печерський районний суд міста києва
Справа № 757/25229/25-ц
пр. 2-6851/25
06 жовтня 2025 року Печерський районний суд міста Києва в складі:
головуючого - судді Ільєвої Т.Г.,
при секретарі - Романенко Д.С.
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Києві в порядку загального позовного провадження цивільну справу 757/25229/25-ц за позовом ОСОБА_1 до Міністерства внутрішніх справ України про відшкодування моральної шкоди, -
У травні 2025 року позивач звернувся до суду із позовом до Міністерства внутрішніх справ України про відшкодування моральної шкоди.
Так, з обґрунтувань позовної заяви вбачається, що рішенням Київського окружного адміністративного суду по справі №320/24061/23 адміністративний позов ОСОБА_1 до Міністерства внутрішніх справ про визнання протиправних дій та зобов'язання вчинити дії, був задоволений.
Даним рішенням було визнано протиправними дії Міністерства внутрішніх справ Україні щодо повернення без розгляду документів ОСОБА_1 про призначення одноразової грошової допомоги та зобов'язано Міністерство внутрішніх справ України повторно розглянути документи ОСОБА_1 про призначення одноразової грошової допомоги з прийняттям відповідного рішення у відповідності до вимог п. 9 Порядку №850, з урахуванням висновків суду викладених у мотивувальній частині цього рішення.
Таким чином, позивач стверджує, що неправомірними діями відповідача, останньому було завдано моральних страждань, які проявились у психологічному напруженні, розчаруванні та незручності, що виникли внаслідок порушення прав позивача, оскільки на протязі двох років з 2023 по 2025р., позивач не зміг своєчасно скористатися наданим державою правом інваліду другої групи отримати кошти на лікування та додаткові витрати.
З врахуванням зазначеного, позивач звернувся до суду за захистом своїх прав та просить суд стягнути з Міністерства внутрішніх справ України на його користь відшкодування заподіяної моральної шкоди у розмірі 802 800,00 гривень.
09.06.2025 ухвалою суду було відкрито провадження в порядку загального позовного провадження.
26.06.2025 представником відповідача було подано відзив на позовну заяву, в якому зазначено, що Київський окружний адміністративний суд вирішив, зокрема, зобов'язати Міністерство внутрішніх справ України повторно розглянути документи ОСОБА_1 про призначення одноразової грошової допомоги з прийняттям відповідного рішення у відповідності до вимог п. 9 Порядку та умов призначення і виплати одноразової грошової допомоги у разі загибелі (смерті), інвалідності або часткової втрати працездатності без установлення інвалідності працівника міліції, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 21 жовтня 2015 р. № 850, з урахуванням висновків суду викладених у мотивувальній частині цього рішення.
З огляду на зазначене, та, з метою виконання рішення суду, МВС України листом від 16.05.2025 вих. № 11515-2025 звернулось до ліквідаційної комісії ГУМВС України в Дніпропетровській області з вимогою терміново надіслати документи на адресу МВС України для виконання рішення суду в повному обсязі.
Станом на дату подання відзиву до суду, документи, що передбачені пунктом 7 Порядку на адресу МВС України не надходили, що унеможливлює виконання рішення суду в повному обсязі.
Після надходження документів, передбачених Порядком, рішення суду ухвалене на користь позивача буде виконано боржником (МВС України) в повному обсязі.
Також, представник відповідача зазначив, що, враховуючи вимоги ст. 77-79 ЦПК України, останнім не надано жодного належного та допустимого доказу (медичних висновків, експертних досліджень тощо), зі змісту яких вбачалось, що повернення на доопрацювання документів щодо призначення позивачу одноразової грошової допомоги в 2019 листом МВС України від 09.05.2023 вих. № 27403/49-7271-2023, що став підставою для судового розгляду (справа № 320/24061/23) спричинили для останнього моральні страждання.
Таким чином, представник відповідача просив відмовити в задоволенні позовних вимог, у зв'язку з їх необґрунтованістю.
10.07.2025 позивачем було подано відповідь на відзив в якому зазначив, що доводи представника відповідача є безпідставними.
06.10.2025 ухвалою суду було закрито підготовче судове засідання та перейдено до розгляду справи по суті.
Позивач в судове засідання не з'явився, про час та місце розгляду справи повідомлявся належним чином.
Разом з цим, позивачем було направлено заяву про розгляд справи у його відсутність.
Представник відповідача в судове засідання з'явилась, подала заяву про проведення судового засідання без фіксування технічними засобами.
На підставі ч. 2 ст. 247 ЦПК України, фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснювалось.
Суд, виконавши всі вимоги цивільного процесуального законодавства й всебічно перевіривши обставини справи, розглянувши справу у відповідності з нормами матеріального права, що підлягають застосуванню до даних правовідносин, дійшов до наступних висновків.
Так, судовим розглядом встановлено, що листом від 09.05.2023 №27403/49-7271-2023 Департамент пенсійних питань та соціального забезпечення Міністерства внутрішніх справ України повідомив Ліквідаційну комісію ГУМВС України в Дніпропетровській області про те, що при огляді позивача медико-соціальною експертною комісією допущено порушення п. 10 Положення про медико-соціальну експертизу, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 03.12.2009 №1317 "Питання медико-соціальної експертизи" відповідно до якого медико-соціальну експертизу колишнім працівникам міліції проводять комісії спеціалізованого профілю, до складу яких входять представники закладів охорони здоров'я МВС. При проведенні медико-соціальної експертизи відносно позивача представники закладів охорони здоров'я МВС до складу комісії не залучалися. При цьому, поліклінікою ДУ "ТМО МВС України по Дніпропетровській області" позивач для проходження МСЕК не скеровувався.
Окрім того, зазначеним листом повідомлено, що, відповідно до наданих матеріалів, при первинному огляді МСЕК, позивачу 14.01.2008 встановлено другу групу інвалідності, у зв'язку з захворюванням пов'язаним з проходженням служби в органах внутрішніх справ строком до 2011 року, при повторному огляді МСЕК, який проводився 11.11.2019, позивачу встановлено другу групу інвалідності, у зв'язку з захворюванням, пов'язаним з проходженням служби в органах внутрішніх справ безтерміново. Тобто, між первинним та останнім оглядом МСЕК пройшло понад два роки, що суперечить умовам п. 4 Порядку №850. Враховуючи, що повторне встановлення 2 групи інвалідності перевищує передбачений п. 4 Порядку граничний дворічний термін, для призначення позивачу одноразової грошової допомоги відповідно до вищезазначеного Порядку законних підстав немає.
Відтак, позивач не погодившись з зазначеним звернувся до Київського окружного адміністративного суду з адміністративним позовом до Міністерства внутрішніх справ про визнання протиправних дій та зобов'язання вчинити дії.
30 вересня 2023 року Київський окружний адміністративний було ухвалено рішення, яким було визнано протиправною бездіяльність відповідача при затвердженні позивачу висновку про призначення одноразової грошової допомоги у відповідності до постанови Кабінету Міністрів України №850 від 21.10.2015 та зобов'язано відповідача вчинити певні дії, затвердити висновок про призначення одноразової грошової допомоги у відповідності до постанови Кабінету Міністрів України №850 від 21.10.2015.
06.05.2025 року, постановою Шостого апеляційного адміністративного суду дане рішення було залишено в силі.
Позивач стверджує, що ршенями судів першої інстанції та апеляційним, визначена протиправність діяння з боку Міністерства внутрішніх справ України по відношенню до позивача, встановлена наявність причинного-наслідкового зв'язку між шкодою і протиправним діянням того, хто її заподіяв та доведена наявність провини останнього в заподіянні шкоди.
Таким чином, позивачу нанесена моральна шкода і відповідно до положень Конституції України , зокрема статей 32, 56, 62 і чинного законодавства, фізичні та юридичні особи мають право на відшкодування моральної (немайнової) шкоди, заподіяної внаслідок порушення їх прав і свобод та законних інтересів.
Так, друга група інвалідності позивачу була встановлена в жовтні 2019 року. Прожитковий мінімум в жовтні 2019 року в Україні складав 2007 грн. X 200 крат = 401 400 гривень.
Відтак, протиправні дії Міністерства внутрішніх справ України нанесли позивачу значні матеріальні збитки в сумі 401 400 гривень, які позивач і просить стягнути.
З врахуванням зазначених підстав, суд прийшов до наступних висноків.
Відповідно до ст. 16 ЦК Україна, кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
Згідно ст. 3 Конституції України, права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави.
Відповідно до ст.124 Конституції України, судові рішення ухвалюються судами іменем України і є обов'язковими до виконання на всій території України.
Частиною 1 статті 4 Цивільного процесуального кодексу України визначено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Згідно зі статтею 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Відповідно до статті 56 Конституції України, кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.
Загальні підстави відповідальності за завдану майнову та моральну шкоду передбачені нормами статей 1166, 1167 ЦК України, відповідно до яких шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності вини.
За змістом ч. 1 ст. 1167 ЦК України, моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини, крім випадків, встановлених частиною другою цієї статті.
Поняття моральної шкоди (немайнової) шкоди і порядок її відшкодування визначається ст. 23 ЦК України.
Зокрема, підставами для відшкодування моральної шкоди можуть бути порушення майнових прав, особистих немайнових прав особи, а також зобов'язань у випадках, передбачених договором або законом.
Спори про відшкодування заподіяної фізичній чи юридичній особі моральної (немайнової) шкоди розглядаються, зокрема: коли право на її відшкодування безпосередньо передбачено нормами Конституції або випливає з її положень; у випадках, передбачених Цивільним кодексом та іншим законодавством, яке встановлює відповідальність за заподіяння моральної шкоди; при порушенні зобов'язань, які підпадають під дію Закону України «Про захист прав споживачів» чи інших законів, що регулюють такі зобов'язання і передбачають відшкодування моральної (немайнової) шкоди.
Відповідно до п. 3 Постанови Пленуму Верховного суду України «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової шкоди)» від 31.03.1995 (зі змінами та доповненнями) під моральною шкодою потрібно розуміти втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань, або інших негативних явищ заподіяних фізичній чи юридичній особі незаконними діями чи бездіяльністю інших осіб.
Згідно з ч. 2 ст. 23 ЦК України, моральна шкода полягає: у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з каліцтвом чи/або іншим ушкодженням здоров'я; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім'ї чи близьких родичів; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку із знищенням чи пошкодженням її майна; у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи.
Відшкодування моральної шкоди - це вчинення стосовно людини, котрій спричинено таку шкоду порушенням її загально соціальних (природних) прав чи свобод, певних дій, які спрямовані на усунення або ж послаблення у неї негативних психічних станів і процесів, викликаних приниженням її гідності внаслідок цього порушення
Право на відшкодування моральної шкоди закріплено і в Конституції України, згідно з якою громадяни мають право на відшкодування моральної (немайнової) шкоди: завданої збиранням, зберіганням, використанням і поширенням недостовірної інформації про громадянина та членів його сім'ї; завданої громадянам незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади; завданої безпідставним засудженням громадян; завданої фізичним і юридичним особам актами і діями, які визнані Конституцією Судом неконституційними.
Право на відшкодування моральної шкоди виникає за наявності передбачених законом умов або підстав відповідальності за заподіяну шкоду.
Виходячи з аналізу ст. 1167 ЦК України, зобов'язання з відшкодування моральної шкоди виникає за наявності: моральної шкоди як наслідку порушення особистих немайнових прав або посягання на інші нематеріальні блага; неправомірних рішень, дій чи бездіяльності заподіювана шкоди; причинного зв'язку між неправомірною поведінкою і моральною шкодою; вини заподіювана шкоди.
Відповідно до положень п.9 постанови Пленуму Верховного Суду України від 31 березня 1995 року №4 «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» передбачено, що розмір відшкодування моральної (немайнової) шкоди суд визначає в межах заявлених вимог залежно від характеру та обсягу заподіяних позивачеві моральних і фізичних страждань, з урахуванням кожному конкретному випадку вини відповідача та інших обставин. Зокрема, враховується характер та обсяг моральних страждань, яких зазнав позивач внаслідок протиправних дій відповідача, час і зусилля, необхідні для відновлення попереднього стану.
Згідно роз'яснень Пленуму Верховного Суду України № 4 від 31.03.1995 р. в п. 5 постанови «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» обов'язковому з'ясуванню при вирішені спору про відшкодування моральної (немайнової) шкоди підлягають: наявність такої шкоди, протиправність діяння її заподіювача, наявність причинного зв'язку між шкодою та протиправними діями заподіювача та вини останнього в її заподіянні. Суд, зокрема, повинен з'ясувати чим підтверджується факт заподіяння позивачеві моральних чи фізичних страждань або втрат немайнового характеру, за яких обставин чи якими діями (бездіяльністю) вони заподіяні, в якій грошовій сумі чи в якій матеріальній формі позивач оцінює заподіяну йому шкоду та з чого він при цьому виходить, а також інші обставини, що мають значення для вирішення спору. За загальними правилами відшкодування шкоди, відшкодування моральної шкоди провадиться у разі, коли незаконні дії певних осіб чи органів завдали моральної втрати громадянинові, призвели до порушення його нормальних життєвих зв'язків, вимагають від нього додаткових зусиль для організації свого життя.
Моральною шкодою визнаються страждання, заподіяні громадянинові внаслідок фізичного чи психічного впливу, що призвело до погіршення або позбавлення можливостей реалізації ним своїх звичок і бажань, погіршення відносин з оточуючими людьми, інших негативних наслідків морального характеру.
Гроші виступають еквівалентом моральної шкоди. Грошові кошти як загальний еквівалент всіх цінностей в економічному розумінні «трансформують» шкоду в загальнодоступне вираження, а розмір відшкодування «обчислює» шкоду.
Розмір визначеної компенсації повинен, хоча б наближено, бути мірою моральної шкоди та відновлення стану потерпілого. При визначенні компенсації моральної шкоди складність полягає у неможливості її обчислення за допомогою будь-якої грошової шкали чи прирівняння до іншого майнового еквіваленту.
Тому грошова сума компенсації моральної шкоди є лише ймовірною, і при її визначенні враховуються характер правопорушення, глибина фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступінь вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, інші обставини, які мають істотне значення, вимоги розумності і справедливості. Визначаючи розмір відшкодування, суд має керуватися принципами розумності, справедливості та співмірності. Розмір відшкодування моральної шкоди має бути не більшим, ніж достатньо для розумного задоволення потреб потерпілої особи, і не повинен приводити до її безпідставного збагачення.
Розмір відшкодування моральної (немайнової) шкоди суд визначає залежно від характеру та обсягу страждань (фізичних, душевних, психічних тощо), яких зазнав позивач, характеру немайнових втрат (їх тривалості, можливості відновлення тощо) та з урахуванням інших обставин. Зокрема, враховуються стан здоров'я потерпілого, тяжкість вимушених змін у його життєвих і виробничих стосунках, ступінь зниження престижу, ділової репутації, час та зусилля, необхідні для відновлення попереднього стану, добровільне - за власною ініціативою чи за зверненням потерпілого - спростування інформації редакцією засобу масової інформації. При цьому суд має виходити із засад розумності, виваженості та справедливості.
Пунктом 5 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 31 березня 1995 року №4 "Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди" передбачено, що обов'язковому з'ясуванню при вирішенні спору про відшкодування моральної (немайнової) шкоди підлягають: наявність такої шкоди, протиправні діяння її заподіювача; наявність причинного зв'язку між шкодою та протиправними діяннями заподіювача та вини останнього в її заподіянні. При цьому, суд з'ясовує факт заподіяння позивачеві моральних чи фізичних страждань, втрати немайнового характеру.
В деліктних правовідносинах саме на позивача покладається обов'язок довести наявність шкоди та її розмір, протиправність поведінки, що призвела до заподіяння шкоди та причинний зв'язок такої поведінки із заподіяною шкодою.
При цьому, на потерпілого (позивача) покладається обов'язок довести факт неправомірної поведінки відповідача, заподіяння ним шкоди та її розмір, а також причинно-наслідковий зв'язок між протиправною поведінкою завдавача шкоди та негативними наслідками. У свою чергу, відповідач має довести відсутність своєї вини у спричиненні шкоди потерпілому (позивачу).
Із зазначених правових норм убачається, що для наявності деліктної відповідальності органу державної влади необхідна наявність складу правопорушення: а) наявність шкоди; б) протиправна поведінка заподіювана шкоди; в) причинний зв'язок між шкодою та поведінкою заподіювана. Перераховані складові для деліктних зобов'язань є обов'язковими.
Причинний зв'язок між протиправною поведінкою особи та завданою шкодою є обовязковою умовою відповідальності, яка передбачає, що шкода стає об'єктивним наслідком поведінки заподіювана шкоди. Наявність такої умови цивільно-правової відповідальності, як причиннии зв'язок між протиправною поведінкою і шкодою (збитками) зумовлена необхідністю встановлення факту, що саме протиправна поведінка конкретної особи, на яку покладається така відповідальність, є тією безпосередньою причиною що з необхідністю та невідворотністю спричинила збитки. Причинний зв'язок між протиправною поведінкою і шкодою полягає в тому, що протиправна поведінка завжди передує в часі шкідливому результату, що настав; шкідливий результат є наслідком саме цієї протиправної поведінки.
Причинний зв'язок між протиправним діянням заподіювана шкоди та шкодою, заподіяною потерпілому, є обов'язковою умовою настання відповідальності.
Причинно-наслідковий зв'язок між діянням особи та заподіянням шкоди полягає в тому, що шкода є наслідком саме протиправного діяння особи, а не якихось інших обставин. Проста послідовність подій не повинна братися до уваги. Об'єктивний причинний зв'язок як умова відповідальності виконує функцію визначення об'єктивної правової межі відповідальності за шкідливі наслідки протиправного діяння.
Заподіювач шкоди відповідає не за будь-яку заподіяну шкоду, а тільки за ту шкоду, яка заподіяна його діями. Відсутність причинного зв'язку означає, що шкода заподіяна не діями заподіювана, а викликана якимись іншими обставинами.
Причинний зв'язок між протиправною поведінкою та шкодою виражається в тому, що шкода повинна бути об'єктивним наслідком поведінки заподіювана шкоди.
Вищевказані висновки щодо застосування норм права викладені в постановах Верховного Суду від 22.05.2018 по справі №915/1015/16 від 25.06.2018 по справі № 916/1991/17 від 12.06.2018 по справі № 908/999/17.
Верховний Суд у постанові від 12.09.2018 у справі №335/11779/16-ц зазначив, що «сама лише, наявність шкоди ще не породжує абсолютного права на її відшкодування будь-якою особою, так як необхідно довести наявність всіх складових цивільно-правової відповідальності, при цьому правильно визначивши суб'єкта такої відповідальності».
Відтак, позивач, звертаючись до суду, повинен довести факт заподіяння шкоди та надати докази встановлення такого порушення, що спричинило шкоду останньому та причинно-наслідковий звязок. Тобто, повинен бути встановлений у передбаченому законом порядку та підтверджуватись відповідним судовим рішенням, що набрало законної сили, або рішенням уповноважених посадових осіб органу державної влади, яке матиме преюдиціальне значення для справи про відшкодування шкоди.
Суд відзначає, що в рішенні ЄСПЛ від 28 травня 1985 року у справі «Абдулазіз, Кабалес і Балкандалі», зазначається, що «з огляду на її природу, стверджувана моральна шкода не завжди може бути предметом чіткого доведення. Проте розумно припустити, що особи, які…зіткнулися з проблемами...можуть зазнати страждань і тривоги». Звідси випливає, що фактичною основою для висновку про наявність негативних наслідків у немайновій сфері потерпілої особи у більшості ситуацій може бути як таке розумне припущення про природність їх виникнення за подібних обставин.
Суд наголошує, що, визначаючи співмірність розміру відшкодування спричиненим негативним наслідкам, суд повинен виходити із засад розумності та справедливості. З огляду на те, що "розумність" і "справедливість" є оціночними поняттями, суди першої та апеляційної інстанцій, які заслуховують сторін та встановлюють фактичні обставини справи, мають широку свободу розсуду під час визначення розумного та справедливого (співмірного) розміру відшкодування моральної шкоди.
Так, з врахуванням зазначеного, керуючись ст. 89 ЦПК України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Реалізація принципу змагальності сторін в цивільному процесі та доведення перед судом обґрунтованості своїх вимог є конституційною гарантією, передбаченою у статті 129 Конституції України.
Так, позивач, посилаючись на завдання шкоди, вказує, що Київським окружним адміністративним судом було ухвалено рішення, яким було визнано протиправною бездіяльність відповідача при затвердженні позивачу висновку про призначення одноразової грошової допомоги у відповідності до постанови Кабінету Міністрів України №850 від 21.10.2015 та зобов'язано відповідача вчинити певні дії, затвердити висновок про призначення одноразової грошової допомоги у відповідності до постанови Кабінету Міністрів України №850 від 21.10.2015.
Тобто, станом на день розгляду справи, наявний встановлений факт порушення прав позивача, що підтверджується рішенням суду та стороною відповідача доказів його виконання не було надано.
У постанові Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 квітня 2018 року у справі № 753/11000/14-ц зазначено, що преюдиціальність - обов'язковість фактів, установлених судовим рішенням, що набрало законної сили в одній справі для суду при розгляді інших справ. Преюдиціально встановлені факти не підлягають доказуванню, оскільки їх з істинністю вже встановлено у рішенні і немає необхідності встановлювати їх знову, тобто піддавати сумніву істинність і стабільність судового акта, який вступив в законну силу. Суть преюдиції полягає в неприпустимості повторного розгляду судом одного й того ж питання між тими ж сторонами. У випадку преюдиціального установлення певних обставин особам, які беруть участь у справі (за умови, що вони брали участь у справі при винесенні преюдиціального рішення), не доводиться витрачати час на збирання, витребування і подання доказів, а суду - на їх дослідження і оцінку. Преюдиціальне значення мають лише рішення зі справи, в якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини. Преюдицію утворюють виключно лише ті обставини, які безпосередньо досліджувалися і встановлювалися судом, що знайшло відображення в мотивувальній частині судового акта.
Подібні правові висновки висловлені Великою Палатою Верховного Суду у постановах: від 3 липня 2018 року у справі № 917/1345/17 (провадження № 12-144гс18), від 8 червня 2021 року у справі № 662/397/15-ц (провадження № 14-20цс21).
Таким чином, обставини, встановленні рішенням Київського окружного адміністративного суду та постановою Шостого апеляційного адміністративного суду, яка залишила в силі рішення першої інстанції та сам судовий процес щодо оскарження дій уповноважених осіб, і, як наслідок, невиконання рішення суду, на думку суду, негативно вплинули на психологічний стан позивача.
Також наявність судового рішення, яке набрало законної сили, підтверджує завдання шкоди позивачу та обставин, на які він посилається, оскільки є встановлені факти, які мають преюдиційне значення.
Разом з цим, суд звертає увагу, що в рамках розгляду даної справи, суд не надає оцінку обставинам, які є перешкодую у його виконанні або ж який має бути результат виконання рішення суду, оскільки це не є предметом розгляду.
Суд звертає увагу, що причино-наслідковий зв'язок було встановлено рішенням судду, а тому доводи строни відповідача є необґрунтованими та не спростовуються належними доказами.
Відтак, суд, дослідивши обставини справи та докази у їх сукупності, прийшов до висновку, що позивачем доведено факт завдання моральної шкоди, а тому суд приходить до висновку про заподіяння позивачу моральної шкоди, визначивши її розмір відповідно до характеру та розміру душевних страждань, завданих потерпілому, враховуючи вимоги розумності і справедливості.
З врахуванням зазначеного, суд вважає, що достатньою сатисфакцією буде стягнення з відповідача на користь позивача у якості компенсації моральної шкоди у розмірі 5 000,00 грн.
Такий розмір моральної шкоди, на переконання суду, є розумним та справедливим, а тому суд задовольняє позовні вимоги частково.
Пункт перший статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (PRONINA v. UKRAINE, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).
Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент.
Пунктом 41 Висновку №11 (2008) Консультативної ради європейських суддів зазначено, що обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає
Пункт перший статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (PRONINA v. UKRAINE, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).
У пунктах 46,48,51,53,54 рішення від 15.10.2009 р. у справі «Юрій Миколайович Іванов проти України» (заява №40450/04) Європейський суд з прав людини зазначив, щовід особи, яка домоглася винесення остаточного судового рішення проти держави, не можна вимагати ініціювання окремого провадження з його примусового виконання (див. рішення у справі «Метаксас проти Греції», N 8415/02, п. 19, від 27 травня 2004 року; та у справі «Лізанец проти України» N 6725/03, п. 43, від 31 травня 2007 року). У таких справах відповідний державний орган, який було належним чином поінформовано про таке судове рішення, повинен вжити всіх необхідних заходів для його дотримання або передати його іншому компетентному органу для виконання.Суд вважає, що заявникові не можна дорікати за неподання до державної виконавчої служби заяви чи виконавчого листа для відкриття виконавчого провадження. Суд повторює, що право на суд, захищене статтею 6, було б ілюзорним, якби національна правова система Високої Договірної Сторони дозволяла, щоб остаточне, обов'язкове для виконання судове рішення залишалося невиконаним на шкоду будь-якій зі сторін (див. рішення у справі «Горнсбі проти Греції», від 19 березня 1997 року, п. 40). Ефективний доступ до суду включає право на виконання судового рішення без невиправданих затримок (див. рішення у справі «ІммобільяреСаффі проти Італії», N 22774/93, п. 66). Відповідно необґрунтовано тривала затримка у виконанні обов'язкового для виконання судового рішення може становити порушення Конвенції (див. рішення у справі «Бурдовпроти Росії» N 59498/00, ECHR 2002-III). Суд також повторює, що саме на державу покладено обов'язок дбати про те, щоб остаточні рішення, винесені проти її органів, установ чи підприємств, які перебувають у державній власності або контролюються державою, виконувалися відповідно до зазначених вище вимог Конвенції (див. рішення у справі Войтенка; рішення у справі «Ромашов проти України», N 67534/01, від 27 липня 2004 року; у справі «Дубенко проти України» N 74221/01, від 11 січня 2005 року; та у справі «Козачек проти України»N 29508/04, від 7 грудня 2006 року). Держава не може виправдовувати нестачею коштів невиконання судових рішень, винесених проти неї або проти установ чи підприємств, які перебувають в державній власності або контролюються державою (див. рішення у справі «Шмалько проти України» N 60750/00, п. 44, від 20 липня 2004 року). Держава несе відповідальність за виконання остаточних рішень, якщо чинники, які затримують чи перешкоджають їх повному й вчасному виконанню, перебувають у межах контролю органів влади (див. рішення у справі «Сокур проти України» N 29439/02, від 26 квітня 2005 року, і у справі «Крищук проти України» N 1811/06, від 19 лютого 2009 року).
Враховуючи вищезазначені положення, дослідивши фактичні обставини та питання права, суд прийшов до висновку про відсутність необхідності надання відповіді на інші аргументи відповідача щодо необгрунтованості та недоведеності позовних вимог позивачем, оскільки обставини на які посилається відповідач були предметом дослідження.
У постанові Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 14 вересня 2022 року у справі № 415/1009/21 (провадження № 61-18055св21) зазначено, що:«кошти державного бюджету належать на праві власності державі. Отже, боржником у зобов'язанні зі сплати коштів державного бюджету є держава Україна як учасник цивільних відносин (частина друга статті 2 ЦК України). Відповідно до частини першої статті 170 ЦК України держава набуває і здійснює цивільні права та обов'язки через органи державної влади у межах їхньої компетенції, встановленої законом. Резолютивні частини рішень не повинні містити відомостей про суб'єкта його виконання, номери та види рахунків, з яких буде здійснено безспірне списання. Тобто кошти на відшкодування шкоди державою підлягають стягненню з Державного бюджету України. У таких справах резолютивна частина судового рішення не повинна містити відомостей про суб'єкта його виконання, номери та види рахунків, з яких буде здійснено стягнення коштів. Проте суди на це уваги не звернули та зробили помилковий висновок про стягнення коштів на відшкодування моральної шкоди безпосередньо з Державної казначейської служби України шляхом їх списання з єдиного казначейського рахунку».
Таким чином, суд прийшов до висновку про стягнення моральної шкоди на користь позивача з державного бюджету у розмірі 5 000, 00 грн., що узгоджується з зазначеною практикою Верховного Суду,
Позивач звільнений від сплати судового збору на підставі п. 13 ч.2 ст.5 Закону України «Про судовий збір», а відтак судові витрати компенсуються за рахунок коштів, передбачених Державним бюджетом України у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.
Керуючись ст. 23, 1166, 1174, ЦК України ст. 12,141,81, 263,264,273 ЦПК України , суд,-
Позовні вимоги ОСОБА_1 до Міністерства внутрішніх справ України про відшкодування моральної шкоди, - задовольнити частково.
Стягнути з Державного бюджету України на користь ОСОБА_1 у рахунок відшкодування завданої моральної шкоди 5 000 (п'ять тисяч) грн. 00 коп.
В іншій частині вимог - відмовити.
Позивач: ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , адреса реєстрації: АДРЕСА_1 , паспорт НОМЕР_1 від 15.03.2001р., РНОКПП: НОМЕР_2 .
Відповідач: Міністерство внутрішніх справ України, адреса: 01024, м. Київ, вул. Богомольця, 10, код ЄДРПОУ 00032684.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку для подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
У разі подання апеляційної скарги, рішення, якщо воно не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду, розгляду справи апеляційним судом.
Учасник справи, якому повне рішення не було вручене у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження на рішення суду - якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.
Апеляційна скарга на рішення суду подається безпосередньо до Київського апеляційного суду, або через Печерський районний суд міста Києва протягом тридцяти днів з дня проголошення рішення, а особою, яка була відсутня при проголошенні рішення, протягом тридцяти днів з дня отримання копії рішення.
Повний текст судового рішення виготовлено 06.10.2025.
Суддя Тетяна ІЛЬЄВА