05 листопада 2025 року
м. Київ
справа № 752/9526/17
провадження № 61-896св25
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого -Луспеника Д. Д.,
суддів:Гулейкова І. Ю. (суддя-доповідач), Коломієць Г. В.,Гулька Б. І., Лідовця Р. А.,
учасники справи:
позивач - перший заступник керівника Голосіївської окружної прокуратури м. Києва в інтересах Київської міської ради,
відповідачі: ОСОБА_1 , Центральне міжрегіональне управління юстиції (м. Київ), Департамент з питань реєстрації виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації),
треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: Голосіївська районна в м. Києві державна адміністрація, Комунальне підприємство «Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Голосіївського району міста Києва»,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокат Кочін Геннадій Іванович, на постанову Київського апеляційного суду від 17 грудня 2024 року у складі колегії суддів: Березовенко Р. В., Лапчевської О. Ф., Мостової Г. І.,
Короткий зміст позовних вимог
У травні 2017 року перший заступник керівника Київської місцевої прокуратури № 1, правонаступником якої є Голосіївська окружна прокуратура м. Києва, в інтересах Київської міської ради звернувся суду з позовом до ОСОБА_1 , Головного територіального управління юстиції у м. Києві (далі - ГТУЮ у м. Києві), правонаступником якого є Центральне міжрегіональне управління юстиції
(м. Київ), треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: Голосіївська районна в м. Києві державна адміністрація (далі - Голосіївська РДА в м. Києві), Комунальне підприємство «Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Голосіївського району міста Києва» (далі - КП «Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Голосіївського району міста Києва»), про витребування майна.
Позовні вимоги обґрунтовано тим, що Київська міська прокуратура № 1 встановила порушення майнових прав територіальної громади міста Києва, а саме вибуття поза волею власника нежитлових приміщень, розташованих за адресою: АДРЕСА_1 .
Прокуратурою встановлено, що нежитлові приміщення (група приміщень № 6, в літ «А») за адресою: АДРЕСА_1 , загальною площею 232,4 кв. м належить до комунальної власності територіальної громади м. Києва на підставі рішення Київської міської ради від 02 грудня 2010 року № 284/5096 «Про питання комунальної власності територіальної громади міста Києва».
Згідно з розпорядженням Київської міської державної адміністрації від 10 грудня 2010 року № 1112 «Про питання організації управління районами у місті Києві», будівля передана до сфери управління Голосіївської РДА в м. Києві.
Відповідно до розпорядження Голосіївської РДА в м. Києві від 25 червня 2011 року № 489 «Про передачу нежитлових будівель та приміщень Комунальному підприємству Голосіївського району в м. Києві «Розрахунковий центр «Голосієво» (далі - КП «Розрахунковий центр «Голосієво»), приміщення закріплено на праві господарського відання без права розпорядження за КП «Розрахунковий центр «Голосієво».
Рішенням Київської міської ради від 09 жовтня 2014 року № 270/270 «Про удосконалення структури управління житлово-комунальним господарством міста Києва» та розпорядженням Голосіївської РДА в м. Києві від 19 лютого 2015 року № 95 «Про організаційно-правові заходи реорганізації комунального підприємства Голосіївського району в м. Києві «Розрахунковий центр «Голосієво», балансоутримувачем комунального майна територіальної громади міста Києва, переданого до сфери управління Голосіївської РДА в м. Києві, є КП «Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Голосіївського району м. Києва».
Відповідно до листа Голосіївської РДА в м. Києві від 21 березня 2017 року
№ 100-4936, нежитлове приміщення на 3 поверсі площею 232,4 кв. м тривалий час самовільно використовувалося громадською організацією Київського міського товариства спасіння на водах України, договір оренди з яким закінчився 31 грудня 1996 року.
Рішенням Голосіївської РДА в м. Києві від 20 березня 2003 року № 13/10, зазначеній громадській організації продовжено термін дії договору оренди до 23 жовтня 2003 року, однак договір оренди укладено не було.
Надалі на підставі пункту 1.1. розпорядження Голосіївської РДА в м. Києві
від 26 жовтня 2010 року № 137 та договору оренди від 29 жовтня 2010 року
№ 79-10, нежитлові приміщення за адресою: АДРЕСА_1 передано в оренду фізичній особі-підприємцю ОСОБА_2 (далі - ФОП ОСОБА_2 ) строком на 2 роки 11 місяців, яка приміщенням не користувалася, оскільки таке було самовільно зайняте громадською організацією Київське міське товариство спасіння на водах України.
Голосіївська РДА в м. Києві повідомила прокуратуру, що при проведенні балансоутримувачем інвентаризації майна комунальної власності територіальної громади м. Києва, переданого до сфери управління Голосіївської РДА в м. Києві, виявлено факт самовільного захоплення нежитлових приміщень площею
232, 4 кв. м. за адресою: АДРЕСА_1 сторонніми особами та, що Голосіївська РДА в м. Києві будь-яких рішень щодо відчуження чи припинення права власності на нежитлові приміщення за зазначеною адресою не приймала.
Згідно з інформацією Комунального підприємства Київської міської ради «Київське міське бюро технічної інвентаризації» (далі - КП «Київське міське бюро технічної інвентаризації») від 15 березня 2017 року № 062/14-3049 (И-2017),
первинну реєстрацію права власності на групу нежитлових приміщень № 6 площею 232, 4 кв. м. на АДРЕСА_1 було здійснено 27 грудня 2011 року на підставі копії ухвали Гребенківського районного суду Полтавської області від 26 грудня 2007 року у справі № 2-564/07, якою затверджено мирову угоду між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 ; визнано право власності на групу нежитлових приміщень площею 232, 4 кв. м за адресою: АДРЕСА_1 .
Надалі право власності на спірні нежитлові приміщення, перейшло до ОСОБА_5 на підставі договору купівлі-продажу нерухомого майна від 29 грудня 2011 року, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Чернишем Ю. В. (далі - приватний нотаріус Черниш Ю. В.).
Відповідно до договору купівлі-продажу нерухомого майна від 16 січня 2012 року, укладеного між ОСОБА_5 та ОСОБА_6 , посвідченого приватним нотаріусом Чернишем Ю. В., право власності на спірні нежитлові приміщення перейшло до ОСОБА_6 .
На підставі договору купівлі-продажу нерухомого майна від 10 квітня 2012 року, укладеного між ОСОБА_6 і ОСОБА_1 , посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Авдієнком В. В. (далі - приватний нотаріус Авдієнко В. В.), право власності на нежитлові приміщення перейшло та зареєстроване за ОСОБА_1 .
Однак, приватизація нежитлових приміщень за адресою: АДРЕСА_1 не здійснювалася, тобто право власності територіальної громади міста Києва на це ж майно не припинялося.
Згідно з відомостями Єдиного державного реєстру судових рішень, інформація про ухвалу Гребінківського районного суду Полтавської області від 26 грудня 2007 року у справі № 2-564/07 за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_7 про усунення перешкод у володінні та користуванні майном, відсутня.
Згідно з листом Гребінківського районного суду Полтавської області від 30 березня 2017 року № 01-08/3/2017, справа № 2-564/07 за позовом
ОСОБА_3 до ОСОБА_7 про усунення перешкод у володінні та користуванні майном у Гребінківському районному суді Полтавської області не розглядалася, ухвалу від 26 грудня 2007 року суд не постановляв.
Посилаючись на те, що група приміщень № 6, літ «А», площею 232,4 кв. м розташованих за адресою: АДРЕСА_1 вибула із комунальної власності м. Києва незаконно, за відсутності волі власника та в обхід приватизаційної процедури перший заступник керівника Київської місцевої прокуратури № 1, з урахуванням уточнених позовних вимог, просив:
витребувати від ОСОБА_1 групу нежитлових приміщень № 6, літ. «А», загальною площею 232,4 кв. м (в літ «А»), що знаходяться за адресою: АДРЕСА_1 на користь територіальної громади м. Києва в особі Київської міської ради;
скасувати державну реєстрацію права власності ОСОБА_1 , оформлену записом, вчиненим 27 серпня 2013 року державним реєстратором Управління державної реєстрації ГТУЮ у м. Києві Каравай Н. В. за № 256774 про право власності на нежитлове приміщення - групу нежитлових приміщень № 6 (в літ. А), за адресою: АДРЕСА_1 , загальною площею 232,40 кв. м.
Короткий зміст судових рішень
Рішенням Голосіївського районного суду міста Києва від 29 лютого 2024 року у задоволенні позову відмовлено.
Вирішуючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з того, що позивач не довів, що власником групи спірних нежитлових приміщень № 6, загальною площею 232,4 кв. м, що знаходяться за адресою: АДРЕСА_1 є територіальна громада міста Києва.
Зокрема, рішення Київської міської ради від 02 грудня 2010 року № 284/5096 «Про питання комунальної власності територіальної громади міста Києва», на яке посилається позивач, не містить відомостей про право власності територіальної громади м. Києва на спірні нежитлові приміщення, оскільки такі не зазначені у відповідному переліку як комунальна власність.
Водночас витребувати майно із чужого незаконного володіння може лише власник нерухомого майна.
Право власності фізичних осіб на спірні нежитлові приміщення було зареєстровано у встановленому законом порядку, що також підтверджується договорами купівлі-продажу, які не визнавалися судом недійсними. Матеріали справи не містять відомостей про реєстрацію права комунальної власності на спірні нежитлові приміщення у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно.
Щодо ухвали Гребінківського районного суду Полтавської області від 26 грудня 2007 року у справі № 2-564/07, суд першої інстанції зазначив, що позивач не надав доказів того, що з приводу можливої підробки ухвали, про яку стверджує позивач, є кримінальні провадження та результати їх розслідування.
Постановою Київського апеляційного суду від 17 грудня 2024 року апеляційну скаргу Київської міської ради задоволено частково.
Рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 29 лютого 2024 року скасовано та ухвалено нове судове рішення про задоволення позову частково.
Витребувано у ОСОБА_1 на користь територіальної громади м. Києва в особі Київської міської ради групу нежилих приміщень № 6, загальною площею
232,40 кв. м (в «літ. А»), що знаходяться за адресою:
АДРЕСА_1 .
У задоволенні решти позовних вимог відмовлено.
Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що прокурор, здійснюючи представництво інтересів територіальної громади міста Києва, з метою захисту її інтересів, правомірно звернувся до суду з позовом у цій справі.
Оскільки рішенням Київської міської ради від 27 грудня 2001 року № 208/1642 «Про формування комунальної власності територіальних громад районів міста Києва» житловий будинок, за адресою: АДРЕСА_1 включено до переліку об'єктів комунальної власності територіальної громади Голосіївського району м. Києва, до 2007 року жодних розпоряджень щодо відчуження вказаного будинку чи нежилих приміщень у ньому територіальна громада не надавала, група нежилих приміщень на ІІІ поверсі площею 232,4 кв. м. за зазначеною адресою, вибула із володіння Київської міської ради у спосіб, не передбачений Законом України «Про місцеве самоврядування».
У цьому випадку не має визначального значення встановлення факту підробки ухвали Гребінківського районного суду Полтавської області від 26 грудня 2007 року.
ОСОБА_3 , не набувши у встановленому законом порядку право власності на групу нежилих приміщень на ІІІ поверсі площею 232,4 кв. м. за адресою: АДРЕСА_1 , не мав права їх відчужувати на користь ОСОБА_5 за договором купівлі-продажу нерухомого майна від 29 грудня 2011 року, посвідченим приватним нотаріусом Чернишем Ю. В.
Установивши, що спірні нежитлові приміщення вибули з комунальної власності поза волею територіальної громади м. Києва, апеляційний суд дійшов висновку про наявність правових підстав для витребування групи нежилих приміщень № 6
(в літ. «А»), загальною площею 232,40 кв. м, що знаходяться за адресою: АДРЕСА_1 на користь територіальної громади міста Києва в особі Київської міської ради.
Оцінюючи наявність підстав для втручання у право на мирне володіння майном ОСОБА_8 , суд апеляційної інстанції врахував, що втручання держави у право на мирне володіння майном є законним, якщо здійснюється на підставі закону нормативно-правового акта, що має бути доступним для заінтересованих осіб, чітким і передбачуваним з питань застосування та наслідків дії його норм.
Будинок на АДРЕСА_1 , у якому розміщене спірне нежитлове приміщення наказом Головного управління охорони культурної спадщини від 25 червня 2011 року № 10/38-11 взято на облік як об'єкт культурної спадщини «архітектура та містобудування, історія». Ця інформація є загальновідомою та розміщена на офіційному сайті Київської міської ради.
ОСОБА_8 , проявивши розумну обачність, ознайомившись зі змістом договору купівлі-продажу, міг і мав можливість перевірити всю загальновідому та доступну широкому колу осіб інформацію, зокрема рішення Київської міської ради від 27 грудня 2001 року № 208/1642 «Про формування комунальної власності територіальних громад районів міста Києва», згідно з яким житловий будинок на АДРЕСА_1 включено до переліку об'єктів комунальної власності територіальної громади Голосіївського району м. Києва, та, за необхідності отримавши правову допомогу, мав би врахувати такі обставини при укладенні правочину купівлі-продажу нежилих приміщень.
Крім того, розумну обережність у відповідача мала викликати часта зміна власників спірних приміщень протягом нетривалого часу (право власності за ОСОБА_3 зареєстроване 27 грудня 2011 року, за ОСОБА_5 - 29 грудня 2011 року, за ОСОБА_6 - 16 січня 2012 року, за ОСОБА_1 - 10 квітня 2012 року).
З огляду на характер спірних правовідносин, установлені обставини та застосовані правові норми, апеляційний суд не встановив невідповідності заходу втручання держави у право власності відповідача критеріям правомірного втручання в право особи на мирне володіння майном, сформованим у сталій практиці Європейського суду з прав людини (ЄСПЛ).
Апеляційний суд роз'яснив ОСОБА_1 , що згідно зі статтею 661 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) він має право звернутися до суду з позовом до продавця витребуваного майна з вимогою про відшкодування збитків, завданих вилученням у нього товару за рішенням суду з підстав, що виникли до моменту його продажу.
Вирішуючи позовні вимоги про скасування державної реєстрації права власності ОСОБА_1 , оформленої записом, вчиненим 27 серпня 2013 року державним реєстратором Управління державної реєстрації ГТУЮ у м. Києві Каравай Н. В. за № 2567744 про право власності на нежитлове приміщення - групу нежитлових приміщень № 6, літ. «А», загальною площею 232, 4 кв. м., що знаходяться за адресою: АДРЕСА_1 , суд апеляційної інстанції виходив з того, що такі вимоги задоволенню не підлягають, оскільки не відповідають належному способу захисту з огляду на встановлені у справі обставини та усталену практику Верховного Суду.
Оскільки позовні вимоги спрямовані на захист порушеного права власності позивача, яке підлягає державній реєстрації, тобто цей спір є спором про право цивільне та має приватноправовий характер, належним відповідачем у такій справі є особа, право на майно якої оспорюється та щодо якої здійснено запис у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно. Зазначене відповідає висновку Великої Палати Верховного Суду, викладеному, зокрема, у постановах від 04 вересня 2018 року у справі №823/2042/16, від 27 листопада 2019 року у справі №815/1915/18 та ін.
Зважаючи на наведене, суд апеляційної інстанції дійшов висновку про те, що позовні вимоги першого заступника керівника Голосіївської окружної прокуратури м. Києва в інтересах Київської міської ради до Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ), Департаменту з питань реєстрації виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) не підлягають задоволенню як такі, що заявлені до неналежних відповідачів.
Відхиляючи аргументи ОСОБА_1 про пропуск позивачем позовної давності, апеляційний суд виходив з того, що покладення на КП «Київське міське бюро технічної інвентаризації» до 01 січня 2013 року обов'язку з державної реєстрації прав власності на об'єкти нерухомого майна не може вважатися беззаперечним доказом обізнаності Київської міської ради про вибуття спірних нежилих приміщень з її володіння, з огляду як на кількість будівель, які перебувають у комунальній власності територіальної громади так і відсутності обов'язку бюро технічної інвентаризації інформувати Київську міську раду про всі реєстраційні дії щодо нерухомого майна.
Крім того, апеляційний суд встановив, що звертаючись до суду з позовом прокурор діяв в межах повноважень передбачених статтею 23 Закону України «Про прокуратуру», а саме у зв'язку з тривалим невжиттям Київською міською радою заходів, а усі відомості щодо вибуття спірних нежилих приміщень з власності територіальної громади м. Києва стали відомі у березні 2017 року.
Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги, позиція інших учасників справи
У січні 2025 року ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокат Кочін Г. І., звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою на постанову Київського апеляційного суду від 17 грудня 2024 року в якій, посилаючись на неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить оскаржуване судове рішення скасувати та залишити в силі рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 29 лютого 2024 року.
Як на підставу касаційного оскарження заявник посилається на неврахування судами попередніх інстанцій висновків Верховного Суду, викладених у постановах від 23 травня 2018 року у справі № 916/116/17, від 06 червня 2019 року у справі № 468/1375/15-ц, від 14 грудня 2022 року у справі № 461/12525/15-ц, від 07 листопада 2018 року у справі № 488/6211/14-ц, від 13 листопада 2019 року у справі № 645/4220/16-ц, від 06 грудня 2021 року у справі № 761/31796/19, від 20 березня 2019 року у справі № 521/8368/15-ц, від 02 листопада 2021 року у справі № 925/1351/19, від 01 квітня 2020 року у справі № 610/1030/18, від 15 червня 2021 року у справі № 922/2416/17, від 02 листопада 2021 року у справі № 925/1351/19, від 09 грудня 2024 року у справі № 754/446/22, від 21 вересня 2022 року у справі № 908/976/19, від 20 листопада 2018 року у справі № 907/50/16, від 04 липня 2023 року у справі № 233/4365/18, від 28 лютого 2024 року у справі № 442/1667/22, від 06 липня 2022 року у справі № 914/2618/16 (пункт 1 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України)).
Крім того, посилається на порушення судом апеляційної інстанції норм процесуального права (пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України).
Касаційна скарга обґрунтована тим, що вирішуючи позовні вимоги, суд апеляційної інстанції не дослідив лист КП «Київське міське бюро технічної інвентаризації» від 28 листопада 2011 року № 062/14-14749 (И-2018) у якому зазначено, що за відомостями реєстрових книг КП Київської міської ради «Київське міське бюро технічної інвентаризації» об'єкт нерухомого майна за адресою: АДРЕСА_1 , нежитлове приміщення № 6, загальною площею 232,4 кв. м, на праві комунальної власності не зареєстрований, а також, що будинок за адресою: АДРЕСА_1 як окремий об'єкт нерухомого майна на праві комунальної власності не зареєстрований.
Таким чином, аналіз відомостей зазначених у листі КП «Київське міське бюро технічної інвентаризації» від 28 листопада 2011 року № 062/14-14749 (И-2018), а також положень статуту КП «Київське міське бюро технічної інвентаризації» дає підстави для висновку про те, що у матеріалах справи наявні докази того, що нежитлове приміщення № 6 «літ. А», яке є предметом спору, а також будинок, що розташовані за адресою: АДРЕСА_1 на праві комунальної власності не зареєстровані.
Крім того, суд апеляційної інстанції не врахував, що здійснюючи першу реєстраційну дію щодо спірного нежитлового приміщення 27 грудня 2011 року. Номер запису 5261-П у книзі 58п-98, Київській міській раді, структурним підрозділом якої є КП «Київське міське бюро технічної інвентаризації» було відомо про набуття права власності на нежитлове приміщення фізичною особою, що є предметом спору у цій справі.
На порушення норм процесуального права, суд апеляційної інстанції ухвалив судове рішення на підставі доказів, наданих позивачем на стадії апеляційного провадження, а саме лист КП «Київське міське бюро технічної інвентаризації» від 05 липня 2024 року № 062/14-6968, у зв'язку з чим суд дійшов висновку, адреса будинку на АДРЕСА_2 належить до одного і того ж будинку на АДРЕСА_1 , але до неї помилково додано літеровку.
Водночас у наявних у матеріалах справи доказах щодо вчинення реєстраційних дій стосовно спірного нежитлового приміщення жодного разу не зазначалося про нежитлові приміщення за адресою: АДРЕСА_2 .
Позивач не обґрунтував неможливість подання листа КП «Київське міське бюро технічної інвентаризації» від 05 липня 2024 року № 062/14-6968, який було долучено до апеляційної скарги, до суду першої інстанції. Крім того, запит для отримання такої інформації позивач здійснив та, відповідно, отримав на нього відповідь після ухвалення рішення судом першої інстанції.
Апеляційний суд помилково взяв до уваги рішення Київської міської ради
від 02 грудня 2010 року № 284/5096 та розпорядження Виконавчого органу Київської міської ради від 10 грудня 2010 року № 1112, оскільки зазначені докази не стосуються спірного нежитлового приміщення, а висновки апеляційного суду, викладені у мотивувальній частині оскаржуваної постанови підтверджують, що у зазначених документах Київської міської ради мова йшла про інший об'єкт нерухомого майна, що розташований за адресою: АДРЕСА_2 .
Матеріали справи не містять доказів, які підтверджують прийняття нежитлових приміщень № 6, загальною площею 232,4 кв. м (літ. А), що знаходяться за адресою: АДРЕСА_1 до комунальної власності територіальної громади м. Києва, а отже, позивач не мав права на витребування спірного нерухомого майна у ОСОБА_1 .
У лютому 2025 року до Верховного Суду надійшов відзив на касаційну скаргу від Київської міської ради у якому вона просила касаційну скаргу залишити без задоволення, а постанову Київського апеляційного суду від 17 грудня 2024 року - без змін.
Відзив мотивовано тим, вирішуючи позовні вимоги, суд апеляційної інстанції дійшов обґрунтованого висновку про те, що право комунальної власності на спірне нерухоме майно виникло ще у 1992 році. Київська міська рада не приймала жодних рішень щодо приватизації чи відчуження будь-яким іншим чином цього майна, а отже майно вибуло із власності територіальної громади м. Києва у незаконний спосіб.
Урахувавши висновок Великої Палати Верховного Суду, викладений у постанові від 12 березня 2019 року у справі № 911/3594/17, суд апеляційної інстанції дійшов обґрунтованого висновку про те, що відсутність запису про право комунальної власності територіальної громади міста Києва на спірне майно не є доказом відсутності такого права у територіальної громади м. Києва взагалі.
У рішеннях Київської міської ради від 27 грудня 2001 року № 208/1642 «Про формування комунальної власності територіальних громад районів міста Києва» та від 02 грудня 2012 року № 284/5096 «Про питання комунальної власності територіальної громади міста Києва» зазначено, що спірне нерухоме майно зазначено за адресою: АДРЕСА_2 .
У той же час за відповідачем спірне майно зареєстроване за адресою: АДРЕСА_1 .
Фактично це є один і той же житловий будинок, оскільки літери об'єктам нерухомості присвоюються у разі, коли відсутня можливість забезпечити послідовну нумерацію, тобто присвоїти наступний номер іншому об'єкту нерухомості.
За адресою: АДРЕСА_1 знаходяться декілька будівель, відповідно житловий будинок за адресою: АДРЕСА_1 як і житловий будинок за адресою: АДРЕСА_2 є одним і тим самим житловим будинком. Присвоєння літери відбулося у зв'язку з тим, що житловий будинок за адресою: АДРЕСА_1 є не одним об'єктом нерухомості за цією адресою.
Крім того, у листі КП «Київське міське бюро технічної інвентаризації» від 05 липня 2024 року № 062/14-6968 зазначено, що адреси: АДРЕСА_1 та АДРЕСА_2 стосуються одного і того ж будинку.
Зважаючи на те, що це питання не виникало під час вирішення справи судом першої інстанції, зазначений лист було надано до суду апеляційної інстанції із належним обґрунтуванням підстав його неподання до суду першої інстанції.
Посилання ОСОБА_1 у касаційній скарзі на те, що він є добросовісним набувачем викликають сумніви, оскільки відповідно до наказу Головного управління охорони культурної спадщини від 25 червня 2011 року № 10/38-11 будинок, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 знаходиться в історичному центрі столиці та є щойно виявленим об'єктом культурної спадщини.
Така інформація є загальнодоступною, а тому він як обачний та добросовісний набувач, достовірно знаючи, що об'єкт який він хоче придбати знаходиться в історичному ареалі столиці, міг і мав би пересвідчитися щонайменше у тому, чи є цей об'єкт культурною спадщиною, а також у законності укладення договору купівлі-продажу.
Крім того, він мав звернути увагу на те, що право власності на спірне нерухоме майно ОСОБА_3 зареєстрував 27 грудня 2011 року, а 29 грудня 2011 року відчужив його на користь ОСОБА_5 , який через 18 днів (16 січня 2012 року) відчужив його на користь ОСОБА_6 .
При цьому відплатність придбання майна, як і запис у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно про право власності відчужувача, не є безспірним доказом добросовісності набувача.
Зазначаючи про пропуск позивачем позовної давності, ОСОБА_1 безпідставно посилається на відомості зазначені у листі Голосіївської РДА в м. Києві від 21 березня 2017 року № 100-4936, оскільки у цьому листі Голосіївська РДА в м. Києві повідомила про незаконне зайняття спірного нежитлового приміщення громадською організацією Київського міського товариства спасіння на водах України, яка не стосується ОСОБА_3 .
У лютому 2025 року до Верховного Суду надійшов відзив на касаційну скаргу від Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ), який Верховний Суд не бере до уваги, оскільки відзив подано з пропуском десятиденного строку встановленого в ухвалі про відкриття касаційного провадження, а наведені заявником причини пропуску такого строку (працівники Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) фактично з 24 лютого 2022 року перебувають в умовах періодичних обстрілів, ракетних атак, відключення електроенергії та вжиття заходів щодо збереження життя і здоров'я людей) Верховний Суд вважає неповажними.
У лютому 2025 року до Верховного Суду надійшов відзив на касаційну скаргу виконувача обов'язків керівника Голосіївської обласної прокуратури м. Києва, у якому він просить поновити строк для подання відзиву, посилаючись на те, що до Голосіївської окружної прокуратури м. Києва копія касаційної скарги ОСОБА_1 та копія ухвали Верховного Суду від 29 січня 2025 року про відкриття касаційного провадження не надходили, а доступ до електронної справи заявнику було надано лише 14 лютого 2025 року.
Перевіривши такі доводи виконувача обов'язків керівника Голосіївської обласної прокуратури м. Києва, Верховний Суд вважає їх необґрунтованими, оскільки згідно з повідомленнями про доставку електронного листа документ в електронному вигляді - касаційна скарга ОСОБА_1 доставлена до електронного кабінету Голосіївської окружної прокуратури м. Києва 22 січня 2025 року, а ухвала про відкриття касаційного провадження від 29 січня 2025 року - 31 січня 2025 року, а відзив на касаційну скаргу подано 21 лютого 2025 року.
Рух справи у суді касаційної інстанції
Згідно з протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями Верховного Суду від 20 січня 2025 року касаційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокат Кочін Г. І., на постанову Київського апеляційного суду
від 17 грудня 2024 року передано на розгляд судді-доповідачу Гулейкову І. Ю., судді, які входять до складу колегії: Луспеник Д. Д., Лідовець Р. А.
Ухвалою Верховного Суду від 29 січня 2025 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокат Кочін Г. І., з підстав, визначених пунктами 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України; витребувано з Голосіївського районного суду м. Києваматеріали цивільної справи № 752/9526/17; у задоволенні клопотання ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокат Кочін Г. І., про зупинення виконання постанови Київського апеляційного суду від 17 грудня 2024 року відмовлено, надано учасникам справи строк для подання відзиву.
Ухвалою Верховного Суду від 04 лютого 2025 року у задоволенні клопотання ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокат Кочін Г. І., про зупинення виконання постанови Київського апеляційного суду від 17 грудня 2024 року відмовлено.
У лютому 2025 року матеріали справи № 752/9526/17 надійшли до Верховного Суду.
Ухвалою Верховного Суду від 22 жовтня 2025 року справу призначено до судового розгляду.
Позиція Верховного Суду
Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті,
є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.
Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню частково з таких підстав.
Фактичні обставини справи
Суди встановили, що відповідно до рішення Київської міської ради від 02 грудня 2010 року № 284/5096 «Про питання комунальної власності територіальної громади міста Києва», до переліку об'єктів комунальної власності територіальної громади міста Києва, що розміщені в Голосіївському районі, включено житловий будинок за адресою: АДРЕСА_1 .
Згідно з листом КП «Київське міське бюро технічної інвентаризації» від 15 березня 2017 року № 062/14-3049 (И-2017) первинна реєстрація права власності на групу нежилих приміщень № 6 площею 232,40 кв. м була здійснена за ОСОБА_3 на підставі ухвали Гребінківського районного суду Полтавської області від 26 грудня 2007 року.
Право власності на зазначені вище нежитлові приміщення перейшло від ОСОБА_3 до ОСОБА_5 на підставі договору купівлі-продажу від 29 грудня 2011 року, посвідченого приватним Чернишем Ю. В.
16 січня 2012 року право власності на ці ж нежитлові приміщення перейшло від ОСОБА_5 до ОСОБА_6 на підставі договору купівлі-продажу, посвідченого приватним нотаріусом Чернишем Ю. В.
На підставі договору купівлі-продажу, посвідченого 10 квітня 2012 року приватним нотаріусом Авдієнком В. В. право власності на спірні нежитлові приміщення перейшло від ОСОБА_6 до ОСОБА_1 .
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Щодо права комунальної власності територіальної громади м. Києва на спірні нежитлові приміщення
Звертаючись до суду з позовом заступник керівника Київської місцевої прокуратури № 1, правонаступником якої є Голосіївська окружна прокуратура м. Києва, в інтересах Київської міської ради посилався на те, що нежитлові приміщення (група приміщень № 6, літ «А») за адресою: АДРЕСА_1 , загальною площею 232,4 кв. м належить до комунальної власності територіальної громади міста Києва, що підтверджується, зокрема: рішенням Київської міської ради від 02 грудня 2010 року № 284/5096 «Про питання комунальної власності територіальної громади міста Києва»; розпорядженням Київської міської державної адміністрації від 10 грудня 2010 року № 1112 «Про питання організації управління районами у місті Києві», розпорядженням Голосіївської РДА в м. Києві від 25 червня 2011 року № 489 «Про передачу нежитлових будівель та приміщень комунальному підприємству Голосіївського району в м. Києві «Розрахунковий центр «Голосієво», рішенням Київської міської ради від 09 жовтня 2014 року № 270/270 «Про удосконалення структури управління житлово-комунальним господарством міста Києва», розпорядженням Голосіївської РДА в м. Києві від 19 лютого 2015 року № 95 «Про організаційно-правові заходи реорганізації комунального підприємства Голосіївського району в м. Києві «Розрахунковий центр «Голосієво».
Вирішуючи позовні вимоги суд першої інстанції виходив з того, що позивач не довів, що власником групи спірних нежитлових приміщень № 6, загальною площею 232,4 кв. м, що знаходяться за адресою: АДРЕСА_1 є територіальна громада міста Києва.
Натомість апеляційний суд, дослідивши зібрані у справі та надавши їм відповідну оцінку, дійшов висновку про те, що житловий будинок, за адресою: АДРЕСА_1 включено до переліку об'єктів комунальної власності територіальної громади Голосіївського району м. Києва.
У касаційній скарзі ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокат Кочін Г. І. посилається на те, що такий висновок суду апеляційної інстанції є помилковим, оскільки, згідно з листом КП «Київське міське бюро технічної інвентаризації» від 28 листопада 2011 року № 062/14-14749 (И-2018) та положеннями Статуту КП «Київське міське бюро технічної інвентаризації» нежитлове приміщення № 6 (літ А), яке є предметом спору у цій справі та будинок, що розташовані за адресою: АДРЕСА_1 на праві комунальної власності не зареєстровані.
Перевіряючи такі доводи заявника, Верховний Суд виходить з такого.
Згідно зі статтею 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.
Відповідно до статті 143 Конституції України територіальні громади села, селища, міста безпосередньо або через утворені ними органи місцевого самоврядування управляють майном, що є в комунальній власності.
Територіальні громади набувають і здійснюють цивільні права та обов'язки через органи місцевого самоврядування у межах їхньої компетенції, встановленої законом (стаття 172 ЦК України).
Згідно зі статтею 327 ЦК України у комунальній власності є майно, у тому числі грошові кошти, яке належить територіальній громаді. Управління майном, що є у комунальній власності, здійснюють безпосередньо територіальна громада та утворені нею органи місцевого самоврядування.
Положеннями статті 1 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні»
(тут і далі - у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) встановлено, що територіальна громада - жителі, об'єднані постійним проживанням у межах села, селища, міста, що є самостійними адміністративно-територіальними одиницями, або добровільне об'єднання жителів кількох сіл, що мають єдиний адміністративний центр.
Право комунальної власності - право територіальної громади володіти, доцільно, економно, ефективно користуватися і розпоряджатися на свій розсуд і в своїх інтересах майном, що належить їй, як безпосередньо, так і через органи місцевого самоврядування.
Згідно з частинами першою, другою статті 60 Закону України «Про місцеве самоврядування» територіальним громадам сіл, селищ, міст, районів у містах належить право комунальної власності на рухоме і нерухоме майно, доходи місцевих бюджетів, інші кошти, землю, природні ресурси, підприємства, установи та організації, в тому числі банки, страхові товариства, а також пенсійні фонди, частку в майні підприємств, житловий фонд, нежитлові приміщення, заклади культури, освіти, спорту, охорони здоров'я, науки, соціального обслуговування та інше майно і майнові права, рухомі та нерухомі об'єкти, визначені відповідно до закону як об'єкти права комунальної власності, а також кошти, отримані від їх відчуження. Спадщина, визнана судом відумерлою, переходить у власність територіальної громади за місцем відкриття спадщини.
Підставою для набуття права комунальної власності є передача майна територіальним громадам безоплатно державою, іншими суб'єктами права власності, а також майнових прав, створення, придбання майна органами місцевого самоврядування в порядку, встановленому законом.
Суд апеляційної інстанції встановив, що згідно з відомостями Інформаційного зведеного переліку об'єктів культурної спадщини Голосіївського району, розміщеного на офіційному сайті Київської міської ради, будинок АДРЕСА_1 побудований у 1900-1901 роках. У цьому будинку
у 1917-1919 роках мешкав ОСОБА_9 (правознавець, академік УАН). Наказом Головного управління охорони культурної спадщини від 25 червня
2011 року № 10/38-11 будинок взято на облік як об'єкт культурної спадщини «архітектура та містобудування, історія».
На виконання вимог Закону УРСР «Про власність» постановою Кабінету Міністрів України від 05 листопада 1991 року № 311 «Про розмежування державного майна України між загальнодержавною (республіканською) власністю і власністю адміністративно-територіальних одиниць (комунальною власністю)» затверджено Перелік державного майна України, що передається до власності адміністративно-територіальних одиниць (комунальної власності).
Згідно з розділом 2 вказаного Переліку до власності територіальної громади міста Києва передано житловий та нежитловий фонд міської Ради народних депутатів.
Рішенням Виконавчого комітету Київської міської ради народних депутатів
від 13 січня 1992 року № 26 «Про формування комунального майна міста та районів» житловий фонд разом із вбудованими нежитловими приміщеннями столиці передано у власність міста та районів міста Києва.
Рішенням Київської міської ради від 27 грудня 2001 року № 208/1642 «Про формування комунальної власності територіальних громад районів міста Києва» житловий будинок на АДРЕСА_1 -А включено до переліку об'єктів комунальної власності територіальної громади Голосіївського району м. Києва.
У зв'язку з ліквідацією районних у місті Києві рад, рішенням Київської міської ради від 02 грудня 2010 року № 284/5096 «Про формування комунальної власності територіальних громад районів та м. Києва» рішення Київради від 27 грудня 2001 року № 208/1642 було визнано таким, що втратило чинність. Цим же рішенням житловий будинок АДРЕСА_1 разом з нежитловими приміщеннями площею 232,40 кв. м включено до переліку об'єктів комунальної власності територіальної громади міста Києва.
Розпорядженням виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) від 10 грудня 2010 року № 1112 «Про питання організації управління районами в місті Києві» будинок АДРЕСА_1 разом з нежитловими приміщеннями площею 232,40 кв. м віднесено до сфери управління Голосіївської районної в місті Києві державної адміністрації.
Відповідно до розпорядження Голосіївської РДА в м. Києві від 25 червня 2011 року № 489 «Про передачу нежитлових будівель та приміщень КП Голосіївського району в м. Києві «Розрахунковий центр «Голосієво», приміщення закріплено на праві господарського відання без права розпорядження за КП «Розрахунковий центр «Голосієво».
Згідно з рішенням Київської міської ради від 09 жовтня 2014 року № 270/270 «Про удосконалення структури управління житлово-комунальним господарством міста Києва» та розпорядженням Голосіївської РДА в м. Києві від 19 лютого 2015 року № 95 «Про організаційно-правові заходи реорганізації КП Голосіївського району в м. Києві «Розрахунковий центр «Голосієво», балансоутримувачем комунального майна територіальної громади м. Києва, переданого до сфери управління Голосіївської РДА в м. Києві, є КП «Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Голосіївського району м. Києва».
Відповідно до листа КП «Київське міське бюро технічної інвентаризації»
від 05 липня 2024 року вих. № 062/14-6968, адреса будинку АДРЕСА_1 -А належить до одного і того ж будинку, що і АДРЕСА_1 , але до неї помилково додали літеровку.
Відповідно до листа Голосіївської районної в місті Києві державної адміністрації від 21 березня 2017 року вих. № 100-4936 на підставі розпорядження Голосіївської РДА в м. Києві від 26 жовтня 2010 року № 137 (пункт 1.1) та згідно з договором від 29 жовтня 2010 року № 79-10 нежитлове приміщення на ІІІ поверсі площею
232,4 кв. м на АДРЕСА_1 було надано в орендне користування ФОП ОСОБА_2 строком на 2 роки одинадцять місяців.
За таких обставин, суд апеляційної інстанції дійшов висновку про те, що спірні нежитлові приміщення (група нежитлових приміщень № 6 (в літ. «А»)), за адресою: АДРЕСА_1 , загальною площею 232,40 кв. м належить до комунальної власності територіальної громади м. Києва.
Колегія суддів Верховного Суду погоджується з висновком апеляційного суду про те, що відсутність у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно відомостей про перебування спірних нежитлових приміщень у комунальній власності не свідчить про відсутність такого права у територіальної громади м. Києва, оскільки державна реєстрація прав не є підставою набуття права власності, а є лише засвідченням державою вже набутого особою права власності, що унеможливлює ототожнення факту набуття права власності з фактом його державної реєстрації. Під час дослідження судом обставин існування в особи права власності необхідним є перш за все встановлення підстави, на якій особа набула таке право, оскільки сама собою державна реєстрація прав не є підставою виникнення права власності, такої підстави закон не передбачає (постанови Верховного Суду від 12 березня 2019 року у справі № 911/3594/17, від 17 квітня 2019 року у справ № 916/675/15, від 23 листопада 2023 року у справі № 910/10496/22).
У касаційній скарзі ОСОБА_1 посилається на те, що на порушення норм процесуального права, суд апеляційної інстанції ухвалив судове рішення на підставі доказів, наданих позивачем на стадії апеляційного провадження, а саме листа КП «Київське міське бюро технічної інвентаризації» від 05 липня 2024 року № 062/14-6968 у якому зазначено, що адреса будинку АДРЕСА_1 -А належить до одного і того ж будинку, що і АДРЕСА_1 , але до неї помилково додали літеровку.
Перевіряючи такі доводи заявника, Верховний Суд виходить з такого.
Згідно з частиною першою статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Порядок прийняття та оцінки доказів в суді апеляційної інстанції урегульовано положеннями частин другої, третьої зазначеної статті ЦПК України.
Так, суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об'єктивно не залежали від нього.
Тлумачення пункту 6 частини другої статті 356, частин першої - третьої статті
367 ЦПК України дає підстави для висновку про те, що апеляційний суд може встановлювати нові обставини, якщо їх наявність підтверджується новими доказами, що мають значення для справи (з урахуванням положень про належність і допустимість доказів), які особа не мала можливості подати до суду першої інстанції з поважних причин, доведених нею.
У разі надання для дослідження нових доказів, які з поважних причин не були подані до суду першої інстанції, інші особи, які беруть участь у справі, мають право висловити свою думку щодо цих доказів як у запереченні на апеляційну скаргу, так і в засіданні суду апеляційної інстанції.
Вирішуючи питання щодо дослідження доказів, які без поважних причин не подавалися до суду першої інстанції, апеляційний суд повинен врахувати як вимоги частини першої статті 44 ЦПК України щодо зобов'язання особи, яка бере участь у справі, добросовісно здійснювати свої права та виконувати процесуальні обов'язки, так і виключне значення цих доказів для правильного вирішення справи.
Дослідження нових доказів провадиться, зокрема, у таких випадках: якщо докази існували на час розгляду справи судом першої інстанції, але особа, яка їх подає до апеляційного суду, з поважних причин не знала й не могла знати про їх існування; докази існували на час розгляду справи в суді першої інстанції і учасник процесу знав про них, однак з об'єктивних причин не міг подати їх до суду; додаткові докази, які витребовувалися раніше, з'явилися після ухвалення рішення судом першої інстанції; суд першої інстанції неправомірно виключив із судового розгляду подані учасником процесу докази, що могли мати значення для вирішення справи; суд першої інстанції необґрунтовано відмовив учаснику процесу в дослідженні доказів, що могли мати значення для вирішення справи (необґрунтовано відмовив у призначенні експертизи, витребуванні доказів, якщо їх подання до суду для нього становило певні труднощі тощо); наявні інші поважні причини для їх неподання до суду першої інстанції у випадку відсутності умислу чи недбалості особи, яка їх подає, або вони не досліджені судом унаслідок інших процесуальних порушень.
Відмовляючи у задоволенні позовних вимог суд першої інстанції виходив з того, що позивач не довів, що група спірних нежитлових приміщень № 6, загальною площею 232,4 кв. м, що знаходяться за адресою: АДРЕСА_1 належать до комунальної власності територіальної громади м. Києва, в той час коли у позовній заяві перший заступник керівника Київської місцевої прокуратури № 1, правонаступником якої є Голосіївська окружна прокуратура м. Києва, просив витребувати від ОСОБА_1 групу нежитлових приміщень № 6, літ. «А», загальною площею 232,4 кв. м (в літ «А»), що знаходяться за адресою: АДРЕСА_1 .
Натомість апеляційний суд, непогодившись із таким висновком суду першої інстанції, встановив дійсні обставини справи, зокрема щодо адреси місця розташування спірного нерухомого майна, а тому за відсутності умислу чи недбалості особи, яка подала зазначений доказ, суд обґрунтовано взяв його до уваги.
Зважаючи на наведене доводи касаційної скарги про те, що суд апеляційної інстанції ухвалив оскаржуване судове рішення з порушенням норм процесуального права не знайшли свого підтвердження.
Щодо витребування майна
Відповідно до частини першої 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.
Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні (частина перша статті 321 ЦК України).
Якщо майно відчужене особою, яка не мала на це права, добросовісний набувач набуває право власності на нього, якщо відповідно до статті 388 цього Кодексу майно не може бути витребуване у нього (частина перша статті 330 ЦК України).
Власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним (стаття 387 ЦК України).
Відповідно до частини першої статті 388 ЦК України якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.
У пунктах 142, 146, 147 постанови Великої Палати Верховного Суду
від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16-ц зроблено висновок, що метою віндикаційного позову є забезпечення введення власника у володіння майном, якого він був незаконно позбавлений. У випадку позбавлення власника володіння нерухомим майном означене введення полягає у внесенні запису про державну реєстрацію за власником права власності на нерухоме майно (принцип реєстраційного підтвердження володіння нерухомістю). Задоволення вимоги про витребування нерухомого майна з незаконного володіння особи, за якою воно зареєстроване на праві власності, відповідає речово-правовому характеру віндикаційного позову та призводить до ефективного захисту прав власника. У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 ЦК України, є неефективними. Власник з дотриманням вимог статей 387 і 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача. Для такого витребування оспорювання наступних рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, договорів, інших правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не є ефективним способом захисту права власника.
Розглядаючи справи щодо застосування положень статті 388 ЦК України у поєднанні з положеннями статті 1 Першого Протоколу до Конвенції, суди повинні самостійно, з урахуванням усіх встановлених обставин справи дійти висновку про наявність підстав для втручання у мирне володіння майном особи, що набула це майно за відплатним договором, виходячи з принципів мирного володіння майном (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 07 листопада 2018 року у справі № 488/6211/14-ц), а також надати оцінку тягаря, покладеного на цю особу таким втручанням. Такими обставинами можуть бути, зокрема, підстави та процедури набуття майна добросовісним набувачем, порівняльна вартість цього майна з майновим станом особи, спрямованість волевиявлення учасників правовідносин та їх фактичні наміри щодо цього майна тощо (див. пункт 58 постанови Великої Палата Верховного Суду від 14 грудня 2022 року у справі
№ 461/12525/15-ц)
За змістом частини п'ятої статті 12 ЦК України добросовісність набувача презюмується, тобто незаконний набувач вважається добросовісним, поки не буде доведено протилежне. Якщо судом буде встановлено, що набувач знав чи міг знати про наявність перешкод до вчинення правочину, в тому числі про те, що продавець не мав права відчужувати майно, це може свідчити про недобросовісність набувача і є підставою для задоволення позову про витребування у нього майна (див. пункти 28, 29 постанови Великої Палати Верховного Суду від 20 листопада 2018 року у справі № 907/50/16).
Вирішуючи позовні вимоги, суд апеляційної інстанції встановив, що ОСОБА_3 не набув право власності на спірні нежитлові приміщення у встановленому законом порядку, а дійсним власником спірних нежитлових приміщення була і залишається саме територіальна громада м. Києва, воля якої на відчуження спірного майна відсутня, а між Київською міською радою та ОСОБА_1 не існує жодних юридичних відносин з приводу спірного майна, апеляційний суд дійшов правильного висновку про часткове задоволення позову, а саме про витребування з володіння ОСОБА_1 на користь територіальної громади м. Києва в особі Київської міської ради спірних нежитлових приміщень.
Суд апеляційної інстанції надав детальну оцінку обставинам, за яких
ОСОБА_1 набув спірні приміщення у власність, зокрема звернув увагу на те, що будинок на АДРЕСА_1 , у якому розміщене спірне нежитлове приміщення, наказом Головного управління охорони культурної спадщини
від 25 червня 2011 року № 10/38-11 взято на облік як об'єкт культурної спадщини «архітектура та містобудування, історія». Ця інформація є загальновідомою та розміщена на офіційному сайті Київської міської ради; проявивши розумну обачність, він міг і мав можливість перевірити всю загальновідому та доступну широкому колу осіб інформацію, зокрема й стосовно наявності рішення Київської міської ради від 27 грудня 2001 року № 208/1642 «Про формування комунальної власності територіальних громад районів міста Києва», згідно з яким житловий будинок на АДРЕСА_1 включено до переліку об'єктів комунальної власності територіальної громади Голосіївського району м. Києва; розумну обережність у відповідача мала викликати часта зміна власників спірних приміщень протягом нетривалого часу (право власності за ОСОБА_3 зареєстроване 27 грудня 2011 року, за ОСОБА_5 - 29 грудня 2011 року, за ОСОБА_6 - 16 січня 2012 року, за ОСОБА_1 - 10 квітня 2012 року).
Зазначене у сукупності дає підстави для висновку про те, що за встановлених обставин, відповідач як розсудливий та обачний покупець, купуючи цінне нерухоме майно в історичному центрі столиці, мав вжити усіх доступних та розумно передбачуваних заходів з метою гарантування безспірності правочину та уникнення майбутніх ризиків щодо правового статусу придбаного майна.
Щодо позовної давності
Позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу (стаття 256 ЦК України).
Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України).
Отже, позовна давність є строком для подання позову як безпосередньо суб'єктом, право якого порушене (зокрема державою, що наділила для виконання відповідних функцій у спірних правовідносинах певний орган державної влади, який може звернутися до суду), так і прокурором, уповноваженим законом звертатися до суду з позовом в інтересах держави як носія порушеного права, від імені якої здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах може певний її орган.
Прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб'єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу
(абзац 1 частини третьої статті 23 Закону України «Про прокуратуру»).
Аналіз зазначених норм права дає підстави для висновку про те, що позовна давність є строком пред'явлення позовної вимоги як безпосередньо особою, право якої порушене, так і тими суб'єктами, які уповноважені законом звертатися до суду з позовом в інтересах іншої особи - носія порушеного права (інтересу).
На віндикаційні позови держави в особі органів державної влади поширюється загальна позовна давність (постанови Великої Палати Верховного Суду
від 17 жовтня 2018 року у справі № 362/44/17 (пункти 39, 60), від 7 листопада
2018 року у справах № 488/5027/14-ц (пункт 103) і № 372/1036/15-ц,
від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (пункт 65)).
Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України).
Перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (частина перша статті 261 ЦК України).
Якщо у передбачених законом випадках у разі порушення або загрози порушення інтересів держави з позовом до суду звертається прокурор від імені органу, уповноваженого державою здійснювати захист цих інтересів у спірних правовідносинах, то за загальним правилом позовну давність слід обчислювати з дня, коли про порушення права або про особу, яка його порушила, довідався або міг довідатися орган, уповноважений державою здійснювати такий захист (близький за змістом висновок сформульований, зокрема, у постанові Верховного Суду України від 12 квітня 2017 року у справі № 6-1852цс16, а також у постановах Великої Палати Верховного Суду від 22 травня 2018 року у справах № 369/6892/15-ц і № 469/1203/15-ц, від 12 червня 2019 року у справі № 487/10128/14-ц (пункт 95)).
У постанові від 20 червня 2018 року у справі № 697/2751/14-ц (провадження
№ 14-85цс18) Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про те, що для вирішення питання про дотримання строку звернення до суду за захистом прав, суд має встановити, коли прокурор довідався чи міг довідатися про порушення інтересів держави. Вказаний висновок Велика Палата Верховного Суду конкретизувала у постанові від 17 жовтня 2018 року у справі № 362/44/17 (провадження № 14-183цс18)(пункт 48): позовна давність починає обчислюватися з дня, коли про порушення права або про особу, яка його порушила, довідався чи міг довідатися прокурор, у таких випадках: 1) прокурор, який звертається до суду у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, довідався чи мав об'єктивну можливість довідатися (під час кримінального провадження, прокурорської перевірки тощо) про порушення або загрозу порушення таких інтересів чи про особу, яка їх порушила або може порушити, раніше, ніж орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах; 2) прокурор звертається до суду в разі порушення або загрози порушення інтересів держави за відсутності відповідного органу державної влади, органу місцевого самоврядування чи іншого суб'єкта владних повноважень, до компетенції якого віднесені повноваження щодо захисту таких інтересів.
Із матеріалів справи відомо, листом від 21 березня 2017 року № 100-4936, Голосіївська РДА в м. Києві повідомила керівника Київської місцевої прокуратури № 1, що при проведенні балансоутримувачем інвентаризації майна комунальної власності територіальної громади м. Києва, переданого до сфери управління Голосіївської РДА в м. Києві, виявлено факт самовільного захоплення нежитлових приміщень площею 232, 4 кв. м. за адресою: АДРЕСА_1 сторонніми особами, та, що Голосіївської РДА в м. Києві будь-яких рішень щодо відчуження чи припинення права власності на нежитлові приміщення за зазначеною адресою не приймалося.
Відхиляючи аргументи ОСОБА_1 про пропуск позивачем позовної давності, апеляційний суд виходив з того, що покладення на КП «Київське міське бюро технічної інвентаризації» до 01 січня 2013 року обов'язку з державної реєстрації прав власності на об'єкти нерухомого майна не може вважатися беззаперечним доказом обізнаності Київської міської ради про вибуття спірних нежилих приміщень з її володіння, з огляду як на кількість будівель, які перебувають у комунальній власності територіальної громади так і відсутності обов'язку бюро технічної інвентаризації інформувати Київську міську раду про всі реєстраційні дії щодо нерухомого майна.
За таких обставин доводи касаційної скарги про те, що суд апеляційної інстанції не врахував, що здійснюючи першу реєстраційну дію щодо спірного нежитлового приміщення 27 грудня 2011 року, номер запису 5261-П у книзі 58п-98, Київській міській раді, структурним підрозділом якої є КП «Київське міське бюро технічної інвентаризації» було відомо про набуття права власності на нежитлове приміщення фізичною особою, що є предметом спору у цій справі, є необґрунтованими.
Зважаючи на те, що Київська міська рада не брала участі у проведенні державної реєстрації права власності на спірне майно за ОСОБА_3 , не була учасником договірних правовідносин щодо неодноразового відчуження спірного майна, а також відсутність обов'язку бюро технічної інвентаризації інформувати Київську міську раду про всі реєстраційні дії щодо нерухомого майна, тобто вона не знала і не могла знати про вибуття спірного майна раніше, ніж про це її повідомив прокурор, суд апеляційної інстанції дійшов обґрунтованого висновку про те, що перший заступник керівника Київської місцевої прокуратури № 1, правонаступником якої є Голосіївська окружна прокуратура м. Києва, звернувся до суду з позовом в інтересах Київської міської ради в межах позовної давності є обґрунтованим.
Висновки апеляційного суду не суперечать висновкам, викладеним у постановах від 23 травня 2018 року у справі № 916/116/17, від 06 червня 2019 року у справі № 468/1375/15-ц, від 14 грудня 2022 року у справі № 461/12525/15-ц, від 07 листопада 2018 року у справі № 488/6211/14-ц, від 13 листопада 2019 року у справі № 645/4220/16-ц, від 06 грудня 2021 року у справі № 761/31796/19, від 20 березня 2019 року у справі № 521/8368/15-ц, від 02 листопада 2021 року у справі № 925/1351/19, від 01 квітня 2020 року у справі № 610/1030/18, від 15 червня 2021 року у справі № 922/2416/17, від 02 листопада 2021 року у справі № 925/1351/19, від 09 грудня 2024 року у справі № 754/446/22, від 21 вересня 2022 року у справі № 908/976/19, від 20 листопада 2018 року у справі № 907/50/16, від 04 липня 2023 року у справі № 233/4365/18, від 28 лютого 2024 року у справі № 442/1667/22, від 06 липня 2022 року у справі № 914/2618/16, на які посилається заявник у касаційній скарзі.
Інші доводи касаційної скарги не свідчать про наявність підстав для скасування правильного по суті судового рішення суду апеляційної інстанції, оскільки ґрунтуються на необхідності переоцінки доказів і обставин, яким суд надав належу оцінку. Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
Відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.
З огляду на те, що постанова апеляційного суду ухвалена з додержанням норм матеріального та процесуального права, Верховний Суд дійшов висновку про залишення касаційної скарги без задоволення, а оскаржуваного судового рішення - без змін.
Згідно з частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
Оскільки оскаржуване судове рішення підлягає залишенню без змін, то розподілу судових витрат Верховний Суд не здійснює.
Керуючись статтями 400, 401, 409, 416, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
Касаційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокат Кочін Геннадій Іванович, залишити без задоволення.
Постанову Київського апеляційного суду від 17 грудня 2024 року залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.
ГоловуючийД. Д. Луспеник
Судді:І. Ю. Гулейков
Б. І. Гулько
Г. В. Коломієць
Р. А. Лідовець