Справа № 760/15244/24
Провадження №2/760/2654/25
21 жовтня 2025 року м. Київ
Солом'янський районний суд міста Києва
у складі головуючого - судді Аксьонової Н.М.,
з участю секретаря судового засідання Невеселої Н.Р.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в порядку спрощеного позовного провадження цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за договором позики,
Представник позивача ОСОБА_1 - адвокат Мороз Л.С. звернулася до Солом'янського районного суду м. Києва з позовом до ОСОБА_2 , в якому просить суд стягнути з відповідача на користь позивача заборгованість за договором позики від 10 лютого 2022 року в розмірі 141260 грн, суму сплаченого судового збору в розмірі 1412,60 грн та витрати на правову допомогу в розмірі 6000 грн.
В обґрунтування заявлених позовних вимог покликається на те, що 10 лютого 2022 року між ОСОБА_1 , та ОСОБА_2 , було укладено договір позики, відповідно до якого позивач, як позикодавець, передав у власність відповідачу, як позичальнику, грошові кошти у сумі 97720 грн, що в еквіваленті становить 3500 доларів США.
Відповідно до вказаного договору позичальник зобов'язаний повернути позикодавцеві позику до 30.12.2023 року. Однак, у передбачений термін ОСОБА_2 свої зобов'язання не виконав.
Відповідно до положень статей 526, 530, 598, 599 ЦК України, зобов?язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін). Зобов'язання припиняється частково або в повному обсязі на підставах, установлених договором або законом. Зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином.
Станом на 23.06.2023 року курс долара до гривні становить 40,36 грн. А тому, заборгованість відповідача перед позивачем на даний час складає 141260 грн (40,36 грн. х 3500 доларів США = 141 260,00 грн.
Згідно протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 01 липня 2024 року справу розподілено судді Аксьоновій Н.М.
Ухвалою від 02 жовтня 2024 року справу прийнято до розгляду та відкрито спрощене позовне провадження з повідомленням (викликом) сторін в судове засідання.
Ухвалою від 21 травня 2025 року судом витребувано у ОСОБА_1 оригінал договору позики від 10 лютого 2022 року.
13 серпня 2025 року судом отримано лист про виконання ухвали суду, разом з яким надіслано оригінали договору позики від 10 лютого 2022 року, укладеного між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 .
В судове засідання позивач не з'явилась, однак від її представника до суду надійшло клопотання про розгляд справи за відсутності позивача та її представника, просила позов задовольнити.
Відповідач в судове засідання не з'явився, про дату, час та місце судового засідання повідомлявся належним чином через оголошення на офіційному веб-сайті судової влади України. Про причини неявки суду не повідомив. Відзиву на позовну заяву не подав.
Відповідно до ч.2 ст.247 ЦПК України фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснюється.
З'ясувавши доводи та аргументи позивача, обставини, на яких ґрунтуються його позовні вимоги, дослідивши зібрані у справі докази, суд прийшов до висновку, що позов необхідно задовольнити з огляду на таке.
Судом встановлено, що 10 лютого 2022 року між ОСОБА_1 , та ОСОБА_2 , укладено договір позики, відповідно до якого позивач, як позикодавець, передав у власність відповідачу, як позичальнику, грошові кошти у сумі 97720 грн, що в еквіваленті становить 3500 доларів США. Грошові кошти, які є предметом цього договору передані позикодавцем та одержавні позичальником до підписання цього договору і сторони своїми підписами підтверджують факт такої передачі. Позичальник зобовязався повернути позикодавцеві позику та відсотки до 30 грудня 2023 року.
Проте, у встановлений договором строк, а саме до 30 грудня 2023 року, відповідач ОСОБА_2 грошові кошти не повернув.
Представник позивача, звернувшись до суду з указаним позовом, просить стягнути з відповідача на користь позивача заборгованість за договором позики у розмірі 141260 грн, що еквівалентно 3500 дол. США станом на дату звернення з позовом до суду.
Вирішуючи спір, що виник між сторонами, суд виходить із такого.
Відповідно до частини першої статті 526 ЦК України зобов?язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог ЦК, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
Згідно зі статтею 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості.
Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.
Відповідно до статті 1047 ЦК України договір позики укладається у письмовій формі, якщо його сума не менш як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, а у випадках, коли позикодавцем є юридична особа, - незалежно від суми. На підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.
За своєю суттю договір чи розписка про отримання у позику грошових коштів є документами, якими підтверджується як умови домовленості сторін та зміст зобов'язань, так і засвідчується отримання позичальником від позикодавця погодженої сторонами грошової суми.
Досліджуючи боргові розписки чи договори позики, суди повинні виявляти справжню правову природу укладеного договору, а також надавати оцінку всім наявним доказам і залежно від установлених результатів - робити відповідні правові висновки.
Схожі за змістом правові висновки викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 464/3790/16-ц (провадження № 14-465цс18).
У разі пред'явлення позову про стягнення боргу за позикою кредитор повинен підтвердити своє право вимагати від боржника виконання боргового зобов'язання. Для цього з метою правильного застосування статей 1046, 1047 ЦК України суд повинен установити наявність між позивачем і відповідачем правовідносин за договором позики, виходячи з дійсного змісту та достовірності документа, на підставі якого доказується факт укладення договору позики і його умови.
Подібні правові висновки викладені у постановах Верховного Суду України від 18 вересня 2013 року у справі № 6-63цс13, від 02 липня 2014 року у справі № 6-79цс14 та від 13 грудня 2017 року у справі № 6-996цс17, Верховного Суду від 25 березня 2020 року у справі № 569/1646/14-ц (провадження № 61-5020св18), від 14 квітня 2020 року у справі № 628/3909/15 (провадження № 61-42915св18) та від 21 липня 2021 року у справі № 758/2418/17 (провадження № 61-9694св20).
Позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором. Якщо договором не встановлений розмір процентів, їх розмір визначається на рівні облікової ставки Національного банку України. У разі відсутності іншої домовленості сторін проценти виплачуються щомісяця до дня повернення позики (частина перша статті 1048 ЦК України).
Згідно з абзацом першим частини першої статті 1049 ЦК України позичальник зобов'язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором.
Якщо договором не встановлений строк повернення позики або цей строк визначений моментом пред'явлення вимоги, позика має бути повернена позичальником протягом тридцяти днів від дня пред'явлення позикодавцем вимоги про це, якщо інше не встановлено договором.
У постанові від 2 липня 2014 року у справі № 6-79цс14 Верховний Суд України зазначив, що незалежно від валюти боргу (грошової одиниці, в якій обчислена сума зобов'язання) валютою платежу, тобто засобом погашення грошового зобов'язання і фактичного його виконання, є національна валюта України - гривня. Відтак у національній валюті України підлягають стягненню й інші складові грошового зобов'язання, передбачені, зокрема, у ст. 1048 Цивільного кодексу України, та при застосуванні ст. 625 ЦК України.
А у постанові Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 25 липня 2018 року у справі № 308/3824/16-ц йдеться про те, що незалежно від визначеної сторонами валюти боргу у зобов'язанні валютою платежу є виключно гривня, за умови відсутності у сторін відповідної ліцензії Національного банку України.
Натомість Велика Палата ВС, розглянувши справу № 373/2054/16, дійшла висновку, що заборони на виконання грошового зобов'язання в іноземній валюті, у якій воно зазначено у договорі, чинне законодавство не містить.
У разі отримання у позику іноземної валюти позичальник зобов'язаний, якщо інше не передбачене законом чи договором, повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики), тобто таку ж суму коштів у іноземній валюті, яка отримана у позику. Тому як укладення, так і виконання договірних зобов'язань в іноземній валюті не суперечить чинному законодавству.
Суд має право ухвалити рішення про стягнення грошової суми в іноземній валюті, при цьому з огляду на положення ч.1 ст.1046, ч.1 ст.1049 ЦК України належним виконанням зобов'язання з боку позичальника є повернення коштів у строки, у розмірі та саме у тій валюті, яка визначена договором позики, а не в усіх випадках та безумовно в національній валюті України.
Як встановлено судом, між сторонами в належній формі укладено договір позики, відповідно до умов якого відповідач ОСОБА_2 позичив у ОСОБА_1 грошові кошти у сумі 97720 грн, що еквіваленті становить 3500 доларів США строком до 31 грудня 2023 року, та зобов'язався повернути вказані кошти.
Вчинена сторонами письмова форма договору позики є доказом не лише факту укладення договору, але й факту передачі грошової суми позичальнику. Своїми підписами сторони засвідчили, що їх волевиявлення є вільним, усвідомленим і відповідає їх внутрішній волі, умови договору зрозумілі і відповідають реальній домовленості сторін. Уклавши договір на умовах, викладених у ньому, відповідач тим самим засвідчив свою згоду та взяв на себе зобов'язання виконувати умови, які були в ньому закріплені.
Однак, у строк, встановлений договором, відповідач взяті на себе зобов'язання щодо повернення позики не виконав.
З огляду на викладене, вимога позивача про стягнення з відповідача заборгованості у сумі 141260 грн, що еквівалентно 3500 доларам США за офіційним курсом НБУ на момент подання позову (1 долар США = 40,36 грн) є обґрунтованою та підлягає задоволенню в повному обсязі.
Що стосується розподілу судових витрат, суд зазначає таке.
За змістом ч.1, п.1 ч.3 ст.133 ЦПК України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи. До витрат, пов'язаних з розглядом справи, належать витрати на професійну правничу допомогу.
Порядок розподілу судових витрат між сторонами визначений ст.141 ЦПК України, у відповідності до якої судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Інші судові витрати, пов'язані з розглядом справи, покладаються: 1) у разі задоволення позову - на відповідача; 2) у разі відмови в позові - на позивача; 3) у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
Відповідно до ч.8 ст.141 ЦПК України розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв'язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо).
Склад та розмір витрат, пов'язаних з оплатою правової допомоги, входить до предмета доказування у справі. На підтвердження цих обставин суду повинні бути надані договір про надання правової допомоги (договір доручення, договір про надання юридичних послуг та ін.), документи, що свідчать про оплату гонорару та інших витрат, пов'язаних із наданням правової допомоги, оформлені у встановленому законом порядку (квитанція до прибуткового касового ордера, платіжне доручення з відміткою банку або інший банківський документ, касові чеки, посвідчення про відрядження).
Зазначені витрати мають бути документально підтверджені та доведені. Відсутність документального підтвердження витрат на правову допомогу, а також розрахунку таких витрат є підставою для відмови у задоволенні вимог про відшкодування таких витрат.
Зазначена правова позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 27 червня 2018 року у справі № 826/1216/16, постанові Верховного Суду від 15 квітня 2020 року у справі №199/3939/18-ц та у постанові від 09.06.2020 року у справі № 466/9758/16-ц, у постанові Верховного Суду від 30 вересня 2020 року у справі № 379/1418/18.
На підтвердження надання правничої допомоги та визначеного розміру на її оплату, до матеріалів справи позивачем, долучено копії:
- договору про надання правової допомоги від 18 червня 2024 року, укладеного між ОСОБА_1 та адвокатом Мороз Л.С.;
- додаток №1 до договору про надання правової допосмоги від 18 червня 2024 року;
- копію квитанції до прибуткового касового ордера №19 від 18 червня 2024 року на суму 6000 грн;
- копію ордеру про надання правничої (правової) допомоги серії ВК №1124538 від 24 червня 2024 року.
- копію свідоцтва про право на зайняття адвокатською діяльністю серії РН № 1130 від 07 листопада 2014 року.
Положеннями п.6 ст.137 ЦПК України обов'язок доведення неспівмірності судових витрат покладено саме відповідача.
Так, відповідач у відзиві на позов вказав, що визначена сума судових витрат є завищена та неспівмірною зі складністю справи. Однак не довів не співмірність судових витрат та не вказав, яка сума, на його думку, є співмірною із складністю даної справи.
У постанові Верховного Суду від 28 грудня 2020 року у справі №640/18402/19 вказано, що розмір винагороди за надання правової допомоги визначений у договорі у вигляді фіксованої суми, не змінюється в залежності від обсягу послуг та витраченого адвокатом часу.
Крім того, судом враховується, що втручання суду у договірні відносини між адвокатом та його клієнтом у частині визначення розміру гонорару або зменшення розміру стягнення такого гонорару з відповідної сторони можливе лише за умови обґрунтованості та наявності доказів на підтвердження невідповідності таких витрат фактично наданим послугам. В іншому випадку, таке втручання суперечитиме принципу свободи договору, закріпленому в положеннях ст. 627 ЦК України, принципу pacta sunt servanda та принципу захисту права працівника або іншої особи на оплату та своєчасність оплати за виконану працю, закріпленому у ст. 43 Конституції України (відповідна позиція викладена в постанові Верховного Суду від 01 жовтня 2020 року у справі №910/15191/19).
Оскільки до договору про надання правової допомоги застосовують загальні вимоги договірного права, то гонорар адвоката, хоч і визначається ч.1 ст.30 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» як «форма винагороди адвоката», але в розумінні ЦК України становить ціну такого договору. Фіксований розмір гонорару у цьому контексті означає, що у разі настання визначених таким договором умов платежу - конкретний склад дій адвоката, що були вчинені на виконання цього договору й призвели до настання цих умов, не має жодного значення для визначення розміру адвокатського гонорару в конкретному випадку. Таким чином, визначаючи розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації гонорару адвоката іншою стороною, суди мають виходити зі встановленого у самому договорі розміру та/або порядку обчислення таких витрат, що узгоджується з приписами статті 30 Закону №5076-VI, враховуючи при цьому положення законодавства щодо критеріїв визначення розміру витрат на правничу допомогу (постанова Великої Палати Верховного Суду від 16 листопада 2022 року у справі №922/1964/21, провадження № 12-14гс22).
Відповідно до п.4.2 договору про надання правової допомоги від 18 червня 2024 року гонорар адвоката визначається за взаємною угодою сторін та оформлюється додатковою угодою до цього договору, яка є його невід'ємною частиною.
Пунктом 1 додатку №1 до договору про надання правової допомоги від 18 червня 2024 року сторони домовились, що вартість послуг (гонорар) адвоката за надання правової допомоги Чернишевій І.В. щодо пред'явлення позову до суду до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості згідно договору позики від 10 лютого 2022 року, та участь в судових засіданнях по розгляду даної справи складає 6000 грн.
Відтак, заявлені до відшкодування судові витрати на правову допомогу у розмірі 6000 грн підтверджені належними доказами та визначені у договорі у вигляді фіксованої суми, а тому такий розмір не змінюється в залежності від обсягу послуг та витраченого адвокатом часу.
Крім того, суд враховує, що втручання суду у договірні відносини між адвокатом та його клієнтом у частині визначення розміру гонорару суперечитиме принципу свободи договору.
Враховуючи викладене, на підставі ст.141 ЦПК України, з відповідача на користь позивача необхідно стягнути 7412,60 грн на відшкодування понесених позивачем судових витрат (судовий збір за подання позовної заяви у розмірі 1412,60 грн та витрати на правову допомогу в розмірі 6000 грн).
Керуючись ст.10, 12, 89, 141, 142, 198, 200, 263-265, 273, 280, 352, 354 ЦПК України, суд
Позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за договором позики - задовольнити.
Стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 141260 (сто сорок одну тисячу двісті шістдесят) гривень 00 копійок заборгованості за договором позики від 10 лютого 2022 року.
Стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 7412 (сім тисяч чотириста дванадцять) гривень 60 копійок в рахунок відшкодування понесених позивачем судових витрат.
Рішення може бути оскаржено безпосередньо (ч.1 ст.355 ЦПК України) до Київського апеляційного суду шляхом подання апеляційної скарги протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення (ч.1 ст.354 ЦПК України).
Учасник справи, якому повне рішення не було вручено у день його складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження рішення суду якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду (п.1 ч.2 ст.354 ЦПК України).
Строк на апеляційне оскарження може бути також поновлений в разі пропуску з інших поважних причин, крім випадків, зазначених у ч.2 ст.358 ЦПК України (ч.3 ст.354 ЦПК України).
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано (ч.1 ст.273 ЦПК України).
Відомості про учасників справи:
позивач - ОСОБА_1 , місце проживання: АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ;
відповідач - ОСОБА_2 , останнє відоме зареєстроване місце проживання: АДРЕСА_2 , РНОКПП НОМЕР_2 .
Суддя Солом'янського районного
суду міста Києва Н.М. Аксьонова