ІВАНО-ФРАНКІВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД
"25" вересня 2025 р. справа № 300/5059/25
м. Івано-Франківськ
Івано-Франківський окружний адміністративний суд у складі:
головуючого судді Боброва Ю.О.,
за участі:
секретаря судового засідання - Костюк О.С.,
позивача - ОСОБА_1 ,
представниці позивача - Свіденко А.О.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні за правилами спрощеного позовного провадження в приміщенні суду адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до ІНФОРМАЦІЯ_1 , військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України про визнання протиправними дій, визнання протиправними та скасування наказів, зобов'язання вчинити певні дії,-
Адвокат Свіденко Аліна Олексіївна в інтересах ОСОБА_1 (далі - позивач) звернулася до суду з адміністративним позовом до ІНФОРМАЦІЯ_1 (далі - відповідач-1), військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України (далі - відповідач-2), з урахуванням заяви про уточнення позовних вимог, про:
- визнання протиправними дій щодо направлення ОСОБА_1 на проходження ВЛК, видачі військового квитка, призову на військову службу під час мобілізації та направлення до військової частини;
- визнання протиправним та скасування наказу керівника ІНФОРМАЦІЯ_1 в частині призову ОСОБА_1 на військову службу під час мобілізації та направлення його для проходження військової служби до військової частини;
- визнання протиправними та скасування наказів про зарахування ОСОБА_1 до списків особового складу військової частини;
- зобов'язання звільнити ОСОБА_1 з військової служби та виключити зі списків особового складу військової частини.
Позовні вимоги обґрунтовані наступними фактичними обставинами та нормами законодавства.
ОСОБА_1 був військовозобов'язаним та перебував на обліку в ІНФОРМАЦІЯ_2 . Він мав відстрочку від призову на військову службу під час мобілізації за п. 1 ч. 3 ст. 23 Закону України “Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію», так як навчався за денною формою навчання як здобувач освітнього ступеня доктора філософії в Київському національному університеті технологій та дизайну. Вказане підтверджується розширеними даними з Єдиного державного реєстру призовників, військовозобов'язаних та резервістів від 05.07.2025.
Попри це, ОСОБА_1 безпідставно був затриманий працівниками ІНФОРМАЦІЯ_3 та у період з 05.07.2025 по 13.07.2025 примусово перебував у приміщенні вказаного територіального центру, де його переміщення було обмежене і за власною ініціативою він не міг покинути приміщення РТЦК.
У подальшому ОСОБА_1 у порушення вимог Законів України “Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію», “Про військовий обов'язок і військову службу», Порядку оформлення (створення) та видачі військово-облікового документа для призовників, військовозобов'язаних та резервістів, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 16.05.2024 №559, наказу Міністерства оборони України від 14.08.2008 №402 безпідставно та без його згоди був посталений на військовий облік в ІНФОРМАЦІЯ_4 , де працівниками оформлено проходження ним ВЛК, хоча фактично цього не було, та виданий військовий квиток на його ім'я. Після оформлення фіктивного ВЛК та військового квитка, ОСОБА_1 наказом начальника ІНФОРМАЦІЯ_3 був призваний на військову службу під час мобілізації на особливий період та направлений до військової частини НОМЕР_2 для військової частини НОМЕР_3 Національної гвардії України. У в/частині НОМЕР_3 позивач наказом командира був зарахований до списків особового складу та поставлений на усі види забезпечення.
Вважає протиправними дії та рішення відповідача-1 щодо постановки його на військовий облік в ІНФОРМАЦІЯ_4 , оформлення ВЛК та призову на військову службу і направлення для її проходження до військової частини НОМЕР_3 НГУ, а також вважає протиправними накази командира в/частини про зарахування до списків особового складу та поставки на усі види забезпечення. Тому з вказаних підстав просить задовольнити позовні вимоги у повному обсязі.
Ухвалою суду від 29.07.2025 відкрито провадження в даній адміністративній справі за правилами спрощеного позовного провадження з повідомленням (викликом) учасників справи (а.с. 128-129 т.1).
Згідно ухвали суду від 02.09.2025 замінено відповідача у справі на належного - військову частину НОМЕР_1 Національної гвардії України (а.с. 1-3 т.2).
Відповідно до ухвалу суду від 04.09.2025 задоволено клопотання представниці позивача про забезпечення позову в даній справі та вжито заходи забезпечення позову шляхом заборони командуванню військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України переміщати поза межі цієї в/частини військовослужбовця ОСОБА_1 - до набрання законної сили рішенням суду у даній справі.
20.08.2025 на адресу суду від ІНФОРМАЦІЯ_3 надійшов відзив на позовну заяву, згідно якого відповідач заперечує позовні вимоги. Вважає, що рішення про постановку на облік позивача, проведення йому ВЛК та призов на військову службу прийняті правомірно. Разом з тим, у відзиві на позовну заяву відповідач-1 не навів жодного аргументу на користь своєї позиції та не обґрунтував правомірності постановки ОСОБА_1 на військовий облік в ІНФОРМАЦІЯ_4 , у той час, коли позивач перебував на обліку в ІНФОРМАЦІЯ_2 та мав відстрочку від призову на військову службу під час мобілізації за п. 1 ч. 3 ст. 23 Закону України “Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію», у зв'язку з навчанням за денною формою навчання як здобувач освітнього ступеня доктора філософії в Київському національному університеті технологій та дизайну. Також, у відзиві не вказано аргументів щодо правомірності проведення ВЛК військовозобов'язаному ОСОБА_1 у якого чинність проведеної раніше ВЛК не завершилася.
У відзиві представник ІНФОРМАЦІЯ_3 обмежився загальними нормами Конституції України та законодавства з питань виконання військового обов'язку громадянами України (а.с. 191-193 т.1).
25.08.2025 до суду від представниці позивача адвоката Свіденко А.О. надійшла відповідь на відзив відповідача-1, відповідно до якої позовні вимоги підтримані у повному обсязі з підстав, вказаних в позовній заяві. Позивач зазначає, що ІНФОРМАЦІЯ_5 не довів правомірності своїх дій та рішень. Зокрема, у ході призову на військову службу ОСОБА_1 відповідачем-1 були грубо порушені вимоги законодавства з питань призову на військову службу, зокрема, Законів України “Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію», “Про військовий обов'язок і військову службу», №559, наказу Міністерства оборони України від 14.08.2008 №402. Враховуючи вказане, просить задовольнити позов у повному обсязі (а.с. 202-206 т.1).
Відповідач-2 - військова частина НОМЕР_1 НГУ не скористалася правом подати відзив на позову заяву.
У судовому засіданні позивач та його представниця позивача підтримали позовні вимоги з підстав, вказаних у позовній заяві та відповіді на відзив. Надали суду пояснення аналогічні викладеним у позові та відповіді на відзив, просили суд позов задовольнити повністю.
Представники ІНФОРМАЦІЯ_3 і в/частини НОМЕР_1 НГУ у судове засідання не прибули, хоча належно були повідомлені про дату, час та місце його проведення. Про причини неявки суд не повідомили, заяв чи клопотань про розгляд справи за їх відсутності на адресу суду не направили. У зв'язку з цим, відповідно до вимог частин першої та третьої статті 205 КАС України суд розглянув справу без їх участі.
Розглянувши матеріали адміністративної справи відповідно до вимог статті 262 КАС України, за правилами спрощеного позовного провадження, у відкритому судовому засіданні за участі позивача та його представниці, заслухавши їх пояснення, дослідивши в сукупності письмові докази, якими сторони обґрунтовують позовні вимоги та заперечення на позов, суд установив наступне.
ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_6 , є громадянином України, що підтверджується паспортом громадянина України серії НОМЕР_4 , РНОКПП - НОМЕР_5 (а.с. 72-75, 76 т.1).
Відповідно до тимчасового посвідчення військовозобов'язаного № НОМЕР_6 позивач мав статус військовозобов'язаного та перебував на обліку в ІНФОРМАЦІЯ_2 , військово-облікова спеціальність - 901074А, категорія II. Військово-лікарською комісією він визнаний приданим до військової служби та зарахований у запас до досягнення 27-ми річного віку, підлягав повторному медичному огляду у 2028 році (а.с. 80-81 т.1).
Згідно досліджених судом Договорів №№18, 18к від 19.04.2023, укладених з Київським національним університетом технологій і дизайну та наказу від 19.04.2023 за №10ас, ОСОБА_1 навчався за денною формою здобуття вищої освіти в аспірантурі університету (а.с. 82-83, 84-85, 86 т.1).
Вказане підтверджується Довідками №23866 від 06.06.2024 та 672510 від 17.07.2025 про здобувача освіти за даними Єдиної державної електронної бази з питань освіти, а також довідками Київського національного університету технологій і дизайну від 24.04.2023 №05-12/669, від 15.05.2023 №22/1АСП/5855, виданими на його ім'я (а.с. 87-90 т.1).
У зв'язку із навчанням за денною формою в аспірантурі вказаного вищого навчального закладу як здобувач освітнього ступеня доктора філософії він мав відстрочку від призову на військову службу під час мобілізації за п. 1 ч. 3 ст. 23 Закону України “Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію», що підтверджується дослідженими судом даними з Єдиного державного реєстру призовників, військовозобов'язаних та резервістів від 05.07.2025 (а.с.91-108 т.1).
Відповідно до пункту 1 наказу ІНФОРМАЦІЯ_3 від 06.07.2025 №М499 ОСОБА_1 призваний на військову службу під час мобілізації на особливий період та відправлений до військової частини НОМЕР_2 для військової частини НОМЕР_3 Національної гвардії України У подальшому, відповідно до наказу командира військової частини НОМЕР_3 ІНФОРМАЦІЯ_7 від 28.08.2025 №252 ОСОБА_1 направлений для подальшого проходження військової служби до в/частини НОМЕР_1 НГУ (а.с. 234 т.1) .
До спірних правовідносин суд застосовує наступні норми матеріального права.
Конституція України визначає, що людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави (стаття 3); в Україні визнається і діє принцип верховенства права (стаття 8); державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову. Органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених цією Конституцією межах і відповідно до законів України (стаття 6); правовий порядок в Україні ґрунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством. Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України (стаття 19).
Відповідно до статті 64 Конституції України, в умовах воєнного або надзвичайного стану можуть встановлюватися окремі обмеження прав і свобод із зазначенням строку дії цих обмежень. Не можуть бути обмежені права і свободи, передбачені статтями 24, 25, 27, 28, 29, 40, 47, 51, 52, 55, 56, 57, 58, 59, 60, 61, 62, 63 цієї Конституції.
Статтею 65 Основного Закону України передбачено, що захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, шанування її державних символів є обов'язком громадян України. Громадяни відбувають військову службу відповідно до закону.
Отже, умови воєнного чи надзвичайного стану не змінюють конституційного імперативу статті 19 Конституції України. Обмеження можуть застосовуватися лише щодо прав і свобод (стаття 64) і виключно у межах, прямо визначених законом, із зазначенням строку, легітимною метою, необхідністю та пропорційністю, за збереженням ефективних засобів правового захисту. Натомість вимога, щоб органи державної влади та місцевого самоврядування, їх посадові особи діяли лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, передбачені Конституцією та законами України (стаття 19), є незмінною.
Адміністративна дискреція суб'єктів владних повноважень допускається тільки в обсязі, наданому законом, і реалізується без свавілля, з дотриманням верховенства права (стаття 8) та пропорційності, із належним мотиваційним обґрунтуванням. Будь-яке “перебирання» повноважень, вихід за межі компетенції чи підміна закону підзаконним актом є ultra vires та тягне протиправність відповідних дій/рішень.
Спеціальні повноваження органів у період воєнного/надзвичайного стану можуть виникати лише із закону та актів, прийнятих на його підставі у визначеній Конституцією України процедурі, і не можуть нівелювати пряму дію Конституції (стаття 8) та імператив статті 19 Основного Закону.
Одним із елементів верховенства права є принцип пропорційності, який означає, зокрема, що заходи, передбачені в нормативно-правових актах, повинні спрямовуватися на досягнення легітимної мети та мають бути співмірними з нею (абзац третій підпункту 2.2 пункту 2 мотивувальної частини) Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням правління Пенсійного фонду України щодо офіційного тлумачення положень статті 1, частин першої, другої, третьої статті 95, частини другої статті 96, пунктів 2, 3, 6 статті 116, частини другої статті 124, частини першої статті 129 Конституції України, пункту 5 частини першої статті 4 Бюджетного кодексу України, пункту 2 частини першої статті 9 Кодексу адміністративного судочинства України в системному зв'язку з окремими положеннями Конституції України від 25 січня 2012 року № 3-рп/2012)
Верховенство права слід розуміти, зокрема, як механізм забезпечення контролю над використанням влади державою та захисту людини від свавільних дій державної влади.
Верховенство права означає, що органи державної влади обмежені у своїх діях заздалегідь регламентованими та оголошеними правилами, які дають можливість передбачити заходи, що будуть застосовані в конкретних правовідносинах, і, відповідно, суб'єкт правозастосування може передбачати й планувати свої дії та розраховувати на очікуваний результат (абзаци третій, четвертий, шостий пункту 4 мотивувальної частини) Рішення Конституційного Суду України (Велика палата) у справі за конституційним поданням 62 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) Указу Президента України “Про дострокове припинення повноважень Верховної Ради України та призначення позачергових виборів» від 20 червня 2019 року № 6-р/2019).
Пунктом 1 Положення територіальні центри комплектування та соціальної підтримки, затвердженої постановою Кабінету Міністрів України від 23 лютого 2022 року № 154 (далі - Положення № 154), територіальні центри комплектування та соціальної підтримки є органами військового управління, що забезпечують виконання законодавства з питань військового обов'язку і військової служби, мобілізаційної підготовки та мобілізації.
Територіальні центри комплектування та соціальної підтримки утворюються в Автономній Республіці Крим, областях, мм. Києві та Севастополі, інших містах, районах, районах у містах.
Залежно від обсягів облікової, призовної та мобілізаційної роботи утворюються районні (об'єднані районні), міські (районні у містах, об'єднані міські) територіальні центри комплектування та соціальної підтримки (далі - районні територіальні центри комплектування та соціальної підтримки).
Пунктом 2 Положення № 154 визначено, що Територіальні центри комплектування та соціальної підтримки у своїй діяльності керуються Конституцією та законами України, актами Президента України, постановами Верховної Ради України, актами Кабінету Міністрів України, наказами та директивами Верховного Головнокомандувача Збройних Сил, Міноборони, Міністра оборони, Головнокомандувача Збройних Сил, Генерального штабу Збройних Сил, іншими нормативно-правовими актами, цим Положенням.
Покладення на територіальні центри комплектування та соціальної підтримки завдань, не передбачених законодавством, не допускається.
Згідно з пунктом 8 Порядку № 154, завданнями територіальних центрів комплектування та соціальної підтримки є виконання законодавства з питань військового обов'язку і військової служби, мобілізаційної підготовки та мобілізації, керівництво військовим обліком призовників, військовозобов'язаних та резервістів на території відповідної адміністративно-територіальної одиниці, здійснення контролю за його станом, зокрема в місцевих держадміністраціях, органах місцевого самоврядування та в органах, що забезпечують функціонування системи військового обліку призовників, військовозобов'язаних та резервістів на території відповідної адміністративно-територіальної одиниці (крім СБУ та розвідувальних органів України), забезпечення в межах своїх повноважень адміністрування (територіальні центри комплектування та соціальної підтримки Автономної Республіки Крим, областей, мм. Києва та Севастополя) та ведення Єдиного державного реєстру призовників, військовозобов'язаних та резервістів (далі - Реєстр) (районні територіальні центри комплектування та соціальної підтримки), проведення заходів із взяття громадян України на військовий облік призовників, направлення громадян України для проходження базової військової служби, призову громадян на військову службу, проведення відбору кандидатів для прийняття на військову службу за контрактом, участь у відборі громадян для проходження служби у військовому резерві Збройних Сил, підготовка та проведення в особливий період мобілізації людських і транспортних ресурсів, забезпечення організації соціального і правового захисту військовослужбовців, військовозобов'язаних і резервістів, призваних на навчальні (або перевірочні) та спеціальні збори до Збройних Сил, ветеранів війни та військової служби, пенсіонерів з числа військовослужбовців Збройних Сил та членів їх сімей, участь у військово-патріотичному вихованні громадян, здійснення інших заходів з питань оборони відповідно до законодавства.
Відповідно до пунктів 9, 11 Положення № 154, ТЦК та СП, відповідно до покладених на неї завдань: ведуть військовий облік призовників (абзац 5 пункту 9); оформлюють та видають військово-облікові документи призовникам, військовозобов'язаним та резервістам (абзац 7 пункту 9); беруть участь в організації та забезпеченні роботи районних (міських) комісій з питань направлення для проходження базової військової служби, готують для розгляду зазначеними комісіями матеріали з питань направлення громадян України для проходження базової військової служби, служби у військовому резерві, надання відстрочки або звільнення їх від направлення для проходження базової військової служби, служби у військовому резерві; оформляють для військовозобов'язаних, резервістів відстрочки від призову під час мобілізації, які надаються в установленому порядку, та проводять перевірку підстав їх надання, ведуть спеціальний облік військовозобов'язаних.
Згідно з абзацом 7 пункту 12 Положення № 154 керівник ТЦК та СП видавати у межах своїх повноважень накази та розпорядження.
Аналіз приписів Положення № 154 дає підстави дійти висновку, що ТЦК та СП зобов'язані забезпечувати ведення військового обліку призовників, військовозобов'язаних та резервістів, підготовку і проведення мобілізації людських і транспортних ресурсів, організацію оформлення для військовозобов'язаних відстрочки від призову під час мобілізації, а також інші визначені законом заходи (п. 8, 9). Покладення на ТЦК та СП завдань, не передбачених законодавством, не допускається, а у своїй діяльності вони керуються Конституцією та законами України (п. 2).
Хоча Положення № 154 не містить прямої норми про “забезпечення захисту прав призовників», обов'язок виконувати завдання з дотриманням прав і свобод випливає з норм ст.ст.8, 19 Конституції та з процедурних приписів самого Положення: прийом і розгляд звернень громадян (п. 9 абз. 26), здійснення належного повідомлення (п. 15 абз. 1), контроль за правомірністю видачі військово-облікових документів (п. 15), мотивованість індивідуальних рішень і їх оскаржуваність. Отже, керівник ТЦК та СП не “розробляє систему гарантій прав», а організовує роботу ТЦК та СП так, щоб кожна дія з призовом/відстрочкою здійснювалась у спосіб, формі та в порядку, визначених законом і Положенням (пп. 12, 14, 15).
При цьому, положення про соціальний і правовий захист у Положенні спрямовані насамперед на військовослужбовців, військовозобов'язаних і резервістів, призваних на збори, ветеранів, пенсіонерів та членів їх сімей (зокрема п. 8, п. 9, п. 14, п. 15), що не підміняє загального конституційного імперативу дотримання прав у відносинах із призовниками, але не створює для керівника окремого нормотворчого мандату щодо “гарантій прав».
Відповідно до статті 14-1 Закону України від 16.03.2017 № 1951-VIII “Про Єдиний державний реєстр призовників, військовозобов'язаних та резервістів» (далі - Закон № 1951-VIII), Електронний кабінет - це персональний кабінет (захищений відокремлений веб-сервіс), за допомогою якого призовнику, військовозобов'язаному, резервісту, який пройшов електронну ідентифікацію, надається доступ до інформації про його персональні та службові дані, а також до послуг. Електронна ідентифікація особи здійснюється з використанням кваліфікованого електронного підпису чи інших засобів електронної ідентифікації, які дають змогу однозначно встановити особу. Порядок електронної ідентифікації в електронному кабінеті, перелік відомостей, що відображаються в ньому, а також перелік послуг, які надаються призовнику, військовозобов'язаному, резервісту через електронний кабінет, визначається Порядком ведення Реєстру, затвердженим Кабінетом Міністрів України, та/або Положенням про Державний вебпортал електронних публічних послуг у сфері національної безпеки і оборони, затвердженим Кабінетом Міністрів України.
Постановою Кабінету Міністрів України від 16 травня 2024 року №559, затверджено Порядок оформлення (створення) та видачі військово-облікового документа для призовників, військовозобов'язаних та резервістів (далі - Порядок №559).
Пунктом 1 Порядку №559 передбачено, що військово-обліковий документ є документом, що визначає належність його власника до виконання військового обов'язку, який оформляється (створюється) та видається громадянину України, який є призовником, військовозобов'язаним або резервістом, у тому числі, якщо він був виключений з військового обліку призовників, військовозобов'язаних та резервістів відповідно до пунктів 3 і 4 частини шостої статті 37 Закону України “Про військовий обов'язок і військову службу» та не отримував такий документ до набрання чинності постановою Кабінету Міністрів України від 16 травня 2024 р. № 559 “Про затвердження Порядку оформлення (створення) та видачі військово-облікового документа для призовників, військовозобов'язаних та резервістів і форми такого документа», а також громадянам України, звільненим з військової служби в СБУ у відставку, які визнані військово-лікарськими комісіями непридатними до військової служби та не досягли граничного віку перебування в запасі (у разі, коли раніше військово-обліковий документ не видавався).
Відповідно до пункту 2 Порядку № 559, військово-обліковий документ оформляється (створюється) та видається (замінюється):
в електронній формі - засобами електронного кабінету призовника, військовозобов'язаного, резервіста та/або Державного веб-порталу електронних публічних послуг у сфері національної безпеки і оборони та/або Єдиного державного вебпорталу електронних послуг, зокрема з використанням мобільного додатка Порталу Дія (Дія) (у разі технічної реалізації).
Пунктом 6 Порядку № 559 передбачено, що, військово-обліковий документ в електронній формі формується засобами:
Електронного кабінету призовника, військовозобов'язаного, резервіста, зокрема з використанням його мобільного додатка;
Державного веб-порталу електронних публічних послуг у сфері національної безпеки і оборони;
Порталу Дія, зокрема з використанням мобільного додатка Порталу Дія (Дія) (у разі технічної реалізації).
Пунктом 8 Порядку № 559 визначено, що військово-обліковий документ в електронній формі містить такі відомості з Єдиного державного реєстру призовників, військовозобов'язаних та резервістів (за наявності): 1) прізвище; 2) власне ім'я (усі власні імена); 3) по батькові (за наявності); 4) дата народження; 5) реєстраційний номер облікової картки платника податків (крім фізичних осіб, які через свої релігійні переконання відмовляються від прийняття реєстраційного номера облікової картки платника податків, офіційно повідомили про це відповідному контролюючому органу і мають відмітку у паспорті); 6) окремий номер запису в Єдиному державному реєстрі призовників, військовозобов'язаних та резервістів; 7) відомості про результати медичних оглядів, що проводилися з метою визначення придатності до виконання військового обов'язку; 7-1) відомості про встановлення, зміну групи інвалідності (зокрема групу інвалідності, причину та строк, на який встановлено інвалідність); 8) відомості про наявність відстрочки від направлення для проходження базової військової служби для призовників або відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації на особливий період (бронювання) для військовозобов'язаних та резервістів; 9) військове звання (для військовозобов'язаних та резервістів); 10) військово-облікова спеціальність для військовозобов'язаних та резервістів; 11) відомості про виконання військового обов'язку (категорія обліку); 12) відомості про перебування на військовому обліку (найменування територіального центру комплектування та соціальної підтримки, у якому громадянин перебуває або знятий (виключений) з військового обліку, та підстава зняття (виключення) з військового обліку); 13) відомості щодо звернення або надсилання до Національної поліції повідомлення про вчинення адміністративного або кримінального правопорушення; 14) адреса місця проживання; 15) номери засобів зв'язку; 16) адреси електронної пошти (за наявності); 17) дата і час оновлення облікових даних призовником, військовозобов'язаним та резервістом; 18) дата і час формування військово-облікового документа в електронній формі.
Згідно з пунктом 8-1 Порядку № 559, код військово-облікового документа містить відомості про військово-обліковий документ в електронній формі, які за допомогою відповідних технічних засобів можна відтворити у формі, придатній для зчитування, зокрема у візуальній. QR-код військово-облікового документа містить відомості, зазначені у підпунктах 1-5, 7, 8, 11-13, 17 пункту 8 цього Порядку. Військово-обліковий документ в електронній формі є дійсним лише за наявності QR-коду та не може використовуватися без нього.
Пунктами 8-2, 9 Порядку № 559 визначається, що військово-обліковий документ в електронній формі може бути роздрукований. У такому випадку він повинен містити QR-код військово-облікового документа, придатний для зчитування.
Формування військово-облікового документа в електронній формі для друку може здійснюватися особисто засобами електронного кабінету призовника, військовозобов'язаного, резервіста та/або адміністратором центру надання адміністративних послуг засобами Порталу Дія (у разі особистого звернення) за умови уточнення облікових даних.
Військово-обліковий документ в електронній формі (у тому числі роздрукований) та військово-обліковий документ у паперовій формі мають однакову юридичну силу.
Відтак, військово-обліковий документ, який сформований за допомогою мобільного застосунку “Резерв+» є військово-обліковим документом в електронній формі.
У матеріалах справи наявні копії аркушів електронного військово-обліковий документа позивача, який сформований за допомогою мобільного застосунку “Резерв+».
Як установлено вище судом електронний військово-обліковий документ “Резерв+», сформований 05.07.2025, 23:07 год. та 13.07.2025 о 15:07 год. відповідає вимогам Порядку № 559, в тому числі, щодо наявності QR-коду та інших даних, зокрема даних про перебування його на обліку в ІНФОРМАЦІЯ_8 , проходження ВЛК та про відстрочку від призову на військову службу під час мобілізації за п. 1 ч. 3 ст. 23 Закону України “Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію».
Порядок організації та ведення військового обліку призовників, військовозобов'язаних та резервістів, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 30.12.2022 № 1487 (зі змінами, далі - Порядок № 1487), встановлює, що Національна поліція за наявності “електронного комплекту даних» від ТЦК та СП здійснює адміністративне затримання та доставлення особи до найближчого ТЦК та СП або СБУ у випадках правопорушень, передбачених ст. 210, 210-1 КУпАП (абз. 3 пункту 56 цього Порядку).
Стаття 259 КУпАП допускає доставлення правопорушника, зокрема, до ТЦК та СП або СБУ, саме поліцейським/відповідним органом, коли неможливо скласти протокол на місці. Статті 260, 261 КУпАП регламентують заходи забезпечення провадження і дотримання гарантій прав та свобод затримуваного: складання протоколу про адміністративне затримання, повідомлення близьких, інформування центрів БВПД тощо.
Приписи статті 262 КУпАП установлюють вичерпний перелік органів, що мають право здійснювати адміністративне затримання (зокрема Нацполіція, ВСП, СБУ тощо) - ТЦК та СП у цьому переліку немає.
Отож, навіть у випадку притягнення особи до адміністративної відповідальності (в тому числі за порушення правил військового обліку стаття 210 КУпАП; порушення законодавства про оборону, мобілізаційну підготовку та мобілізацію - стаття 210-1 КУпАП), щодо особи допустимо застосовувати виключно ті заходи, які передбачені КУпАП - доставлення, адміністративне затримання, складання протоколу про адміністративне затримання, повідомлення родичів затриманого, центрів БВПП тощо.
Постановою Ужгородського міськрайонного суду від 04.08.2025 у справі №308/10540/25 закрите провадження відносно ОСОБА_1 за ч.2 ст.204-1 КУпАП на підставі п.1 ч.1 ст.247 КУпАП - за відсутністю події і складу адміністративного правопорушення (а.с. 187-189 т.1)
Враховуючи викладене, суд вважає протиправними дії ІНФОРМАЦІЯ_3 щодо затримання та доставлення ОСОБА_1 до приміщення ІНФОРМАЦІЯ_3 , утримання його без законних підстав у період з 05.07.2025 по 13.07.2025, постановку на облік в цьому ІНФОРМАЦІЯ_3 та проведення ВЛК(а.с. 109 т.1).
Аналізуючи право позивача на отримання відстрочки з підстав, за п. 1 ч. 3 ст. 23 Закону України “Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» та реалізацію цього права, суд зазначає наступне.
Відповідно до пункту 1 частини третьої статті 23 Закону № 3543-ХІІ, призову на військову службу під час мобілізації, на особливий період не підлягають: здобувачі професійної, фахової передвищої та вищої освіти, які навчаються за денною або дуальною формою здобуття освіти і здобувають рівень освіти, що є вищим за раніше здобутий рівень освіти у послідовності, визначеній частиною другою статті 10 Закону України “Про освіту», а також докторанти та особи, зараховані на навчання до інтернатури.
Частиною сьомою статті 23 Закону №3543-ХІІ, передбачено, що перевірка підстав щодо надання військовозобов'язаним відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації та її оформлення здійснюється територіальними центрами комплектування та соціальної підтримки.
Згідно з пунктом 56 Порядку № 560, відстрочка від призову на військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період надається військовозобов'язаним з підстав, визначених “Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію».
Пунктом 58 Порядку №560 визначено, що за наявності підстав для одержання відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації, на особливий період військовозобов'язані (крім заброньованих та посадових (службових) осіб, зазначених у підпунктах 16-23 пункту 1 додатка 5) особисто подають на ім'я голови комісії районного (міського) територіального центру комплектування та соціальної підтримки або його відділу за місцем перебування на військовому обліку заяву за формою згідно з додатком 4, до якої додаються документи, що підтверджують право на відстрочку, або копії таких документів, засвідчені в установленому порядку, зазначені у переліку згідно з додатком 5. Під час подання заяви військовозобов'язаний пред'являє військово-обліковий документ (військово-обліковий документ в електронній формі). Заява військовозобов'язаного підлягає обов'язковій реєстрації в день її подання.
Пунктом 60 Порядку №560 передбачено, що Комісія вивчає отримані заяву та підтвердні документи, оцінює законність підстав для надання відстрочки, за потреби готує запити до відповідних органів державної влади, інших державних органів для отримання інформації, що підтверджує право заявника на відстрочку, або використовує інформацію з публічних електронних реєстрів. Орган державної влади, інший державний орган здійснює розгляд відповідного запиту протягом п'яти робочих днів з дати його отримання.
Підтвердження достовірності та/або перевірка відомостей, зазначених у заяві, здійснюються шляхом електронної інформаційної взаємодії Єдиного державного реєстру призовників, військовозобов'язаних та резервістів з іншими державними реєстрами або базами (банками) даних.
Комісія зобов'язана розглянути отримані заяву та документи, що підтверджують право на відстрочку, протягом семи календарних днів з дати надходження, але не пізніше ніж протягом дня, наступного за днем отримання інформації на запити до органів державної влади, інших державних органів.
На підставі розгляду отриманих документів комісія ухвалює рішення про надання або відмову у наданні відстрочки. Рішення комісії оформляється протоколом.
У разі коли комісія надіслала відповідні запити до органів державної влади, інших державних органів для отримання інформації, строк розгляду заяви та документів, що підтверджують право військовозобов'язаного на відстрочку, не перевищує 15 календарних днів. У разі неотримання від органу державної влади, іншого державного органу відповіді на запит комісія не пізніше ніж на п'ятнадцятий день з дати реєстрації заяви приймає рішення на підставі поданих заявником документів. Про відсутність відповіді від органу державної влади, іншого державного органу на запит зазначається в протоколі.
Про прийняте комісією рішення заявникові повідомляється у спосіб, зазначений військовозобов'язаним у заяві про надання відстрочки, засобами телефонного, електронного або поштового зв'язку не пізніше ніж на наступний день після ухвалення такого рішення.
У разі позитивного рішення військовозобов'язаному видається довідка із зазначенням строку відстрочки за формою згідно з додатком 6.
Про відмову у наданні відстрочки військовозобов'язаному повідомляється письмово із зазначенням причини відмови за формою згідно з додатком 7. Таке рішення може бути оскаржене у судовому порядку.
Відстрочка від призову на військову службу під час мобілізації, на особливий період надається на строк дії відповідних законних підстав, але не більш як на строк проведення мобілізації, встановлений Указом Президента України. У разі продовження строку проведення мобілізації відстрочка від призову на військову службу під час мобілізації, на особливий період військовозобов'язаному продовжується, але не більш як до настання обставин, за яких особа втрачає законні підстави на відстрочку.
Аналізуючи зазначенні вище норми законодавства, суд дійшов висновку, що позивач правомірно набув права на відстрочку від мобілізації та на момент призову вона була чинною. Тому, задоволенню підлягає позовна вимога про визнання протиправним та скасування наказу від 06.07.2025 №М499 в частині призову солдата ОСОБА_1 на військову службу під час мобілізації на особливий період.
Що позовних вимог ОСОБА_1 про зобов'язання звільнення з військової служби та виключення зі списків особового складу військової частини, суд зазначає наступне.
Підстави для звільнення військовослужбовців, які проходять військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період з військової служби встановлені статтею 26 Закону України “Про військовий обов'язок та військову службу».
Пунктом 233 Положення про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України, затвердженого Указом Президента України від 10.12.2008 № 1153/2008 (далі - Положення № 1153/2008), передбачено, що військовослужбовці, які бажають звільнитися з військової служби, подають по команді рапорти та документи, які підтверджують підстави звільнення. У рапортах зазначаються: підстави звільнення з військової служби; думка військовослужбовця щодо його бажання проходити службу у військовому резерві Збройних Сил України за відповідною військово-обліковою спеціальністю; районний (міський) територіальний центр комплектування та соціальної підтримки, до якого повинна бути надіслана особова справа військовослужбовця.
Відповідно до пункту 225 Положення № 1153/2008, звільнення військовослужбовців із військової служби здійснюється: під час дії особливого періоду (з моменту оголошення мобілізації - протягом строку її проведення, який визначається рішенням Президента України, та з моменту введення воєнного стану - до оголошення демобілізації) - на підставах, передбачених частиною третьою, пунктом 2частини четвертої, пунктом 3 частини п'ятої та пунктом 3 частини шостої “Про військовий обов'язок та військову службу»:
у військових званнях до майстер-сержанта (майстер-старшини) включно за всіма підставами - командирами бригад (полків, кораблів 1 рангу) і посадовими особами, які відповідно до Дисциплінарного статуту Збройних Сил України прирівняні до них.
Наведена процедура звільнення з військової служби стосується випадків, коли військовослужбовець призваний на військову службу за наявності для того законних підстав. У такому разі, реалізація права на звільнення зі служби здійснюється згідно з описаною процедурою.
Підстави для відстрочки від призову під час мобілізації, які передбачені частинами першою та третьою статті 23 Закону № 3543-ХІІ та звільнення з військової служби під час воєнного стану, які передбачені пункту 2 частини четвертої, пунктом 3 частини дванадцятої “Про військовий обов'язок та військову службу», не тотожні між собою, ані за своїм правовим змістом, ані за процедурою реалізації.
Так особа, яка має право відстрочку з підстави передбаченої пунктом 1 частини третьої статті 23 Закону № 3543-ХІІ (зміст цитувався вище), не може бути звільнена з військової служби у зв'язку із тим, що станом на час призову він навчався в аспірантурі за денною формою навчання.
Реалізація права на відстрочку, зокрема, з підстави передбаченої пунктом 1 частини третьої статті 23 Закону № 3543-ХІІ є диспозитивним варіантом поведінки військовозобов'язаного. Тобто, якщо особа не реалізувала своє право на відстрочку від призову на військову службу під час мобілізації або реалізувала із порушенням встановленої процедури, то вона підлягає призову на військову службу під час мобілізації на загальних підставах. У такому випадку, процедура мобілізації процедура призову військовозобов'язаного на військову службу під час мобілізації є незворотною - особа набуває статусу військовослужбовця і може бути звільнена у порядку, який цитувався судом вище. Разом з тим, коли військовозобов'язаний реалізував своє право на відстрочку відповідно до закону, але його право було проігноровано ТЦК та СП, то останній не може у випадку призову скористатись загальними підставами для звільнення військовослужбовця, позаяк останні, насамперед, містять інші правові підстави.
Такий випадок залишає порушені права особи без механізмів правового захисту, повністю демонтує систему правового захисту прав та свобод людини. Відтак, “незворотність мобілізації», є ознакою, яка притаманна випадкам, коли військовозобов'язаний маючи правові підстави для відстрочки ними в установленому порядку не скористався, або скористався, але з порушенням встановленої законом процедури.
ВС у справі №160/2592/23, зазначив, що “… обрання такого способу захисту, як проведення медичного огляду позивачу військово-лікарською комісією для усунення порушення порядку проведення призову його на військову службу, Верховний Суд уважає необґрунтованими з огляду на неможливість відновлення порушеного права позивача».
Також, ВС під час розгляду справи наголошував на тому, що “ … в позовній заяві позивач не згадав про стан свого здоров'я, натомість у судовому засіданні від 06.05.2024 зазначив про відсутність хвороб, які б свідчили про його ймовірно можливу непридатність до військової служби».
Відтак, висновки ВС зроблені за інших фактичних обставин справи, а тому не можуть бути застосовані при розгляді цієї справи.
З врахуванням наведеного суд вважає, що визнання протиправним та скасування наказу про призов громадянина України на військову службу під час мобілізації має своїми правовими наслідками: зміну правового статусу з військовозобов'язаного на військовослужбовця та протиправність решти актів індивідуальної дії (наказів), що пов'язані з проходженням ним військової служби, оскільки вони є похідними від відповідного наказу про призов. При цьому, скасування судом наказу про призов військовозобов'язаного створює правові наслідки відповідно до яких останній не можу бути суб'єктом правовідносин, пов'язаних із проходженням військової служби.
Такий висновок передбачає обов'язкову оцінку наступних рішень суб'єктів по всьому ланцюгу правовідносин безпосередньо пов'язаних між собою, як похідних від первинного рішення, з якого всі наступні слідують, незважаючи навіть на правомірну поведінку учасників відносин, залучених на реалізацію такого протиправного рішення.
Юридичні наслідки порушень прав особи, допущені внаслідок протиправності рішення чи дій суб'єкта владних повноважень, породжує необхідність виправлення таких помилок як необхідний захід, який поверне сторін в правовий стан, що мав місце до моменту порушення.
Оскільки судом вище зроблено висновок про визнання протиправним та скасування наказу від 06.07.2025 №М499 в частині призову солдата ОСОБА_1 на військову службу під час мобілізації на особливий період та відправки до військової частини НОМЕР_2 для 3115, а у подальшому - переведення до військової частини НОМЕР_1 НГУ, то порушені права позивача підлягають поновленню також шляхом зобов'язання військової частини НОМЕР_1 НГУ звільнити солдата ОСОБА_1 з військової служби та виключити його зі списків особового складу військової частини та всіх видів забезпечення.
Щодо вимоги про зобов'язання визнати протиправними та скасувати накази командування в/частин НОМЕР_3 та НОМЕР_1 НГУ про зарахування ОСОБА_1 до списків особового складу вказаних військових частини, суд зазначає, що у зв'язку з прийняттям судом рішення про визнання протиправним та скасування наказу ІНФОРМАЦІЯ_3 від 06.07.2025 №М499наказу від 06.07.2025 №М499 в частині призову позивача на військову службу під час мобілізації на особливий період ці накази про зарахування до списків особового складу вказаних військових частин є похідними від визнаного судом протиправним наказу про призов за мобілізацією та по своїй суті - є нікчемними і не створюють для позивача правових наслідків. Тому, в цій частині позовних вимог слід відмовити.
Конституційний Суд України у рішенні від 30.01.2003 за №3-рп/2003 зазначив, що правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах (абз. 10 п. 9).
Водночас, способи захисту права це передбачені законом дії, що безпосередньо спрямовані на захист права. Такі дії є завершальними актами захисту у вигляді матеріально-правових дій або юрисдикційних дій щодо усунення перешкод на шляху здійснення суб'єктами своїх прав або припинення правопорушень, відновлення становища, яке існувало до порушення. Саме застосування конкретного способу захисту порушеного чи запереченого права і є результатом діяльності із захисту прав. Таким чином, під ефективним засобом (способом) слід розуміти такий, що призводить до потрібних результатів, наслідків, дає найбільший ефект. Тому, ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, бути адекватним наявним обставинам.
Згідно з частиною першою статті 5 КАС України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист одним із способів, передбачених цією статтею. Частиною другою цієї статті встановлено, що захист порушених прав, свобод чи інтересів особи, яка звернулася до суду, може здійснюватися судом також в інший спосіб, який не суперечить закону і забезпечує ефективний захист прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб'єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
Аналогічні положення містить стаття 245 КАС України, яка врегульовує повноваження суду при вирішенні справи.
Застосування конкретного способу захисту права чи інтересу залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оскарження. Тобто суд має захистити право чи інтерес у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оскарження та спричиненим цими діяннями наслідкам.
Спосіб захисту права є ефективним тоді, коли він забезпечуватиме поновлення порушеного права, а у разі неможливості такого поновлення - гарантуватиме можливість отримати відповідну компенсацію. Тобто цей захист має бути повним і забезпечувати у такий спосіб досягнення мети правосуддя та процесуальну економію (постанови Великої Палати Верховного Суду від 08 лютого 2022 року у справі №209/3085/20 (пункт 24), від 21 вересня 2022 року у справі №908/976/19 (підпункти 5.6, 5.9 пункту 5)). Згідно з принципом процесуальної економії штучне подвоєння судового процесу (тобто вирішення одного спору у декількох судових справах в одній чи декількох судових юрисдикціях) є неприпустимим. Вирішення справи у суді в одному судовому процесі має усунути необхідність у новому зверненні до суду для вжиття додаткових засобів захисту (постанови Великої Палати Верховного Суду від 22 вересня 2020 року у справі №910/3009/18 (пункт 63), від 19 січня 2021 року у справі №916/1415/19 (підпункт 6.13 пункт 6), від 26 січня 2021 року у справі №522/1528/15-ц (пункт 82), від 2 лютого 2021 року у справі № 925/642/19 (пункт 50), від 6 квітня 2021 року у справі №910/10011/19 (пункт 94), від 20 жовтня 2021 року у справі №9901/554/19 (пункт 19), від 08 лютого 2022 року у справі №209/3085/20 (пункт 24), від 21 вересня 2022 року у справі №908/976/190 (підпункт 5.6 пункту 5), від 22 вересня 2022 року у справі №462/5368/16-ц (пункт 44)). Інакше кажучи, не є ефективним той спосіб захисту, який у разі задоволення відповідного позову не відновлює повністю порушене, оспорюване право, а відповідне судове рішення створює передумови для іншого судового процесу, у якому буде відбуватися захист права позивача, чи таке рішення об'єктивно неможливо буде виконати.
Право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагає, щоб порушення, про яке стверджує позивач, було обґрунтованим. Таке порушення має бути реальним, стосуватися індивідуально виражених прав або інтересів особи, яка стверджує про їх порушення. При цьому, захист прав здійснюється у разі їх порушення, і звернення до суду є способом захисту порушених суб'єктивних прав, а не способом відновлення законності та правопорядку у публічних правовідносинах. Тобто, рішення суду про задоволення позову повинно мати наслідком відновлення тих прав або інтересів, на порушення яких вказує позивач.
Отже, під час розгляду кожної справи суд повинен встановити чи має місце порушення прав позивача, адже без цього не можна виконати завдання судочинства.
Аналогічна позиція викладена у постанові Верховного Суду від 09 грудня 2019 року у справі №1740/1838/18, ухваленої у складі об'єднаної палати Касаційного адміністративного суду, від 15 квітня 2020 року у справі №712/11800/17.
Велика Палата Верховного Суду у постановах від 09 листопада 2023 року у справі №9901/459/21, від 09 листопада 2023 року у справі №990/41/23, від 01 вересня 2022 року у справі №990/46/22 також звернула увагу на те, що неодмінною ознакою порушення права особи є зміна стану суб'єктивних прав та обов'язків особи, тобто припинення чи неможливість реалізації її права та/або виникнення додаткового обов'язку. Таким чином, позивач на власний розсуд визначає, чи порушені його права рішеннями, дією або бездіяльністю суб'єкта владних повноважень. Водночас належний захист прав та інтересів особи можливий лише в разі існування спірних правовідносин, тобто в разі встановлення, що рішення, дія або бездіяльність протиправно породжують, змінюють або припиняють права та обов'язки у сфері публічно-правових відносин.
Отже, адміністративний суд, отримавши позовну заяву, повинен встановити наявність факту порушення права та застосувати конкретний спосіб захисту порушеного права, що залежить як від змісту суб'єктивного права, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення.
Верховний Суд неодноразово звертав увагу на те, щоб суди не зосереджувалися на дослівній інтерпретації позовних вимог, а намагалися з'ясувати мету, для якої особа звернулася до суду, і за наявності підстав задовольняли саме ту вимогу, яка є ефективним способом захисту прав та інтересів позивача.
В спірному випадку, з огляду на встановлені судом обставини, основною метою подання цього позову ОСОБА_1 до суду є, зокрема, звільнення його з військової служби, тобто триваючого правого стану, як особи, котра всупереч вимог статті 23 Закону №3543-XII призвана на військову службу за мобілізацією під час дії воєнного стану.
Суд звертає увагу на те, що для ефективного поновлення порушеного права необхідно, щоб існував чіткий зв'язок між правопорушенням та способом захисту права. Тобто метою заявлених позовних вимог має бути усунення перешкод у здійсненні права, а її досягненням визначений спосіб захисту права, який би вичерпував себе.
Таким чином, порушені права позивача підлягають захисту шляхом зобов'язання військової частини НОМЕР_1 НГУ звільнити ОСОБА_1 з військової служби з подальшим виключенням його зі списків особового складу цієї військової частини та усіх видів забезпечення.
Будь-який інший спосіб захисту, на переконання суду, не буде ефективним та справедливим, оскільки фактично допущені суб'єктом владних повноважень порушення будуть виправлятися за рахунок особи, щодо якої допущено порушення процедури.
Конституційний Суд України виходить із того, що принцип правової визначеності не виключає визнання за органом державної влади певних дискреційних повноважень у прийнятті рішень, однак у такому випадку має існувати механізм запобігання зловживанню ними. Цей механізм повинен забезпечувати, з одного боку, захист особи від свавільного втручання органів державної влади у її права і свободи, а з другого - наявність можливості у особи передбачати дії цих органів (абзац третій підпункту 2.4 пункту 2 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 08 червня 2016 року №1-2/2016).
Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Згідно з частиною 1 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
Частиною 2 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.
При цьому, згідно частин 1 та 2 статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Згідно з частиною 1 статті 90 КАС України, суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні.
Відповідно до п. 30 рішення Європейського суду з прав людини від 27 вересня 2001 року у справі “Hivisaari v. Finland» щодо того, що рішення судів повинні достатнім чином містити мотиви, на яких вони базуються, щоб засвідчити, що сторони були заслухані та для того, щоб забезпечити нагляд громадськості за здійсненням правосуддя - суд у повній мірі відповів на кожен аргумент сторін при прийнятті рішення у даній справі та належно мотивував своє рішення.
Відповідно до п. 58 рішення Європейського суду з прав людини у справі “Серявін та інші проти України» від 10.02.2010 року, заява 4909/04, суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі “Руїс Торіха проти Іспанії» від 09.12.1994).
Таким чином, враховуючи встановлені в судовому засіданні фактичні обставини даної адміністративної справи, які підтверджені дослідженими судом належними, допустимими, достовірними та достатніми доказами з урахуванням норм матеріального права, котрі регулюють спірні правовідносини, суд дійшов висновку про те, що ІНФОРМАЦІЯ_5 при вирішенні питання про призов за мобілізацією позивача діяв свавільно, протипрвно та необґрунтовано та, як наслідок, безпідставно, необґрунтовано та протиправно прийняв наказ від 06.07.2025 №М499 в частині призову солдата ОСОБА_1 на військову службу під час мобілізації на особливий період та відправки до військової частини.
У процесі розгляду справи не встановлено інших фактичних обставин, що мають суттєве значення для правильного вирішення спору, і доказів на підтвердження цих обставин. Суд проаналізував усі фактичні обставини даної справи та відповів на кожен аргумент сторін.
Підсумовуючи викладене, суд дійшов висновку про те, що позов слід задовольнити в частині позовних вимог та з метою належного захисту прав та інтересів позивача визнати протиправним та скасувати пункт 1 наказу начальника ІНФОРМАЦІЯ_1 від 06.07.2025 №М499 в частині призову солдата ОСОБА_1 на військову службу під час мобілізації на особливий період та відправки до військової частини, а також зобов'язати в/частину НОМЕР_1 НГУ звільнити його з військової служби і виключити зі списків особового складу військової частини та всіх видів забезпечення. В задоволенні решти позовних вимог - відмовити.
Відповідно до частини 1 статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України при задоволенні позову сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.
Таким чином, слід стягнути за рахунок бюджетних асигнувань ІНФОРМАЦІЯ_3 на користь позивача понесені судові витрати зі сплати судового збору в розмірі 968,96 грн.
На підставі статті 129-1 Конституції України, керуючись статтями 139, 241-246, 250, 262 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -
Позов задовольнити частково.
Визнати протиправними дії ІНФОРМАЦІЯ_1 щодо направлення ОСОБА_1 на проходження військово-лікарської комісії та призову ОСОБА_1 на військову службу під час мобілізації і направлення до військової частини.
Визнати протиправним та скасувати пункт 1 наказу начальника ІНФОРМАЦІЯ_1 від 06.07.2025 №М499 в частині призову солдата ОСОБА_1 на військову службу під час мобілізації на особливий період та відправки до військової частини НОМЕР_2 для 3115.
Зобов'язати військову частину НОМЕР_1 Національної гвардії України звільнити солдата ОСОБА_1 з військової служби та виключити ОСОБА_1 зі списків особового складу військової частини та всіх видів забезпечення.
В задоволенні решти позовних вимог - відмовити.
Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань ІНФОРМАЦІЯ_1 на користь ОСОБА_1 судовий збір в розмірі 968 (дев'ятсот шістдесят вісім) гривень 96 копійок.
Рішення може бути оскаржене в апеляційному порядку.
Відповідно до статей 295, 297 КАС України апеляційна скарга на рішення суду подається до Восьмого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня складення рішення в повному обсязі.
Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручене у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження рішення суду, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.
Строк на апеляційне оскарження також може бути поновлений в разі його пропуску з інших поважних причин, крім випадків, визначених частиною другою статті 299 цього Кодексу.
Відповідно до статті 255 КАС України рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Учасники справи:
позивач: ОСОБА_1 , РНОКПП - НОМЕР_5 , адреса: АДРЕСА_1 ;
відповідачі:
ІНФОРМАЦІЯ_9 , код в ЄДРПОУ - НОМЕР_7 , адреса: АДРЕСА_2 ;
військова частина НОМЕР_1 Національної гвардії України, код в ЄДРПОУ - НОМЕР_8 , адреса: АДРЕСА_3 , .
Суддя /підпис/ Бобров Ю.О.
Рішення складене в повному обсязі 30 вересня 2025 року.