79010, м.Львів, вул.Личаківська,81
"27" жовтня 2025 р. Справа № 914/475/22
Західний апеляційний господарський суд, в складі колегії:
Головуючого (судді-доповідача) Якімець Г.Г.,
Суддів: Бойко С.М., Бонк Т.Б.,
за участю секретаря судового засідання Кришталь М.Б.,
та представників:
від прокуратури - Майорчак В.М.
від позивача-1 - не з'явився
від позивача-2 - Гудима В.О.
від відповідача-1 - не з'явився
від відповідача-2 (скаржника) - Рудометкіна М.О. (в режимі відеоконференції поза межами приміщення суду)
від третьої особи - не з'явився
розглянувши апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю “Енерджі Плюс Україна» від 13 травня 2025 року
на рішення Господарського суду Львівської області від 14 квітня 2025 року (повний текст підписано 23.04.2025), суддя Яворський Б.І.
у справі № 914/475/22
за позовом Спеціалізованої прокуратури у сфері оборони Західного регіону, м. Львів
в інтересах держави в особі:
позивача-1 Львівської обласної державної адміністрації, м. Львів
позивача-2 Міністерства оборони України, м. Київ
до відповідача-1 Західного управління капітального будівництва Міністерства оборони України, м. Львів
до відповідача-2 Товариства з обмеженою відповідальністю “Енерджі Плюс Україна», м. Київ
третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні позивачів Квартирно-експлуатаційний відділ м. Львова, м. Львів
про визнання недійними договору та зобов'язання вчинити дії
встановив:
22 лютого 2022 року Спеціалізована прокуратура у військовій та оборонній сфері Західного регіону звернулася до Господарського суду Львівської області з позовом, заявленим в інтересах держави в особі Львівської обласної державної адміністрації та Міністерства оборони України до відповідача - Західного управління капітального будівництва Міністерства оборони України та Товариства з обмеженою відповідальністю “Енерджі Плюс Україна», за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні позивачів, Квартирно-експлуатаційного відділу про визнання недійсним з моменту його укладення договору від 26.11.2016 про будівництво житлового комплексу за адресою: Львівський гарнізон, військове містечко № 1, м. Львів, вул. Княгині Ольги, 1-5, та зобов'язання відповідача 2 звільнити земельну ділянку площею 1,6080 га по вул. Княгині Ольги, 1-5 у м. Львові, яка входить до складу загальної земельної ділянки площею 6,3127га з кадастровим номером: 4610136900:05:003:0145, шляхом демонтажу встановленої огорожі.
10.05.2022 відповідач 2 подав заяву про застосування позовної давності.
Господарський суд Львівської області рішенням від 13.12.2023 позов задоволив частково, визнав недійсним з моменту укладення договір про будівництво житлового комплексу за адресою: Львівський гарнізон, військове містечко №1, м. Львів, вул. Княгині Ольги 1-5, укладений 26.11.2016 між Міністерством оборони України в особі Західного управління капітального будівництва Міністерства оборони України та ТОВ "Енерджі Плюс Україна". У задоволенні решти позовних вимог відмовив.
Західний апеляційний господарський суд постановою від 09.05.2024 рішення залишив без змін. Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду постановою від 24.09.2024 касаційну скаргу ТОВ “Енерджі Плюс Україна» задоволив частково, постанову Західного апеляційного господарського суду від 09.05.2024 та рішення Господарського суду Львівської області від 13.12.2023 у справі № 914/475/22 скасував, справу №914/475/22 передав на новий розгляд до суду першої інстанції.
У постанові Верховного Суду зазначив, зокрема, таке: “… Для застосування позовної давності за заявою сторони у спорі суд має дослідити питання її перебігу окремо за кожною звернутою до цієї сторони позовною вимогою, і залежно від установленого дійти висновку про те, чи спливла позовна давність до відповідних вимог. Проте суди попередніх інстанцій, визнаючи поважними причини пропуску прокурором строку позовної давності при зверненні з позовом в інтересах держави в особі Міністерства оборони України, не надали оцінки обставинам стосовно того, чи свідчить тривалий розгляд справи № 914/1075/17, в якій судом касаційної інстанції позов прокурора про визнання недійсним договору, що є предметом спору у справі, яка розглядається, залишено без розгляду з огляду на недотримання саме прокурором законодавчо встановленої процедури повідомлення позивача та неправомірне звернення прокурора як альтернативного суб'єкта звернення до суду, хоча у спірних правовідносинах він міг виконувати лише субсидіарну роль, про поважність причин пропуску позовної давності щодо позивача - Міністерства оборони України.
…Також суди попередніх інстанцій установили, що строк позовної давності для Львівської обласної державної адміністрації не пропущено. Так, позивач готуючи документи для здійснення державної реєстрації права власності на спірну земельну ділянку (дата державної реєстрації - 28.08.2017) міг та мав дізнатись про порушення його прав як власника спірної земельної ділянки саме 28.08.2017. Однак, виходячи з вимог Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України, спрямованих на забезпечення додаткових соціальних та економічних гарантій у зв'язку з поширенням коронавірусної хвороби (COVID-19)" строки, визначені статтями 257, 258, 362, 559, 681, 728, 786, 1293 Цивільного кодексу України продовжуються на строк дії такого карантину.
… під час розгляду справи суди попередніх інстанцій не з'ясовували за захистом якого саме порушеного права Львівської обласної державної адміністрації прокурор звернувся до суду з вимогами про визнання недійсним договору та зобов'язання ТОВ "Енерджі Плюс Україна" звільнити земельну ділянку шляхом демонтажу огорожі.
… суди попередніх інстанцій не з'ясовували питання щодо збігу у спірних правовідносинах в одній особі позивача (Міністерства оборони України) та відповідача (Західного управління капітального будівництва Міністерства оборони України) у цьому випадку.
… скаржником не наведено обґрунтувань, що оскаржувані у справі судові рішення дійсно прийняті про права та обов'язки приватного нотаріуса Львівського міського нотаріального округу Барбуляк Х.М., та яким чином незалучення вказаної особи впливає на вирішення спору у справі виходячи з предмету та підстав позову.»
Господарський суд Львівської області рішенням від 14 квітня 2025 року задовольнив повністю позовні вимоги. Визнав недійсним з моменту укладення договір від 26.11.2016 про будівництво житлового комплексу за адресою: Львівський гарнізон, військове містечко № 1, м. Львів, вул. Княгині Ольги, 1-5, укладений Міністерством оборони України в особі Західного управління капітального будівництва Міністерства оборони України та Товариством з обмеженою відповідальністю “Енерджі Плюс Україна». Зобов'язав Товариство з обмеженою відповідальністю “Енерджі Плюс Україна» звільнити земельну ділянку площею 1,6080 га по вул. Княгині Ольги, 1-5 у м. Львові, яка входить до складу загальної земельної ділянки площею 6,3127 га з кадастровим номером: 4610136900:05:003:0145, шляхом демонтажу встановленої огорожі. Стягнув із Західного управління капітального будівництва Міністерства оборони України на користь Спеціалізованої прокуратури у сфері оборони Західного 2481,00 грн. судового збору. Стягнув з Товариства з обмеженою відповідальністю “Енерджі Плюс Україна» на користь Спеціалізованої прокуратури у сфері оборони Західного регіону 2481,00 грн. судового збору.
Щодо правової природи оспорюваного договору суд встановив, що договір не містить ознак, характерних договору підряду в капітальному будівництві, натомість, умови спірного договору характерні для договору про спільну діяльність.
Суд першої інстанції встановив, що Західне управління капітального будівництва та тимчасово виконуючий обов'язки начальника управління Винарський В.В. не були уповноважені на укладення спірної угоди. Спірна земельна ділянка належить до земель оборони. Уповноважена особа МОУ не підписувала спірний договір. Цей договір також порушує інтереси ЛОДА як власника земельної ділянки, адже він передбачає забудову земельної ділянки всупереч визначеному законом порядку та без згоди власника. Тому вимога прокурора в інтересах МОУ про визнання договору недійсним є правомірною.
Схвалення договору міністерством спростовується тим, що акт зарахування квартири від імені МОУ підписував також Винарський В.В., а додаткова угода від 18.08.2020 до договору про будівництво житлового комплексу від 26.11.2016, на яку покликається ТОВ “Енерджі Плюс Україна», визнана судом недійсною з моменту укладення (справа №914/221/21). Щодо сплати відповідачем коштів у сумі 75000,00 грн, то такі оплачені не МОУ, а Західному управлінню капітального будівництва, яке є окремою юридичною особою.
Суд констатував, що хоча ЛОДА на момент укладення договору ще не була зареєстрована як власних земельної ділянки, це не змінює того, що земельна ділянка у цей момент перебувала у державній власності.
Суд першої інстанції встановив, що земельна ділянка передавалася ТОВ “Енерджі Плюс Україна» без огорожі за актом прийому-передачі, разом з тим, ТОВ “Енерджі Плюс Україна» не довело, що огорожа була змонтована іншою особою, тому вимога про звільнення частини земельної ділянки шляхом демонтажу огорожі заявлена в інтересах власника ЛОДА до ТОВ “Енерджі Плюс Україна» є правомірною.
Суд дійшов висновку, що обраний прокурором у даному випадку спосіб захисту інтересів держави є належним та ефективним.
ЗУКБ МОУ є самостійною юридичною особою, яка здійснює господарську діяльність, відповідно до Положення. Отже, ЗУКБ МОУ не є як органом державної влади, так і суб'єктом владних повноважень, а тому в цьому випадку відсутнє об'єднання в одній особі позивача 2 (МОУ) та відповідача 1 (ЗУКБ МОУ).
Після завершення розгляду справи №914/1075/17 (за позовом заступника військового прокуратура Західного регіону України в інтересах держави в особі МОУ до Західного управління капітального будівництва МОУ та ТОВ "Енерджі Плюс Україна" про визнання недійсним з моменту укладення договору від 26.11.2016), МОУ не вжило самостійних заходів для звернення до суду з позовом, а лише листом №503/351 від 13.01.2022 Головне управління майна та ресурсів МОУ повідомило прокуратуру регіону про те, що жодних погоджень на укладення оспорюваного договору ними не надавалося і у разі звернення прокурора до суду з відповідним позовом МОУ буде забезпечено участь представника під час судового розгляду. 21.02.2022 прокурором подано позов і 01.03.2022 відкрито провадження у цій справі (№ 914/475/22). Враховуючи зазначене, суд вважав, що причини пропуску МОУ строку позовної давності щодо звернення до суду з вимогою про визнання договору недійсним є поважними і право підлягає захисту.
Щодо вимоги про демонтаж огорожі, заявленої в інтересах ЛОДА, то ЛОДА зазначила про те, що про наявність спірних правовідносин дізналася лише із листа прокуратури регіону і наголосила, що вона не була учасником справи №914/1075/17. За відсутності доказів протилежного, суд вважав, що у ЛОДА не пропущений строк для звернення за захистом свого права. Крім того, дана вимога є негаторною і може бути заявлена протягом усього часу існування порушення.
Також, суд встановив, що відповідні державні органи не звернулися до суду за захистом інтересів держави, тому це зробив прокурор, дотримавшись порядку, передбаченого ЗУ “Про прокуратуру».
Не погоджуючись з рішенням суду першої інстанції, ТОВ «Енерджі Плюс Україна» звернулося до Західного апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій просить скасувати рішення Господарського суду Львівської області від 14 квітня 2025 року у справі № 914/475/22 та прийняти нове, яким відмовити у задоволенні позову. Вважає, його необґрунтованим, таким, що прийняте з порушенням норм процесуального та матеріального права, та зазначає таке:
Суд першої інстанції дійшов неправильного висновку, що оскаржуваний договір має елементи договору про спільну діяльність та інвестиційного договору. Стверджує, що спірний договір є змішаним договором і містить в собі елементи договору підряду та інвестиційного договору.
Також Відповідач-2 наголошує, що при укладанні Договору не змінювалося цільове призначення земельної ділянки, на якій планується будівництво, і така не належить до земель оборони, оскільки виділена Львівською міською радою в 1995 році для Квартирно-експлуатаційного управління для будівництва житла, а не для цілей, визначених у ст.77 ЗК України, крім того на ділянці відсутні об'єкти військового призначення.
Суди не врахували висновки викладені у пунктах 7.61-7.74 постанови Верховного Суду від 18 травня 2023 року у справі №910/7975/21 щодо елементів договору підряду, а саме: спосіб встановлення ціни робіт.
Суди попередніх інстанцій не дослідили пункти 5, абз. 1, 2 та 4 п. 6, абз. 8, 10, 22, 39 та 4 п. 7, абз. 4, 5 та 4 п. 8 Положення про Західне управління капітального будівництва Міністерства оборони України, які наділяли повноваженнями ТВО начальника, на укладення оскаржуваного Договору без отримання погодження та проведення будь-якого конкурсу.
Вважає, що прокурором обрано неефективний спосіб захисту порушеного права, потрібно було звернутись з позовом про визнання недійсними з моменту укладення договорів конкретних його пунктів, а не всього договору. Прокурор не ставить вимоги про визнання недійсними та скасування інших правочинів: актів приймання-передачі, додаткової угоди до Договору, оплат проведених Відповідачем-2, а тому ТОВ «ЕНЕРДЖІ ПЛЮС УКРАЇНА» не зможе виконати рішення суду та повністю припинити господарсько-правові відносини зі сторонами справи. Такі дії прокуратура породжує правовий нігілізм та правову невизначеність в ділових стосунках, що склались між сторонами договору. У частині виконання договору Відповідачем- 2 та передачі квартир в інших житлових будинках, виплату грошових коштів, прокурор залишає поза увагою. Також, апелянт посилається на додаткову угоду, якою сторони виклали умови договору в новій редакції, Від замовника додаткову угоду підписано уповноваженою особою - ТВО Дациком Богданом Ярославовичем, що діяв на підставі Положення та довіреності від 14.08.2020.
Вважає, що обставини і матеріали справи, норми чинного законодавства свідчать, що земельна ділянка на якій розпочато здійснення будівництва житлового будинку, відповідно до умов оскаржуваного Договору, не відноситься до земель оборони. Акт обстеження земельної ділянки, який міститься в матеріалах справи не встановлює та не підтверджує, що земельна ділянка на якій були розпочаті підготовчі будівельні роботи відносить цю ділянку до земель оборони. На вказаній земельній ділянці виритий котлован та відсутні об'єкти військового призначення.
Суд першої інстанції помилково дійшов висновку, що встановлення спірної огорожі відбулося вже після реєстрації права власності на ділянку за Позивачем-1, і, що як власником земельної ділянки Позивач-1 дозволу на встановлення такої огорожі не надавав. Матеріали справи не містять ні дозвільних документів, які б підтвердили право Відповідача - 2 на зведення огорожі, ні доказів зведення такої огорожі Відповідачем-2 на зазначеній ділянці.
Прокуратурою не доведено, яким чином порушуються саме права позивача 1. Прокуратура не надала розумного строку з'ясувати обставин та підстави, які порушують права та інтереси Львівської обласної державної адміністрації, та звернутися самостійно до суду для захисту її прав.
Суд не взяв до уваги твердження апелянта та практику Верховного Суду про те, що строк позовної давності пропущений при зверненні до суду з позовом. Прокуратурою виконано неналежним чином свої повноваження, тому причини пропуску строку позовної давності лише з тих підстав, що прокуратура вважала, що права Міністерства оборони України будуть захищені в судовому провадженні № 914/1075/17 є необґрунтованими та такими, що не можуть братися до уваги. Крім того, Спеціалізована прокуратура у військовій та оборонній сфері Західного регіону була обізнана про склад, зміст, умови Договору, щонайменше з 2017 року. У зв'язку з чим їй було відомо про можливі порушені права Міністерства оборони України та Львівської обласної державної адміністрації.
Апелянт не погоджується з твердженням суду про відсутність збігу в одній особі Позивача-1 та Відповідача-1, тому вважає, що провадження у справі підлягає закриттю за відсутністю предмета спору.
Спеціалізована прокуратура у військовій та оборонній сфері Західного регіону у відзиві на апеляційну скаргу зазначає, що суд першої інстанції розглядаючи справу правильно оцінив докази та прийняв законне рішення, ухвалене відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права та обґрунтоване, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які посилалися сторони як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.
Договір поєднує елементи договору про спільну діяльність та інвестиційного договору; суперечить вимогам законодавства Закону України «Про управління об'єктами державної власності», оскільки в такому випадку відповідач-2 зобов'язаний передати позивачу-2 50 % загальної площі квартир.
Відповідач 1 порушив процедуру, передбачену Порядком укладення державними підприємствами, установами, організаціями, а також господарськими товариствами, у статутному капіталі яких частка держави перевищує 50 відсотків, договорів про спільну діяльність, договорів комісії, доручення та управління майном, затвердженого постановою КМУ від 11.04.2012 №296, адже не було подано до МОУ відповідного звернення. Положенням про відповідача-1 не передбачено права начальника відповідача-1 без погодження підписувати будь-які договори, що не заперечує сам апелянт (відповідач-2).
Земельна ділянка військового містечка № 1 у м. Львові з 1953 року (рішення Львівського міськвиконкому від 26.01.1953 №4/370) і по даний час належить до державної власності, а тому повноваження власника стосовно вказаної земельної ділянки повинна реалізовувати держава в особі Львівської ОДА; спірна земельна ділянка у 1953 році передана для потреб оборони, в установленому законодавством порядку питання щодо її вилучення з державної власності не приймалося, оскільки це виключні повноваження Львівської ОДА, відповідно здійснення будівельних робіт без згоди власника та дотримання інших вимог законодавства описаних у позові, процесуальних документах позивачів та прокурора не допускається; відповідач 1 уклав оспорюваний договір, розпорядившись земельною ділянкою, яка не перебувала в його користуванні та не надавалася йому у відповідне користування без наявності згоди користувача ділянки або відповідного рішення МОУ чи власника ділянки; існування договору є реальною юридичною загрозою втрати державою права власності на земельну ділянку.
Вказує, що представник МОУ Галушко О.А. діяв з перевищенням повноважень, оскільки судом встановлено, що конкурс проведений конкурсною комісією ЗУКБ МОУ, а не МОУ. Водночас погашення відповідачем-2 заборгованості з виплати заробітної плати відповідача-1 у розмірі 75 тис. грн немає жодного значення, оскільки такі кошти перераховано саме на рахунки відповідача-2 (самостійної юридичної особи), а не Міністерства оборони України
У цих правовідносинах відсутні підстави для застосування наслідків двосторонньої реституції, оскільки у сторін спірного договору не виникло право на повернення будь-якого майна (двосторонньої реституції), а тому належним способом захисту у таких правовідносинах є вимога про визнання договору недійсним без застосування наслідків недійсності правочину. Для поновлення прав позивача-1 окрім визнання недійсним оспорюваного договору, що також зачіпає його інтереси, необхідно зобов'язати відповідача-2 вчинити дії, а саме звільнити земельну ділянку.
Рішенням Господарського суду Львівської області від 06.07.2021 у справі №914/221/21, яке залишено без змін постановою Західного апеляційного господарського суду від 05.06.2024 визнано судом недійсною додаткову угоду від 18.08.2020 до договору, на яку посилається скаржник.
Зазначає, що твердження про те, що позивач-1 не є стороною оскаржуваного договору і його умовами не передбачено, що сторони договору повинні звертатися до Львівської ОДА за отриманням дозвільних документів не спростовує факту перебування у власності земельної ділянки, порушення її прав та необхідності їх поновлення, а натомість підтверджує незаконність будівництва на землях власником яких є позивач-1 та за відсутності дозволу останнього. Тому прокурор звернувся до суду з позовом, у тому числі в інтересах Львівської ОДА, оскільки її права та інтереси порушено як власника спірної земельної ділянки.
Вважає, що прокурором не пропущено строк позовної давності при зверненні до суду з позовом. ЗУКБ МОУ не є як органом державної влади, так і суб'єктом владних повноважень, а тому в даному випадку відсутнє об'єднання в одній особі позивача-2 - МОУ та відповідача-1 - ЗУКБ МОУ.
У підтвердження своїх аргументів наводить правові позиції, викладені у постановах Верховного Суду.
Міністерства оборони України у відзиві на апеляційну скаргу просить суд апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін, з аналогічних підстав наведених у позиції прокурора. Вважає, оскаржуване рішення законним і обґрунтованим.
08.08.2025 скаржник подав суду додаткові пояснення, у яких просить визнати поважними причини пропуску строків та поновити строк для подання доказів у справі № 914/475/22; приєднати до матеріалів справи № 914/475/22 інформаційну довідку № 437327994 від 29 липня 2025 року та відповідь Міністерства оборони України від 04 серпня 2025 року; здійснювати розгляд справи № 914/475/22 з урахуванням викладених письмових пояснень ТОВ «ЕНЕРДЖІ ПЛЮС УКРАЇНА» щодо недобросовісної процесуальної поведінки представника Міністерства оборони України та щодо неефективності обраного прокурором способу захисту.
Зазначає, що після пошуку нової судової практики та перевірки актуальної інформації в Державному реєстр речових прав на нерухоме майно йому стало відомо про те, що МОУ прийняло рішення розпорядитися квартирою АДРЕСА_1 шляхом її безоплатної передачі у комунальну власність Львівської міської територіальної громади, надалі квартира передана з метою її подальшої приватизації родиною загиблого Героя України, замість того, щоб ініціювати повернення квартири у власність апелянта або відмовитися від права власності на неї, що свідчить про мовчазне, але однозначне схвалення правочину МОУ. Надалі в найкоротші строки були здійснені відповідні запити та отриманні документи, яке на глибоке переконання скаржника мають важливе значення для справи.
Щодо поданих скаржником до матеріалів справи № 914/475/22 доказів, а саме: інформаційної довідки № 437327994 від 29 липня 2025 року та відповіді Міністерства оборони України від 04 серпня 2025 року, Західний апеляційний господарський суд вважає за необхідне зазначити таке:
Статтею 269 ГПК України, якою встановлено межі перегляду справи в суді апеляційної інстанції, передбачено, що докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об'єктивно не залежали від нього.
Системний аналіз статей 80, 269 ГПК України свідчить про те, що докази, якими позивач обґрунтовує свої вимоги, повинні існувати на момент звернення до суду з відповідним позовом, і саме на позивача покладено обов'язок подання таких доказів одночасно з позовною заявою. Єдиний винятковий випадок, коли можливим є прийняття судом (у тому числі апеляційної інстанції) доказів з порушенням встановленого строку, це наявність об'єктивних обставин, які унеможливлюють своєчасне вчинення такої процесуальної дії, тягар доведення яких також покладений на учасника справи (у цьому випадку - позивача).
При цьому за імперативним приписом частини четвертої статті 13 названого Кодексу кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних, зокрема, з невчиненням нею процесуальних дій.
Принцип рівності сторін у процесі у розумінні "справедливого балансу" між сторонами вимагає, щоб кожній стороні надавалася розумна можливість представити справу в таких умовах, які не ставлять цю сторону у суттєво невигідне становище відносно другої сторони.
Прийняття судом апеляційної інстанції додатково поданих доказів без урахування наведених вище критеріїв у вирішенні питання про прийняття судом апеляційної інстанції таких доказів матиме наслідком порушення приписів статті 269 ГПК України, а також принципу правової визначеності, ключовим елементом якого є однозначність та передбачуваність.
Однак така обставина (тобто відсутність доказів як таких) взагалі виключає можливість прийняття судом апеляційної інстанції додаткових доказів у порядку статті 269 ГПК України не залежно від причин неподання учасником справи таких доказів. Навпаки, саме допущення такої можливості судом апеляційної інстанції матиме наслідком порушення вищенаведених норм процесуального права, а також принципу правової визначеності, ключовим елементом якого є однозначність та передбачуваність.
Представник відповідача-2 (скаржника) в судовому засіданні підтримав вимоги апеляційної скарги, просив такі задоволити в повному обсязі: скасувати рішення Господарського суду Львівської області від 14 квітня 2025 року у справі №914/475/22 та прийняти нове про відмову в задоволенні позову, з підстав, наведених в апеляційній скарзі.
Прокурор та представник позивача-2 в судовому засіданні проти вимог апеляційної скарги заперечували, просили оскаржуване рішення залишити без змін, а апеляційну скаргу - без задоволення, з підстав, наведених у відзиві на апеляційну скаргу.
Західний апеляційний господарський суд, заслухавши пояснення прокурора та представника скаржника, розглянувши доводи апеляційної скарги та дослідивши наявні докази по справі, вважає, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає, виходячи з наступного:
Як встановлено місцевим господарським судом та вбачається з матеріалів справи, 26.11.2016 Міністерство оборони України на підставі Положення про Західне управління капітального будівництва МОУ, затвердженого наказом державного секретаря МОУ від 17.06.2003 за №23 в особі Західного управління капітального будівництва МОУ, від імені якого на підставі довіреності №220/386/д від 10.11.2016 та наказу МОУ від 21.08.2015 за №28-ДП діяв тимчасово виконуючий обов'язки начальника Західного управління капітального будівництва Міністерства оборони України Винарський В.В. (замовник/сторона 1) та ТОВ "Енерджі Плюс Україна" (підрядник/сторона 2) уклали договір про будівництво житлового комплексу за адресою: Львівський гарнізон, військове містечко №1, м. Львів, вул. Княгині Ольги, 1-5. Договір посвідчено 26.11.2016 приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Барбуляк Х.М. та зареєстровано в реєстрі за № 3558. Предметом договору є зобов'язання сторін збудувати об'єкт згідно з проектно-кошторисною документацією за адресою: Львівський гарнізон, військове містечко №1, м. Львів, вул. Княгині Ольги, 1-5.
Відповідно до п.1.1.2 договору МОУ (сторона 1) є користувачем земельної ділянки і у встановленому законодавством порядку має намір реалізовувати право на її забудову. В рамках цього договору сторона 1 є замовником будівництва об'єкту. ТОВ "Енерджі Плюс Україна" (сторона 2) забезпечує будівництво об'єкту грошовими коштами, матеріальними цінностями та виконанням всього комплексу будівельних робіт, передбачених цим договором (пункт 1.1.3 договору). За умовами п.1.1.4 договору об'єктом будівництва є житловий комплекс, будівництво якого планується на земельній ділянці, що розташована за адресою: Львівський гарнізон, військове містечко №1, місто Львів, вул. Княгині Ольги, 1-5, а також будь-які інженерно-технічні споруди та комунікації безпосередньо з ним пов'язані.
Відповідно до пункту 3.1 договору об'єктом забудови є земельна ділянка за адресою: Львівський гарнізон, військове містечко № 1, м. Львів, вул. Княгині Ольги, 1-5, орієнтовною площею 6,22 га (згідно з наказом начальника Львівського гарнізону від 02.03.2015 № 7 закріплено за КЕВ м. Львова, НСБЛВС, А0583), яка відведена рішенням Львівського міськвиконкому від 26.01.1953 №4/370, від 07.08.1964 №394 та від 08.02.1985 № 3-"С".
Згідно з пунктом 3.2 та 3.3 договору сторона 1 зобов'язується на умовах, визначених цим договором, забезпечити державну реєстрацію користування земельною ділянкою (оренда), визначену у пункті 1.1.5 цього договору з цільовим призначенням земельної ділянки, яке дозволить сторонам здійснити реалізацію умов цього договору, в тому числі здійснити її забудову, а також утримувати і обслуговувати завершений будівництвом об'єкт. Право користування земельною ділянкою (оренда) внаслідок виконання цього договору не переходить до сторони 2, яка має право використовувати будівельний майданчик відповідно до умов законодавства у сфері містобудування на підставі договорів капітального будівництва, укладених в рамках договору.
У п.4.1 договору сторони передбачили, що товариство приймає на себе виконання частини функцій замовника будівництва об'єкта та у повному обсязі, за рахунок власних та/або залучених від третіх осіб коштів, фінансує всі витрати, пов'язані з будівництвом об'єкта. Також сторона 2 зобов'язалась погасити заборгованість сторони 1 з виплати заробітної плати у розмірі 75'000, 00 грн (п.4.1.20), компенсувати під час закриття актів виконаних робіт 1% по кожному акту від вартості будівельно-монтажних робіт на утримання та матеріальне забезпечення Західного капітального управління капітального будівництва Міністерства оборони України (пункт 4.1.21), компенсувати квадратними метрами житла стороні 1 витрати, пов'язані із використанням земельної ділянки та розробкою проектно-кошторисної документації на загальну суму 434000,00 грн (пункт 4.1.22).
Згідно п. 4.2 договору сторона 1, залишивши за собою виконання частини функцій замовника, зобов'язалась забезпечити державну реєстрацію права користування земельною ділянкою (оренди), для чого вчинити усі необхідні дії, зокрема, але не виключно, отримати рішення Львівської міської ради про надання земельної ділянки в користування (оренду) із цільовим призначенням земельної ділянки, яке дозволить сторонам здійснити реалізацію умов цього договору, у тому числі здійснювати її забудову, а також утримувати і обслуговувати завершений будівництвом об'єкт; забезпечити оформлення правовстановлюючого документа на земельну ділянку.
Сторони погодили, що з моменту введення об'єкту в експлуатацію та отримання сторонами права власності на належні їм частки у об'єкті, сторона 1 має право припинити землекористування в порядку, встановленому законодавством України.
Згідно п.4.2.4 договору сторона 1 зобов'язана протягом 3 місяців з дати його підписання списати нерухоме майно, яке знаходиться на земельній ділянці, здійснити його розбирання/демонтаж та звільнити будівельний майданчик від цього майна. Згідно інформаційної довідки від 08.09.2016 з реєстру речових прав на нерухоме майно на земельній ділянці знаходиться будівля №119 площею 102,6 кв.м.; власник - Міністерство оборони України.
У пункті 4.4 договору сторони домовились, що з моменту підписання договору сторона 1 передає стороні 2 майнові права на 100% об'єкту будівництва, в тому числі на майнові права на 100% об'єкту інвестування в об'єкті будівництва для подальшого відчуження та подальшої передачі фізичним та юридичним особам, у тому числі і стороні 1.
Відповідно до п.4.7 договору МОУ має пріоритетне право на придбання житла для військовослужбовців, виходячи із ринкової ціни за 1 м.кв. загальної площі житла, розміщеного в районі будівництва об'єкту на момент кожного перерахування коштів та у відповідності до порядку використання коштів МОУ.
26.11.2016 сторони підписали акт приймання-передачі будівельного майданчику, розташованого на земельній ділянці орієнтовною площею 6,22 га за адресою: Львівський гарнізон, військове містечко №1, вул. Кн.Ольги, 1-5 у м.Львові. Від сторони 1 Акт підписав т.в.о. нач. Західного управління капітального будівництва МОУ Винарський В.В. Також 10.02.2017, на виконання умов договору, сторони підписали акт № 1 приймання-передачі квартири та акт № 2 про зарахування, згідно з яким МОУ прийняло у власність однокімнатну квартиру по АДРЕСА_2 .
На підставі договору, акта приймання-передачі будівельного майданчику від 26.11.2016, актів від 10.02.2017 № 1 та № 2 до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно внесено запис про реєстрацію за МОУ квартири по АДРЕСА_2 .
18.08.2020 між сторонами підписано додаткову угоду до договору від 26.11.2016. За змістом п.1 додаткової угоди пункт 1.1.4 договору викладено у наступній редакції: "Об'єкт (об'єкт будівництва) - житловий комплекс, який будується земельній ділянці кадастровий номер 4610136900:05:003:0145, що розташована за адресою: Львівський гарнізон, військове містечко № 1, м. Львів, вул. Княгині Ольги, 1-5", однак рішенням ГСЛО від 06.07.2021 у справі №914/221/21, залишеним без змін постановою Західного апеляційного господарського суду від 05.06.2024, дана додаткова угода визнана недійсною.
Згідно з даними Державного реєстру речових прав на нерухоме майно право власності (форма власності державна) на земельну ділянку кадастровий номер 4610136900:05:003:0145, площею 6,3127 га 28.08.2017 зареєстровано за Львівською обласною державою адміністрацією. Право постійного користування даною земельною ділянкою 28.08.2017 зареєстровано за КЕВ м. Львова (підстава: державний акт на право постійного користування землею від 26.05.1997).
У травні 2017 року заступник військового прокуратура Західного регіону України звернувся до Господарського суду Львівської області в інтересах держави в особі МОУ із позовною заявою до Західного управління капітального будівництва МОУ та ТОВ "Енерджі Плюс Україна" про визнання недійсним з моменту укладення договору від 26.11.2016 про будівництво житлового комплексу за адресою: Львівський гарнізон, військове містечко №1, м. Львів, вул. Княгині Ольги, 1-5.
Постановою Західного апеляційного господарського суду від 23.06.2021 у справі №914/1075/17 визнано недійсним з моменту укладення договір про будівництво житлового комплексу за адресою: Львівський гарнізон, військове містечко №1, м. Львів, вул. Княгині Ольги, 1-5, укладений 26 листопада 2016 року між Міністерством оборони України в особі Західного управління капітального будівництва Міністерства оборони України та Товариством з обмеженою відповідальністю “Енерджі Плюс Україна». Постановою Верховного Суду від 15.12.2021 у справі №914/1075/21 рішення місцевого суду та постанову апеляційного суду скасовано, позов заступника військового прокурора Західного регіону України в інтересах держави в особі МОУ залишено без розгляду. Верховний Суд зазначив, що прокурор до МОУ перед поданням позову взагалі не звертався, "передпозовної роботи" не проводив, а повідомив компетентний орган про подання позову в його інтересах шляхом надсилання останньому, навіть не окремого повідомлення, а копії позовної заяви, яка була направлена позивачу одночасно з подання позову до суду. Наведені обставини однозначно свідчать про те, що прокурором не було дотримано обов'язкової, передбаченої Законом України "Про прокуратуру" процедури попереднього повідомлення компетентного органу.
24.12.2021 прокуратурою регіону направлено на адресу МОУ запит №15-643 вих-21 про надання інформації щодо погодження укладення договору на будівництво житлового комплексу від 26.11.2016, а також про вжиття ними заходів щодо захисту інтересів та поновлення права держави на збереження та користування земельною ділянкою площею 6,22 га по вул. Княгині Ольги, 1-5 у м. Львові.
Головне управління майна та ресурсів МОУ листом від 13.01.2022 повідомило прокуратуру, що жодних погоджень на укладення оспорюваного договору ним не надавалося та у разі звернення прокурора до суду з відповідним позовом МОУ буде забезпечено участь представника під час судового розгляду.
31.01.2022 Спеціалізована прокуратура регіону звернулася до Львівської ОДА в порядку Закону України “Про прокуратуру» з листом-повідомленням про порушення інтересів держави, де описала обставини та суть порушення і просила до 10.02.2022 надати інформацію про стан вжиття адміністрацією заходів щодо захисту інтересів та поновлення прав держави щодо земельної ділянки по вул.Княгині Ольги у м.Львові.
09.02.2022 ЛОДА повідомила прокуратуру, що про таке порушення адміністрація дізналася з листа прокуратури і в адміністрації відсутня інформація для пред'явлення позову, тому вона просить прокуратуру вжити заходів реагування позовного характеру.
31.01.2022 та 11.02.2022 прокуратурою направлено листи-повідомлення позивачам про те, що з урахуванням відсутності своєчасного реагування на виявлені порушення вимог законодавства при укладенні зазначеного договору, прокуратурою регіону буде пред'явлено відповідний позов в інтересах держави. 22.02.2022 відповідна позовна заява надійшла до господарського суду.
Щодо підстав звернення прокурора до суду в інтересах держави в особі Львівської обласної державної адміністрації і Міністерства оборони України:
Відповідно до пункту 3 частини 1 статті 131-1 Конституції України в Україні діє прокуратура, яка здійснює представництво інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом.
Згідно з абзацами 1 і 2 частини 3 статті 23 Закону України “Про прокуратуру» прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб'єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу. Наявність таких обставин обґрунтовується прокурором у порядку, передбаченому частиною четвертою цієї статті.
Відповідно до абзаців 1 - 3 частини 4 статті 23 Закону України “Про прокуратуру» наявність підстав для представництва має бути обґрунтована прокурором у суді. Прокурор здійснює представництво інтересів громадянина або держави в суді виключно після підтвердження судом підстав для представництва. Прокурор зобов'язаний попередньо, до звернення до суду, повідомити про це громадянина та його законного представника або відповідного суб'єкта владних повноважень. У разі підтвердження судом наявності підстав для представництва прокурор користується процесуальними повноваженнями відповідної сторони процесу. Наявність підстав для представництва може бути оскаржена громадянином чи її законним представником або суб'єктом владних повноважень.
Одночасно згідно з положеннями частин 3-5 статті 53 ГПК України у визначених законом випадках прокурор звертається до суду з позовною заявою, бере участь у розгляді справ за його позовами, а також може вступити за своєю ініціативою у справу, провадження у якій відкрито за позовом іншої особи, до початку розгляду справи по суті, подає апеляційну, касаційну скаргу, заяву про перегляд судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами. Прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній чи іншій заяві, скарзі обґрунтовує, в чому полягає порушення інтересів держави, необхідність їх захисту, визначені законом підстави для звернення до суду прокурора, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах. Невиконання цих вимог має наслідком застосування положень, передбачених статтею 174 цього Кодексу. У разі відкриття провадження за позовною заявою, поданою прокурором в інтересах держави в особі органу, уповноваженого здійснювати функції держави у спірних правовідносинах, зазначений орган набуває статусу позивача. У разі відсутності такого органу або відсутності у нього повноважень щодо звернення до суду прокурор зазначає про це в позовній заяві і в такому разі набуває статусу позивача.
Таким чином, зі змісту вищезазначених законодавчих положень вбачається, що прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави у двох випадках: 1) якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб'єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені повноваження здійснювати такий захист у спірних правовідносинах; 2) якщо немає органу державної влади, органу місцевого самоврядування чи іншого суб'єкта владних повноважень, до компетенції якого віднесені повноваження здійснювати захист законних інтересів держави у спірних правовідносинах.
Верховний Суд звертає увагу на те, що захищати інтереси держави повинні насамперед відповідні суб'єкти владних повноважень, а не прокурор. Щоб інтереси держави не залишилися незахищеними, прокурор виконує субсидіарну роль, замінює у судовому провадженні відповідного суб'єкта владних повноважень, який всупереч вимогам закону не здійснює захисту або робить це неналежно.
Разом з тим, прокурор не може вважатися альтернативним суб'єктом звернення до суду і замінювати належного суб'єкта владних повноважень, який може і бажає захищати інтереси держави (аналогічну правову позицію викладено у постановах Верховного Суду від 25.04.2018 у справі №806/1000/17 та від 20.09.2018 у справі № 924/1237/17).
Таким чином, прокурор, звертаючись до суду з позовом, має обґрунтувати та довести підстави для представництва, однією з яких є бездіяльність компетентного органу. Бездіяльність компетентного органу означає, що він знав або повинен був знати про порушення інтересів держави, але не звертався до суду з відповідним позовом у розумний строк.
Звертаючись до компетентного органу до подання позову в порядку, передбаченому статтею 23 Закону України “Про прокуратуру», прокурор фактично надає йому можливість відреагувати на стверджуване порушення інтересів держави, зокрема, шляхом призначення перевірки фактів порушення законодавства, виявлених прокурором, вчинення дій для виправлення ситуації, а саме подання позову або аргументованого повідомлення прокурора про відсутність такого порушення.
Невжиття компетентним органом жодних заходів протягом розумного строку після того, як цьому органу стало відомо або повинно було стати відомо про можливе порушення інтересів держави, має кваліфікуватися як бездіяльність відповідного органу. Розумність строку визначається судом з урахуванням того, чи потребували інтереси держави невідкладного захисту (зокрема, через закінчення перебігу позовної давності чи можливість подальшого відчуження майна, яке незаконно вибуло із власності держави), а також таких чинників, як: значимість порушення інтересів держави, можливість настання невідворотних негативних наслідків через бездіяльність компетентного органу, наявність об'єктивних причин, що перешкоджали такому зверненню тощо.
Отже, прокурору достатньо дотриматися порядку, передбаченого статтею 23 Закону України “Про прокуратуру», і якщо компетентний орган протягом розумного строку після отримання повідомлення самостійно не звернувся до суду з позовом в інтересах держави, то це є достатнім аргументом для підтвердження судом підстав для представництва. Якщо прокурору відомі причини такого не звернення, він обов'язково повинен зазначити їх в обґрунтуванні підстав для представництва, яке міститься в позові. Але якщо з відповіді зазначеного органу на звернення прокурора такі причини з'ясувати неможливо чи такої відповіді взагалі не отримано, то це не є підставою вважати звернення прокурора необґрунтованим. Аналогічну правову позицію викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 26.05.2020 у справі № 912/2385/18.
З огляду на викладене, підставою для представництва прокурором інтересів держави в суді є належне обґрунтування, підтверджене достатніми доказами, зокрема, але не виключно, повідомленням прокурора на адресу відповідного органу про звернення до суду від його імені, відповідними запитами, а також копіями документів, отриманих від органу, що свідчать про наявність підстав для такого представництва. У такому випадку суд зобов'язаний дослідити: чи знав або повинен був знати відповідний орган про допущені порушення інтересів держави, чи мав відповідні повноваження для їх захисту, проте всупереч цим інтересам за захистом до суду не звернувся.
Звертаючись з цим позовом до суду, прокурор зазначив, що порушене право держави в особі Міністерства Оборони України та Львівської обласної державної адміністрації внаслідок фактичної передачі земель оборони під забудову всупереч передбаченому законодавством порядку на користь приватного суб'єкта господарювання. Для поновлення прав Львівської обласної державної адміністрації, окрім визнання недійсним оспорюваного договору, необхідно зобов'язати Товариства з обмеженою відповідальністю “Енерджі Плюс Україна» вчинити дії, а саме звільнити земельну ділянку площею 1,6080 га, яка входить до складу земельної ділянки загальною площею 6,3127 га; раніше у Міністерства оборони України не було підстав для звернення до суду із самостійним позовом, оскільки Міністерство підтримувало заявлений позов прокурора, який був предметом розгляду у справі №914/1075/17, та не мало у зв'язку з цим наміру звертатися до суду із самостійним позовом, оскільки у провадженні суду знаходилася дана справа.
Як уже зазначалося, прокурор звертався до МОУ із запитом №15-643 вих-21 від 24.12.2021 про надання інформації та до Львівської ОДА з листом-повідомленням від 31.01.2022 про порушення інтересів держави. Після отриманих відповідей позивачів 31.01.2022 та 11.02.2022 прокуратурою направлено їм листи-повідомлення про те, що з урахуванням відсутності своєчасного реагування на виявлені порушення вимог законодавства при укладенні зазначеного договору, прокуратурою регіону буде пред'явлено відповідний позов в інтересах держави. 22.02.2022 відповідна позовна заява надійшла до господарського суду.
Зважаючи на все наведене вище, колегія суддів погоджується з висновком місцевого господарського суду про те, що прокурор належним чином обґрунтував наявність підстав, передбачених статтею 23 ЗУ “Про прокуратуру», для звернення до суду з цим позовом, заявленим в інтересах держави в особі Міністерства оборони України та Львівської обласної державної адміністрації.
Щодо суті спору:
Відповідно до ч.1 ст.15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Згідно з ч.1 ст.16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
Способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути: 1) визнання права; 2) визнання правочину недійсним; 3) припинення дії, яка порушує право; 4) відновлення становища, яке існувало до порушення; 5) примусове виконання обов'язку в натурі; 6) зміна правовідношення; 7) припинення правовідношення; 8) відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди; 9) відшкодування моральної (немайнової) шкоди; 10) визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках (ч.2 ст.16 ЦК України).
Відповідно до ст. 11 ЦК України цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки. Так, підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини.
Згідно зі ст. 509 ЦК України, зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку. Зобов'язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу, а відповідно до пункту 1 частини другої цієї статті підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини.
Згідно з положеннями ст.626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості. Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства. Договір є обов'язковим для виконання сторонами (ст.629 ЦК України).
Прокурор та позивачі наголошують, що договір є змішаним і містить у собі елементи договору про спільну діяльність та інвестиційного договору, і не є договором підряду. Натомість відповідач 2 стверджує, що спірний договір містить в собі елементи договору підряду та інвестиційного договору.
Верховний Суд неодноразово наголошував, що правова природа договору не залежить від його назви, а визначається з огляду на зміст, тому оцінюючи відповідність волі сторін та укладеного договору фактичним правовідносинам, суд повинен надати правову оцінку його умовам, правам та обов'язкам сторін для визначення спрямованості як їхніх дій, так і певних правових наслідків (постанови Верховного Суду від 19.08.2020 у справі №915/1302/19, від 03.11.2020 у справі № 920/611/19, від 29.01.2025 у справі №924/1014/23).
Відповідно до статті 1130 Цивільного кодексу України за договором про спільну діяльність сторони (учасники) зобов'язуються спільно діяти без створення юридичної особи для досягнення певної мети, що не суперечить законові. Спільна діяльність може здійснюватися на основі об'єднання вкладів учасників (просте товариство) або без об'єднання вкладів учасників. Статтею 1131 Цивільного кодексу України передбачено, що договір про спільну діяльність укладається у письмовій формі. Умови договору про спільну діяльність, у тому числі координація спільних дій учасників або ведення їхніх спільних справ, правовий статус виділеного для спільної діяльності майна, покриття витрат та збитків учасників, їх участь у результатах спільних дій та інші умови визначаються за домовленістю сторін, якщо інше не встановлено законом про окремі види спільної діяльності.
Питання правової природи договору про спільну діяльність у розумінні статей 1130-1134 ЦК України, а також його відмежування від інших договірних конструкцій, зокрема договорів інвестиційної діяльності та підряду, було висвітлено Верховним Судом у постанові від 18.05.2023 у справі №910/7975/21. У зазначеній справі предметом розгляду було визнання недійсним інвестиційного договору, укладеного між державним підприємством та товариством, з підстав того, що спірний договір містить всі ознаки договору про спільну діяльність, та сторони не отримали погодження Кабінету Міністрів України на його укладення. З огляду на це позивач вважав, що договір укладено з перевищенням повноважень, без належного обсягу дієздатності, що суперечить вимогам частин першої та другої статті 203, частини першої статті 215 Цивільного кодексу України.
Верховний Суд зробив такі висновки: "Укладення змішаного договору передбачено частиною другою статті 628 Цивільного кодексу України, відповідно до положень якої сторони мають право укласти договір, в якому містяться елементи різних договорів (змішаний договір). До відносин сторін у змішаному договорі застосовуються у відповідних частинах положення актів цивільного законодавства про договори, елементи яких містяться у змішаному договорі, якщо інше не встановлено договором або не випливає із суті змішаного договору. Законодавець не виокремлює у змішаному договорі "основні" ("домінантні") та другорядні елементи, тому до змішаних договорів не може застосовуватися критерій істотності або пріоритетності окремих його елементів (прав та обов'язків) над іншими. Змішаний договір є юридико-технічним інструментом інтеграції, завдяки якому можна уникнути дроблення регулювання договірних відносин їх учасниками, коли необхідно досягти відповідної мети. Втім, не завжди можливо об'єднати ("змішати") в одному договорі умови, які належать до різних інститутів договірного права. У будь-якому змішаному договорі можуть бути зафіксовані такі умови, які доповнюють, уточнюють одна одну, але у жодному разі не є взаємовиключними, так само як і юридичні цілі договорів, що об'єднуються (правовий результат, на який спрямована воля сторін) не можуть бути суперечливими. За наведеним правилом тип договору визначається за специфікою матеріальних відносин, що опосередковуються договором, або колом юридичних умов, об'єктивно необхідних для утворення певного договірного зобов'язання.
Якщо укладений договір опосередковує різнорідні відносини (два або більше їх різновидів) та об'єднує умови, об'єктивно необхідні для формування єдиного зобов'язання за рахунок різних типів зобов'язань, такий договір є змішаним. Якщо із змісту конкретного договору (незалежно від того, як він поіменований сторонами) вбачається, що він містить ознаки договору про спільну діяльність, на відносини сторін поширюються загальні норми Цивільного кодексу України про спільну діяльність та інших актів законодавства, якими встановлено спеціальні норми про спільну діяльність, розраховані на певне коло суб'єктів господарювання. Отже, суттєвою для змішаного договору є також єдність мети, що досягається шляхом врегулювання різних правовідносин.
За своєю суттю спільна діяльність є договірною формою об'єднання осіб для досягнення спільної мети. У нормах Цивільного кодексу України про спільну діяльність термін "спільна мета" не вжито, проте єдність цілей, на які спрямовані спільні дії учасників, випливає із легального визначення простого товариства. Саме єдність мети вирізняє цю договірну конструкцію з-поміж інших видів договорів, поіменованих у Цивільному кодексу України. Якщо в інших договорах зміст прав та обов'язків кожної зі сторін є різним (наприклад, покупця та продавця), права та обов'язки кожного з учасників спільної діяльності переважно збігаються із правами та обов'язками інших учасників. Єдність інтересів учасників дає змогу протиставити договір простого товариства іншим договорам, для яких досягнення результату - отримання майна, виконання робіт чи надання послуг є метою лише для одного із контрагентів. При визначенні прав та обов'язків учасників договору про спільну діяльність не застосовується модель стандартного зобов'язання із формулою "право вимоги - борг". Права та обов'язки учасників спільної діяльності не є зустрічними.
Дія принципу свободи договору (вільного укладення договору, вільного визначення його умов) як однієї із загальних засад цивільного законодавства (стаття 3 Цивільного кодексу України) та одного з основних принципів договірного права (стаття 627 цього Кодексу) у договірних відносинах за участю суб'єктів державного сектору економіки та в окремих сферах господарювання істотно звужується.
На відміну від договору інвестиції, укладення якого насамперед спрямовано на впорядкування відносин, пов'язаних із залученням інвестицій, та метою якого є отримання інвестором (окремим контрагентом) доходу або майнової вигоди від вкладення інвестиції, договір про спільну діяльність укладається задля досягнення визначеної сторонами мети діяльності, шляхом об'єднання вкладів (інвестицій) та зусиль учасників. При цьому правовими наслідками договору про спільну діяльність є досягнення результату - отримання майна, виконання робіт чи надання послуг для кожного із контрагентів. Саме єдність мети вирізняє цю договірну конструкцію з-поміж інших видів договорів, зокрема, договорів інвестиції та/або підряду."
У постановах Верховного Суду від 27.07.2022 у справі №910/7966/21 та від 04.06.2024 у справі №910/11425/21 предметом розгляду було визнання недійсним інвестиційного договору, укладеного між державним підприємством та товариством, з підстав того, що його зміст містить усі ознаки договору про спільну діяльність. У цих постановах Верховний Суд наголосив, інвестиційні правовідносини є різновидом господарських правовідносин, які виникають між суб'єктами інвестиційної діяльності (інвесторами та іншими учасниками) щодо підготовки, реалізації інвестицій, відшкодування витрачених коштів та отримання прибутку від такої діяльності. При цьому основним способом реалізації інвестицій є інвестиційна діяльність, яка полягає у практичних організованих діях відповідних суб'єктів з метою знаходження інвестиційних ресурсів (майнових та інтелектуальних цінностей), виборі об'єктів підприємницької та інших видів діяльності і вкладення в ці об'єкти зазначених ресурсів для отримання прибутку (доходу) або досягнення певного соціального ефекту. Верховний Суд також зазначив, що за своїм змістом інвестиційна діяльність полягає у трансформації цінностей (інвестицій) в об'єкти такої діяльності та наступне одержання доходу за рахунок приросту капітальної вартості вказаних інвестицій або від їх використання.
У постанові від 18.04.2018 у справі №910/4501/17 Верховний Суд, здійснюючи правову кваліфікацію договору про будівництво житлового комплексу, укладеного між Центральним територіальним управлінням капітального будівництва та товариством, врахував його зміст, який передбачав: 1) будівництво об'єкта, 2) прийняття товариством частини функцій замовника, 3) забезпечення товариством будівництва об'єкта грошовими коштами та матеріальними цінностями, 4) виконання товариством усього комплексу будівельних робіт, передбачених договором, 5) набуття Центральним територіальним управлінням капітального будівництва у власність частини об'єкта у вигляді окремих квартир (8% загальної площі квартир), 6) отримання товариством майнових прав на решту об'єкта будівництва, а після завершення будівництва - права власності на відповідну частину об'єкта, за винятком частки, що підлягає передачі Управлінню. З урахуванням наведеного Верховний Суд погодився з висновками судів попередніх інстанцій, що за своїм змістом та правовою природою такий договір має ознаки договору про спільну діяльність відповідно до статті 1130 Цивільного кодексу України. Водночас Верховний Суд зазначив, що оспорюваний договір не містить усіх істотних умов, передбачених частиною п'ятою статті 318 Господарського кодексу України, що є обов'язковими для договору підряду, а відтак не може вважатися договором підряду у розумінні норм цивільного та господарського законодавства.
Ключовою ознакою договору про спільну діяльність є об'єднання вкладів його учасників (майнових, фінансових тощо), спрямоване на досягнення визначеного сторонами результату. Такий договір передбачає координацію дій учасників, їх рівноправну участь у процесі та подальший розподіл отриманих вигод відповідно до умов договору. Відмінність договору про спільну діяльність від інвестиційного договору полягає у меті правочину. Інвестиційний договір має на меті отримання інвестором доходу або іншої майнової вигоди, тоді як спільна діяльність спрямована на досягнення спільного результату, без домінування одного учасника над іншими. Визначальним критерієм правової кваліфікації договору є не лише наявність інвестиційного складника, а й характер взаємодії сторін, їхні права, обов'язки та спосіб розподілу отриманого результату. Договір про спільну діяльність ґрунтується на рівноправності учасників, спільності їхніх вкладів та спільному управлінні процесом досягнення результату. Його конструкція відрізняється від договору підряду, де існує зустрічне зобов'язання: підрядник виконує певну роботу, а замовник її приймає та оплачує. У договорі підряду кінцевий результат стає власністю замовника, а підрядник отримує винагороду, не беручи участі у подальшому розподілі результатів. Таким чином, правова кваліфікація правочину як договору про спільну діяльність можлива за умови наявності сукупності відповідних ознак. Якщо договір передбачає лише фінансування без участі у спільному управлінні та розподілі результатів, або якщо одна сторона виконує роботи за оплату, він набуває ознак підряду чи інвестиційного договору, а не спільної діяльності (постанова ВС від 29.01.2025 у справі №924/1014/23).
Відповідно до ч.1 ст. 875 ЦК України за договором будівельного підряду підрядник зобов'язується збудувати і здати у встановлений строк об'єкт або виконати інші будівельні роботи відповідно до проектно-кошторисної документації, а замовник зобов'язується надати підрядникові будівельний майданчик (фронт робіт), передати затверджену проектно-кошторисну документацію, якщо цей обов'язок не покладається на підрядника, прийняти об'єкт або закінчені будівельні роботи та оплатити їх.
За договором підряду на капітальне будівництво одна сторона (підрядник) зобов'язується своїми силами і засобами на замовлення другої сторони (замовника) побудувати і здати замовникові у встановлений строк визначений договором об'єкт відповідно до проектно-кошторисної документації або виконати зумовлені договором будівельні та інші роботи, а замовник зобов'язується передати підряднику затверджену проектно-кошторисну документацію, надати йому будівельний майданчик, прийняти закінчені будівництвом об'єкти і оплатити їх ( ч.1 ст.318 ГК України, що діяла на момент укладення договору). Договори підряду (субпідряду) на капітальне будівництво укладаються і виконуються на загальних умовах укладання та виконання договорів підряду в капітальному будівництві, затверджених Кабінетом Міністрів України, відповідно до закону (ч.1 ст. 323 ГК України).
У пункті 5 Загальних умов укладення та виконання договорів підряду в капітальному будівництві, затверджених постановою Кабінету Міністрів України №668 від 01.08.2005, визначено, що істотними умовами договору підряду є: найменування та реквізити сторін; місце і дата укладення договору підряду; предмет договору підряду; договірна ціна; строки початку та закінчення робіт (будівництва об'єкта); права та обов'язки сторін; порядок забезпечення виконання зобов'язань за договором підряду; умови страхування ризиків випадкового знищення або пошкодження об'єкта будівництва; порядок забезпечення робіт проектною документацією, ресурсами та послугами; порядок залучення субпідрядників; вимоги до організації робіт; порядок здійснення замовником контролю за якістю ресурсів; умови здійснення авторського та технічного нагляду за виконанням робіт; джерела та порядок фінансування робіт (будівництва об'єкта); порядок розрахунків за виконані роботи; порядок здачі-приймання закінчених робіт (об'єкта будівництва); гарантійні строки якості закінчених робіт (експлуатації об'єкта будівництва), порядок усунення недоліків; відповідальність сторін за порушення умов договору підряду; порядок врегулювання спорів; порядок внесення змін до договору підряду та його розірвання.
Відповідно до пункту 15 цих умов у договорі підряду сторони зобов'язані визначити найменування об'єкта будівництва та його місцезнаходження, основні параметри (потужність, площа, об'єм тощо), склад та обсяги робіт, які передбачені проектною документацією та підлягають виконанню підрядником, інші показники, що характеризують предмет договору.
Аналізуючи правову природу спірного договору, суд першої інстанції виходить із його змісту, який свідчить про те, що сторони уклали правочин саме з метою спільного будівництва багатоквартирного житлового будинку, що за своєю суттю відповідає ознакам договору про спільну діяльність, передбаченим статтями 1130,1131 Цивільного кодексу України. Так, у спірному договорі сторони не передбачили договірної ціни, строків початку та закінчення будівництва об'єкту та інших наведених вище істотних умов договору будівельного підряду. Спірний договір хоча і визначає, що об'єктом будівництва є житловий комплекс, однак не вказано чітко кількість будинків, які планується збудувати, кількість поверхів та площа. За умовами договору сторони не діяли у правовідносинах "замовник - підрядник". Так, сторона 1 не замовляла у сторони 2 (ТОВ "Енерджі Плюс Україна") будівництво об'єкта і не сплачувало йому винагороди. Відсутність таких зобов'язань свідчить про те, що спірний договір не може бути кваліфікований як договір підряду, оскільки у ньому відсутня ключова ознака підрядних правовідносин - виконання однією стороною визначеного обсягу робіт за винагороду на користь іншої сторони, яка є замовником.
Ознакою договору підряду є те, що виконання підрядних робіт не спричиняє переходу права власності на їх результат до підрядника (постанова Верховного Суду від 29.01.2025 у справі №924/1014/23). Водночас, як убачається з п.4.4 договору з моменту підписання договору сторона 1 передає стороні 2 майнові права на 100% об'єкту будівництва, в тому числі на майнові права на 100% об'єкту інвестування в об'єкті будівництва для подальшого відчуження та подальшої передачі фізичним та юридичним особам. Так, колегія суддів погоджується із висновком суду першої інстанції про те, що спірний договір не містить ознак, характерних договору підряду в капітальному будівництві.
Натомість сторони визначили, що предметом спірного договору є зобов'язання сторін збудувати об'єкт житловий комплекс, і для реалізації договору замовник фактично зобов'язався забезпечити державну реєстрацію права користування земельною ділянкою, на якій планується забудова, а підрядник прийняв на себе усі інші функції замовника фінансування будівництва (за власні та залучені кошти), укладення договорів з підрядниками на свій розсуд без погодження із замовником, виготовлення проектно-кошторисної документації. Суд першої інстанції дійшов законного висновку про те, що такі умови характерні для договору про спільну діяльність.
Відповідно до ст.244 ЦК України представництво, яке ґрунтується на договорі, може здійснюватися за довіреністю. Представництво за довіреністю може ґрунтуватися на акті органу юридичної особи. Довіреністю є письмовий документ, що видається однією особою іншій особі для представництва перед третіми особами. Довіреність на вчинення правочину представником може бути надана особою, яку представляють (довірителем), безпосередньо третій особі. Довіреність від імені юридичної особи видається її органом або іншою особою, уповноваженою на це її установчими документами (ст.246 ЦК України).
При укладенні оспорюваного договору від імені МОУ виступало Західне управління капітального будівництва МОУ на підставі Положення про Західне управління капітального будівництва, від імені якого на підставі довіреності №220/386/д від 10.11.2016 діяв тимчасово виконуючий обов'язки начальника Винарський В.В. Зазначена довіреність видана Міністерством оборони України без права передоручення строком до 31.12.2016.
Цією довіреністю уповноважено тимчасово виконуючого обов'язки начальника Західного управління капітального будівництва Міністерства оборони України Винарського В.В. на підписання від імені Міністерства оборони України за погодженням із Головним квартирно-експлуатаційним управлінням Збройних Сил України договорів (додаткових угод) на проведення землевпорядних робіт, здійснення дій щодо державної реєстрації земельних ділянок, державної реєстрації речових прав на них (права державної власності та права постійного користування земельними ділянками за Міністерством оборони України) за небюджетні кошти, серед іншого, за адресою: вул. Княгині Ольги, 1-5, м. Львів, а також для інших дій та правочинів, пов'язаних з їх виконанням.
Суд першої інстанції встановив, що довіреність, на підставі якої тимчасово виконуючий обов'язки начальника Західного управління капітального будівництва Винарський В.В. підписав від імені Міністерства оборони України оспорюваний договір, не передбачала повноважень на його підписання чи підписання будь-яких інших договорів про будівництво на зазначених у довіреності земельних ділянках.
У преамбулі оспорюваного договору також зазначено, що замовник діє на підставі Положення про Західне управління капітального будівництва МОУ, затвердженого наказом №23 від 17.06.2003.
Тимчасове виконання обов'язків начальника Західного управління капітального будівництва покладено на Винарського В.В. відповідно до наказу Міністра оборони України №28-ДП від 21.08.2015, наказом Міністра оборони України №22-ДП від 07.07.2017 Винарського В.В. увільнено від тимчасового виконання обов'язків начальника Західного управління капітального будівництва.
Відповідно до пункту 1 Положення Західне управління капітального будівництва МОУ є державною госпрозрахунковою організацією МОУ, що призначене для забезпечення виконання завдань капітального будівництва житла для військовослужбовців і членів їх сімей, об'єктів призначення для потреб ЗСУ з метою підтримання їх у стані бойової та мобілізаційної готовності.
У пункті 11 Положення зазначено, що начальник управління за погодженням з управлінням капітального будівництва та придбання житла Головного управління розквартирування військ і капітального будівництва МОУ укладає угоди на капітальне будівництво житла для військовослужбовців та членів їх сімей, придбання та обмін квартир, надання послуг та інші угоди в межах своєї компетенції.
У п.5.39 постанови Верховного Суду від 29.01.2025 у справі №924/1014/23 зазначено: “ураховуючи, що укладений договір за своїм змістом відповідає ознакам договору про спільну діяльність, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про необхідність його погодження з управлінням капітального будівництва об'єктів житла Головного управління розквартирування військ і капітального будівництва МОУ».
Отже, Положення передбачає погодження укладення такої угоди з Головним управлінням розквартирування військ і капітального будівництва МОУ, і в будь-якому випадку, не наділяє Управління укладати договір на будівництво саме від імені МОУ, тому договір не відповідає вимогам закону.
Крім того, суд першої інстанції звернув увагу, що за умовами п.4.2.4 договору сторона 1 зобов'язана протягом 3 місяців з дати його підписання списати нерухоме майно, яке знаходиться на земельній ділянці, здійснити його розбирання/демонтаж та звільнити будівельний майданчик від цього майна. Згідно інформаційної довідки від 08.09.2016 з реєстру речових прав на нерухоме майно на земельній ділянці знаходиться будівля №119 площею 102,6 кв.м.; власник - Міністерство оборони України. Реалізація цього пункту призведе до втрати Міністерством оборони України права власності на нерухоме майно. На вчинення таких дій Винарський В.В. довіреністю також не був уповноважений.
Суд першої інстанції зауважив, що судами уже неодноразово досліджувалася довіреність №220/386/д від 10.11.2016, на підставі якої діяв тимчасово виконуючий обов'язки начальника Винарський В.В., і суди робили висновки, що така не надавала повноважень на укладення договорів про будівництво житлових комплексів, тому відповідні договори визнавалися недійсними (наприклад, справи №914/1435/17, 914/1436/17, №914/1468/17, №914/1469/17, 914/1470/17).
Відповідно до Закону України “Про використання земель оборони» землями оборони визнаються землі, надані для розміщення і постійної діяльності військових частин, установ, військово-навчальних закладів, підприємств та організацій Збройних Сил України, інших військових формувань, утворених відповідно до законів України. Згідно ч.1-2 ст.77 ЗК України землями оборони визнаються землі, надані для розміщення і постійної діяльності військових частин, установ, військово-навчальних закладів, підприємств та організацій Збройних Сил України, інших військових формувань, утворених відповідно до законодавства України. Землі оборони можуть перебувати лише в державній власності.
Спеціальні положення Земельного кодексу України та законодавства, яке регулює правовий режим земель оборони передбачають належність земельних ділянок до земель оборони фактично за їх суб'єктною ознакою - надання їх для розміщення і постійної діяльності військових частин, установ, військово-навчальних закладів, підприємств та організацій Збройних Сил України, інших військових формувань, утворених відповідно до законодавства України (цю правову позицію викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 25.06.2019 у справі №924/1473/15).
У постанові Верховного Суду від 20.03.2018 у справі №914/1075/17 за позовом заступника військового прокурора Західного регіону України в інтересах держави в особі МОУ до ЗУКБ МОУ та ТОВ “Енерджі Плюс Україна», за участю третіх осіб про визнання недійсним спірного договору, який є предметом розгляду у цій справі № 914/475/22, укладеного між відповідачем 1 та відповідачем 2, зазначено, що суди першої та апеляційної інстанцій розглядаючи справу, не дали належної оцінки встановленій ними обставині, що згідно п. 2 ухвали міської ради від 01.06.1995 № 157 (на підставі даної ухвали КЕУ ПрикВО видано державний акт на право постійного користування землею серії І-ЛВ № 001518 від 26.05.1997) спірна земельна ділянка надана в постійне користування КЕУ ПрикВО, а, отже, мають місце порушення ст. 1 Закону України “Про використання земель оборони» та ч. 1 ст. 77 Земельного кодексу України, тому суди першої та апеляційної інстанцій, розглядаючи справу №914/1075/17 дійшли помилкового висновку, що така ділянка не належить до земель оборони. Поряд з цим, на момент укладення договору користувачем ділянки було КЕУ ПрикВО, а на даний час - КЕВ м. Львова. Незважаючи на це, без наявності згоди користувача ділянки або відповідного рішення МО України чи власника ділянки (Львівської ОДА), відповідач 1 уклав оспорюваний договір, розпорядившись земельною ділянкою, яка не перебувала в його користуванні та не надавалася йому у відповідне користування.
У постанові Верховного Суду від 24.09.2024 у справі № 914/475/22 вказав, як свідчать матеріали справи за змістом пункту 1.1.2 спірного договору Міністерство оборони України є користувачем земельної ділянки. Тому суд першої інстанції правильно дійшов висновку, що спірна земельна ділянка належить до земель оборони.
Згідно з ч.2 ст. 4 Закону України “Про використання земель оборони» землі оборони можуть використовуватися для будівництва об'єктів соціально-культурного призначення, житла для військовослужбовців та членів їхніх сімей, а також соціального та доступного житла без зміни їх цільового призначення.
Постановою КМУ №715 від 06.07.2011 затверджено Порядок організації будівництва житла для військовослужбовців та членів їх сімей на земельних ділянках, що належать до земель оборони, де передбачено, що будівництво житла здійснюється на конкурсних засадах і критерієм визначення переможця конкурсу є максимальна кількість житла (кількість квартир та загальна площа житла), що може отримати організатор конкурсу.
У спірних правовідносинах конкурсу щодо забудови спірної ділянки проведено не було.
Саме власнику або користувачу земельної ділянки належить право її забудови, тобто відповідне право особа набуває з моменту набуття у власність або користування ділянки у встановленому законом порядку (постанови ВС від 15.06.2021 у справі № 916/585/18 (916/1051/20), від 04.06.2024 у справі № 910/11425/21). Для того, щоб особа мала право здійснювати забудову земельної ділянки та в результаті набула право власності на збудований об'єкт, їй має бути передано у власність чи в користування земельну ділянку під забудову. Таким чином, право на забудову земельної ділянки та функції замовника будівництва нерозривно пов'язані з правом власності особи на земельну ділянку або правом користування земельною ділянкою, наданою для будівництва; функції замовника будівництва можуть перейти до іншої особи у разі набуття такою особою статусу замовника будівництва, а для цього необхідно набути належним чином оформлене право користування.
Колегія суддів погоджується із висновком суду першої інстанції про те, що умови ж оспорюваного договору фактично спрямовані на передачу права забудови земельної ділянки, яка належить до земель оборони, в обхід визначеної законом процедури, що є порушенням законодавства.
Згідно зі ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).
Відповідно до статей 16, 203, 215 ЦК України для визнання судом оспорюваного правочину недійсним необхідним є: (1) пред'явлення позову однією із сторін правочину або іншою заінтересованою особою; (2) наявність підстав для оспорення правочину; (3) встановлення, чи порушується (не визнається або оспорюється) суб'єктивне цивільне право або інтерес особи, яка звернулася до суду. Таке розуміння визнання правочину недійсним, як способу захисту, є усталеним у судовій практиці.
У постанові Верховного Суду від 17.06.2021 у справі № 761/12692/17 визначено, що тлумачення статей 215, 216 Цивільного кодексу України свідчить, що для визнання судом оспорюваного правочину недійсним необхідним є: пред'явлення позову однією із сторін правочину або іншою заінтересованою особою; наявність підстав для оспорення правочину; встановлення, чи порушується (не визнається або оспорюється) суб'єктивне цивільне право або інтерес особи, яка звернулася до суду. Як наявність підстав для визнання оспорюваного правочину недійсним, так і порушення суб'єктивного цивільного права або інтересу особи, яка звернулася до суду, має встановлюватися саме на момент вчинення оспорюваного правочину.
Оскільки уповноважена особа МОУ не підписувала спірний договір, то такий порушує права міністерства. І хоча наявність цього договору порушує також і інтереси ЛОДА як власника земельної ділянки, адже передбачає забудову земельної ділянки всупереч визначеному законом порядку та без згоди власника, а реалізація умов такого договору і забудова ділянки житловою нерухомістю фактично призведе до зміни форми власності - з державної на приватну і власник згодом втратить право власності на таку ділянку, на момент вчинення правочину мало місце порушення прав та інтересів саме МОУ. Отже, суд першої інстанції правильно встановив, що вимога прокурора в інтересах МОУ про визнання договору недійсним є правомірною.
Верховний Суд у постанові від 20.07.2021 у справі № 911/1605/20 наголосив, що частина 3 статті 92 Цивільного кодексу України надає юридичне значення обмеженням повноважень представника юридичної особи у відносинах із третіми особами, зокрема, у випадках, коли така особа за обставинами справи не могла не знати про відповідні обмеження. Суд касаційної інстанції зазначив, що з огляду на наявність посилання в договорі на здійснення повноважень представником однієї зі сторін на підставі статуту, ознайомлення її контрагентів з обсягом повноважень такої особи відповідно до змісту статуту входить у межі звичайної обачності при укладенні договору. Така правова позиція викладена Верховним Судом, зокрема, у постановах від 09.04.2019 у справі № 924/491/17 та 31.07.2019 у справі № 910/2030/18.
У спірних правовідносинах у довіреності, на підставі якої діяв Винарський В.В., і на яку є посилання в договорі, були прописані його повноваження, серед яких не було повноваження на укладення спірного договору.
У постанові Верховного Суду від 20.03.2018 у справі №914/1075/17 зазначається, що схвалення дій представника може бути виражено у будь-якій формі, яка проте однозначно має свідчити про волю принципала на визнання правочину, вчиненого представником з перевищенням повноважень. При оцінці судами обставин, що свідчать про схвалення правочину особою, яку представляла інша особа, необхідно брати до уваги, що незалежно від форми схвалення воно повинно виходити від органу або особи, уповноваженої відповідно до закону, установчих документів або договору вчиняти такі правочини або здійснювати дії, які можуть розглядатися як схвалення.
Суд першої інстанції спростував позицію відповідача 2 про схвалення договору міністерством, що не підтверджується матеріалами справи, а саме: акт зарахування квартири від імені МОУ підписував також ОСОБА_1 , а додаткова угода від 18.08.2020 до договору про будівництво житлового комплексу від 26.11.2016, на яку покликається ТОВ “Енерджі Плюс Україна», визнана судом недійсною з моменту укладення (справа №914/221/21). Щодо сплати відповідачем коштів у сумі 75000,00 грн, то такі оплачені не МОУ, а Західному управлінню капітального будівництва, яке є окремою юридичною особою.
Відповідно до ч. 1 ст. 78 ЗК України право власності на землю - це право володіти, користуватися і розпоряджатися земельними ділянками. Згідно з п. “в» ст. 80 ЗК України суб'єктами права власності на землю є держава, яка реалізує це право через відповідні органи державної влади,- на землі державної власності. Пунктом “в» ч. 4 ст. 84 ЗК України передбачено, що до земель державної власності, які не можуть передаватися у приватну власність належать землі оборони.
Суд першої інстанції застосував правову позицію Великої Палати Верховного Суду, викладену у постанові від 18.01.2023 у справі №488/2807/17 про те, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном (ст.391 ЦК України). За змістом цієї статті негаторний позов застосовується для захисту від порушень, не пов'язаних із позбавленням володіння, а не для захисту права володіння, яке належить власнику незалежно від вчинених щодо нього порушень (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц (пункт 71)). Захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється шляхом відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав, і запобігання вчиненню дій, що порушують права або створюють небезпеку порушення прав (пункт “б» частини третьої ст.152 ЗК України).
Фізичне зайняття особою, за якою не зареєстроване право власності на нерухоме майно, не позбавляє власника фактичного володіння, але створює перешкоди у здійсненні ним права користування своїм майном. Інакше кажучи, зайняття земельної ділянки, зокрема фактичним користувачем, треба розглядати як таке, що не є пов'язаним із позбавленням власника його володіння цією ділянкою. У таких випадках її власник має право вимагати усунення цих перешкод (постанова Великої Палати Верховного Суду від 23.11.2021 у справі № 359/3373/16-ц (пункти 70-71)), зокрема заявити негаторний позов про демонтаж спорудженого на земельній ділянці об'єкта нерухомого майна. З урахуванням наведеного, визначальним критерієм для розмежування віндикаційного та негаторного позовів є відсутність або наявність у позивача володіння майном; відсутність або наявність в особи володіння нерухомим майном визначається, виходячи з принципу реєстраційного підтвердження володіння; особа, до якої перейшло право власності на об'єкт нерухомості, набуває щодо нього всі правоможності власника, включаючи право володіння (постанова Великої Палати ВС від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц (пункт 72)). … усунення володіючому власникові перешкод у користуванні та розпорядженні цією ділянкою може відбуватися, зокрема, шляхом знесення спорудженого на ній об'єкта нерухомості.
Згідно з даними Державного реєстру речових прав на нерухоме майно право власності (форма власності державна) на земельну ділянку, яка є предметом оспорюваного договору, зареєстровано 28.08.2017 за Львівською ОДА. Цю земельну ділянку площею 6,22 га по вул. Княгині Ольги, 1-5 у м.Львові передано як будівельний майданчик ТОВ “Енерджі Плюс Україна», що підтверджується актом від 26.11.2016 приймання-передачі будівельного майданчику до договору про будівництво житлового комплексу, і про наявність огорожі на переданій ділянці у акті приймання-передачі нічого не вказано. На час розгляду справи частина зазначеної земельної ділянки площею 1,6080 га огороджено парканом як будівельний майданчик. Це визнали і учасники справи у судовому засіданні під час розгляду справи судом першої інстанції, та пояснили, що огорожа була встановлена у серпні 2018 року.
Матеріали справи свідчать, що встановлення спірної огорожі відбулося уже після реєстрації права власності на ділянку за ЛОДА, хоча ЛОДА як власник ділянки дозволу на встановлення не давала.
Однією з позовних вимог є вимога про звільнення земельної ділянки шляхом демонтажу огорожі. І хоча ЛОДА на момент укладення договору ще не була зареєстрована як власних земельної ділянки, це не змінює того, що земельна ділянка у цей момент перебувала у державній власності. Суд першої інстанції уже констатував, що укладений договір суперечить закону і є підстави для визнання його недійсним з моменту укладення. Отже, встановлена огорожа на земельній ділянці порушує інтереси держави, і ЛОДА як орган, через який держава реалізує право власності на землю, і який з 28.08.2017 зареєстрований як власник, може бути позивачем у цьому спорі за вимогою про звільнення земельної ділянки шляхом демонтажу огорожі.
Колегія суддів відхиляє пояснення відповідача 2 про те, що товариству не було відомо хто встановив огорожу. Так, суд першої інстанції встановив, що земельна ділянка передавалася ТОВ “Енерджі Плюс Україна» без огорожі, яка була встановлена уже після того, як ділянка була передана відповідачу 2 за актом прийому-передачі. Тому тягар доведення того, що огорожа була змонтована іншою особою, несе ТОВ “Енерджі Плюс Україна». Саме відповідача 2 повинен був довести, що на земельній ділянці, яка йому була передана для будівництва, встановлював огорожу хтось інший. Цього відповідач 2 не зробив, тому суд першої інстанції дійшов законного висновку, що вимога про звільнення частини земельної ділянки шляхом демонтажу огорожі заявлена в інтересах власника ЛОДА до ТОВ “Енерджі Плюс Україна» є правомірною.
Також, колегія суддів погоджується із висновками суду першої інстанції про те, що у цій справі земельна ділянка не повертається стороні спірного договору (МОУ) у порядку реституції. Вимога про звільнення земельної ділянки заявлена в інтересах ЛОДА, яка не є стороною спірного договору, але яка на час розгляду справи є власником земельної ділянки.
У постанові Верховного Суду від 21.04.2021 у справі № 552/6997/19 зазначається, що тлумачення статті 216 ЦК України свідчить, що слід відмежовувати правові наслідки недійсності правочину і правові наслідки виконання недійсного правочину; до правових наслідків недійсності правочину належить те, що він не створює юридичних наслідків. Окрім цього, якщо у зв'язку із вчиненням недійсного правочину другій стороні або третій особі завдано збитків та моральної шкоди, вони підлягають відшкодуванню винною стороною; правові наслідки виконання двостороннього недійсного правочину охоплюють собою двосторонню реституцію; законом можуть бути встановлені особливі умови застосування наслідків визначених в статті 216 ЦК або особливі правові наслідки окремих видів недійсних правочинів. Суду надається самостійно застосувати наслідки недійсності тільки нікчемного правочину (постанова Верховного Суду від 30.10.2019 у справі №320/2617/17).
У постанові від 27 листопада 2019 року в справі №396/29/17 Верховний Суд наголосив, що системне тлумачення абзацу 1 частини 1 статті 216 ЦК України та пункту 1 частини 3 статті 1212 ЦК України свідчить, що: (а) законодавець не передбачив можливість здійснення односторонньої реституції; (б) правила абзацу 1 частини першої статті 216 ЦК України застосовуються тоді, коли відбувається саме двостороння реституція; (в) в тому разі, коли тільки одна із сторін недійсного правочину здійснила його виконання, то для повернення виконаного підлягають застосуванню положення глави 83 ЦК України. Тому якщо відповідач 2 вважає, що він здійснив виконання недійсного правочину, він вправі захищати свої права згідно Глави 83 ЦК України.
Отже, суд першої інстанції дійшов правильного висновку, що обраний прокурором спосіб захисту інтересів держави є належним та ефективним, адже дозволить припинити порушення у вигляді укладення від імені МОУ правочину неуповноваженою особою з перевищенням повноважень, припинити забудову земельної ділянки в обхід визначеної законом процедурі, запобігти переходу земель оборони у приватну власність, а також усунути перешкоди у користуванні власнику земельною ділянкою шляхом демонтажу огорожі.
Відповідно до п.1 Положення Західного управління капітального будівництва МОУ, затвердженого наказом Міністерства оборони України від 17.06.2003 № 23, це управління є державною госпрозрахунковою організацією МОУ та призначене для забезпечення виконання завдань капітального будівництва житла для військовослужбовців і членів їх сімей, об'єктів військового призначення для потреб ЗСУ з метою підтримання їх у стані бойової та мобілізаційної готовності. Органом управління відповідача 1 є МОУ. Згідно із п. 5 вищевказаного Положення ЗУКБ МОУ є самостійним господарюючим суб'єктом, може від свого імені набувати майнових і особистих немайнових прав, нести обов'язки, бути позивачем і відповідачем у судах загальної юрисдикції України, отримує прибуток від здійснення госпрозрахункової діяльності і розподіляє його згідно з чинним законодавством.
ЗУКБ МОУ є самостійною юридичною особою, яка здійснює господарську діяльність, відповідно до Положення. Отже, ЗУКБ МОУ не є як органом державної влади, так і суб'єктом владних повноважень, а тому в цьому випадку відсутнє об'єднання в одній особі позивача 2 (МОУ) та відповідача 1 (ЗУКБ МОУ).
У згадуваній уже справі №914/1436/17 рішенням господарського суду Львівської області і від 02.05.2018, залишеним без змін постановою Західного апеляційного господарського суду від 10.12.2018, позов заступника військового прокурора Західного регіону України в інтересах держави в особі органу уповноваженого здійснювати функції у спірних відносинах - позивача МОУ до відповідача 1 Західного управління капітального будівництва МОУ та відповідача 2 ТзОВ "Культура інформації" задоволено; визнано недійсним з моменту укладення договір про будівництво житлового комплексу за адресою: Мукачівський гарнізон, військове містечко № 12, Закарпатська область, м. Мукачево, вул. Зріні, 153, укладений 26 листопада 2016 року між МОУ в особі Західного управління капітального будівництва МОУ та ТзОВ “Культура Інформації». Приймаючи рішення, господарський суд дійшов висновків, що довіреністю № 220/386/д від 10.11.2016, на підставі якої діяв тимчасово виконуючий обов'язки начальника Винарський В.В. представник Західного управління капітального будівництва МОУ, не було передбачено повноважень на укладення саме спірного договору; в матеріалах справи відсутні докази погодження такого договору з Управлінням капітального будівництва та придбання житла Головного управління розквартирування військ і капітального будівництва Міністерства оборони України; спірний договір, всупереч вимогам законодавства, був укладений без проведення конкурсу.
Верховний Суд, переглядаючи судові рішення, погодився з такою оцінкою першої та апеляційної інстанції, не побачив збігу в одній особі позивача (МОУ) та одного з відповідачів (Західного управління капітального будівництва МОУ) і постановою Верховного Суду від 20.03.2019 залишив судові рішення без змін.
Суд першої інстанції з'ясовував відсутність збігу у спірних правовідносинах в одній особі позивача (Міністерства оборони України) та відповідача(Західного управління капітального будівництва Міністерства оборони України) на виконання вказівок викладених у постанові Верховного Суду. Натомість, наведені правові позиції скаржником не є релевантними до спірних правовідносин.
Щодо заяви відповідача 2 про застосування позовної давності, то порушення цього строку мотивоване тим, що позовна давність щодо вимог про визнання договору недійсним почалася з моменту укладення договору 26.11.2016, а позов подано 22.02.2022. Товариство зазначило, що прокурор не довів поважності причин пропуску позовної давності. Натомість прокурор подав клопотання про визнання поважними причин пропуску позовної давності, наголошував на поважності причин пропуску позовної давності в інтересах МОУ у зв'язку з тривалим (31.05.2017-15.12.2021) розглядом справи № 914/1075/17 з посиланням на постанову Великої Палати ВС від 29.06.2021 у справі № 904/3405/19. Щодо ЛОДА, то прокурор зазначає, що строк звернення до суду не був порушений.
Відповідно до ст. 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Статтею 257 ЦК України передбачено, що загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки. Спеціальна позовна давність в один рік застосовується, зокрема, до вимог про стягнення неустойки (штрафу, пені) (ст. 258 ЦК України). Згідно ст. 267 ЦК України позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові. Тобто, неподання позову впродовж встановлених законом строків призводить до втрати права на позов в розумінні можливості судовим порядком здійснити належне особі цивільне право, позбавляє цивільне суб'єктивне право здатності до примусового виконання проти волі зобов'язаної особи. Однак, якщо суд визнає поважними причини пропуску позовної давності, порушене право підлягає захисту (ч.5 ст.267 ЦК Україн).
Частиною 1 статті 261 Цивільного кодексу України встановлено, що перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.
Суд першої інстанції констатував, що позовна давність для позивача 2 (МОУ) як сторони договору почалась з дати його укладення - 26.11.2016 і оскільки позов подано 21.02.2022, така є пропущеною, адже позовна давність не переривається у разі пред'явлення позову, який суд залишив без розгляду (ст.265 ЦК України).
Разом з тим, прокурор і позивач 2 просили визнати поважними причини пропуску позовної давності, мотивуючи це тривалим розглядом справи № 914/1075/17 за позовом заступника військового прокуратура Західного регіону України в інтересах держави в особі МОУ до Західного управління капітального будівництва МОУ та ТОВ "Енерджі Плюс Україна" про визнання недійсним з моменту укладення договору від 26.11.2016 про будівництво житлового комплексу за адресою: Львівський гарнізон, військове містечко №1, м. Львів, вул. Княгині Ольги.
Закон не наводить переліку причин, які можуть бути визнані поважними для захисту порушеного права, у випадку подання позову з пропуском позовної давності. При цьому поважними причинами при пропущенні строку позовної давності є такі обставини, які роблять своєчасне пред'явлення позову неможливим або утрудненим.
Велика Палата ВС у постанові від 29.06.2021 у справі №904/3405/19 відзначили, що перебування справи у провадженні судових органів, вчинення в ній передбачених законом дій, на думку добросовісного розсудливого спостерігача, виключає необхідність вчинення процесуальних дій, спрямованих на припинення цього процесу, а саме подачі інших позовів, заяв про закриття провадження у справі тощо.
З обставин справи видно, що позов у справі №914/1075/17 надійшов на адресу суду 30.05.2017, а постановою від 15.12.2021 Верховний Суд залишив його без розгляду. Суд першої інстанції погодився із прокурором, що перебування у провадженні господарських судів справи №914/1075/17 давали йому та міністерству підстави вважати, що права МОУ (позивача у справі №914/1075/17) будуть захищені в цьому судовому провадженні. І допоки справа №914/1075/17 перебувала у провадженні судів різних інстанцій, у МОУ були відсутні підстави для звернення до суду із самостійним позовом, адже згідно п.3 ч.1 ст.175 ГПК України суддя відмовляє у відкритті провадження у справі, якщо у провадженні цього чи іншого суду є справа із спору між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав. Крім того, як відзначає Велика Палата ВС, перебування справи №914/1075/17 у провадженні судових органів, вчинення в ній передбачених законом дій, на думку добросовісного розсудливого спостерігача - МОУ, виключає необхідність вчинення процесуальних дій, спрямованих на припинення цього процесу, а саме подачі інших позовів.
Після завершення розгляду справи №914/1075/17 МОУ не вжило самостійних заходів для звернення до суду з позовом, а лише листом №503/351 від 13.01.2022 Головне управління майна та ресурсів МОУ повідомило прокуратуру регіону про те, що жодних погоджень на укладення оспорюваного договору ними не надавалося і у разі звернення прокурора до суду з відповідним позовом МОУ буде забезпечено участь представника під час судового розгляду. 21.02.2022 прокурором подано позов і 01.03.2022 відкрито провадження у цій справі (№ 914/475/22).
Враховуючи зазначене, колегія суддів погоджується із висновком місцевого господарського суду про те, що причини пропуску МОУ строку позовної давності щодо звернення до суду з вимогою про визнання договору недійсним є поважними і право підлягає захисту.
Щодо вимоги про демонтаж огорожі, то така заявлена в інтересах ЛОДА. Як уже зазначалося, на момент укладення спірного договору та підписання акту приймання передачі на земельній ділянці огорожі не було, вона була встановлена у серпні 2018 року. ЛОДА у відповіді від 09.02.2022 на лист прокуратури від 31.01.2022 та у відповіді на відзив на позовну заяву зазначила про те, що про наявність спірних правовідносин дізналася лише із зазначеного листа прокуратури регіону і наголосила, що не була учасником справи №914/1075/17.
Так, Верховний суд у своїй постанові вказав, що позивач готуючи документи для здійснення державної реєстрації права власності на спірну земельну ділянку (дата державної реєстрації - 28.08.2017) міг та мав дізнатись про порушення його прав як власника спірної земельної ділянки саме 28.08.2017. Однак, виходячи з вимог Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України, спрямованих на забезпечення додаткових соціальних та економічних гарантій у зв'язку з поширенням коронавірусної хвороби (COVID-19)" строки, визначені статтями 257, 258, 362, 559, 681, 728, 786, 1293 Цивільного кодексу України продовжуються на строк дії такого карантину.
За відсутності доказів протилежного, суд першої інстанції дійшов обгрунтованого висновку про те, що у ЛОДА не пропущений строк для звернення за захистом свого права. Крім того, ця вимога є негаторною і може бути заявлена протягом усього часу існування порушення.
Щодо інших аргументів сторін, суд першої інстанції зазначив, що вони були досліджені у судовому засіданні та не наводяться у рішенні, позаяк не покладаються судом в його основу, тоді як Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча п. 1 ст. 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (справа “Серявін проти України», рішення від 10.02.2010). Крім того, аналогічна правова позиція викладена в Постанові Верховного Суду від 26.06.2018 у справі №127/3429/16-ц.
Відповідно до ст. 316 ГПК України вказівки, що містяться у постанові суду касаційної інстанції, є обов'язковими для суду першої та апеляційної інстанцій під час нового розгляду справи. Постанова суду касаційної інстанції не може містити вказівок для суду першої або апеляційної інстанції про достовірність чи недостовірність того чи іншого доказу, про переваги одних доказів над іншими, про те, яка норма матеріального права повинна бути застосована і яке рішення має бути прийнято за результатами нового розгляду справи.
Колегія суддів вважає за необхідне зазначити, що на виконання вказівок Верховного Суду, викладених у постанові від 24.09.2024 у справі №914/475/22, Господарський суд Львівської області дослідив питання перебігу позовної давності окремо за кожною звернутою позовною вимогою Міністерства Оборони України та Львівської обласної державної адміністрації про визнання недійними договору та зобов'язання звільнити земельну ділянку шляхом демонтажу встановленої огорожі внаслідок фактичної передачі земель оборони під забудову всупереч передбаченому законодавством порядку на користь приватного суб'єкта господарювання, та дійшов висновку, що тривалий розгляд справи № 914/1075/17 є поважними причинами пропуску МОУ строку позовної давності щодо звернення до суду, натомість ЛОДА не пропустила строк для звернення за захистом свого права. Суд з'ясовував, що прокурор звернувся до суду за захистом порушеного права Львівської обласної державної адміністрації, для поновлення якого, окрім визнання недійсним оспорюваного договору, необхідно зобов'язати Товариство з обмеженою відповідальністю “Енерджі Плюс Україна» вчинити дії, а саме звільнити земельну ділянку. Також, суд встановив відсутність збігу у спірних правовідносинах в одній особі позивача (Міністерства оборони України) та відповідача (Західного управління капітального будівництва Міністерства оборони України) у спірних правовідносинах.
Ухвалюючи оскаржене рішення, Господарський суд Львівської області виконав вказівки Верховного Суду, наведені в постанові від 24.09.2024 у справі №914/475/22 відповідно до статті 316 ГПК України.
Також, місцевий господарський суд спростував твердження скаржника про правову природу спірного договору, про категорію спірної земельної ділянки, про суперечливу поведінка позивача-2, про відсутність порушених прав позивача-1, про пропуск строків позовної давності при зверненні до суду з позовом та про збіг в одній особі позивача-1 та відповідача-2, про спосіб захисту порушеного права (інтересів держави).
Висновки суду першої інстанції та встановлені обставини у справі підтверджено під час апеляційного перегляду, натомість доводи апеляційної скарги зводяться до вимог про переоцінку доказів та встановлення інших фактичних обставин справи та відхиляються апеляційним судом за безпідставністю.
Статтею 73 ГПК України передбачено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків.
Згідно з ч.1 ст.74 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.
Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів (ч.1 ст.86 ГПК України).
Враховуючи все наведене вище, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про задоволення позову в повному обсязі.
Доводи скаржника про скасування рішення суду першої інстанції є безпідставними, не спростовують законних і обґрунтованих висновків суду першої інстанції.
Відповідно до ст.236 ГПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню господарського судочинства, визначеному цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.
Суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право, зокрема, залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення (ч.1 ст.275 ГПК України).
Статтею 276 ГПК України передбачено, що суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
З огляду на наведене, колегія суддів дійшла висновку про залишення рішення місцевого господарського суду без змін, а апеляційної скарги - без задоволення.
Судовий збір за подання апеляційної скарги, у відповідності до ст.129 ГПК України, покладається на скаржника.
Керуючись ст.ст.236, 270, 275, 276, 281, 282 Господарського процесуального кодексу України, Західний апеляційний господарський суд,
ухвалив:
Рішення Господарського суду Львівської області від 14 квітня 2025 року у справі № 914/475/22 залишити без змін, а апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю “Енерджі Плюс Україна» - без задоволення.
Матеріали справи № 914/475/22 повернути до Господарського суду Львівської області.
Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення і може бути оскаржена у касаційному порядку у відповідності до вимог ст.ст.286-291 ГПК України.
Повну постанову складено 03 листопада 2025 року
Головуючий (суддя-доповідач) Якімець Г.Г.
Суддя Бойко С.М.
Суддя Бонк Т.Б.