Справа № 362/2922/25
Провадження № 2/362/2341/25
06 листопада 2025 року
суддя Васильківського міськрайонного суду Київської області Марчук О.Л., розглянувши в порядку спрощеного провадження у місті Василькові Обухівського району Київської області цивільну справу за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Північноплисецьке родовище піску та граніту» до ОСОБА_1 про визнання укладеним договору,
Позивач звернувся до суду із позовом в обґрунтування якого зазначив, що Державною службою геології та надр України йому видано Спеціальний дозвіл на користування надрами № 6752 від 08 грудня 2023 року, додатком до якого є укладена Угода № 6752 про умови користування надрами з метою видобування корисних копалин.
Зазначив, що дія вказаного спеціального дозволу поширюється у тому числі й на частину земельної ділянки з кадастровим номером 3221486200:03:001:0014, яка належить на праві приватної власності відповідачці.
У зв'язку із цим, позивач надіслав відповідачці оферту та проєкт договору про встановлення сервітуту, яку було вручено 26 жовтня 2024 року.
Оскільки ігнорування відповідачем пропозиції укласти договір сервітуту перешкоджає позивачу належним чином виконувати свої обов'язки, як надрокористувача, що може спричинити негативні наслідки для товариства, посилаючись на відповідні норми земельного законодавства, позивач просить встановити земельний сервітут відповідно до проекту договору про встановлення земельного сервітуту (доданого до оферти від 10.10.2024 року) між ним і відповідачем на частину земельної ділянки із кадастровим номером 3221486200:03:001:0014 (а.с. 32 - 38).
Дану справу розглянуто в порядку спрощеного провадження.
Представником відповідача надано суду відзив на позов у якому він заперечив позовні вимоги та просив відмовити у їх задоволенні з підстав неприйнятності для відповідача вказаного сервітуту (а.с. 53 - 69).
Дослідивши письмові докази по справі у їх сукупності, суд приходить до наступних висновків.
ТОВ «Північноплисецьке родовище піску та граніту» отримало від Державної служби геології та надр України Спеціальний дозвіл на користування надрами № 6752 від 08 грудня 2023 року; вид користування: видобування корисних копалин; мета користування надрами: видобування: граніту придатного в якості сировини для виробництва щебеню будівельного та каменю бутового; відсіви від дороблення гранітів на щебінь придатні для дорожнього будівництва, а також для благоустрою, рекультивації та планування; піску придатного для використання як пісок-компонент в'яжучого для одержання щільного силікатного бетону, а також для рекультивації, благоустрою і планування; об'єкт надрокористування: Північноплисецьке родовище; місцезнаходження: Київська область, Фастівський район; строк дії спеціального дозволу на користування надрами: до 08 грудня 2043 року; дія вказаного спеціального дозволу поширюється також і на частину земельної ділянки з кадастровим номером 3221486200:03:001:0014 (а.с. 10 - 12, 13).
З інформації Державного земельного кадастру про права власності та речові права на земельну ділянку від 24.03.2025 року вбачається, що на праві приватної власності відповідачці належить земельна ділянка площею 0,372 гектара, кадастровий номер 3221486200:03:001:0014, що розташована за адресою: Київська обл., Васильківський р-н., Плесецька сільська рада (а.с. 21).
Одночасно, суд враховує обставини зміни адміністративно-територіального поділу районів у Київській області за Постановою Верховної Ради України «Про утворення та ліквідацію районів», внаслідок чого станом на дату постановлення цього рішення суду село Пелесецьке розташоване в адміністративних межах Калинівської селищної територіальної громади Фастівського району Київської області.
Позивачем надіслав відповідачці оферту разом із роздруківкою договору про встановлення сервітуту (а.с. 14 - 15, 16 - 18).
Відповідачка надіслала позивачу відповідь на вказану оферту якою відхилила пропозицію товариства (а.с. 74 - 75, 76).
Вирішуючи спір по суті, суд насамперед керується нормами Глави 16 Розділу ІІІ Земельного кодексу України та враховує положення Постанови Пленуму Верховного Суду України від 16.04.2004 року № 7 «Про практику застосування судами земельного законодавства при розгляді цивільних справ».
Зокрема, згідно із частиною першою статті 98 Земельного кодексу України, право земельного сервітуту - це право власника або землекористувача земельної ділянки чи іншої заінтересованої особи на обмежене платне або безоплатне користування чужою земельною ділянкою (ділянками).
Крім того, пункт 22-2 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 16.04.2004 року № 7 «Про практику застосування судами земельного законодавства при розгляді цивільних справ» містить роз'яснення про те, що встановлюючи земельний сервітут на певний строк чи без зазначення строку (постійний), суд має враховувати, що метою сервітуту є задоволення потреб власника або землекористувача земельної ділянки для ефективного її використання; умовою встановлення є неможливість задовольнити такі потреби в інший спосіб, і в рішенні суд має чітко визначити обсяг прав особи, що звертається відносно обмеженого користування чужим майном.
Пункт в-3 частини першої статті 99 ЗК України передбачає, що власники або землекористувачі земельних ділянок чи інші заінтересовані особи можуть вимагати встановлення такого земельного сервітуту як право на користування земельною ділянкою для потреб геологічного вивчення, у тому числі дослідно-промислової розробки, корисних копалин з подальшим видобуванням корисних копалин (промислової розробки родовищ) загальнодержавного та місцевого значення та (або) для видобування корисних копалин загальнодержавного та місцевого значення з правом будівництва та розміщення споруд/об'єктів, пов'язаних із зазначеним видом діяльності, за умови що при цьому не порушуються права землевласника, передбачені статтею 98 цього Кодексу.
Як наслідок, суд звертає увагу на мету сервітуту, який просить встановити позивач.
Відповідно до п. 1.2. договору за яким позивач просить встановити сервітут, зміст земельного сервітуту: видобування корисних копалин загально державного та місцевого значення з будівництвом та розміщенням споруд/об'єктів, пов'язаних із зазначеним видом діяльності на земельній ділянці власника, відповідно до п. в-3, ст. 99 Земельного кодексу України.
Частиною третьою статті 98 Земельного кодексу України передбачено, що встановлення земельного сервітуту не веде до позбавлення власника земельної ділянки, щодо якої встановлений земельний сервітут, прав володіння, користування та розпорядження нею.
Відповідно до ч. 1 ст. 79 Земельного кодексу України, земельна ділянка - це частина земної поверхні з установленими межами, певним місцем розташування, з визначеними щодо неї правами.
Частина друга статті 79 Земельного кодексу України визначає, що право власності на земельну ділянку поширюється в її межах на поверхневий (ґрунтовий) шар, а також на водні об'єкти, ліси і багаторічні насадження, які на ній знаходяться, якщо інше не встановлено законом та не порушує прав інших осіб.
Частина 1 ст. 65 Земельного кодексу України Землями промисловості, транспорту, електронних комунікацій, енергетики, оборони та іншого призначення визнаються земельні ділянки, надані в установленому порядку підприємствам, установам та організаціям для здійснення відповідної діяльності.
Згідно із ч. 4 ст. 66 Земельного кодексу України, надання земельних ділянок для потреб, пов'язаних з користуванням надрами, проводиться після оформлення в установленому порядку прав користування надрами і відновлення земель згідно із затвердженим відповідним робочим проектом землеустрою на раніше відпрацьованих площах у встановлені строки.
Земельні ділянки усіх форм власності та категорій надаються у користування власникам спеціальних дозволів на геологічне вивчення, у тому числі дослідно-промислову розробку, корисних копалин з подальшим видобуванням корисних копалин (промислову розробку родовищ) загальнодержавного та місцевого значення та (або) на видобування корисних копалин загальнодержавного та місцевого значення шляхом встановлення земельних сервітутів згідно з межами ділянок надр та строками дії відповідних спеціальних дозволів на користування надрами, а також за межами таких ділянок надр для будівництва та розміщення споруд/об'єктів, пов'язаних із зазначеним видом діяльності (з автоматичним продовженням строку дії земельного сервітуту в разі продовження строку дії відповідного спеціального дозволу на користування надрами). Встановлення земельних сервітутів для зазначених цілей здійснюється без зміни цільового призначення таких земельних ділянок, крім земель природно-заповідного фонду, оздоровчого призначення, рекреаційного призначення, історико-культурного призначення.
Однак, земельна ділянка відповідачки має цільове призначення для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, а тому за приписами спеціального законодавства не може використовуватись у промислових цілях.
Відповідно до ч. 1 ст. 91 Земельного кодексу України власники земельних ділянок зобов'язані:
а) забезпечувати використання їх за цільовим призначенням;
б) додержуватися вимог законодавства про охорону довкілля;
в) своєчасно сплачувати земельний податок;
г) не порушувати прав власників суміжних земельних ділянок та землекористувачів;
ґ) підвищувати родючість ґрунтів та зберігати інші корисні властивості землі;
д) своєчасно надавати відповідним органам виконавчої влади та органам місцевого самоврядування дані про стан і використання земель та інших природних ресурсів у порядку, встановленому законом;
е) дотримуватися правил добросусідства та обмежень, пов'язаних з встановленням земельних сервітутів та охоронних зон;
є) зберігати геодезичні знаки, протиерозійні споруди, мережі зрошувальних і осушувальних систем;
ж) за свій рахунок привести земельну ділянку у попередній стан у разі незаконної зміни її рельєфу, за винятком здійснення такої зміни не власником земельної ділянки, коли приведення у попередній стан здійснюється за рахунок особи, яка незаконно змінила рельєф.
Як наслідок, встановлення земельного сервітуту на земельній ділянці відповідачки із її використанням для видобування надр, прямо і беззаперечно порушить цільове використання земельної ділянки.
Отже, з урахуванням вищенаведених обставин, суд приходить до висновку про те, що надання позивачу земельного сервітуту як право на користування земельною ділянкою сільськогосподарського призначення відповідача для розробки корисних копалин з подальшим їх видобуванням (промислової розробки родовищ), безсумнівно призведе до знищення поверхневого родючого шару земельної ділянки відповідачки, чим завдасть суттєвої і непоправної шкоди природним властивостям і структурі земельної ділянки відповідачки як об'єкту нерухомого майна.
Відповідно до частини третьої статті 98 ЗК України, встановлення земельного сервітуту не веде до позбавлення власника земельної ділянки, щодо якої встановлений земельний сервітут, прав володіння, користування та розпорядження нею.
Разом із цим, у даному випадку, надання позивачу права земельного сервітуту з видобування (промислової розробки родовищ) корисних копалин на земельній ділянці відповідачки, безпосередньо позбавить останню права користування своєю земельною ділянкою за її цільовим сільськогосподарським призначенням.
Крім того, надання позивачу права земельного сервітуту з видобування (промислової розробки родовищ) корисних копалин на земельній ділянці відповідачки, об'єктивно не узгоджується і суперечить нормі частини четвертої статті 98 ЗК України, оскільки такий земельний сервітут має здійснюватись у спосіб, який буде вкрай обтяжливим для власника земельної ділянки, щодо якої він встановлений, позаяк є неприйнятним і таким, що суперечить положенням земельного законодавства використання земель сільськогосподарського призначення для видобування корисних копалин.
У зв'язку із цим, суд переконаний, що вказані дії позивача з видобування (промислової розробки родовищ) корисних копалин, прямо порушують передбачені статтею 98 ЗК України, права відповідача як землевласника.
Також, слід врахувати наступне.
За змістом статей 91, 96 ЗК України, власники земельних ділянок та землекористувачі зобов'язані не порушувати прав власників суміжних земельних ділянок та землекористувачів; дотримуватися правил добросусідства та обмежень, пов'язаних з встановленням земельних сервітутів та охоронних зон.
Земельний сервітут може бути встановлений договором, законом, заповітом або рішенням суду.
Сервітут може належати власникові (володільцеві) сусідньої земельної ділянки, а також іншій конкретно визначеній особі (особистий сервітут).
Земельний сервітут може бути встановлений договором між особою, яка вимагає його встановлення, та власником (володільцем) земельної ділянки.
Земельний сервітут підлягає державній реєстрації в порядку, встановленому для державної реєстрації прав на нерухоме майно (стаття 100 ЗК України).
Відповідно до статті 401 ЦК України право користування чужим майном (сервітут) може бути встановлене щодо земельної ділянки, інших природних ресурсів (земельний сервітут) або іншого нерухомого майна для задоволення потреб інших осіб, які не можуть бути задоволені іншим способом. Сервітут може належати власникові (володільцеві) сусідньої земельної ділянки, а також іншій особі, конкретно визначеній особі (особистий сервітут).
Згідно із частинами першою, третьою статті 402 ЦК України, сервітут може бути встановлений договором, законом, заповітом або рішенням суду. У разі недосягнення домовленості про встановлення сервітуту та про його умови спір вирішується судом за позовом особи, яка вимагає встановлення сервітуту.
Статтею 404 ЦК України передбачено, що право користування чужою земельною ділянкою або іншим нерухомим майном полягає у можливості проходу, проїзду через чужу земельну ділянку, прокладання та експлуатації ліній електропередачі, зв'язку і трубопроводів, забезпечення водопостачання, меліорації тощо. Особа має право вимагати від власника (володільця) сусідньої земельної ділянки, а в разі необхідності - від власника (володільця) іншої земельної ділянки надання земельного сервітуту.
Види земельних сервітутів, які можуть бути встановлені рішенням суду, визначені статтею 99 ЗК України і цей перелік не є вичерпним. Встановлюючи земельний сервітут на певний строк чи без зазначення строку (постійний), суд має враховувати, що метою сервітуту є задоволення потреб власника або землекористувача земельної ділянки для ефективного її використання; умовою встановлення є неможливість задовольнити такі потреби в інший спосіб, і в рішенні суд має чітко визначити обсяг прав особи, що звертається відносно обмеженого користування чужим майном.
Як роз'яснив судам Пленум Верховного Суду України у пункті 22-2 постанови від 16 квітня 2004 року № 7 «Про практику застосування судами земельного законодавства при розгляді цивільних справ», види земельних сервітутів, які можуть бути встановлені рішенням суду, визначені статтею 99 ЗК України і цей перелік не є вичерпним. Встановлюючи земельний сервітут на певний строк чи без зазначення строку (постійний), суд має враховувати, що метою сервітуту є задоволення потреб власника або землекористувача земельної ділянки для ефективного її використання; умовою встановлення є неможливість задовольнити такі потреби в інший спосіб, і в рішенні суд має чітко визначити обсяг прав особи, що звертається відносно обмеженого користування чужим майном. Отже, закон вимагає від позивача надання суду доказів того, що нормальне використання своєї власності неможливе без обтяження сервітутом чужої земельної ділянки. При цьому слід довести, що задоволення потреб позивача неможливо здійснити будь-яким іншим способом.
Однією з основних ознак сервітуту, який підлягає встановленню за рішенням суду, є неможливість задоволення інтересів у будь-який інший спосіб у ситуації, коли власник і потенційний сервітуарій не можуть досягнути згоди щодо встановлення сервітуту або способу його здійснення, плати тощо. Умовою встановлення сервітуту у такий спосіб є те, що позивач має довести у суді, що нормальне функціонування його господарства чи задоволення його інтересів при використанні свого майна неможливе без встановлення сервітуту.
Однак, в супереч вимогам статей 76 - 84 ЦПК України, позивачем не надано належних і допустимих доказів на підтвердження неможливості користуватися земельною ділянкою за вказаною адресою у будь-який інший спосіб, ніж за земельним сервітутом стосовно земельної ділянки відповідача.
До того ж, суд звертає увагу на вимоги статті 55-1 Закону України «Про землеустрій» за якими, встановлення меж частини земельної ділянки, на яку поширюються права суборенди, сервітуту, проводиться відповідно до топографо-геодезичних і картографічних матеріалів.
Технічна документація із землеустрою щодо встановлення меж частини земельної ділянки, на яку поширюються права суборенди, сервітуту, включає:
а) пояснювальну записку;
б) технічне завдання на складання документації, затверджене замовником документації;
в) кадастровий план земельної ділянки із зазначенням меж частини земельної ділянки, на яку поширюються права суборенди, сервітуту;
г) матеріали польових геодезичних робіт;
г) копії документів, що є підставою для виникнення прав суборенди, сервітуту.
Тобто, законодавством встановлено певні вимоги для встановлення земельного сервітуту, яких у даному випадку позивачем не дотримано та суду для вирішення спору не надано.
Серед іншого, суд враховує на ступне.
Статтею 98 Земельного кодексу України визначено, що право земельного сервітуту - це право власника або землекористувача земельної ділянки на обмежене платне або безоплатне користування чужою земельною ділянкою (ділянками). Земельні сервітути можуть бути постійними і строковими. Встановлення земельного сервітуту не веде до позбавлення власника земельної ділянки, щодо якої встановлений земельний сервітут, прав володіння, користування та розпорядження нею. Земельний сервітут здійснюється способом, найменш обтяжливим для власника земельної ділянки, щодо якої він встановлений.
За змістом частини першої статті 401 ЦК України, право користування чужим майном (сервітут) може бути встановлене щодо земельної ділянки, інших природних ресурсів (земельний сервітут) або іншого нерухомого майна для задоволення потреб інших осіб, які не можуть бути задоволені іншим способом.
Положення статті 401 ЦК України відображає право власника сусідньої земельної ділянки використовувати земельну ділянку іншого власника для власної вигоди.
Суд зауважує, що право власності не є абсолютним, може бути обмеженим, але таке обмеження має бути здійснено на підставі закону та з урахуванням прецедентної практики Європейського суду з прав людини.
Критерій законності означає, що втручання держави у право власності особи повинно здійснюватися на підставі закону - нормативно-правового акту, що має бути доступним для заінтересованих осіб, чітким та передбачуваним у питаннях застосування та наслідків дії його норм. Сам лише факт, що правова норма передбачає більш як одне тлумачення, не означає, що закон непередбачуваний. Сумніви щодо тлумачення закону, що залишаються, враховуючи зміни в повсякденній практиці, усувають суди в процесі здійснення правосуддя.
Втручання держави в право власності особи є виправданим, якщо воно здійснюється з метою задоволення «суспільного», «публічного» інтересу, при визначенні якого ЄСПЛ надає державам право користуватися «значною свободою (полем) розсуду». Втручання держави в право на мирне володіння майном може бути виправдане за наявності об'єктивної необхідності у формі суспільного, публічного, загального інтересу, який може включати інтерес держави, окремих регіонів, громад чи сфер людської діяльності.
Принцип «пропорційності» передбачає, що втручання в право власності, навіть якщо воно здійснюється згідно з національним законодавством і в інтересах суспільства, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу, якщо не було дотримано справедливої рівноваги (балансу) між інтересами держави (суспільства), пов'язаними з втручанням, та інтересами особи, яка так чи інакше страждає від втручання.
«Справедлива рівновага» передбачає наявність розумного співвідношення (обґрунтованої пропорційності) між метою, що передбачається для досягнення, та засобами, які використовуються. Необхідний баланс не буде дотриманий, якщо особа несе «індивідуальний і надмірний тягар».
У даному випадку, суд погоджується із викладеними за змістом відзиву запереченнями представника відповідачки про те, що втручання держави в право власності відповідачки шляхом встановлення земельного сервітуту за рішенням суду (як органу державної влади), порушить критерії правомірного втручання в право особи на мирне володіння майном, сформованим у сталій практиці ЄСПЛ, оскільки встановлення сервітуту для здійснення позивачем підприємницької діяльності у вигляді розробки корисних копалин фактично і реально унеможливить використання за цільовим призначенням відповідачкою належної їй на праві власності земельної ділянки.
При цьому, встановлення земельного сервітуту для розробки корисних копалин на всю земельну ділянку відповідачки площею 0,3434 гектара, повністю позбавить відповідачку можливості належним чином здійснювати своє право власності щодо володіння, користування та розпорядження належною їй земельною ділянкою.
Таким чином, під час розгляду справи судом суд прийшов до переконливого висновку, що згідно із статтями 12, 13 і 76 - 84 ЦПК України, відповідно до яких на засадах змагальності сторін кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, а суд розглядає цивільні справи не інакше як на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі та суд не наділений функцією доказування, - позивач не довів ту обставину, на яку він посилається як на підставу своїх вимог, а саме: обставину необхідності встановлення земельного сервітуту та фактичного примусу відповідачки до використання її земельної ділянки сільськогосподарського призначення для промислових потреб.
За таких обставин, суд приходить до висновку, що позов є безпідставним і необґрунтованим та задоволенню не підлягає.
Також, на підставі пункту 2 частини другої статті 141 ЦПК України, у зв'язку із відмовою в позові, судові витрати пов'язані з розглядом справи у вигляді сплаченого позивачем судового збору, слід покласти на позивача (а.с. 8).
На підставі викладеного, керуючись статтями 98 - 100 Земельного кодексу України, статтями 1 - 13, 19, 23, 27, 34, 76 - 83, 89, 92, 95, 133, 141, 258, 259, 263 - 265, 273 - 279 ЦПК України,
Відмовити в задоволенні цивільного позову Товариства з обмеженою відповідальністю «Північноплисецьке родовище піску та граніту» до ОСОБА_1 про визнання укладеним договору.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Рішення може бути оскаржено учасниками справи, а також особами, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, безпосередньо до Київського апеляційного суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Суддя
Дата складення повного рішення суду - 06 листопада 2025 року.