноми, найбільш ймовірно, пухлина є синоназальною недиференційованою карциномою. З 28.09.2023 по 02.10.2023; з 14.11.2023 по 15.11.2023; з 19.10.2023 по 23.10.2023; з 05.12.2023 по 07.12.2023 - курси поліхіміотерапії в умовах КМКОЦ. З 17.01.2024 по 22.01.2024; з 28.02.2024 по 04.03.2024; з 20.03.2024 по 25.03.2024 - курси поліхіміотерапії в умовах КМКОЦ. З 10.06.2024 по 19.06.2024; з 02.07.2024 по 03.07.2024 - курси поліхіміотерапії в умовах КМКОЦ. З 15.07.2024 по 16.07.2024 перебував на лікуванні в КМП «Олександрівська клінічна лікарня м.Києва». 16.07.2024 року госпіталізований до ЛОР - клініки НВМКЦ ГВКГ для подальшого проходження ВЛК. 02.08.2024 року чоловік позивачки помер.
Згідно Витягу із наказу командира військової частини НОМЕР_1 (по стройовій частині) від 17.09.2024 року №273 Старшого солдата ОСОБА_2 , артиста першої категорії І взводу оркестру почесної варти, який помер ІНФОРМАЦІЯ_2 від раку решітчастого лабіринту, з розповсюдженням в передню черепну ямку. Метастази в печінку, у зв'язку зі смертю виключено з 3 серпня 2024 року зі списків особового складу частини та всіх видів забезпечення та направлено документи для зарахування на військовий облік до ІНФОРМАЦІЯ_3 . Його смерть пов'язана в виконанням обов'язків військової служби.
Крім того, згідно Витягу з протоколу засідання військово-лікарської комісії Центральної військово-лікарської комісії Збройних Сил України від 20.11.2024 року №8322 захворювання, яке призвело до смерті ОСОБА_2 , та причини смерті, пов'язані з проходженням військової служби.
З самого початку війни, позивачка зазнала моральних страждань, адже, народжувати дитину під час обстрілів, які здійснила російська федерація це величезний психологічний стрес, крім того зазначила, що вони з чоловіком могли бути щасливими батьками, які так мріяли про народження дитини, але і тут їй не пощастило, оскільки їх чоловік захворів на онкохворобу і помер. Його смерть пов'язана з війною, яку розв'язала російська федерація. Чоловік позивачки хворів довго з кінця грудня 2022 року по день смерті ІНФОРМАЦІЯ_4 , це все відбувалося на її очах, вона постійно бачила його страждання, весь час була з ним, крім того, вона неодноразово була свідком обстрілів житлових кварталів, смерті інших людей, а тому ці всі події змінили спосіб її життя. Позивач зазначає, що зазнала моральної шкоди, яка полягає у значних триваючих душевних стражданнях, що викликані хворобою, а потім і смертю чоловіка. На даний час вона не може вести повноцінне життя, перебуває у пригніченому стані, у неї знижений життєвий тонус, погіршилося загальне самопочуття, адже втратити кохану людину, батька своєї дитини, прекрасного, люблячого чоловіка і військового, який зарекомендував себе з позитивної сторони, про що свідчить службова характеристика, нагороджений пам'ятною відзнакою-медаллю «Учасник військового параду», нагороджений грамотою за зразкове виконання службових обов'язків та високий професіоналізм, це непоправна втрата. І все це внаслідок війни. Позивачка вважає, що російська федерація, яка зіпсувала якість її життя, якість життя її родини, має за це відповідати, як перед Україною загалом, так і перед нею. Стверджує, що країною агресором спричинено моральну шкоду, яка має бути їй відшкодована, у зв'язку з чим і звернулася до суду з вказаним позовом.
Ухвалою суду від 09.07.2025 року було відкрито провадження у справі, розгляд справи було вирішено проводити за правилами загального позовного провадження, призначено по справі підготовче засідання.
Ухвалою суду від 30.07.2025 року закрито підготовче провадження, справу призначено до судового розгляду по суті.
У судове засідання позивач та її представник не з'явилися. Від представника позивача надійшла зава про розгляд справи без її участі, позовні вимоги підтримала в повному обсязі з підстав викладених в позовній заяві.
Представник відповідача у судове засідання не з'явився, будь-яких клопотань, письмових пояснень/відзиву щодо заявлених позовних вимог від відповідача до суду не надійшло.
Касаційним цивільним судом у складі Верховного Суду у постанові від 14.04.2022 у справі № 308/9708/19 (провадження № 61-18782св21) викладено правову позицію, відповідно до якої у цій категорії спорів (про відшкодування шкоди, завданої фізичній особі, її майну, здоров'ю, життю у результаті збройної агресії Російської Федерації) іноземна держава-відповідач не користується судовим імунітетом проти розгляду судами України таких судових справ. При цьому зазначено, що оскільки вчинення Російської Федерації з 2014 року збройної агресії проти України не припиняється, Російської Федерації заперечує суверенітет України, тому зобов'язань поважати та дотримуватися суверенітету цієї країни немає. А отже, і направляти до посольства цієї країни запит на згоду про участь у справі і зупиняти провадження у справі до отримання відповіді від Російської Федерації або повідомлення про вручення такого запиту не потрібно.
Верховний Суд у постанові від 14 квітня 2022 року у справі № 308/9708/19 вказав, що в разі застосування деліктного винятку (наявність факту заподіяння шкоди) будь-який спір, що виник на території України в громадянина України, навіть з іноземною країною, зокрема РФ, може бути розглянутий і вирішений судом України як належним та повноважним судом. Суд України, розглядаючи справу, де відповідачем визначено РФ, має право ігнорувати імунітет цієї країни та розглядати справи про відшкодування шкоди, завданої фізичній особі в результаті збройної агресії РФ, за позовом, поданим саме до цієї іноземної країни.
Верховний Суд також встановив підстави для висновку про те, що, починаючи з 2014 року, немає необхідності в направленні до посольства РФ в Україні запитів щодо згоди РФ бути відповідачем у справах про відшкодування шкоди у зв'язку з вчиненням РФ збройної агресії проти України й ігноруванням нею суверенітету та територіальної цілісності Української держави. А з 24 лютого 2022 року таке надсилання неможливе ще й з огляду на розірвання дипломатичних відносин України з РФ у зв'язку з повномасштабною збройною агресією.
З огляду на те, що в Україні введено воєнний стан у зв'язку з триваючою повномасштабною збройною агресією РФ проти України, чим порушено її суверенітет, отримання згоди РФ бути відповідачем у цій справі наразі є недоречним. Зупинення провадження у справі призведе до безпідставного зволікання з розглядом справи, що не сприятиме якнайкращому захисту інтересів позивача.
Для належного повідомлення зроблені оголошення на сайті судової влади, а також направлено повідомлення на відомі адреси електронної пошти відповідача, однак жодних пояснень або обґрунтувань стороною відповідача не надано.
Згідно ч. 1 ст. 223 ЦПК України неявка у судове засідання будь-якого учасника справи за умови, що його належним чином повідомлено про дату, час і місце цього засідання, не перешкоджає розгляду справи по суті, крім випадків, визначених цією статтею.
Відповідно до ч. 2 ст. 247 ЦПК України у разі неявки в судове засідання всіх учасників справи чи в разі якщо відповідно до положень цього ЦПК України розгляд справи здійснюється судом за відсутності учасників справи, фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснюється. З огляду на викладене фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснювалось.
Через відсутність від відповідача клопотань та відзиву на позов, враховуючи відсутність заперечень позивачів на заочний розгляд справи, у відповідності до ст. 280 ЦПК України, суд вважає за можливе розглянути справу на підставі наявних у ній доказів та ухвалити заочне рішення.
Суд, дослідивши матеріали справи та всебічно проаналізувавши обставини в їх сукупності, давши оцінку зібраним по справі доказам, виходячи зі свого внутрішнього переконання, яке ґрунтується на повному, об'єктивному та всебічному з'ясуванні обставин справи, дійшов висновку, що позовна заява підлягає частковому задоволенню з наступних підстав
Відповідно до ч. 1 ст. 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Згідно ч. 1 ст. 19 ЦПК України суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства.
Відповідно до ч. 3 ст. 12 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Ч. 1 ст. 13 ЦПК України передбачено, що суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.
Відповідно до ч. 1 ст. 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Ч. 2 ст. 77 ЦПК України встановлено, що предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухвалені судового рішення.
Частинами 5 та 6 ст. 81 ЦПК України встановлено, що докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Відповідно до вимог ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права з дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі та застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно та всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Судом встановлено, що 02.03.2019 року позивач ОСОБА_4 зареєструвала шлюб з ОСОБА_2 у Голосіївському районному у місті Києві відділі державної реєстрації актів цивільного стану Головного територіального управління юстиції у м.Києві, що підтверджується Свідоцтвом про шлюб серії НОМЕР_2 від 02.03.2019 року, актовий запис №123.
Від шлюбу сторони мали спільну дитину ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_5 , що підтверджується свідоцтвом про народження серія НОМЕР_3 , виданого Кагарлицьким відділом державної реєстрації актів цивільного стану в Обухівському районі Київської області Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м.Київ), актовий запис №72.
ІНФОРМАЦІЯ_4 чоловік позивачки - ОСОБА_2 , помер, що підтверджується свідоцтвом про смерть серія НОМЕР_4 від 02.08.2024 року, актовий запис №2812, державну реєстрацію смерті здійснено в Департаменті з питань реєстрації виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації).
Як вбачається з матеріалів справи 03.10.2021 року чоловік позивача ОСОБА_2 уклав контракт про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України на посадах осіб рядового складу, що підтверджується вищевказаним Контрактом, укладеним між Міністерством оборони України в особі командира Окремого президентського полку полковника ОСОБА_5 , з одного боку, та громадянином України (військовослужбовцем) ОСОБА_2 , строком на три роки.
З матеріалів справи також вбачається, що відповідно до довідки військово-лікарської комісії №13298 від 20.07.2023 року старший солдат к/сл. ОСОБА_2 проведено медичний огляд у гарнізонній військово-лікарській комісії НВМКЦ «ГВКГ» 20.07.2023 року поставлено діагноз плоскоклітинна незроговіла карцинома решітчастого лабіринту з розповсюдженням у праву гайморову, праву основну пазуху, передню черепну ямку та орбіту праворуч, Т4 NOMO, ст. IV, кл. гр. ІІ. Захворювання пов'язане з проходженням військової служби.
Згідно Витягу із наказу командира військової частини НОМЕР_1 від 17.09.2024 року №273 Старшого солдата ОСОБА_2 , артиста першої категорії І взводу оркестру почесної варти, який помер ІНФОРМАЦІЯ_2 від раку решітчастого лабіринту, з розповсюдженням в передню черепну ямку. Метастази в печінку, у зв'язку зі смертю виключено з 3 серпня 2024 року зі списків особового складу частини та всіх видів забезпечення та направлено документи для зарахування на військовий облік до ІНФОРМАЦІЯ_3 .
Згідно Витягу з протоколу засідання військово-лікарської комісії Центральної військово-лікарської комісії Збройних Сил України від 20.11.2024 року №8322 захворювання, яке призвело до смерті ОСОБА_2 , та причини смерті, пов'язані з проходженням військової служби.
Позивач звертає увагу, що загибель її чоловіка стала невимовним горем і трагедією усього їх життя. При цьому, позивач переконана, що саме російська федерація, яка вчинила військовий збройний напад на Україну та намагається здійснити геноцид українського народу, винна в понесенні нею психологічних стражданнях, а тому позивачу була спричинена моральна шкода, яку оцінює в розмірі 50 000 000 грн. 00 коп.
Частиною 1 ст. 2 ЦПК України передбачено, що завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Частина перша ст. 79 Закону України «Про міжнародне приватне право» встановлює судовий імунітет, відповідно до якого пред'явлення позову до іноземної держави, залучення іноземної держави до участі у справі як відповідача або третьої особи, накладення арешту на майно, яке належить іноземній державі та знаходиться на території України, застосування щодо такого майна інших засобів забезпечення позову і звернення стягнення на таке майно можуть бути допущені лише за згодою компетентних органів відповідної держави, якщо інше не передбачено міжнародним договором України або законом України.
Як передбачено ч. 4 ст. 79 Закону України «Про міжнародне приватне право», у тих випадках, коли в порушення норм міжнародного права Україні, її майну або представникам в іноземній державі не забезпечується такий же судовий імунітет, який згідно з частинами першою та другою цієї статті забезпечується іноземним державам, їх майну та представникам в Україні, Кабінетом Міністрів України може бути вжито до цієї держави, її майна відповідних заходів, дозволених міжнародним правом, якщо тільки заходів дипломатичного характеру не достатньо для врегулювання наслідків зазначеного порушення норм міжнародного права.
Відповідно до ч. 1 ст. 9 Конституції України чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.
Стаття 28 Загальної декларації прав людини гарантує кожній людині право на соціальний і міжнародний порядок, при якому права і свободи, викладені в цій Декларації, можуть бути повністю здійснені.
Стаття 1 Декларації про право на мир засвідчує, що кожен має право жити в мирі в умовах заохочення і захисту всіх прав людини і повної реалізації розвитку (резолюція 71/189, прийнята Генеральною Асамблеєю ООН 19.12.2016 р.).
Отже, обов'язку держав утримуватися від збройної агресії кореспондує право людини на мир, яке є запорукою дотримання інших прав і свобод, гарантованих нормами Загальної декларації прав людини та інших міжнародно-правових актів.
Конституційний Суд України у своєму рішенні від 12.04.2012 № 9-рп/2012 (справа № 1-10/2012) наголосив, що в Україні як демократичній, правовій державі людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються найвищою соціальною цінністю; права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави; держава відповідає перед людиною за свою діяльність; утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави (статті 1, 3 Основного Закону України).
Суд враховує, що пункт 120 Резолюції нагадує про обов'язок держав-учасниць ООН сприяти повазі та захисту усіх прав людини та основних свобод відповідно до Статуту ООН, Загальної Декларації прав людини та іншим документам, які стосуються прав людини. Універсальний характер цих прав не підлягає жодному сумніву.
Пункт 122 Резолюції підкреслює, що всі держави зобов'язані поважати права людини та основні свободи.
Загальновідомим є той факт, що в лютому 2014 року розпочалася військова агресія російської федерації проти України, внаслідок якої була анексована територія Автономної Республіки Крим, частково окуповані території Донецької та Луганської областей України, а тому не підлягають доказуванню згідно з приписами ч. 3 ст. 82 ЦПК України.
Згідно ст. 1 ЗУ «Про оборону України» збройна агресія - це застосування іншою державою або групою держав збройної сили проти України. Збройною агресією проти України вважається будь-яка з таких дій, зокрема: вторгнення або напад збройних сил іншої держави або групи держав на територію України, а також окупація або анексія частини території України; напад збройних сил іншої держави або групи держав на військові сухопутні, морські чи повітряні сили або цивільні морські чи повітряні флоти України.
Силові дії російської федерації, що тривають з 20.02.2014, є актами збройної агресії відповідно до пунктів "a", "b", "с", "d" та "g" статті 3 Резолюції 3314 (XXIX) Генеральної Асамблеї ООН "Визначення агресії" від 14.12.1974 року.
Законом України «Про особливості державної політики із забезпечення державного суверенітету України на тимчасово окупованих територіях у Донецькій та Луганській областях» від 18.01.2018 року визначено, що Російська Федерація чинить злочин агресії проти України та здійснює тимчасову окупацію частини її території за допомогою збройних формувань Російської Федерації, що складаються з регулярних з'єднань і підрозділів, підпорядкованих Міністерству оборони Російської Федерації, підрозділів та спеціальних формувань, підпорядкованих іншим силовим відомствам Російської Федерації, їхніх радників, інструкторів та іррегулярних незаконних збройних формувань, озброєних банд та груп найманців, створених, підпорядкованих, керованих та фінансованих Російською Федерацією.
Відповідно до ст.ст. 1-3 ЗУ «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України» сухопутна територія Автономної Республіки Крим і міста Севастополя, внутрішні води України цих територій визнаються тимчасово окупованими внаслідок збройної агресії Російської Федерації з 20.02.2014.
Поряд з цим, Указом Президента України № 64/2022 від 24.02.2022 року в Україні введено воєнний стан у зв'язку з військовою агресією відповідача проти України.
На підставі ст. 5 Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України» Російська Федерація як держава-окупант відповідно до IV Гаазької конвенції про закони і звичаї війни на суходолі та додатка до неї: Положення про закони і звичаї війни на суходолі від 18 жовтня 1907 року, Женевської конвенції про захист цивільного населення під час війни від 12 серпня 1949 року та Додаткового протоколу до Женевських конвенцій від 12 серпня 1949 року, що стосується захисту жертв міжнародних збройних конфліктів (Протокол I), від 8 червня 1977 року несе відповідальність за порушення захисту прав цивільного населення.
Так, відповідно до ст. 32 Конвенції про захист цивільного населення під час війни, 1949 року забороняється застосування будь-яких заходів, які можуть завдати фізичних страждань або призвести до знищення осіб, що перебувають під захистом, які є під їхньою владою. Ця заборона поширюється не лише на вбивства, тортури, тілесні покарання, калічення та медичні чи наукові досліди, які не викликані потребою лікування особи, що перебуває під захистом, а й на будь-яке інше брутальне поводження з боку як цивільних, так і військових властей.
Також відповідно до ст. 48 Додаткового протоколу до Женевських конвенцій від 12 серпня 1949 року, що стосується захисту жертв міжнародних збройних конфліктів (Протокол I від 8 червня 1977 року), для забезпечення поваги й захисту цивільного населення та цивільних об'єктів сторони, що перебувають у конфлікті, повинні завжди розрізняти цивільне населення й комбатантів, а також цивільні й воєнні об'єкти та відповідно спрямовувати свої дії тільки проти воєнних об'єктів.
Зокрема, ст. 51 Додаткового протоколу до Женевських конвенцій від 12 серпня 1949 року передбачає, що цивільне населення користуються загальним захистом від небезпек, що виникають у зв'язку з воєнними операціями.
Крім того на підставі ст. 57 Додаткового протоколу до Женевських конвенцій від 12 серпня 1949 року при проведенні воєнних операцій повинна постійно виявлятися турбота про те, щоб оберігати цивільне населення, цивільних осіб і цивільні об'єкти.
Суд звертає увагу на те, що військова агресія та окупація Російською Федерацією територій України є не тільки порушенням суверенітету й територіальної цілісності України, але й порушенням основоположних принципів та норм міжнародного права. Така військова агресія супроводжується злочинами геноциду проти народу України, а також іншими військовими злочинами збройних сил та вищого керівництва російської федерації.
Так, відповідно до Резолюції Генеральної Асамблеї ООН ES-11/1 від 02 березня 2022 року військова агресія російської федерації була засуджена як така, що порушує статтю 2 (4) Статуту ООН, а також суверенітет, незалежність та територіальну цілісність України. Крім того, Російську Федерацію було зобов'язано припинити застосування сили проти України та вивести свої збройні сили за межі міжнародно визнаних кордонів України.
Також Генеральна Асамблея ООН прийняла Резолюцію ES-12/1 від 24 березня 2022 року, якою додатково засуджує військову агресію Росії проти України, вимагає від російської федерації припинення військових дій, в тому числі проти атак проти цивільних осіб та цивільних об'єктів, а також засуджує всі порушення міжнародного гуманітарного права та порушення прав людини та вимагає безумовного дотримання міжнародного гуманітарного права, включно із Женевськими Конвенціями 1949 року та Додаткового протоколу І 1977 року до них.
Відповідно до Постанови Верховної Ради України від 14 квітня 2022 року про заяву Верховної Ради України «Про вчинення російською федерацією геноциду в Україні» визнано геноцидом Українського народу дії збройних сил, політичного і військового керівництва російської федерації під час збройної агресії проти України, яка розпочалася 24 лютого 2022 року.
Згідно зі ст. 9 Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України» відшкодування матеріальної та моральної шкоди, заподіяної внаслідок тимчасової окупації державі Україна, юридичним особам, громадським об'єднанням, громадянам України, іноземцям та особам без громадянства, у повному обсязі покладається на російську федерацію як на державу, що здійснює окупацію. Держава Україна всіма можливими засобами сприятиме відшкодуванню матеріальної та моральної шкоди російською федерацією.
Статті 3, 8, 12, 28 Загальної декларації прав людини 1948 року гарантують кожній людині право на життя, свободу і особисту недоторканність, ефективне поновлення у правах компетентними національними судами в разі порушення її основних прав, наданих їй конституцією або законом, вільне пересування і вибір місця проживання у межах кожної держави, соціальний і міжнародний порядок, при якому права і свободи, викладені в цій Декларації, можуть бути повністю здійснені. Ніхто не може зазнавати безпідставного посягання на недоторканність його житла. Кожна людина має право на захист закону від такого втручання або таких посягань.
Конституційний Суд України у своєму рішенні від 12.04.2012 року № 9-рп/2012 (справа № 1-10/2012) наголосив, що в Україні як демократичній, правовій державі людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються найвищою соціальною цінністю; права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави; держава відповідає перед людиною за свою діяльність; утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави (статті 1, 3 Конституції України).
При цьому, російська федерація не має підстав посилатися на імунітет для уникнення відповідальності за заподіяні збитки майну позивача. До таких висновків також дійшла Велика Палата Верховного Суду у постанові від 12.05.2022 у справі № 635/6172/17, провадження № 14-167 цс 20, (пункт 49).
Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
У постанові Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 18.05.2022 № 760/17232/20-ц (61-15925 св 21) зазначено наступне:
«Визначаючи, чи поширюється на Російську Федерацію судовий імунітет у справі, яка переглядається, Верховний Суд врахував таке:
- предметом позову є відшкодування моральної шкоди, завданої збройною агресією РФ проти України;
- місцем завдання шкоди є територія суверенної держави Україна;
- передбачається, що шкода завдана агентами РФ, які порушили принципи та цілі, закріплені у Статуті ООН, щодо заборони військової агресії, вчиненої стосовно іншої держави - України;
- вчинення актів збройної агресії іноземною державою не є реалізацією її суверенних прав, а свідчить про порушення зобов'язання поважати суверенітет та територіальну цілісність іншої держави - України, що закріплено у Статуті ООН;
- національне законодавство України виходить із того, що за загальним правилом шкода, завдана в Україні фізичній особі в результаті протиправних дій будь-якої іншої особи (суб'єкта), може бути відшкодована за рішенням суду України (за принципом генерального делікту).
У зв'язку з повномасштабним вторгненням російської федерації на територію України 24 лютого 2022 року Україна розірвала дипломатичні відносини з росією, що у свою чергу з цієї дати унеможливлює направлення різних запитів та листів до посольства російської федерації в Україні у зв'язку із припиненням його роботи на території України.
До таких висновків щодо розірвання дипломатичних відносин між Україною і російською федерацією, на основі аналізу наведених вище норм права та фактичних обставин, дійшов Верховний Суд у постанові від 14 квітня 2022 року у справі № 308/9708/19 (провадження № 61-18782 св 21), а також Велика Палата Верховного Суду у постанові від 12 травня 2022 року у справі № 635/6172/17, провадження № 14-167 цс 20, (пункт 58).
Отже, російська федерація, вчинивши неспровокований та повномасштабний акт збройної агресії проти Української держави, численні акти геноциду Українського народу, не вправі надалі посилатися на свій судовий імунітет, заперечуючи тим самим юрисдикцію судів України на розгляд та вирішення справ про відшкодування шкоди, завданої такими актами агресії фізичній особі - громадянину України».
Тобто, можна дійти висновків про те, що держава не має права посилатися на імунітет у справах, пов'язаних із завданням шкоди здоров'ю чи життю, якщо така шкода повністю або частково завдана на території держави суду, та якщо особа, яка завдала шкоду, у цей час знаходилась на території держави суду.
Суд також враховує, що російська федерація, здійснивши збройну агресію щодо України, окупувавши частину території України, порушила чисельну кількість міжнародних норм та правил, в тому числі норми та принципи Статуту ООН, Загальної декларації прав людини, Будапештського меморандуму, Гельсінського заключного акту наради по Безпеці та Співробітництву в Європі від 01.08.1975 та Договору про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Російською Федерацією.
Таким чином, держава, яка грубо порушує гарантовані нормами міжнародного права основні свободи та права людини, не може використовувати імунітет від судового переслідування іноземним судами як гарантію уникнення відповідальності за вчинені злочини проти життя та здоров'я людини.
Суд наголошує,що позивач звернулася до суду з позовом до рф про відшкодування моральної шкоди, спричиненої збройною агресією російської федерації проти України.
У цій категорії спорів (про відшкодування шкоди, завданої фізичній особі, її майну, здоров'ю, життю у результаті збройної агресії рф) іноземна держава-відповідач не користується судовим імунітетом проти розгляду судами України таких судових справ, оскільки такі дії іноземної держави вийшли за межі своїх суверенних прав, так як будь-яка іноземна держава не має права втручатися шляхом збройної агресії в іншу країну.
Згідно із статтею 8 Європейської Конвенції кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції.
Згідно ч. 2 ст. 2 ЦК України учасниками цивільних відносин є зокрема і іноземні держави та інші суб'єкти публічного права.
Статтею 23 ЦК України передбачено, що особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав. Моральна шкода полягає: у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім'ї чи близьких родичів; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку із знищенням чи пошкодженням її майна; у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи.
Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості.
Згідно із п. 3 постанови Пленуму Верховного Суду України від 31.03.1995 року № 4 «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» під моральною шкодою слід розуміти втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань, або інших негативних явищ, заподіяних фізичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб. Відповідно до чинного законодавства моральна шкода може полягати, зокрема: у приниженні честі, гідності, у порушенні нормальних життєвих зв'язків через неможливість продовження активного громадського життя, порушенні стосунків з оточуючими людьми, при настанні інших негативних наслідків. Також, у пункті 5 роз'яснено, що відповідно до загальних підстав цивільно-правової відповідальності обов'язковому з'ясуванню при вирішенні спору про відшкодування моральної (немайнової) шкоди підлягають: наявність такої шкоди, протиправність діяння її заподіювача, наявність причинного зв'язку між шкодою і протиправним діянням заподіювача та вини останнього в її заподіянні. Суд, зокрема, повинен з'ясувати, чим підтверджується факт заподіяння позивачеві моральних чи фізичних страждань або втрат немайнового характеру, за яких обставин чи якими діями (бездіяльністю) вони заподіяні, в якій грошовій сумі чи в якій матеріальній формі позивач оцінює заподіяну йому шкоду та з чого він при цьому виходить, а також інші обставини, що мають значення для вирішення спору. Особа (фізична чи юридична) звільняється від відповідальності по відшкодуванню моральної шкоди, якщо доведе, що остання заподіяна не з її вини. Відповідальність заподіювача шкоди без вини може мати місце лише у випадках, спеціально передбачених законодавством.
Відповідно до п. 9 Постанови Пленуму Верховного Суду України № 4 від 31.03.1995 року «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» розмір відшкодування моральної (немайнової) шкоди суд визначає залежно від характеру та обсягу страждань (фізичних, душевних, психічних тощо), яких зазнав позивач, характеру немайнових втрат (їх тривалості, можливості відновлення тощо) та з урахуванням інших обставин. Зокрема, враховуються стан здоров'я потерпілого, тяжкість вимушених змін у його життєвих і виробничих стосунках, ступінь зниження престижу, ділової репутації, час та зусилля, необхідні для відновлення попереднього стану, добровільне - за власною ініціативою чи за зверненням потерпілого - спростування інформації редакцією засобу масової інформації. При цьому суд має виходити із засад розумності, виваженості та справедливості.
Загальні підходи до відшкодування моральної шкоди, завданої органом державної влади, були сформульовані Верховним Судом у постанові від 10 квітня 2019 року у справі № 464/3789/17. У даній постанові Верховний Суд дійшов висновку, що адекватне відшкодування шкоди, зокрема й моральної, за порушення прав людини є одним із ефективних засобів юридичного захисту. Моральна шкода полягає у стражданні або приниженні, яких людина зазнала внаслідок протиправних дій. Страждання і приниження емоції людини, змістом яких є біль, мука, тривога, страх, занепокоєння, стрес, розчарування, відчуття несправедливості, тривала невизначеність, інші негативні переживання. Порушення прав людини чи погане поводження із нею завжди викликають негативні емоції. Проте, не всі негативні емоції досягають рівня страждання або приниження, які заподіюють моральну шкоду. Оцінка цього рівня залежить від усіх обставин справи, які свідчать про мотиви протиправних дій, їх інтенсивність, тривалість, повторюваність, фізичні або психологічні наслідки та, у деяких випадках, стать, вік та стан здоров'я потерпілого.
Також, Європейський суд з прав людини в пункті 37 рішення у справі «Недайборщ проти російської федерації» зазначив, що заявнику не може бути пред'явлено вимогу про надання будь-якого підтвердження моральної шкоди, яку він поніс, що означає, що при наявності встановленого факту порушення прав заявника моральна шкода наявна та констатується судом.
Згідно із ч. 6 ст. 5 Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України» відшкодування матеріальної та моральної шкоди, заподіяної внаслідок тимчасової окупації держави Україна, юридичним особам, громадським об'єднанням, громадянам України, іноземцям та особам без громадянства, у повному обсязі покладається на російську федерацію як на державу, що здійснює окупацію. Держава Україна всіма можливими засобами сприятиме відшкодуванню матеріальної та моральної шкоди російською федерацією.
Право особи на відшкодування моральної шкоди виникає за умов порушення права цієї особи, наявності такої шкоди та причинного зв'язку між порушенням та моральною шкодою. При цьому, обов'язок доведення наявності підстав для відшкодування моральної шкоди покладається на особу, що вимагає її відшкодування, що відповідає змісту частини третьої статті 12 та 81 ЦПК України.
Отже, визначальним у вирішенні такої категорії спорів є доведення усіх складових деліктної відповідальності на підставі чого суд встановлює наявність факту заподіяння позивачу моральної шкоди саме тими діями (бездіяльністю), які встановлені судом (суддею).
Вказаний висновок висловлено у постанові Верховного Суду від 19 березня 2020 року у справі №686/13212/19.
При вирішенні вимог позивача суд також застосовує практику Європейського суду з прав людини, зокрема рішення у справі Луізідоу проти Турецької Республіки (CASE OF LOIZIDOU v.TURKEY (Article50), (40/1993/435/514) 28 July 1998), згідно з яким вирішено зобов'язати сплатити компенсацію позивачу, зокрема й за моральні страждання через незаконну окупацію частини Кіпру турецькими Збройними Силами. Відповідно до вимог «Правила суду - компенсація шкоди», які використовуються Європейським судом з прав людини при розгляді справ із компенсації шкоди, зокрема, п.п. 15 п. 3 цих Правил, встановлено, що заявники, які бажають отримати компенсацію за нематеріальну шкоду, мають право вказати суму, яка на їхню думку, була б справедливою. Заявник, який вважає себе жертвою більш одного порушення Європейської конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04.11.1950, може вимагати або одну одноразову суму, яка покриває всі передбачувані порушення, або окрему суму щодо кожного передбаченого Європейською конвенцією порушення.
Згідно зі статтею 1 Закону України «Про оборону України» агресія - це застосування іншою державою або групою держав збройної сили проти України. Збройною агресією проти України вважається будь-яка з таких дій, зокрема: вторгнення або напад збройних сил іншої держави або групи держав на територію України, а також окупація або анексія частини території України; напад збройних сил іншої держави або групи держав на військові сухопутні, морські чи повітряні сили або цивільні морські чи повітряні флоти України.
При цьому суд, вирішуючи питання судового імунітету іноземної держави (рф) в рамках даного судового провадження, застосовує правову позицію Верховного Суду, викладену у постанові від 08 червня 2022 року у справі № 490/9551/19, провадження № 61-19853св21. ЗУ «Про міжнародне приватне право» встановлює судовий імунітет щодо іноземної держави за відсутності згоди компетентних органів відповідної держави на залучення її до участі у справі у національному суді іншої держави.
У рішенні від 23 березня 2010 року у справі «Цудак проти Литви» (Cudak v. Lithuania) ЄСПЛ визнав існування звичаєвих норм у питаннях державного імунітету, переважання в міжнародній практиці теорії обмеженого імунітету держави, але наголосив на тому, що обмеження має переслідувати законну мету та бути пропорційним такій меті.
Отже, можна дійти висновків про те, що держава не має права посилатися на імунітет у справах, пов'язаних із завданням шкоди здоров'ю чи життю, якщо така шкода повністю або частково завдана на території держави суду, та якщо особа, яка завдала шкоду, у цей час знаходилась на території держави суду. Тому, після початку війни в Україні з 2014 року суд України, розглядаючи справу, де відповідачем визначено російську федерацію, має право ігнорувати імунітет цієї країни та розглядати справи про відшкодування шкоди, завданої фізичній особі в результаті збройної агресії російської федерації, за позовом, поданим саме до цієї іноземної держави.
В результаті збройної агресії російської федерації проти України позивач зазнала моральних страждань. Завдана моральна шкода обумовлена зокрема тим, що позивач втратила свого чоловіка, що стало для неї непоправним горем і трагедією, а також завдало суттєвого морального болю.
Однак суд вважає, що вимоги про відшкодування моральної шкоди у розмірі 50000000,00 грн. не в повній мірі є доведеними та обґрунтованими, оскільки позивачем не надано обґрунтованого розрахунку для визначення розміру моральної шкоди.
Отже, суд прийшов до висновку про наявність правових підстав для покладення на відповідача обов'язку зі сплати моральної шкоди, у зв'язку із наявністю факту у його діях збройної агресії проти України, в зв'язку з чим позивачка втратила чоловіка, що призвело до моральних страждань позивачів.
Із врахуванням засад розумності, виваженості, справедливості та рівня завдання моральної шкоди, її розмір суд визначає в сумі 309405,95 Євро, що еквівалентно на час вирішення справи 15000000 грн. за офіційним курсом НБУ.
Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (Серявін та інші проти України, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).
Прецедентна практика Європейського суду з прав людини виходить з того, що реалізуючи пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод щодо доступності правосуддя та справедливого судового розгляду кожна держава-учасниця цієї Конвенції вправі встановлювати правила судової процедури, в тому числі й процесуальні заборони і обмеження, змістом яких є не допустити судовий процес у безладний рух.
Оцінюючи належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності, суд приходить до висновку про часткове задоволення позовних вимог та стягнення з відповідача на користь позивача суми відшкодування моральної шкоди у розмірі 309405,95 Євро, що еквівалентно на час вирішення справи 15000000 грн. за офіційним курсом НБУ.
Згідно з ч. 1 ст. 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. При цьому, суд враховує, що позивачі звільнені від сплати судового збору на підставі на підставі п. 22 ч. 1 ст. 5 Закону України «Про судовий збір».
На підставі викладеного, керуючись ст.ст. 4, 12, 247,258-259, 263-265, 268, 280, 354 ЦПК України, суд
Позов ОСОБА_1 до російської федерації в особі міністерства юстиції російської федерації про стягнення моральної шкоди, задовольнити частково.
Стягнути з держави російської федерації в особі міністерства юстиції російської федерації на користь ОСОБА_1 , ( ІНФОРМАЦІЯ_6 , РНОКПП НОМЕР_5 , зареєстрованої та проживаючої за адресою: АДРЕСА_1 ) моральну шкоду у розмірі 15000000 грн., що еквівалентно на час вирішення справи 309405,95 Євро за офіційним курсом НБУ.
В задоволенні решти вимог, відмовити.
Заочне рішення може бути переглянуте судом, що його ухвалив за письмовою заявою відповідача, поданою протягом тридцяти днів з дня отримання його копії.
У разі залишення заяви про перегляд заочного рішення без задоволення заочне рішення може бути оскаржене в апеляційному порядку до Київського апеляційного суду.
Позивач має право оскаржити заочне рішення шляхом подання апеляційної скарги протягом тридцяти днів з дня його проголошення.
Суддя Л.В. Потабенко