Справа № 346/2230/25
Провадження № 2/344/3561/25
30 жовтня 2025 року м. Івано-Франківськ
Івано-Франківський міський суд Івано-Франківської області в складі:
головуючої-судді Бабій О.М.,
секретаря Волощук Є.Ю.,
за участі позивача ОСОБА_1 та його представника - ОСОБА_2 , відповідачки ОСОБА_3 та її представника - ОСОБА_4 ,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору на стороні відповідача: приватний нотаріус Івано-Франківського міського нотаріального округу Луцька Галина Василівна, про визнання недійсним договору дарування та повернення права власності,-
У поданій в суд заяві позивач ОСОБА_1 просить визнати недійсним укладений 12 червня 2024 року між ним та ОСОБА_3 договір дарування квартири АДРЕСА_1 , який посвідчено приватним нотаріусом Івано-Франківського міського нотаріального округу Луцько Галиною Василівною, зареєстрований у реєстрі №827.
В обґрунтування своїх вимог позивач зазначє, що 12 червня 2024 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 було укладено договір дарування квартири. На момент укладення договору дарування Позивач перебував у стані стресу через можливість накладення арешту на майно у зв'язку з його неявкою до ТЦК та СП. Згідно з чинним законодавством, за неявку за повісткою до ТЦК та СП передбачено штраф від 17 000 до 25 500 грн. У разі несплати штрафу протягом 15 днів виконавча служба може накласти арешт на майно боржника. Позивач, бажаючи уникнути можливих негативних наслідків, домовився з відповідачекою про тимчасову передачу права власності на квартиру. Відповідачка запевнила, що майно фактично залишиться у володінні позивача, і вона розпоряджатиметься ним лише за його вказівками. Однак після укладення договору відповідачка відмовилася виконувати попередні домовленості, зокрема, відмовилася продавати квартиру за бажанням позивача. Позивач і надалі проживає в цій квартирі та вважає її своєю власністю. Зазначає, що на момент укладення правочину не усвідомлював природу самого правочину дарування, адже вважав, що передає майно з правом подальшого контролю. За наведених обставин позов просить задовольнити.
16.06.2025 року надійшов відзив на позовну заяву. У відзиві на позов відповідачка з позовом не погодилася, мотивуючи тим, договір за формою та змістом відповідає чинному законодавству та є нотаріально посвідченим. Позивачем не долучено жодних доказів, що на момент підписання договору від перебував у стані стресу. Позивач був обізнаний щодо всіх правових наслідків підписання договору дарування, належних та допустимих доказів протилежного позов не містить. За наведених обставин у задоволенні позову просила відмовити.
09.07.2025 року надійшла відповідь на відзив, згідно якої позивач визнає, що форма та зміст договору дарування відповідає нормам закону, однак воля та волевиявлення позивача не збігалися, оскільки він не мав наміру безоплатно передавати своє майно. Позивач наголошує, що в даній справі має місце не помилка щодо мотивів правочину, а саме помилка щодо самої природи правочину. За наведених обставин позов просить задовольнити.
29.07.2025 року надійшли заперечення, на відповідь на відзив. Згідно заперечення сторона відповідача звертає увагу на те. що ні позов, ні відповідь на відзив, не містять доказів перебування позивача у стані стресу. Жодних фактичних обставин, які б могли бути підставою для скасування договору стороною позивача не наведено.
Ухвалою суду від 27.08.2025 закрито підготовче провадження у справі.
У судовому засіданні позивач та його представник позов підтримали повністю, зазначили, що позивач думав, що передає майно тимчасово, його внутрішня воля була іншою. Позивач і надалі проживає у спірній квартирі, оплачу комунальні послуги. На даний час позивач хоче продати квартиру щоб повернути борги та побудувати будинок, який хоче оформити на дружину. Раніше позивач ніколи не робив подарунків своїй матері і не вважав, що оформлення договору дарування є подарунком.
Відповідач та її представник позов не визнали з наведених у відзиві підстав, у задоволенні позову просили відмовити. Відповідачка суду пояснила, що син запропонував переписати квартиру на неї, оформили договір дарування, інших домовленостей не було, але згодом син сказав, що хоче продати квартиру щоб віддати борги.
Третя особа - приватний нотаріус Івано-Франківського міського нотаріального округу Луцька Галина Василівна у судове засідання не прибула.
Заслухавши пояснення сторін та їх представників, з'ясувавши обставини та вивчивши матеріали справи, суд дійшов такого висновку.
Установлено, що спірні правовідносини між сторонами виникли у зв'язку з оспорюванням укладеного 12 червня 2024 року між ОСОБА_1 (дарувальник) та ОСОБА_3 (обдаровувана) договору дарування квартири АДРЕСА_1 , який посвідчено приватним нотаріусом Івано-Франківського міського нотаріального округу Луцько Галиною Василівною та зареєстрований у реєстрі №827 (а.с.6-8).
Згідно положень ст.717, 719, 722 ЦК України за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов'язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність.
Договір дарування нерухомої речі укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню.
Право власності обдаровуваного на дарунок виникає з моменту його прийняття. Прийняття обдаровуваним документів, які посвідчують право власності на річ, інших документів, які посвідчують належність дарувальникові предмета договору, або символів речі (ключів, макетів тощо) є прийняттям дарунка.
Згідно з частинами першою - третьої, п'ятою ст.203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
Відповідно до вимог ч.1 ст.215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.
Згідно ч.1 ст.229 ЦК України, якщо особа, яка вчинила правочин, помилилася щодо обставин, які мають істотне значення, такий правочин може бути визнаний судом недійсним.
Істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та обов'язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Помилка щодо мотивів правочину не має істотного значення, крім випадків, встановлених законом (ч.2 ст.229 ЦК України).
Помилка - це неправильне сприйняття особою фактичних обставин правочину, що вплинуло на її волевиявлення, за відсутності якого можна було б вважати, що правочин не був би вчинений. Для визнання правочину недійсним, як укладеного під впливом помилки необхідно, щоб помилка мала істотне значення. Під помилкою, що має істотне значення, Цивільний кодекс України розуміє в тому числі і помилку в характері (природі) правочину, прав та обов'язків сторін.
З роз'яснень, які містяться в п.19 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» від 06 листопада 2009 року №9, вбачається, що обставини, щодо яких помилилася сторона правочину мають існувати саме на момент вчинення правочину.
Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести, що така помилка дійсно мала місце, а також що вона має істотне значення. Не має правового значення помилка щодо розрахунку одержання користі від вчиненого правочину. Помилка внаслідок власного недбальства, незнання закону чи неправильного його тлумачення однією зі сторін не є підставою для визнання правочину недійсним.
Також, відповідно до ч.1 ст.230 ЦК України, якщо одна із сторін правочину навмисно ввела другу сторону в оману щодо обставин, які мають істотне значення (частина перша статті 229 цього Кодексу), такий правочин визнається судом недійсним.
Правочин визнається вчиненим під впливом обману у випадку навмисного введення іншої сторони в оману щодо обставин, які впливають на вчинення правочину. На відміну від помилки, ознакою обману є умисел у діях однієї зі сторін правочину. Наявність умислу в діях відповідача, істотність значення обставин, щодо яких особу введено в оману, і сам факт обману повинна довести особа, яка діяла під впливом обману. Обман щодо мотивів правочину не має істотного значення (п.20 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» від 06 листопада 2009 року №9).
Крім того, особа, яка оскаржує правочин на підставі ст.233 ЦК України, має довести, що за відсутності тяжкої обставини правочин не було б вчинено взагалі або вчинено не на таких умовах.
Відповідно до п. 9 договору вимоги законодавства щодо змісту й правових наслідків правочину, що укладається сторонами їм роз'яснено нотаріусом. Сторони підтверджують, що цей договір не носить характеру уявного та удаваного правочину. Дарувальний стверджує, що дарування здійснено з доброю волею, без будь яких погроз, примусу чи насильства.
Вказаний пункт підтверджує, що у позивача була воля на укладення саме такого договору, а не будь якого іншого.
В п. 11 договору зазначено, що сторони свідчать, що в тексті цього договору зафіксовано усі істотні умови, що стосуються дарування квартири. Будь які попередні домовленості, які мали місце до укладення цього договору і не відображені у його тексті, після підписання договору не матимуть правового значення.
Вказаний пункт договору спростовує твердження позивача про те, що існували інші домовленості з відповідачкою, його матір'ю, зокрема те, що позивач зможе і надалі розпоряджатися квартирою і мати не буде проти цього.
В пункті 12 зазначено та сторони погодились з такою умовою, що однаково розуміють значення і умови цього договору та його правові наслідки, підтверджують дійсність намірів при його укладенні.
Позивач зазначає, що свої дії під час укладення договору усвідомлював.
Оспорюваний договір дарування за формою і змістом, відповідає вимогам встановленим чинним законодавством, договір укладено у письмовій формі та нотаріально посвідчено.
Статтею 203 ЦК України визначено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Правочин, що зчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.
Виходячи зі змісту статей 203,717 ЦК України, договір дарування вважається укладеним, якщо сторони мають повне уявлення не тільки про предмет договору, а й досягли згоди про всі його істотні умови.
Таким чином, договір, що встановлює обов'язок обдаровуваного вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру, не є договором дарування, правовою метою якого є передача власником свого майна у власність іншої особи без отримання взаємної винагороди.
Твердження Позивача про існування будь-якої домовленості з відповідачем про те, що майно фактично залишиться у володінні ОСОБА_1 і ОСОБА_3 розпоряджатиметься ним лише за його вказівками, під час судового розгляду не було підтверджено.
Також позивачем не підтверджено, що він укладав договір дарування з метою уникнення арешту майна у зв'язку з невиконанням ним вимог закону щодо мобілізації, жодних доказів того, що позивач перебував у розшуку чи притягувався до адміністративної відповідальності за порушення правил військового обліку суду не надано.
Згідно з ч. 1,3 ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою
- третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).
За приписами ч. 1 ст. 229 ЦК України, якщо особа, яка вчинила правочин, помилилася щодо обставин, які мають істотне значення, такий правочин може бути визнаний судом недійсним. Істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та обов'язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Помилка щодо мотивів правочину не має істотного значення, крім випадків, установлених законом.
Відповідно ст. 328 ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.
Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
П. 19 постанови Пленуму Верховного Суду України « Про судову практику розгляду справ про визнання правочинів недійсними » від 06.11.2009 №9 роз'яснено, що правочин, чинений під впливом помилки, обману, насильства, зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною або внаслідок впливу тяжкої обставини, є оспорюваним.
Обставини, щодо яких помилилася сторона правочину, мають існувати саме на момент учинення правочину.
Згідно положень ст.76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести, що така помилка дійсно мала місце, а також те, що вона мас істотне Значення. Помилка, допущена внаслідок власного недбальства, незнання закону чи неправильного його тлумачення однією зі сторін, не с підставою для визнання правочину У п. 63 постанови Верховного Суду у складі колегії судів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 21 лютого 2025 року у справі Л? 363/112/23 зазначено, шо правочини, вчинені внаслідок помилки належать до категорії правочинів, в яких внутрішня воля співпадає з волевиявленням та дійсно спрямована на досягнення мети правочину, але формування такої волі відбулося під впливом обставин, які спотворили справжню волю особи.
Помилка - це неправильне сприйняття особою фактичних обставин, що вплинуло на ї волевиявлення, за відсутності якого можна було б вважати, що правочин не був би вчинений правочину недійсним як укладеного під впливом помилки необхідно, щоб помилка мала істотне значення. Під помилкою, що має істотне значення, розуміється помилка щодо, зокрема, природи правочину, прав та обов'язків сторін.
В Постанові Верховного Суду від 26 жовтня 2022 року у справі № 947/32485/20, від 01 грудня 2022 року у справі № 335/15805/17 зазначено, що незнання закону не включено до переліку помилок, яким надається істотне значення. Мотив, за яким вчинено правочин, правового значення не мас. Хоча й законодавець і вказує на допустимість надання мотиву правочину значення істотної помилки у випадках, встановлених у законі. Проте таких випадків на рівні норми закону законодавець не передбачив.
Згідно висновків, викладених у постановах Верховного Суду від 16.06.2020 у справі №165/1368/17, від 05.09.2021 у справі №161/17523/16-ц, вирішуючи справи такої категорій, суди мають виходити з того, що наступна зміна свого рішення або ставлення до його наслідків в результаті переусвідомлення його значення для себе, що настали у майбутньому, тобто після укладення такого правочину, не повинні створювати уявлення про наявність такої помилки станом на момент укладення оспорюваного правочину. Підстави недійсності правочину повинні існувати саме на момент його укладення, усі сумніви та зміна намірів і ставлення до укладеного правочину, що виникли після моменту укладення, не впливають на його дійсність, а можуть слугувати виключно підставами для його розірвання, якщо це передбачено законом для такої правової ситуації.
У постанові Верховного Суду від 01 серпня 2018 року в справі № 445/1011/17 зазначено, що особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести на підставі належних і допустимих доказів, у тому числі пояснень сторін і письмових доказів, наявність обставин, які вказують на помилку, - неправильне сприйняття нею фактичних обставин правочину, що вплинуло на її волевиявлення, і що ця помилка дійсно була і має істотне значення. Лише в разі встановлення цих обставин норми частини першої статті 229, статті 230 та статей 203 і 717 ЦК України у сукупності вважаються правильно застосованими.
Аналогічні висновки щодо застосування норм права викладені у постановах Верховного Суду України від 16 березня 2016 року № 6-93цс 16 та від 27 квітня 2016 року N? 6-372 цс 16.
У разі якщо сторона спірного правочину була обізнана або не могла не бути обізнана стосовно обставин, щодо яких стверджує про наявність помилки, це виключає застосування норм ст. 229 ЦК України. Водночас, щодо можливості оскарження правочинів укладених під впливом помилки, необхідно враховувати, що помилка внаслідок власного недбальства, незнання закону чи неправильного його тлумачення однією зі сторін, не є підставою для визнання правочину недійсним (аналогічну правову 910/12959/18, від 07 липня 2022 у справі № 914/1967/19).
Згідно положень ст.76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Жодних належних та допустимих у розумінні ст.77-78 ЦПК України доказів, які б засвідчили факт укладення оспорюваного договору під впливом помилки позивач суду не надав, такі обставини не підтверджуються та не свідчать про укладення договору під впливом тяжкої для позивача обставини.
З огляду на вищевикладене суд дійшов висновку, що позовні вимоги є недоведеними, а тому в задоволені позову слід відмовити повністю.
На підставі вищенаведеного, відповідно до ст.ст. 15, 16, 202-204, 207, 209, 215, 233, 321, 717, 719, 720 ЦК України, керуючись ст. ст. 12, 13, 81, 89, 259, 263-265, 268, 273 ЦПК України, суд,-
В задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_3 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору на стороні відповідача: приватний нотаріус Івано-Франківського міського нотаріального округу Луцька Галина Василівна, про визнання недійсним договору дарування та повернення права власності - відмовити.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку для подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано.
Рішення суду може бути оскаржено до Івано-Франківського апеляційного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення.
Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Суддя Бабій О.М.
Повний текст рішення складено 07 листопада 2025 року.