1 жовтня 2025 року
м. Київ
справа № 153/2014/24
провадження № 61-11593ск25
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Карпенко С. О. (судді-доповідача), Сердюка В. В., Фаловської І. М., розглянувши касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Вінницького апеляційного суду від 28 серпня 2025 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - Служба у справах дітей Ямпільської міської ради Вінницької області, про встановлення факту, що має юридичне значення,особа, яка не брала участі у справі і подавала апеляційну скаргу, - Військова частина НОМЕР_1 м. Могилів-Подільський Вінницької області,
У листопаді 2024 року ОСОБА_1 звернувся з позовом до ОСОБА_2 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - Служба у справах дітей Ямпільської міської ради Вінницької області, про встановлення факту, що має юридичне значення.
Рішенням Ямпільського районного суду Вінницької області від 12 лютого 2025 року позов задоволено.
Встановлено факт, що має юридичне значення, а саме те, що ОСОБА_1 самостійно виховує та утримує дочку ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , без участі матері ОСОБА_2 .
Не погодившись з рішенням Ямпільського районного суду Вінницької області від 12 лютого 2025 року, особа, яка не брала участі у справі, - Військова частина НОМЕР_1 АДРЕСА_1 оскаржила його в апеляційному порядку.
Постановою Вінницького апеляційного суду від 28 серпня 2025 року апеляційну скаргу Військової частини НОМЕР_1 АДРЕСА_1 задоволено. Скасовано рішення Ямпільського районного суду Вінницької області від 12 лютого 2025 року та ухвалено нове рішення, яким відмовлено у задоволенні позову.
8 вересня 2025 року ОСОБА_1 засобами поштового зв'язку подав до Верховного Суду касаційну скаргу на постанову Вінницького апеляційного суду від 28 серпня 2025 року.
Відповідно до частини третьої статті 3 Цивільного процесуального кодексу (далі - ЦПК) України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Згідно з пунктом 5 частини другої статті 392 ЦПК України у касаційній скарзі повинно бути зазначено підставу (підстави), на якій (яких) подається касаційна скарга, з визначенням передбаченої (передбачених) статтею 389 цього Кодексу підстави (підстав).
Підставою касаційного оскарження постанови Вінницького апеляційного суду від 28 серпня 2025 року заявник визначає неправильне застосування судом норм матеріального правата порушення норм процесуального права, а саме застосування норм права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 17 жовтня 2018 року усправі N? 402/428/16, у постановах Верховного Суду від 4 жовтня 2023 року у справі № 208/4667/20, від 22 грудня 2021 року у справі № 204/8432/19, від 14грудня 2022 року у справі № 742/2571/21, від 24 січня 2024 року у справі № 621/649/22, від 23 грудня 2020 року у справі № 712/11527/17, від 30 травня 2018 року у справі № 343/1500/15-ц, від 6 вересня 2018 року у справі № 644/9094/16-ц, від 4 квітня 2018 року у справі № 756/2109/16-ц, від 21 березня 2018 року у справі № 308/422/17, від 28 лютого 2018 року у справі № 465/1455/16-ц, від 27 червня 2018 року у справі № 662/1006/16-ц (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України).
Заявник вважає, що суд апеляційної інстанції дійшов помилкового висновку про те, що військова частина має підстави бути залученою до участі у справі. Зауважує, що оскаржувана постанова не забезпечує найкращих інтересів дочки, зокрема не забезпечує її розвиток у безпечному, спокійному та стійкому середовищі.
Відповідно до пункту 5 частини другої статті 394 ЦПК України у разі подання касаційної скарги на підставі пункту 1 частини другої статті 389 цього Кодексу суд може визнати таку касаційну скаргу необґрунтованою та відмовити у відкритті касаційного провадження, якщо Верховний Суд уже викладав у своїй постанові висновок щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах, порушеного в касаційній скарзі, і суд апеляційної інстанції переглянув судове рішення відповідно до такого висновку (крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку або коли Верховний Суд вважатиме за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах).
Згідно з частиною шостою статті 394 ЦПК України ухвала про відмову у відкритті касаційного провадження повинна містити мотиви, з яких суд дійшов висновку про відсутність підстав для відкриття касаційного провадження.
Зі змісту касаційної скарги та оскаржуваного судового рішення убачається, що скарга заявника є необґрунтованою і наведені в ній доводи не дають підстав для висновків щодо незаконності та неправильності постанови суду апеляційної інстанції з огляду на таке.
Суди першої та апеляційної інстанцій встановили, що ОСОБА_1 та ОСОБА_2 є батьками ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .
Рішенням Ямпільського районного суду Вінницької області від 31 січня 2018 року у справі № 153/1680/17 шлюб між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 розірвано.
Рішенням Ямпільського районного суду Вінницької області від 9 червня 2021 року у справі № 153/701/21 місце проживання ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , визначено з батьком ОСОБА_1 за адресою: АДРЕСА_2 .
Відповідно до акта обстеження умов проживання, складеного Службою у справах дітей Ямпільської міської ради від 29 лютого 2024 року, позивач разом з дочкою проживають за вказаною адресою.
Крім того, суд апеляційної інстанції встановив, що, починаючи з 16 жовтня 2020 року, ОСОБА_1 проходить військову службу за контрактом у Військовій частині НОМЕР_1 АДРЕСА_1 .
30 травня 2025 року ОСОБА_1 звернувся до начальника відділу Прикордонної служби « ІНФОРМАЦІЯ_2 » з рапортом № 02.2.2.10/12008/25-Вн, в якому просив клопотати перед командуванням прикордонного загону про його звільнення з військової служби в запас Збpойних Сил Укpаїни (через такі сімейні обставини або інші поважні причини, якщо військовослужбовці не висловили бажання продовжувати військову службу) як військовослужбовця, який має дитину (дітей) віком до 18 років, якщо другий з батьків такої дитини (дітей) помер, позбавлений батьківських прав, визнаний зниклим безвісти або безвісно відсутнім, оголошений померлим, відбуває покарання у місцях позбавлення волі, а також коли особа самостійно виховує та утримує дитину за рішенням суду або запис про батька такої дитини в Книзі реєстрації народжень здійснений на підставі частини першої статті 135 Сімейного кодексу (далі - СК) України відповідно до підпункту «д» пункту 3 частини 5 пункту 3 статті 26 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу». Одним із підтверджуючих документів відповідної обставини зазначив рішення Ямпільського районного суду Вінницької області від 12 лютого 2025 року.
Ухвалюючи рішення і задовольняючи позов, Ямпільський районний суд Вінницької області виходив з того, що представниками служби у справах дітей підтверджено факт самостійного виховання позивачем неповнолітньої дочки. Місцевий суд врахував встановлені обставини справи, за якими дитина сторін, починаючи з 2017 року, постійно проживає з батьком, який одноосібно її утримує та виховує. Вважав, що визнання відповідачем позову не суперечить закону та не порушує права, свободи чи інтереси інших осіб, тому задовольнив позов.
Скасовуючи рішення суду першої інстанції, апеляційний суд виходив з того, що позивач є діючим військовослужбовцем, проходить службу у Військовій частині НОМЕР_1 АДРЕСА_1 . 30 травня 2025 року звернувся з рапортом до командування військової частини, в якому просив звільнити його з військової служби у зв'язку із самостійним вихованням та утриманням дитини віком до 18 років, що встановлено рішенням суду першої інстанції.
Апеляційний суд зазначив, що рішення місцевого суду вирішує питання, які стосуються повноважень військової частини щодо звільнення позивача з військової служби та законного інтересу військової частини у проходженні ОСОБА_1 військової служби в умовах воєнного стану.
Скасовуючи рішення суду першої інстанції та відмовляючи у задоволенні позову, апеляційний суд вважав, що спір не може бути вирішено без залучення військової частини співвідповідачем у справі, оскільки лише за наявності належного складу учасників справи суд вирішує питання про обґрунтованість позову та про його задоволення.
Верховний Суд погоджується з висновком апеляційного суду з огляду на таке.
Статтею 129 Конституції України серед основних засад судочинства зазначено забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення.
Право на оскарження судових рішень у судах апеляційної та касаційної інстанцій є складовою конституційного права особи на судовий захист. Воно гарантується визначеними Конституцією України основними засадами судочинства, які є обов'язковими для всіх форм судочинства та всіх судових інстанцій, зокрема забезпеченням апеляційного та касаційного оскарження рішення суду, крім випадків, встановлених законом
Перегляд судових рішень в апеляційному та касаційному порядку гарантує відновлення порушених прав і охоронюваних законом інтересів людини і громадянина.
Отже конституційний принцип забезпечення апеляційного та касаційного оскарження рішення суду гарантує право звернення до суду зі скаргою в апеляційному чи в касаційному порядку, яке має бути реалізоване, за винятком встановленої законом заборони на таке оскарження.
Конституційне право на судовий захист передбачає як невід'ємну частину такого захисту можливість поновлення порушених прав і свобод громадян, правомірність вимог яких установлена в належній судовій процедурі та формалізована в судовому рішенні, і конкретні гарантії, які дозволяли б реалізовувати його в повному обсязі та забезпечувати ефективне поновлення в правах за допомогою правосуддя, яке відповідає вимогам справедливості, що узгоджується також зі статтею 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція ).
Конституцією України закріплено основні засади судочинства (частина друга статті 129). Ці засади є конституційними гарантіями права на судовий захист, зокрема на забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення (пункт 8 частини другої статті 129 Конституції України).
Відповідно до частини першої статті 17 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, мають право на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення.
Згідно з частиною третьою статті 18 ЦПК України обов'язковість судового рішення не позбавляє осіб, які не брали участі у справі, можливості звернутися до суду, якщо ухваленим судовим рішенням вирішено питання про їхні права, свободи чи інтереси.
Учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, мають право оскаржити в апеляційному порядку рішення суду першої інстанції повністю або частково (частина перша статті 352 ЦПК України).
Згідно з частиною четвертою статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
У постанові Верховного Суду у складі об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 5 вересня 2019 року у справі № 638/2304/17 зазначено, що «аналіз частини першої статті 352 ЦПК України дозволяє зробити висновок, що ця норма визначає коло осіб, які наділені процесуальним правом на апеляційне оскарження судового рішення і які поділяються на дві групи - учасники справи, а також особи, які участі у справі не брали, але судове рішення стосується їх прав, інтересів та (або) обов'язків».
У постанові Верховного Суду від 27 серпня 2020 року у справі № 127/26512/16-ц вказано, що у разі подання апеляційної скарги особою, яка не брала участі у справі і апеляційним судом встановлено, що судовим рішенням питання про права, свободи, інтереси та (або) обов'язки такої особи не вирішувалося, апеляційне провадження підлягає закриттю, а рішення суду першої інстанції не має переглядатися по суті. В той же час відповідно до пункту 4 частини третьої статті 376 ЦПК України порушення норм процесуального права є обов'язковою підставою для скасування судового рішення суду першої інстанції та ухвалення нового судового рішення, якщо: суд прийняв судове рішення про права, свободи, інтереси та (або) обов'язки осіб, що не були залучені до участі у справі. Отже у разі, якщо апеляційний суд встановить, що судовим рішенням вирішувалося питання про права, свободи, інтереси та (або) обов'язки особи, яка не була залучена до участі у справі, це є обов'язковою підставою для скасування судового рішення суду першої інстанції та ухвалення нового судового рішення.
У цій справі Військова частина НОМЕР_1 м. Могилів-Подільський Вінницької області не була залучена до участі у справі в суді першої інстанції та вважаючи, що суд першої інстанції ухвалив рішення про її права, обов'язки та інтереси, оскаржила його в апеляційному порядку.
Апеляційний суд встановив, що позивач є військовослужбовцем і проходить службу у Військовій частині НОМЕР_1 АДРЕСА_1 .
30 травня 2025 року позивачзвернувся з рапортом до командування військової частини, в якому просив звільнити його з військової служби у зв'язку із сімейними обставинами, а саме фактом самостійного виховання та утримання дитини віком до 18 років, який встановлено рішенням суду першої інстанції у цій справі.
Відповідно до статті 2 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу» військова служба є державною службою особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров'я і віком громадян України (за винятком випадків, визначених законом), іноземців та осіб без громадянства, пов'язаній із обороною України, її незалежності та територіальної цілісності. Час проходження військової служби зараховується громадянам України до їх страхового стажу, стажу роботи, стажу роботи за спеціальністю, а також до стажу державної служби.
Згідно зі статтею 26 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу» під час дії воєнного стану звільняються військовослужбовці, які мають дитину (дітей) віком до 18 років, якщо другий з батьків такої дитини (дітей) помер, позбавлений батьківських прав, визнаний зниклим безвісти або безвісно відсутнім, оголошений померлим, відбуває покарання у місцях позбавлення волі, а також коли особа самостійно виховує та утримує дитину за рішенням суду або запис про батька такої дитини в Книзі реєстрації народжень здійснений на підставі частини першої статті 135 СК України.
Суд апеляційної інстанції,встановивши, що позивач на день звернення з позовом перебував на військовій службі та після прийняття судом першої інстанції рішення у справі подав до військової частини рапорт про звільнення з військової служби на підставі зазначеної норми закону, дійшов правильного висновку про те, що суд першої інстанції вирішив питання, які стосуються повноважень Військової частини НОМЕР_1 АДРЕСА_1 щодо звільнення заявника з військової служби та законного інтересу останньої у проходженні ОСОБА_1 військової служби в умовах воєнного стану.
За таких обставин апеляційний суд дійшов правильного висновку, що Військова частина НОМЕР_1 м. Могилів-Подільський Вінницької області мала бути залучена до участі у справі.
Такий висновок узгоджується з висновками Верховного Суду, викладеними у постановах від 13 березня 2024 року у справі № 495/2284/23, від 22 січня 2025 року у справі № 495/432/23, в яких військові частинитакож не були залучені до участі у справах та оскаржували рішення місцевих судів в апеляційному порядку.
Відповідно до частини першої статті 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.
Згідно з частинами першою та другою статті 48 ЦПК України сторонами в цивільному процесі є позивач і відповідач. Позивачем і відповідачем можуть бути фізичні і юридичні особи, а також держава.
Позов може бути пред'явлений спільно кількома позивачами або до кількох відповідачів. Кожен із позивачів або відповідачів щодо другої сторони діє в цивільному процесі самостійно (частина перша статті 50 ЦПК України).
Належним відповідачем є особа, яка є суб'єктом матеріального правовідношення, тобто особа, за рахунок якої можливо задовольнити позовні вимоги, захистивши порушене право чи інтерес позивача (постанова Великої Палати Верховного Суду від 5 липня 2023 року у справі № 910/15792/20).
Визначення відповідачів, предмета і підстав позову є правом позивача. Натомість, встановлення належності відповідачів й обґрунтованості позову - обов'язком суду, який виконується під час розгляду справи (висновок Великої Палати Верховного Суду, викладений в постанові від 17 квітня 2018 року у справі № 523/9076/16-ц).
Якщо позивач не заявляє клопотання про залучення інших співвідповідачів у справах, в яких наявна обов'язкова співучасть, тобто коли неможливо вирішити питання про обов'язки відповідача, одночасно не вирішивши питання про обов'язки особи, не залученої до участі у справі як співвідповідача, суд відмовляє у задоволенні позову (постанова Верховного Суду від 26 січня 2022 року у справі № 457/726/17).
Апеляційний суд виконав обов'язок щодо встановлення належного суб'єктного складу відповідачів у цій справі, і встановивши, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення, яке стосується порядку звільнення позивача з військової служби, тобто прав, обов'язків та інтересів ОСОБА_4 ої частини НОМЕР_1, обґрунтовано скасував рішення Ямпільського районного суду Вінницької області від 12 лютого 2025 року та ухвалив нове рішення про відмову у задоволенні позову, оскільки незалучення військової частини до участі у справі є самостійною та безумовною підставою для відмови в позові.
Водночас суд правильно зауважив, що надання оцінки доводам сторін з урахуванням принципів диспозитивності та змагальності має вирішуватися у справі з належним суб'єктним складом сторін, тому висновки суду першої інстанції про доведеність позову ОСОБА_1 вважав передчасними.
Доводи касаційної скарги щодо застосування судом апеляційної інстанцій норм права без урахування правових висновків Верховного Суду щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 17 жовтня 2018 року у справі N? 402/428/16, у постановах Верховного Суду від 4 жовтня 2023 року у справі № 208/4667/20, від 22 грудня 2021 року у справі № 204/8432/19, від 14грудня 2022 року у справі № 742/2571/21, від 24 січня 2024 року у справі № 621/649/22, від 23 грудня 2020 року у справі № 712/11527/17, від 30 травня 2018 року у справі № 343/1500/15-ц, від 6 вересня 2018 року у справі № 644/9094/16-ц, від 4 квітня 2018 року у справі № 756/2109/16-ц, від 21 березня 2018 року у справі № 308/422/17, від 28 лютого 2018 року у справі № 465/1455/16-ц, від 27 червня 2018 року у справі № 662/1006/16-ц, колегія суддів визнає необґрунтованими, оскільки у вказаних постановах не викладено правових висновків щодо належного суб'єктного складу учасників справи у подібних правовідносинах, а саме у справі за позовом батька дитини, який є військовослужбовцем, та просить встановити факт його самостійного виховання та утримання дитини без участі матері.
Отже доводи касаційної скарги не свідчать про те, що суд апеляційної інстанції застосував норми права без урахування висновків Верховного Суду щодо застосування норми права у подібних правовідносинах.
Верховний Суд уже викладав у постановах від 13 березня 2024 року у справі № 495/2284/23, від 22 січня 2025 року у справі № 495/432/23 висновок щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах і суд апеляційної інстанції переглянув судове рішення відповідно до таких висновків.
Варто звернути увагу заявника, що відмова апеляційного суду у задоволенні позову не позбавляє його права звернутися з позовом до належного суб'єктного складу відповідачів.
Отже заявник не навів належних та достатніх доводів на спростування висновків суду апеляційної інстанції.
У пункті 72 рішення Європейського суду з прав людини від 25 липня 2002 року у справі «Совтрансавто-Холдинг» проти України» (заява № 48553/99) зазначено, що відповідно до прецедентної практики право на справедливий судовий розгляд, гарантоване статтею 6 § 1, повинно тлумачитися в контексті преамбули Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, яка проголошує верховенство права як елемент спільної спадщини держав-учасниць. Одним із основних елементів верховенства права є принцип правової певності, який, серед іншого, передбачає, що у будь-якому спорі рішення суду, яке вступило в законну силу, не може бути поставлено під сумнів.
Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент.
Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень.
Виходячи зі змісту касаційної скарги та оскаржуваного судового рішення, Верховний Суд дійшов висновку, що касаційна скарга є необґрунтованою, а наведені у ній доводи не дають підстав вважати постанову суду апеляційної інстанції незаконною.
Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення у судових рішеннях, питання вичерпності висновків суду, Верховний Суд виходить із того, що у даній справі сторонам надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних правовідносин.
Верховний Суд, який відповідно до частини третьої статті 125 Конституції України є найвищим судовим органом, виконує функцію «суду права», що розглядає спори, які мають найважливіше (принципове) значення.
Зазначене відповідає Рекомендаціям № R (95) 5 Комітету Міністрів Ради Європи від 7 лютого 1995 року, який рекомендував державам-членам вживати заходи щодо визначення кола питань, які виключаються з права на апеляцію та касацію, щодо попередження будь-яких зловживань системою оскарження. Відповідно до частини «с» статті 7 цієї Рекомендації скарги до суду третьої інстанції мають передусім подаватися відносно тих справ, які заслуговують на третій судовий розгляд, наприклад справ, які розвиватимуть право або сприятимуть однаковому тлумаченню закону. Вони також можуть бути обмежені скаргами у тих справах, де питання права мають значення для широкого загалу. Від особи, яка подає скаргу, слід вимагати обґрунтування причин, з яких її справа сприятиме досягненню таких цілей.
Відповідно до прецедентної практики Європейського суду з прав людини, яка є джерелом права (стаття 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини»), умови прийнятності касаційної скарги, відповідно до норм законодавства, можуть бути суворішими, ніж для звичайної заяви. При цьому право на суд не є абсолютним і може підлягати дозволеним за змістом обмеженням, зокрема, щодо умов прийнятності скарг, і такі обмеження не можуть зашкодити самій суті права доступу до суду, мають переслідувати легітимну мету, а також має бути обґрунтована пропорційність між застосованими засобами та поставленою метою (пункт 36 рішення у справі «Голдер проти Сполученого Королівства» (Golder v. the United Kingdom) від 21 лютого 1975 року та пункт 27 рішення у справі «Пелевін проти України» від 20 травня 2010 року.
Зважаючи на особливий статус суду касаційної інстанції, процесуальні процедури у суді касаційної інстанції можуть бути більш формальними, особливо, якщо провадження здійснюється судом після їх розгляду судом першої інстанції, а потім судом апеляційної інстанції (рішення у справах: «Levages Prestations Services v. France» (Леваж Престасьон Сервіс проти Франції) від 23 жовтня 1996 року; «Brualla Gomez de la Torre v. Spain» (Бруалья Ґомес де ла Торре проти Іспанії) від 19 грудня 1997 року).
Оскільки Верховний Суд уже викладав у своїх постановах висновок щодо питання застосування нормиправа у подібних правовідносинах і суд апеляційної інстанції переглянув судове рішення відповідно до таких висновків, у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 на постанову Вінницького апеляційного суду від 28 серпня 2025 року суд відмовляє.
Керуючись статтями 389, 394 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду
Відмовити у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 на постанову Вінницького апеляційного суду від 28 серпня 2025 року у справі за позовом ОСОБА_1 на постанову Вінницького апеляційного суду від 28 серпня 2025 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - Служба у справах дітей Ямпільської міської ради Вінницької області, про встановлення факту, що має юридичне значення, особа, яка не брала участі у справі, і подавала апеляційну скаргу - Військова частина НОМЕР_1 м. Могилів-Подільський Вінницької області.
Копію ухвали та додані до скарги матеріали направити особі, яка подала касаційну скаргу.
Ухвала оскарженню не підлягає
Судді С. О. Карпенко
В. В. Сердюк
І. М. Фаловська