Справа № 420/21845/25
06 листопада 2025 року м. Одеса
Одеський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Тарасишиної О.М., за участю секретаря судового засідання Гур'євої К.І., розглянувши в порядку письмового провадження справу за позовною заявою ОСОБА_1 (місце проживання: АДРЕСА_1 ; реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_1 ) до Спеціалізованої прокуратури у сфері оборони Південного регіону (місцезнаходження: 65012, м. Одеса, вул. Пироговська, 11; код ЄДРПОУ 38296363) про визнання протиправними дії щодо нарахування та виплати грошового забезпечення не в повному розмірі та зобов'язання вчинити певні дії, -
До суду надійшла позовна заява ОСОБА_1 (місце проживання: АДРЕСА_1 ; реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_1 ) до Спеціалізованої прокуратури у сфері оборони Південного регіону (місцезнаходження: 65012, м. Одеса, вул. Пироговська, 11; код ЄДРПОУ 38296363), в якій позивач просить:
визнати протиправною бездіяльність суб'єкта владних повноважень, а саме Спеціалізованої прокуратури у сфері оборони Південного регіону щодо нарахування та виплати ОСОБА_1 щомісячної додаткової грошової винагороди в розмірі 100% грошового забезпечення, нарахованого за кожний календарний місяць у період з 04.07.2016 року по 28.02.2018 року відповідно до положень підпункту 2 пункту 1 постанови Кабінету Міністрів України від 22.09.2010 року №889 «Питання грошового забезпечення окремих категорій військовослужбовців Збройних Сил, Державної прикордонної служби, Національної гвардії, Служби зовнішньої розвідки та осіб начальницького складу органів і підрозділів цивільного захисту Державної служби з надзвичайних ситуацій»;
зобов'язати Спеціалізовану прокуратуру у сфері оборони Південного регіону вчинити певні дії, а саме нарахувати та виплатити ОСОБА_1 щомісячну додаткову грошову винагороду в розмірі 100 відсотків грошового забезпечення, нарахованого за кожний календарний місяць у період з 04.07.2016 року по 28.02.2018 року відповідно до положень підпункту 2 пункту 1 постанови Кабінету Міністрів України від 22.09.2010 року №889 «Питання грошового забезпечення окремих категорій військовослужбовців Збройних Сил, Державної прикордонної служби, Національної гвардії, Служби зовнішньої розвідки та осіб начальницького складу органів і підрозділів цивільного захисту Державної служби з надзвичайних ситуацій».
Ухвалою від 09.07.2024 року Одеським окружним адміністративним судом відкрито провадження у справі в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін (у письмовому провадженні) за наявними у справі матеріалами.
24.07.2025 року (вх. №ЕС/75075/25) представником відповідача до канцелярії суду подано відзив на позов.
29.07.2025 року (вх. №ЕС/76356/25) позивачем до канцелярії суду подано відповідь на відзив.
30.07.2025 року (вх. №ЕС/77275/25) представником відповідача до канцелярії суду подані заперечення на відповідь на відзив.
Ухвалою від 06.11.2025 року у задоволенні клопотання представника відповідача про закриття провадження у справі відмовлено.
В обґрунтування позовних вимог зазначено, що 30.06.2016 року Міністром оборони України з позивачем був укладений контракт про проходження військової служби у Збройних Силах України строком на п'ять років та на підставі частини десятої статті 6 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу» від 25.03.1992 №2232-ХІІ, пункту 153 Положення про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України, затвердженого Указом Президента України 10.12.2008 року №1153/2008 Міністром оборони України позивача відряджено до Генеральної прокуратури України для призначення на відповідні військові посади, передбачені Указом Президента України від 22.09.2014 року №737/2014 року «Про Перелік посад військових прокурорів і слідчих військових прокуратур та граничних військових звань за цими посадами».
04.07.2016 року наказом військового прокурора Південного регіону України №354к відбулося призначення позивача на військову посаду начальника відділу представництва інтересів громадянина або держави, протидії корупції у військовій сфері військової прокуратури Південного регіону України.
Позивач зазначає, що з 04.07.2016 року по 28.02.2018 року відповідач повинен був здійснювати нарахування та виплату щомісячної додаткової грошової винагороди за період з 04.07.2016 року по 28.02.2018 року в розмірі місячного грошового забезпечення відповідно до положень підпункту 2 пункту 1 постанови Кабінету Міністрів України №889 від 22.09.2010 року «Питання грошового забезпечення окремих категорій військовослужбовців Збройних Сил, Державної прикордонної служби, Національної гвардії, Служби зовнішньої розвідки та осіб начальницького складу органів і підрозділів цивільного захисту Державної служби з надзвичайних ситуацій.
Однак, 13.06.2025 року на розрахунковий рахунок позивача від відповідача надійшли грошові кошти в сумі 555,57 грн., як виплата нарахованої додаткової грошової винагороди за період 04.07.2016 року по 28.02.2018 року.
Вказане нарахування відповідач здійснив визначивши розмір щомісячної додаткової винагороди в розмірі 0,1% грошового забезпечення за період з 04.07.2016 року по 28.02.2018 року від загальної суми 584807,30 грн. зі сплатою 5% військового збору. Позивач вважає такі дії відповідача протиправними, у зв'язку з чим, звернувся до суду з даним позовом.
Від відповідача надійшов відзив на позовну заяву, в якому, в обґрунтування правової позиції, зазначено, що останній діяв у межах наданих йому повноважень, відповідно до Закону, та у спосіб і в порядку визначеному ним, у зв'язку з чим, просив суд у задоволенні позовних вимог відмовити повністю.
Розглянувши матеріали справи, всебічно та повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, оцінивши надані учасниками судового процесу докази в їх сукупності, суд дійшов наступного.
Завданням адміністративного судочинства відповідно до ч. 1 ст. 2 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
Згідно з ч. 1 ст. 5 КАС України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист.
За правилами предметної підсудності встановленими ст. 19 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, зокрема: спорах фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом встановлено інший порядок судового провадження (п. 1 ч. 1).
За таких обставин суд дійшов висновку про підсудність позовної заяви ОСОБА_1 Одеському окружному адміністративному суду.
Судом встановлено, що 30.06.2016 року Міністром оборони України з позивачем був укладений контракт про проходження військової служби у Збройних Силах України строком на п'ять років та на підставі частини десятої статті 6 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу» від 25.03.1992 №2232-ХІІ, пункту 153 Положення про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України, затвердженого Указом Президента України 10.12.2008 року №1153/2008 Міністром оборони України позивача відряджено до Генеральної прокуратури України для призначення на відповідні військові посади, передбачені Указом Президента України від 22.09.2014 року №737/2014 року «Про Перелік посад військових прокурорів і слідчих військових прокуратур та граничних військових звань за цими посадами».
04.07.2016 року наказом військового прокурора Південного регіону України №354к відбулося призначення позивача на військову посаду начальника відділу представництва інтересів громадянина або держави, протидії корупції у військовій сфері військової прокуратури Південного регіону України.
Позивач зазначає, що з 04.07.2016 року по 28.02.2018 року відповідач повинен був здійснювати нарахування та виплату щомісячної додаткової грошової винагороди за період з 04.07.2016 року по 28.02.2018 року в розмірі місячного грошового забезпечення відповідно до положень підпункту 2 пункту 1 постанови Кабінету Міністрів України №889 від 22.09.2010 року «Питання грошового забезпечення окремих категорій військовослужбовців Збройних Сил, Державної прикордонної служби, Національної гвардії, Служби зовнішньої розвідки та осіб начальницького складу органів і підрозділів цивільного захисту Державної служби з надзвичайних ситуацій.
Рішенням Івано-Франківського окружного адміністративного суду від 21.08.2023 року по справі №300/2771/23 позов ОСОБА_1 задоволено частково.
Визнано протиправною бездіяльність Спеціалізованої прокуратури у сфері оборони Південного регіону щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 щомісячної додаткової грошової винагороди, передбаченої постановою Кабінету Міністрів України № 889 від 22.09.2010 за період з 04.07.2016 по 28.02.2018.
Зобов'язано Спеціалізовану прокуратуру у сфері оборони Південного регіону нарахувати та виплатити ОСОБА_1 щомісячну додаткову грошову винагороду, передбачену постановою Кабінету Міністрів України № 889 від 22.09.2010 за період з 04.07.2016 по 28.02.2018.
В задоволенні решти позовних вимог відмовлено.
Вказане рішення набрало законної сили 12.01.2024р.
Однак, 13.06.2025 року на розрахунковий рахунок позивача від відповідача надійшли грошові кошти в сумі 555,57 грн., як виплата нарахованої додаткової грошової винагороди за період 04.07.2016 року по 28.02.2018 року.
Вказане нарахування відповідач здійснив визначивши розмір щомісячної додаткової винагороди в розмірі 0,1% грошового забезпечення за період з 04.07.2016 року по 28.02.2018 року від загальної суми 584807,30 грн. зі сплатою 5% військового збору.
Частиною 2 статті 19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Військовослужбовці військової прокуратури у своїй діяльності керуються Законом України «Про прокуратуру» і проходять військову службу відповідно до Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу» та інших законодавчих актів України, якими встановлено правові та соціальні гарантії, пенсійне, медичне та інші види забезпечення, передбачені законодавством для осіб офіцерського складу Збройних Сил України.
Військові звання вищого офіцерського складу військовослужбовцям військової прокуратури присвоюються Президентом України, інші військові звання - відповідно до встановленого законодавством порядку проходження військової служби.
Відповідно до частини 1 статті 81 Закону України «Про прокуратуру» заробітна плата прокурора регулюється цим Законом та не може визначатися іншими нормативно-правовими актами.
Згідно з частиною 2 статті 81 Закону України «Про прокуратуру» заробітна плата прокурора складається з посадового окладу, премій та надбавок за: 1) вислугу років; 2) виконання обов'язків на адміністративній посаді та інших виплат, передбачених законодавством.
Згідно з частиною 8 статті 81 Закону України «Про прокуратуру» грошове забезпечення військовослужбовців, які проходять службу в органах прокуратури на прокурорсько-слідчих посадах, складається з посадового окладу та інших виплат, встановлених цим Законом.
Відповідно до пункту 4-1 постанови Кабінету Міністрів України від 31 травня 2012 року № 505 «Про упорядкування структури та умов оплати праці працівників органів прокуратури» грошове забезпечення військовослужбовців, які проходять військову службу в органах прокуратури на прокурорсько-слідчих посадах, складається з посадового окладу та інших виплат, установлених цією постановою, а також окладу за військовим званням та надбавки за вислугу років у розмірі і порядку, визначених законодавством для військовослужбовців.
Відповідно до частини 4 статті 83 Закону України «Про прокуратуру» на військовослужбовців військової прокуратури поширюються усі передбачені Законом України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей" та іншими законодавчими актами про військову службу соціальні і правові гарантії.
Відповідно до частини 2 статті 9 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» до складу грошового забезпечення військовослужбовця входять: посадовий оклад, оклад за військовим званням; щомісячні додаткові види грошового забезпечення (підвищення посадового окладу, надбавки, доплати, винагороди, які мають постійний характер, премія); одноразові додаткові види грошового забезпечення.
Згідно з частиною 4 статті 9 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» грошове забезпечення виплачується у розмірах, що встановлюються Кабінетом Міністрів України, та повинно забезпечувати достатні матеріальні умови для комплектування Збройних Сил України, інших утворених відповідно до законів України військових формувань та правоохоронних органів кваліфікованим особовим складом, враховувати характер, умови служби, стимулювати досягнення високих результатів у службовій діяльності.
Порядок виплати грошового забезпечення визначається Міністром оборони України, керівниками центральних органів виконавчої влади, що мають у своєму підпорядкуванні утворені відповідно до законів України військові формування та правоохоронні органи, керівниками розвідувальних органів України.
Постановою Кабінету Міністрів України від 22 вересня 2010 року № 889 «Питання грошового забезпечення окремих категорій військовослужбовців Збройних Сил, Державної прикордонної служби, Національної гвардії, Служби зовнішньої розвідки та осіб начальницького складу органів і підрозділів цивільного захисту Державної служби з надзвичайних ситуацій» (далі - Постанова № 889), зокрема пунктом 1, установлено щомісячну додаткову грошову винагороду:
1) військовослужбовцям (крім військовослужбовців строкової військової служби), які займають посади у Військово-Морських Силах Збройних Сил та Морській охороні Державної прикордонної служби, посади наземних авіаційних спеціалістів, що забезпечують безпеку польотів літаків та вертольотів, у військових частинах і підрозділах Повітряних Сил та Сухопутних військ Збройних Сил, посади у військових частинах і підрозділах високомобільних десантних військ та спеціального призначення Збройних Сил, і військовослужбовцям (крім військовослужбовців строкової військової служби) льотного складу Збройних Сил, Національної гвардії та Державної прикордонної служби - у розмірі, що не перевищує місячне грошове забезпечення;
2) військовослужбовцям Збройних Сил (крім тих, що зазначені у підпункті 1 цього пункту, та військовослужбовців строкової військової служби): з 1 квітня 2013 року - у розмірі, що не перевищує 20 відсотків місячного грошового забезпечення; з 1 вересня 2013 року - у розмірі, що не перевищує 40 відсотків місячного грошового забезпечення; з 1 січня 2014 року- у розмірі, що не перевищує 60 відсотків місячного грошового забезпечення; з 1 квітня 2014 р. - у розмірі, що не перевищує 80 відсотків місячного грошового забезпечення; з 1 липня 2014 року - у розмірі, що не перевищує місячне грошове забезпечення;
3) особам начальницького складу, які проходять службу на посадах льотного складу органів і підрозділів цивільного захисту Державної служби з надзвичайних ситуацій, - у розмірі, що не перевищує місячне грошове забезпечення;
4) військовослужбовцям Національної гвардії (крім тих, що зазначені в підпункті 1 цього пункту, та військовослужбовців строкової військової служби) - у розмірі, що не перевищує місячне грошове забезпечення:
5) військовослужбовцям Державної прикордонної служби (крім тих, що зазначені в підпункті 1 цього пункту, та військовослужбовців строкової військової служби) - у розмірі, що не перевищує місячне грошове забезпечення;
6) співробітникам кадрового складу (військовослужбовцям) Служби зовнішньої розвідки - у розмірі, що не перевищує місячне грошове забезпечення.
Згідно з пунктом 2 Постанови № 889 граничні розміри, порядок та умови виплати щомісячної додаткової грошової винагороди, передбаченої пунктом 1 цієї постанови, визначаються Міністерством оборони, Міністерством внутрішніх справ, Адміністрацією Державної прикордонної служби, Службою зовнішньої розвідки за погодженням з Міністерством соціальної політики і Міністерством фінансів у межах затвердженого фонду грошового забезпечення.
Частиною восьмою статті 81 Закону України «Про прокуратуру» передбачено, що грошове забезпечення військовослужбовців, які проходять службу в органах прокуратури на прокурорсько-слідчих посадах, складається з посадового окладу та інших виплат, встановлених цим Законом. Тобто наведеною нормою визначено, що військовослужбовцям, які проходять службу в органах прокуратури виплачується саме грошове забезпечення.
Разом з тим, відносини в контексті виплати грошового забезпечення військовослужбовців, які проходять службу в органах прокуратури на прокурорсько-слідчих посадах врегульовані цим же законом, а саме частиною четвертою статті 27 та частиною четвертої статті 83 Закону України «Про прокуратуру».
Тобто положення частини восьмої статті 81 Закону України «Про прокуратуру» підлягають застосуванню у сукупності із частиною четвертою статті 27 та частиною четвертої статті 83 цього Закону, які містять пряму відсилку до спеціального законодавства, що регулює виплату військовослужбовцям грошового забезпечення як складової гарантованого державою таким особам соціального захисту.
У контексті спірних правовідносин у справі № 640/19556/18 Верховний Суд дійшов висновку, що визначення частиною восьмої статті 81 Закону України «Про прокуратуру» складу грошового забезпечення військовослужбовців, які проходять службу в органах прокуратури на прокурорсько-слідчих посадах на підставі цього Закону, тобто із визначенням посадового окладу відповідно до прокурорсько-слідчої посади, не звільняє відповідача від обов'язку здійснювати виплату складових грошового забезпечення, зокрема, надбавки за вислугу років, відповідно до положень законодавчих актів про військову службу.
Системний аналіз вказаних приписів, дозволяє зробити висновок, що до дня початку роботи Спеціалізованої прокуратури у воєнній та оборонній сфері об'єднаних сил військовослужбовці Військової прокуратури об'єднаних сил у своїй діяльності керуються Законом України «Про прокуратуру», при цьому, вони проходять військову службу особливого характеру відповідно до Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу» та інших законодавчих актів України, якими встановлено правові та соціальні гарантії, пенсійне, медичне та інші види забезпечення, передбачені законодавством для військовослужбовців. Тобто, на військовослужбовців військової прокуратури поширюється законодавчі акти про військову службу, які регулюють порядок призначення, проходження, звільнення з військової служби, у тому числі приписи постанови № 889.
Зі змісту Постанови № 889 слідує, що щомісячна додаткова грошова винагорода відповідає ознакам щомісячних додаткових видів грошового забезпечення, оскільки є щомісячною та має постійний характер.
З огляду на викладене, оскільки пп.2 пунктом 1 Постанови № 889 встановлено щомісячну додаткову грошову винагороду, зокрема, військовослужбовцям Збройних Сил (крім тих, що зазначені у підпункті 1 цього пункту, та військовослужбовців строкової військової служби), тому позивач має право на отримання щомісячної додаткової грошової винагороди у спірний період.
Аналогічні висновки викладені в постанові Верховного Суду від 31 січня 2023 року по справі №520/21428/21.
Так, спір у даній спір у даній справі виник через розмір щомісячної додаткової грошової винагороди, яку встановлено Постановою №889.
Що стосується питання нарахування і виплати щомісячної додаткової грошової винагороди в розмірі місячного грошового забезпечення, передбаченої Постановою №889 за період з 04.07.2016 року по 28.02.2018 року, то суд вважає, що обов'язок визначення розміру місячної грошової допомоги законодавством покладено на відповідача, віднесено до його владних повноважень, відтак, не може перебиратися судом.
Суд звертає увагу, що питання визначення розміру спірної додаткової винагороди має бути визначено саме відповідачем, оскільки пп.1 п.1 Постанови №889 чітко вказано, що щомісячна додаткова грошова винагорода виплачується у розмірі, що не перевищує місячне грошове забезпечення, тобто її розмір не є фіксованим, а тому відповідач уповноважений самостійно здійснювати розрахунок такої винагороди в межах місячного грошового забезпечення.
На законодавчому рівні поняття «дискреційні повноваження» суб'єкта владних повноважень відсутнє. У судовій практиці сформовано позицію щодо поняття дискреційних повноважень, під якими слід розуміти такі повноваження, коли у межах, які визначені законом, адміністративний орган має можливість самостійно (на власний розсуд) вибирати один з кількох варіантів конкретного правомірного рішення.
Так, поняття дискреційних повноважень наведене, зокрема, у Рекомендаціях Комітету Міністрів Ради Європи № R(80)2, яка прийнята Комітетом Міністрів 11 березня 1980 року на 316-й нараді, відповідно до яких під дискреційними повноваженнями слід розуміти повноваження, які адміністративний орган, приймаючи рішення, може здійснювати з певною свободою розсуду, тобто, коли такий орган може обирати з кількох юридично допустимих рішень те, яке він вважає найкращим за даних обставин.
Дискреційні повноваження - це сукупність прав та обов'язків органів державної влади та місцевого самоврядування, осіб, уповноважених на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, що надають можливість на власний розсуд визначити повністю або частково вид і зміст управлінського рішення, яке приймається, або можливість вибору на власний розсуд одного з декількох варіантів управлінських рішень, передбачених нормативно-правовим актом, проектом нормативно-правового акту.
Дискреційні повноваження в більш вузькому розумінні - це можливість діяти за власним розсудом, в межах закону, можливість застосувати норми закону та вчинити конкретні дії (або дію) серед інших, кожні з яких окремо є відносно правильними (законними).
Тобто, дискреційними є право суб'єкта владних повноважень обирати у конкретній ситуації між альтернативами, кожна з яких є правомірною. Прикладом такого права є повноваження, які закріплені у законодавстві із застосуванням слова «може». При цьому дискреційні повноваження завжди мають межі, встановлені законом.
У разі наявності у суб'єкта владних повноважень законодавчо закріпленого права адміністративного розсуду при вчиненні дій/прийнятті рішення, та встановлення у судовому порядку факту протиправної поведінки відповідача, зобов'язання судом суб'єкта прийняти рішення конкретного змісту є втручанням у дискреційні повноваження.
Водночас, повноваження державних органів не є дискреційними, коли є лише один правомірний та законно обґрунтований варіант поведінки суб'єкта владних повноважень. Тобто, у разі настання визначених законодавством умов відповідач зобов'язаний вчинити конкретні дії і, якщо він їх не вчиняє, його можна зобов'язати до цього в судовому порядку.
Тобто дискреційне повноваження може полягати у виборі діяти, чи не діяти, а якщо діяти, то у виборі варіанту рішення чи дії серед варіантів, що прямо або опосередковано закріплені у законі. Важливою ознакою такого вибору є те, що він здійснюється без необхідності узгодження варіанту вибору будь-ким.
Суд зазначає, що приписи Постанови № 889 щодо розмірів щомісячної додаткової грошової винагороди, у т.ч. мінімальних, є чіткими та передбачуваними та не містять множинного трактування.
У зв'язку із зазначеним, суд дійшов висновку що відсутні підстави для зобов'язання відповідача здійснити нарахування і виплату спірної винагороди у розмірі місячного грошового забезпечення, а тому в задоволенні позовних вимог слід відмовити.
Частиною другою ст.9 КАС України передбачено, що суд розглядає адміністративні справи не інакше як за позовною заявою, поданою відповідно до цього Кодексу, в межах позовних вимог. Суд може вийти за межі позовних вимог, якщо це необхідно для ефективного захисту прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб'єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
Частиною 1 ст. 77 КАС України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення.
Відповідно до ч. 2 ст. 77 КАС України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.
Згідно ч. 2 ст. 2 КАС України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.
Оцінивши кожен доказ, який є у справі щодо його належності, допустимості, достовірності та їх достатності і взаємного зв'язку у сукупності, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні, та враховуючи всі наведені обставини, суд вважає позов таким, не підлягає задоволенню.
Решта доводів та заперечень учасників справи висновків суду по суті позовних вимог не спростовують. Слід зазначити, що згідно практики Європейського суду з прав людини та зокрема, рішення у справі “Серявін та інші проти України» від 10 лютого 2010 року, заява 4909/04, відповідно до п.58 якого суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі “Руїс Торіха проти Іспанії» від 9 грудня 1994 року, серія A, N 303-A, п.29).
Згідно ч. 1 ст. 143 КАС України суд вирішує питання щодо судових витрат у рішенні, постанові або ухвалі.
Згідно ч.ч.1, 3 ст. 139 КАС України при задоволенні позову сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа. При частковому задоволенні позову судові витрати покладаються на обидві сторони пропорційно до розміру задоволених позовних вимог. При цьому суд не включає до складу судових витрат, які підлягають розподілу між сторонами, витрати суб'єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката та сплату судового збору.
Враховуючи, що суд дійшов висновку про відмову у задоволенні позовної заяви, судові витрати не підлягають відшкодуванню.
Керуючись ст.ст. 2, 3, 5, 6, 8, 9, 14, 22, 139, 241, 242-246, 250, 255, 295, КАС України, суд,-
У задоволенні позовної заяви ОСОБА_1 (місце проживання: АДРЕСА_1 ; реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_1 ) до Спеціалізованої прокуратури у сфері оборони Південного регіону (місцезнаходження: 65012, м. Одеса, вул. Пироговська, 11; код ЄДРПОУ 38296363) про визнання протиправними дії щодо нарахування та виплати грошового забезпечення не в повному розмірі та зобов'язання вчинити певні дії - відмовити.
Рішення може бути оскаржено безпосередньо до суду апеляційної інстанції протягом тридцяти днів в порядку приписів ст. 295 КАС України.
Рішення набирає законної сили згідно з приписами ст. 255 КАС України.
Повний текст рішення складено та підписано 06.11.2025 р.
Суддя О.М. Тарасишина
.