05 листопада 2025 року
м. Київ
справа № 295/4194/20
провадження № 61-8103св25
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Луспеника Д. Д.,
суддів: Гулейкова І. Ю., Гулька Б. І. (суддя-доповідач), Коломієць Г. В., Лідовця Р. А.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідачі:приватний нотаріус Житомирського міського нотаріального округу Житомирської області Горай Олег Станіславович, Акціонерне товариство «Райффайзен Банк Аваль», Акціонерне товариство «Оксі Банк», Товариство з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Укрфінанс Груп», ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,
третя особа - приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Черленюх Людмила Василівна,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційні скарги ОСОБА_3 та представника ОСОБА_2 - ОСОБА_4 на рішення Богунського районного суду м. Житомира від 29 липня 2024 року у складі судді Чішман Л. М. і постанову Житомирського апеляційного суду від 26 травня 2025 року у складі колегії суддів: Коломієць О. С., Талько О. Б., Григорусь Н. Й.,
1. Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У квітні 2020 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом, який у подальшому було уточнено, до приватного нотаріуса Житомирського міського нотаріального округу Житомирської області Горая О. С., Акціонерного товариства «Райффайзен Банк Аваль» (далі - АТ «Райффайзен Банк Аваль»), Акціонерного товариства «Оксі Банк» (далі - АТ «Оксі Банк»), Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Укрфінанс Груп» (далі - ТОВ «ФК «Укрфінанс Груп»), ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , третя особа - приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Черленюх Л. В., про визнання договорів відступлення права вимоги недійсними, визнання незаконним та скасування рішення державного реєстратора, витребування майна із чужого незаконного володіння.
Позовна заява мотивована тим, що 28 жовтня 2005 року між ним та Акціонерним поштово-пенсійним банком «Аваль», правонаступником якого є АТ «Райффайзен Банк Аваль», було укладено кредитний договір № 214-2/006-4/44605, згідно з умовами якого йому надано споживчий кредит у розмірі 25 тис. доларів США строком до 27 жовтня 2025 року.
Цього самого дня на забезпечення виконання вищевказаних кредитних зобов'язань між ним та банком було укладено договір іпотеки, який посвідчено приватним нотаріусом Житомирського міського нотаріального округу Сєтак В. Я. та зареєстровано у реєстрі за № 18368, відповідно до умов якого він передав в іпотеку банку належну йому на праві власності квартиру АДРЕСА_1 , загальною площею 77,86 кв. м.
У подальшому АТ «Райффайзен Банк Аваль» шляхом укладення 21 жовтня 2019 року договору про відступлення права вимоги відступило право вимоги за вищевказаним договором іпотеки на користь АТ «Оксі Банк», яке, у свою чергу, цього самого дня відступило право вимоги на користь ТОВ «ФК «Укрфінанс Груп», а останнє у цей самий день - на користь фізичної особи - ОСОБА_2 .
Згідно з Інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна щодо об'єкта нерухомого майна № 197611068 (станом на 24 січня 2020 року) 14 грудня 2019 року приватним нотаріусом Житомирського нотаріального округу Житомирської області Гораєм О. С. на підставі рішення (індексний номер: 50283627 від 17 грудня 2019 року) за ОСОБА_2 було зареєстроване право власності на квартиру, що є предметом іпотеки за вказаним договором іпотеки.
Відповідно до положень Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» кредитна установа протягом дії цього закону не може уступити (продати, передати) заборгованість або борг на користь (у власність) іншої особи, а також не може бути примусово стягнуте (відчужене без згоди власника) нерухоме житлове майно, яке вважається предметом застави згідно із статтею 4 Закону України «Про заставу» та/або предметом іпотеки згідно із статтею 5 Закону України «Про іпотеку», якщо таке майно виступає як забезпечення зобов'язань громадянина.
Позивач зазначав, що належна йому квартира АДРЕСА_1 , яка є предметом іпотеки, до цього часу використовується ним як постійне місце проживання, є єдиним його житлом, а площа квартири не перевищує 140 кв. м.
Отже, відступлення права вимоги за договором іпотеки та реєстрація права власності на предмет іпотеки за ОСОБА_2 відбулося всупереч положенням Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті», що свідчить про недійсність договорів про відступлення права вимоги від 21 жовтня 2019 року в силу частини першої статті 215 ЦК України.
Крім того, позивач вважав, що, приймаючи 17 грудня 2019 року рішення про державну реєстрацію права власності за ОСОБА_2 на предмет іпотеки на підставі договору іпотеки, державний реєстратор - приватний нотаріус Горай О. С. безпідставно визнав договір про відступлення права вимоги за іпотечним договором, укладений 21 жовтня 2019 року між ТОВ «ФК «Укрфінанс Груп» та фізичною особою - ОСОБА_2 , таким, що укладений в установленому законом порядку, оскільки відбулася заміна кредитора у зобов'язанні, який не є фінансовою установою, що має право на здійснення операцій з надання фінансових послуг. Тому вказаний договір про відступлення права вимоги за іпотечним договором від 21 жовтня 2019 року, укладений між ТОВ «ФК «Укрфінанс Груп» та ОСОБА_2 , відповідно до частини першої статті 215 ЦК України також є недійсним.
У зв'язку з цим, запис про державну реєстрацію права власності на підставі рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер: 50283627 від 17 грудня 2019 року підлягає скасуванню з припиненням права власності ОСОБА_2 на спірну квартиру.
У поданій заяві про зміну предмета та підстав позову від 10 серпня 2020 року позивач зазначав, що йому стало відомо про те, що 17 березня 2020 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 було укладено договір позики, на забезпечення виконання якого цього самого дня було укладено договір іпотеки, предметом якого стала вищевказана квартира. 04 травня 2020 року приватний нотаріус Горай О. С. зареєстрував право власності за ОСОБА_3 на квартиру АДРЕСА_1 на підставі вищевказаного договору іпотеки від 17 березня 2020 року.
Позивач вважав, що внаслідок недійсності договору про відступлення права вимоги за іпотечним договором, укладеного 21 жовтня 2019 року між ТОВ «ФК «Укрфінанс Груп» та фізичною особою - ОСОБА_2 , останній не мав прав на передачу в іпотеку вищевказаної квартири.
Посилаючись на викладене, ОСОБА_1 просив суд:
- визнати договір про відступлення права вимоги від 21 жовтня 2019 року № 2226, укладений між АТ «Райффайзен Банк Аваль» та АТ «Оксі Банк», предметом якого є відступлення права вимоги за іпотечним договором від 28 жовтня 2005 року, що укладеним між ним та АТ «Райффайзен Банк Аваль», недійсним;
- визнати договір про відступлення права вимоги від 21 жовтня 2019 року № 2227, укладений між АТ «Оксі Банк» та ТОВ «ФК «Укрфінанс Груп», предметом якого є відступлення права вимоги за іпотечним договором від 28 жовтня 2005 року, що укладеним між ним та АТ «Райффайзен Банк Аваль», недійсним;
- визнати договір про відступлення права вимоги від 21 жовтня 2019 року № 2228, укладений між ТОВ «ФК «Укрфінанс Груп» та ОСОБА_2 , предметом якого є відступлення права вимоги за іпотечним договором від 28 жовтня 2005 року, що укладеним між ним та АТ «Райффайзен Банк Аваль», недійсним;
- визнати незаконним та скасувати рішення державного реєстратора, приватного нотаріуса Житомирського міського нотаріального округу Горая О. С., про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (з відкриттям розділу), індексний номер: 50283627 від 17 грудня 2019 року про реєстрацію за ОСОБА_2 права власності на квартиру АДРЕСА_1 ; припинити право власності ОСОБА_2 на вказану квартиру;
- витребувати вказану квартиру із чужого незаконного володіння ОСОБА_3 на його користь шляхом виключення з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису про власника - ОСОБА_3 та, відповідно, внесення запису про дійсного власника, яким він є.
Короткий зміст рішення суду першої інстанції
Рішенням Богунського районного суду м. Житомира від 29 липня 2024 року позов ОСОБА_1 задоволено частково.
Витребувано із чужого незаконного володіння ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 квартиру АДРЕСА_1 .
У задоволенні решти позовних вимог відмовлено.
Задовольняючи частково позов, суд першої інстанції виходив із того, що до фізичної особи - ОСОБА_2 не могло перейти право вимоги ні за кредитним договором, ні за договором іпотеки, так як відступлення права вимоги за кредитним договором на користь фізичної особи суперечить положенням частини 3 статті 512 та статті 1054 ЦК України, тому підстав для державної реєстрації за ним права власності на предмет іпотеки також не було. Так само у ОСОБА_2 не було достатнього обсягу повноважень (права власності) для передачі ОСОБА_3 в іпотеку спірної квартири та в подальшому реєстрації права власності на неї. Ураховуючи те, що у ОСОБА_2 не виникло права власності на спірну квартиру (предмет іпотеки), він не мав законних підстав відчужувати цю квартиру ОСОБА_3 . Відтак, позовна вимога щодо витребування цього майна з володіння кінцевого набувача на користь власника квартири є обґрунтованою та такою, що підлягає задоволенню. Оскільки для витребування майна закон не вимагає визнавати недійсними договори про відступлення прав вимоги за кредитним та іпотечним договорами, визнавати незаконним та скасовувати рішення нотаріуса щодо реєстрації права власності за договором іпотеки кінцевому набувачеві, тому суд дійшов висновку про відмову у задоволенні зазначених вимог у зв'язку з їх неефективністю для захисту порушеного права позивача.
Суд першої інстанції послався на відповідні правові висновки Великої Палати Верховного Суду, прецедентну практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) щодо застосування статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), здійснивши аналіз справедливого балансу інтересів сторін та пропорційності між метою, досягнення якої передбачається, і засобами, які використовуються для її досягнення.
Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції
Постановою Житомирського апеляційного суду від 26 травня 2025 року апеляційні скарги ОСОБА_2 , ОСОБА_3 залишено без задоволення. Рішення Богунського районного суду м. Житомира від 29 липня 2024 року залишено без змін.
Погоджуючись із висновками районного суду, апеляційний суд також зазначив, що внаслідок послідовного укладення договорів відступлення права вимоги за кредитним договором, укладеного із ОСОБА_1 , це право перейшло від АТ «Райффайзен Банк Аваль» до АТ «Оксі Банк», від АТ «Оксі Банк» до ТОВ «ФК «Укрфінанс Груп», від ТОВ «ФК «Укрфінанс Груп» до ОСОБА_2 . Отже, відбулася заміна кредитора, який є фінансовою установою, що має право на здійснення операцій з надання фінансових послуг, на фізичну особу, яка у будь-якому статусі не наділена правом надавати фінансові послуги, оскільки такі надаються лише або спеціалізованими установами, якими є банки, або іншими установами, які мають право на здійснення фінансових операцій та внесені до реєстру фінансових установ.
Оскільки відступлення права вимоги за кредитним договором на користь фізичної особи суперечить положенням частини 3 статті 512 та статті 1054 ЦК України, тому ТОВ «ФК «Укрфінанс Груп» не могло відступити права вимоги на користь ОСОБА_2 .
Ураховуючи те, що відступлення прав за іпотечним договором могло бути вчинене лише за умови одночасного здійснення відступлення права вимоги за основним зобов'язанням (кредитним договором), а таке відступлення на користь ОСОБА_2 було неможливим, тому відступати право за договором іпотеки ТОВ «ФК «Укрфінанс Груп» не мало права.
Отже, до ОСОБА_2 не могло перейти право вимоги ні за кредитним договором, ні за договором іпотеки, тому підстав для державної реєстрації за ним права власності на предмет іпотеки також не було. Так само, як і не було у нього достатнього обсягу повноважень (права власності) для передання спірного майна в іпотеку на забезпечення виконання зобов'язань за укладеним між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 договором позики від 17 березня 2020 року.
Відтак, позовна вимога щодо витребування цього майна з володіння кінцевого набувача на користь власника квартири є обґрунтованою та такою, що підлягає задоволенню.
Витребування з володіння ОСОБА_3 спірної квартири на користь позивача як власника є пропорційним меті захисту права приватної власності останнього. При цьому, судом установлено відсутність фактів, які би могли впливати на право на повагу до приватного та сімейного життя кінцевого набувача квартири.
Крім того, звернення стягнення на іпотечне майно, а саме на спірну квартиру, яка належала на праві власності ОСОБА_1 та використовувалася ним як місце постійного проживання, вчинене в період дії заборони, передбаченої Законом України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті».
Апеляційний суд також послався на відповідні правові висновки Великої Палати Верховного Суду у подібних правовідносинах, врахував положення Конвенції та прецедентну практику ЄСПЛ щодо застосування статті 1 Першого протоколу до Конвенції.
Короткий зміст вимог касаційних скарг
У касаційних скаргах ОСОБА_3 та представник ОСОБА_2 - ОСОБА_4 , посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просять оскаржувані судові рішення судів попередніх інстанцій в частині задоволених позовних вимог ОСОБА_1 скасувати й ухвалити у цій частині нове судове рішення, яким у задоволенні позовних вимог відмовити.
Надходження касаційних скарг до суду касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 21 липня 2025 року за касаційною скаргою ОСОБА_3 відкрито касаційне провадження у вищевказаній справі та витребувано її матеріали з Богунського районного суду м. Житомира. Підставами касаційного оскарження зазначено пункту 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України.
Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 24 липня 2025 року за касаційною скаргою представника ОСОБА_2 - ОСОБА_4 відкрито касаційне провадження у вищевказаній справі. Підставами касаційного оскарження зазначено пункту 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України.
У серпні 2025 року справа надійшла до Верховного Суду.
Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 16 вересня 2025 року справу ОСОБА_1 до приватного нотаріуса Житомирського міського нотаріального округу Житомирської області Горая О. С., АТ «Райффайзен Банк Аваль», АТ «Оксі Банк», ТОВ «ФК «Укрфінанс Груп», ОСОБА_3 , ОСОБА_2 , третя особа - приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Черленюх Л. В., про визнання договорів відступлення права вимоги недійсними, визнання незаконним та скасування рішення державного реєстратора, витребування майна із чужого незаконного володіння, за касаційними скаргами ОСОБА_3 та представника ОСОБА_2 - ОСОБА_4 на рішення Богунського районного суду м. Житомира від 29 липня 2024 року іпостанову Житомирського апеляційного суду від 26 травня 2025 року призначено до судового розгляду.
Аргументи учасників справи
Доводи осіб, які подали касаційні скарги
Касаційні скарги ОСОБА_3 та представника ОСОБА_2 - ОСОБА_4 , які за змістом є аналогічними, мотивовані тим, що суд першої інстанцій відхилив доводи позивача щодо неможливості відступлення права вимоги за кредитним договором та договором іпотеки на користь ОСОБА_2 . Ні позивач, ні ОСОБА_2 , ні ОСОБА_3 рішення суду першої інстанції в цій частині в апеляційному порядку не оскаржували. Отже, рішення суду першої інстанції в частині висновків щодо законності набуття ОСОБА_2 прав вимоги за кредитним договором та договором іпотеки залишилося не оскарженим в апеляційному порядку. Проте, апеляційний суд, надаючи оцінку законності набуття вказаних прав вимоги ОСОБА_2 , вийшов за межі апеляційних скарг ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , не навівши жодних мотивів та обґрунтувань виходу за межі апеляційних скарг.
Суди попередніх інстанцій дійшли висновку про наявність підстав для застосування до спірних правовідносин положень Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті», оскільки позивач не мав у власності іншого нерухомого майна та нібито використовував спірну квартиру як постійне місце проживання. Проте, з такими висновками судів погодитися не можна, оскільки суди, формально пославшись на довідку від 02 березня 2020 року про зареєстроване місце проживання позивача у спірній квартирі, не врахували обставини та докази, які спростовують факт використання позивачем цієї квартири саме як місце свого постійного проживання. Вказаний вище Закон говорить про те, що житло, яке перебуває в іпотеці, та на яке не може бути звернено стягнення, має саме використовуватися особою, як постійне місце проживання. Закон не обмежується лише самим фактом реєстрації місця проживання особи у такій квартирі. Тобто, особа може не бути зареєстрована у такій квартирі, проте може її використовувати як постійне місце проживання, і навпаки, може бути зареєстрована у квартирі, однак не проживати у ній. Реєстрація місця проживання особи за певною адресою не може автоматично свідчити, що вона дійсно там проживає. Законодавство не ототожнює місце фактичного проживання особи та місце реєстрації особи. Закон передбачав, що у особи можуть бути декілька місць проживання, а реєстрація за одним із них здійснюється за її власним вибором. Суди не встановили, що чи є спірна квартира саме місцем постійного проживання позивача, а не лише місцем реєстрації. Також судами залишено поза увагою докази, які свідчать, що позивач взагалі не проживав у вказаній квартирі. Згідно з акту державного виконавця від 01 жовтня 2019 року, складеного державним виконавцем Богунського ВДВС м. Житомир за участі двох понятих, при виході за адресою: АДРЕСА_2 , двері квартири ніхто не відкрив, сином позивача було повідомлено, що позивач не проживає у квартирі тривалий час, а перебуває за кордоном, де проживає на постійній основі, не планує повертатися в Україну. Позивач цю обставину не спростував, зокрема, не надав доказів того, що він перебуває на території України та проживає у вказаній квартирі. Крім того, відповідно до заяви-анкети, довідки про склад сім'ї, заяви-згоди дружини позивача - ОСОБА_5 , а також довідки про зареєстрованих осіб на момент отримання кредиту, вбачається, що фактична адреса проживання позивача є квартира АДРЕСА_3 . Станом на дату звернення стягнення на квартиру та на час розгляду цієї справи у суді першої інстанції позивач продовжував перебувати у шлюбі з ОСОБА_5 та вищевказана квартира знаходилася у власності дружини позивача. Доказів протилежного позивачем суду не надано.
Зазначали, що судом першої інстанції було порушено норми процесуального права, оскільки суд не мав правових підстав для задоволення заяви позивача про зміну предмету та підстав позову від 10 серпня 2020 року. Позивач змінив не тільки предмет позову, матеріально-правову вимогу, але і обставини, якими він обґрунтовує свої вимоги, а також матеріально-правове обґрунтування заявлених позовних вимог. Зокрема, вимога щодо витребування з чужого незаконного володіння майна по суті обґрунтовується новими обставинами справи, а саме переходом права власності на квартиру до ОСОБА_3 , чого в первісному позові не зазначалося, та передбачає посилання на інші норми права. Таким чином, враховуючи те, що позивач подав заяву про одночасну зміну підстав та предмету позову, що вбачається як з назви такої заяви, так і з її суті, суд першої інстанції був зобов'язаний відмовити у її задоволенні. Одночасна зміна і предмета, і підстав позову не допускається, оскільки у разі одночасної зміни предмета та підстав позову фактично виникає нова матеріально-правова вимога позивача, яка обґрунтовується іншими обставинами, що за своєю суттю є новим позовом. Зазначене також свідчить, що предметом судового розгляду у суді першої інстанції мали бути первісні позовні вимоги.
Відзив на касаційні скарги до Верховного Суду не надходили.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
28 жовтня 2005 року Акціонерним поштово-пенсійним банком «Аваль», правонаступником якого є АТ «Райффайзен Банк Аваль», та ОСОБА_1 було укладено кредитний договір № 214-2/006-4/44605, відповідно до умов якого позичальнику надано споживчий кредит у розмірі 25 тис. доларів США строком до 27 жовтня 2025 року (т. 1, а. с. 21).
Цього самого дня на забезпечення виконання вищевказаних зобов'язань між банком та ОСОБА_1 було укладено договір іпотеки, відповідно до умов якого останній передав в іпотеку банку належну йому на праві власності квартиру АДРЕСА_1 , загальною площею 77,86 кв. м. (т. 1, а. с. 19).
Рішенням Богунського районного суду м. Житомира від 12 листопада 2015 року у справі № 295/13089/15, що набрало законної сили, стягнуто з ОСОБА_1 на користь АТ «Райффайзен Банк Аваль» заборгованість за кредитним договором від 28 жовтня 2005 року № 214-2/006-4/44605 станом на 24 червня 2015 року у сумі 22 617,37 доларів США, що за курсом Національного банку України є еквівалентом 486 855,17 грн, та складається з: заборгованості за кредитом - 20 249,22 доларів США, що є еквівалентом - 435 879,04 грн; простроченої заборгованості за кредитом - 448,70 доларів США, що є еквівалентом - 9 658,59 грн; заборгованості за відсотками - 1 442,42 доларів США, що є еквівалентом - 31 049,13 грн; прострочена заборгованості за відсотками - 1 255,19 доларів США, що з є еквівалентом - 27018,87 грн; пеня - 925,73 доларів США, що є еквівалентом - 19 927 грн (т. 1, а. с. 17).
21 жовтня 2019 року між АТ «Райффайзен Банк Аваль» та АТ «Оксі Банк» укладено договір № 2226 про відступлення права вимоги, згідно з умовами якого АТ «Райффайзен Банк Аваль» відступив на користь АТ «Оксі Банк» право вимоги за договором іпотеки від 28 жовтня 2005 року, посвідченого приватним нотаріусом Житомирського міського нотаріального округу Сєтак В. Я. за реєстровим № 18368, як забезпечення кредитного договору від 28 жовтня 2005 року № 214-2/006-4/44605, укладеного між АТ «Райффайзен Банк Аваль» та ОСОБА_1 (т. 1, а. с. 142-149).
21 жовтня 2019 року між АТ «Оксі Банк» та ТОВ «ФК «Укрфінанс Груп» укладено договір № 2227 про відступлення права вимоги, відповідно до умов якого АТ «Оксі Банк» відступило на користь ТОВ «ФК «Укрфінанс Груп» право вимоги за договором іпотеки від 28 жовтня 2005 року, посвідченого приватним нотаріусом Житомирського міського нотаріального округу Сєтак В. Я. за реєстровим № 18368, як забезпечення кредитного договору від 28 жовтня 2005 року № 214-2/006-4/44605, укладеного між АТ «Райффайзен Банк Аваль» та ОСОБА_1 (т. 2, а. с. 1-11).
21 жовтня 2019 року між ТОВ «ФК «Укрфінанс Груп» та ОСОБА_2 укладено договір № 2228 про відступлення права вимог, відповідно до умов якого ТОВ «ФК «Укрфінанс Груп» відступило на користь ОСОБА_2 право вимоги за договором іпотеки від 28 жовтня 2005 року, посвідченого приватним нотаріусом Житомирського міського нотаріального округу Сєтак В. Я. за реєстровим № 18368, як забезпечення кредитного договору від 28 жовтня 2005 року № 214-2/006-4/44605, укладеного між АТ «Райффайзен Банк Аваль» та ОСОБА_1 (т. 1, а. с. 217-224).
17 березня 2020 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 було укладено договір позики, на забезпечення виконання якого цього самого дня між ними було укладено договір іпотеки, відповідно до умов якого предметом іпотеки стала квартира АДРЕСА_1 (т. 3, а. с. 93-99).
04 травня 2020 року приватний нотаріус Житомирського міського нотаріального округу Горай О. С. зареєстрував право власності ОСОБА_3 на квартиру АДРЕСА_1 , на підставі договору іпотеки, серія та номер: 417, виданий 17 березня 2020 року (т. 2, а. с. 81).
2. Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Частиною третьою статті 3 ЦПК України передбачено, що провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Згідно з пунктами 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Встановлено й це вбачається із матеріалів справи, що оскаржувані судові рішення ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційних скарг цих висновків не спростовують.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Надаючи правову оцінку встановленим судами обставинам справи та доводам касаційної скарги, а також виходячи з меж касаційного перегляду справи, визначених статтею 400 ЦПК України, колегія суддів зазначає наступне.
Відповідно до частин першої, другої та п'ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Вказаним вимогам закону оскаржувані судові рішення відповідають.
Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Згідно зі статтею 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.
Статтею 10 ЦПК України визначено, що суд при розгляді справи керується принципом верховенства права. Суд розглядає справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України. Суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.
Згідно з частиною першої статті 15, частиною першою статті 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
Згідно з частинами першою, третьою статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).
За статтею 215 ЦК України вимога про визнання оспорюваного правочину недійсним може бути заявлена як однією зі сторін правочину, так і іншою заінтересованою особою, права та законні інтереси якої порушено вчиненим правочином.
Недійсність договору як приватноправова категорія покликана не допускати або присікати порушення цивільних прав та інтересів або ж їх відновлювати. По своїй суті ініціювання спору про недійсність договору не для захисту цивільних прав та інтересів є недопустимим. Завданням цивільного судочинства є саме ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Такий захист можливий за умови, що права, свободи чи інтереси позивача власне порушені, а учасники використовують цивільне судочинство для такого захисту (див:. постанову Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2019 року у справі № 638/2304/17, провадження № 61-2417сво19).
Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним (стаття 204 ЦК України).
Згідно з пунктом 1 частини першої статті 512 ЦК України кредитор у зобов'язанні може бути замінений іншою особою внаслідок передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги).
Відповідно до статті 514 ЦК України до нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов'язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом.
За частиною першою статті 513 ЦК України правочин щодо заміни кредитора у зобов'язанні вчиняється у такій самій формі, що і правочин, на підставі якого виникло зобов'язання, право вимоги за яким передається новому кредиторові.
Відповідно до частини першої статті 517 ЦК України первісний кредитор у зобов'язанні повинен передати новому кредиторові документи, які засвідчують права, що передаються, та інформацію, яка є важливою для їх здійснення.
Таким чином, у ЦК України встановлена можливість заміни кредитора у зобов'язанні шляхом відступлення права вимоги новому кредитору, вчинивши відповідний правочин у такій самій формі, що і правочин, на підставі якого виникло зобов'язання, право вимоги за яким відступається.
Велика Палата Верховного Суду в постанові від 16 березня 2021 року у справі № 906/1174/18 (провадження № 12-1гс21, пункт 38) навела такі ознаки, що притаманні договору відступлення права вимоги:
1) предметом договору є відступлення права вимоги виконання обов'язку у конкретному зобов'язанні;
2) зобов'язання, у якому відступлене право вимоги, може бути як грошовим, так і не грошовим (передача товарів, робіт, послуг тощо);
3) відступлення права вимоги може бути оплатним, а може бути безоплатним;
4) форма договору відступлення права вимоги має відповідати формі договору, у якому виникло відповідне зобов'язання;
5) наслідком договору відступлення права вимоги є заміна кредитора у зобов'язанні.
У постанові від 31 жовтня 2018 року у справі №465/646/11 (провадження № 14-222цс18) Велика Палата Верховного Суду зробила висновок що відступлення права вимоги за кредитним договором на користь фізичної особи суперечить положенням частини 3 статті 512 та статті 1054 ЦК України, оскільки для зобов'язань які виникли на підставі кредитного договору, характерним є спеціальний суб'єкт, а саме, кредитор - банк або інша фінансова установа.
У постанові від 08 листопада 2023 року у справі № 206/4841/20 (провадження № 14-55цс22) Велика Палата Верховного Суду вкотре наголосила на сформульованій правовій позиції, що фізична особа у будь-якому статусі не наділена правом надавати фінансові послуги, зокрема, за кредитним договором, оскільки такі надаються лише спеціалізованими установами, якими є банки, або інші установи, які мають право на здійснення фінансових операцій та внесені до реєстру фінансових установ. Відступлення права вимоги за кредитним договором на користь фізичної особи суперечить положенням частини третьої статті 512 та статті 1054 ЦК України, оскільки для зобов'язань, які виникли на підставі кредитного договору, характерним є спеціальний суб'єкт, а саме кредитор - банк або інша фінансова установа.
Це саме стосується переуступки права іпотеки, у тому випадку, коли вона забезпечує виконання кредитних зобов'язань.
При цьому, у цій постанові Велика Палата Верховного Суду не вбачала підстав для відступу від висновку, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 31 жовтня 2018 року у справі №465/646/11 (провадження № 14-222цс18).
Зазначеним спростовуються доводи касаційних скарг про законність набуття ОСОБА_2 прав вимоги за кредитним договором та договором іпотеки.
Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
З огляду на викладене, Верховний Суд погоджується із висновками судів попередніх інстанцій про те, що внаслідок послідовного укладення договорів відступлення права вимоги за кредитним договором, укладеного із ОСОБА_1 , це право перейшло від АТ «Райффайзен Банк Аваль» до АТ «Оксі Банк», від АТ «Оксі Банк» до ТОВ «ФК «Укрфінанс Груп», від ТОВ «ФК «Укрфінанс Груп» до ОСОБА_2 . Отже, відбулася заміна кредитора, який є фінансовою установою, що має право на здійснення операцій з надання фінансових послуг, на фізичну особу, яка у будь-якому статусі не наділена правом надавати фінансові послуги, оскільки такі надаються лише або спеціалізованими установами, якими є банки, або іншими установами, які мають право на здійснення фінансових операцій та внесені до реєстру фінансових установ.
Оскільки відступлення права вимоги за кредитним договором на користь фізичної особи суперечить положенням частини 3 статті 512 та статті 1054 ЦК України, то ТОВ «ФК «Укрфінанс Груп» не могло відступити права вимоги на користь ОСОБА_2 .
Ураховуючи те, що відступлення прав за іпотечним договором могло бути вчинене лише за умови одночасного здійснення відступлення права вимоги за основним зобов'язанням (кредитним договором), а таке відступлення на користь ОСОБА_2 було неможливим, тому відступати право за договором іпотеки ТОВ «ФК «Укрфінанс Груп» також не мало права.
Положеннями статті 7 Закону України «Про іпотеку» передбачено, що за рахунок предмета іпотеки іпотекодержатель має право задовольнити свою вимогу за основним зобов'язанням у повному обсязі або в частині, встановленій іпотечним договором, що визначена на час виконання цієї вимоги, включаючи сплату процентів, неустойки, основної суми боргу та будь-якого збільшення цієї суми, яке було прямо передбачене умовами договору, що обумовлює основне зобов'язання.
Отже, до ОСОБА_2 не могло перейти право вимоги ні за кредитним договором, ні за договором іпотеки, тому підстав для державної реєстрації за ним права власності на предмет іпотеки також не було. Так само, як і не було у нього достатнього обсягу повноважень (права власності) для передання спірного майна в іпотеку на забезпечення виконання зобов'язань за укладеним між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 договором позики від 17 березня 2020 року.
Крім того, звернення стягнення на іпотечне майно, а саме на спірну квартиру, яка належить на праві власності ОСОБА_1 та використовувалася ним як місце постійного проживання, вчинене в період дії заборони, передбаченої Законом України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті».
Доводи касаційних скарг про те, що спірна квартира не використовується позивачам як місце постійного проживання не заслуговують на увагу, оскільки такі зводяться до переоцінки доказів у справі, тоді як суд касаційної інстанції є судом права, а не факту і згідно з вимогами процесуального закону не здійснює переоцінки доказів у зв'язку з тим, що це знаходиться поза межами його повноважень.
Судами попередніх інстанцій установлено, що згідно з довідки про зареєстроване місце проживання від 02 березня 2020 року ОСОБА_1 зареєстрований у спірній квартирі АДРЕСА_1 , яка використовується ним як постійне місце проживання, а іншого житла, яке належить йому на праві власності, він немає. Відповідачами вказаної обставини належними та допустимими доказами не спростовано.
Ураховуючи викладене, суди, встановивши фактичні обставини у справі, від яких залежить правильне вирішення спору, вірно застосувавши норми матеріального права, дійшли обґрунтованого висновку про те, що позовна вимога ОСОБА_1 щодо витребування спірної квартири з володіння кінцевого набувача на користь дійсного власника є обґрунтованою та такою, що підлягає задоволенню і такий спосіб захисту порушених прав є ефективним.
При цьому, судами попередніх інстанцій здійснено аналіз справедливого балансу інтересів сторін та пропорційності між метою, досягнення якої передбачається, і засобами, які використовуються для її досягнення, пославшись на прецедентну практику ЄСПЛ щодо застосування статті 1 Першого протоколу до Конвенції та статті 8 Конвенції.
Посилання касаційних скарг на те, що суд першої інстанції не мав правих підстав для задоволення заяви позивача про одночасну зміну предмету та підстав позову від 10 серпня 2020 року є безпідставними, оскільки, як вірно зазначив апеляційний суд, позивач у вказаній заяві змінив лише одну позовну вимогу на іншу, доповнивши позов новими обставинами, при збережені первісних обставин, що не свідчить про одночасну зміну підстав та предмету позову.
Отже, оскаржувані судові рішення судів попередніх інстанцій є законними та обґрунтованими, а доводи касаційних скарг вказаних висновків не спростовують.
Інші доводи, наведені у касаційних скаргах, були предметом дослідження у судах попередніх інстанцій із наданням відповідної правової оцінки всім фактичним обставинам справи, яка ґрунтується на вимогах законодавства. Крім того, переважна більшість цих доводів в основному зводяться до переоцінки доказів, що знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції.
Висновки судів першої та апеляційної інстанцій не суперечать висновкам Верховного Суду, на які містяться посилання у касаційних скаргах.
Порушень судом норм процесуального права, які призвели б до неправильного вирішення справи суд касаційної інстанції не встановив. При цьому, не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань (частина друга статті 410 ЦПК України).
Відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційні скарги без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін, оскільки доводи касаційних скарг висновків суду не спростовують.
Щодо судових витрат
Частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України передбачено, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
Оскільки касаційні скарги залишено без задоволення, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з розглядом справи у судах першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.
Керуючись статтями 400, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
Касаційні скарги ОСОБА_3 та представника ОСОБА_2 - ОСОБА_4 залишити без задоволення.
Рішення Богунського районного суду м. Житомира від 29 липня 2024 року та постанову Житомирського апеляційного суду від 26 травня 2025 року залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Головуючий Д. Д. Луспеник
Судді: І. Ю. Гулейков
Б. І. Гулько
Г. В. Коломієць
Р. А. Лідовець