ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01054, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 334-68-95, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.ua
м. Київ
14.10.2025Справа № 910/10049/24
За позовом Центрального міжрегіонального управління ДПС по роботі з великими платниками податків, як відокремлений підрозділ ДПС (м. Київ)
до: 1. Товариства з обмеженою відповідальністю "Монсанто Насіння" (м. Київ);
2. Фермерського господарства "Агрофірма "Базис" (Черкаська обл., Уманський р-н, с.Кочубіївка)
про визнання договору недійсним,
Суддя Ващенко Т.М.
Секретар судового засідання Шаповалов А.М.
Представники сторін:
Від позивача: Корнейчук О.Л.
Від відповідача-1: Харченко К.І.
Від відповідача-2: Єрема М.Р.
Центральне міжрегіональне управління ДПС по роботі з великими платниками податків, як відокремлений підрозділ ДПС звернувся до Господарського суду міста Києва з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю "Монсанто Насіння" та Фермерського господарства "Агрофірма "Базис" про визнання недійсним договору СП1-2022 про надання послуг від 15.05.2022.
Позовні вимоги обґрунтовані невідповідністю даного договору вимогам чинного законодавства України.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 20.08.2024 відкрито провадження у справі №910/9987/24, її розгляд вирішено здійснювати за правилами загального позовного провадження, підготовче засідання призначено на 01.10.2024.
05.09.2024 від відповідача-1 надійшов відзив на позовну заяву та клопотання про залишення позову без розгляду на підставі п. 1 ч. 1 ст. 226 ГПК України, яке обґрунтовано відсутністю в позивача права на звернення до суду із заявленими вимогами.
16.09.2024 позивачем подано відповідь на відзив відповідача-1.
У зв'язку з відрядженням та відпусткою судді Ващенко Т.М. ухвалою Господарського суду міста Києва від 19.09.2024 підготовче засідання призначено на 17.10.2024.
24.09.2024 від відповідача-2 надійшов відзив на позовну заяву, пояснення по справі, клопотання про залишення позову без розгляду на підставі п. 1 ч. 1 ст. 226 ГПК України, яке обґрунтовано відсутністю в позивача права на звернення до суду із заявленими вимогами, а також про залишення позовної заяви без руху.
24.09.2024 відповідачем-1 подано заперечення на відповідь на відзив.
16.10.2024 від позивача надійшли додаткові пояснення у справі.
17.10.2024 до суду надійшло клопотання відповідача-1 про долучення доказів до матеріалів справи, яке задоволено протокольною ухвалою від 17.10.2024.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 19.11.2024 зупинено провадження у справі №910/10049/24 до завершення касаційного перегляду Великою Палатою Верховного Суду справи №420/12471/22.
До Господарського суду міста Києва 26.05.2025 від відповідача-1 надійшло клопотання про поновлення провадження у справі №910/10049/20, з якого вбачається, що постановою Великої Палати Верховного Суду від 08.05.2025 рішення Одеського окружного адміністративного суду від 18.05.2022 та постанова П'ятого апеляційного адміністративного суду від 07.09.2023 у справі №420/12471/22 залишені без змін.
Ухвалою Господарського суду міста Києва №910/10049/24 поновлено провадження у справі №910/10049/24 та призначено підготовче засідання на 15.07.2025.
14.07.2025 від Центрального міжрегіонального управління ДПС по роботі з великими платниками податків надійшло клопотання про відкладення розгляду справи.
15.07.2025 суд протокольною ухвалою відмовив у задоволенні клопотання позивача про відкладення розгляду справи, у зв'язку з його необґрунтованістю, а також постановив протокольну ухвалу про закриття підготовчого провадження, та призначення справи до судового розгляду по суті на 31.07.2025.
31.07.2025 суд постановив протокольну ухвалу про оголошення перерви в судовому засіданні до 02.09.2025.
Судове засідання, призначене на 02.09.2025, не відбулося у зв'язку із затяжною повітряною тривогою.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 02.09.2025 призначено судове засідання з розгляду справи № 910/10049/24 по суті на 14.10.2025.
У судовому засіданні 14.10.2025 представник позивача підтримав позовні вимоги в повному обсязі. Представники відповідачів проти задоволення позову заперечували.
14.10.2025 суд проголосив про перехід до стадії ухвалення судового рішення та повідомив дату і час його проголошення.
14.10.2025 суд проголосив вступну та резолютивну частину рішення та повідомив, що повне рішення буде складено у термін, передбачений ч. 6 ст. 233 ГПК України.
Розглянувши подані документи і матеріали, заслухавши пояснення представників позивача та відповідачів, всебічно і повно з'ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги та заперечення проти них, об'єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, Господарський суд міста Києва, -
15.05.2022 між Товариством з обмеженою відповідальністю "Монсанто Насіння" (Замовник, відповідач-1) та Фермерським господарством "Агрофірма "Базис" (Виконавець, відповідач-2) укладено договір СП 1-2022 про надання послуг (далі - Договір), за умовами п. 1.1. якого Виконавець за плату зобов'язався надати за завданням Замовника послуги з вирощування кукурудзи для наукового використання, а Замовник - сплатити Виконавцеві винагороду за надання таких послуг.
Пунктами 1.2. - 1.5. Договору передбачено, що:
- Виконавець вирощує Кукурудзу на земельній ділянці площею 12 га, яку ній використовує па підставі договору оренди;
- Виконавець виконує з використанням власних засобів всі операції, необхідні для вирощування Кукурудзи, за винятком посіву насіння та збирання врожаю Кукурудзи, а саме: підготовку земельної ділянки для посіву насіння, внесення добрив, за погреби проведення багаторазової культивації, захист посівів від шкідників, хвороб та бур'янів, обробку зазначених Виконавцем ділянок регуляторами росту та/або іншими вказаними препаратами, підтримання міжярусних та міждослідних доріжок у чистоті. Посів та збирання Кукурудзи виконується Замовником з використанням власних технічних засобів. Однак, у випадку потреби Замовник може залучати Виконавця до виконання цих операцій на підставі додаткових угод до цього Договору;
- при вирощуванні Кукурудзи за цим Договором Виконавець дотримується технологічних карт та наукових рекомендацій, які наведено у Додатку № 1 до цього Договору;
- при посіві Кукурудзи Замовник використовує власне насіння. Для уникнення непорозумінь Сторони визнають, що зібраний урожай Кукурудзи є власністю Виконавця.
Згідно з п. 2.7. Договору при посіві та збиранні Кукурудзи Замовник використовує власні технічні засоби. При цьому, за потребою, на період посіву або збирання врожаю Виконавець забезпечує Замовника надійним місцем для зберігання технічних засобів за адресою, зазначеною в п. 2.1. цього Договору.
Пунктами 3.5. - 3.5.4. Договору передбачено, що Замовник має право:
- вимагати від Виконавця виконання прийнятих на себе зобов'язань за цим Договором;
- здійснювати контроль за виконанням Виконавцем умов цього Договору. Зокрема, але не обмежуючись, інспектувати земельні ділянки, на яких вирощується Кукурудзи за цим Договором, проводити будь-які дослідні роботи, вимірювання, підрахунки та відбір зразків з зазначених ділянок для визначення якісних та кількісних показників, контролювати дотримання Виконавцем технологічних карт та наукових рекомендацій, наведених у Додатку № 1 до цього Договору;
- проводити відбір зразків з ділянок для визначення якісних показників зерна кукурудзи. Передача зразків насіння кукурудзи здійснюється шляхом підписання Акту приймання - передачі насіння згідно Додатку 3;
- у разі недотримання Виконавцем умов цього Договору відмовитися від послуг Виконавця та виконати необхідні дії самостійно або доручити виконання цих дій іншій особі. У такому випадку Виконавець зобов'язується надавати Замовнику або такій іншій особі доступ до посівів Кукурудзи для надання послуг з вирощування Кукурудзи та таких, що зазначені вище у цьому Договорі. Сторони цим визнають, що у випадку дострокового припинення цього Договору його умови в цій частині не втрачають сили.
Вартість послуг, що надаються за цим Договором, складається з фіксованої частини, яка складає 20 000 грн (сімнадцять тисяч гривень), за 1 (один) гектар у рік в т.ч. 20% ІІДВ. Загальна вартість Договору складає 240 000 грн (двісті сорок тисяч гривень), в т.ч. 20% ПДВ. Фіксована частина вартості послуг сплачується Замовником на користь Виконавця 2-ма частинами: перша, в розмірі 50% від вартості послуг, після отримання сходів, але не пізніше 31 липня, друга - в розмірі 50% від вартості послуг, після закінчення збирання врожаю Замовником (п. п. 4.1. - 4.3. Договору).
Як зазначає позивач, 18.07.2024 Центральним міжрегіональним управлінням ДПС по роботі з великими платниками податків було складено Акт №1866/Ж5/31-00-04-02-01-26/39178762 про результати документальної позапланової перевірки Товариства з обмеженою відповідальністю "Монсанто Насіння" з питання законності декларування заявленого до відшкодування з бюджету податку на додану вартість та від'ємного значення податку на додану вартість, яке становить більше 100 тис. грн по декларації з податку на додану вартість за квітень 2024 року з урахуванням періодів декларування від'ємного значення та поданих уточнюючих розрахунків.
Під час вказаної перевірки в якості первинних документів були надані, зокрема, Договір та Акт прийому-передачі послуг від 01.11.2022 №РО 4514028979 за Договором, згідно з яким вартість послуг Виконавця склала 120 000 грн з ПДВ, одиниця виміру - послуга, кількість - 0,5.
При цьому за даними єдиного реєстру нерухомого майна у ФГ "Агрофірма "Базис" земельний банк складається з 1 261 ділянки, площа яких становить 3 644,24 га. При цьому відповідач-2 є орендарем 137 земельних ділянок, правокористувачем 1 124 ділянок.
Відповідно до підпункту 14.1.235 пункту 14.1 статті 14 ІІК України сільськогосподарський товаровиробник - юридична особа незалежно від організаційно-правової форми або фізична особа - підприємець, яка займається виробництвом сільськогосподарської продукції та/або розведенням, вирощуванням та виловом риби у внутрішніх водоймах (озерах, ставках та водосховищах) та її переробкою на власних чи орендованих потужностях, у тому числі власновиробленої сировини на давальницьких умовах, та здійснює операції з її постачання.
Таким чином сільськогосподарським товаровиробником у розумінні ПК України виступає саме ФГ "Агрофірма "Базис".
Позивач стверджує, що ТОВ "Монсанто насіння" не придбає у ФГ "Агрофірма "Базис" вирощену продукцію, а отримує її як результат діяльності за Договором, тобто в розумінні цивільного, земельного та податкового законодавства, ТОВ "Монсанто насіння" не може використовувати надані ФГ "Агрофірма "Базис" послуги у власній господарській діяльності, визначенні Додатком 1 до Договору, а саме лущення стерні після збирання попередника, навантаження мінеральних добрив, транспортування мінеральних добрив та завантаження культиватора, культивація та одночасне внесення мінеральних добрив, боронування, навантаження мінеральних добрив, транспортування мінеральних добрив та завантаження розкидача, внесення мінеральних добрив, передпосівний обробіток ґрунту, транспортування води до поля, внесення ґрунтового гербіциду, транспортування води та мікродобрив до поля, внесення суміші гербіциду та мікродобрив, транспортування води до поля, внесення інсектициду, так, як не є сільськогосподарським товаровиробником та не має у власності, оренді (суборенді) іншому праві користування земельні ділянки визначені умовами зазначеного договору.
Надані ФГ "Агрофірма "Базис" послуги, що були направлені на обробку, поліпшення, внесення добрив, пестицидів, тощо для та на земельних ділянках, що належать на праві власності, оренди (суборенди) саме ФГ "Агрофірма "Базис", не можуть бути використані ТОВ "Монсанто Насіння" у власній господарській діяльності.
Таким чином, проведеною перевіркою встановлено, що надані ФГ "Агрофірма "Базис" по укладеному договору вирощування та виробництва насіння для дослідів на власних, орендованих (суборендованих) земельних ділянках послуги по обробці, поліпшенню, внесенню добрив, гербіцидів, тощо, не може бути використано ТОВ "Монсанто Насіння" у власній господарській діяльності, чим порушено пункт 187.1. етапі 187, пункт 198.5 статті 198, пункти 200.1 та 200.4 статті 200, пункти 201.1, 201.7, та 201.10 статті 201 ПК України.
Відповідно до пункту191.1 статті 191 Податкового кодексу України контролюючі органи виконують такі функції: здійснюють адміністрування податків, зборів, платежів, у тому числі проводять відповідно до законодавства перевірки та звірки платників податків; звертаються до суду у випадках, передбачених законодавством.
Пунктом 20.1 статті 20 Податкового кодексу України передбачено, що контролюючому органу, серед іншого, надається право: для здійснення функцій, визначених законом, проводити відповідно до законодавства перевірки і звірки платників податків; у разі виявлення порушення вимог податкового чи іншого законодавства України, контроль за дотриманням якого покладено на контролюючі органи, надсилати платникам податків письмові запити щодо надання засвідчених належним чином копій документів; визначати у порядку, встановленому цим Кодексом, суми податкових та грошових зобов'язань платників податків; застосовувати до платників податків передбачені законом фінансові (штрафні) санкції (штрафи) за порушення податкового чи іншого законодавства, контроль за додержанням якого покладено на контролюючі органи; стягувати до бюджетів та державних цільових фондів суми грошових зобов'язань та/або податкового боргу у випадках, порядку та розмірі, встановлених цим Кодексом та іншими законами України.
Згідно з підпунктом 20.1.30 пункту 20.1 статті 20 Податкового кодексу України, контролюючі органи мають право звертатися до суду, у тому числі подавати позови до підприємств, установ, організацій та фізичних осіб, щодо визнання оспорюванних правочинів недійсними та застосування визначених законодавством заходів, пов'язаних із визнанням правочинів недійсними, а також щодо стягнення в дохід держави коштів, отриманих за нікчемними договорами.
Таким чином, враховуючи положення чинного законодавства, суд зазначає, що позивач на виконання покладених на контролюючий орган повноважень задля забезпечення публічно-правового інтересу у сфері оподаткування наділений повноваженнями на звернення до суду з позовами про визнання правочинів недійсними.
Обґрунтовуючи заявлені вимоги, позивач зазначає, що укладений між відповідачами Договір порушує публічний порядок та суперечить інтересам держави і суспільства, оскільки він укладений з метою ухилення від оподаткування та отримання незаконної податкової вигоди (відшкодування з бюджету сум податку на додану вартість, заниження податкового зобов'язання та завищення податкового кредиту), у зв'язку з чим позивач просить суд визнати недійсним Договір на підставі ст. ст. 203, 215, 228 Цивільного кодексу України.
Відповідачі проти задоволення позову повністю заперечують та зазначають про безпідставність і необґрунтованість пред'явлених позивачем вимог.
Частинами 1, 4 ст. 11 Цивільного кодексу України встановлено, що цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки.
Господарські договори укладаються за правилами, встановленими Цивільним кодексом України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом, іншими нормативно-правовими актами щодо окремих видів договорів (ч. 7 ст. 179 Господарського кодексу України).
Згідно ч. 1 ст. 202 Цивільного кодексу України, правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
Статтею 203 Цивільного кодексу України встановлено загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, зокрема:
- зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства;
- особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності;
- волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі;
- правочин має вчинятися у формі, встановленій законом;
- правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним;
- правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.
Підставою недійсності правочину, за ст. 215 Цивільного кодексу України, є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього кодексу.
З урахуванням викладеного, недійсність правочину зумовлюється наявністю дефектів його елементів: дефекти (незаконність) змісту правочину; дефекти (недотримання) форми; дефекти суб'єктного складу; дефекти волі - невідповідність волі та волевиявлення.
Отже, позивачем при зверненні до суду з вимогами про визнання договору недійсним повинно бути доведено наявність тих обставин, з якими закон пов'язує недійсність правочину.
За змістом статей 15, 16 Цивільного кодексу України, статті 20 Господарського кодексу України та Господарського процесуального кодексу України, застосування певного способу судового захисту вимагає доведеності належними доказами сукупності таких умов: наявності у позивача певного суб'єктивного права (інтересу); порушення (невизнання або оспорювання) такого права (інтересу) з боку відповідача; належності обраного способу судового захисту (адекватність наявному порушенню та придатність до застосування як передбаченого законодавством), і відсутність (недоведеність) будь-якої з означених умов унеможливлює задоволення позову.
Відповідно до ст. 204 Цивільного кодексу України, правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.
Договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди (ч. 1 ст. 638 Цивільного кодексу України).
Аналогічні положення містяться і в статті 180 Господарського кодексу України.
Зміст господарського договору становлять умови договору, визначені угодою його сторін, спрямованою на встановлення, зміну або припинення господарських зобов'язань, які погоджені сторонами, так і ті, що приймаються ними як обов'язкові умови договору відповідно до законодавства.
Отже, господарський договір вважається укладеним, якщо між сторонами у передбачених законом порядку та формі досягнуто згоди щодо усіх його істотних умов. Істотними є умови, визнані такими за законом чи необхідні для договорів даного виду, а також умови, щодо яких на вимогу однієї із сторін повинна бути досягнута згода.
Відповідно до ч. ч. 1, 2 ст. 181 Господарського кодексу України господарський договір за загальним правилом викладається у формі єдиного документа, підписаного сторонами та скріпленого печатками.
Частинами 1, 3, 5 ст. 626 Цивільного кодексу України встановлено, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Договір є двостороннім, якщо правами та обов'язками наділені обидві сторони договору. Договір є відплатним, якщо інше не встановлено договором, законом, або не випливає із суті договору.
Пунктом 1.5. Договору передбачено, що при посіві Кукурудзи Замовник використовує власне насіння. Для уникнення непорозумінь Сторони визнають, що зібраний урожай Кукурудзи є власністю Виконавця.
Згідно з п. 2.7. Договору при посіві та збиранні Кукурудзи Замовник використовує власні технічні засоби. При цьому, за потребою, на період посіву або збирання врожаю Виконавець забезпечує Замовника надійним місцем для зберігання технічних засобів за адресою, зазначеною в п. 2.1. цього Договору.
Дослідивши умови Договору, судом встановлено, що при посіві використовується насіння Замовника, а під послугами, які надаються за Договором, є процес вирощування кукурудзи для наукового використання.
Статтею 628 Цивільного кодексу України визначено, що зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.
Сторони мають право укласти договір, в якому містяться елементи різних договорів (змішаний договір). До відносин сторін у змішаному договорі застосовуються у відповідних частинах положення актів цивільного законодавства про договори, елементи яких містяться у змішаному договорі, якщо інше не встановлено договором або не випливає із суті змішаного договору.
Відповідно до ст. 638 Цивільного кодексу України, договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.
Статтею 627 Цивільного кодексу України передбачено, що сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
Суд зазначає, що сторони при укладенні спірного договору були вільні у виборі контрагентів та визначенні умов договору, на свій розсуд узгодили ці умови, підписавши договір, відтак всі умови спірного договору з моменту його укладення стають однаково обов'язковими для виконання сторонами.
За приписами частини 1 статті 901 Цивільного кодексу України, за договором про надання послуг одна сторона (виконавець) зобов'язується за завданням другої сторони (замовника) надати послугу, яка споживається в процесі вчинення певної дії або здійснення певної діяльності, а замовник зобов'язується оплатити виконавцеві зазначену послугу, якщо інше не встановлено договором.
Відповідно до частини 1 статті 903 Цивільного кодексу України, якщо договором передбачено надання послуг за плату, замовник зобов'язаний оплатити надану йому послугу в розмірі, у строки та в порядку, що встановлені договором.
Крім того, положеннями ч. 1, 2 ст. 837 Цивільного кодексу України визначено, що за договором підряду одна сторона (підрядник) зобов'язується на свій ризик виконати певну роботу за завданням другої сторони (замовника), а замовник зобов'язується прийняти та оплатити виконану роботу. Договір підряду може укладатися на виготовлення, обробку, переробку, ремонт речі або на виконання іншої роботи з переданням її результату замовникові.
Підрядник зобов'язаний виконати роботу, визначену договором підряду, із свого матеріалу і своїми засобами, якщо інше не встановлено договором (ч. 1 ст. 839 Цивільного кодексу України).
Отже, виходячи з системного аналізу цивільного законодавства та умов укладеного між сторонами Договору, суд погоджується з доводами відповідачів, що означений правочин є змішаним договором, який містить елементи договору підряду та надання послуг, тож суд відхиляє посилання позивача на порушення норми цивільного законодавства, що регулюють положення про договір контрактації сільськогосподарської продукції, договір купівлі-продажу, договір про спільну діяльність, та на норм земельного законодавства в частині оренди та суборенди земельних ділянок.
Крім того, правові наслідки вчинення правочину, що порушує публічний порядок і вчинений з метою, яка суперечить інтересам держави та суспільства, визначені положеннями ст. 228 Цивільного кодексу України.
Відповідно до вказаної норми, правочин вважається таким, що порушує публічний порядок, якщо він був спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини та громадянина, знищення або пошкодження майна фізичної чи юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади або на незаконне заволодіння ним.
У разі недотримання вимоги щодо відповідності правочину інтересам держави, суспільства та його моральним засадам, такий правочин може бути визнаний недійсним. Якщо суд визнає такий правочин недійсним, і він був вчинений з метою, що завідомо суперечить інтересам держави та суспільства, то за наявності умислу у обох сторін, все одержане ними за угодою підлягає стягненню на користь держави за рішенням суду. У разі виконання правочину однією стороною, з іншої сторони стягується все одержане нею в дохід держави, а також все належне першій стороні як відшкодування. При наявності умислу лише у однієї зі сторін, все одержане нею підлягає поверненню іншій стороні, а все, що було одержано останньою, стягується на користь держави (ч. 3 ст. 228 Цивільного кодексу України).
Отже, зміст наведених норм свідчить, що законодавець виокремив порушення публічного порядку від інших підстав нікчемності правочинів і передбачив наявність умислу сторін на досягнення незаконного результату, а також суперечність такого правочину публічно-правовим актам держави.
При кваліфікації правочину за ст. 228 Цивільного кодексу України має враховуватися вина, яка виражається у намірі порушити публічний порядок (зокрема щодо знищення, пошкодження майна або незаконного заволодіння ним) однією зі сторін або обома сторонами правочину, і вона повинна бути підтверджена певними засобами доказування.
У той же час, при зверненні до суду з вказаним позовом позивачем не обґрунтовано жодними належними та допустимими доказами, у розумінні вимог ст. 76, 77, 78, 79, 91 Господарського процесуального кодексу України, на підтвердження наявності обставин недійсності Договору на підставі ст. 228 ЦК України.
За таких обставин, суд встановив, що відповідачами при укладанні Договору не було порушено приписів статей 203, 215 Цивільного кодексу України та умов Договору поставки.
Відповідно до ч. 1 ст. 73 ГПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Згідно з ч. 1 ст. 74 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.
Статтею 76 ГПК України визначено, що належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.
Відповідно до ч. 1 ст. 77 ГПК України обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.
Судом встановлено дотримання відповідачами при укладення спірного правочину вимог законодавства, у зв'язку з чим суд дійшов висновку про відсутність підстав для визнання Договору недійсним.
Відповідно до ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. Згідно з позицією Європейського суду з прав людини, процедурні гарантії, закріплені в ст. 6 Конвенції, гарантують кожному право подання скарги щодо його прав та обов'язків цивільного характеру до суду чи органу правосуддя. Таким чином втілюється право на звернення до суду, одним із аспектів якого є право доступу, тобто право розпочати провадження у судах з цивільних питань. Кожен має право на подання до суду скарги, пов'язаної з його або її правами та обов'язками; на це право, що є одним з аспектів права на доступ до суду, може посилатися кожен, хто небезпідставно вважає, що втручання у реалізацію його або її прав є неправомірним (рішення у справі "Голдер проти Сполученого Королівства" (Golder v. the United Kingdom), серія А №18, п. 28- 36).
Положеннями ст. 86 ГПК України унормовано, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Суд також звертає увагу на те, що акт перевірки не є рішенням суб'єкта владних повноважень, не зумовлює виникнення будь-яких прав і обов'язків для осіб, робота (діяльність) яких перевірялися. Акт перевірки є носієм доказової інформації про виявлені контролюючим органом порушення вимог податкового, валютного та іншого законодавства суб'єктами господарювання, документом, на підставі якого приймається відповідне рішення контролюючого органу.
Акт не може змінювати, припиняти частково або повністю договірні правовідносини сторін, зобов'язання, визначені договором та підтверджені відповідними актами виконаних робіт. Відтак, як встановлено судом вище, поданий позивачем акт № 1866/Ж5/31-00-04-02-01-26/39178762 від 18.07.2024 позапланової перевірки, самі по собі не може бути достатніми доказом порушення відповідачами норм чинного законодавства під час укладення спірного договору, як і не підтверджує те, що спірний договір укладений з метою ухилення від оподаткування та отримання незаконної податкової вигоди.
Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 30.01.2018 у справі № 910/10637/17, від 13.02.2018 у справі № 910/12793/17, від 21.05.2018 у справі №922/2310/17 від 22.10.2019 у справі №922/59/19, від 16.10.2018 у справі № 910/23357/17, від 21.05.2018 у справі №922/2310/17 та від 22.10.2019 у справі №922/59/19.
До того ж акт позапланової перевірки не може встановлювати обов'язкових правил для сторін за господарсько-правовим договором в силу статті 19 Господарського кодексу України, яка прямо забороняє втручання та перешкоджання господарській діяльності з боку контролюючих органів державної влади.
При цьому, відповідно до пункту 3 частини першої статті 3 Цивільного кодексу України однією із загальних засад цивільного законодавства є свобода договору.
Таким чином, суд зазначає, що позивачем не доведено, а судом не встановлено існування обставин, якими було мотивовано звернення до суду з вимогою про визнання недійсним Договору.
Позивачем не надано до суду доказів, які б підтверджували той факт, що умови договору суперечать нормам Цивільного кодексу України, іншим актам цивільного законодавства; не довів відсутність необхідного обсягу цивільної дієздатності будь-якої з осіб, яка вчинила спірний правочин; відсутність вільного волевиявлення та невідповідність його внутрішній волі учасника спірного правочину; не спрямованість будь-якої зі сторін на реальне настання правових наслідків, обумовлених спірним правочином.
Крім того, суд також звертає увагу, щодо неефективного способу захисту порушеного права.
Як установлено судом відповідач-2 надав відповідачу-1 визначені договором послуги, а відповідач-1 прийняв надані послуги та оплатив їх. Тобто, сторони Договору виконали взяті на себе зобов'язання, що свідчить про фактичне виконання Договору.
У постанові Об'єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 26.05.2023 у справі № 905/77/21 зазначено: "Об'єднана палата наголошує, що, фактично уточнюючи висновок, викладений в пункті 5.29 постанови від 21.09.2022 у справі № 908/976/19, Велика Палата Верховного Суду в пункті 154 постанови від 01.03.2023 у справі № 522/22473/15-ц звернула увагу на те, що у разі, якщо на виконання оспорюваного правочину товариством сплачено кошти або передано інше майно, то задоволення позовної вимоги про визнання оспорюваного правочину недійсним не призводить до ефективного захисту права, бо таке задоволення саме по собі не є підставою для повернення коштів або іншого майна. У таких випадках позовна вимога про визнання оспорюваного правочину недійсним може бути ефективним способом захисту, лише якщо вона поєднується з позовною вимогою про стягнення коштів на користь товариства або про витребування майна з володіння відповідача (зокрема, на підставі частини 1 статті 216, статті 387, частин 1, 3 статті 1212 ЦК України)".
Крім того, як зазначено у вказаній постанові, статтею 203 Цивільного кодексу України передбачено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
Відповідно до частин 1, 3 статті 215 зазначеного Кодексу, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами 1- 3, 5 та 6 статті 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).
У розумінні наведених положень законодавства оспорювати правочин у суді може одна із сторін правочину або інша заінтересована особа. За відсутності визначення поняття "заінтересована особа" такою особою є кожен, хто має конкретний майновий інтерес в оспорюваному договорі.
Вимоги заінтересованої особи, яка в судовому порядку домагається визнання правочину недійсним, спрямовані на приведення сторін недійсного правочину до того стану, який саме вони, сторони, мали до вчинення правочину. Власний інтерес заінтересованої особи полягає в тому, щоб предмет правочину перебував у власності конкретної особи чи щоб сторона (сторони) правочину перебувала у певному правовому становищі, оскільки від цього залежить подальша можливість законної реалізації заінтересованою особою її прав.
Як вже зазначалося, застосування будь-якого способу захисту цивільного права та інтересу має бути об'єктивно виправданим та обґрунтованим. Це означає, що: застосування судом способу захисту, обраного позивачем, повинно реально відновлювати його наявне суб'єктивне право, яке порушене, оспорюється або не визнається; обраний спосіб захисту повинен відповідати характеру правопорушення; застосування обраного способу захисту має відповідати цілям судочинства; застосування обраного способу захисту не повинно суперечити принципам верховенства права та процесуальної економії, зокрема не повинно спонукати позивача знову звертатися за захистом до суду (постанови Великої Палати Верховного Суду від 19.01.2021 у справі № 916/1415/19 (пункт 6.13), від 26.01.2021 у справі № 522/1528/15-ц (пункт 82), від 08.02.2022 у справі № 209/3085/20 (пункт 24)).
Спосіб захисту права є ефективним тоді, коли він забезпечуватиме поновлення порушеного права, а в разі неможливості такого поновлення - гарантуватиме можливість отримати відповідну компенсацію. Тобто цей захист має бути повним і забезпечувати у такий спосіб досягнення мети правосуддя та процесуальну економію (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 22.09.2020 у справі № 910/3009/18 (пункт 63)).
Надаючи правову оцінку належності обраного позивачем способу захисту, суди повинні зважати й на його ефективність з погляду Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція). Зміст зобов'язань за статтею 13 Конвенції залежить, зокрема, від характеру скарг заявника. Однак засіб захисту, що вимагається статтею 13, має бути ефективним як у законі, так і на практиці, зокрема у тому сенсі, щоб його використання не було ускладнене діями або недоглядом органів влади відповідної держави (§ 75 рішення ЄСПЛ від 05.05.2005 у справі "Афанасьєв проти України" (заява № 38722/02)).
Враховуючи наведене вище та правові висновки Верховного Суду, суд вважає, що в даному випадку задоволення позовних вимог позивача про визнання недійсним оспорюваного договору, який виконано, без одночасного заявлення позовної вимоги про застосування наслідків недійсного правочину (повернення коштів) не призведе до ефективного захисту прав позивача або держави.
Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів учасників справи та їх відображення у судовому рішенні, суд першої інстанції спирається на висновки, що зробив Європейський суд з прав людини від 18.07.2006р. у справі "Проніна проти України", в якому Європейський суд з прав людини зазначив, що п.1 ст.6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі ст.6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи.
У рішенні Європейського суду з прав людини "Серявін та інші проти України" (SERYAVINOTHERS v.) вказано, що усталеною практикою Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" (Ruiz Torija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія A, N 303-A, п. 29). Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов'язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (див. рішення у справі "Суомінен проти Фінляндії" (Suominen v. Finland), N 37801/97, п. 36, від 1 липня 2003 року). Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя (див. рішення у справі "Гірвісаарі проти Фінляндії" (Hirvisaari v. Finland), №49684/99, п. 30, від 27 вересня 2001 року).
Аналогічна правова позиція викладена у постанові від 13.03.2018 Верховного Суду по справі №910/13407/17.
Інші доводи і твердження учасників справи судом відхилено як такі, що не спростовують встановлених судом обставин та не можуть вплинути на результат вирішення даного спору.
Судові витрати відповідно до ст. 129 ГПК України покладаються на позивача.
Керуючись ст. ст. 73, 74, 76-80, 86, 129, 165, 219, 232, 233, 236-238, 240, 241 ГПК України, Господарський суд міста Києва, -
В позові відмовити повністю.
Рішення господарського суду набирає законної сили у відповідності до приписів ст. 241 Господарського процесуального кодексу України. Рішення господарського суду може бути оскаржене в порядку та строки, передбачені ст. ст. 253, 254, 256-259 ГПК України.
Повний текст рішення складено 05.11.2025.
Суддя Т.М. Ващенко