ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01054, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 334-68-95, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.ua
м. Київ
05.11.2025Справа № 910/10015/25
Господарський суд міста Києва у складі: головуючого судді Князькова В.В. за участю секретаря судового засідання Рєпкіної Ю.Є., розглянувши у відкритому судовому засіданні справу
за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Азімут Юг», м.Київ
до відповідача: Державного підприємства «Гарантований покупець», м.Київ
про стягнення 1 825 799,18 грн, -
За участю представників сторін:
від позивача: Проскурня Т.В.
від відповідача: Курдюмов М.М.
Товариство з обмеженою відповідальністю «Азімут Юг» звернулось до Господарського суду міста Києва з позовом до Державного підприємства «Гарантований покупець» про стягнення інфляційних втрат в сумі 1 825 799,18 грн.
В обґрунтування позовних вимог позивач посилається на порушення відповідачем своїх обов'язків за договором №14903/01 від 27.02.2018 в частині своєчасної оплати поставленої у жовтні 2021 та у період з 01.02.2022 по 31.12.2023 електричної енергії, обставини чого було встановлено судовим рішенням у справі №910/8607/24.
Ухвалою від 18.08.2025 відкрито провадження у справі; постановлено розгляд справи здійснювати за правилами загального позовного провадження та призначено підготовче засідання у справі на 10.09.2025.
Відповідач у відзиві проти задоволення позовних вимог заперечував з тих підстав, що обов'язок Гарантованого покупця з оплати 100% вартості відпущеної продавцям за «зеленим» тарифом електричної енергії відносно кожного попереднього розрахункового періоду можливий лише після настання останньої з нижченаведених обставин: отримання Гарантованим покупцем підписаного Продавцем акту купівлі продажу електроенергії; оприлюднення рішення Регулятора щодо затвердження розміру вартості послуги, наданої Гарантованим покупцем у розрахунковому місяці. Гарантований покупець наголосив на наявності правових підстав для застосування до спірних правовідносин наказів Міненерго № 140 від 28.03.2022 та № 206 від 15.06.2022 при вирішенні питання розміру коштів, що підлягають сплаті за поставлену електричну енергію у період жовтень 2021, лютий-серпень 2022. Також відповідачем вказано на відсутність в матеріалах справи первинних документів, що підтверджували б обставини наявності заборгованості. Крім того, відповідачем наголошено на невірній методології нарахування інфляційних втрат, що застосована позивачем.
04.09.2025 позивачем подано відповідь на відзив, в якій проти доводів відповідача надано заперечення.
10.09.2025 судом було продовжено строк підготовчого провадження на 30 календарних днів та відкладено підготовче засідання у справі на 08.10.2025.
07.10.2025 відповідачем було подано клопотання про зупинення провадження у справі до закінчення розгляду Об'єднаною палатою Касаційного Господарського суду та опублікування повного тексту у справі №910/10365/15.
Позивачем було подано письмові заперечення проти зупинення провадження у справі.
У судовому засіданні 08.10.2025 судом було розглянуто та відмовлено в задоволенні клопотання відповідача про зупинення провадження з урахуванням такого.
Суд може за заявою учасника справи, а також з власної ініціативи зупинити провадження у справі у випадку перегляду судового рішення у подібних правовідносинах (в іншій справі) у касаційному порядку палатою, об'єднаною палатою, Великою Палатою Верховного Суд (п.7 ч.т.228 Господарського процесуального кодексу України).
Тобто, зупинення провадження із вказаної підстави є правом, а не обов'язком суду.
У даному випадку суд зазначає,обставини, що входять до предмету доказування у даній справі, можуть бути встановлені судом в межах розгляду цієї справи на підставі оцінки доказів, представлених сторонами, а також самостійного застосування судом норм чинного процесуального законодавства, в тому числі, приписів ст.75 Господарського процесуального кодексу України.
До того ж, суд зазначає, що згідно ч.1 ст.3 Господарського процесуального кодексу України судочинство в господарських судах здійснюється відповідно до Конституції України, цього Кодексу, Закону України «Про міжнародне приватне право», Кодексу України з процедур банкрутства, а також міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.
За приписами ст.9 Конституції України, статті 19 Закону України «Про міжнародні договори України» і статті 4 Господарського процесуального кодексу України господарські суди у процесі здійснення правосуддя мають за відповідними правилами керуватися нормами документів, ратифікованих законами України.
Відповідно до ч.1 ст.1 Закону України «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950р., Першого протоколу та протоколів №2, 4, 7 та 11 до Конвенції» Україна повністю визнає на своїй території дію приписів Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод щодо визнання обов'язковою і без укладення спеціальної угоди юрисдикцію Суду в усіх питаннях, що стосуються її тлумачення і застосування.
Водночас ст.17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» встановлено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.
Пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод визначено, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.
Порушення права на розгляд справи упродовж розумного строку було неодноразово предметом розгляду Європейським судом з прав людини у справах проти України.
Обов'язок швидкого здійснення правосуддя покладається, в першу чергу, на відповідні державні судові органи. Розумність тривалості судового провадження оцінюється в залежності від обставин справи та з огляду на складність справи, поведінку сторін, предмет спору. Нездатність суду ефективно протидіяти недобросовісно створюваним учасниками справи перепонам для руху справи є порушенням частини першої статті 6 згаданої Конвенції (рішення Європейського суду з прав людини від 08.11.2005 у справі «Смірнова проти України»).
У даному випадку задоволення клопотання відповідача могло б призвести до затягування строків вирішення спору, а отже і приписів Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
08.10.2025 судом було закрито підготовче провадження у справі та призначено розгляд справи по суті на 05.11.2025.
У судовому засіданні 05.11.2025 представником позивача було підтримано в повному обсязі позовні вимоги.
Відповідачем проти задоволення позовних вимог було надано заперечення.
В судовому засіданні 05.11.2025 на підставі ст. 240 Господарського процесуального кодексу України проголошено вступну та резолютивну частини рішення суду.
Розглянувши подані документи і матеріали, з'ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, Господарський суд міста Києва,
27 лютого 2018 року товариство з обмеженою відповідальністю “Азімут юг» (ВАД) та державне підприємство “Енергоринок» (ДПЕ) уклали договір № 14903/01 (далі - Договір), відповідно до умов якого ВАД продає, а ДПЕ купує електроенергію, вироблену ВАД, та сплачує за неї.
Згідно з додатковою угодою № 269/1 від 30.06.2019 до Договору в преамбулі Договору слова “Державне підприємство “Енергоринок», що діє на підставі ліцензії на право здійснення підприємницької діяльності з оптового постачання електричної енергії від № 18.01.2012 № 579645 та має статус платника податку на прибуток на загальних умовах» змінити на слова “Державне підприємство “Гарантований покупець» (далі - гарантований покупець), що діє на підставі ліцензії на провадження господарської діяльності зі здійснення функцій гарантованого покупця».
У додатковій угоді від 08.04.2020 до Договору сторони замінили в преамбулі Договору слова “виробник за “зеленим тарифом» на слова “продавець за “зеленим тарифом» та виклали статті 1-7 Договору в новій редакції.
Відповідно до п. 1.1 Договору продавець за “зеленим» тарифом зобов'язується продавати, а гарантований покупець зобов'язується купувати всю відпущену електричну енергію, вироблену виробником за “зеленим» тарифом, та здійснювати її оплату відповідно до умов цього договору та законодавства України, у тому числі Порядку купівлі електричної енергії, виробленої з альтернативних джерел за “зеленим» тарифом, затвердженого постановою НКРЕКП від 26.04.2019 № 641 (далі - Порядок № 641) або Порядку продажу та обліку електричної енергії, виробленої споживачами, а також розрахунків за неї, затвердженого постановою НКРЕКП від 13.12.2019 за № 2804 (далі - Порядок продажу електричної енергії споживачами).
Відповідно до пункту 2.4 Договору продавець за “зеленим» тарифом продає гарантованому покупцю електричну енергію відповідно до Порядку, якщо продавець є виробником за “зеленим» тарифом, або Порядку продажу електричної енергії споживачами, у разі якщо продавець є споживачем за “зеленим» тарифом, за тарифами, величини яких для кожної генеруючої одиниці за “зеленим» тарифом встановлені регулятором.
Вартість електричної енергії, купленої гарантованим покупцем у продавця за “зеленим» тарифом у розрахунковому місяці, визначається відповідно до глави 10 Порядку або глави 6 Порядку продажу електричної енергії споживачами на підставі тарифів, встановлених НКРЕКП для кожної генеруючої одиниці (п. 2.5 Договору).
Пунктом 3.1 Договору передбачено, що обсяг фактично проданої та купленої електричної енергії визначається відповідно до положень глави 8 Порядку на підставі даних обліку, наданих гарантованому покупцю адміністратором комерційного обліку відповідно до глави 7 Порядку.
У додатковій угоді від 26.02.2021 до Договору сторони доповнили Договір новим пунктом 1.2 в такій редакції: “За цим договором гарантований покупець зобов'язується надавати, а продавець за “зеленим» тарифом зобов'язується отримувати частку відшкодування вартості врегулювання небалансу електричної енергії гарантованого покупця та здійснювати її оплату відповідно до умов цього договору та законодавства України, у тому числі Порядку № 641 або Порядку продажу електричної енергії споживачами».
Відповідно до пункту 3.3 Договору (в редакції додаткової угоди від 26.02.2021) оплата електричної енергії, купленої гарантованим покупцем у продавців за “зеленим» тарифом у розрахунковому місяці, оплата продавцем за “зеленим» тарифом частки відшкодування вартості врегулювання небалансу електричної енергії гарантованого покупця, формування актів купівлі-продажу електричної енергії та актів приймання-передачі частки відшкодування вартості врегулювання небалансу електричної енергії гарантованого покупця здійснюється згідно з главою 10 Порядку № 641 або главою 6 Порядку продажу електричної енергії споживачами.
Пунктом 10.4 Порядку № 641 (у редакції, що діяла до 26.01.2024) було встановлено, що після отримання від продавця акта купівлі-продажу протягом трьох робочих днів з дати оприлюднення рішення Регулятора щодо затвердження розміру вартості послуги із забезпечення збільшення частки виробництва електричної енергії з альтернативних джерел, наданої гарантованим покупцем у розрахунковому місяці, гарантований покупець здійснює остаточний розрахунок з продавцем із забезпеченням йому 100 % оплати відпущеної електричної енергії попереднього розрахункового періоду (місяця) з урахуванням авансових платежів.
Згідно з пунктом 3.3 Договору (у редакції додаткової угоди № 478/07/2424 від 25.01.2024 оплата електричної енергії, купленої гарантованим покупцем у продавців у розрахунковому місяці, формування актів купівлі-продажу електричної енергії здійснюється відповідно до Порядку купівлі електричної енергії за “зеленим» тарифом від 26.04.2019, затвердженим постановою Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сферах енергетики та комунальних послуг № 641 від 26.04.2019.
Згідно з пунктом 11.4 Порядку купівлі електричної енергії за “зеленим» тарифом (у редакції постанови Національної комісії, що здійснює держане регулювання у сферах енергетики та комунальних послуг, від 24.01.2024 № 178) гарантований покупець забезпечує проведення розрахунку та здійснення оплати за відпущену продавцем за “зеленим» тарифом у попередньому розрахунковому періоді (місяці) електричну енергію протягом п'яти робочих днів з дня оприлюднення рішення Регулятора щодо затвердження розміру вартості послуги з забезпечення збільшення частки виробництва електричної енергії з альтернативних джерел, наданої гарантованим покупцем у розрахунковому місяці.
Як вказує позивач, відповідач взяті на себе за договором зобов'язання щодо своєчасної та повної оплати поставленої у жовтні 2021 року та у період з 01.02.2022 по 31.12.2023 електричної енергії виконав неналежним чином, внаслідок чого у відповідача перед позивачем виникла заборгованість за договором.
Означені обставини стали підставою для звернення Товариства з обмеженою відповідальністю «Азімут Юг» до Господарського суду міста Києва із позовом до Державного підприємства «Гарантований покупець» про стягнення 26140826,03 грн, у тому числі, 23182773,68 грн боргу, 906692,91 грн 3% річних, 2051359,14 грн інфляційних втрат.
Рішенням Господарського суду міста Києва від 21.11.2024 у справі №910/8607/24 закрито провадження в частині стягнення 2093553,68 грн боргу; позов задоволено частково; стягнуто з відповідача на користь позивача 20211751,51 грн боргу, 1043577,65 грн 3% річних, 2641922,99 грн інфляційних втрат, 3 % річних від простроченої суми за період з 24.09.2024 до моменту виконання рішення суду, які розраховуються за таким правилом: сума боргу х 3 х кількість днів прострочення : 365 (366) : 100, 286767,02 грн судового збору.
Зі змісту рішення Господарського суду міста Києва від 21.11.2024 у справі №910/8607/24 вбачається, що предметом спору у справі було, в тому числі, стягнення інфляційних втрат, що були нараховані до 24.09.2024.
Постановою від 1203.2025 Північного апеляційного господарського суду апеляційну скаргу Державного підприємства “Гарантований покупець» залишено без задоволення, а рішення Господарського суду міста Києва від 21.11.2024 та додаткове рішення Господарського суду міста Києва від 19.12.2024 у справі №910/8607/24 - без змін.
Як вказує позивач, рішення у справі №910/8607/24 було виконане відповідачем у добровільному порядку, на підтвердження чого долучено до матеріалів справи наступні платіжні інструкції: від 26 грудня 2024 № 435 294 на суму 21 750,38 грн; від 26 грудня 2024 № 436 036 на суму 755 310,72 грн; від 31 грудня 2024 № 440 441 на суму 765 493,88 грн; від 31 грудня 2024 № 437 952 на суму 16 763,71 грн; від 31 січня 2025 № 446 038 на суму 119 075,08 грн; від 31 січня 2025 № 446 873 на суму 1 118 681,23 грн; від 31 січня 2025 № 449 392 на суму 497 653,30 грн; від 31 січня 2025 № 448 507 на суму 332 503,69 грн.
Також позивачем вказано, що станом на 1 травня 2025 року у межах виконавчого провадження було погашено залишковий розмір основного боргу в розмірі 16 584 519,52 грн, що підтверджується платіжною інструкцією (додаток 5), до якої було включено також погашення Відповідачем сум судового збору за рішенням суду у розмірі 286 767,02 грн.
З огляду на вказані обставини, позивачем було нараховано та заявлено інфляційні втрати за період з 24.09.2024 по 30.04.2025.
Заперечуючи проти задоволення позовних вимог відповідачем наголошено, що обов'язок Гарантованого покупця з оплати 100% вартості відпущеної продавцям за «зеленим» тарифом електричної енергії відносно кожного попереднього розрахункового періоду можливий лише після настання останньої з нижченаведених обставин: отримання Гарантованим покупцем підписаного Продавцем акту купівлі продажу електроенергії; оприлюднення рішення Регулятора щодо затвердження розміру вартості послуги, наданої Гарантованим покупцем у розрахунковому місяці. Гарантований покупець наголосив на наявності правових підстав для застосування до спірних правовідносин наказів Міненерго № 140 від 28.03.2022 та № 206 від 15.06.2022 при вирішенні питання розміру коштів, що підлягають сплаті за поставлену електричну енергію у період жовтень 2021, лютий-серпень 2022. Також відповідачем вказано на відсутність в матеріалах справи первинних документів, що підтверджували б обставини наявності заборгованості. Крім того, відповідачем наголошено на невірній методології нарахування інфляційних втрат, що застосована позивачем.
Оцінюючи доводи учасників судового процесу та фактичні обставини справи, суд дійшов висновку щодо наявності підстав для часткового задоволення позовних вимог виходячи з такого.
Законодавчі вимоги щодо застосування преюдиції у господарському процесі передбачені ч. 4 ст.75 Господарського процесуального кодексу України, згідно якої обставини, встановлені рішенням суду в господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, стосовно якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.
Преюдиціальність - обов'язковість фактів, установлених судовим рішенням, що набуло законної сили, в одній справі для суду при розгляді інших справ. Преюдиціально встановлені факти не підлягають доказуванню, адже їх істину вже встановлено у рішенні чи вироку, і немає необхідності встановлювати їх знову, тобто піддавати сумніву істинність і стабільність судового акта, який вступив в законну силу. Суть преюдиції полягає в неприпустимості повторного розгляду судом одного й того ж питання між тими ж сторонами. Вказану правову позицію висловлено Верховним Судом у постанові від 23.05.2018р. по справі №910/9823/17.
Не потребують доказування преюдиціальні обставини, тобто встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, - при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини. При цьому не має значення, в якому саме процесуальному статусі виступали відповідні особи у таких інших справах - позивачів, відповідачів, третіх осіб тощо. Преюдиціальне значення процесуальним законом надається саме обставинам, встановленим судовими рішеннями (в тому числі в їх мотивувальних частинах), а не правовій оцінці таких обставин, здійсненій іншим судом.
У статті 1 Конституції України закріплено, що Україна є правовою державою.
Як будь-яка правова держава, Україна гарантує захист прав і законних інтересів людини і громадянина в суді шляхом здійснення правосуддя.
Відповідно до статті 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Суддя, здійснюючи правосуддя, керується верховенством права (частина 1 статті 129 Конституції України).
Обов'язок держави у забезпеченні права кожної людини на доступ до ефективних та справедливих послуг у сфері юстиції та правосуддя закріплені як основоположні принципи у Конституції України, національному законодавстві та її міжнародних зобов'язаннях, у тому числі міжнародних договорах, стороною яких є Україна.
У статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, яку ратифіковано Законом України від 17.07.1997 №475/97-ВР і яка для України набрала чинності 11.09.1997 (далі - Конвенція), закріплено принцип доступу до правосуддя. Під доступом до правосуддя згідно зі стандартами Європейського суду з прав людини розуміється здатність особи безперешкодно отримати судовий захист як доступ до незалежного і безстороннього вирішення спорів за встановленою процедурою на засадах верховенства права.
У своїх рішеннях Європейський суд з прав людини, здійснюючи тлумачення положень Конвенції, указав, що право на справедливий судовий розгляд, гарантоване п.1 ст. 6 Конвенції, повинно тлумачитись у світлі Преамбули Конвенції, відповідна частина якої проголошує верховенство права частиною спільної спадщини договірних Сторін.
Суд зазначає, що одним з основних елементів верховенства права є принцип правової визначеності, який серед іншого передбачає, що рішення суду з будь-якої справи, яке набрало законної сили, не може бути поставлено під сумнів.
Принцип юридичної визначеності вимагає поваги до принципу res judicata, тобто поваги до остаточного рішення суду. Згідно з цим принципом жодна сторона не має права вимагати перегляду остаточного та обов'язкового до виконання рішення суду лише з однією метою - домогтися повторного розгляду та винесення нового рішення у справі. Повноваження судів вищого рівня з перегляду мають здійснюватися для виправлення судових помилок і недоліків, а не задля нового розгляду справи. Таку контрольну функцію не слід розглядати як замасковане оскарження, і сама лише ймовірність існування двох думок стосовно предмета спору не може бути підставою для нового розгляду справи. Відхід від цього принципу можливий лише тоді, коли цього вимагають відповідні вагомі й непереборні обставини (рішення Європейського суду з прав людини у справах «Христов проти України», no. 24465/04, від 19.02.2009р., «Пономарьов проти України», no. 3236/03, від 03.04.2008р.).
Отже, за висновками суду, обставини, які було встановлено у судовому рішенні по справі №910/8607/24, яке набрало законної сили повторного доведення не потребують.
До того ж, суд критично ставиться до посилань відповідача на те, що відсутність в матеріалах справи первинної документації вказує на безпідставність тверджень позивача про наявність у відповідача заборгованості у період, за який в межах розглядуваної справи заявлено інфляційні витрати.
В контексті наведеного суд звертає увагу відповідача на те, що згідно з ч.ч.1-3 ст.13 Господарського процесуального кодексу України судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених цим Кодексом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом. Аналогічна норма міститься у ч.1 ст.74 Господарського процесуального кодексу України.
Принцип змагальності процесу означає, що кожній стороні повинна бути надана можливість ознайомитися з усіма доказами та зауваженнями, наданими іншою стороною, і відповісти на них (п. 63 Рішення Європейського суду з прав людини у справі «Руїс-Матеос проти Іспанії» від 23 червня 1993 р.).
Захищене статтею 6 Європейської конвенції з прав людини право на справедливий судовий розгляд також передбачає право на змагальність провадження. Кожна сторона провадження має бути поінформована про подання та аргументи іншої сторони та має отримувати нагоду коментувати чи спростовувати їх.
Дія принципу змагальності ґрунтується на переконанні: протилежність інтересів сторін найкраще забезпечить повноту матеріалів справи через активне виконання сторонами процесу тільки їм притаманних функцій. Принцип змагальності припускає поєднання активності сторін у забезпеченні виконання ними своїх процесуальних обов'язків із забезпеченням судом умов для здійснення наданих їм прав.
До того ж, суд зазначає, що однією з засад здійснення господарського судочинства у відповідності до ст.2 Господарського процесуального кодексу України є рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом
Принцип рівності сторін у процесі - у розумінні «справедливого балансу» між сторонами - вимагає, щоб кожній стороні надавалася розумна можливість представити справу в таких умовах, які не ставлять цю сторону у суттєво невигідне становище відносно другої сторони (п.33 Рішення віл 27.10.1993р. Європейського суду з прав людини у справі «Домбо Бегеер Б.В. проти Нідерландів»).
У п.26 рішення від 15.05.2008р. Європейського суду з прав людини у справі «Надточій проти України» суд нагадує, що принцип рівності сторін - один із складників ширшої концепції справедливого судового розгляду - передбачає, що кожна сторона повинна мати розумну можливість представляти свою сторону в умовах, які не ставлять її в суттєво менш сприятливе становище у порівнянні з опонентом.
У ч.1 ст.73 Господарського процесуального кодексу України вказано, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків (ч.2 ст.73 Господарського процесуального кодексу України).
За приписами ч.1 ст.74 Господарського процесуального кодексу України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Згідно ст.76 Господарського процесуального кодексу України належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.
У ст.77 Господарського процесуального кодексу України вказано, що обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.
В контексті наведених засад господарського судочинства суд звертає увагу учасників судового процесу на приписи ст.79 Господарського процесуального кодексу України, згідно яких наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
Суд зауважує, що стандарт доказування "вірогідності доказів", на відміну від "достатності доказів", підкреслює необхідність співставлення судом доказів, які надає позивач та відповідач.
Принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Цей принцип передбачає покладання тягаря доказування на сторони. Одночасно цей принцип не передбачає обов'язку суду вважати доведеною та встановленою обставину, про яку сторона стверджує. Така обставина підлягає доказуванню таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний (відповідні висновки, викладені у постановах Верховного Суду від 02.10.2018 у справі №910/18036/17, від 23.10.2019 у справі № 917/1307/18, від 18.11.2019 у справі № 902/761/18, від 04.12.2019 у справі № 917/2101/17).
Проте, всупереч наведеного вище, відповідачем жодного доказу на спростування доводів позивача та обставин, які встановлено у вказаному вище судовому рішенні, не надано.
При цьому, суд звертає увагу відповідача на те, що у даному випадку судове рішення у справі не є підставою для виникнення певного грошового зобов'язання відповідача, а є саме підтвердженням обставин наявності заборгованості перед позивачем у певному розмірі, строк оплати якої настав.
Означене також нівелює посилання відповідача на необхідність застосування до спірних правовідносин наказів Міненерго № 140 від 28.03.2022 та № 206 від 15.06.2022, оскільки останні взагалі ніяким чином не впливають на зміну строків та обсягів виконання зобов'язання після розгляду справи №910/8607/24.
Відповідно до ч.1 ст. 612 Цивільного кодексу України боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов'язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом.
Невиконання зобов'язання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання) ст. 610 Цивільного кодексу України кваліфікує як порушення зобов'язання.
Частиною 2 статті 625 Цивільного кодексу України передбачено, що боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
Отже, передбачений частиною 2 статті 625 Цивільного кодексу України обов'язок боржника, який прострочив виконання грошового зобов'язання, сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми виникає виходячи з наявності самого факту прострочення, який у цій справі має місце з моменту безпідставного одержання відповідачем грошових коштів позивача.
Велика Палата Верховного Суду також неодноразово зазначала, що у статті 625 Цивільного кодексу України визначено загальні правила відповідальності за порушення будь-якого грошового зобов'язання незалежно від підстав його виникнення. Приписи цієї статті поширюються на всі види грошових зобов'язань, якщо інше не передбачено договором або спеціальними нормами закону, який регулює, зокрема, окремі види зобов'язань (висновки, викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 16.05.2018 у справі №686/21962/15-ц, від 31.10.2018 у справі №161/12771/15-ц, від 19.06.2019 у справі №646/14523/15-ц, від 18.03.2020 у справі №711/4010/13, від 23.06.2020 у справі №536/1841/15-ц, від 07.07.2020 у справі №712/8916/17, від 22.09.2020 у справі №918/631/19, від 09.11.2021 у справі №320/5115/17).
Таким чином, вимагати сплати суми боргу з врахуванням індексу інфляції є правом кредитора, яким останній наділений в силу нормативного закріплення зазначених способів захисту майнового права та інтересу.
Наразі, здійснюючи перевірку наведеного позивачем розрахунку, суд наголошує на його безпідставності в частині здійснення нарахування інфляційних втрат на суму заборгованості, яка включає інфляційне збільшення боргу за попередній період, тобто, фактично позивачем здійснено нарахування інфляційних втрат на суму інфляційних втрат за попередній період (зокрема, при розрахунку за період з 01.01.2025 по 31.01.2025 базою нарахування повинна бути сума боргу 18 652 432,82 грн, за період з 01.02.2025 по 30.04.2025 - 16 584 519,52 грн).
Здійснивши власний перерахунок, суд дійшов висновку, що обґрунтованим є нарахування інфляційних втрат на загальну суму 1 774 317,17 грн.
Посилання відповідача на невірну методологію нарахування позивачем суми інфляційних втрат не узгоджуються із чинною практикою Верховного Суду, а також не спростовують вказаних вище висновків щодо обґрунтованості розрахунку позивача в частині 1 774 317,17 грн.
Надаючи оцінку іншим доводам учасників судового процесу судом враховано, що обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи (ч.5 ст.236 Господарського процесуального кодексу України).
Відповідно до п.5 ч.4 ст.238 Господарського процесуального кодексу України у мотивувальній частині рішення зазначається, зокрема, мотивована оцінка кожного аргументу, наведеного учасниками справи, щодо наявності чи відсутності підстав для задоволення позову, крім випадку, якщо аргумент очевидно не відноситься до предмета спору, є явно необґрунтованим або неприйнятним з огляду на законодавство чи усталену судову практику.
Згідно усталеної практики Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча п.1 ст.6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення від 09.12.1994 Європейського суду з прав людини у справі «Руїс Торіха проти Іспанії»). Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією.
У рішенні Європейського суду з прав людини «Серявін та інші проти України» (SERYAVIN OTHERS v.) вказано, що усталеною практикою Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія A, N 303-A, п. 29). Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов'язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (див. рішення у справі «Суомінен проти Фінляндії» (Suominen v. Finland), N 37801/97, п. 36, від 1 липня 2003 року). Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того,
вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя (див. рішення у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії» (Hirvisaari v. Finland), №49684/99, п. 30, від
27 вересня 2001 року).
Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів учасників справи та їх відображення у судовому рішенні, суд першої інстанції спирається на висновки, що зробив Європейський суд з прав людини від 18.07.2006 у справі «Проніна проти України», в якому Європейський суд з прав людини зазначив, що п.1 ст.6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі ст.6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи.
Аналогічна правова позиція викладена у постановах від 13.03.2018, від 24.04.2019, від 05.03.2020 Верховного Суду по справах №910/13407/17, №915/370/16 та №916/3545/15.
З огляду на вищевикладене, враховуючи, що обрання невірного способу захисту прав є самостійною підставою для відмови в задоволенні позову, всі інші заяви, клопотання, доводи та міркування учасників судового процесу залишені судом без задоволення та не прийняті до уваги як необґрунтовані, безпідставні та такі, що не спростовують висновків суду щодо часткового задоволення позову.
Згідно приписів ст.129 Господарського процесуального кодексу України судовий збір покладається на сторін пропорційно задоволених вимог.
Керуючись ст.ст. 74, 76-80, 129, 236 - 240 Господарського процесуального кодексу України,
1. Позовні вимоги Товариства з обмеженою відповідальністю «Азімут Юг» до Державного підприємства «Гарантований покупець» про стягнення інфляційних втрат в сумі 1 825 799,18 грн - задовольнити частково.
2. Стягнути з Державного підприємства «Гарантований покупець» (01032, м.Київ, вул.Симона Петлюри, 27, ЄДРПОУ 43068454) на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «Азімут Юг» (01033, м.Київ, вул.Володимирська, буд.97/37, ЄДРПОУ 37893907) інфляційні втрати в сумі 1 774 317,17 грн та судовий збір в сумі 21291,81 грн.
3. В задоволенні решти позовних вимог відмовити.
4. Видати наказ після набрання рішенням законної сили.
5. В судовому засіданні проголошено вступну та резолютивну частини рішення.
Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
У разі розгляду справи без повідомлення (виклику) учасників справи, апеляційна скарга на рішення суду подається протягом двадцяти днів з дня складення повного судового рішення до апеляційного господарського суду.
Повний текст складено та підписано 06.11.2025.
Суддя В.В. Князьков