01010, м. Київ, вул. Князів Острозьких, 8, корп. 30. тел/факс 254-21-99, e-mail: inbox@6apladm.ki.court.gov.ua
Головуючий у першій інстанції: Сіпака А.В. Суддя-доповідач: Епель О.В.
03 листопада 2025 року Справа № 640/10038/21
Шостий апеляційний адміністративний суд у складі:
Головуючого судді: Епель О.В.,
суддів: Карпушової О.В., Мєзєнцева Є.І.,
за участі секретаря Бродацької І.А.,
представника Позивача Занудіна С.М.,
представника Відповідача Джафарова Д.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Києві апеляційну скаргу Департаменту з питань виконання кримінальних покарань на рішення Запорізького окружного адміністративного суду від 11 червня 2025 року у справі
за позовом ОСОБА_1
до Департаменту з питань виконання кримінальних покарань
про визнання протиправним та скасування наказів,
поновлення на посаді, стягнення середнього заробітку та
зобов'язання вчинити певні дії
Історія справи.
ОСОБА_1 ( далі - Позивач) звернувся до суду з позовною заявою до Департаменту з питань виконання кримінальних покарань (далі - Відповідач), в якому просив:
- визнати протиправним та скасувати наказ Департаменту з питань виконання кримінальних покарань про звільнення № 306/ОС-21 від 10.03.2021 року в частині звільнення полковника внутрішньої служби ОСОБА_1 зі служби в Державній кримінально-виконавчій службі України з посади начальника Сектору внутрішньої безпеки у центральному регіоні Управління з питань внутрішніх розслідувань та безпеки персоналу Департаменту та наказ Департаменту з питань виконання кримінальних покарань від 11.03.2021 року № 311/ОС-21 про внесення змін до наказу від 10.03.2021 року №306/ОС-21;
- поновити полковника внутрішньої служби ОСОБА_1 на службі в Державній кримінально-виконавчій службі України на посаді начальника Сектору внутрішньої безпеки у центральному регіоні Управління з питань внутрішніх розслідувань та безпеки персоналу Департаменту з 12.03.2021 року;
- визнати протиправним та скасувати наказу Департаменту з питань виконання кримінальних покарань про звільнення № 306/ОС-21 від 10.03.2021 року в частині встановлення премії за лютий 2021 року у розмірі 10% посадового окладу, за березень 2021 року 10% посадового окладу та зобов'язати Департамент з питань виконання кримінальних покарань встановити позивачу премію за лютий 2021 року у розмірі 130% посадового окладу, за березень 2021 року 130% посадового окладу;
- стягнути з Департаменту з питань виконання кримінальних покарань на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу з 12.03.2021 року по день ухвалення рішення у справі виходячи з середньоденної заробітної плати 802, 82 грн. за один календарний день служби;
- стягнути з Департаменту з питань виконання кримінальних покарань на користь ОСОБА_1 моральну шкоду в розмірі 10 000,00 грн.
В обґрунтування позовних вимог ОСОБА_1 зазначав, що йому не було запропоновано всі вакантні посади, які були у Відповідача, а сама пропозиція зі списком вакантних посад була надана для ознайомлення лише 11.03.2021.
Також Позивач стверджував, що Відповідачем неправомірно було нараховано премію лише у розмірі 10% за лютий 2021 року, не зазначивши конкретні причини такого розміру.
Окрім того, ОСОБА_1 зазначав, що протиправне звільнення призвело до моральних страждань його та його сім'ї.
Рішенням Запорізького окружного адміністративного суду від 11 червня 2025 року адміністративний позов було задоволено частково, а саме:
- визнано протиправним і скасовано наказ Департаменту з питань виконання кримінальних покарань від 10.03.2021 № 306/ос-21 в частині звільнення полковника внутрішньої служби ОСОБА_1 зі служби в Державній кримінально-виконавчій службі України з посади начальника Сектору внутрішньої безпеки у центральному регіоні Управління з питань внутрішніх розслідувань та безпеки персоналу Департаменту з питань виконання кримінальних покарань;
- поновлено ОСОБА_1 на посаді начальника Сектору внутрішньої безпеки у центральному регіоні Управління з питань внутрішніх розслідувань та безпеки персоналу Департаменту з питань виконання кримінальних покарань з 12 березня 2021 року;
- стягнуто з Департаменту з питань виконання кримінальних покарань на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу за період з 12 березня 2021 року по 11 червня 2025 року включно в сумі 1 053 803,68 (один мільйон п'ятдесят три тисячі вісімсот три) грн 68 коп, з утриманням з вказаної суми податків та інших обов'язкових платежів.
У задоволенні позовних вимог в іншій частині - відмовлено.
Ухвалюючи таке рішення, суд першої інстанції виходив з того, що вакантні посади було запропоновано Позивачу вже після видання наказу про його звільнення. Окрім того, Відповідачем не здійснювалися оцінка кваліфікації Позивача, досягнень у службовій діяльності тощо.
Ураховуючи викладене, суд дійшов висновку, що звільнення Позивача відбулося без законної на те підстави.
Також судом здійснено розрахунок середнього заробітку за час вимушеного прогулу, який підлягає стягненню на користь Позивача з урахуванням кількості днів вимушеного прогулу та його середньоденного заробітку.
Відмовляючи у задоволенні позовних вимог в частині визначення розміру премії суд зазначив, що виплата премії Позивачу та визначення її розміру є правом Відповідача, яке останній реалізував правомірно, керуючись приписами глави 13 розділу II Порядку №925/5, на підставі отриманих ним рапортів.
Відмовляючи у задоволенні позовних вимог в частині стягнення моральної шкоди, суд виходив з того, що Позивачем не надано доказів, якими він обґрунтовував би факт її заподіяння.
Не погоджуючись з таким рішенням суду, Відповідач подав апеляційну скаргу у якій просить рішення суду скасувати зазначаючи, що приписи ст. 68 Закону України «Про національну поліцію» передбачають свободу роботодавця щодо призначення поліцейського, посада якого скорочується, на іншу посаду.
Також Апелянт зазначає, що ним було виконано обов'язок щодо працевлаштування Позивача, оскільки йому запропоновано вакантні на той час посади в органах та установах Державної кримінально-виконавчої служби України.
Крім того, Апелянт відзначає, що преміювання осіб рядового і начальницького складу належить до права керівника таких осіб, а не до обов?язку, Відповідач не несе обв?язку щомісячно преміювати Позивача, оскільки премія є додатковою стимулюючою виплатою.
З цих та інших підстав Апелянт вважає, що оскаржуване ним рішення суду прийнято з порушенням норм матеріального та процесуального права, що призвело до неправильного вирішення спору в цілому.
Ухвалами Шостого апеляційного адміністративного суду від 24.07.2025 та від 30.09.2025 було відкрито апеляційне провадження, встановлено строк для подання відзиву на апеляційну скаргу та призначено справу до судового розгляду.
У строк, встановлений судом, відзив на апеляційну скаргу не надходив.
У судовому засіданні представник Апелянта підтримав апеляційну скаргу в межах доводів та вимог, викладених у ній. Просив скаргу задовольнити, рішення суду першої інстанції скасувати та ухвалити постанову, якою у задоволенні адміністративного позову - відмовити повністю.
У судовому засіданні представник Позивача заперечував проти задоволення апеляційної скарги, наполягав законності та обґрунтованості рішення суду першої інстанції. Просив у задоволенні апеляційної скарги відмовити, а рішення суду - залишити без змін.
Заслухавши суддю-доповідача, розглянувши доводи апеляційної скарги, перевіривши повноту встановлення судом першої інстанції фактичних обставин справи та правильність застосування ним норм матеріального і процесуального права, юридичної оцінки обставин справи, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а рішення суду - без змін з наступних підстав.
Обставини справи, встановлені судом першої інстанції.
Як встановлено судом першої інстанції та вбачається з матеріалів справи, ОСОБА_1 проходив службу в Державній кримінально-виконавчій службі України в період з 31.08.1999 по 11.03.2021.
Наказом Департаменту з питань виконання кримінальних покарань «Про призначення» від 02 червня 2020 року № 374/ос-20, Позивача в порядку переведення з Центрального міжрегіонального управління з питань виконання кримінальних покарань та пробації Міністерства юстиції призначено на посаду начальника Сектору внутрішньої безпеки у центральному регіоні Управління з питань внутрішніх розслідувань та безпеки персоналу Департаменту з питань виконання кримінальних покарань, з 04 червня 2020 року.
Постановою Кабінету Міністрів України «Деякі питання територіальних органів Міністерства юстиції» від 16 грудня 2020 р. № 1252 реорганізовано територіальний орган Міністерства юстиції - Південне міжрегіональне управління з питань виконання кримінальних покарань Міністерства юстиції шляхом його приєднання до міжрегіонального територіального органу Міністерства юстиції з питань виконання кримінальних покарань - Департаменту з питань виконання кримінальних покарань.
Зокрема, вказаною постановою установлено, що:
- здійснення заходів, пов'язаних з реорганізацією територіального органу згідно з пунктом 1 цієї постанови, покладається на Міністерство юстиції;
- правонаступником територіального органу Міністерства юстиції, який реорганізується згідно з пунктом 1 цієї постанови, є міжрегіональний територіальний орган Міністерства юстиції з питань виконання кримінальних покарань - Департамент з питань виконання кримінальних покарань.
У зв'язку з реорганізацією установи 03 лютого 2021 року Mіністром юстиції України затверджено нову структуру Відповідача, згідно з якою в Управлінні з питань організації охорони Департаменту скорочено кількість штатних одиниць з 22 до 13 осіб.
Згідно зі штатом Департаменту з питань виконання кримінальних покарань, затвердженим наказом Міністерства юстиції України від 09 квітня 2020 року № 1422/к, який втратив чинність на підставі наказу Міністерства юстиції України від 30 грудня 2020 року № 3891/к, посада начальника Сектору внутрішньої безпеки у центральному регіоні Управління з питань внутрішніх розслідувань та безпеки персоналу Департаменту з питань виконання кримінальних покарань, яку займав Позивач, була скорочена.
11 січня 2021 року відповідно до наказу Mіністерства юстиції України від 30 грудня 2020 року № 3891/к «Про затвердження штату Департаменту з питань виконання кримінальних покарань» Позивача попереджено про звільнення із займаної посади не раніше ніж через два місяці з дня ознайомлення з попередженням та звільненням зі служби відповідно до ч. 5 ст. 23 Закону України «Про державну кримінальну-виконавчу службу України», п. 4 ч. 1 ст. 77 «Про Національну поліцію» у зв'язку із скороченням штату.
Пунктом 1 наказу Департаменту з питань виконання кримінальних покарань «Про звільнення» від 10.03.2021 № 306/ОС-21 позивача звільнено з посади начальника Сектору внутрішньої безпеки у центральному регіоні Управління з питань внутрішніх розслідувань та безпеки персоналу Департаменту з питань виконання кримінальних покарань у зв'язку зі скороченням штатів на підставі пункту 4 частини 1 статті 77 Закону України «Про Національну поліцію» з 11 березня 2021 року.
У зв'язку з відсутністю рівнозначних посад у Відповідача 11 березня 2021 року Позивача було проінформовано про вакантні посади в органах та установах Державної кримінально-виконавчої служби.
Крім того, Позивача проінформовано, що у разі визначення щодо подальшого проходження служби в органах і установах виконання покарань, необхідно подати рапорт суб'єкту призначення та повідомити Службу персоналу (на правах управління) про прийняте рішення.
Позивач відповідно до ст. 65 Закону України «Про Національну поліцію», у відповідь на пропозицію з боку відповідача від 11.03.2021, просив запропонувати йому всі вакантні посади в апараті Департаменту з питань виконання кримінальних покарань станом на 11 січня 2021 року, де суб'єктом призначення є начальник Департаменту з питань виконання кримінальних покарань. Також зазначив, що суб'єктом призначення на посади, які були запропоновані 11.03.2021 відповідно до додатку на 8-ми аркушах, є відповідні керівники Міжрегіональних управлінь (територіальних органів), установ виконання покарань та слідчих ізоляторів, а також Міністерства юстиції, а не начальник Департаменту з питань виконання кримінальних покарань.
Представником Позивача надано до суду перелік рівнозначних вакантних посад станом на 11.01.2021, серед яких, в тому числі, були посади у відділі з питань внутрішніх розслідувань, моніторингу та безпеки персоналу, як то посада заступника начальника відділу та вісім посад старшого оперуповноваженого в особливо важливих справах.
Судом першої інстанції встановлено, що вищевказані посади були заповнені вже після надходження попередження про звільнення Позивача.
Вважаючи наказ відповідача в частині звільнення протиправним, а свої права порушеними, Позивач звернувся з даним адміністративним позовом до адміністративного суду.
Нормативно-правове обґрунтування.
Так, відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Правові засади організації та діяльності Національної поліції України, статус поліцейських, а також порядок проходження служби регулюється Законом України "Про Національну поліцію", приписами частини першої статті 59 якого обумовлено, що служба в поліції є державною службою особливого характеру, яка є професійною діяльністю поліцейських з виконання покладених на поліцію повноважень.
Частиною п'ятою статті 23 Закону України «Про Державну кримінально-виконавчу службу України» встановлено, що на осіб рядового і начальницького складу кримінально-виконавчої служби поширюється соціальний захист поліцейських, визначений Законом України "Про Національну поліцію", а також порядок і умови проходження служби, передбачені для поліцейських. Умови і розміри грошового забезпечення осіб рядового і начальницького складу та оплати праці працівників кримінально-виконавчої служби визначаються Кабінетом Міністрів України.
Відповідно до пункту 2 частини першої статті 65 Закону України "Про Національну поліцію" переміщення поліцейських здійснюється на рівнозначні посади, зокрема, у зв'язку зі скороченням штатів або проведенням реорганізації.
Пунктом 3 частини першої цієї ж статті визначено, що переміщення поліцейських здійснюється на посади, нижчі ніж та, на якій перебував поліцейський, зокрема, у зв'язку зі скороченням штатів або реорганізацією в разі неможливості призначення на рівнозначну посаду.
В силу статті 68 Закону України "Про Національну поліцію" у разі здійснення реорганізації, внаслідок якої на підставі відповідного наказу скорочуються посади в органі чи окремому підрозділі органу (закладу, установи) поліції, поліцейський, посада якого буде скорочена, має бути персонально письмово попереджений про можливе наступне звільнення зі служби в поліції за два місяці до такого звільнення.
Поліцейський, посада якого скорочена, може бути призначений за його згодою з урахуванням досвіду роботи, освітнього рівня, стану здоров'я, ставлення до виконання службових обов'язків на іншу посаду в будь-якому органі (закладі, установі) поліції до закінчення двомісячного строку з дня його персонального попередження про можливе подальше звільнення зі служби в поліції відповідно до частини першої цієї статті.
Поліцейський, посада якого була скорочена і якого не призначено на іншу посаду в поліції відповідно до частини другої цієї статті, після закінчення двомісячного строку з дня попередження про можливе подальше звільнення зі служби в поліції має бути звільнений зі служби в поліції на підставі пункту 4 частини першої статті 77 цього Закону.
Перебування поліцейського, посада якого скорочена, на лікарняному, у відрядженні чи у відпустці не є перешкодою для його призначення на іншу посаду або звільнення зі служби в поліції відповідно до положень цієї статті, за умови його персонального у письмовій формі попередження у встановлений законом строк.
Переважне право на залишення на службі в поліції при реорганізації надається поліцейським з більш високими кваліфікацією та досягненнями у службовій діяльності. За рівних умов щодо кваліфікації та досягнень у службовій діяльності перевага в залишенні на службі надається особам, які мають таке право відповідно до вимог законодавства.
Пунктом 4 частини першої статті 77 Закону України "Про Національну поліцію" обумовлено, що поліцейський звільняється зі служби в поліції, а служба в поліції припиняється, зокрема, у зв'язку із скороченням штатів або проведенням організаційних заходів.
За змістом статті пункту 1 частини першої статті 40 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України) трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом лише у випадках: змін в організації виробництва і праці, в тому числі ліквідації, реорганізації, банкрутства або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників.
Частиною другою статті 40 КЗпП України обумовлено, що звільнення з підстав, зазначених у пунктах 1, 2 і 6 цієї статті, допускається, якщо неможливо перевести працівника, за його згодою, на іншу роботу.
Згідно зі статтею 42 КЗпП України при скороченні чисельності чи штату працівників у зв'язку із змінами в організації виробництва і праці переважне право на залишення на роботі надається працівникам з більш високою кваліфікацією і продуктивністю праці.
При рівних умовах продуктивності праці і кваліфікації перевага в залишенні на роботі надається: 1) сімейним - при наявності двох і більше утриманців; 2) особам, в сім'ї яких немає інших працівників з самостійним заробітком; 3) працівникам з тривалим безперервним стажем роботи на даному підприємстві, в установі, організації; 4) працівникам, які навчаються у вищих і середніх спеціальних учбових закладах без відриву від виробництва; 5) учасникам бойових дій, постраждалим учасникам Революції Гідності, особам з інвалідністю внаслідок війни та особам, на яких поширюється чинність Закону України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту", а також особам, реабілітованим відповідно до Закону України "Про реабілітацію жертв репресій комуністичного тоталітарного режиму 1917-1991 років", із числа тих, яких було піддано репресіям у формі (формах) позбавлення волі (ув'язнення) або обмеження волі чи примусового безпідставного поміщення здорової людини до психіатричного закладу за рішенням позасудового або іншого репресивного органу; 6) авторам винаходів, корисних моделей, промислових зразків і раціоналізаторських пропозицій; 7) працівникам, які дістали на цьому підприємстві, в установі, організації трудове каліцтво або професійне захворювання; 8) особам з числа депортованих з України, протягом п'яти років з часу повернення на постійне місце проживання до України; 9) працівникам з числа колишніх військовослужбовців строкової служби, військової служби за призовом під час мобілізації, на особливий період, військової служби за призовом осіб офіцерського складу та осіб, які проходили альтернативну (невійськову) службу, - протягом двох років з дня звільнення їх зі служби. 10) працівникам, яким залишилося менше трьох років до настання пенсійного віку, при досягненні якого особа має право на отримання пенсійних виплат.
Перевага в залишенні на роботі може надаватися й іншим категоріям працівників, якщо це передбачено законодавством України.
В силу статті 49-2 КЗпП України при вивільненні працівників у випадках змін в організації виробництва і праці враховується переважне право на залишення на роботі, передбачене законодавством.
Одночасно з попередженням про звільнення у зв'язку із змінами в організації виробництва і праці власник або уповноважений ним орган пропонує працівникові іншу роботу на тому самому підприємстві, в установі, організації, крім випадків, передбачених цим Кодексом. При відсутності роботи за відповідною професією чи спеціальністю, а також у разі відмови працівника від переведення на іншу роботу на тому самому підприємстві, в установі, організації працівник, на власний розсуд, звертається за допомогою до державної служби зайнятості або працевлаштовується самостійно. У разі якщо вивільнення є масовим відповідно до статті 48 Закону України "Про зайнятість населення", власник або уповноважений ним орган доводить до відома державної служби зайнятості про заплановане вивільнення працівників.
Висновки суду апеляційної інстанції.
Переглядаючи оскаржуване рішення суду, колегія суддів відзначає, що звільнення у зв'язку зі скороченням штатів допускається лише за відсутності можливості подальшого перебування на службі. Отже, при вирішенні питання щодо звільнення за скороченням штату, керівник органу прямо зобов'язаний розглянути можливість подальшого використання на службі особи, що звільняється.
Надаючи оцінку доводам Апелянта про наявність у нього права, а не обов'язку щодо призначення поліцейського, посада якого скорочується, на іншу посаду, колегія суддів зазначає наступне.
Так, за загальним правилом пріоритетними є норми спеціального законодавства, а трудове законодавство підлягає застосуванню у випадках, якщо нормами спеціального законодавства не врегульовані спірні правовідносини.
Приписами спеціального законодавства, а саме статті 68 Закону України "Про Національну поліцію" передбачено, що призначення поліцейського, посада якого скорочується, на іншу посаду в будь-якому органі (закладі, установі) поліції здійснюється за умови можливості його подальшого використання на службі та з урахуванням його досвіду роботи, освітнього рівня, стану здоров'я, ставлення до виконання службових обов'язків.
В той же час, нормами загального трудового законодавства, а саме статтею 49-2 КЗпП України врегульовано, що одночасно з попередженням про звільнення у зв'язку зі змінами в організації виробництва і праці, власник або уповноважений ним орган пропонує працівникові іншу роботу на тому самому підприємстві, установі, організації.
Таким чином, наведеними нормами врегульовано процедуру призначення поліцейського, посада якого скорочується, на іншу посаду, а також порядок пропонування такої посади.
З огляду на відсутність в Законі України "Про Національну поліцію" спеціальних положень, які регулюють порядок пропонування поліцейському іншої вакантної посади, в даному випадку підлягають застосуванню загальні положення КЗпП України.
Аналіз вищенаведених норм права та обставин справи дають підстави для висновку, що гарантії захисту від незаконного звільнення розповсюджуються на поліцейських та полягають у тому, що в разі скорочення штатів або проведення організаційних заходів, звільняються не усі поліцейські, а лише ті, посади яких скорочені, при цьому до яких відсутня можливість застосування приписів статті 65 Закону України "Про Національну поліцію".
У разі скорочення штатів, поліцейському, посада якого скорочується, повинно бути запропоновано іншу посаду в будь-якому органі (закладі, установі) поліції з урахуванням його досвіду роботи, освітнього рівня, стану здоров'я, ставлення до виконання службових обов'язків. Лише відмова особи від запропонованої посади дає підстави для звільнення поліцейського у зв'язку зі скороченням штатів.
Зазначений висновок обумовлюється тим, що формою волевиявлення поліцейського на призначення на іншу посаду є надання згоди. При цьому, наданню згоди повинна передувати пропозиція щодо призначення на відповідну посаду, з урахуванням досвіду роботи, освітнього рівня, стану здоров'я, ставлення до виконання службових обов'язків, тобто ініціатива керівництва.
Отже, особа, попереджена про звільнення за скороченням штатів, у цьому випадку не має можливості виявити ініціативу і своє волевиявлення здійснює шляхом надання згоди на ініціативу керівництва щодо іншої посади в будь-якому органі (закладі, установі) поліції. Лише якщо особа відмовилася від усіх пропозицій щодо зайняття певних посад виникають підстави для застосування пункту частини першої статті 77 Закону України «Про Національну поліцію» щодо звільнення поліцейського зі служби в поліції у зв'язку із скороченням штатів або проведенням організаційних заходів.
Аналогічна правова позиція вже сформована Верховним Судом у постанові від 5 грудня 2018 року в справі №814/805/17, від 06.04.2023 у справі № 640/9980/20.
З урахуванням вищезазначеного, колегія суддів приходить до висновку, що законодавство України передбачає певну процедуру звільнення у зв'язку зі скороченням штату. Зокрема, звільнення у зв'язку із скороченням штату можливо, якщо роботодавцем вжито всіх заходів щодо переводу працівника на іншу посаду шляхом запропонування працівнику, що звільняється, всіх вакансій, на які може претендувати особа з урахуванням її фаху, кваліфікації, досвіду трудової діяльності, а також у випадках, коли неможливо перевести працівника з його згоди на іншу роботу, або коли працівник відмовився від такого переведення.
Втім, як правильно встановлено судом першої інстанції, під час попередження Позивача про звільнення 10.01.2023 вакантні посади йому не були запропоновані і вже 10.03.2021 Відповідачем було прийнято спірний наказ про звільнення ОСОБА_1 з посади начальника Сектору внутрішньої безпеки у центральному регіоні Управління з питань внутрішніх розслідувань та безпеки персоналу Департаменту з питань виконання кримінальних покарань у зв'язку зі скороченням штатів на підставі пункту 4 частини 1 статті 77 Закону України «Про Національну поліцію» з 11 березня 2021 року. І лише 11 березня 2021 року Департаментом з питань виконання покарань було проінформовано Позивача про наявні вакантні посади в органах та установах Державної кримінально-виконавчої служби, тобто вже після прийняття наказу про звільнення у зв'язку зі скороченням штатів.
З огляду на викладене вище, колегія суддів вважає необґрунтованими доводи Апелянта про те, що він належним чином виконав обов'язок по працевлаштуванню працівника, оскільки про наявні вакантні посади ОСОБА_1 було повідомлено на наступний день після прийняття наказу про його звільнення.
Окрім того, суд апеляційної інстанції також відзначає, що власник є таким, що належно виконав вимоги частини другої статті 40, частини третьої статті 49-2 КЗпП України щодо працевлаштування працівника, якщо запропонував йому наявну на підприємстві роботу, тобто вакантну посаду чи роботу за відповідною професією чи спеціальністю, чи іншу вакантну роботу, яку працівник може виконувати з урахуванням його освіти, кваліфікації, досвіду тощо. При цьому роботодавець зобов'язаний запропонувати всі вакансії, що відповідають зазначеним вимогам, які існують на цьому підприємстві, незалежно від того, в якому структурному підрозділі працював працівник, який вивільнюється.
Аналогічна правова позиція міститься, серед інших, також й у постановах Верховного Суду від 08 травня 2019 року у справі № 806/1175/17, від 13 лютого 2020 року у справі №810/1564/17 та від 03 червня 2020 року № 808/685/16.
З огляду на викладене, колегія суддів зазначає, що роботодавець зобов'язаний запропонувати працівнику, який вивільняється, всі наявні вакансії, які може виконувати працівник, і не лише за місцем його роботи в певному структурному підрозділі, а всі вакансії, які є в юридичної особи.
З огляду на викладене вище, безпідставними є посилання Апелянта на те, що посади, які були вакантні станом на день попередження про звільнення (11.01.2021) не були запропоновані Позивачу, оскільки вони були в інших структурних підрозділах.
Твердження Департаменту з питань виконання кримінальних покарань про те, що переважне право на зайняття вакантних посад в інших структурних підрозділах мали працівники, які займали посади до організаційних змін, судова колегія до уваги не приймає як неаргументовані. Апелянтом не надано жодних належних і допустимих у розуміння ст.ст. 73-74 КАС України доказів, що ним розглядалося питання щодо наявності у працівників, посади яких скорочувалися, переважного права на залишення на посаді з урахуванням їх досвіду роботи, освітнього рівня, стану здоров'я, ставлення до виконання службових обов'язків.
Наведене свідчить, що на момент звільнення Позивача із займаної посади, останньому не було запропоновано вакантні посади, незважаючи на те, що такі були в наявності, а тому спірний наказ винесено не на підставі та не у спосіб, що передбачені Конституцією, Законом України "Про Національну поліцію" та законодавством України про працю, а тому колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції про протиправність наказу Департаменту з питань виконання кримінальних покарань від 10.03.2021 № 306/ос-21 в частині звільнення полковника внутрішньої служби ОСОБА_1 зі служби та наявність правових підстав для його скасування, а також для поновлення його на посаді.
При цьому, колегія суддів відзначає, що законодавство не наділяє орган, який розглядає трудовий спір, повноваженнями на обрання іншого способу захисту трудових прав, ніж зазначені в частині першій статті 235 КЗпП України, а отже, установивши, що звільнення відбулося з порушенням установленого законом порядку, суд зобов'язаний поновити працівника на попередній роботі.
Переглядаючи оскаржуване рішення в частині стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, колегія суддів зазначає, що апеляційна скарга Відповідача не містять жодних доводів щодо помилковості висновків суду першої інстанції в цій частині, неправильного розрахунку тощо, а тому колегія суддів приходить до висновку про необґрунтованість вимог Апелянта в цій частині.
Відповідно до ч. 1 ст. 308 КАС України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Переглядаючи рішення суду першої інстанції з урахуванням доводів Апелянта про наявність у нього дискреційних повноважень щодо визначення розміру премії працівника, колегія суддів відзначає, що суд першої інстанції відмовив у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 в цій частині з тих підстав, що виплата премії Позивачу та визначення її розміру є правом Відповідача.
Відтак, колегія суддів приходить до висновку, що доводи Апелянта не спростовують правильність мотивів та висновків суду першої інстанції. Оскільки Позивачем рішення суду не оскаржується, про що зазначив також його представник у судовому засіданні, підстави для його скасування в частині відмови у задоволенні позовних вимог - відсутні.
Отже, Апелянтом - суб'єктом владних повноважень, не доведено тих обставин, на які він посилалися, а судом першої інстанції повно та правильно встановлені обставини цієї справи та ухвалено рішення з дотриманням норм матеріального та процесуального права.
Перевіряючи всі доводи обох сторін, апеляційний суд також приймає до уваги правову позицію ЄСПЛ, викладену в рішенні від 21.01.1999 р. по справі "Гарсія Руїз проти Іспанії", відповідно до якої "…хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожний довід…"
Згідно зі ст. 316 КАС України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Таким чином, апеляційна скарга Департаменту з питань виконання кримінальних покарань підлягає залишенню без задоволення, а рішення Запорізького окружного адміністративного суду від 11 червня 2025 року - без змін.
Розподіл судових витрат.
Судом апеляційної інстанції не здійснено зміни або скасування рішення суду, а тому відповідно до ст. 139 КАС України, судові витрати перерозподілу не підлягають.
Керуючись ст.ст. 242-244, 250, 308, 311, 315, 316, 321, 322, 325, 328, 329 КАС України, суд
Апеляційну скаргу Департаменту з питань виконання кримінальних покарань - залишити без задоволення, а рішення Запорізького окружного адміністративного суду від 11 червня 2025 року - без змін.
Постанова набирає законної сили з дати її ухвалення та може бути оскаржена шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду у порядку та строки, визначені ст.ст. 328-331 КАС України.
Повний текст судового рішення виготовлено 05.11.2025.
Головуючий суддя О.В. Епель
Судді: О.В. Карпушова
Є.І. Мєзєнцев