31 жовтня 2025 року
м. Київ
справа № 372/342/24
провадження № 61-8164св25
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
Білоконь О. В. (суддя-доповідач), Осіяна О. М., Сакари Н. Ю.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідачі: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,
третя особа - приватний нотаріус Обухівського районного нотаріального округу Київської області Дергільова Олена Григорівна,
розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Обухівського районного суду Київської області у складі судді Кравченка М. В.
від 18 грудня 2024 року та постанову Київського апеляційного суду у складі колегії суддів: Писаної Т. О., Приходька К. П., Журби С. О., від 15 квітня 2025 року,
Короткий зміст позовних вимог
У січні 2024 року ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про визнання недійсним договору купівлі-продажу.
Позовну заяву мотивовано тим, що 08 січня 2024 року ОСОБА_2 та
ОСОБА_3 уклали між собою договір купівлі-продажу будинку
АДРЕСА_1 , загальною площею 78,6 кв. м.
Позивач, як заінтересована особа, заперечує дійсність такого правочину, оскільки спірний будинок був і є предметом судових спорів щодо поділу майна між колишнім подружжям, а саме між ним і ОСОБА_2 ; загальна площа спірного будинку на момент продажу становила 198, 9 кв. м, а не 78,6 кв. м, що також не відповідає умовам спірного правочину; спірний правочин укладався при діючому заході забезпечення позову, а саме арешті спірного будинку та земельної ділянки, який був накладений ухвалою Обухівського районного суду Київської області від 01 серпня 2022 року у справі № 372/2038/22.
Позивач вважав, що спірний правочин був укладений з метою уникнення поділу спільного майна, а тому просив визнати недійсним укладений між
ОСОБА_2 та ОСОБА_3 договір купівлі-продажу від 08 січня 2024 року.
Короткий зміст оскаржуваних судових рішень
Рішенням Обухівського районного суду Київської області від 18 грудня 2024 року, залишеним без змін постановою Київського апеляційного суду від 15 квітня 2025 року, позов ОСОБА_1 задоволено.
Визнано недійсним договір купівлі-продажу будинку АДРЕСА_1 за участю ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , посвідчений приватним нотаріусом Обухівського районного нотаріального округу Київської області Дергільовою О. Г. 08 січня 2024 року за реєстровим № 61.
Задовольняючи позовні вимоги ОСОБА_1 та визнаючи недійсним договір купівлі-продажу будинку, укладений 8 січня 2024 року, суд першої інстанції, з висновком якого погодився апеляційний суд, виходив із того, що відповідач діяла недобросовісно, зловживаючи своїми цивільними правами на шкоду правам інших осіб, у тому числі позивача, оскільки відчуження спірного майна відбулося з метою уникнення можливого поділу майна подружжя.
Короткий зміст вимог касаційної скарги та аргументи учасників справи
29 червня 2025 року ОСОБА_2 подала до Верховного Суду через підсистему «Електронний суд» касаційну скаргу на вказані судові рішення, у якій просила їх скасувати та ухвалити нове про відмову у задоволенні позову в повному обсязі.
Підставою касаційного оскарження заявник зазначає застосування норм права без урахування висновку щодо застосування норми права, викладеного у постановах Верховного Суду від 21 лютого 2024 року у справі № 460/9602/20, від 08 квітня 2020 року у справі № 761/310/17 (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України).
Касаційну скаргу мотивовано тим, що на момент укладення договору купівлі-продажу від 08 січня 2024 року набрала законної сили постанова суду апеляційної інстанції у справі № 372/2038/22, якою відмовлено позивачу у визнанні за ним права на отримання певної частини майна, що становить, на його думку, спільну сумісну власність подружжя, а тому його право чи інтерес оспорюваним договором порушено не було. Зазначає, що вжиті ухвалою Обухівського районного суду Київської області від 01 серпня 2022 року у справі № 372/2038/22 заходи забезпечення позову були чинні до набрання законної сили рішенням суду по суті спору або до її скасування. Оскільки на час укладення спірного договору судом апеляційної інстанції у зазначеній справі прийнято постанову про відмову позивачу у задоволенні позову, то заходи забезпечення позову втрачають чинність і для їх відновлення необхідне нове звернення до суду.
Відзив на касаційну скаргу
У серпні 2025 року від ОСОБА_1 надійшов відзив на касаційну скаргу, в якому позивач посилається на необґрунтованість доводів скарги та законність ухвалених у справі судових рішень.
Рух касаційної скарги у суді касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 24 липня 2025 року відкрито касаційне провадження у справі.
Встановлені судами фактичні обставини справи
01 жовтня 2009 року ОСОБА_2 придбала будинок
АДРЕСА_2
З 11 грудня 2013 року до 29 травня 2014 року ОСОБА_1 і ОСОБА_2 проживали однією сім'єю без реєстрації шлюбу, що встановлено рішенням Обухівського районного суду Київської області у справі № 372/1147/19, а з
30 травня 2014 року до 05 липня 2019 року перебували у зареєстрованому шлюбі.
Після придбання будинок зазнав значних змін (реконструкції) та збільшився у площі, яка становить 198,9 кв. м. Зазначений реконструйований будинок не введено в експлуатацію.
Ухвалою Обухівського районного суду Київської області від 01 серпня 2022 року забезпечено позов ОСОБА_1 у справі № 372/2038/22 та накладено арешт на спірний будинок та земельну ділянку.
Рішенням Обухівського районного суду Київської області від 13 березня 2023 року у справі № 372/2038/22 позовні вимоги ОСОБА_1 до ОСОБА_2 задоволено та визнано за позивачем право власності на частину матеріалів, обладнання тощо, які були використані в процесі будівництва (реконструкції) будинку та становлять 42,5 % від 100 % готовності будинку, загальною вартістю станом на 05 липня 2019 року 814 176 грн.
Постановою Київського апеляційного суду від 08 листопада 2023 року скасовано рішення Обухівського районного суду Київської області від 13 березня 2023 року та додаткове рішення цього ж суду від 17 березня 2023 року. Прийнято постанову про відмову у задоволенні позову ОСОБА_1 .
Постановою Верховного Суду від 04 жовтня 2024 року рішення Обухівського районного суду Київської області від 13 березня 2023 року, додаткове рішення Обухівського районного суду Київської області від 17 березня 2023 року, постанову Київського апеляційного суду від 8 листопада 2023 року та додаткову постанову Київського апеляційного суду від 31 січня 2024 року скасовано,
а справу направлено на новий розгляд до суду першої інстанції.
08 січня 2024 року за договором купівлі-продажу ОСОБА_2 відчужила спірний будинок та земельну ділянку на користь ОСОБА_3 .
Позиція Верховного Суду
Згідно з положеннями частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті
411 цього Кодексу.
Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду вважає, що касаційна скарга задоволенню не підлягає.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Статтею 655 ЦК України встановлено, що за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов'язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов'язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.
За своєю суттю договір купівлі-продажу передбачає для однієї сторони право отримання предмета купівлі-продажу у власність та зобов'язання сплатити його покупну ціну, а для другої сторони право на отримання ціни та обов'язок передати предмет договору наступному власнику. Отже, предмет договору належить продавцю та переходить у власність покупця, якщо інше не передбачено домовленістю сторін, та покупець має сплатити ціну за власний рахунок, якщо інше не передбачено домовленістю сторін договору або покупцем та іншою особою.
Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним (стаття 204 ЦК України).
Презумпція правомірності правочину означає те, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що зумовлює набуття, зміну чи припинення цивільних прав та обов'язків, доки ця презумпція не буде спростована. Таким чином, до спростування презумпції правомірності правочину всі права, набуті сторонами за ним, можуть безперешкодно здійснюватися, а створені обов'язки підлягають виконанню. Спростування презумпції правомірності правочину відбувається якщо: недійсність правочину прямо встановлена законом (тобто має місце його нікчемність); якщо він визнаний судом недійсним, тобто існує рішення суду, яке набрало законної сили (тобто оспорюваний правочин визнаний судом недійсним) (див. постанову Верховного Суду від 28 липня 2021 року в справі № 759/24061/19, провадження
№ 61-8593св21).
Так, правом оспорювати правочин ЦК України наділяє не лише сторону (сторони) правочину, але й інших, третіх осіб, що не є сторонами правочину, визначаючи статус таких осіб як «заінтересовані особи» (статті 215, 216 ЦК України).
З огляду на зазначені приписи та правила статей 15, 16 ЦК України кожна особа має право на захист, у тому числі судовий, свого цивільного права, а також цивільного інтересу, що загалом може розумітися як передумова для виникнення або обов'язковий елемент конкретного суб'єктивного права, як можливість задовольнити свої вимоги та виражатися в тому, що особа має обґрунтовану юридичну заінтересованість щодо наявності/відсутності цивільних прав або майна в інших осіб.
Таким чином, оспорювати правочин може також особа (заінтересована особа), яка не була стороною правочину, на час розгляду справи судом не має права власності чи речового права на предмет правочину та/або не претендує на те, щоб майно в натурі було передано їй у володіння. Вимоги заінтересованої особи, яка в судовому порядку домагається визнання правочину недійсним (частина третя статті 215 ЦК України), спрямовані на приведення сторін недійсного правочину до того стану, який саме вони, сторони, мали до вчинення правочину. Власний інтерес заінтересованої особи полягає в тому, щоб предмет правочину перебував у власності конкретної особи чи щоб сторона (сторони) правочину перебувала у певному правовому становищі, оскільки від цього залежить подальша можливість законної реалізації заінтересованою особою її прав.
Договір може бути визнаний недійсним за позовом особи, яка не була його учасником, за обов'язкової умови встановлення судом факту порушення цим договором прав та охоронюваних законом інтересів позивача. При вирішенні позову про визнання недійсним оспорюваного правочину підлягають застосуванню загальні приписи статей 3, 15, 16 ЦК України, які передбачають право кожної особи на судовий захист саме порушеного, невизнаного або оспорюваного цивільного права.
Таким чином, захисту у суді підлягає не лише порушене суб'єктивне право, а й охоронюваний законом інтерес.
У Рішенні Конституційного Суду України від 01 грудня 2004 року № 18-рп/2004 надано офіційне тлумачення поняття «охоронюваний законом інтерес» як прагнення до користування конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом, як зумовлений загальним змістом об'єктивного і прямо не опосередкований у суб'єктивному праві простий легітимний дозвіл, що є самостійним об'єктом судового захисту та інших засобів правової охорони з метою задоволення індивідуальних і колективних потреб, які не суперечать Конституції і законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загальноправовим засадам.
Тобто інтерес особи має бути законним, не суперечити Конституції і законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загальноправовим засадам і відповідати критеріям охоронюваного законом інтересу, офіційне тлумачення якого надано у резолютивній частині згаданого Рішення Конституційного Суду України.
Правом на звернення до суду за захистом наділена особа у разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів і осіб, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси. Вирішуючи переданий на розгляд спір по суті, суд повинен встановити наявність у особи, яка звернулася з позовом, суб'єктивного матеріального права або охоронюваного законом інтересу, на захист якого подано позов, тобто встановити чи є особа, за позовом якої (або в інтересах якої) порушено провадження у справі, належним позивачем. При цьому обов'язком позивача є доведення/підтвердження в установленому законом порядку наявності факту порушення та/або оспорювання його прав та інтересів.
У справі, яка переглядається, позивач не є стороною оспорюваного договору купівлі-продажу земельної ділянки та розташованого на ній житлового будинку АДРЕСА_1 , однак вважає, що його права та інтереси порушені цим правочином, з огляду на наявність спору між ним та колишньою дружиною ОСОБА_2 про поділ цього майна, яка відчужила його без згоди позивача. Крім того, посилався на те, що на момент укладення оспорюваного правочину була чинна заборона на відчуження майна, накладена ухвалою Обухівського районного суду Київської області від 01 серпня 2022 року у справі № 372/2038/22.
Суди попередніх інстанцій погодилися із доводами позивача, оскільки відчужуючи майно ОСОБА_2 була обізнаною про наявність спору щодо вказаного майна, діяла очевидно недобросовісно та зловживала правами, оскільки уклала договір купівлі-продажу, який порушує майнові інтереси позивача і направлений на недопущення поділу спільного майна подружжя. Крім того, договір був укладений попри вжиті судом заходи забезпечення позову у справі № 372/2038/22.
Колегія суддів погоджується із такими висновками судів попередніх інстанцій.
У постанові Верховного Суду від 10 лютого 2021 року в справі № 754/5841/17 (провадження № 61-17966св19) вказано, що «приватно-правовий інструментарій не повинен використовуватися учасниками цивільного обороту для уникнення сплати боргу (коштів, збитків, шкоди) або виконання судового рішення про стягнення боргу (коштів, збитків, шкоди), що набрало законної сили. Зловживання правом і використання приватно-правового інструментарію всупереч його призначенню проявляється в тому, що: особа (особи) використовувала/використовували право на зло»; наявні негативні наслідки (різного прояву) для інших осіб (негативні наслідки являють собою певний стан, до якого потрапляють інші суб'єкти, чиї права безпосередньо пов'язані з правами особи, яка ними зловживає; цей стан не задовольняє інших суб'єктів; для здійснення ними своїх прав не вистачає певних фактів та/або умов; настання цих фактів/умов безпосередньо залежить від дій іншої особи інша особа може перебувати у конкретних правовідносинах з цими особами, які «потерпають» від зловживання нею правом, або не перебувають); враховується правовий статус особи/осіб (особа перебуває у правовідносинах і як їх учасник має уявлення не лише про обсяг своїх прав, а і про обсяг прав інших учасників цих правовідносин та порядок їх набуття та здійснення; особа не вперше перебуває у цих правовідносинах або ці правовідносини є тривалими, або вона є учасником й інших аналогічних правовідносин)».
Водночас пунктом 6 статті 3 ЦК України до засад цивільного законодавства віднесено, серед іншого, добросовісність.
Відповідно до частини другої статті 369 ЦК України та частини другої статті
65 СК України при укладенні одним з подружжя договору щодо розпорядження спільним майном вважається, що він діє за згодою другого з подружжя.
Наявність згоди одного з подружжя на укладення другим з подружжя договору щодо розпорядження спільним майном наділяє його необхідним обсягом повноважень на вчинення такого правочину.
З аналізу зазначених норм закону в їх взаємозв'язку можна зробити висновок, що презумпція розпорядження спільним майном одним з подружжя за згодою другого з подружжя встановлена саме на користь добросовісного набувача прав на таке майно.
Тому укладення одним з подружжя договору щодо розпорядження спільним майном без згоди другого з подружжя може бути підставою для визнання такого договору недійсним лише в тому разі, якщо суд встановить, що третя особа (контрагент за таким договором) діяла недобросовісно, зокрема знала чи за обставинами справи не могла не знати про те, що майно належить подружжю на праві спільної сумісної власності і що той з подружжя, хто укладає договір, не отримав згоди на це другого з подружжя (постанова Великої Палати Верховного Суду у постанові від 29 червня 2021 року у справі № 916/2813/18).
У постанові від 22 вересня 2022 року у справі № 125/2157/19 Велика Палата Верховного Суду також зазначила, що з метою захисту прав співвласників майна, у тому числі майна подружжя, норми цивільного та сімейного законодавства (стаття 369 ЦК України, частина третя та четверта статті 60 СК України) містять приписи, згідно з якими для укладення одним з подружжя договорів, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна згода другого з подружжя має бути подана письмово. Згода на укладення договору, який потребує нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, має бути нотаріально засвідчена.
Зазначені приписи не тільки забезпечують права одного з подружжя, а й обмежують права іншого з подружжя у відчуженні спільного подружнього майна, оскільки ставлять правомочності одного з подружжя на відчуження майна в залежність від наявності належним чином оформленої згоди іншого з подружжя на таке відчуження. Відсутність такої згоди свідчить про відсутність повноважень в одного з подружжя (відчужувача) на відчуження подружнього майна.
Схожий правовий висновок викладено у постанові Верховного Суду
від 05 вересня 2024 року у справі № 908/1339/23 (908/1600/23).
У справі, яка переглядається, відчуження спірного майна - будинку
АДРЕСА_1 , загальною площею 78,6 кв. м, відбулося у період перебування спору щодо його поділу між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 у справі № 372/2038/22, у якій остаточне рішення ще не ухвалено.
У зазначеній справі позивач доводить те, що зазначений будинок є спільною сумісною власністю подружжя, оскільки за час їх спільного проживання будинок зазнав значних змін (реконструкції) та збільшився у площі, яка становить 198,9 кв. м. У цій справі позивач просить визнати право власності на будматеріали, використані під час реконструкції будинку, оскільки його не введено в експлуатацію.
Із зазначеного слідує, що відчужуючи майно ОСОБА_2 була обізнаною про наявність спору щодо вказаного майна, діяла очевидно недобросовісно та зловживала правами, оскільки уклала договір купівлі-продажу, який порушує майнові інтереси позивача і направлений на недопущення поділу спільного майна подружжя у майбутньому у разі задоволення позовних вимог у справі
№ 372/2038/22.
Крім того, як правильно зазначили суди, оспорюваний договір був укладений під час судової заборони.
Статтею 129-1 Конституції України визначено принцип обов'язковості судових рішень, який з огляду на положення статті 153 ЦПК України поширюється також на ухвалу суду про забезпечення позову. При цьому відповідно до частини другої статті 149 цього ж Кодексу забезпечення позову допускається на будь-якій стадії розгляду справи, якщо невжиття заходів забезпечення може утруднити чи зробити неможливим виконання рішення суду.
Так, ухвалою Обухівського районного суду Київської області від 01 серпня
2022 року забезпечено позов ОСОБА_1 у справі № 372/2038/22 та накладено арешт на спірний будинок та земельну ділянку.
Арешт майна - це накладення заборони на право розпоряджатися майном з метою його збереження до визначення подальшої долі цього майна.
Метою забезпечення позову є вжиття судом, у провадженні якого перебуває справа, заходів щодо охорони матеріально-правових інтересів позивача від можливих недобросовісних дій відповідача, щоб забезпечити позивачу реальне та ефективне виконання судового рішення, якщо воно буде прийняте на його користь, у тому числі для запобігання потенційним труднощам щодо подальшого виконання такого рішення.
Ураховуючи особливості мети забезпечення позову, суд розглядає заяву про забезпечення позову не пізніше двох днів з дня її надходження, примірник ухвали про забезпечення позову залежно від виду вжитих заходів одночасно з направленням заявнику направляється судом для негайного виконання всім особам, яких стосуються заходи забезпечення позову, відповідна ухвала суду підлягає негайному виконанню з дня її постановлення незалежно від її оскарження і відкриття виконавчого провадження (частина друга статті 153, частина перша, друга статті 157 ЦПК України).
Забезпечення позову - це тимчасове обмеження суб'єктивних прав, свобод та інтересів відповідача або пов'язаних із ним інших осіб в інтересах забезпечення реалізації в майбутньому актів правосуддя і задоволених вимог позивача (заявника). Зазначені обмеження встановлює суд в ухвалі, вони діють до заміни судом виду забезпечення позову або скасування заходів забезпечення позову.
Зазначене узгоджується із висновками Великої Палати Верховного Суду, викладеними у постанові від 05 червня 2018 року у справі № 543/730/14 (провадження № 14-149цс18).
У постанові Верховного Суду від 22 квітня 2021 року в справі № 454/3657/18 (провадження № 61-569св21) зроблено висновок, що забезпечення позову по суті - це обмеження суб'єктивних прав, свобод та інтересів відповідача або пов'язаних з ним інших осіб з метою реалізації в майбутньому актів правосуддя й задоволених вимог позивача (заявника). Зазначені обмеження суд установлює в ухвалі, вони діють до заміни судом виду забезпечення позову або скасування заходів забезпечення позову. Той факт, що встановлені ухвалою суду обмеження не були зареєстровані у відповідному державному реєстрі, ведення якого передбачене Законом України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», не може слугувати підставою для висновку про відсутність таких обмежень і про існування у відповідача права вільно розпоряджатися нерухомим майном, якщо про встановлену судом заборону відчужувати майно йому було відомо. Отже, правочин щодо відчуження майна, яке перебуває під арештом, може бути визнано недійсним за позовом заінтересованої особи незалежно від того, чи було зареєстроване таке обтяження відповідно до вимог Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» на час його укладення, якщо про встановлену заборону сторонам правочину було відомо.
За таких обставин, суди попередніх інстанцій, з'ясувавши, що на момент укладення оспорюваного договору від 08 січня 2024 року було забезпечено позов ОСОБА_1 в іншій справі (№ 372/2038/22) шляхом накладення арешту на спірний будинок, дійшли обґрунтованого висновку про визнання його недійсним за позовом позивача як заінтересованої особи, права та законні інтереси якої порушено цим договором.
Посилання у касаційній скарзі на те, що на момент укладення договору купівлі-продажу від 08 січня 2024 року набрала законної сили постанова суду апеляційної інстанції від 08 листопада 2023 року у справі № 372/2038/22, якою відмовлено позивачу у позові, не беруться колегією суддів до уваги, оскільки постановою Верховного Суду від 04 жовтня 2024 року зазначену постанову апеляційного суду скасовано разом із рішенням місцевого суду і направлено справу на новий розгляд до суду першої інстанції.
Аргументи касаційної скарги про те, що вжиті судом першої інстанції заходи забезпечення позову втратили чинність з дня прийняття судом апеляційної інстанції постанови від 08 листопада 2023 року у справі № 372/2038/22 про відмову позивачу у позові є помилковими, оскільки такі заходи діють до заміни судом виду забезпечення позову або скасування заходів забезпечення позову, що у даній справі зроблено не було.
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя,
у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності
від характеру рішення (Серявін та інші проти України, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ,
від 10 лютого 2010 року).
Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.
Встановлено й це вбачається з матеріалів справи, що оскаржувані судові рішення ухвалено з додержанням норм процесуального права, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують.
Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
Касаційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення.
Рішення Обухівського районного суду Київської області від 18 грудня 2024 року та постанову Київського апеляційного суду від 15 квітня 2025 року залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Судді: О. В. Білоконь
О. М. Осіян
Н. Ю. Сакара