04 листопада 2025 року м. Дніпросправа № 160/32039/24
Третій апеляційний адміністративний суд
у складі колегії суддів: головуючого - судді Добродняк І.Ю. (доповідач),
суддів: Головко О.В., Семененка Я.В.,
розглянувши в порядку письмового провадження в місті Дніпрі апеляційну скаргу ОСОБА_1
на рішення Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 06 лютого 2025 року
у справі № 160/32039/24
за позовом ОСОБА_1
до Військової частини НОМЕР_1
про визнання протиправною відмови та зобов'язання вчинити певні дії,-
ОСОБА_1 звернувся до суду з адміністративним позовом до Військової частини НОМЕР_1 , в якому просив:
- визнати протиправною відмову військової частини НОМЕР_1 Міністерства оборони України, викладену у листі від 03.10.2024, у звільненні позивача з військової служби у зв'язку з наявністю дружини із числа осіб з інвалідністю;
- зобов'язати військову частину НОМЕР_1 Міністерства оборони України звільнити військовослужбовця ОСОБА_1 з військової служби у зв'язку з наявністю у нього дружини із числа осіб з інвалідністю.
Позовні вимоги обґрунтовані тим, що 15.09.2023 позивач направив до відповідача рапорт про звільнення з військової служби за сімейними обставинами (у зв'язку з наявністю дружини (чоловіка) із числа осіб з інвалідністю), що передбачено абзацом 6 підпункту г) пункту 2 частини 4 статті 26 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу».
З листа ВДВС № 17.26-27/158751 від 20.11.2024 у відповідь на адвокатський запит №32 від 18.11.2024, позивач дізнався, що відповідач розглянув його рапорт від 15.09.2023 та 03.10.2024 протиправно відмовив у звільненні його з військової служби з підстав потреби надання підтвердження необхідності здійснення за своєю дружиною постійного стороннього догляду та з посиланням на не зарахування позивача до списків військової частини НОМЕР_1 .
Рішенням Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 06 лютого 2025 року адміністративний позов задоволено частково.
Визнано протиправною відмову Військової частини НОМЕР_1 у звільненні позивача з військової служби у зв'язку з наявністю у нього дружини із числа осіб з інвалідністю, викладену у листі №16816 від 03.10.2024.
Зобов'язано Військову частину НОМЕР_1 повторно розглянути рапорт військовослужбовця ОСОБА_1 від 15.09.2023 про звільнення з військової служби у зв'язку з наявністю дружини із числа осіб з інвалідністю та прийняти відповідне рішення згідно з нормами чинного законодавства, з урахуванням висновків суду та правової оцінки, наданої судом у рішенні.
В іншій частині позовних вимог відмовлено.
Суд першої інстанції виходив з того, що на виконання рішення суду у справі №160/30832/23 відповідач листом №16816 від 03.10.2024 про результати розгляду рапорту від 15.09.2023 повідомив, що згідно переліку додатків до рапорту відсутній документ, підтверджуючий необхідність здійснення постійного догляду за дружиною позивача.
Суд зауважив, що відповідачем залишено поза увагою наявність у дружини позивача ІІІ групи інвалідності, що підтверджується довідкою до акту огляду МСЕК серії 12 ААВ № 740869 від 17.07.2023.
Відтак, суд вказав про протиправну бездіяльність відповідача до позивача, яка стала наслідком протиправної відмови, викладеної у листі №16816 від 03.10.2024.
Щодо підстав, з яких позивач просить звільнити його з військової служби, суд зазначив, що це питання підлягає з'ясуванню та вирішенню під час розгляду рапорту позивача від 15.09.2023, за результатами розгляду якого командиру військової частини слід прийняти відповідне рішення (наказ, відповідь на рапорт чи інше) з наведенням у ньому обґрунтувань та норм чинного законодавства, тому не підлягають задоволенню позовні вимоги в частині звільнення позивача з військової служби у зв'язку із наявністю дружини, яка є особою з інвалідністю.
Суд звернув увагу, що повноваження відповідача розглянути по суті з прийняттям відповідного рішення за результатами розгляду рапорту позивача від 15.09.2023, є дискреційним повноваженням та виключною компетенцією уповноваженого органу.
Не погодившись з рішенням суду першої інстанції, ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального та процесуального права, просить рішення суду першої інстанції скасувати в частині відмови у задоволенні позовних вимог та ухвалити нове рішення про задоволення цих вимог.
Скаржник вказує, що у випадку вирішення питання про звільнення військовослужбовця з військової служби у відповідача є лише два варіанти прийняття рішення, а саме: звільнити військовослужбовця або відмовити у звільненні. В свою чергу, за умови визнання протиправною відмови відповідача у звільненні позивача з військової служби, у відповідача існує лише один законний варіант рішення, а саме: звільнити позивача зі служби. Скаржник вважає, що у даній справі відсутні дискреційні повноваження у відповідача, а отже суд першої інстанції мав зобов'язати відповідача звільнити позивача з військової служби, оскільки саме це є єдиними ефективним способом захисту порушеного права.
Адміністративна справа розглянута апеляційним судом відповідно до ст.311 Кодексу адміністративного судочинства України в порядку письмового провадження.
Відповідно до ч.1 ст.308 КАС України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Визначаючи межі апеляційного перегляду справи, суд апеляційної інстанції виходить з того, що рішення суду першої інстанції оскаржено позивачем в частині незадоволених позовних вимог, у зв'язку з чим судом апеляційної інстанції надається оцінка рішенню суду на предмет його законності та обґрунтованості саме в цій частині.
Рішення суду в частині задоволених позовних вимог не оскаржується, тому судом апеляційної інстанції в цій частині рішення суду першої інстанції не перевіряється.
Перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду в межах доводів апеляційної скарги, дослідивши матеріали справи, суд апеляційної інстанції вважає за необхідне зазначити таке.
Як встановлено судом та підтверджено матеріалами справи, позивач 03 березня 2022 року мобілізований до складу Збройних Сил України на підставі Указу Президента України № 69/2022 від 24.02.2022. В період з 04 березня 2022 по 11 січня 2023 року позивач проходив військову службу у військовій частині НОМЕР_2 .
Наказом командувача Сухопутних військ Збройних Сил України від 11.02.2023 № 77-РС старший солдат ОСОБА_2 призначений солдатом резерву 2 запасної роти НОМЕР_3 окремої механізованої бригади оперативного командування « ІНФОРМАЦІЯ_1 » (військова частина НОМЕР_1 ).
15.09.2023 позивач направив до відповідача рапорт про звільнення з військової служби за сімейними обставинами (у зв'язку з наявністю дружини (чоловіка) із числа осіб з інвалідністю), що передбачено абзацом 5 підпункту «г» пункту 2 частини 4 статті 26 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу» № 2232-XII від 25.03.1992. До рапорту позивачем додано нотаріально посвідчені копії посвідчення про інвалідність дружини та свідоцтва про укладення шлюбу.
Згідно з довідкою до акту огляду МСЕК № 740869 від 17.07.2023 дружині позивача - ОСОБА_3 встановлено ІІІ групу інвалідності.
У відповідь відповідач 27.10.2023 направив на адресу позивача лист, у якому зазначив, що військовослужбовець ОСОБА_1 у військовій частині НОМЕР_1 не рахується.
Бездіяльність відповідача щодо не розгляду рапорту від 15.09.2023 була предметом судового розгляду в межах адміністративної справи №160/30832/23.
Рішенням Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 27 травня 2024 року у справі №160/30832/23, яке набрало законної сили 27.06.2024, визнано протиправною бездіяльність Військової частини НОМЕР_1 щодо не розгляду рапорту військовослужбовця ОСОБА_1 від 15.09.2023 про звільнення з військової служби у зв'язку з наявністю дружини із числа осіб з інвалідністю.
Зобов'язано Військову частину НОМЕР_1 розглянути рапорт військовослужбовця ОСОБА_1 від 15.09.2023 про звільнення з військової служби у зв'язку з наявністю дружини із числа осіб з інвалідністю та прийняти відповідне рішення згідно з нормами чинного законодавства.
Суд у справі №160/30832/23 встановив, що фактично рапорт позивача від 15.09.2023, який був отриманий військовою частиною НОМЕР_1 , по суті не розглянутий.
На виконання рішення суду у справі №160/30832/23, Військова частина НОМЕР_1 листом за №16816 від 03.10.2024 про результати розгляду рапорту від 15.09.2023 повідомила, що згідно переліку додатків до рапорту відсутній документ, підтверджуючий необхідність здійснення постійного догляду за дружиною позивача.
При цьому, відповідач керувався діючою на час надання відповіді нормою п.3 ч.12 (підстави звільнення військовослужбовців з військової служби через сімейні обставини або з інших поважних причин під час дії воєнного стану) ст.26 Закону України «Про військовий обов'язок та військову службу», пп.10 якої передбачає звільнення в разі необхідності здійснювати постійний догляд за дружиною (чоловіком) з числа осіб з інвалідністю І чи ІІ групи.
Також, у листі за №16816 від 03.10.2024 про результати розгляду рапорту від 15.09.2023 вказано про неприбуття позивача до військової частини НОМЕР_1 , не зарахування останнього до списків військової частини НОМЕР_1 наказом командира частини по особовому складу.
Вважаючи протиправною відмову військової частини НОМЕР_1 Міністерства оборони України у звільненні позивача з військової служби у зв'язку з наявністю у нього дружини із числа осіб з інвалідністю, яку було викладено у листі від 03.10.2024, позивач звернувся до суду за захистом своїх прав.
Переглядаючи рішення суду в межах доводів апеляційної скарги, суд апеляційної інстанції виходить із такого.
Правове регулювання відносин між державою і громадянами України у зв'язку з виконанням ними конституційного обов'язку щодо захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, а також визначає загальні засади проходження в Україні військової служби здійснює Закон України від 25.03.1992 № 2232-XII «Про військовий обов'язок і військову службу».
Згідно із частиною першою статті 2 цього Закону військова служба є державною службою особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров'я і віком громадян України (за винятком випадків, визначених законом), іноземців та осіб без громадянства, пов'язаній із обороною України, її незалежності та територіальної цілісності.
Підстави звільнення з військової служби передбачені статтею 26 Закону № 2232-XII.
Звільнення військовослужбовців з військової служби здійснюється в порядку, передбаченому положеннями про проходження військової служби громадянами України (частина сьома статті 26 Закону № 2232-XII).
Указом Президента України від 10 грудня 2008 року № 1153/2008 затверджено Положення про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України, зі змінами та доповненнями (далі - Положення № 1153/2008), яким визначається порядок проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України та регулюються питання, пов'язані з виконанням громадянами військового обов'язку в запасі (пункт 1).
Відповідно до абзацу 2 пункту 12 Положення № 1153/2008, право видавати накази по особовому складу надається командирам, командувачам, начальникам, керівникам (далі - командири (начальники) органів військового управління, з'єднань, військових частин, установ, організацій, вищих військових навчальних закладів, військових навчальних підрозділів закладів вищої освіти, які утримуються на окремих штатах (далі - військові частини), за посадами яких штатом передбачено військове звання полковника (капітана 1 рангу) і вище, а також керівникам служб персоналу Міністерства оборони України та Генерального штабу Збройних Сил України.
Відповідно до пункту 233 Положення № 1153/2008 військовослужбовці, які бажають звільнитися з військової служби, подають по команді рапорти та документи, які підтверджують підстави звільнення. У рапортах зазначаються: підстави звільнення з військової служби; думка військовослужбовця щодо його бажання проходити службу у військовому резерві Збройних Сил України за відповідною військово-обліковою спеціальністю; районний (міський) територіальний центр комплектування та соціальної підтримки, до якого повинна бути надіслана особова справа військовослужбовця.
Отже, за результатами розгляду рапорту військовослужбовця про його звільнення з військової служби посадові особи, які мають право на його звільнення з військової служби, зобов'язані видати наказ по особовому складу про звільнення такого військовослужбовця з військової служби чи надати відмову у задоволенні рапорту (заяви).
Частково задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив з того, що відповідач, керуючись діючою нормою п.3 ч.12 ст.26 Закону України «Про військовий обов'язок та військову службу», залишив поза увагою наявність у дружини позивача ІІІ групи інвалідності, що підтверджується довідкою до акту огляду МСЕК серії 12 ААВ № 740869 від 17.07.2023. За таких обставин суд першої інстанції дійшов висновку про протиправну бездіяльність відповідача, яка стала наслідком протиправної відмови, викладеної у листі №16816 від 03.10.2024
При цьому суд першої інстанції, зобов'язуючи відповідача повторно розглянути рапорт позивача від 15.09.2023, зазначив, що підстави, з яких позивач просить звільнити його з військової служби, підлягають з'ясуванню під час розгляду рапорту позивача від 15.09.2023, за результатами розгляду якого командиру військової частини слід прийняти відповідне рішення (наказ, відповідь на рапорт чи інше) з наведенням у ньому обґрунтувань та норм чинного законодавства.
Суд апеляційної інстанції погоджується з такими висновками суду першої інстанції з огляду на таке.
Відповідно до п. 4 ч. 2 ст. 245 КАС України у разі задоволення позову суд може прийняти рішення про визнання бездіяльності суб'єкта владних повноважень протиправною та зобов'язання вчинити певні дії.
За приписами ч.4 ст. 245 КАС України у випадку, визначеному пунктом 4 частини другої цієї статті, суд може зобов'язати відповідача - суб'єкта владних повноважень прийняти рішення на користь позивача, якщо для його прийняття виконано всі умови, визначені законом, і прийняття такого рішення не передбачає права суб'єкта владних повноважень діяти на власний розсуд.
У випадку, якщо прийняття рішення на користь позивача передбачає право суб'єкта владних повноважень діяти на власний розсуд, суд зобов'язує суб'єкта владних повноважень вирішити питання, щодо якого звернувся позивач, з урахуванням його правової оцінки, наданої судом у рішенні.
Таким чином, у разі, якщо суб'єкт владних повноважень використав надане йому законом право на прийняття певного рішення за наслідками розгляду звернення особи, але останнє визнане судом протиправним з огляду на його невідповідність чинному законодавству, при цьому суб'єктом звернення дотримано усіх визначених законом умов, то суд вправі зобов'язати суб'єкта владних повноважень прийняти певне рішення.
Якщо ж таким суб'єктом на момент прийняття рішення не перевірено дотримання суб'єктом звернення усіх визначених законом умов або при прийнятті такого рішення суб'єкт дійсно має дискреційні повноваження, то суд повинен зобов'язати суб'єкта владних повноважень до прийняття рішення з урахуванням оцінки суду.
Суд апеляційної інстанції враховує, що питання дискреційних повноважень суб'єкта владних повноважень досліджувалося Верховним Судом у постанові від 24 квітня 2024 року в справі №140/12873/23, у якій Верховний Суд, посилаючись на свою усталену практику, зазначив, що дискреційні повноваження - це можливість діяти за власним розсудом, в межах закону, можливість застосувати норми закону та вчинити конкретні дії (або дію) серед інших, кожні з яких окремо є відносно правильними (законними); відповідно до завдань адміністративного судочинства, визначених статтею 2 КАС України, адміністративний суд не наділений повноваженнями втручатися у вільний розсуд (дискрецію) суб'єкта владних повноважень поза межами перевірки за критеріями визначеними цією статтею; завдання правосуддя полягає не у забезпеченні ефективності державного управління, а в гарантуванні дотримання вимог права, інакше порушується принцип розподілу влади; принцип розподілу влади заперечує надання адміністративному суду адміністративно-дискреційних повноважень - єдиним критерієм здійснення правосуддя є право, тому завданням адміністративного судочинства завжди є контроль легальності; перевірка доцільності переступає компетенцію адміністративного суду і виходить за межі адміністративного судочинства; адміністративний суд не може підміняти інший орган державної влади та перебирати на себе повноваження щодо вирішення питань, які законодавством віднесенні до компетенції цього органу.
Водночас повноваження державних органів не є дискреційними, коли є лише один правомірний та законно обґрунтований варіант поведінки суб'єкта владних повноважень. Тобто у разі настання визначених законодавством умов відповідач зобов'язаний вчинити конкретні дії і, якщо він їх не вчиняє, його можна зобов'язати до цього в судовому порядку. Дискреційне повноваження може полягати у виборі діяти, чи не діяти, а якщо діяти, то у виборі варіанту рішення чи дії серед варіантів, що прямо або опосередковано закріплені у законі. Важливою ознакою такого вибору є те, що він здійснюється без необхідності узгодження варіанту вибору будь-ким.
З огляду на викладене, враховуючи висновок та мотивування суду першої інстанції про протиправну відмову відповідача у звільненні позивача з військової служби у зв'язку з наявністю у нього дружини із числа осіб з інвалідністю ІІІ групи, викладену у листі №16816 від 03.10.2024, суд апеляційної інстанції погоджується з судом першої інстанції, що відповідачем у спірному випадку не перевірено належним чином дотримання та виконання умов, які передбачені статтею 26 Закону № 2232-XII, для звільнення позивача з військової служби.
Тобто, відповідачем належним чином не реалізовано його дискреційні повноваження щодо перевірки дотримання та виконання позивачем визначених ст. 26 Закону №2232-ХІІ умов для звільнення з військової служби, а тому суд першої інстанції правильно вказав, що належним способом захисту порушеного права позивача є зобов'язання відповідача повторно розглянути рапорт позивача від 15.09.2023 про звільнення з військової служби у зв'язку з наявністю дружини із числа осіб з інвалідністю та прийняти відповідне рішення згідно з нормами чинного законодавства, з урахуванням висновків суду та правової оцінки, наданої судом у рішенні.
Підсумовуючи вищенаведене, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що суд першої інстанції під час розгляду справи дослідив обставини, які мають значення для справи, ухвалив законне та обґрунтоване рішення про часткове задоволення позовних вимог.
Доводи апеляційної скарги не спростовують висновків суду першої інстанції.
Передбачені ст. 317 КАС України підстави для скасування рішення суду першої інстанції та ухвалення нового рішення відсутні.
Керуючись ст. 311, 315, 316, 321, 322, 327, 329 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Рішення Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 06 лютого 2025 року у справі № 160/32039/24 - залишити без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили відповідно до ст.325 КАС України, може бути оскаржена до касаційного суду у випадках та строки, встановлені ст.ст.328, 329 КАС України.
Головуючий - суддя І.Ю. Добродняк
суддя О.В. Головко
суддя Я.В. Семененко