06 листопада 2025 року
м. Київ
справа № 640/25491/19
адміністративне провадження № К/990/21951/22
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:
судді-доповідача - Мацедонської В.Е.
суддів: Желєзного І.В., Уханенка С.А.,
розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін, як суд касаційної інстанції
касаційну скаргу Офісу Генерального прокурора
на рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 16 листопада 2021 року (головуючий суддя Клименчук Н.М.)
та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 06 липня 2022 року (головуючий суддя - Грибан І.О., судді: Беспалов О.О., Парінов А.Б.)
у справі № 640/25491/19
за позовом ОСОБА_1 до Офісу Генерального прокурора про визнання протиправним та скасування наказу про звільнення, поновлення на посаді, стягнення середнього заробітку,-
І. ІСТОРІЯ СПРАВИ
1. Короткий зміст позовних вимог
У грудні 2019 року ОСОБА_1 (далі - позивач, ОСОБА_1 ) звернувся до суду з позовом до Генеральної прокуратури України (ухвалою Окружного адміністративного суду м. Києва змінено на Офіс Генерального прокурора, далі - відповідач), в якому просив:
- визнати протиправним та скасувати Наказ Генерального прокурора № 1549ц від 15 листопада 2019 року про звільнення ОСОБА_1 з посади заступника начальника Першого управління організації і процесуального керівництва досудовим розслідуванням, яке здійснюється слідчими центрального апарату Державного бюро розслідувань, Департаменту організації і процесуального керівництва досудовим розслідуванням кримінальних правопорушень, підслідних Державному бюро розслідувань, нагляду за додержанням законів його оперативними підрозділами та підтримання публічного обвинувачення у відповідних провадженнях Генеральної прокуратури України та з органів прокуратури з 20 листопада 2019 року;
- зобов'язати Генерального прокурора поновити ОСОБА_1 на посаді, рівнозначній посаді, яку обіймав 19 листопада 2019 року;
- зобов'язати Генерального прокурора забезпечити виплату середнього заробітку за час вимушеного прогулу з 20 листопада 2019 року.
Позовні вимоги обґрунтовані тим, що з 22 жовтня 2019 року по 20 листопада 2019 року позивач перебував на лікарняному, проте наказом Генерального прокурора № 1549ц від 15 листопада 2019 року його незаконно звільнено із посади заступника начальника Першого управління організації і процесуального керівництва досудовим розслідуванням, яке здійснюється слідчими центрального апарату Державного бюро розслідувань, Департаменту організації і процесуального керівництва досудовим розслідуванням кримінальних правопорушень, підслідних Державному бюро розслідувань, нагляду за додержанням законів його оперативними підрозділами та підтримання публічного обвинувачення у відповідних провадженнях Генеральної прокуратури України та з органів прокуратури на підставі пункту 9 частини першої 51 Закону України «Про прокуратуру» з 20 листопада 2019 року.
Позивач зазначає про те, що його звільнено на підставі тієї норми, якою передбачено звільнення у зв'язку з ліквідацією чи реорганізацією органу прокуратури, в якому прокурор обіймає посаду, або в разі скорочення кількості прокурорів органу прокуратури. Однак на момент прийняття оскаржуваного наказу такі обставини відсутні. На думку позивача, правова невизначеність підстав для його звільнення приводить до фактичного порушення прав останнього.
2. Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій
Рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 16 листопада 2021 року адміністративний позов задоволено повністю:
- визнано протиправним та скасовано наказ Генерального прокурора № 1549ц від 15 листопада 2019 року про звільнення ОСОБА_1 з посади заступника начальника Першого управління організації і процесуального керівництва досудовим розслідуванням, яке здійснюється слідчими центрального апарату Державного бюро розслідувань, Департаменту організації і процесуального керівництва досудовим розслідуванням кримінальних правопорушень, підслідних Державному бюро розслідувань, нагляду за додержанням законів його оперативними підрозділами та підтримання публічного обвинувачення у відповідних провадженнях Генеральної прокуратури України та з органів прокуратури з 20 листопада 2019 року;
- зобов'язано Генерального прокурора поновити ОСОБА_1 на посаді, рівнозначній посаді заступника начальника Першого управління організації і процесуального керівництва досудовим розслідуванням, яке здійснюється слідчими центрального апарату Державного бюро розслідувань, Департаменту організації і процесуального керівництва досудовим розслідуванням кримінальних правопорушень, підслідних Державному бюро розслідувань, нагляду за додержанням законів його оперативними підрозділами та підтримання публічного обвинувачення у відповідних провадженнях Генеральної прокуратури України та з органів прокуратури;
- стягнуто з Офісу Генерального прокурора на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу з 20 листопада 2019 року по 16 листопада 2021 року у розмірі 1 026 552,78 грн (один мільйон двадцять шість тисяч п'ятсот п'ятдесят дві гривні 78 копійок).
Приймаючи рішення про задоволення позовних вимог, суд першої інстанції виходив з того, що перебування ОСОБА_1 23 жовтня 2019 року та 04 листопада 2019 року на стаціонарному лікуванні в Міській клінічній лікарні №3 міста Києва є поважною причиною, що унеможливило явку на атестацію, у зв'язку з чим позивачем завчасно, з дотриманням вимог Порядку проходження прокурорами атестації, затвердженого наказом Генерального прокурора від 03 жовтня 2019 року № 221 (далі - Порядок №221), були подані відповідачу відповідні заяви.
У свою чергу, відповідач повинен був визнати поважність причин неявки позивача та ухвалити рішення про перенесення тестування.
Також суд зауважив про невідповідність оскаржуваного наказу про звільнення вимогам Закону України від 14 жовтня 2014 року № 1697-VII "Про прокуратуру" (далі - Закон № 1697-VII), оскільки має місце порушення принципу юридичної визначеності щодо підстави звільнення, який є однією із складових принципу верховенства права.
На переконання суду першої інстанції, оскаржуваний Наказ Генерального прокурора №1549ц від 15 листопада 2019 року про звільнення ОСОБА_1 не відповідає критерію обґрунтованості.
Суд першої інстанції зазначив, що ОСОБА_1 не проходив атестацію у зв'язку з перебуванням на лікарняному, а тому відсутні підстави для прийняття рішення кадрової комісії про неуспішне проходження атестації, а у відповідача відсутні підстави для прийняття рішення про звільнення відповідно до пункту 9 частини першої статті 51 Закону України «Про прокуратуру» та підпункту 2 пункту 19 розділу ІІ «Прикінцеві і перехідні положення» Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури».
Окрім того, суд дійшов висновку, що позивач підлягає поновленню на посаді, рівнозначній посаді заступника начальника Першого управління організації і процесуального керівництва досудовим розслідуванням, яке здійснюється слідчими центрального апарату Державного бюро розслідувань, Департаменту організації і процесуального керівництва досудовим розслідуванням кримінальних правопорушень, підслідних Державному бюро розслідувань, нагляду за додержанням законів його оперативними підрозділами та підтримання публічного обвинувачення у відповідних провадженнях Генеральної прокуратури України.
Також суд першої інстанції дійшов висновку, що середній заробіток позивача за час вимушеного прогулу, який підлягає стягненню на його користь за період з 20 листопада 2019 року по 16 листопада 2021 року, становить 1 026 552,78 грн. (499 (кількість робочих днів) х 2 057,22 грн (середньоденна заробітна плата))(суму визначено без утримання податку).
Постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 06 липня 2022 року рішення Окружного адміністративного суду м. Києва від 16 листопада 2021 року в частині вирішення позовних вимог щодо поновлення на посаді ОСОБА_1 та допуску рішення в цій частині до негайного виконання - скасовано.
Позовні вимоги ОСОБА_1 щодо поновлення на роботі задоволено частково:
- поновлено ОСОБА_1 на посаді заступника начальника Першого управління організації і процесуального керівництва досудовим розслідуванням, яке здійснюється слідчими центрального апарату Державного бюро розслідувань, Департаменту організації і процесуального керівництва досудовим розслідуванням кримінальних правопорушень, підслідних Державному бюро розслідувань, нагляду за додержанням законів його оперативними підрозділами та підтримання публічного обвинувачення у відповідних провадженнях Генеральної прокуратури України та органів прокуратури з 20 листопада 2019 року;
- постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 06 липня 2022 року в частині поновлення ОСОБА_1 на роботі допущено до негайного виконання;
- в іншій частині рішення Окружного адміністративного суду м. Києва від 16 листопада 2021 року - залишено без змін.
Приймаючи рішення про часткове задоволення позовних вимог, суд апеляційної інстанції з урахуванням положень частини першої статті 235 КЗпП України виходив з того, що наказом Генерального прокурора України №1549ц від 15 листопада 2019 року ОСОБА_1 було звільнено з посади заступника начальника Першого управління організації і процесуального керівництва досудовим розслідуванням, яке здійснюється слідчими центрального апарату Державного бюро розслідувань, Департаменту організації і процесуального керівництва досудовим розслідуванням кримінальних правопорушень, підслідних Державному бюро розслідувань, нагляду за додержанням законів його оперативними підрозділами та підтримання публічного обвинувачення у відповідних провадженнях Генеральної прокуратури України та органів прокуратури з 20 листопада 2019 року, а тому він підлягає поновленню на посаді, яку обіймав до звільнення, а саме заступника начальника Першого управління організації і процесуального керівництва досудовим розслідуванням, яке здійснюється слідчими центрального апарату Державного бюро розслідувань, Департаменту організації і процесуального керівництва досудовим розслідуванням кримінальних правопорушень, підслідних Державному бюро розслідувань, нагляду за додержанням законів його оперативними підрозділами та підтримання публічного обвинувачення у відповідних провадженнях Генеральної прокуратури України з 20 листопада 2019 року, що не було враховано судом першої інстанції.
3. Короткий зміст вимог касаційної скарги та відзиву (заперечень).
У касаційній скарзі відповідач, посилаючись на неправильне застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права, просить рішення суду першої інстанції та постанову суду апеляційної інстанції скасувати, ухвалити нове рішення, яким відмовити в задоволенні позову.
Обґрунтовуючи посилання у касаційній скарзі на пункт 1 частини четвертої статті 328 КАС України, скаржник указує на те, що судами першої та апеляційної інстанцій не враховано висновок Верховного Суду щодо застосування пункту 11 розділу І Порядку №221, викладеного у постановах Верховного Суду від 14 липня 2022 року у справі №200/6875/20-а, від 09 червня 2022 року у справі №160/1343/21, згідно з яким особиста участь прокурора на всіх етапах атестації є обов'язковою. У разі неявки прокурора для проходження відповідного етапу атестації у встановлені кадровою комісією дату, час та місце, кадрова комісія ухвалює рішення про неуспішне проходження атестації таким прокурором.
Також не враховано висновки Верховного Суду щодо застосування пп. 2 пункту 19 розділу II «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 19 вересня 2019 року № 113-IX «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури» (далі - Закон №113-ІХ), пункту 9 частини першої статті 51 Закону №1697-VII як підстави звільнення прокурора, який неуспішно пройшов атестацію, викладені у постановах від 21 вересня 2021 року та 24 вересня 2021 року у справах №160/6204/20, №200/5038/20-а, №160/6596/20, №140/3790/19, №280/4314/20, від 29 вересня 2021 року у справі №440/2682/20.
Крім того, відповідач вказує про те, що юридичним фактом, що зумовлює звільнення на підставі пункту 9 частини першої статті 51 Закону №1697-VII, у даному випадку є не завершення процесу ліквідації чи реорганізації органу прокуратури чи завершення процедури скорочення чисельності прокурорів органу прокуратури, а виключно настання події - рішення кадрової комісії про неуспішне проходження атестації прокурором відповідно до підпункту 2 пункту 19 Розділу ІІ Закону № 113-ІХ.
У зв'язку з тим, що позивач 04 листопада 2019 року не з'явився для складання іспиту у формі анонімного тестування з використанням комп'ютерної техніки з метою виявлення рівня знань та умінь у застосуванні закону, кадровою комісією прийнято рішення від 04 листопада 2019 року №220 про неуспішне проходження позивачем атестації (яке не оспорюється позивачем в межах даної справи), що стало підставою для прийняття наказу про звільнення позивача з посади та органів прокуратури.
Також відповідач вказує, що суди першої та апеляційної інстанцій, ухвалюючи рішення, допустили хибне тлумачення норм матеріального права в частині визначення періоду, за який необхідно стягувати середній заробіток, а саме, починаючи з 20 листопада 2019 року (останній робочий день), а не з 21 листопада 2019 року, що і призвело до неправильного розрахунку середньої заробітної плати за час вимушеного прогулу.
Сума середньої заробітної плати за час вимушеного прогулу ОСОБА_1 за період з 21 листопада 2019 року по 16 листопада 2021 року становить 1 022 438,34 грн (2057,22 грн х 497 робочих днів).
Позивачем подано відзив на касаційну скаргу Офісу Генерального прокурора, в якому останній, посилаючись на те, що вимоги касаційної скарги є необґрунтованими, просить закрити касаційне провадження.
Позивач зазначає, що касаційна скарга не відповідає вимогам статті 330 КАС України; з касаційною скаргою звернулась особа, яка не має адміністративної процесуальної дієздатності; на час проведення атестації та звільнення позивач хворів та не мав можливості приймати участь в атестації, що підтверджується медичними документами; відсутні підстави для скасування оскаржуваних судових рішень.
Ухвалою Верховного Суду від 27 вересня 2022 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою Офісу Генерального прокурора на рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 16 листопада 2021 року та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 06 липня 2022 року на підставі пункту 1 частини 4 статті 328 КАС України.
07 жовтня 2024 року до Верховного Суду від позивача надійшла заява, в якій останній вказує про те, що 02 жовтня 2024 року Першим сенатом Конституційного Суду України у справі №9-р(І)/2024 за конституційними скаргами ОСОБА_2 та ОСОБА_3 щодо відповідності Конституції України (конституцІйності) абзацу шостого пункту 19 розділу II «Прикінцеві і перехідні положення» Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури» від 19 вересня 2019 року №113-ІХ (щодо звільнення в період непрацездатності) ухвалено рішення.
Вказаним рішенням Конституційний Суд України ухвалив: визнати таким, що не відповідає Конституції України (є неконституційним), окреме положення абзацу шостого пункту 19 розділу II «Прикінцеві і перехідні положення» Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури» від 19 вересня 2019 року № 113-ІХ, згідно з яким перебування прокурора на лікарняному через тимчасову непрацездатність не є перешкодою для його звільнення з посади прокурора відповідно до цього пункту.
Таким чином, як зазначає позивач, Конституційний Суд України у зазначеному рішенні чітко вказав, що звільнення прокурора під час перебування на лікарняному є незаконним та не відповідає Конституції України.
Позивач звертає увагу Суду, що його звільнено з органів прокуратури саме під час перебування на лікарняному через тимчасову непрацездатність. Так, позивач перебував на лікарняному як у день, коли відбувався перший етап атестації прокурорів, так і на момент винесення Генеральним прокурором наказу про його звільнення.
20 грудня 2024 року до Верховного Суду від позивача надійшла заява, в якій останній вказує про те, що у серпні 2022 року наказом Генерального прокурора на виконання рішення Окружного адміністративного суду м. Києва від 16 листопада 2021 року та постанови Шостого апеляційного адміністративного суду від 06 липня 2022 року позивача поновлено на посаді заступника начальника Першого управління організації і процесуального керівництва досудовим розслідуванням, яке здійснюється слідчими центрального апарату Державного бюро розслідувань, Департаменту організації і процесуального керівництва досудовим розслідуванням кримінальних правопорушень, підслідних Державному бюро розслідувань, нагляду за додержанням законів його оперативними підрозділами та підтримання публічного обвинувачення у відповідних провадженнях Генеральної прокуратури України та допущено до участі в атестації прокурорів, яка складається з трьох етапів.
25 листопада 2024 року позивачем успішно пройдено останній етап атестації прокурорів і слідчих Генеральної прокуратури України за підсумками співбесіди.
06 грудня 2024 року наказом виконувача обов'язків Генерального прокурора позивача призначено на посаду прокурора відділу організації процесуального керівництва досудовим розслідуванням та підтримання публічного обвинувачення у кримінальних провадженнях щодо організованої злочинності Департаменту нагляду за додержанням законів органами Державного бюро розслідувань Офісу Генерального прокурора.
Також позивач зазначає, що 18 грудня 2024 року Другим сенатом Конституційного Суду України у справі №11-р(ІІ)/2024 проголошено рішення у справі за конституційною скаргою ОСОБА_4 щодо відповідності Конституції України (конституційності) пункту 9 частини 1 ст. 51, підпункту 1 пункту 5-1 розділу XIII «Перехідні положення» Закону України «Про прокуратуру» від 14 жовтня 2014 року №1697-УІ (щодо конституційних гарантій незалежності прокурора).
У пункті 2 вказаного рішення зазначено «Визнати таким, що не відповідає Конституції України (є неконституційним), пункт 9 частини 1 ст. 51 Закону України «Про прокуратуру» від 14 жовтня 2014 року №1697-VI».
З цього приводу позивач звертає увагу Суду, що в наказі про його звільнення №1549ц від 15 листопада 2019 року Генеральний прокурор України звільнив останнього, посилаючись саме на пункт 9 частини 1 ст. 51 Закону України «Про прокуратуру».
Таким чином, як зазначає позивач, Генеральний прокурор України послався на норму закону, яка була визнана неконституційною, а отже наказ про його звільнення підлягає скасуванню.
Відповідно до Протоколу повторного автоматизованого розподілу судової справи від 21 жовтня 2025 року (у зв'язку зі звільненням у відставку судді Верховного Суду ОСОБА_5 ) визначено склад суду: Мацедонська В. Е. (головуючий суддя), Уханенко С.А.., Желєзний І. В.
Ухвалою Верховного Суду від 05 листопада 2025 року призначено розгляд справи в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін на 06 листопада 2025 року.
ІІ. ФАКТИЧНІ ОБСТАВИНИ СПРАВИ
Як установлено судами попередніх інстанцій та підтверджується доказами, наявними в матеріалах справи, ОСОБА_1 працює в органах прокуратури з 2011 року.
З 21 березня 2019 року позивач працював заступником начальника Першого управління організації і процесуального керівництва досудовим розслідуванням, яке здійснюється слідчими центрального апарату Державного бюро розслідувань, Департаменту організації і процесуального керівництва досудовим розслідуванням кримінальних правопорушень, підслідних Державному бюро розслідувань, нагляду за додержанням законів його оперативними підрозділами та підтримання публічного обвинувачення у відповідних провадженнях Генеральної прокуратури України.
У зв'язку з прийняттям Верховною Радою України 19 вересня 2019 року Закону України №113-IX «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури» (набув чинності 25 вересня 2019 року), яким передбачено створення нової системи органів прокуратури, - позивачем 07 жовтня 2019 року було подано заяву встановленого зразка про переведення на посаду прокурора в Офісі Генерального прокурора та про намір пройти атестацію.
У заяві, зокрема, вказано, що позивач підтверджує, усвідомлює та погоджується, що у разі неуспішного проходження будь-якого з етапів атестації, передбаченого Порядком проходження прокурорами атестації, затвердженого наказом Генерального прокурора, а також за умови настання однієї з підстав, передбачених пунктом 19 розділу ІІ «Прикінцеві і перехідні положення» Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи прокуратури України», його буде звільнено з посади прокурора.
Першою кадровою комісією 17 жовтня 2019 року затверджено графік складання іспиту у формі анонімного тестування з використанням комп'ютерної техніки з метою виявлення рівня знань та умінь у застосуванні закону, відповідності здійснювати повноваження прокурора, відповідно до якого ОСОБА_1 призначено дату складання іспиту на 23 жовтня 2019 року.
Позивачем 22 жовтня 2019 року направлено Генеральному прокурору, голові Першої кадрової комісії та до Департаменту кадрової роботи та державної служби лист про неможливість скласти іспит 23 жовтня 2019 року у зв'язку із перебуванням на стаціонарному лікуванні.
Згідно з протоколом засідання №4 Першої кадрової комісії за результатами розгляду вказаного листа 24 жовтня 2019 року комісією прийнято рішення щодо перенесення дати складання іспиту на 04 листопада 2019 року.
В матеріалах справи наявні заяви позивача від 01 листопада 2019 року №56, №57, №58 про перенесення дати тестування, які були направлені до Генерального прокурора, виконуючого обов'язки начальника Департаменту кадрової роботи та державної служби Генеральної прокуратури України та до Заступника Генерального прокурора - Головного військового прокурора, Голови Першої кадрової комісії, в яких позивач повідомляв про те, що він знаходиться на стаціонарному лікуванні в Міській клінічній лікарні №3 міста Києва та не може з'явитися 04 листопада 2019 року для проходження тестування.
До протоколу №7 засідання Першої кадрової комісії від 04 листопада 2019 року додано додаток №1 зі списком осіб, які не з'явилися 04 листопада 2019 року для складання іспиту у формі анонімного тестування з використанням комп'ютерної техніки з метою виявлення рівня знань та умінь у застосуванні закону, відповідності здійснювати повноваження прокурора.
В цьому Списку під №5 визначено ОСОБА_1 .
На засіданні кадрової комісії від 04 листопада 2019 року констатовано факт неявки на іспит осіб, яким переносилася дата тестування на додатковий день, тому вирішено ухвалити рішення про неуспішне проходження атестації.
Рішенням Першої кадрової комісії від 04 листопада 2019 року №220 ОСОБА_1 визнано таким, що неуспішно пройшов атестацію.
Наказом Генерального прокурора № 1549ц від 15 листопада 2019 року, керуючись статтею 9, пунктом 2 частини другої статті 41 Закону України «Про прокуратуру», підпунктом 2 пункту 19 Розділу ІІ «Прикінцеві і перехідні положення» Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів з реформи органів прокуратури», ОСОБА_1 звільнено з посади заступника начальника Першого управління організації і процесуального керівництва досудовим розслідуванням, яке здійснюється слідчими центрального апарату Державного бюро розслідувань, Департаменту організації і процесуального керівництва досудовим розслідуванням кримінальних правопорушень, підслідних Державному бюро розслідувань, нагляду за додержанням законів його оперативними підрозділами та підтримання публічного обвинувачення у відповідних провадженнях Генеральної прокуратури України та органів прокуратури з 20 листопада 2019 року на підставі пункту 9 частини першої статті 51 Закону України «Про прокуратуру».
Не погоджуючись з вищенаведеними наказом, позивач звернувся до суду з відповідним позовом.
ІІІ. ДЖЕРЕЛА ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин)
Відповідно до статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується, а держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю, гарантує рівні можливості у виборі професії та роду трудової діяльності; громадянам гарантується захист від незаконного звільнення (стаття 43 Конституції України).
Статтями 2, 5-1 КЗпП України закріплено право громадян України на працю і гарантії держави в правовому захисті працездатним громадянам від незаконного звільнення.
Відповідно до статті 222 КЗпП України особливості розгляду трудових спорів суддів, прокурорсько-слідчих працівників, а також працівників навчальних, наукових та інших установ прокуратури, які мають класні чини, встановлюється законодавством.
Закон України «Про прокуратуру» від 14 жовтня 2014 року №1697-VII (далі - Закон № 1697-VII, у редакції, чинній на момент виникнення правовідносин).
Статтею 4 Закону № 1697-VII установлено, що організація та діяльність прокуратури України, статус прокурорів визначаються Конституцією України, цим та іншими законами України, чинними міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.
Законом № 1697-VII забезпечуються гарантії незалежності прокурора, зокрема, щодо особливого порядку його призначення на посаду, звільнення з посади, притягнення до дисциплінарної відповідальності тощо (пункт 1 частини першої статті 16).
Пунктом 9 частини першої статті 51 Закону № 1697-VII прокурор звільняється з посади у разі ліквідації чи реорганізації органу прокуратури, в якому прокурор обіймає посаду, або в разі скорочення кількості прокурорів органу прокуратури.
Законом України від 19 вересня 2019 року № 113-IX «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури» (діє з 25 вересня 2019 року) запроваджено реформування системи органів прокуратури, у зв'язку із чим до Закону № 1697-VII були внесені зміни.
Статтею 14 Закону України «Про прокуратуру» у зв'язку із внесенням до неї змін Законом № 113-ІХ передбачено скорочення кількості прокурорів органів прокуратури.
Зокрема, змінами, унесеними законодавцем, установлено, що загальна чисельність прокурорів органів прокуратури становить не більше 10 000 осіб. Приведення у відповідність із вимогами статті 14 Закону України «Про прокуратуру» кількісного складу органів прокуратури здійснюється, крім іншого, шляхом проведення атестації на виконання вимог Закону № 113-ІХ.
У тексті Закону № 1697-VII слова «Генеральна прокуратура України», «регіональні прокуратури», «місцеві прокуратури» замінено відповідно словами «Офіс Генерального прокурора», «обласні прокуратури», «окружні прокуратури».
Згідно з пунктами 6, 7 розділу II «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 113-ІХ з дня набрання чинності цим Законом усі прокурори Генеральної прокуратури України, регіональних прокуратур, місцевих прокуратур, військових прокуратур вважаються такими, що персонально попереджені у належному порядку про можливе майбутнє звільнення з посади на підставі пункту 9 частини першої статті 51 Закону України «Про прокуратуру». Прокурори, які на день набрання чинності цим Законом займають посади прокурорів у Генеральній прокуратурі України, регіональних прокуратурах, місцевих прокуратурах, військових прокуратурах, можуть бути переведені на посаду прокурора в Офісі Генерального прокурора, обласних прокуратурах, окружних прокуратурах лише у разі успішного проходження ними атестації, яка проводиться у порядку, передбаченому цим розділом.
Пунктом 10 розділу II «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 113-ІХ установлено, що прокурори Генеральної прокуратури України, регіональних прокуратур, місцевих прокуратур, військових прокуратур (у тому числі ті, які були відряджені до Національної академії прокуратури України для участі в її роботі на постійній основі) мають право в строк, визначений Порядком проходження прокурорами атестації, подати Генеральному прокурору заяву про переведення на посаду прокурора в Офісі Генерального прокурора, обласних прокуратурах, окружних прокуратурах. У заяві також повинно бути зазначено про намір пройти атестацію, надано згоду на обробку персональних даних, на застосування процедур та умов проведення атестації. Форма та порядок подачі заяви визначаються Порядком проходження прокурорами атестації.
Згідно з пунктом 11 розділу II «Прикінцеві і перехідні положення» Закону № 113-IX атестація прокурорів проводиться кадровими комісіями Офісу Генерального прокурора, кадровими комісіями обласних прокуратур.
Пунктом 14 розділу II «Прикінцеві і перехідні положення» Закону № 113-IX передбачено, що графік проходження прокурорами атестації встановлює відповідна кадрова комісія. Атестація проводиться прозоро та публічно, у присутності прокурора, який проходить атестацію. Перебіг усіх етапів атестації фіксується за допомогою технічних засобів відео- та звукозапису.
Згідно з пунктом 19 розділу II "Прикінцеві і перехідні положення" Закону № 113-IX Прокурори, які на день набрання чинності цим Законом займають посади у Генеральній прокуратурі України, регіональних прокуратурах, місцевих прокуратурах, військових прокуратурах, звільняються Генеральним прокурором, керівником регіональної (обласної) прокуратури з посади прокурора на підставі пункту 9 частини першої статті 51 Закону України "Про прокуратуру" за умови настання однієї із наступних підстав: 1) неподання прокурором Генеральної прокуратури України, регіональної прокуратури, місцевої прокуратури, військової прокуратури у встановлений строк заяви до Генерального прокурора про переведення до Офісу Генерального прокурора, обласної прокуратури, окружної прокуратури та про намір у зв'язку із цим пройти атестацію; 2) рішення кадрової комісії про неуспішне проходження атестації прокурором Генеральної прокуратури України, регіональної прокуратури, місцевої прокуратури, військової прокуратури; 3) в Офісі Генерального прокурора, обласних прокуратурах, окружних прокуратурах відсутні вакантні посади, на які може бути здійснено переведення прокурора Генеральної прокуратури України, регіональної прокуратури, місцевої прокуратури, військової прокуратури, який успішно пройшов атестацію; 4) ненадання прокурором Генеральної прокуратури України, регіональної прокуратури, місцевої прокуратури, військової прокуратури, у разі успішного проходження ним атестації, згоди протягом трьох робочих днів на переведення на запропоновану йому посаду в Офісі Генерального прокурора, обласній прокуратурі, окружній прокуратурі.
На виконання вимог Закону № 113-IX наказом Генерального прокурора від 03 жовтня 2019 року № 221 затверджено Порядок проходження прокурорами атестації (далі - Порядок № 221, у редакції, чинній на момент виникнення правовідносин).
За визначенням, що міститься в пункті 1 розділу 1 Порядку № 221 атестація прокурорів - це встановлена розділом II «Прикінцеві і перехідні положення» Закону № 113-IX і цим Порядком процедура надання оцінки професійній компетентності, професійній етиці та доброчесності прокурорів Генеральної прокуратури України, регіональних прокуратур, місцевих прокуратур і військових прокуратур.
Відповідно до пунктів 2, 4 розділу І Порядку № 221 атестація прокурорів Генеральної прокуратури України (включаючи прокурорів Головної військової прокуратури, прокурорів секретаріату Кваліфікаційно-дисциплінарної комісії прокурорів), регіональних, місцевих прокуратур та військових прокуратур проводиться відповідними кадровими комісіями. Порядок роботи, перелік і склад кадрових комісій визначаються відповідними наказами Генерального прокурора.
Відповідно до пункту 11 розділу І Порядку № 221 особиста участь прокурора на всіх етапах атестації є обов'язковою. Перед кожним етапом атестації прокурор пред'являє кадровій комісії паспорт або службове посвідчення прокурора. У разі неявки прокурора для проходження відповідного етапу атестації у встановлені кадровою комісією дату, час та місце, кадрова комісія ухвалює рішення про неуспішне проходження атестації таким прокурором. Факт неявки прокурора фіксується кадровою комісією у протоколі засідання, під час якого мав відбуватися відповідний етап атестації такого прокурора.
У виключних випадках, за наявності заяви, підписаної прокурором або належним чином уповноваженою ним особою (якщо сам прокурор за станом здоров'я не може її підписати або подати особисто до комісії) про перенесення дати іспиту у формі анонімного тестування з використанням комп'ютерної техніки з метою виявлення рівня знань та умінь у застосуванні закону, відповідності здійснювати повноваження прокурора, або дати іспиту у формі анонімного тестування на загальні здібності та навички з використанням комп'ютерної техніки, або дати співбесіди з метою виявлення відповідності прокурора вимогам професійної компетентності, професійної етики та доброчесності, кадрова комісія має право протягом трьох робочих днів з дня отримання такої заяви ухвалити рішення про перенесення дати складення відповідного іспиту, проведення співбесіди для такого прокурора.
Заява має бути передана безпосередньо секретарю відповідної кадрової комісії не пізніше трьох днів з дати, на яку було призначено іспит, співбесіду відповідного прокурора. До заяви має бути долучена копія документа, що підтверджує інформацію про поважні причини неявки прокурора на складення відповідного іспиту, проходження співбесіди. У разі неможливості надати документальне підтвердження інформації про причини неявки в день подання заяви, прокурор має надати таке документальне підтвердження в день, на який комісією було перенесено проходження відповідного етапу атестації, однак до початку складення відповідного іспиту, проходження співбесіди.
Якщо прокурор не надасть документальне підтвердження інформації про поважні причини його неявки до початку перенесеного складення відповідного іспиту, проходження співбесіди, комісія ухвалює рішення про неуспішне проходження атестації таким прокурором. Якщо заява прокурора подана до кадрової комісії з порушенням строку, визначеного цим пунктом, або якщо у заяві не вказані поважні причини неявки прокурора на складення відповідного іспиту, проведення співбесіди кадрова комісія ухвалює рішення про відмову у перенесенні дати та про неуспішне проходження атестації таким прокурором. Інформація про нову дату складення відповідного іспиту, проведення співбесіди для такого прокурора оприлюднюється на офіційному вебсайті Генеральної прокуратури України (Офісу Генерального прокурора).
З моменту оприлюднення відповідної інформації прокурор вважається повідомленим належним чином про нову дату проведення відповідного етапу атестації.
IV. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ
Вирішуючи питання про обґрунтованість поданої касаційної скарги, Верховний Суд керується таким.
Суд касаційної інстанції наголошує на тому, що відповідно до частини першої статті 341 КАС України Суд переглядає судові рішення в межах доводів і вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.
Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази (частина друга статті 341 КАС України).
Спірні правовідносини, які склались у цій справі, зводяться до питання щодо правомірності звільнення позивача відповідно пункту 9 частини першої статті 51 Закону України «Про прокуратуру» на підставі рішення про неуспішне проходженням ним атестації у зв'язку з неявкою без поважних причин для проходження відповідного етапу тестування.
Верховний Суд, перевіривши доводи касаційної скарги, виходячи з меж касаційного перегляду, визначених у статті 341 Кодексу адміністративного судочинства України, а також, надаючи оцінку правильності застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права, враховує, що Верховний Суд сформував правові висновки щодо застосування приписів Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури» та Порядку № 221, зокрема, у постановах від 21 вересня 2021 року у справах №160/6204/20 та №200/5038/20-а, від 24 вересня 2021 року у справах №160/6596/20, №280/4314/20, №140/3790/19, від 29 вересня 2021 року у справі №440/2682/20 (на які посилається скаржник в своїй касаційній скарзі та які підлягають врахуванню у цьому касаційному провадженні).
Так, у постановах від 21 вересня 2021 року у справах №160/6204/20 та №200/5038/20-а, від 24 вересня 2021 у справах №160/6596/20 та №280/4314/20 Верховним Судом досліджувалося питання щодо правильного розуміння сутності нормативного врегулювання підстав звільнення прокурорів (слідчих органів прокуратури) з посади прокурора, що міститься в пункті 19 розділу ІІ «Прикінцеві і перехідні положення» Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури».
У вказаних справах Верховний Суд підкреслив, що з огляду на зміст включеної до Конституції України Законом № 1401-VIII статті 131-1 Основного Закону, за новим українським конституційним правопорядком прокуратуру як інститут, що виконує функцію кримінального переслідування, структурно вмонтовано в загальну систему правосуддя.
При цьому, Конституція України віднесла прокурорів у розділ правосуддя, змінила характер їх діяльності з загального нагляду на основну функцію кримінального обвинувачення та запровадила нові принципи в проведенні оцінювання як суддів, так і прокурорів.
Дослідження змісту Закону № 1401-VIII, а також пояснювальної записки до відповідного законопроекту, вказує на те, що його метою є удосконалення конституційних основ правосуддя для практичної реалізації принципу верховенства права, яке повинно забезпечуватися, зокрема, і шляхом належного функціонування прокуратури як органу, уповноваженого виконувати функції з підтримання публічного обвинувачення в суді; процесуального керівництва досудовим розслідуванням; вирішення відповідно до закону інших питань під час кримінального провадження; нагляду за негласними та іншими слідчими і розшуковими діями органів правопорядку.
Верховний Суд взяв до уваги, що згідно з частиною другою статті 131-1 Конституції України організація та порядок діяльності прокуратури визначаються законом, яким наразі є Закон № 1697-VII. Водночас стаття 4 цього ж Закону встановлює, що організація та діяльність прокуратури України, статус прокурорів визначаються Конституцією України, цим та іншими законами України, чинними міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.
Черговим етапом процесу реформування прокуратури стало прийняття Верховною Радою України у межах своїх конституційних повноважень Закону № 113-ІХ.
Цим Законом внесено зміни до кодексів та законів України не скільки щодо форми чи змісту діяльності прокуратури, а скільки щодо реформи органів прокуратури в частині кадрових питань. Передбачена Законом № 113-ІХ переатестація не має систематичного характеру, відбувається одноразово за окремим законом, є винятковою. У Пояснювальній записці до проекту цього Закону зазначено, що він спрямований на запровадження першочергових і, багато в чому, тимчасових заходів, пов'язаних передусім із кадровим перезавантаженням органів прокуратури шляхом атестації чинних прокурорів, а також надання можливості всім доброчесним кандидатам, які мають належні теоретичні знання та практичні навички, на конкурсних засадах зайняти посаду прокурора у будь-якому органі прокуратури. Основною метою цього Закону є створення передумов для побудови системи прокуратури, діяльність якої базується на засадах ефективності, професійності, незалежності та відповідальності.
Реалізація «кадрового перезавантаження» органів прокуратури передбачає, крім іншого, приведення кількісного складу прокурорів відповідно до вимог статті 14 Закону № 1697-VII зі змінами, внесеними Законом № 113-ІХ, шляхом атестації прокурорів.
Тож проведення атестації прокурорів є обов'язковою складовою запровадженого Законом №113-ІХ процесу реформування системи органів прокуратури та за своєю суттю є спеціальною процедурою, яка має на меті підтвердження здатності прокурорами виконувати свої повноваження на належному рівні за визначеними законом критеріями, шляхом здійснення оцінки їхньої професійної компетентності, професійної етики та доброчесності, що стосувалась, зокрема, усіх без винятку прокурорів, які мали бажання продовжувати працювати у органах прокуратури.
Також у вказаних справах Верховний Суд дійшов висновку про те, що у пункті 19 розділу ІІ «;Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури» вказівку на пункт 9 частини першої статті 51 Закону України «Про прокуратуру», як на підставу для звільнення прокурора, необхідно застосовувати до спірних правовідносин у випадках, які визначені нормами спеціального Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури», що передбачають умови проведення атестації (а саме три етапи, визначені пунктом 6 розділу І Порядку № 221 відповідно до Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури»).
Крім того, у наведених справах Верховний Суд зазначив, що аналіз положень абзацу першого пункту 19 Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури» дає підстави для висновку про те, що підставою для звільнення прокурора є настання однієї з підстав, визначених у підпунктах 1 - 4 пункту 19 цього розділу, зокрема й неуспішне проходження атестації; і Закон не вимагає додаткової підстави для звільнення.
Аналогічна правова позиція у подібних правовідносинах викладена Верховним Судом, зокрема, у постановах від 29 вересня 2021 року у справі № 440/2682/20, від 20 жовтня 2021 року у справі № 440/2700/20, від 25 листопада 2021 року у справі №160/5745/20, від 21 грудня 2021 року у справі № 420/9066/20, у яких Верховний Суд дійшов висновку про те, що фактологічною підставою для звільнення є одна з підстав, передбачених підпунктами 1 - 4 пункту 19 розділу ІІ Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури», а нормативною підставою є пункт 9 частини першої статті 51 Закону України «Про прокуратуру».
Колегія суддів Верховного Суду вважає ці висновки застосовними і у цій справі, адже правовідносини у цих справах є подібними.
Верховний Суд виходить з того, що атестація прокурорів є спеціальною процедурою, що має на меті підтвердження здатності прокурорами виконувати свої повноваження на належному рівні за визначеними законом критеріями, шляхом здійснення оцінки їхньої професійної компетентності, професійної етики та доброчесності. Така атестація є обов'язковою складовою запровадженого Законом №113-ІХ процесу реформування системи органів прокуратури та передбачає чітку процедуру та умови звільнення і переведення прокурорів до Офісу Генерального прокурора, обласних та окружних прокуратур, що здійснюється на підставі відповідних рішень кадрових комісій про успішне або неуспішне проходження атестації.
Як установлено судами попередніх інстанцій, позивачем на виконання вимог Закону №113-ІХ подано заяву про переведення на посаду прокурора в Офісі Генерального прокурора та про намір пройти атестацію. У цій заяві позивачем підтверджено, що він ознайомлений із умовами та процедурами проведення атестації, визначеними у Порядку № 221, тобто висловлено бажання бути переведеним на посаду прокурора в Офісі Генерального прокурора та пройти процедуру атестації.
Відповідно до затвердженого графіку складання іспиту з використанням комп'ютерної техніки з метою виявлення рівня знань та умінь у застосуванні закону, відповідності здійснювати повноваження, прокурору ОСОБА_1 призначено дату складання іспиту на 23 жовтня 2019 року.
Позивачем 22 жовтня 2019 року направлено Генеральному прокурору, Голові Першої кадрової комісії та до Департаменту кадрової роботи та державної служби Генеральної прокуратури України лист про неможливість скласти іспит 23 жовтня 2019 року у зв'язку із перебуванням на стаціонарному лікуванні, до яких додана завірена копія довідки з Міської клінічної лікарні №3 м. Києва.
На засіданні кадрової комісії 24 жовтня 2019 року за результатами розгляду заяви позивача від 22 жовтня 2019 року визнано поважною причину неможливості явки прокурора для складання іспиту та вирішено перенести дату тестування на додатковий день. Новою датою для складання іспиту позивачу визначено - 04 листопада 2019 року.
В подальшому 01 листопада 2019 року позивачем подано заяви № 56, № 57, 58 до Генерального прокурора України, виконуючого обов'язки начальника Департаменту кадрової роботи та державної служби Генеральної прокуратури України та до Заступника Генерального прокурора - Головного військового прокурора, Голови Першої кадрової комісії, в яких позивач повідомляв про те, що він знаходиться на стаціонарному лікуванні в Міській клінічній лікарні №3 міста Києва та не може з'явитися 04 листопада 2019 року для проходження тестування, а також зазначав, що 22 жовтня 2019 року ним на адресу Генеральної прокуратури України та до Першої кадрової комісії направлялась належним чином засвідчена довідка з Міської клінічної лікарні №3 м. Києва, яка підтверджує перебування на стаціонарному лікуванні. Також ОСОБА_1 в цих же заявах зазначив, що після завершення лікування ним буде надано додатково довідку про перебування у лікарні із зазначенням терміну, протягом якого він проходив лікування.
На засіданні Першої кадрової комісії 04 листопада 2019 року констатовано факт неявки на іспит 04 листопада 2019 року осіб, яким переносилася дата тестування на додатковий день, зокрема, ОСОБА_1 , тому вирішено ухвалити рішення про неуспішне проходження атестації.
04 листопада 2019 року рішенням Першої кадрової комісії №220 ОСОБА_1 визнано таким, що неуспішно пройшов атестацію, оскільки останній не з'явився на складання іспиту у формі анонімного тестування з метою виявлення рівня знань та умінь у застосуванні закону, відповідності здійснювати повноваження прокурора, що відбувався 23, 24 жовтня, 04 листопада 2019 року, він не допускається до проходження наступних етапів атестації.
Абзацами третім та четвертим пункту 11 розділу І Порядку № 221передбачено, що у виключних випадках, за наявності заяви, підписаної прокурором або належним чином уповноваженою ним особою (якщо сам прокурор за станом здоров'я не може її підписати або подати особисто до комісії) про перенесення дати іспиту у формі анонімного тестування з використанням комп'ютерної техніки з метою виявлення рівня знань та умінь у застосуванні закону, відповідності здійснювати повноваження прокурора, або дати іспиту у формі анонімного тестування на загальні здібності та навички з використанням комп'ютерної техніки, або дати співбесіди з метою виявлення відповідності прокурора вимогам професійної компетентності, професійної етики та доброчесності, кадрова комісія має право протягом трьох робочих днів з дня отримання такої заяви ухвалити рішення про перенесення дати складення відповідного іспиту, проведення співбесіди для такого прокурора.
Заява має бути передана безпосередньо секретарю відповідної кадрової комісії не пізніше трьох днів з дати, на яку було призначено іспит, співбесіду відповідного прокурора. До заяви має бути долучена копія документу, що підтверджує інформацію про поважні причини неявки прокурора на складення відповідного іспиту, проходження співбесіди.
Отже, за правилами указаної правової норми перенесення дати складання відповідного іспиту/проходження співбесіди можливе лише у виключних випадках та за наявності доказів у підтвердження наявності поважних причин.
У світлі аргументів касаційної скарги позивача слід зазначити, що питання застосування пункту 11 розділу І Порядку № 221 щодо повідомлення кадрової комісії про поважність причин неприбуття для проходження відповідного етапу атестації досліджувалося Верховним Судом у постановах від 31 березня 2021 року у справі №580/2357/20 та від 30 серпня 2021 року у справі №640/8497/20.
Так, у справах № 580/2357/20 та №640/8497/20, спори у яких виникли у зв'язку із ухваленням кадровою комісією рішення про неуспішне проходженням прокурором відповідного етапу атестації без урахування поданої прокурором у день проведення іспиту заяви про перенесення іспиту на іншу дату у зв'язку з погіршенням стану здоров'я, Верховний Суд дійшов висновку, що позивачем дотримано вимоги пункту 11 Порядку №221 та повідомлено комісію про намір скласти іспит, а також про поважність причини неможливості його складання під час проведення іспиту, однак комісія, приймаючи оскаржуване рішення, не врахувала заяву позивача, що є порушенням прав позивача.
Тож у контексті спірних правовідносин у справах № 580/2357/20 і 640/8497/20 Верховний Суд погодився з висновками судів попередніх інстанцій, що позивач зі своєї сторони вчинив дії по повідомленню комісії про потребу у медичній допомозі, проте, відповідачем, не прийнято рішення про перенесення іспиту на іншу дату в зв'язку перебування позивача на лікуванні, чим позбавлено права позивача на складання іспиту. З огляду на наведене, Верховний Суд погодився також і з висновком судів попередніх інстанцій, що рішення кадрової комісії про неуспішне проходження позивачем другого етапу іспиту у формі анонімного тестування з використанням комп'ютерної техніки є передчасним та таким, що підлягає скасуванню.
У постановах від 09 червня 2022 року у справі № 160/1343/21 та від 14 липня 2022 року у справі №200/6875/20-а (на які посилається скаржник в своїй касаційній скарзі) Верховний Суд вказав, що за правилами пункту 11 розділу І Порядку №221 перенесення дати складання відповідного іспиту/проходження співбесіди можливе лише у виключених випадках та за наявності доказів у підтвердження наявності поважних причин.
Колегія уважає наведені висновки застосовними і у цій справі, позаяк правовідносини у цих справах є подібними.
Надаючи оцінку доводам касаційної скарги про поважність причин неявки прокурора для проходження відповідного етапу атестації, колегія суддів виходить з такого.
Як установили суди попередніх інстанцій, 01 листопада 2019 року позивачем (вдруге) було подано заяву відповідно до пункту 11 розділу І Порядку№ 221 про його перебування на стаціонарному лікуванні та визначення іншої дати для проходження атестації.
Згідно з листком непрацездатності серії АДХ № 607233 ОСОБА_1 з 22 жовтня 2019 року по 08 листопада 2019 року перебував на лікуванні в Київській міській клінічній лікарні №3 (стаціонар).
Згідно з листком непрацездатності серії АДХ № 303071 ОСОБА_1 з 11 листопада 2019 року по 20 листопада 2019 року перебував на амбулаторному лікуванні.
Отже, матеріалами справи підтверджено, що 04 листопада 2019 року, у день, на який було повторно призначено проведення атестації, існували поважні причини, які перешкодили позивачу прибути для проходження іспиту.
При цьому, в своїй заяві від 01 листопада позивач повідомив, що довідка про перебування на стаціонарному лікуванні ним була додана до заяви від 22 жовтня 2019 року, а також після завершення лікування додатково буде надано довідку про перебування у лікарні із зазначенням термінів лікування.
Дійсно, до заяви від 22 жовтня 2019 року позивачем додана довідка Міської клінічної лікарні № 3 м. Києва від 22 жовтня 2019 року, згідно з якою ОСОБА_1 знаходиться з 22 жовтня 2019 року в інфарктному відділенні. Як убачається з протоколу №4 засідання Першої кадрової комісії 24 жовтня 2019 року комісія визнала надані позивачем докази неявки як наявність поважних причин неявки. Водночас, в протоколі №7 від 04 листопада 2019 року комісія розглядала заяву ОСОБА_1 та визнала його неявку на іспит без поважних причин.
З огляду на наведене, колегія суддів уважає, що суди попередніх інстанцій дійшли обґрунтованого висновку про наявність у позивача об'єктивних перешкод для прибуття для проходження першого етапу атестації.
Таким чином, ураховуючи правову позицію, викладену у постановах Верховного Суду від 31 березня 2021 року у справі № 580/2357/20, від 30 серпня 2021 року у справі №640/8497/20, від 17 листопада 2021 року у справі №540/1456/20, колегія суддів констатує, що позивачем дотримано вимоги пункту 11 Порядку №221 та повідомлено кадрову комісію про поважні причини неявки для проходження першого етапу атестації, однак кадрова комісія, приймаючи спірне рішення, не врахувала заяву позивача, що є порушенням прав позивача.
Своєю чергою, спірні правовідносини між сторонами склались з приводу наказу про звільнення позивача з посади на підставі рішення кадрової комісії про неуспішне проходження атестації.
Проведення атестації прокурорів здійснювалося в силу вимог Закону №113-ІХ, яким внесено зміни до кодексів та законів України щодо реформи органів прокуратури в частині кадрових питань, що стосувалась зокрема усіх без винятку прокурорів, які мали бажання продовжувати працювати у органах прокуратури.
За результатами атестації прокурора кадрові комісії на підставі пункту 17 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону №113-ІХ ухвалюють одне із таких рішень: рішення про успішне проходження прокурором атестації або рішення про неуспішне проходження прокурором атестації.
У разі неуспішного проходження атестації прокурором Генеральної прокуратури України, регіональної прокуратури, місцевої прокуратури, військової прокуратури, він звільняється Генеральним прокурором, керівником регіональної (обласної) прокуратури з посади прокурора на підставі пункту 9 частини першої статті 51 Закону України «Про прокуратуру», що встановлено підпунктом 2 пункту 19 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону №113-ІХ.
Відповідно до пункту 6 розділу V Порядку № 221 рішення кадрових комісій про неуспішне проходження атестації може бути оскаржене прокурором у порядку, встановленому законодавством.
ОСОБА_1 скористався правом на оскарження наказу Генерального прокурора від 15 листопада 2019 року №1549ц про своє звільнення з посади та органів прокуратури та звернувся до суду з цим позовом.
При цьому рішення кадрової комісії про неуспішне проходження атестації позивач не оскаржував у межах цієї справи, як і не зазначив Першу кадрову комісію як відповідача у своїй позовній заяві.
За загальним правилом предметом позову є матеріально-правові вимоги позивача до відповідача, відповідно до яких суд має ухвалити рішення, а підставою позову - обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги, які складаються із фактів, що тягнуть за собою певні правові наслідки: зміну чи припинення правовідносин.
Відповідно до частини першої статті 47 КАС України крім прав та обов'язків, визначених у статті 44 цього Кодексу, позивач має право на будь-якій стадії судового процесу відмовитися від позову. Позивач має право змінити предмет або підстави позову, збільшити або зменшити розмір позовних вимог шляхом подання письмової заяви до закінчення підготовчого засідання або не пізніше ніж за п'ять днів до першого судового засідання, якщо справа розглядається в порядку спрощеного позовного провадження.
Після звернення у грудні 2019 року до суду з відповідною позовною заявою позивач не звертався з заявою про збільшення позовних вимог (щодо оскарження рішення Першої кадрової комісії про неуспішне проходження атестації від 04 листопада 2019 року №220) або з заявою про зміну предмета позову.
Статтею 9 КАС України встановлено, що розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
Суд розглядає адміністративні справи не інакше як за позовною заявою, поданою відповідно до цього Кодексу, в межах позовних вимог. Суд може вийти за межі позовних вимог, якщо це необхідно для ефективного захисту прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб'єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
Кожна особа, яка звернулася за судовим захистом, розпоряджається своїми вимогами на свій розсуд, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Верховний Суд зауважує, що рішення кадрової комісії про неуспішне проходження атестації відповідно до пункту 6 розділу V Порядку № 221 може бути оскаржене прокурором у порядку, встановленому законодавством.
Однак позивач не реалізував в межах розгляду цієї справи своє право на оскарження такого рішення кадрової комісії, яке, у свою чергу, є підставою для прийняття відповідачем наказу про звільнення прокурора з посади в органах прокуратури.
У разі незгоди із рішенням кадрової комісії або з процедурою атестації, а також порядком формування кадрових комісій позивач не позбавлений можливості оскаржувати таке рішення окремо.
Ураховуючи висловлену Верховним Судом правову позицію, зокрема, у справах №640/24930/19, №640/26150/19, №640/1219/20, рішення Першої кадрової комісії від 04 листопада 2019 року №220 про неуспішне проходження ОСОБА_1 атестації знаходиться поза межами зазначення у резолютивній частині рішення за результатами розгляду справи № 640/25491/19, оскільки позивач під час звернення до суду із цим позовом у справі не визначив його предметом оскарження.
Зважаючи на те, що у цій справі предметом судового контролю є лише наказ про звільнення із посади на підставі пункту 9 частини першої статті 51 Закону № 1697-VII у зіставленні з підпунктом 2 пункту 19 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону №113-ІХ, у рамках цієї справи суд не повинен надавати оцінку рішенню Першої кадрової комісії.
Однак, враховуючи те, що таке рішення є законодавчо визначеною підставою видання наказу про звільнення прокурора з посади, а доводи вимог поданого до суду позову щодо протиправності наказу про звільнення містять обґрунтування протиправності дій та рішення кадрової комісії, таке рішення має бути враховано судом під час надання оцінки протиправності наказу про звільнення з посади прокурора.
З огляду на те, що рішення кадрової комісії про неуспішне проходження прокурором атестації є законодавчо визначеною підставою для звільнення прокурора з посади, тобто спричиняє для особи негативні наслідки у вигляді її звільнення з публічної служби, суд враховує зазначені у такому рішенні обставини, їх обґрунтованість та існування підстав.
Проте, у разі оскарження позивачем виключно наказу про звільнення з органів прокуратури, дослідженню на предмет правомірності підлягає тільки такий наказ, оскільки у межах спірних правовідносин рішенню кадрової комісії про неуспішне проходження атестації у зв'язку з його не оскарженням, не може бути надана оцінка судами.
Згідно з пунктом 2 частини першої статті 349 КАС України, суд касаційної інстанції за наслідками розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та (або) апеляційної інстанцій повністю або частково і передати справу повністю або частково на новий розгляд.
Згідно з частиною другою статті 353 КАС України підставою для скасування судових рішень судів першої та (або) апеляційної інстанцій і направлення справи на новий судовий розгляд є порушення норм процесуального права, на які посилається скаржник у касаційній скарзі, яке унеможливило встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи, зокрема, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази, за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1-3 частини четвертої статті 328 цього Кодексу.
Приписами частини четвертої статті 353 КАС України передбачено, що справа направляється до суду апеляційної інстанції для продовження розгляду або на новий розгляд, якщо порушення допущені тільки цим судом. В усіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції.
Ураховуючи те, що вказані порушення під час розгляду справи допущені як судом першої інстанції, так і судом апеляційної інстанції, тому справа підлягає направленню на новий розгляд до суду першої інстанції.
При новому розгляді справи необхідно врахувати, що в адміністративному судочинстві діє принцип диспозитивності, який покладає на суд обов'язок вирішувати лише ті питання, про вирішення яких його просять сторони у справі (учасники спірних правовідносин). Під час розгляду справи суд зв'язаний предметом і обсягом заявлених позивачем вимог.
Вказаний принцип знайшов своє відображення у частині другій статті 9 КАС України, в якій вказано, що суд розглядає адміністративні справи не інакше як за позовною заявою, поданою відповідно до цього Кодексу, в межах позовних вимог. Суд може вийти за межі позовних вимог, якщо це необхідно для ефективного захисту прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб'єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб'єктів владних повноважень. Цей принцип також передбачає, що особа, яка бере участь у справі, розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Формування змісту та обсягу позовних вимог є диспозитивним правом позивача.
Під час нового розгляду справи судом першої інстанції слід взяти до уваги викладене в цій постанові, дослідити обставини, які слугували підставою для прийняття рішення кадрової комісії про неуспішне проходження атестації позивачем; врахувати обґрунтованість/вмотивованість рішення кадрової комісії в частині неуспішного проходження ним атестації та на підставі досліджених обставин справи дійти обґрунтованого висновку про наявність чи відсутність підстав для задоволення позову.
Оскільки за результатами розгляду касаційної скарги у справі встановлено порушення судами норм процесуального права, що є підставою для скасування рішень судів попередніх інстанцій та направлення справи на новий розгляд, вирішення питання щодо скасування Наказу Генерального прокурора № 1549ц від 15 листопада 2019 року; поновлення ОСОБА_1 на посаді; стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, є передчасним та мають бути вирішені судами під час нового розгляду справи.
З приводу посилань позивача на те, що рішенням Конституційного Суду України від 02 жовтня 2024 року №9-р(І)/2024 визнано таким, що не відповідає Конституції України (є неконституційним), окреме положення абзацу шостого пункту 19 розділу II «Прикінцеві і перехідні положення» Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури» від 19 вересня 2019 року № 113-ІХ, згідно з яким перебування прокурора на лікарняному через тимчасову непрацездатність не є перешкодою для його звільнення з посади прокурора відповідно до цього пункту; рішенням Конституційного Суду України від 18 грудня 2024 року №11-р(ІІ)/2024 визнано таким, що не відповідає Конституції України (є неконституційним), пункт 9 частини 1 ст. 51 Закону України «Про прокуратуру» від 14 жовтня 2014 року №1697-VI», колегія суддів зазначає таке.
Частинами першою та другою статті 152 Конституції України визначено, що закони та інші акти за рішенням Конституційного Суду України визнаються неконституційними повністю чи в окремій частині, якщо вони не відповідають Конституції України або якщо була порушена встановлена Конституцією України процедура їх розгляду, ухвалення або набрання ними чинності. Закони, інші акти або їх окремі положення, що визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України рішення про їх неконституційність, якщо інше не встановлено самим рішенням, але не раніше дня його ухвалення.
Аналогічні за змістом положення містяться в частині першій статті 91 Закону України від 13 липня 2017 року № 2136-VIII «Про Конституційний Суд України».
Рішенням Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням Президента України щодо відповідності Конституції України (конституційності) Постанови Верховної Ради України «Про чинність Закону України «Про Рахункову палату», офіційного тлумачення положень частини другої статті 150 Конституції України, а також частини другої статті 70 Закону України «Про Конституційний Суд України» стосовно порядку виконання рішень Конституційного Суду України (справа про порядок виконання рішень Конституційного Суду України) від 14 грудня 2000 року (справа№1-31/2000) визначено, що рішення Конституційного Суду України мають пряму дію.
Таким чином, аналіз норм розділу ХІІ Конституції України («Конституційний Суд України») та Закону України «Про Конституційний Суд України» від 13 липня 2017 року №2136-VIII дає підстави дійти висновку про те, що рішення Конституційного Суду України має пряму (перспективну) дію в часі та застосовується щодо тих правовідносин, які тривають або виникли після його ухвалення. Якщо правовідносини тривалі і виникли до ухвалення рішення Конституційним Судом України, однак продовжують існувати після його ухвалення, то на них поширюється дія такого рішення Конституційного Суду України.
Тобто рішення Конституційного Суду України поширюється на правовідносини, які виникли після його ухвалення, а також на правовідносини, які виникли до його ухвалення, але продовжують існувати (тривають) після цього. Водночас чинним законодавством визначено, що Конституційний Суд України може безпосередньо у тексті свого рішення встановити порядок і строки виконання ухваленого рішення.
Відповідний правовий висновок викладено Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 18 листопада 2020 року у справі №4819/49/19.
З огляду на викладене рішення Конституційного Суду України від 02 жовтня 2024 року №9-р(І)/2024 та від 18 грудня 2024 року №11-р(ІІ)/2024 не поширюються на спірні правовідносини у цій справі, які виникли та припинилися до ухвалення Конституційним Судом України цих рішень.
Що стосується клопотання ОСОБА_1 про закриття касаційного провадження за касаційною скаргою Офісу Генерального прокурора, оскільки така не відповідає вимогам статті 330 КАС України та з касаційною скаргою звернулась особа, яка не має адміністративної процесуальної дієздатності, колегія суддів уважає за доцільне зазначити таке.
Відповідно до пункту 2 частини першої статі 339 КАС України суд касаційної інстанції закриває касаційне провадження, якщо після відкриття касаційного провадження виявилося, що касаційну скаргу не підписано, подано особою, яка не має адміністративної процесуальної дієздатності, або підписано особою, яка не має права її підписувати.
Згідно з частинами першої та третьою статті 55 КАС України сторона, третя особа в адміністративній справі, а також особа, якій законом надано право звертатися до суду в інтересах іншої особи, може брати участь у судовому процесі особисто (самопредставництво) та (або) через представника, крім випадку, встановленого частиною дев'ятою статті 266 цього Кодексу.
Юридична особа незалежно від порядку її створення, суб'єкт владних повноважень, який не є юридичною особою, беруть участь у справі через свого керівника, члена виконавчого органу, іншу особу, уповноважену діяти від її (його) імені відповідно до закону, статуту, положення, трудового договору (контракту) (самопредставництво юридичної особи, суб'єкта владних повноважень), або через представника.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 02 липня 2020 року у справі № 9901/39/20 зазначила, що з урахуванням положень статті 55 КАС України, для визнання особи такою, що діє в порядку самопредставництва, необхідно, щоб у відповідному законі, статуті, положенні чи трудовому договорі (контракті) було чітко визначене її право діяти від імені такої юридичної особи (суб'єкта владних повноважень без права юридичної особи) без додаткового уповноваження.
Повертаючись до обставин цієї справи, убачається, що 12 серпня 2022 року представник Офісу Генерального прокурора подав касаційну скаргу на рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 16 листопада 2021 року та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 06 липня 2022 року. На підтвердження своїх повноважень на підписання касаційної скарги Кутєпов О.Є. надав копію наказу Генерального прокурора від 25 листопада 2020 року №2882-ц про призначення Кутєпова О.Є. на посаду прокурора відділу представництва інтересів органів прокуратури першого управління Департаменту представництва інтересів держави в суді Офісу Генерального прокурора та витяг з Положення про Департамент представництва інтересів держави в суді Офісу Генерального прокурора, затвердженого наказом Генерального прокурора від 27 липня 2020 року №336 (далі - Положення).
У пункті 3 Положення визначено, що основним завданням Департаменту представництва інтересів держави в суді Офісу Генерального прокурора є, зокрема, організація та здійснення представництва в суді органів прокуратури, участі в розгляді судами справ, стороною або третьою особою в яких виступає прокуратура, її посадові та службові особи (самопредставництво).
Відповідно до пункту 5.9.2 Положення прокурори відділу представництва інтересів органів прокуратури, зокрема, забезпечують участь у розгляді справ у цивільному, адміністративному та господарському судочинстві в порядку самопредставництва Офісу Генерального прокурора.
Таким чином, приписами Положення передбачено повноваження прокурорів відділу представництва інтересів органів прокуратури здійснювати самопредставництво Офісу Генерального прокурора, в тому числі шляхом підготовки та подання касаційних скарг, що включає право їх підписання, як складової частини у процесі оскарження судових рішень.
З наведеного убачається, що доданими до касаційної скарги доказами підтверджуються повноваження Кутєпова О.Є. на здійснення самопредставництва Офісу Генерального прокурора без додаткового уповноваження.
Таким чином клопотання позивача про закриття касаційного провадження за касаційною скаргою Офісу Генерального прокурора не підлягає задоволенню.
Водночас, відповідно до Закону України від 13 грудня 2022 року № 2825-IX «Про ліквідацію Окружного адміністративного суду міста Києва та утворення Київського міського окружного адміністративного суду», який набрав чинності з 15 грудня 2022 року, ліквідовано Окружний адміністративний суд міста Києва та утворено Київський міський окружний адміністративний суд із місцезнаходженням у місті Києві. При цьому, у пункті 2 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» вказаного Закону встановлено, що з дня набрання чинності цим Законом до початку роботи Київського міського окружного адміністративного суду справи, підсудні окружному адміністративному суду, територіальна юрисдикція якого поширюється на місто Київ, розглядаються та вирішуються Київським окружним адміністративним судом, а тому ця справа направляється на новий розгляд до Київського окружного адміністративного суду.
V. Висновки щодо розподілу судових витрат
З огляду на результат касаційного розгляду, судові витрати не розподіляються.
Керуючись статтями 341, 344, 349, 353, 355, 356, 359 Кодексу адміністративного судочинства України, Суд
У задоволенні клопотання ОСОБА_1 про закриття касаційного провадження за касаційною скаргою Офісу Генерального прокурора відмовити.
Касаційну скаргу Офісу Генерального прокурора - задовольнити частково.
Рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 16 листопада 2021 року
та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 06 липня 2022 року скасувати.
Справу направити до Київського окружного адміністративного суду на новий розгляд.
Судові витрати не розподіляються.
Постанова набирає законної сили з дати її ухвалення, є остаточною та оскарженню не підлягає.
Суддя-доповідач В.Е. Мацедонська
Судді І.В. Желєзний
С.А. Уханенко