05 листопада 2025 р. № 400/3851/25
м. Миколаїв
Миколаївський окружний адміністративний суд, у складі головуючого судді Малих О.В., розглянувши в письмовому провадженні за правилами спрощеного позовного провадження адміністративну справу
за позовомОСОБА_1 , АДРЕСА_1 ,
до відповідачаІНФОРМАЦІЯ_1 , АДРЕСА_2 ,
провизнання бездіяльності протиправною та зобов'язання вчинити певні дії,
ОСОБА_1 (далі - позивач) звернулася до суду з адміністративним позовом до ІНФОРМАЦІЯ_1 (далі - відповідач, ІНФОРМАЦІЯ_2 ), в якому просить суд:
- визнати протиправною бездіяльність ІНФОРМАЦІЯ_1 щодо непроведення ОСОБА_1 нарахування та виплати середнього заробітку (середнього грошового забезпечення) за весь час затримки по день фактичного розрахунку 16.03.2025 року по виплаті індексації грошового забезпечення у фіксованій величині за період з 01.03.2018 року но 26.04.2020 року включно відповідно до приписів абзаців 4, 6 пункту 5 Порядку проведення індексації грошових доходів населення, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 17.07.2003 року № 1078, у розмірі 102285,81 грн;
- зобов'язати ІНФОРМАЦІЯ_3 нарахувати та виплатити ОСОБА_1 його середній заробіток (середнє грошове забезпечення) за весь час затримки по день фактичного розрахунку 16.03.2025 року по виплаті індексації грошового забезпечення у фіксованій величині за період з 01.03.2018 року по 26.04.2020 року включно відповідно до приписів абзаців 4, 6 пункту 5 Порядку проведення індексації грошових доходів населення, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 17.07.2003 року № 1078, у розмірі 102285,81 грн, відповідно до Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 року № 100 із застосуванням істотності частки середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні з врахуванням висновків щодо застосування норм права викладених в постанові Великої Палати Верховного Суду від 26.02.2020 року у справі № 821/1083/17 провадження № 11-1329апп18 та постанові Верховного Суду від 30.04.2024 року у справі № 400/8493/23 адміністративне провадження № К/990/11549/24.
Ухвалою від 21.04.2025 року суд відкрив провадження у справі та ухвалив розглядати справи за правилами спрощеного позовного провадження, без виклику сторін у судове засідання.
В обґрунтування свої вимог позивач зазначила, що відповідач протиправно не провів йому нарахування та виплати середнього заробітку (середнього грошового забезпечення) за весь час затримки по день фактичного розрахунку 16.03.2025 року по виплаті індексації грошового забезпечення у фіксованій величині за період з 01.03.2018 року но 26.04.2020 року.
Відповідач надав відзив на позов, в якому в задоволенні вимог просив відмовити. Заперечуючи проти позову, відповідач вказав на те, що звернення працівника, який у день звільнення не працював, до суду з позовом про стягнення сум, які належать йому до виплати від підприємства, установи, організації станом на день звільнення, а також середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, слід вважати пред'явленням вимоги про розрахунок, яка передбачена статтею 116 КЗпП України (якщо така вимога раніше не пред'являлась). У такому випадку відповідальність роботодавця на підставі статті 117 КЗпП України наступає після звернення звільненого працівника до суду та невиплати після пред'явлення вимоги роботодавцем всіх сум, які йому належать. Час затримки розрахунку при звільненні позивача починається з моменту коли відповідачеві стало відомо про вимогу позивача: отримання відповідачем копії позовної заяви або проведення судом судового засідання (за відсутності відомостей про дату отримання копії позовної заяви) до фактичної виплати заробітної плати.
Відповідальність за затримку розрахунку при звільненні за ст. 117 КЗпП України настає лише у разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівнику сум у строки, передбачені у ст. 116 КЗпП України. Тягар відсутності вини у вчиненні такого порушення покладається на роботодавця».
За такого, на думку ІНФОРМАЦІЯ_4 , позивач необґрунтовано просить суд стягнути суму середнього заробітку за весь час затримки.
Суд розглянув справу в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами.
З'ясувавши усі фактичні обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги, оцінивши докази у їх сукупності, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, дослідивши матеріали, що містяться у справі, суд встановив наступне:
Позивач проходив військову службу у ІНФОРМАЦІЯ_5 з 19.03.2014 року по 14.03.2015 року та з 16.03.2015 року по 06.10.2015 року та ІНФОРМАЦІЯ_6 з 06.10.2015 року по 26.04.2020 року та перебував на всіх видах забезпечення у ІНФОРМАЦІЯ_7 з 19.03.2014 року по 26.04.2020 року.
Згідно наказу командувача військ оперативного командування « ІНФОРМАЦІЯ_8 » (по особовому складу) від 12.03.2020 року № 55 позивача звільнено з військової служби у відставку на підставі пп. «б» п. 2 ч. 5 ст. 26 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу» (за станом здоров'я).
Відповідно до наказу військового комісара ІНФОРМАЦІЯ_6 (по стройовій частині) від 13.03.2020 року № 36 позивача з 26.04.2020 року виключено зі списків особового складу університету, всіх видів забезпечення і направлена на військовий облік до ІНФОРМАЦІЯ_9 .
Рішенням Миколаївського окружного адміністративного суду від 30.01.2024 року у справі № 400/13973/23 зобов'язано ІНФОРМАЦІЯ_2 нарахувати та виплатити ОСОБА_1 індексацію грошового забезпечення за період з 01.03.2018 по 26.04.2020 включно відповідно до абзаців 4,6 пункту 5 «Порядку проведення індексації грошових доходів населення», затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 17.07.2003 року № 1078.
Постанвовю П'ятого апеляційного адміністративного суду від 06.11.2024 року рішення Миколаївського окружного адміністративного суду від 30.01.2024 року у справі № 400/13973/23 скасовано та ухвалено нове судове рішення, яким, зокрема, зобов'язано ІНФОРМАЦІЯ_2 нарахувати і виплатити ОСОБА_1 індексацію грошового забезпечення у фіксованій величині за період з 01.03.2018 року по 26.04.2020 року включно відповідно до приписів абзаців 4, 6 пункту 5 Порядку проведення індексації грошових доходів населення, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 17.07.2003 року № 1078, у розмірі 102285,81 грн.
16.03.2025 року відповідачем, на виконання постанови П'ятого апеляційного адміністративного суду від 06.11.2024 року у справі № 400/13973/23, нараховано та виплачено позивачу індексацію грошового забезпечення у розмірі 100751,52 грн.
17.03.2025 року позивач звернувся до відповідача із заявою про нарахування та виплату середнього заробітку за час затримки по день фактичного розрахунку 16.03.2025 року по виплаті індексації грошового забезпечення.
Станом на момент звернення до суду відповідачем середній заробіток позивачу ен нарахований та не виплачен.
Не погоджуючись із вказаним, позивач звернувся до суду з даним позовом.
Приймаючи рішення у справі, суд виходить з наступного:
Положеннями ст. 43 Конституції України закріплено право кожного громадянина на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він обирає. При цьому громадянам гарантується захист від незаконного звільнення, а право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.
Основні засади державної політики у сфері соціального захисту військовослужбовців та членів їх сімей, визначені Законом України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» від 20.12.1991 року № 2011-ХІІ (далі - Закон № 2011).
Статтею 1 Закону № 2011 встановлено, що соціальний захист військовослужбовців - діяльність (функція) держави, спрямована на встановлення системи правових і соціальних гарантій, що забезпечують реалізацію конституційних прав і свобод, задоволення матеріальних і духовних потреб військовослужбовців відповідно до особливого виду їх службової діяльності, статусу в суспільстві, підтримання соціальної стабільності у військовому середовищі. Це право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, у старості, а також в інших випадках, передбачених законом.
Частинами 2, 3 ст. 9 Закону № 2011 обумовлено, що до складу грошового забезпечення входять: посадовий оклад, оклад за військовим званням; щомісячні додаткові види грошового забезпечення (підвищення посадового окладу, надбавки, доплати, винагороди, які мають постійний характер, премія); одноразові додаткові види грошового забезпечення.
Грошове забезпечення визначається залежно від посади, військового звання, тривалості, інтенсивності та умов військової служби, кваліфікації, наукового ступеня і вченого звання військовослужбовця.
Пунктом 242 Положення про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України, затвердженого Указом Президента України від 10.12.2008 року № 1153/2008 встановлено, що після надходження до військової частини письмового повідомлення про звільнення військовослужбовця з військової служби або після видання наказу командира (начальника) військової частини про звільнення військовослужбовець повинен здати в установлені строки посаду та підлягає розрахунку, виключенню зі списків особового складу військової частини і направленню на військовий облік до районного (міського) військового комісаріату за вибраним місцем проживання.
Особа, звільнена з військової служби, на день виключення зі списків особового складу військової частини має бути повністю забезпечена грошовим, продовольчим і речовим забезпеченням. Військовослужбовець до проведення з ним усіх необхідних розрахунків не виключається без його згоди зі списків особового складу військової частини.
Слід зауважити, що питання відповідальності за затримку розрахунку при звільнені військовослужбовців не врегульовані положеннями спеціального законодавства. Водночас, такі питання врегульовані Кодексом законів про працю України, оскільки трудове законодавство підлягає застосуванню у випадках, якщо нормами спеціального законодавства не врегульовано спірні правовідносини або коли про це йдеться у спеціальному законі.
Аналогічний правовий висновок щодо застосування норм КЗпП України при вирішення питання відповідальності за затримку розрахунку при звільненні військовослужбовців викладено Верховним Судом у постановах від 10.05.2019 року у справі № П/811/276/16, від 31.10.2019 року у справі № 828/598/17, від 30.04.2020 року у справі № 140/2006/19.
Відповідно до ст. 3 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України) законодавство про працю регулює трудові відносини працівників усіх підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, виду діяльності і галузевої належності, а також осіб, які працюють за трудовим договором з фізичними особами.
Відповідно до ч. 1 ст. 47 КЗпП України власник або уповноважений ним орган зобов'язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу.
У силу вимог ч. 1 ст. 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум.
Відповідно до ч. 1 ст. 117 КЗпП України у разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені у статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
Частиною 2 ст. 117 КЗпП України передбачено, що при наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.
Аналіз наведених норм матеріального права дає підстави для висновку, що передбачений ч. 1 ст. 117 КЗпП України обов'язок роботодавця щодо виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні настає за умови невиплати з його вини належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в ст. 116 КЗпП України.
Отже, стягнення з роботодавця (власника або уповноваженого ним органу підприємства, установи, організації) середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні (в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в ст. 116 КЗпП України, за весь час затримки по день фактичного розрахунку) за своєю правовою природою є спеціальним видом відповідальності роботодавця, який нараховується у розмірі середнього заробітку і спрямований на захист прав звільнених працівників щодо отримання ними в передбачений законом строк винагороди за виконану роботу (усіх виплат, на отримання яких працівники мають право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій).
Вказане узгоджується з висновком, викладеним у постанові Великої Палати Верховного Суду від 30.01.2019 року у справі № 910/4518/16.
Крім того, Верховний Суд України також неодноразово висловлював таку правову позицію. Зокрема, у постанові від 15.09.2015 року у справі № 21-1765а15, проаналізувавши вимоги статей 116, 117 КЗпП України, дійшов висновку про те, що не проведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої ст. 117 КЗпП України, тобто виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку. Після ухвалення судового рішення про стягнення заборгованості із заробітної плати роботодавець не звільняється від відповідальності, передбаченої ст. 117 Кодексу, а саме виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, тобто за весь період невиплати власником або уповноваженим ним органом належних працівникові при звільненні сум.
Відповідно до правової позиції, висловленої Великою Палатою Верховного Суду в постанові від 26.02.2020 року у справі № 821/1083/17, під «належними звільненому працівникові сумами» необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право станом на дату звільнення згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем (заробітна плата, компенсація за невикористані дні відпустки, вихідна допомога, індексація тощо).
Також у постанові Великої Палати Верховного Суду зазначено, що якщо між роботодавцем та колишнім працівником виник спір про розміри належних звільненому працівникові сум, то в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника, власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування (тобто, зазначене в ч. 1 ст. 117 КЗпП України). Відтак, у цьому випадку законодавець не вважає факт вирішення спору фактом виконання роботодавцем обов'язку провести повний розрахунок із колишнім працівником, що зумовлює можливість відповідальність роботодавця протягом усього періоду прострочення.
Натомість, якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору. Таке правове регулювання є способом досягти балансу між захистом прав працівника та додержанням принципів справедливості і співмірності у трудових відносинах, враховуючи фактичні обставини, за яких стався несвоєчасний розрахунок та міру добросовісної поведінки роботодавця.
З матеріалів справи вбачається, що при звільнення позивачу не було виплачено індексацію грошового забезпечення за період з 01.03.2018 року по 26.04.2020 року.
Індексація грошового забезпечення за вказаний період виплачена позивачу 16.03.2025 року у розмірі 100751,52 грн на виконання постанови П'ятого апеляційного адміністративного суду від 06.11.2024 року у справі № 400/13973/23.
Отже, при звільненні позивача з ним не проведено повного розрахунку, зокрема не було виплачено індексацію грошового забезпечення за період з 01.03.2018 року по 26.04.2020 року, що свідчить про недотримання відповідачем вимог ст. 116 КЗпП України та має наслідком застосування до відповідача відповідальності, передбаченої ст. 117 КЗпП України.
Як вже встановлено судом позивача було виключено з особового складу 26.04.2020 року. Між тим, остаточний розрахунок на виконання судового рішення проведено лише 16.03.2025 року.
Тому бездіяльність відповідача щодо несвоєчасного розрахунку при звільненні з позивачем за період з 27.04.2020 року по 15.03.2025 року є протиправною.
Щодо визначення способу поновлення порушених прав позивача суд зазначає наступне:
Як вже встановлено судом, строк затримки по виплаті індексації грошового забезпечення слід рахувати з 27.04.2020 року, оскільки відповідальність за порушення зазначених норм починається з наступного дня після не проведення зазначених виплат.
Отже, відповідач зобов'язаний виплатити позивачу середній заробіток за період затримки остаточного розрахунку при звільненні з ОТЦК з 27.04.2020 року по 15.03.2025 року.
При цьому суд враховує правові висновки Верховного Суду (зокрема, які викладені у постанові від 06.08.2020 року у справі № 813/851/16), відповідно до яких суд, що приймає рішення про стягнення на користь особи суми середнього заробітку за час вимушеного прогулу, має вказати не лише період, а і конкретну суму, яка підлягає стягненню.
Таким чином, для повного і належного захисту порушених прав та інтересів позивача суд вважає за необхідне стягнути з відповідача конкретну суму такої компенсації.
Вирішуючи зазначений спір, суд враховує, що з 19.07.2022 року набрав чинності Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин» від 01.07.2022 року № 2352-IX (далі - Закон № 2352), яким викладена в новій редакції ст. 117 КЗпП України. Цією нормою в редакції з 19.07.2022 року передбачено, що у разі невиплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені ст. 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців.
У постанові від 29.02.2024 року у справі № 460/42448/22 Верховний Суд зазначив, що стягнення середнього заробітку умовно варто поділити на дві частини: до набрання чинності нової редакції ст. 117 КЗпП України і після цього. Період до 19.07.2022 року (до набрання чинності Законом № 2352) регулюється редакцією ст. 117 КЗпП України, яка не обмежувала строком виплати у шість місяців. До цього періоду, у разі наявності у суду, який розглядає спір, переконання про істотний дисбаланс між сумою коштів, яку прострочив роботодавець і сумою середнього заробітку за час затримки цієї виплати може застосувати принцип співмірності і зменшити таку виплату. Проте, з 19.07.2022 року регулюється вже чинною редакцією ст. 117 КЗпП України, яка передбачає обмеження виплати шістьма місяцями. До цього періоду застосовувати практику, викладену у постанові Великої Палати Верховного Суду від 26.06.2019 року у справі № 761/9584/15 недоречно, адже вона була сформована за попереднього нормативного регулювання спірних правовідносин.
Аналогічна правова позиція відображена у постановах Верховного Суду від 25.04.2024 року у справі № 440/8467/23, від 29.01.2024 року у справі № 560/9586/22, від 28.06.2023 року у справі № 560/11489/22, від 30.11.2023 року у справі № 380/19103/22.
Відтак, правовідносини щодо стягнення на корись позивача середнього заробітку за період з 27.04.2020 року по 18.07.2022 року (до набрання чинності Законом № 2352) регулюється ст. 117 КЗпП України в редакції, до внесення у неї змін Законом № 2352, а за період з 19.07.2022 року по 15.03.2025 року - ст. 117 КЗпП України у редакції Закону № 2352 із застосуванням обмеження виплати шістьма місяцями.
Таким чином, з урахуванням приписів ст. 117 КЗпП України у редакції Закону № 2352 починаючи з 19.07.2022 року позивач має право на отримання середнього заробітку за час затримки остаточного розрахунку при звільненні, який відбувся 16.03.2025 року, лише в межах шести місяців - з 19.07.2022 року по 19.01.2023 року.
При вирішенні позовних вимог щодо розміру середнього заробітку, який підлягає виплаті позивачці за період з 27.04.2020 року по 18.07.2022 року, суд враховує наступне:
Середній заробіток працівника визначається відповідно до статті 27 Закону України «Про оплату праці» за правилами, передбаченими Порядком обчислення середньої заробітної плати, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 року № 100 (далі - Порядок № 100).
Відповідно до п. 2 Порядку № 100, середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні два календарні місяці роботи, що передують місяцю, в якому відбувається подія, з якою пов'язана відповідна виплата.
Якщо протягом останніх двох календарних місяців, що передують місяцю, в якому відбувається подія, з якою пов'язана відповідна виплата, працівник не працював, середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за попередні два місяці роботи.
Згідно п. 8 Порядку № 100, нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період.
Відповідно до довідки про нараховане грошове забезпечення та одноразові виплатми з 01.01.2020 року по 26.04.2020 року (від 31.01.2023 року № 9/2/156) за останні два місяці перед звільненням (лютий та березень 2022 року), загальний розмір виплаченого грошового забезпечення склав 33680,01 грн (16731,75 грн + 16948,26 грн). Сукупна кількість календарних днів за вказаний період становить 60 календарних днів.
Отже, середньоденний заробіток позивача становить 570,85 грн (33680,01 грн / 59 днів).
Затримка розрахунку при звільненні за період з 27.04.2020 року по 18.07.2022 року складає 812 календарних днів.
Отже, заборгованість за вказаний період становить 463530,20 грн (570,85 грн х 812 календарних днів).
Заборгованість за період з 19.07.2022 року по 19.01.2023 року складає 105036,40 грн (570,85 грн х 184 календарних дні).
Разом: 568566,60 грн.
З урахуванням правової позиції Великої Палати Верховного Суду, викладеної у постанові від 26.06.2019 року у справі № 761/9584/15-ц, зменшуючи розмір відшкодування, визначений виходячи з середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні відповідно до ст. 117 КЗпП України, необхідно враховувати: розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором; період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов'язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум; ймовірний розмір пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника; інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність ймовірного розміру пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні.
Тобто, з урахуванням конкретних обставин справи, які мають юридичне значення та, зокрема, визначених критеріїв, суд може зменшити розмір середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні працівника незалежно від того, чи він задовольняє позовні вимоги про стягнення належних звільненому працівникові сум у повному обсязі чи частково.
При вирішенні цього питання суд враховує такі обставини як розмір недоплаченої суми заробітку, істотність цієї частки порівняно із середнім заробітком працівника, обставини за яких було встановлено наявність заборгованості, дії відповідача щодо її виплати.
Враховуючи розгляд правовідносини щодо нарахування та виплати середнього заробітку відповідно до редакції ст. 117 КЗпП України до набрання чинності Законом № 2352 та після, суд дійшов висновку, що позовні вимоги необхідно задовольнити частково шляхом стягнення з відповідача середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні в загальному розмірі 102285,81 грн.
Одночасно суд зазначає, що суми, які визначені до стягнення як середній заробіток за несвоєчасний розрахунок при звільненні, обраховуються без віднімання сум податків та зборів. Податки і збори із суми середнього заробітку, присудженої за рішенням суду, підлягають нарахуванню роботодавцем при виконанні відповідного судового рішення та, відповідно, відрахуванню із суми середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні при виплаті працівнику, внаслідок чого виплачена працівнику на підставі судового рішення сума середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні зменшується на суму податків і зборів.
На підставі ч. 2 ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Згідно ч. 1 та 2 ст. 77 КАС України Кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
За таких обставин, позов підлягає задоволенню.
Суд також вказує, що задовольняючи позовні вимоги, суд користується повноваженнями, передбаченими ч. 2 ст. 9 КАС України, а саме: самостійно визначає формулювання резолютивної частини рішення суду, з метою її більш ефективного виконання та надання повного захисту правам позивача.
Судові витрати по справі відсутні.
Керуючись ст.ст. 2, 9, 19, 77, 139, 241 - 246, 262 Кодексу адміністративного судочинства України, суд -
1. Позов ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_1 ) до ІНФОРМАЦІЯ_1 ( АДРЕСА_2 , код ЄДРПОУ НОМЕР_2 ) - задовольнити.
2. Визнати протиправною бездіяльність ІНФОРМАЦІЯ_1 щодо непроведення ОСОБА_1 нарахування та виплати середнього заробітку (середнього грошового забезпечення) за час затримки виплати індексації грошового забезпечення за період з 27.04.2020 року по 15.03.2025 року.
3. Зобов'язати ІНФОРМАЦІЯ_3 нарахувати та виплатити ОСОБА_1 середній заробіток (середнє грошове забезпечення) за час затримки виплати індексації грошового забезпечення за період з 27.04.2020 року по 15.03.2025 року у сумі 102285,81 грн, з урахуванням раніше виплачених сум.
Рішення суду першої інстанції набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи в порядку, визначеному ст. 255 КАС України. Апеляційна скарга може бути подана до П'ятого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення.
Датою ухвалення судового рішення в порядку письмового провадження є дата складення повного судового рішення.
Повний текст рішення складено 05.11.2025 року.
Суддя О.В. Малих