05 листопада 2025 року
м. Чернівці
справа № 725/3700/25
провадження 822/907/25
Чернівецький апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого Кулянди М.І.,
суддів: Половінкіної Н.Ю., Одинака О.О.,
за участю секретаря Скулеби А.І.,
учасники справи:
позивач ОСОБА_1 ,
відповідач ОСОБА_2 ,
особа яка подає апеляційну скаргу Військова частина НОМЕР_1 ,
апеляційна скарга Військової частини НОМЕР_1 на рішення Чернівецького районного суду м.Чернівці від 02 червня 2025 року,
головуючий в суді першої інстанції суддя Галичанський О.І.
Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У квітні 2025 року ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом до ОСОБА_2 про розірвання шлюбу.
Посилався на те, що 29 вересня 2002 року уклав шлюб з ОСОБА_2 ,
ІНФОРМАЦІЯ_1 у сторін народилася донька ОСОБА_3 .
Спільне життя з відповідачкою не склалося. Сторони подружні відносини не підтримують, спільного бюджету не мають. Відсутність взаєморозуміння та спільної думки щодо вирішення звичайних побутових питань спонукали до повного розриву шлюбних відносин. Донька ОСОБА_3 проживає разом з позивачем.
Вважає, що подальше збереження шлюбу неможливе і є таким, що суперечить його особистим інтересам. За таких обставин, сім'я фактично розпалася, шлюб між сторонами носить формальний характер.
Надання строку на примирення не виправить стан шлюбних відносин, оскільки вказані вище обставини продовжуються протягом тривалого часу, а спроби примирення в минулому не принесли жодних результатів.
Додатково вказує, що донька ОСОБА_3 за їх домовленістю з відповідачкою, після розірвання шлюбу залишається проживати разом з ним.
Просив суд розірвати шлюб між ним та відповідачкою та неповнолітню доньку ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , після розірвання шлюбу, залишити проживати разом з батьком ОСОБА_1 на його самостійному вихованні та утриманні.
Короткий зміст рішення суду першої інстанції
Рішенням Чернівецького районного суду м.Чернівці від 02 червня 2025 року позов задоволено.
Розірвано шлюб між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , який зареєстрований 29 вересня 2002 року виконкомом Подвірненської сільської ради Новоселицького району Чернівецької області, актовий запис №12.
Неповнолітню доньку ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , після розірвання шлюбу її батьків залишено проживати разом з батьком ОСОБА_1 на його самостійному вихованні та утриманні.
Суд першої інстанції дійшов висновку про неможливість збереження шлюбу та наявність підстав для задоволення позову про розірвання шлюбу. За взаємною згодою сторін по справі їхню дитину ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , залишив проживати з батьком ОСОБА_1 на його самостійному вихованні та утриманні.
Короткий зміст вимог апеляційної скарги
В апеляційній скарзі Військова частина НОМЕР_1 просить рішення Чернівецького районного суду м.Чернівці від 02 червня 2025 року скасувати в частині проживання неповнолітньої дитини разом з батьком на його самостійному вихованні та утриманні та відмовити у задоволенні позову у цій частині.
Узагальнені доводи особи, яка подала апеляційну скаргу
Апелянт у своїй апеляційній скарзі посилається на те, оскаржуване рішення є незаконним, у зв'язку із невідповідністю висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи.
Апеляційна скарга мотивована тим, що рішення суду першої інстанції в оскаржуваній частині створює штучні підстави для звільнення позивача з військової служби, яке з врахуванням того, що він є чинним військовослужбовцем, що є неприпустимим в умовах воєнного стану та необхідності оборони України, захисту безпеки населення та інтересів держави у зв'язку з військовою агресією російської федерації проти України.
Одночасне проживання, самостійне виховання та утримання не підтверджено позивачем жодними належними та допустимими доказами.
Позивачем не було надано суду належних, достовірних та достатніх доказів того, що саме він дійсно самостійно виховує дитину віком до 18 років - свою неповнолітню доньку.
Мотивувальна частина
Обставини справи, встановлені судом першої та апеляційної інстанцій
Між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , укладено шлюб, який зареєстрований 29 вересня 2002 року виконкомом Подвірненської сільської ради Новоселицького району Чернівецької області, актовий запис №12.
Під час шлюбу у сторін народилася донька - ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 .
Позиція апеляційного суду, застосовані норми права та мотиви, з яких виходить суд при прийнятті постанови
Заслухавши доповідача, обговоривши доводи апеляційної скарги та перевіривши матеріали справи, апеляційний суд дійшов висновку, що апеляційну скаргу слід задовольнити, виходячи з такого.
Відповідно до частини 1 статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Апеляційна скарга подана в частині вимог про залишення дитини, ІНФОРМАЦІЯ_2 , на самостійному вихованні та утриманні батька. Рішення суду першої інстанції в частині розірвання шлюбу в апеляційному порядку не оскаржувалося та апеляційним судом не переглядається.
За вимогами частин першої, другої та п'ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Рішення суду першої в оскаржуваній частині не відповідає зазначеним вимогам закону, виходячи з наступного.
В апеляційному порядку рішення суду першої інстанції оскаржила особа, яка не брала участі у розгляді справи, однак таке рішення прямо вливає на права та обов'язки військової частини НОМЕР_1 щодо звільнення позивача з військової служби.
Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
Право на справедливий судовий розгляд, закріплене у пункті 1 статті 6 Конвенції, потрібно розглядати як право на доступ до правосуддя.
Відповідно до статті 55 Конституції України права і свободи людини і громадянина захищаються судом.
В Конституції України закріплено основні засади судочинства (частина друга статті 129). Ці засади є конституційними гарантіями права на судовий захист, зокрема на забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення (пункт 8 частини другої статті 129 Конституції України).
Статтею 2 ЦПК України передбачено, що завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Основними засадами (принципами) цивільного судочинства є, зокрема, забезпечення права на апеляційний перегляд справи.
Реалізація права особи на судовий захист здійснюється, зокрема, шляхом оскарження судових рішень у судах апеляційної інстанції, оскільки перегляд таких рішень в апеляційному порядку гарантує відновлення порушених прав і охоронюваних законом інтересів особи.
Судові процедури повинні бути справедливими, тому особа безпідставно не може бути позбавлена права на апеляційне оскарження рішення суду та перегляд оскаржуваного рішення в апеляційному порядку.
Перегляд судових рішень в апеляційному порядку гарантує, у тому числі відновлення порушених прав і охоронюваних законом інтересів людини і громадянина, держави.
Відповідно до частини першої статті 17 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, мають право на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення.
Згідно з частиною третьою статті 18 ЦПК України обов'язковість судового рішення не позбавляє осіб, які не брали участі у справі, можливості звернутися до суду, якщо ухваленим судовим рішенням вирішено питання про їхні права, свободи чи інтереси.
Відповідно до частини першої статті 352 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, мають право оскаржити в апеляційному порядку рішення суду першої інстанції повністю або частково.
У постанові Верховного Суду від 24 лютого 2021 року у справі № 351/592/18 вказано, що, на відміну від оскарження судового рішення учасником справи, не залучена до участі у справі особа повинна довести наявність у неї правового зв'язку зі сторонами спору або безпосередньо судовим рішенням через обґрунтування наявності трьох критеріїв: вирішення судом питання про її (1) право, (2) інтерес, (3) обов'язок, і такий зв'язок має бути очевидним та безумовним, а не ймовірним.
Судове рішення, оскаржуване не залученою до участі у справі особою, повинно безпосередньо стосуватися прав, інтересів та обов'язків цієї особи, тобто судом має бути розглянуто й вирішено спір про право у правовідносинах, учасником яких на момент розгляду справи та прийняття рішення судом першої інстанції є скаржник, або міститься судження про права та обов'язки цієї особи у відповідних правовідносинах. Рішення є таким, що прийняте про права та обов'язки особи, яка не була залучена до участі у справі, якщо у мотивувальній частині рішення містяться висновки суду про права та обов'язки цієї особи, або у резолютивній частині рішення суд прямо вказав про права та обов'язки таких осіб. В такому випадку рішення порушує не лише матеріальні права осіб, не залучених до участі у справі, а й їх процесуальні права, що випливають із сформульованого в пункті 1 статті 6 Конвенції положення про право кожного на справедливий судовий розгляд при визначенні його цивільних прав і обов'язків.
Подібний правовий висновок викладений у постанові Верховного Суду від 13 січня 2021 року у справі № 466/5766/13-ц.
Відповідно до пункту 3 частини першої статті 362 ЦПК України суд апеляційної інстанції закриває апеляційне провадження, якщо після відкриття апеляційного провадження за апеляційною скаргою, поданою особою з підстав вирішення судом питання про її права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, встановлено, що судовим рішенням питання про права, свободи, інтереси та (або) обов'язки такої особи не вирішувалося.
Аналіз наведеної процесуальної норми свідчить про те, що суд апеляційної інстанції лише в межах відкритого апеляційного провадження має процесуальну можливість зробити висновок щодо вирішення чи не вирішення судом першої інстанції питань про права та інтереси особи, яка не брала участі у розгляді справи судом першої інстанції. У разі, якщо доводи заявника про вирішення судом першої інстанції питання про права, інтереси та свободи особи, яка не була залучена до участі у справі не підтвердилися, апеляційне провадження підлягає закриттю.
З огляду на викладене, у разі подання апеляційної скарги особою, яка не брала участі у розгляді справи судом першої інстанції, з посиланням на те, що оскаржуваним судовим рішенням вирішені питання про її права та інтереси, апеляційному суду належить відкрити апеляційне провадження та за результатами розгляду апеляційної скарги, у разі з'ясування, що оскаржуваним судовим рішенням питання про його права, свободи, інтереси та (або) обов'язки не вирішувалося, закрити апеляційне провадження відповідно до пункту 3 частини першої статті 362 ЦПК України.
Аналогічні висновки викладено у постанові Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 17 лютого 2020 року у справі № 668/17285/13-ц (провадження № 61-41547сво18), постановах Верховного Суду від 22 січня 2020 року у справі № 2-4211/09 (провадження №61-15860св19), від 18 березня 2020 року у справі 2207/622/2012 (провадження № 61-15149св19), від 02 грудня 2020 року у справі № 758/12881/17 (провадження № 61-16538св19), від 09 грудня 2020 року у справі № 703/4637/15-ц (провадження № 61-13319св20).
Звертаючись до суду з апеляційною скаргою, апелянтом зазначалося, що 29 серпня 2025 року до військової частини НОМЕР_1 надійшов рапорт ОСОБА_1 про те, що він бажає звільнитися з військової служби як військовослужбовець, який самостійно виховує та утримує дитину з (дітей) віком до 18 років за рішенням суду, відповідно до абзацу 11 підпункту «Г» пункту 2 частини 4 статті 26 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу».
Організаційно Збройні Сили України складаються з органів військового управління, з'єднань, військових частин, вищих військових навчальних закладів, військових навчальних підрозділів закладів вищої освіти, установ та організацій.
Військова служба є державною службою особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров'я і віком громадян України (за винятком випадків, визначених законом), іноземців та осіб без громадянства, пов'язаній з обороною України, її незалежності та територіальної цілісності (стаття 2 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу»).
Захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України є конституційним обов'язком громадян України (стаття 65 Конституції України).
Порядок звільнення з військової служби визначений статтею 26 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу».
З матеріалів справи вбачається, що позивач ОСОБА_1 є військовослужбовцем Збройних Сил України, військову службу проходить на посаді водія-заправника служби перевезень відділу матеріального забезпечення у Військовій частині НОМЕР_1 .
За таких обставин, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції прийняв судове рішення, яке стосується порядку звільнення військовослужбовця з військової служби, отже, це стосується прав та обов'язків Військової частини НОМЕР_1 , у складі якої ОСОБА_1 проходить військову службу.
Подібний правовий висновок викладено в постанові Верховного Суду від 22 січня 2025 року у справі № 495/432/23 (провадження № 61-17548св23).
З огляду на викладене, Військова частина НОМЕР_1 є особою, права якої порушені оскаржуваним судовим рішенням, тому відсутні підстави для закриття апеляційного провадження.
Предметом позову ОСОБА_1 , тобто матеріально-правовою вимогою, стосовно якої останній просив ухвалити судове рішення, є розірвання шлюбу між ним та ОСОБА_2 та залишення неповнолітньої доньки ОСОБА_3 , після розірвання шлюбу, на самостійному вихованні та утриманні батька ОСОБА_1 .
Кожен учасник сімейних відносин має право на судовий захист (частина десята статті 7 СК України).
Об'єктом захисту є порушене, невизнане або оспорюване право чи інтерес. Порушення права пов'язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, спричинена поведінкою іншої особи.
Отже, порушення, невизнання або оспорювання суб'єктивного права є підставою для звернення особи за захистом цього права із застосуванням відповідного способу захисту.
Згідно з частинами другою, восьмою, дев'ятою статті 7 СК України сімейні відносини можуть бути врегульовані за домовленістю (договором) між їх учасниками. Регулювання сімейних відносин має здійснюватися з максимально можливим урахуванням інтересів дитини, членів сім'ї. Сімейні відносини регулюються на засадах справедливості, добросовісності та розумності, відповідно до моральних засад суспільства.
Батько і мати мають рівні права та обов'язки щодо своїх дітей. Предметом основної турботи та основним обов'язком батьків є забезпечення інтересів своєї дитини (частина третя статті 11 Закону України «Про охорону дитинства»).
Згідно зі статтею 12 Закону України «Про охорону дитинства» на кожного з батьків покладається однакова відповідальність за виховання, навчання і розвиток дитини. Батьки або особи, які їх замінюють, мають право і зобов'язані виховувати дитину, піклуватися про її здоров'я, фізичний, духовний і моральний розвиток, навчання, створювати належні умови для розвитку її природних здібностей, поважати гідність дитини, готувати її до самостійного життя та праці.
Положеннями статті 141 СК України передбачено, що мати, батько мають рівні права та обов'язки щодо дитини, незалежно від того, чи перебували вони у шлюбі між собою. Розірвання шлюбу між батьками, проживання їх окремо від дитини не впливає на обсяг їхніх прав і не звільняє від обов'язків щодо дитини.
Відповідно до частин 1-3 статті 157 СК України питання виховання дитини вирішується батьками спільно. Той із батьків, хто проживає окремо від дитини, зобов'язаний брати участь у її вихованні і має право на особисте спілкування з нею. Той із батьків, з ким проживає дитина, не має права перешкоджати тому з батьків, хто проживає окремо, спілкуватися з дитиною та брати участь у її вихованні, якщо таке спілкування не перешкоджає нормальному розвиткові дитини.
Як зазначалося вище, сімейні відносини базуються на засадах справедливості, добросовісності та розумності, відповідно до моральних засад суспільства.
Загальні засади (принципи) мають фундаментальний характер й інші джерела правового регулювання мають відповідати змісту загальних засад. Це, зокрема, проявляється в тому, що загальні засади (принципи) є по своїй суті нормами прямої дії.
Справедливість - це одна з основних засад права, яка є вирішальною у визначенні його як регулятора суспільних відносин, одним із загальнолюдських вимірів права.
Правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах.
Зазначені правові висновки щодо дотримання принципу справедливості висловив Конституційний Суд України у рішеннях від 30 січня 2003 року № 3-рп/2003, від 02 листопада 2004 року № 15-рп/2004.
Дії учасників сімейних правовідносин мають бути добросовісними, характеризуватися чесністю, відкритістю й повагою до інтересів інших членів суспільства. Водночас учасники судового процесу та їхні представники повинні добросовісно користуватися процесуальними правами; зловживання процесуальними правами не допускається.
Приватно-правовий інструментарій не повинен використовуватися учасниками сімейних відносин для уникнення виконання встановлених законом обов'язків. Зловживання правом і використання приватно-правового інструментарію всупереч його призначенню проявляється в тому, що: особа використовувала право на зло; наявні негативні наслідки (різного прояву) для інших осіб, держави (негативні наслідки являють собою певний стан, до якого потрапляють інші суб'єкти, чиї права безпосередньо пов'язані з правами особи, яка ними зловживає; цей стан не задовольняє інших суб'єктів; для здійснення ними своїх прав не вистачає певних фактів та/або умов: настання цих фактів/умов безпосередньо залежить від дій іншої особи; інша особа може перебувати у конкретних правовідносинах з цими особами, які потерпають від зловживання нею правом, або не перебувають); враховується правовий статус особи/осіб
Подібні висновки висловлені у постанові Верховного Суду від 10 лютого 2021 року у справі № 754/5841/17.
Розумність характерна та властива як для оцінки/врахування поведінки учасників сімейних правовідносин, тлумачення матеріальних приватно-правових норм, що здійснюється при вирішенні спорів, так і тлумачення процесуальних норм (постанова Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 18 квітня 2022 року в справі № 520/1185/16-ц).
Сімейним кодексом України встановлено, що сімейні права та обов'язки є такими, що тісно пов'язані з особою, а тому не можуть бути передані іншій особі (ч.1 ст. 14, ч.1 ст. 15 СК України).
Разом з тим, в силу настання певних юридичних фактів (дій чи подій), котрі мають бути підтверджені виключно цивільно-правовими актами (свідоцтво про смерть) чи рішенням суду (про позбавлення батьківських прав, визнання недієздатним, померлим, безвісно відсутнім), та позбавляють особу користуватися батьківською правосуб'єктністю, такі права та обов'язки припиняються, та не потребують додаткового підтвердження того, що один із батьків самостійно виконує їх.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 11 вересня 2024 року у справі № 201/5972/22 (провадження № 14-132цс23) зазначила, що у частині четвертій статті 15 СК України визначено, що невиконання або ухилення від виконання сімейного обов'язку може бути підставою для застосування наслідків, установлених цим Кодексом або домовленістю (договором) сторін.
Так, ухилення від виконання своїх обов'язків щодо виховання дитини є самостійною підставою для позбавлення батьківських прав (стаття 164 СК України).
Таким чином, з настанням певних юридичних фактів, що підтверджуються певними актами, обсяг батьківських прав може обмежуватися або припинятися.
Отже, для підтвердження самостійного виховання дитини батьком необхідне існування (настання) обставин, у силу яких обсяг прав матері обмежується або припиняється.
Оскільки в СК України чітко встановлено, що сімейні права та обов'язки є такими, що тісно пов'язані з особою, а тому не можуть бути передані іншій особі, можна констатувати, що в силу настання певних юридичних фактів (дій чи подій), які мають бути підтверджені виключно актами цивільного стану (свідоцтво про смерть) чи рішенням суду (про позбавлення батьківських прав, визнання недієздатним, померлим, безвісно відсутнім) та позбавляють особу користуватися батьківською правосуб'єктністю, такі права та обов'язки припиняються та не потребують додаткового підтвердження того, що один із батьків самостійно виконує їх.
СК України не встановлено підстав припинення батьківських обов'язків щодо виховання дитини. Так само як визначена частиною першою статті 15 СК України «невідчужуваність» сімейних обов'язків свідчить про неможливість відмови від сімейних обов'язків, якими є, зокрема, обов'язки щодо виховання дитини.
Відповідно до частин третьої, четвертої статті 155 СК України відмова батьків від дитини є неправозгідною, суперечить моральним засадам суспільства. Ухилення батьків від виконання батьківських обов'язків є підставою для покладення на них відповідальності, встановленої законом.
Ухвалюючи рішення у справі про залишення ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , після розірвання шлюбу її батьків, проживати разом з батьком ОСОБА_1 на його самостійному вихованні та утриманні, суд першої інстанції керувався виключно фактом визнання позову ОСОБА_2 , не встановив обставин справи, які підлягають урахуванню при вирішенні спору зазначеної категорії, не надав оцінку інтересам дитини, залишив поза увагою мету поданого позову.
Судом першої інстанції не враховано, що ОСОБА_1 є військовослужбовцем Військової частини НОМЕР_1 , у зв'язку з чим проживає за місцем безпосереднього несення військової служби.
Крім того, системний аналіз положень СК України, Закону України «Про охорону дитинства» та Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу» свідчить, що передбачене абзацом 12 підпунктом «г» пункту 2 частини 4 статті 26 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу» звільнення військовослужбовців, які проходять військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період, військову службу за призовом осіб із числа резервістів в особливий період, під час дії воєнного стану, у зв'язку з самостійним виховуванням дитини (дітей) віком до 18 років - стосується військовозобов'язаних, які є одинокими батьками (одинока матір/одинокий батько), оскільки застосування такого заходу покликане з метою недопущення залишення без батьківського нагляду (опіки та піклування) неповнолітніх дітей. А тому до категорії чоловіків, які самостійно виховують дитину (дітей) віком до 18 років відносяться чоловіки, які є батьками дитини (дітей) відповідного віку і виховують дитину, яка позбавлена можливості материнського виховання. Це стосується випадків, коли мати дитини померла, безвісно відсутня, позбавлена батьківських прав щодо дитини, ухиляється від виконання своїх батьківських обов'язків або не здатна їх виконувати в силу об'єктивних обставин тощо.
Зважаючи на наведене, позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про залишення неповнолітньої доньки ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , після розірвання шлюбу її батьків, проживати разом з батьком ОСОБА_1 на його самостійному вихованні та утриманні, подано з метою штучного створення умов та обставин, може бути підставою для звільнення з військової служби в особливий період, на підставі частини четвертої статті 26 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу».
За таких обставин, сторони у справі намагаються застосувати способи захисту сімейних прав, інтересів дітей, з метою звільнення від виконання військового обов'язку (проходження військової служби).
З огляду на викладене, суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про наявність правових підстав для задоволення позову в частині залишення неповнолітньої доньки ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , після розірвання шлюбу її батьків проживати разом з батьком ОСОБА_1 на його самостійному вихованні та утриманні, у зв'язку з чим є підстави для часткового скасування рішення суду першої інстанції та постановлення нового судового рішення про відмову у задоволенні позову в частині самостійного утримання та виховання батьком свої дитини.
Висновки апеляційного суду за результатами розгляду апеляційної скарги
Враховуючи наведене вище, суд першої інстанції ухвалив рішення в оскаржуваній частині з порушенням норм матеріального та процесуального права, а тому його слід скасувати та відмовити у задоволенні позову у вказаній частині.
Щодо судових витрат
Відповідно до частин першої, тринадцятої статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
Якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
Відповідно до частини 1, пунктів 1-3 частини 2 статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Інші судові витрати, пов'язані з розглядом справи, покладаються: у разі задоволення позову - на відповідача; у разі відмови в позові - на позивача; у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
За подання апеляційної скарги Військова частина НОМЕР_1 , у встановленому порядку та розмірі, сплатила судовий збір у сумі 1 454 гривні.
Враховуючи, що апеляційна скарга підлягає задоволенню, з ОСОБА_1 на користь Військової частини НОМЕР_1 слід стягнути судовий збір за подання апеляційної скарги у розмірі 1 454 гривень.
Керуючись статтями 367, 374, 376, 381-384 ЦПК України, апеляційний суд
Апеляційну скаргу Військової частини НОМЕР_1 задовольнити.
Рішення Чернівецького районного суду м.Чернівці від 02 червня 2025 року в частині задоволення вимоги про залишення неповнолітньої дитини ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , після розірвання шлюбу проживати разом з батьком ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , на його самостійному вихованні та утриманні, скасувати та ухвалити в цій частині нове рішення, яким у задоволенні цієї вимоги відмовити.
Стягнути з ОСОБА_1 на користь Військової частини НОМЕР_1 судовий збір за подання до суду апеляційної скарги у розмірі 1 454 (одна тисяча чотириста п'ятдесят чотири) гривні.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття.
На постанову може бути подана касаційна скарга до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного тексту постанови.
Дата складання повного тексту постанови - 07 листопада 2025 року.
Головуючий М.І. Кулянда
Судді: О.О.Одинака
Н.Ю. Половінкіна