29 жовтня 2025 року
м. Київ
справа № 369/16696/20
провадження № 61-5746св24
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Крата В. І.,
суддів: Гудими Д. А., Дундар І. О. (суддя-доповідач), Краснощокова Є. В., Пархоменка П. І.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідач - ОСОБА_2 ,
розглянув у порядку письмового провадження касаційні скарги ОСОБА_2 , які подані представником ОСОБА_3 , на постанову Київського апеляційного суду від 27 лютого 2024 року у складі колегії суддів: Борисової О. В., Левенця Б. Б., Ратнікової В. М., та на додаткову постанову Київського апеляційного суду від 09 липня 2024 року у складі колегії суддів: Борисової О. В., Левенця Б. Б., Ратнікової В. М.,
Історія справи
Короткий зміст позовних вимог
У грудні 2020 року ОСОБА_1 звернувся з позовом до ОСОБА_2 про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину та стягнення грошових коштів.
Позов мотивований тим, що 03 грудня 2019 року між ОСОБА_1 , громадянином Великобританії та ОСОБА_2 , був укладений усно договір доручення, на виконання якого позивач видав письмову довіреність, якою уповноважив відповідача за належні йому грошові кошти організувати бізнес, а саме: салон краси в місті Києві з розподілом прибутку навпіл між ним та ОСОБА_2 та придбати квартиру на ім'я позивача для його проживання під час візитів до м. Києва.
На виконання договору доручення, він здійснив 39 платежів зі свого рахунку у Великобританії на рахунок ОСОБА_2 у АТ «Перший Український міжнародний банк» (далі - АТ «ПУМБ») на загальну суму 84 156,60 фунтів стерлінгів, що відповідно до офіційного курсу гривні до фунта стерлінга станом на 24 грудня 2020 року становить 3 210 793,10 грн.
Відповідач запевнила його, що для більш швидкого проходження фінансового моніторингу з боку банку краще вказати, що ці кошти є подарунком.
При проходженні фінансового моніторингу перерахування грошових коштів на рахунок ОСОБА_2 в серпні 2020 року у банку виникли питання щодо призначення цих коштів, а тому він надав банку свої пояснення від 17 серпня 2020 року, в яких зазначив, що на ці кошти він планує купити собі квартиру в місті Києві та започаткувати бізнес (відкрити салон краси).
ОСОБА_2 отримала грошові кошти та прийняла їх, чим підтвердила свою згоду на виконання доручення позивача. Конклюдентні дії ОСОБА_2 свідчать про підтвердження нею угоди.
17 грудня 2019 року ОСОБА_2 зареєструвалась як фізична особа-підприємець з видом діяльності «надання послуг перукарнями та салонами краси» (КВЕД 96.02).
За словами відповідача, вона орендувала салон краси для здійснення підприємницької діяльності та купила обладнання для салону краси.
Після започаткування бізнесу він постійно питав у ОСОБА_2 про прибуток, який вони домовились розподілити навпіл, на що остання казала, що для отримання прибутку треба час.
В травні 2020 року ОСОБА_2 повідомила позивачу, що бізнес збитковий, тому вона продала обладнання, клієнтську базу та право оренди салону іншій особі за 2 500 дол. США. Вказані грошові кошти відповідач не повернула, а запевнила, що вони підуть на купівлю квартири на його ім'я.
Після отримання грошових коштів ОСОБА_2 придбала квартиру та зареєструвала її на своє ім'я, що підтверджується витягом з реєстру нерухомого майна.
Позивач припускав, що ОСОБА_2 була обізнана про неможливість купівлі квартири за довіреністю, яка не посвідчена нотаріально, та з самого початку планувала привласнити собі грошові кошти та не виконувати доручення позивача.
Шевченківським УП ГУ НП у місті Києві відкрито кримінальне провадження № 12020105100002696 за статтею 190 КК України за його заявою щодо шахрайства з боку ОСОБА_2 .
Зі змісту статей 244, 245, 657 ЦК України випливає, що довіреність, видана ним, мала бути нотаріально посвідченою, оскільки він уповноважує ОСОБА_2 на придбання нерухомого майна (квартири).
Позивач вважає, що договір доручення є нікчемним та до нього мають застосовуватися наслідки його недійсності, що зумовлює проведення відповідних дій, спрямованих на відновлення його порушеного права.
Позивач просив:
застосувати наслідки недійсності нікчемного правочину шляхом повернення йому грошових коштів, отриманих ОСОБА_2 на виконання нікчемного правочину;
стягнути з відповідача на його користь грошові кошти у розмірі 84 156,60 фунтів стерлінгів.
Короткий зміст рішення суду першої інстанції
Рішенням Києво-Святошинського районного суду Київської області від 07 червня 2023 року у складі судді Ковальчук Л. М. відмовлено у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину та стягнення грошових коштів.
Рішення суду мотивоване тим, що позивач за власним волевиявленням, що відповідало його внутрішній волі, перераховував ОСОБА_2 в дар кошти. Позивач, як на підставу заявлених позовних вимог посилався на те, що ОСОБА_2 за усним договором доручення одержувала від нього кошти. Проте, ним не надано доказів на підтвердження того, що між сторонами існували договірні відносини за усним договором доручення, виконання сторонами умов цього договору доручення та недодержання сторонами вимог закону при його укладанні. Додана до позовної заяви довіреність позивача від 03 грудня 2019 року, не є доказом наявності усного договору доручення, який за переконанням позивача, був укладений 03 грудня 2019 року. Інших доказів на підтвердження існування договору доручення та його нікчемності позивачем не надано.
Короткий зміст оскаржених судових рішень суду апеляційної інстанції
Постановою Київського апеляційного суду від 27 лютого 2024 року апеляційну скаргу представника позивача ОСОБА_1 - ОСОБА_4 задоволено частково.
Рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 07 червня 2023 року скасовано та ухвалено нове судове рішення.
Позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину та стягнення грошових коштів задоволено частково.
Стягнено з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 грошові кошти у розмірі 84 156,60 фунтів стерлінгів.
Стягнено з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 витрати по сплаті судового збору у розмірі 26 275 грн.
Постанова апеляційного суду мотивована тим, що:
сума спірних грошових коштів перевищує п'ятидесятикратний розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, а відтак договір дарування такої суми грошей має укладатись у письмовій формі із нотаріальним посвідченням. Сторони не укладали договір дарування у встановленій законом формі, таким чином грошові кошти були отримані відповідачем без достатньої правової підстави, а тому не є дарунком в розумінні положень статті 717 ЦК України;
відповідно до переписки між сторонами, зміст якої сторони не оспорюють, позивачем перераховувалися кошти відповідачу з метою отримання ним в подальшому прибутку від діяльності салону краси та з метою придбання квартири для проживання позивача під час перебування в м. Києві. ОСОБА_2 не заперечувала, що отримані нею від позивача кошти були витрачені на організацію бізнесу - салону краси та придбання квартири, та в подальшому визнавала необхідність повернення позивачу його частини грошей за салон. А також зазначала, що вона кошти буде повертати частинами. Вказане підтверджене даними переписки з месенджер «Viber». Відповідач продала обладнання та право оренди салону краси іншій особі, кошти від продажу позивачу не повернула. Також за кошти позивача придбала квартиру та оформила її на своє ім'я;
позивачем не надано доказів того, що довіреність була видана довіреній особі - ОСОБА_2 та доказів направлення відповідачу довіреності від 03 грудня 2019 року. А відтак, позивачем не було здійснено дій на укладення договору доручення відповідно до статей 1000, 1005, 1007 ЦК України;
оскільки матеріали справи не містять доказів на підтвердження того, що між сторонами був укладений договір доручення, а також інші договори, в тому числі про спільну діяльність, апеляційний суд вважав, що правовідносини між сторонами не є договірними, тому заявлені позовні вимоги повинні вирішуватися відповідно до статті 1212 ЦК України, для виникнення зобов'язання за частиною третьою якої важливим є сам факт безпідставного набуття або збереження, а не конкретна підстава, за якою це відбулося.
Додатковою постановою Київського апеляційного суду від 09 липня 2024 року заяву представника позивача ОСОБА_1 - ОСОБА_4 про ухвалення додаткового рішення задоволено частково.
Стягнено з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 судові витрати на правову допомогу, понесені в суді першої інстанції в розмірі 20 000 грн.
Додаткова постанова апеляційного суду мотивована тим, що:
17 квітня 2024 року представник позивача ОСОБА_1 - ОСОБА_4 через підсистему «Електронний суд» подала до Київського апеляційного суду заяву про ухвалення додаткового рішення, в якій просила стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 витрати на правничу допомогу, понесені в суді першої інстанції в розмірі 85 800 грн. Вказувала, що суд апеляційної інстанції приймаючи постанову від 27 лютого 2024 року не вирішив питання щодо стягнення витрат на правову допомогу. Заяву про ухвалення додаткового рішення представником позивача направлено до Київського апеляційного суду 17 квітня 2024 року, отже останньою були дотримані вимоги частини першої статті 134 та частини восьмої статті 141 ЦПК України;
у відзиві на позовну заяву, який подано до суду першої інстанції, представник відповідача заперечував проти стягнення витрат на правничу допомогу в розмірі 85 800 грн, посилаючись на те, що вони є безпідставними, завищеними та необґрунтованими;
аналіз матеріалів справи свідчить, що позивач у позовній заяві просив стягнути з відповідача витрати на правову допомогу у розмірі 85 800 грн;
на підтвердження понесених витрат на професійну правничу допомогу та їх відшкодування представником позивача до позовної заяви було надано копії: договору про надання правової допомоги від 27 листопада 2020 року № 12/11-2020, укладеного між ОСОБА_1 та АО «Кодекс Україна»; акта наданих послуг № 1 від 17 грудня 2020 року; розрахунку витрат на професійну правничу допомогу від 14 грудня 2020 року за договором від 27 листопада 2020 року № 12/11-2020; квитанції від 23 грудня 2020 року на суму 85 800 грн;
відповідно до пункту 4.1 договору про надання правової допомоги від 27 листопада 2020 року № 12/11-2020 сторони погодили, що вартість послуг (гонорар) за надання правової допомоги щодо представництва інтересів в суді першої інстанції за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 становить 3 000 дол. США. Відповідно до розрахунку витрат на професійну правничу допомогу надані наступні послуги: надання усної консультації клієнту - 3 год, 9 000 грн; дослідження наданих доказів - 5 год, 10 000 грн; аналіз судової практики стосовно предмету спору - 3 год, 6 000 грн; формування правової позиції по справі - 3 год, 6 000 грн; складання та подання 5 адвокатських запитів - 5 год, 10 000 грн; складання проекту позовної заяви - 9 год, 18 000 грн; складання проекту заяви про забезпечення позову - 4 год, 8 000 грн; складання проекту заяви про витребування доказів - 3 год, 6 000 грн; виготовлення завірених копій документів - 2 год, 800 грн; участь у судових засіданнях - 4 год, 12 000 грн, що разом становить 85 800 грн, що еквівалентно 3 000 дол. США;
колегія суддів вважала, що зазначений представником позивача розмір витрат на професійну правничу допомогу - 85 800 грн є завищеним, неспівмірним з огляду на розумну необхідність витрат для цієї справи, що суперечить принципу розподілу судових витрат. Тому, взявши до уваги заперечення відповідача щодо неспівмірності витрат на правничу допомогу, складність справи, обсяг та час необхідний для виконання адвокатом, який надавав професійну правничу допомогу позивачу ОСОБА_1 в суді першої інстанції, обсяг фактично виконаної адвокатом роботи, колегія суддів дійшла висновку про доведеність понесених позивачем витрат на професійну правничу допомогу у розмірі 20 000 грн, які відповідають критерію реальності таких витрат, розумності їхнього розміру та є пропорційними до предмета спору.
Короткий зміст вимог та доводів касаційних скарг
У квітні 2024 року ОСОБА_2 через представника ОСОБА_3 подала касаційну скаргу, в якій просить постанову Київського апеляційного суду від 27 лютого 2024 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
Касаційна скарга мотивована тим, що:
апеляційний суд залишив поза увагою, що позивач регулярно на протязі 2019-2020 років передавав (39 разів) відповідачу безоплатно у власність кошти (валютні цінності), а вона їх приймала у свою власність та розпоряджалася ними на власний розсуд. Сторони усно, досягали згоди з усіх істотних умов такого договору та повністю виконували умови цих договорів про дарування валютних цінностей. Вказані договори недійсними у цій справі не визнавались. Однак, суд апеляційної інстанції визначив, що сторонами не укладався договір про дарування валютних цінностей, оскільки такий договір у письмовій формі відсутній в матеріалах справи, незважаючи на його повне виконання сторонами. Отже, переглядаючи справу суд апеляційної інстанції не врахував висновків, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17 (пункт 76), відповідно до якого не можна вважати неукладеним договір після ного повного чи часткового виконання сторонами, та у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 10 квітня 2019 року у справі № 390/34/17 відповідно до якого договір є укладеним. якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору;
апеляційний суд не врахував, висновок, викладений у постанові Верховного Суду від 13 січня 2021 року у справі № 539/3403/17, згідно з яким у разі, коли поведінка набувача, потерпілого, інших осіб або подія утворюють правову підставу для набуття (збереження) майна, стаття 1212 ЦК України може бути застосована тільки після того, якщо така правова підстава в установленому порядку скасована, визнана недійсною, змінена, припинена, або була відсутня взагалі. Вказує, що набула кошти у власність на достатньо правовій підставі, в не заборонений цивільним законодавством спосіб, а саме, на підставі 39 усних договорів про дарування валютних цінностей;
суд апеляційної інстанції самостійно визначив, що позовні вимоги повинні вирішуватись відповідно до статті 1212 ЦК України (кондикція), оскільки спірні правовідносини не є договірними. Проте, у цій справі предметом позову є реституція, у справі було використано спосіб захисту порушеного права, передбачений для кондикції, а не для реституції. Застосування в апеляційному розгляді принципу «суд знає закони» призвело до зміни предмета позову та обраного позивачем способу захисту. Така перекваліфікація спірних правовідносин стала підставою для скасування рішення суд першої інстанції та ухвалення нового рішення у цій справі. Разом з тим, під час апеляційного розгляду справи жодна зі сторін не надавала пояснень з приводу перекваліфікації спірних правовідносин за статтею 1212 ЦК України. Вважає, що суд апеляційної інстанцій вийшов за межі позовних вимог застосовуючи принцип «суд знає закони»;
регулярність, періодичність та розмір перерахованих коштів згідно зазначених переказів позивача вказує на те, що ці перекази не помилкове перерахування, а свідоме стійке волевиявлення позивача на переказ коштів відповідачу, які здійснювались по мірі їх необхідності, оскільки відбувались від одного до дев'яти платежів щомісяця на протязі майже року у переважній більшості у не фіксованих розмірах та без прив'язки до певної дати. Здійснюючи такі перекази коштів позивач чітко та недвозначно визначав мету перерахування коштів, справедливо розраховуючи на їх неповернення. В такому випадку, поведінка позивача є суперечливою, оскільки вільно і без помилки позивач спочатку погоджувався на настання невигідних для себе наслідків від зазначених 39 переказів, а потім вимагає повернення перерахованих ним коштів як безпідставно набутих;
суд апеляційної інстанції залишив поза увагою, що на підтвердження існування між сторонами договірних відносин за усним договором доручення та його нікчемності, позивач посилався па складену ним довіреність від 03 грудня 2019 року (пункт 9 додатків позовної заяви) на ім'я відповідача, а також на електронний лист від 17 серпня 2020 року (пункт 11 додатків позовної заяви) направлений ним на електронну адресу банку ПУМБ. Однак, довіреність позивача в дійсності не була саме тією довіреністю, як того вимагають вимоги статей 202, 203, 209, 237, 244, 245, 1000, 1003 ЦК України, та була навмисно створена (підроблена) позивачем виключно для обґрунтування своєї правової позиції, оскільки її зміст не відповідав встановленій законом формі довіреності, та оригінал такої довіреності взагалі був відсутній і не надавався суду першої інстанції для огляду. Також, навмисно створеним (підробленим) позивачем був електронний лист від 17 серпня 2020 року, доданий до позовної заяви, оскільки зміст цього листа не відповідав змісту іншого такого ж електронного листа позивача від 17 серпня 2020 року, направленого ним на електронну адресу ПУМБ, який було витребувано у банку згідно ухвали суду першої інстанції від 29 березня 2021 року. Суд першої інстанції не брав до уваги зазначені документи позивача та фактично їх визнав неналежними та недопустимими доказами у справі. Суд апеляційної інстанції виходив з електронного листа від 17 серпня 2020 року, який, на його думку, був доказом у цій справі, незважаючи на те, що суд першої інстанції цей документ фактично визнав неналежним та недопустимим доказами у справі і така позиція залишилась неспростованою судом апеляційної інстанції;
зміст особистих відносин, у яких перебували сторони, доводить, що позивач утримував відповідача та її родину за свій рахунок, а отже, 39 платежів позивача надавалися відповідачу як засіб для існування, що підтверджується текстовими повідомленнями сторін у месенджері «Viber».
У серпні 2024 року ОСОБА_2 через представника ОСОБА_3 подала касаційну скаргу, в якій просить додаткову постанову Київського апеляційного суду від 09 липня 2024 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
Касаційна скарга мотивована тим, що:
апеляційним судом не враховано, що ОСОБА_1 звертався з позовом про реституцію. Під час апеляційного перегляду справи, через неправильну юридичну кваліфікацію стороною позивача спірних правовідносин, суд апеляційної інстанції самостійно застосував кондикцію - правовий механізм захисту права власності, установлений статтею 1212 ЦК України. Відповідно витрати на правничу допомогу надавались у справі про реституцію. Тобто, в дійсності, позивачем не надавалися у суді першої інстанції докази (документи), що підтверджували понесення ним витрат на правничу допомогу під час розгляду цієї справи у суді першої інстанції. До закінчення судових дебатів та протягом п'яти днів після ухвалення судом першої інстанції рішення, позивачем не подавалися докази (документи), що підтверджують понесені ним витрати на правничу допомогу під час розгляду справи про кондикцію у суді першої інстанції.
суд апеляційної інстанції залишив поза увагою, що у документах про надання позивачу правничої допомоги не повідомляється конкретно, у якій саме справі або у яких саме спірних правовідносинах, позивачу надавалася така допомога. Будь-які посилання на конкретний позов про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину та стягнення грошових коштів до ОСОБА_2 або на справу № 369/16696/20 відсутні, що в свою чергу, вказує на те, що ці документи не підтверджують факт надання позивачу правничої допомоги у цій справі у суді першої інстанції.
Позиція інших учасників справи
У липні 2024 року ОСОБА_1 через представника ОСОБА_4 подав відзив на касаційну скаргу ОСОБА_2 на постанову Київського апеляційного суду від 27 лютого 2024 року, в якому просить касаційну скаргу залишити без задоволення, оскаржене судове рішення без змін.
Відзив на касаційну скаргу обґрунтований тим, що позивачем перераховувалися кошти відповідачу з метою отримання ним в подальшому прибутків від діяльності салону краси та з метою придбання квартири для проживання позивача під час перебування в м. Києві. Договір дарування не укладався між сторонами. З приводу зазначення в платіжних документах у призначенні платежу «подарунок», вказує, що у постанові Верховного Суду від 09 серпня 2023 року по справі № 755/16831/19 фактично було зроблено висновок про неможливість підтвердження укладання будь-якого договору лише вказівкою на призначення платежу при перерахунків коштів. Судом апеляційної інстанції правильно вирішено питання щодо відсутності між сторонами договірних зобов'язань з приводу дарування валютних цінностей, і саме тому застосовано положення статті 1212 ЦК України. Предметом позову є стягнення з відповідача грошових коштів, направлених їй позивачем. Судом апеляційної інстанції було застосовано положення статті 1212 ЦК України у зв'язку з неправильною юридичною кваліфікацією позивачем спірних правовідносин. Перекваліфікацію позову, зроблену апеляційним судом, не можна пов'язувати з порушенням принципу змагальності та рівності сторін, оскільки така відбулася після повного і всебічного з'ясування апеляційним судом обставин справи, а також правових позицій як позивача так і відповідача щодо спірних правовідносин. Перекваліфікація позову не може розумітися як вихід за межі позовних вимог. Поведінка позивача не може вважатися суперечливою з огляду на наступне: позивач вважав, що між сторонами 03 грудня 2019 року був укладений договір доручення; саме на виконання вказаного договору доручення позивач і перераховував кошти відповідачці; позивач в силу відсутності в нього юридичної освіти та незнання українських законів не міг знати, що укладання усного договору доручення з приводу правовідносин щодо купівлі йому квартири та інвестування в бізнес фактично неможливо, а такий договір з самого початку його укладання є нікчемним. Сама по собі добровільність передання грошових коштів від позивача відповідачу не створює правову підставу отримання таких коштів та відповідно не виключає застосування положень статті 1212 ЦК України. Відповідач сама свідомо бажала повернути вказані кошти, що підтверджується перепискою в «Viber». При цьому сторона відповідача протягом розгляду справи не подавала заяву про те, що певний доказ є підробленим або викликає сумнів. Матеріали справи (листування між сторонами у мобільному додатку «Viber» де відповідач підтверджує, що отримані нею кошти не є подарунком, листування з директором Європейської Бізнес Асоціації з приводу сприяння розблокуванню грошових коштів, листування між сторонами, де відповідач сама висловлює бажання повернути кошти позивачеві) спростовують твердження відповідача щодо наявності договору дарування між сторонами. Відповідач з самого початку вводила його в оману та діяла недобросовісно. На думку позивача, з самого початку позивач планувала привласнити собі грошові кошти, але старанно це приховувала. Саме поведінка відповідача є недобросовісною та суперечливою по відношенню до позивача. Відповідачем не надано суду належних та допустимих доказів на укладання договору дарування. Правові позиції, наведені відповідачем, не можуть застосовуватися до правовідносин, які виникли між сторонами.
У жовтні 2024 року ОСОБА_1 через представника ОСОБА_5 подав відзив на касаційну скаргу ОСОБА_2 на додаткову постанову Київського апеляційного суду від 09 липня 2024 року, в якому просить касаційну скаргу залишити без задоволення, оскаржене судове рішення без змін.
Відзив на касаційну скаргу обґрунтований тим, що суд розглядав справу по суті, незалежно від того, який правовий механізм було застосовано, у зв'язку з чим було задоволено позовну заяву ОСОБА_1 . Зазначаючи, що судом апеляційної інстанції було самостійно застосовано положення статті 1212 ЦК України (кондикцію) замість реституції, відповідач помилково вважає, що внаслідок цього відбулася зміна предмета позову і як наслідок це позбавляє позивача права на відшкодування витрат на правову допомогу. Вказує, що відповідно до пункту 1.2 договору про надання правої допомоги № 12/11-2020 від 27 листопада 2020 року «замовник доручає, а виконавець зобов'язується надати правову допомогу щодо представництва інтересів у судовій справі за позовом клієнта до ОСОБА_2 » Відповідачем не надано разом з касаційною скаргою та/або разом з відзивом на заяву про ухвалення додаткового рішення докази, які б підтверджували існування іншої судової справи між позивачем та відповідачем. Суд апеляційної інстанції чітко встановив, що позивачем було надано вищезазначені докази до закінчення судових дебатів у справі, тобто у строк, який визначений у частині восьмій статті 141 ЦПК України.
Рух справи
Ухвалою Верховного Суду від 26 квітня 2024 року касаційну скаргу ОСОБА_2 на постанову Київського апеляційного суду від 27 лютого 2024 року залишено без руху, встановлено строк для усунення недоліків.
Ухвалою Верховного Суду від 10 червня 2024 року поновлено ОСОБА_2 строк на касаційне оскарження постанови Київського апеляційного суду від 27 лютого 2024 року. Відкрито касаційне провадження у справі, витребувано з суду першої інстанції справу. Задоволено клопотання ОСОБА_2 про зупинення виконання постанови Київського апеляційного суду від 27 лютого 2024 року. Зупинено виконання постанови Київського апеляційного суду від 27 лютого 2024 року до закінчення її перегляду у касаційному порядку.
Ухвалою Верховного Суду від 15 серпня 2024 року касаційну скаргу ОСОБА_2 на додаткову постанову Київського апеляційного суду від 09 липня 2024 року залишено без руху, встановлено строк для усунення недоліків.
Ухвалою Верховного Суду від 04 вересня 2024 року відкрито касаційне провадження у справі за касаційною скаргою ОСОБА_2 на додаткову постанову Київського апеляційного суду від 09 липня 2024 року.
У вересні 2024 року справа № 369/16696/20 надійшла до Верховного Суду.
Ухвалою Верховного Суду від 02 вересня 2025 року у задоволенні клопотань ОСОБА_1 , які подані представниками ОСОБА_4 та ОСОБА_5 , про виклик представників сторін у судове засідання відмовлено, справу призначено до судового розгляду.
Межі та підстави касаційного перегляду
Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).
В ухвалі про відкриття касаційного провадження зазначаються підстава (підстави) відкриття касаційного провадження (частина восьма статті 394 ЦПК України).
В ухвалі Верховного Суду від 10 червня 2024 року зазначено, що касаційна скарга містить передбачені частиною другою статті 389 ЦПК України підстави для відкриття касаційного провадження (суд апеляційної інстанції в оскарженому судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17, від 10 квітня 2019 року у справі № 390/34/17, від 12 серпня 2021 року у справі № 910/17567/19, від 13 січня 2021 року у справі № 539/3403/17, від 04 грудня 2019 року у справі № 917/1739/17, від 12 червня 2019 року у справі № 917/1739/17, від 04 серпня 2021 року у справі № 185/446/18, від 10 квітня 2019 року у справі № 463/5896/14-ц, від 02 листопада 2022 року у справі № 685/1008/20, від 15 червня 2021 року у справі № 904/5726/19, від 19 січня 2022 року у справі № 202/2965/21, від 26 квітня 2023 року у справі № 439/1683/18 та у постановах Верховного Суду України від 02 березня 2016 року у справі № 6-3090цс15, від 25 жовтня 2017 року у справі № 3-905цс17 та судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частиною третьою статті 411 ЦПК України).
В ухвалі Верховного Суду від 04 вересня 2024 року зазначено, що касаційна скарга містить передбачені частиною другою статті 389 ЦПК України підстави для відкриття касаційного провадження (суд апеляційної інстанції в оскарженому судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду від 19 лютого 2020 року у справі № 755/9215/15-ц, від 27 червня 2018 року у справі № 826/1216/16, від 20 жовтня 2021 року у справі № 757/29103/20-ц, від 19 лютого 2020 року у справі № 755/9215/15-ц, від 15 вересня 2021 року у справі № 161/7163/20 та у постанові Верховного Суду України від 02 березня 2016 року у справі № 6-3090цс15 та судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частини третьою статті 411 ЦПК України).
Фактичні обставини
Суди встановили, що 17 грудня 2019 року ОСОБА_2 зареєструвалась як фізична особа-підприємець з видом діяльності «надання послуг перукарнями та салонами краси» (КВЕД 96.02).
ОСОБА_1 здійснив 39 платежів зі свого рахунку у Великобританії на рахунок ОСОБА_2 у АТ «ПУМБ» на загальну суму 84 156,60 фунтів стерлінгів, а саме: 10 грудня 2019 року перераховано 4 692,56 фунтів стерлінгів; 11 грудня 2019 року перераховано 2 754,35 фунтів стерлінгів; 13 грудня 2019 року перераховано 1 575,00 фунтів стерлінгів; 23 грудня 2019 року перераховано 1 190,00 фунтів стерлінгів; 27 грудня 2019 року перераховано 1529,69 фунтів стерлінгів; 10 січня 2020 року перераховано 400,00 фунтів стерлінгів; 16 січня 2020 року перераховано 400,00 фунтів стерлінгів; 21 січня 2020 року перераховано 1 000,00 фунтів стерлінгів; 29 січня 2020 року перераховано 790,00 фунтів стерлінгів; 04 лютого 2020 року перераховано 800,00 фунтів стерлінгів; 20 лютого 2020 року перераховано 400,00 фунтів стерлінгів; 27 лютого 2020 року перераховано 1000,00 фунтів стерлінгів; 03 березня 2020 року перераховано 1 000,00 фунтів стерлінгів; 12 березня 2020 року перераховано 1 000,00 фунтів стерлінгів; 27 березня 2020 року перераховано 750,00 фунтів стерлінгів; 15 квітня 2020 року перераховано 500,00 фунтів стерлінгів; 21 квітня 2020 року перераховано 500,00 фунтів стерлінгів; 29 квітня 2020 року перераховано 1 000,00 фунтів стерлінгів; 13 травня 2020 року перераховано 2 000,00 фунтів стерлінгів; 03 червня 2020 року перераховано 625,00 фунтів стерлінгів; 18 червня 2020 року перераховано 700,00 фунтів стерлінгів; 22 червня 2020 року перераховано 750,00 фунтів стерлінгів; 30 червня 2020 року перераховано 500,00 фунтів стерлінгів; 23 липня 2020 року перераховано 850,00 фунтів стерлінгів; 27 липня 2020 року перераховано 1 200,00 фунтів стерлінгів; 30 липня 2020 року перераховано 5 000,00 фунтів стерлінгів; 03 серпня 2020 року перераховано 5 000,00 фунтів стерлінгів; 04 серпня 2020 року перераховано 5 000,00 фунтів стерлінгів; 05 серпня 2020 року перераховано 5 000,00 фунтів стерлінгів; 07 серпня 2020 року перераховано 5 000,00 фунтів стерлінгів; 11 серпня 2020 року перераховано 5 000,00 фунтів стерлінгів; 12 серпня 2020 року перераховано 5 000,00 фунтів стерлінгів; 13 серпня 2020 року перераховано 5 000,00 фунтів стерлінгів; 14 серпня 2020 року перераховано 5 000,00 фунтів стерлінгів; 17 серпня 2020 року перераховано 4 000,00 фунтів стерлінгів; 02 вересня 2020 року перераховано 3 000,00 фунтів стерлінгів; 10 вересня 2020 року перераховано 2 000,00 фунтів стерлінгів; 29 вересня 2020 року перераховано 1 500,00 фунтів стерлінгів; 19 жовтня 2020 року перераховано 750,00 фунтів стерлінгів.
У призначенні платежу у платіжних дорученнях вказано «дарунок».
Відповідно до електронного листа від 17 серпня 2020 року адресату АТ «Перший Український міжнародний банк», заначено, що позивач продав свій британський бізнес 01 травня 2020 року та на отримані кошти хоче купити квартиру, яка буде використовуватися для проживання та салон для бізнесу. Бізнесом буде управляти його помічник ОСОБА_6 . На ці гроші вона купить квартиру та меблі. Коли він буде приїжджати в Україну, у нього буде місце, де він буде проживати та проводити свої ділові візити.
На виконання ухвали Києво-Святошинського районного суду Київської області від 29 березня 2021 року АТ «Перший Український міжнародний банк» надав інформацію щодо сум і дат перерахування грошових коштів ОСОБА_1 на рахунок ОСОБА_2 у період з 11 грудня 2019 року по 24 листопада 2020 року та електронний лист від 17 серпня 2020 року, в якому ОСОБА_7 просив посприяти у вивільненні коштів, які він направляє на купівлю квартири для ОСОБА_2 . Також, повідомляє, що знає ОСОБА_2 , вона його подруга, і вони планують жити разом, коли зможуть після пандемії Ковіда -19, що квартира призначена для неї та її сина, щоб жити в ній, та для нього, щоб залишатися, коли він відвідує Україну, це подарунок.
01 вересня 2020 року ОСОБА_2 звернулась до АТ «Перший Український міжнародний банк» з пояснювальною запискою для проходження фінансового моніторингу щодо отримання коштів, у якій повідомила, що одержала на свій рахунок грошовий переказ SWIFT від позивача у розмірі 45 000,00 фунтів стерлінгів, які є засобом для придбання подарунку (квартири).
З наданих відповідачем переписок з позивачем через електронну пошту, месенджер «Viber» вбачається, що між сторонами були близькі відносини.
Відповідно до копій SWIFT повідомлень про зарахування грошових коштів ОСОБА_1 на рахунок ОСОБА_2 , позивач перераховував на користь відповідача кошти у фунтах стерлінгах, у призначенні платежу яких зазначено слово англійською мовою - «GIFT», що в перекладі означає «дарунок».
Згідно інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, ОСОБА_2 з 05 вересня 2020 року є власником квартири за адресою: АДРЕСА_1 .
Апеляційний суд встановив, що відповідно до переписки між сторонами з месенджер «Viber», позивачем перераховувалися кошти відповідачу з метою отримання ним в подальшому прибутків від діяльності салону краси та з метою придбання квартири для проживання позивача під час перебування в м. Києві. ОСОБА_2 не заперечувала, що отримані нею від позивача кошти були витрачені на організацію бізнесу - салону краси та придбання квартири, та в подальшому визнавала необхідність повернення позивачу його частини грошей за салон. А також зазначала, що вона кошти буде повертати частинами.
Позиція Верховного Суду
Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 15, частина перша статті 16 ЦК України).
Для застосування того чи іншого способу захисту, необхідно встановити які ж права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду. При оцінці обраного позивачем способу захисту потрібно враховувати його ефективність, тобто спосіб захисту має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення, та забезпечити поновлення порушеного права.
Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним (стаття 204 ЦК України).
Презумпція правомірності правочину означає те, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що зумовлює набуття, зміну чи припинення породжує, змінює або припиняє цивільних прав та обов'язків, доки ця презумпція не буде спростована. Таким чином, до спростування презумпції правомірності правочину всі права, набуті сторонами за ним, можуть безперешкодно здійснюватися, а створені обов'язки підлягають виконанню. Спростування презумпції правомірності правочину відбувається тоді: коли недійсність правочину прямо встановлена законом (тобто має місце його нікчемність); якщо він визнаний судом недійсним, тобто існує рішення суду, яке набрало законної сили (тобто оспорюваний правочин визнаний судом недійсним).
Право, що підлягає застосуванню до приватноправових відносин з іноземним елементом, визначається згідно з колізійними нормами та іншими положеннями колізійного права цього Закону, інших законів, міжнародних договорів України (частина перша статті 4 Закону України «Про міжнародне приватне право»).
Відповідно до частини першої статті 44 Закону України «Про міжнародне приватне право» у разі відсутності згоди сторін договору про вибір права, що підлягає застосуванню до цього договору, застосовується право відповідно до частин другої і третьої статті 32 цього Закону, при цьому стороною, що повинна здійснити виконання, яке має вирішальне значення для змісту договору, за договором дарування є дарувальник.
У разі відсутності вибору права до змісту правочину застосовується право, яке має найбільш тісний зв'язок із правочином. Якщо інше не передбачено або не випливає з умов, суті правочину або сукупності обставин справи, то правочин більш тісно пов'язаний з правом держави, у якій сторона, що повинна здійснити виконання, яке має вирішальне значення для змісту правочину, має своє місце проживання або місцезнаходження (частини друга та третя статті 32 Закону України «Про міжнародне приватне право»).
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду звертає увагу, що те, які саме приписи законодавства вважав застосовними до спірних правовідносин позивач, і як він їх тлумачив, не є визначальним для вирішення спору. Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що підставами позову є обставини, якими позивач обґрунтував вимоги щодо захисту права, тоді як юридична кваліфікація цих обставин у позовній заяві й інших заявах по суті справи не обмежує суд у виборі норм права для вирішення спору. Незгода суду з наведеним позивачем юридичним обґрунтуванням не є підставою для відмови у позові, оскільки суд згідно з принципом jura novit curia («суд знає закони») під час розгляду справи самостійно дає юридичну кваліфікацію спірним правовідносинам (див. mutatis mutandis постанови Великої Палати Верховного Суду від 12 червня 2019 року у справі № 487/10128/14-ц (пункт 83), від 25 червня 2019 року у справі № 924/1473/15, від 26 червня 2019 року у справі № 587/430/16-ц (пункти 49, 50), від 4 вересня 2019 року у справі № 265/6582/16-ц (пункт 44), від 11 вересня 2019 року у справі № 487/10132/14-ц (пункт 101), від 4 грудня 2019 року у справі № 917/1739/17 (пункти 81, 83, 84), від 16 червня 2020 року у справі № 145/2047/16-ц (пункт 8.1), від 8 червня 2021 року у справі № 662/397/15-ц, від 15 червня 2021 року у справі № 916/585/18 (916/1051/20) (пункт 9.52) та у справі № 904/5726/19 (пункти 9.55 - 9.58), від 6 липня 2021 року у справі № 911/2169/20 (пункт 8.19), від 22 вересня 2021 року у справі № 904/2258/20 (пункти 59, 60), від 12 жовтня 2021 року у справі № 910/17324/19 (пункт 32), від 3 жовтня 2023 року у справі № 686/7081/21 (пункт 65)).
Інакше кажучи, вказівка позивачем конкретних приписів для обґрунтування позову не є визначальною для вибору судом тих приписів, які слід застосувати, вирішуючи спір. З'ясувавши під час розгляду справи, які нормативні приписи вказала сторона справи або інший її учасник для обґрунтування вимог чи заперечень, суд самостійно здійснює юридичну кваліфікацію спірних правовідносин і застосовує для ухвалення рішення ті нормативні приписи, предметом регулювання яких є відповідні відносини (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 25 червня 2019 року у справі № 924/1473/15 (пункт 7.43), від 4 грудня 2019 року у справі № 917/1739/17 (пункт 85), від 12 жовтня 2021 року у справі № 910/17324/19 (пункт 33), від 3 жовтня 2023 року у справі № 686/7081/21 (пункт 66)).
При застосуванні права іноземної держави суд чи інший орган встановлює зміст його норм згідно з їх офіційним тлумаченням, практикою застосування і доктриною у відповідній іноземній державі. З метою встановлення змісту норм права іноземної держави суд чи інший орган може звернутися в установленому законом порядку до Міністерства юстиції України чи інших компетентних органів та установ в Україні чи за кордоном або залучити експертів. Особи, які беруть участь у справі, мають право подавати документи, що підтверджують зміст норм права іноземної держави, на які вони посилаються в обґрунтуванні своїх вимог або заперечень, іншим чином сприяти суду чи іншому органу у встановленні змісту цих норм. Якщо зміст норм права іноземної держави в розумні строки не встановлений, незважаючи на вжиті згідно з цією статтею заходи, застосовується право України (стаття 8 Закону України «Про міжнародне приватне право»).
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 листопада 2021 року у справі № 904/2104/19 (провадження № 12-57гс21) зазначено, що: «частиною першою статті 14 Закону № 2709-IV передбачено, що правила цього Закону не обмежують дії імперативних норм права України, що регулюють відповідні відносини, незалежно від права, яке підлягає застосуванню. Для правильного застосування положень частини першої статті 14 Закону № 2709-IV необхідно з'ясувати, які норми права України є імперативними, що зумовлює їх превалювання над іноземним правом, яке застосовується до правовідносин з іноземним елементом за вибором сторін. У доктрині міжнародного приватного права до імперативних норм віднесено виняткові норми матеріального права, які мають настільки особливе значення для забезпечення прав та інтересів учасників приватноправових відносин, що можуть одержувати надімперативний характер у порівнянні з нормами іноземної держави, що були обрані сторонами правовідносин з іноземним елементом за принципом автономії волі в порядку статті 5 Закону № 2709-IV. За змістом статті 9 Регламенту (ЄС) № 593/2008 Європейського Парламенту і Ради «Про право, яке підлягає застосуванню до договірних зобов'язань («Рим I»)» від 17 червня 2008 року при визначенні імперативних норм у міжнародному праві йдеться про норми, дотримання яких визнане настільки важливим для захисту публічних інтересів країни, що стосуються її політичного, соціального або економічного порядку, що вони підлягають застосуванню до будь-якої ситуації, яка потрапляє у сферу їх дії, незалежно від права, що підлягає застосуванню. Відтак в розумінні статті 14 Закону № 2709-IV імперативними нормами є не будь-які норми права України, що прямо визначають правила поведінки та виражаються в категоричних розпорядженнях держави, а такі норми, які регулюють правовідносини, що мають виключне та особливе значення для держави чи суспільства, у зв'язку із чим держава Україна за жодних обставин не допускає підпорядкування таких правовідносин іноземному праву».
Під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин; чи слід позов задовольнити або в позові відмовити та інші (частина перша статті 264 ЦПК України).
У справі, що переглядається:
у позовній заяві позивачем зазначено, що на виконання договору доручення здійснено 39 платежів з рахунку позивача у Великобританії на рахунок ОСОБА_2 у АТ «ПУМБ» на загальну суму 84 156,60 фунтів стерлінгів для організації відповідачем сумісного бізнесу (салону краси) та придбання квартиру на ім'я позивача для його проживання під час візитів до м. Києва. Відповідач запевнила його, що для більш швидкого проходження фінансового моніторингу з боку банку краще вказати, що ці кошти є подарунком. ОСОБА_2 отримала грошові кошти та прийняла їх, чим підтвердила свою згоду на виконання доручення позивача. Проте, в травні 2020 року ОСОБА_2 повідомила позивачу, що бізнес є збитковий та вона продала обладнання, клієнтську базу та право оренди салону іншій особі за 2 500 дол. США. Вказані грошові кошти відповідач не повернула, а запевнила, що вони підуть на купівлю квартири на ім'я позивача. Після отримання грошових коштів ОСОБА_2 придбала квартиру та зареєструвала її на своє ім'я;
суд першої інстанції відмовив у задоволенні позову та вказав, що позивач за власним волевиявленням, що відповідало його внутрішній волі, перераховував ОСОБА_2 в дар кошти. Позивачем не надано доказів на підтвердження того, що між сторонами існували договірні відносини за усним договором доручення, виконання сторонами умов цього договору доручення та недодержання сторонами вимог закону при його укладанні;
суд апеляційної інстанції позов задовольнив та вказав, що сума спірних грошових коштів перевищує п'ятидесятикратний розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, сторонами не укладався договір дарування у встановленій законом формі (не посвідчувався нотаріально), а тому спірні кошти не є дарунком в розумінні положень статті 717 ЦК України. Перепискою між сторонами з месенджера «Viber» підтверджується, що позивачем перераховувалися кошти відповідачу з метою отримання ним в подальшому прибутків від діяльності салону краси та з метою придбання квартири для проживання позивача під час перебування в м. Києві. З огляду на викладене, апеляційний суд стягнув з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 грошові кошти на підставі статті 1212 ЦК України;
аналіз матеріалів справи свідчить, що позивач здійснив 39 платежів зі свого рахунку у Великої Британії;
отже, суди не звернули уваги на те, що:
зазначена справа - це справа з іноземним елементом, оскільки один з учасників правовідносин - позивач є іноземцем, грошові кошти перераховувались з рахунку, відкритого у Великої Брітанії, у призначенні платежу яких зазначено слово англійською мовою - «GIFT»;
при визначенні права у приватноправових відносинах з іноземним елементом, першочергово підлягає з'ясуванню наявність ви відсутність згоди сторін договору про вибір права, що підлягає застосуванню до цього договору;
за таких обставин суди не з'ясували чи була згода сторін про вибір права України, не визначили, право, що підлягає застосуванню до правовідносин з іноземним елементом (України чи Великої Брітанії) та зробили передчасний висновок про застосування права України до спірних правовідносин.
Щодо додаткової постанови апеляційного суду
Додаткове рішення - це акт правосуддя, яким усуваються недоліки судового рішення, пов'язані з порушенням вимог щодо його повноти. Водночас, додаткове рішення не може змінити суті основного рішення або містити в собі висновки про права та обов'язки осіб, які не брали участі у справі, чи вирішувати вимоги, не досліджені в судовому засіданні. У разі скасування рішення у справі, ухвалене додаткове рішення втрачає силу. Тобто додаткове рішення є невід'ємною частиною рішення у справі (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 27 червня 2018 року в справі № 756/4441/17 (провадження № 61-17081св18)).
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 05 липня 2023 року у справі № 904/8884/21 (провадження № 12-39гс22) зазначено, що: «за загальним правилом у судовому рішенні повинні бути розглянуті усі заявлені вимоги, а також вирішені всі інші, зокрема й процесуальні питання. Неповнота чи невизначеність висновків суду щодо заявлених у справі вимог, а також невирішення окремих процесуальних питань, зокрема розподілу судових витрат, є правовою підставою для ухвалення додаткового судового рішення. Тобто додаткове рішення - це акт правосуддя, яким усуваються недоліки судового рішення, пов'язані з порушенням вимог щодо його повноти. Водночас додаткове рішення не може змінити суті основного рішення або містити в собі висновки про права та обов'язки осіб, які не брали участі у справі, чи вирішувати вимоги, не досліджені в судовому засіданні. Тобто додаткове рішення є невід'ємною частиною рішення у справі. У разі скасування рішення у справі ухвалене додаткове рішення втрачає силу. Подібні висновки викладені у постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 23 грудня 2021 року у справі № 925/81/21, від 09 лютого 2022 року у справі № 910/17345/20, від 15 лютого 2023 року у справі № 911/956/17(361/6664/20), від 07 березня 2023 року у справі № 922/3289/21. Оскільки суд касаційної інстанції дійшов висновку про необхідність скасування постанови Центрального апеляційного господарського суду від 27 вересня 2022 року у цій справі, то додаткову постанову Центрального апеляційного господарського суду від 18 жовтня 2022 року також слід скасувати».
З урахуванням того, що постанова Київського апеляційного суду від 27 лютого 2024 року підлягає скасуванню, то і додаткову постанову Київського апеляційного суду від 09 липня 2024 рокутакож слід скасувати.
Висновки за результатами розгляду касаційних скарг
Доводи касаційної скарги дають підстави для висновку, що судові рішення ухвалені без додержання норм матеріального та процесуального права,. Таким чином, касаційну скаргу слід задовольнити частково, судові рішення скасувати, справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.
Щодо зупинення виконання постанови суду апеляційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 10 червня 2024 року зупинено виконання постанови Київського апеляційного суду від 27 лютого 2024 року до закінчення її перегляду у касаційному порядку.
Оскільки постанова Київського апеляційного суду від 27 лютого 2024 року скасована, підстави для поновлення її виконання відсутні.
Керуючись статтями 400, 409, 411, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду
Касаційні скарги ОСОБА_2 , які подані представником ОСОБА_3 , задовольнити частково.
Рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 07 червня 2023 року, постанову Київського апеляційного суду від 27 лютого 2024 року та додаткову постанову Київського апеляційного суду від 09 липня 2024 року скасувати.
Передати справу № 369/16696/20 на новий розгляд до суду першої інстанції.
З моменту ухвалення постанови суду касаційної інстанції рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 07 червня 2023 року, постанова Київського апеляційного суду від 27 лютого 2024 року та додаткова постанову Київського апеляційного суду від 09 липня 2024 року втрачають законну силу.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її ухвалення, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Головуючий В. І. Крат
Судді: Д. А. Гудима
І. О. Дундар
Є. В. Краснощоков
П. І. Пархоменко