Тарутинський районний суд Одеської області
Справа № 497/972/25
Провадження по справі № 2/514/564/25
04 листопада 2025 року с-ще Бессарабське
Тарутинський районний суд Одеської області у складі:
головуючого судді - Кравченко П.А.,
за участю секретаря судового засідання - Мельниченко Н.М.
розглянувши в порядку ч. 2 ст. 247 ЦПК України у відкритому судовому засіданні в залі суду с-ща Бессарабське в порядку спрощеного позовного провадження цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про розірвання шлюбу,
ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 про розірвання шлюбу мотивуючи свої вимоги тим, що з відповідачем вона перебуває в зареєстрованому шлюбі з 11 вересня 2020 року. Від даного шлюбу мають одну неповнолітню дитину: ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .
Позивач наполягає на розірванні шлюбу, оскільки спільне життя з відповідачем не склалося з різних причин, сім'я фактично розпалася, подружжя припинили шлюбно-сімейні відносини, втратили почуття любові та поваги, виконувати сімейні обов'язки, вирішувати поточні проблеми не можуть.
Позивач та представник в судове засідання не з'явилися, через «Електронний суд» надійшла заява про розгляд справи без їх участі. Позовні вимоги підтримують у повному обсязі. Не заперечують проти ухвалення заочного рішення.
В судове засідання відповідач ОСОБА_2 не з'явився. Про дату, час та місце розгляду справи повідомлений належним чином. Причини неявки суду не відомі. Крім того, відповідач повідомлений про день та час судового розгляду справи шляхом публікації оголошення на веб-сторінці Тарутинського районного суду Одеської області, офіційного веб-порталу судової влади.
У зв'язку з неявкою відповідача та неповідомленням про поважні причини такої неявки в судове засідання, в порядку статті 280 ЦПК України, суд вважає можливим провести розгляд справи у відсутності відповідача та ухвалити заочне рішення на підставі наявних у справі доказів, що відповідає положенням ст.223 ЦПК України.
Оскільки сторони в судове засідання не з'явились, то відповідно до вимог ч. 2 ст. 247 ЦПК України фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснювалось.
Розглянувши подані документи та матеріали, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд прийшов до наступного висновку.
Судом встановлено, що сторони 11 вересня 2020 року уклали шлюб, який був зареєстрований Київським районним у місті Одесі відділу державної реєстрації актів цивільного стану Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса), що підтверджується копією свідоцтва про шлюб серії НОМЕР_1 (а.с.6).
Від даного шлюбу мають одну дитину: ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , що підтверджується копією свідоцтва про народження (а.с.7).
Відповідно до ч. 3 ст. 105 Сімейного Кодексу України шлюб припиняється внаслідок його розірвання за позовом одного з подружжя на підставі рішення суду, беручи до уваги вимоги ст. 110 Сімейного Кодексу.
Згідно зі ст.24 СК України шлюб ґрунтується на вільній згоді жінки та чоловіка. Примушування жінки та чоловіка до шлюбу не допускається. Таке положення національного законодавства України відповідає ст.16 Загальної декларації прав людини, прийнятої Генеральною Асамблеєю ООН 10 грудня 1948 року, згідно з якою чоловіки і жінки, які досягли повноліття, мають право без будь-яких обмежень за ознакою раси, національності або релігії одружуватися і засновувати сім'ю. Вони користуються однаковими правами щодо одруження під час шлюбу та під час його розірвання. Позов про розірвання шлюбу може бути пред'явлений одним із подружжя (ст. 110 СК України). Оскільки позивач наполягає на розірванні шлюбу, то відповідно відмова в розірванні шлюбу буде примушенням до шлюбу та шлюбним відносинам, що є неприпустимим.
Відповідно до ч. 2 ст. 112 СК України суд постановляє рішення про розірвання шлюбу, якщо буде встановлено, що подальше спільне життя подружжя і збереження шлюбу суперечило б інтересам одного з них, що мають істотне значення.
Згідно ч. 2 ст. 114 СК України у разі розірвання шлюбу судом, шлюб припиняється у день набрання чинності рішенням суду про розірвання шлюбу.
Згідно з ч. 3 ст. 115 Сімейного кодексу України - документом, що засвідчує факт розірвання шлюбу судом, є рішення суду про розірвання шлюбу, яке набрало законної сили.
Задовольняючи позов про розірвання шлюбу, суд виходить з того, що добровільність шлюбу - одна з основних його засад. Шлюб - це сімейний союз, при цьому слово «сімейний» засвідчує, що шлюб створює сім'ю, а слово «союз» підкреслює договірну природу шлюбу, яка зумовлює його добровільний характер. Шлюб ґрунтується на вільній згоді жінки та чоловіка. Шлюб припиняється внаслідок його розірвання. Розірвання шлюбу засвідчує стійкий розлад подружніх стосунків. Позов про розірвання шлюбу може бути пред'явлений одним із подружжя. Для поваги до права дружини або чоловіка на пред'явлення вимоги про розірвання шлюбу потрібен прояв другим з подружжя власної гідності,поваги до себе.
З огляду на викладене, суд дійшов висновку, що рішення позивачки про розірвання шлюбу є виваженим та свідомим, причини з яких позивачка наполягає на розірванні шлюбу є обґрунтованими, подальше спільне життя подружжя і збереження сім'ї стали неможливими, поновлювати сімейно-шлюбні відносини сторони наміру не мають.
Крім того, суд не має права примушувати жінку або чоловіка до підтримання, відновлення або продовження сімейних відносин, а вільність та рівність цих стосунків та можливість припинення шлюбу є їх основою, що законодавчо закріплено у нормах Сімейного кодексу України, тому позов підлягає задоволенню.
Таким чином, суд вважає встановленим, що заява про розірвання шлюбу відповідає дійсній волі чоловіка та дружини і що після розірвання шлюбу не будуть порушені їхні особисті та майнові права, а тому шлюб між сторонами необхідно припинити шляхом його розірвання.
Щодо вимог про визначення місця проживання дитини суд приходить до наступного висновку.
Відповідно до ч. 3 ст. 51 Конституції України сім'я, дитинство, материнство і батьківство охороняються державою.
Згідно із ч. 7 ст. 7 СК України дитина має бути забезпечена можливістю здійснення її прав, установлених Конституцією України, Конвенцією про права дитини, іншими міжнародними договорами України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.
Пунктами 1, 2 ст. 3 Конвенції про права дитини від 20 листопада 1989 року, ратифікованої Верховною Радою України 27 лютого 1991 року, передбачено, що в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини. Дитині забезпечується такий захист і піклування, які необхідні для її благополуччя, беручи до уваги права й обов'язки її батьків, опікунів чи інших осіб, які відповідають за неї за законом.
За правилами ст. 9 Конвенції про права дитини держави-учасниці забезпечують те, щоб дитина не розлучалася з батьками всупереч їх бажанню, за винятком випадків, коли компетентні органи згідно з судовим рішенням, визначають відповідно до застосовуваного закону і процедур, що таке розлучення необхідне в якнайкращих інтересах дитини. Таке визначення може бути необхідним у тому чи іншому випадку, наприклад, коли батьки жорстоко поводяться з дитиною або не піклуються про неї, або коли батьки проживають роздільно і необхідно прийняти рішення щодо місця проживання дитини.
Відповідно до статті 18 Конвенції про права дитини батьки або у відповідних випадках законні опікуни несуть основну відповідальність за виховання і розвиток дитини. Найкращі інтереси дитини є предметом їх основного піклування.
Згідно з частинами другою, восьмою, дев'ятою статті 7 СК України сімейні відносини можуть бути врегульовані за домовленістю (договором) між їх учасниками. Регулювання сімейних відносин має здійснюватися з максимально можливим урахуванням інтересів дитини, членів сім'ї. Сімейні відносини регулюються на засадах справедливості, добросовісності та розумності, відповідно до моральних засад суспільства.
Відповідно до статті 8 Закону України «Про охорону дитинства» кожна дитина має право на рівень життя, достатній для її фізичного, інтелектуального, морального, культурного, духовного і соціального розвитку. Батьки або особи, які їх замінюють, несуть відповідальність за створення умов, необхідних для всебічного розвитку дитини, відповідно до законів України.
Батько і мати мають рівні права та обов'язки щодо своїх дітей. Предметом основної турботи та основним обов'язком батьків є забезпечення інтересів своєї дитини (частина третя статті 11 Закону України «Про охорону дитинства»).
Згідно статті 12 Закону України «Про охорону дитинства» на кожного з батьків покладається однакова відповідальність за виховання, навчання і розвиток дитини. Батьки або особи, які їх замінюють, мають право і зобов'язані виховувати дитину, піклуватися про її здоров'я, фізичний, духовний і моральний розвиток, навчання, створювати належні умови для розвитку її природних здібностей, поважати гідність дитини, готувати її до самостійного життя та праці.
Виховання дитини має спрямовуватися на розвиток її особистості, поваги до прав, свобод людини і громадянина, мови, національних історичних і культурних цінностей українського та інших народів, підготовку дитини до свідомого життя у суспільстві в дусі взаєморозуміння, миру, милосердя, забезпечення рівноправності всіх членів суспільства, злагоди та дружби між народами, етнічними, національними, релігійними групами.
Згідно з ч. 1 ст. 141 СК України мати, батько мають рівні права та обов'язки щодо дитини, незалежно від того, чи перебували вони у шлюбі між собою.
Відповідно до ч. 1 ст. 29 ЦК України місцем проживання фізичної особи є житловий будинок, квартира, інше приміщення, придатне для проживання в ньому (гуртожиток, готель тощо), у відповідному населеному пункті, в якому фізична особа проживає постійно, переважно або тимчасово.
Згідно до ч. 3 ст. 29 ЦК України та ч. 2 ст. 160 СК України, місцем проживання фізичної особи у віці від десяти до чотирнадцяти років є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров'я тощо, в якому вона проживає, якщо інше місце проживання не встановлено за згодою між дитиною та батьками (усиновлювачами, опікуном) або організацією, яка виконує щодо неї функції опікуна. У разі спору місце проживання фізичної особи у віці від десяти до чотирнадцяти років визначається органом опіки та піклування або судом. Місце проживання дитини, яка досягла десяти років, визначається за спільною згодою батьків та самої дитини.
Згідно з положеннями ч. 1 ст. 161 СК України якщо мати та батько, які проживають окремо, не дійшли згоди щодо того, з ким із них буде проживати малолітня дитина, спір між ними може вирішуватися органом опіки та піклування або судом.
Під час вирішення спору щодо місця проживання малолітньої дитини беруться до уваги ставлення батьків до виконання своїх батьківських обов'язків, особиста прихильність дитини до кожного з них, вік дитини, стан її здоров'я та інші обставини, що мають істотне значення.
Крім того, питання про визначення місця проживання дитини має вирішуватися не тільки з урахуванням інтересів кожного з батьків, а перш за все з урахуванням прав та законних інтересів дитини - її права на належне батьківське виховання, яке повною мірою може бути забезпечене тільки обома батьками; права на безперешкодне спілкування з кожним з батьків, здійснення обома батьками якого є запорукою нормального психічного розвитку дитини.
Таким чином, наведені норми у своїй сукупності вказують на те, що дитина має право жити з батьками, має право на гармонійний розвиток в належних умовах. Батьки зобов'язані забезпечити дитині відповідні умови. У залежності від віку дитини спочатку місце проживання визначається законом з батьками, потім за їх спільною згодою. Після досягнення дитиною десятирічного віку вже враховується її думка щодо місця проживання з батьками, які живуть окремо. За відсутності згоди, щодо визначення місця проживання дитини до чотирнадцяти років спір може бути вирішений судом. Після досягнення чотирнадцяти років дитина самостійно визначає місце проживання і у цьому випадку законом не визначено вирішення спору між батьками у судовому порядку.
У відповідності до ч.ч. 1, 2 ст. 171 Сімейного кодексу України, дитина має право на те, щоб бути вислуханою батьками, іншими членами сім'ї, посадовими особами з питань, що стосуються її особисто, а також питань сім'ї. Дитина, яка може висловити свою думку, має бути вислухана при вирішенні між батьками, іншими особами спору щодо її виховання, місця проживання, у тому числі при вирішенні спору про позбавлення батьківських прав, поновлення батьківських прав, а також спору щодо управління її майном.
Частиною 4 ст. 19 СК України визначено, що при розгляді судом спорів щодо участі одного з батьків у вихованні дитини, місця проживання дитини, виселення дитини, зняття дитини з реєстрації місця проживання, визнання дитини такою, що втратила право користування житловим приміщенням, позбавлення та поновлення батьківських прав, побачення з дитиною матері, батька, які позбавлені батьківських прав, відібрання дитини від особи, яка тримає її у себе не на підставі закону або рішення суду, управління батьками майном дитини, скасування усиновлення та визнання його недійсним обов'язковою є участь органу опіки та піклування, представленого належною юридичною особою.
За положеннями ч. 6 ст. 19 СК України суд може не погодитися з висновком органу опіки та піклування, якщо він є недостатньо обґрунтованим, суперечить інтересам дитини.
Норми ч. 3 ст. 12 та ч. 1 ст. 81 ЦПК України встановлюють обов'язок кожної сторони довести ті обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
На необхідність доведення обставин наявності спору між сторонами щодо місця проживання дитини вказано в правовій позиції Верховного Суду висловленої в постанові від 10 червня 2021 року у справі № 369/1587/19, висновок якої у відповідності до вимог ч. 4 ст. 263 ЦПК України обґрунтовано був врахований судом.
Матеріали справи не містять доказів того, що між сторонами виникали непорозуміння або конфлікти з приводу визначення місця проживання неповнолітньої дитини.
Як вбачається з позовної заяви, дитина проживає разом з матір'ю. Тобто спору між сторонами щодо місця проживання дитини на час розгляду справи не має, суд дійшов висновку, що у частині задоволення вимог заяви про визначення місця проживання неповнолітньої дитини слід відмовити.
Керуючись ст.ст. 12, 13, 81, 259, 263, 264, 265, 268 ЦПК України, ст.ст. 105, 110, 112 СК України, суд
Позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про розірвання шлюбу - задовольнити.
Шлюб, зареєстрований 11 вересня 2020 року між ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 та ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , Київським районним у місті Одесі відділу державної реєстрації актів цивільного стану Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса), актовий запис № 1013- розірвати.
В решті позовних вимог відмовити.
Надіслати наявне рішення суду про розірвання шлюбу після набрання ним законної сили до Арцизького відділу державної реєстрації актів цивільного стану у Болградському районі Одеської області Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса) для внесення відомостей до Державного реєстру актів цивільного стану громадян та проставлення відмітки в актовому записі про шлюб.
Роз'яснити, що документом, що засвідчує факт розірвання шлюбу, є наявне рішення суду про розірвання шлюбу, після набрання ним законної сили.
Заочне рішення може бути переглянуте судом, що його ухвалив за письмовою заявою відповідача, поданою протягом тридцяти днів з дня його проголошення.
Учасник справи, якому повне заочне рішення суду не було вручене у день його проголошення, має право на поновлення пропущеного строку на подання заяви про його перегляд - якщо така заява подана протягом двадцяти днів з дня вручення йому повного заочного рішення суду.
Позивач має право оскаржити заочне рішення шляхом подачі апеляційної скарги протягом тридцяти днів з дня його проголошення.
Учасник справи, якому повне заочне рішення суду не було вручене у день його проголошення або складання, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження - якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного заочного рішення суду.
Заочне рішення набирає законної сили, якщо протягом встановлених строків не подані заява про перегляд заочного рішення або апеляційна скарга, або якщо рішення залишено в силі за результатами апеляційного розгляду справи.
Повний текст рішення складено 04 листопада 2025 року.
Суддя П.А. Кравченко