22 жовтня 2025 року
м. Київ
cправа № 910/13873/24
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:
Берднік І.С. - головуючого, Зуєва В.А., Міщенка І.С.,
секретар судового засідання - Корнієнко О.В.,
за участю представників:
Товариства з обмеженою відповідальністю
«Соколівські надра» - Биченка А.О.,
Акціонерного товариства Комерційного банку
«Приватбанк» - Гордієнко В.А., Калашнікової М.О.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Соколівські надра»
на постанову Північного апеляційного господарського суду від 10.07.2025 (у складі колегії суддів: Ткаченко Б.О. (головуючий), Гаврилюк О.М., Сулім В.В.)
та рішення Господарського суду міста Києва від 09.04.2025 (суддя Трофименко Т.Ю.)
у справі № 910/13873/24
за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Соколівські надра»
до Акціонерного товариства Комерційного банку «Приватбанк»
про внесення змін до кредитного договору,
У листопаді 2024 року Товариство з обмеженою відповідальністю «Соколівські надра» (далі - ТОВ «Соколівські надра») звернулося до суду з позовом до Акціонерного товариства Комерційного банку «Приватбанк» (далі - АТКБ «Приватбанк»), у якому просило:
1) визнати обставини збройної агресії російської федерації проти України з 24.02.2022 року, бойові дії та тимчасову окупацію у Луганській та Донецькій областях, неможливість переміщення ТОВ «Соколівські надра» на територію контрольовану владою України - форс-мажорними обставинами, які сторони кредитного договору від 18.02.2022 № 34086384-КД-4 під час укладання не могли передбачити та які призвели до неможливості здійснення основного виду господарської діяльності, і як наслідок неможливості виконання зобов'язань за кредитним договором від 18.02.2022 № 34086384-КД-4;
2) внести зміни до умов кредитного договору від 18.02.2022 № 34086384-КД-4 шляхом внесення до розділу 8 «Прикінцеві положення» додаткового пункту 8.12 у редакції, наведеній у позовній заяві.
Позовні вимоги обґрунтовано тим, що виконання ТОВ «Соколівські надра» своїх зобов'язань за кредитним договором від 18.02.2022 № 34086384-КД-4 стало неможливим через настання обставин непереборної сили, які не було можливості передбачити на дату укладання цього договору та які є істотними.
За доводами позивача, у випадку його обізнаності із настанням таких форс-мажорних обставин, як повномасштабне вторгнення російської федерації, він би не укладав із відповідачем зазначений договір на тих умовах, на яких його було укладено 18.02.2022.
За таких обставин наявні підстави для внесення відповідних змін до цього договору відповідно до статті 652 Цивільного кодексу України (далі - ЦК) , а саме до розділу 8 кредитного договору від 18.02.2022 № 34086384-КД-4, шляхом доповнення його пунктом 8.12 у такій редакції:
« 8.12. Сторони звільняються від відповідальності за часткове або повне невиконання зобов'язань за Договором, якщо таке невиконання стало наслідком дії обставин непереборної сили (форс-мажор), які виникли після укладення Договору в результаті подій надзвичайного характеру, які перебувають поза контролем Сторін та які при укладенні Договору не могла передбачити жодна зі Сторін.
Обставинами непереборної сили (форс-мажором) Сторони визнають надзвичайні та невідворотні обставини, що об'єктивно унеможливлюють виконання зобов'язань, передбачених умовами Договору, обов'язків згідно із законодавчими та іншими нормативними актами, а саме: стихійні явища природного характеру, лиха біологічного, в тому числі епідемії, пандемії, техногенного та антропогенного походження, війну (оголошену та неоголошену), військові дії (збройну агресію), блокади, громадські хвилювання, масові заворушення, експропріації, примусові вилучення, рішення органів державної влади та місцевого самоврядування, неможливість доступу на частину території України (у тому разі тимчасова окупація) або обмеження такого доступу, проведення антитерористичних заходів, прояви тероризму, масові страйки, тощо.
У разі виникнення обставин непереборної сили, строки (терміни) виконання зобов'язань за Договором відкладаються до моменту закінчення дії таких обставин і їх наслідків».
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 18.11.2024 позовну заяву ТОВ «Соколівські надра» і додані до неї документи повернуто заявнику з підстав пункту 2 частини 5 статті 174 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК).
Постановою Північного апеляційного господарського суду від 13.01.2025 ухвалу Господарського суду міста Києва від 18.11.2024 скасовано, справу направлено до Господарського суду міста Києва для розгляду зі стадії вирішення питання про відкриття провадження у справі.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 29.01.2025 відмовлено у відкритті провадження у справі № 910/13873/24 за позовом ТОВ «Соколівські надра» до АТКБ «Приватбанк» у частині вимоги про визнання обставин збройної агресії російської федерації проти України з 24.02.2022, бойових дій та тимчасову окупацію у Луганській та Донецькій областях, неможливість переміщення ТОВ «Соколівські надра» на територію контрольовану владою України - форс-мажорними обставинами, які сторони кредитного договору від 18.02.2022 № 34086384-КД-4 під час укладання не могли передбачити та які призвели до неможливості здійснення основного виду господарської діяльності, і як наслідок неможливості виконання зобов'язань за кредитним договором від 18.02.2022 № 34086384-КД-4.
Рішенням Господарського суду міста Києва від 09.04.2025, залишеним без змін постановою Північного апеляційного господарського суду від 10.07.2025, у задоволенні позову відмовлено.
Не погоджуючись із висновками судів першої та апеляційної інстанцій, у серпні 2025 року ТОВ «Соколівські надра» подало касаційну скаргу, у якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права, порушення норм процесуального права та наявність випадку, передбаченого пунктом 1 частини 2 статті 287 ГПК, просить скасувати постановлені у справі судові рішення та ухвалити нове рішення, яким позов задовольнити.
Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 04.09.2025 відкрито касаційне провадження у справі № 910/13873/24 за касаційною скаргою ТОВ «Соколівські надра» з підстави, передбаченої пунктом 1 частини 2 статті 287 ГПК, та призначено касаційну скаргу до розгляду у відкритому судовому засіданні на 01.10.2025. Встановлено строк для подання учасниками справи відзиву на касаційну скаргу (із наданням доказів надсилання копій відзиву та доданих до нього документів іншим учасникам справи з урахуванням положень статті 42 ГПК) до 24.09.2025.
АТКБ «Приватбанк» у відзиві на касаційну скаргу зазначає про правильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального та процесуального права при вирішенні спору, тому просить залишити оскаржувані судові рішення без змін, а касаційну скаргу - без задоволення.
У судовому засіданні 01.10.2025 оголошено перерву до 22.10.2025.
03.10.2025 АТКБ «Приватбанк» через систему «Електронний суд» подало клопотання про закриття касаційного провадження у справі на підставі пункту 5 частини 1 статті 296 ГПК, яке за своїм змістом є доповненням до відзиву, поданим за межами строку, встановленого ухвалою Верховного Суду від 04.09.2025, тому відповідно до статті 118 ГПК залишається без розгляду.
Заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення представників сторін, дослідивши наведені у касаційній скарзі доводи та заперечення проти неї, перевіривши матеріали справи, Верховний Суд дійшов таких висновків.
При вирішенні спору судами попередніх інстанцій установлено, що 18.02.2022 між АТКБ «Приватбанк» (Банк) та ТОВ «Соколівські надра» (позичальник) укладено кредитний договір № 34086384-КД-4 (кредитний договір), відповідно до умов пунктів 1.1-1.3 якого банк за наявності вільних грошових коштів зобов'язується надати позичальнику кредит у вигляді згідно з пунктом А.1 цього договору, з лімітом та на цілі, зазначені у пункті А.2 цього договору, не пізніше 5 днів з моменту, зазначеного у третьому абзаці пункту 2.1.2 цього договору, в обмін на зобов'язання позичальника щодо повернення кредиту, сплати процентів, винагороди, в обумовлені цим договором терміни.
Усі істотні умови кредитування наведені у Розділі А цього договору - «Істотні умови кредитування» (пункт 1.3 кредитного договору).
Відповідно до пункту А.1 кредитного договору вид кредиту - невідновлювальна кредитна лінія, яка надається у формі одноразового надання повної суми кредитного ліміту.
Ліміт, який становить 3 330 224,13 грн, у тому числі на наступні цілі: у розмірі 3 196 537,51 грн на рефінансування кредитного договору № 34086384-КД-1 від 31.10.2019; у розмірі 133 706,62 грн на сплату страхових платежів у випадках та у порядку, передбачених підпунктами 2.1.5., 2.2.12. цього договору (пункт А.2 кредитного договору).
Термін повернення кредиту визначено 01.10.2024 (пункт А.3 кредитного договору).
Рахунком для обслуговування кредиту є рахунок НОМЕР_1 (у гривні), отримувач АТКБ «Приватбанк», МФО 304795, код ЄДРПОУ 34086384 (IBAN - НОМЕР_2 ) (пункт А.4 кредитного договору).
Зобов'язання позичальника забезпечуються: договором застави транспортних засобів № 34086384-Д3-4/1 від 18.02.2022; договором застави обладнання № 34086384-ДЗ-4/2 від 18.02.2022; договором поруки № 34086384-ДП-4/1 від 18.02.2022 (пункт А.5 кредитного договору).
Банк зобов'язується відкрити для обслуговування кредиту рахунки, зазначені у пункті А.4 цього договору; надати кредит шляхом перерахування кредитних коштів на підставі розрахункових документів позичальника на цілі, відмінні від сплати страхових платежів, у межах суми, обумовленої пунктом 1.1 цього договору, а також за умови виконання позичальником зобов'язань, передбачених підпунктами 2.2.1, 2.2.12 цього договору. Для отримання кредиту (або його частини - траншу) позичальник зобов'язується не пізніше дати отримання кредиту, що планується, надати до Банку попередню вимогу в довільній формі із зазначенням суми кредиту та терміну його надання. Зобов'язання з видачі кредиту або його частини згідно з умовами цього договору виникають у Банку із дня надання позичальником розрахункових документів на використання кредиту у межах зазначених у них сум у порядку, передбаченому підпунктом 2.4.2 та з урахуванням пункту 1.1 цього договору (підпункти 2.1.1, 2.1.2 пункту 2.1 кредитного договору).
Позичальник відповідно до підпунктів 2.2.1, 2.2.2, 2.2.3. пункту 2.2 кредитного договору зобов'язується використовувати кредит на цілі та у порядку, передбаченому пунктом 1.1 цього договору; сплатити проценти за користування кредитом відповідно до підпунктів 4.1, 4.2, 4.3 цього договору; повернути кредит у терміни, встановлені підпунктами 1.2, 2.2.16, 2.2.17, 2.3.2 цього договору.
У пункті 4.1 договору передбачено, що за користування кредитом у період з дати списання коштів з позичкового рахунку до дати погашення кредиту згідно з підпунктами 1.2, 2.2.3, 2.2.16, 2.2.17, 2.3.2, 2.4.1 цього договору позичальник сплачує проценти у розмірі, зазначеному у пунктах А.6, А.6.1 цього договору. У випадку встановлення Банком у порядку, передбаченому підпунктом 2.3.12 цього договору, зменшеної процентної ставки, умови цього пункту вважаються скасованими з дати встановлення зменшеної процентної ставки.
Відповідно до пункту А.6 кредитного договору за користування кредитом позичальник сплачує проценти у розмірі 13,63 % річних від суми залишку непогашеної заборгованості. У випадку невиконання та/або неналежного виконання позичальником зобов'язань, передбачених підпунктом 2.2.13 цього договору, Банк за користування кредитом встановлює позичальнику проценти у розмірі 16,63 % річних. При цьому Банк направляє позичальнику письмове повідомлення із зазначенням підстави - порушення зобов'язань, передбачених підпунктом 2.2.13 цього договору, та дати початку нарахування підвищених процентів, без внесення змін до цього договору. За умови відновлення виконання позичальником зобов'язань, передбачених підпунктом 2.2.13 цього договору, позичальник за користування кредитом сплачує проценти у розмірі, зазначеному в пункті А.6 цього договору. При цьому Банк направляє письмове повідомлення позичальнику із зазначенням процентної ставки у розмірі, зазначеному в пункті А.6 цього договору, та дати початку її нарахування.
У випадку порушення позичальником грошового зобов'язання по сплаті кредиту позичальник сплачує Банку проценти за користуванням кредитом у розмірі 27,26 % річних від суми простроченої заборгованості за кредитом (пункт А.7 кредитного договору).
За умовами підпунктів 2.3.6, 2.3.10 кредитного договору Банк має право відмовити позичальнику у видачі кредиту або будь-якої частини за відсутності вільних грошових коштів, про що Банк письмово повідомляє позичальника, а також без попереднього повідомлення позичальника в односторонньому порядку відмовитися від надання передбаченого договором кредиту частково або в повному обсязі у випадку погіршення фінансового стану, некредитоспроможності позичальника та(або) зниження вартості предмету застави/іпотеки, використання кредиту не за цільовим призначенням, у випадку порушення позичальником зобов'язань, передбачених цим договором, та(або) наявності інших обставин, які явно свідчать про те, що наданий позичальникові кредит своєчасно не буде повернений.
Сторони узгодили, що цей договір вважається укладеним з моменту його підписання шляхом накладення кваліфікованого електронного підпису усіма його сторонами, набуває чинності з моменту його підписання сторонами та діє до повного виконання зобов'язань (пункти 6.1, 6.2 кредитного договору).
Договір може бути змінений або розірваний за ініціативою однієї із сторін у встановленому законом та цим договором порядку (пункт 6.3 кредитного договору).
Відповідно до пункту 7.6 кредитного договору виконання зобов'язань за цим договором здійснюється за місцем знаходження підрозділу Банку, який надав кредит.
Додатком № 1 до кредитного договору є Графік зменшення поточного ліміту.
Також 18.02.2022 сторони уклали додаткову угоду до кредитного договору, відповідно до умов пункту 2 якої сторони погодили внесення змін до договору в частині визначення порядку погашення кредиту та платність за його користування в наступній редакції: за користування кредитом на умовах та в порядку визначених цією додаткової угодою, позичальник сплачує Банку базову процентну ставку. Базова процентна ставка за кредитом змінювана та становить на дату укладання цієї додаткової угоди розмір 13,63 % річних. Розмір базової процентної ставки визначений за формулою: Індекс UIRD (3 міс.) + 6 %. У випадку прострочення понад 15 днів позичальником своїх зобов'язань по погашенню кредиту і/або процентів в розмірі, зазначеному в пунктах 2.3, 2.7 цієї додаткової угоди, позичальник сплачує банку проценти за користування кредитом в порядку та розмірі: в період прострочення з 1-го до 15-го включно - в розмірі базової процентної ставки, що діяла на період прострочення; в період з 16 числа місяця, в якому виникла прострочена заборгованість, до дати її погашення - в розмірі, визначеному за формулою: розмір базової процентної ставки з урахуванням її зміни згідно з пунктом 2.1 цієї додаткової угоди + 5 % річних; у період з дати погашення заборгованості до кінця місяця, в якому існувала заборгованість - в розмірі базової процентної ставки, що діяла на дату сплати (пункти 2.1, 2.2 додаткової угоди).
Відповідно до пункту 2.10 додаткової угоди у випадку порушення позичальником строку повернення кредиту, зазначеного в пункті А.3 договору, позичальник зобов'язується сплатити банку заборгованість за кредитом, а також проценти від суми неповернутого в строк кредиту, які у відповідності до статті 625 ЦК встановлюються за домовленістю сторін у розмірі, визначеному за формулою: розмір базової процентної ставки з урахуванням її зміни згідно з пунктом 2.1 цієї додаткової угоди + 5% річних.
Ця додаткова угода та кредитування згідно з порядком припиняє свою дію в разі настання обставин, а саме: прострочення позичальником своїх зобов'язань по погашенню кредиту і/або процентів за його користування понад 90 днів. З дати, що слідує за датою настання хоча б одної із перелічених вище обставин, а для абз. 1, 2, 3, 5 цього пункту додаткової угоди - з дати виявлення обставини банком та/або фондом, позичальник здійснює погашення кредиту на умовах, визначених договором (пункт 4 додаткової угоди).
Додаткова угода є чинною з моменту її підписання сторонами та припиняє свою дію згідно з обставинами, визначеними у пункті 4 цієї додаткової угоди (пункти 5-6 додаткової угоди).
Водночас судом встановлено, що в рахунок забезпечення виконання позивачем зобов'язань за кредитним договором 18.02.2022 між Банком та ОСОБА_1 (поручитель) укладено договір поруки № 34086384-ДП-4/1, згідно з умовами пункту 1.2 якого поручитель відповідає перед кредитором (Банком) за виконання зобов'язань за кредитним договором у тому ж розмірі, що і боржник (позивач), включаючи сплату кредиту, процентів, нарахованих за користування кредитом, винагород, штрафів, пені та інших платежів, відшкодування збитків.
Також 18.02.2022 між Банком (заставодержатель) та позивачем (заставодавець) укладено договір застави обладнання № 34086384-ДЗ-4/2, предметом якого згідно з пунктом 1 є надання заставодавцем в заставу обладнання, опис якого зазначений в пункті 6 цього договору, в забезпечення виконання зобов'язань позивача перед Банком, в силу чого останній має вищий пріоритет (переважне право) у випадку невиконання заставодавцем зобов'язань, забезпечених заставою, та (або) невиконання заставодавцем зобов'язань за цим договором, одержати задоволення за рахунок переданого в заставу обладнання переважно перед іншими кредиторами заставодавця. За цим договором заставою забезпечується виконання зобов'язань позивачем, що випливають з кредитного договору від 18.02.2022 № 34086384-КД-4.
ТОВ «Соколівські надра» звернулося до суду з позовом, у якому, зокрема, просило внести зміни до умов кредитного договору від 18.02.2022 № 34086384-КД-4 шляхом внесення до розділу 8 «Прикінцеві положення» додаткового пункту 8.12 у редакції, наведеній у позовній заяві, обґрунтовуючи вимоги тим, що у зв'язку із введенням воєнного стану в Україні з 24.02.2022, господарська діяльність ТОВ «Соколівські надра», яка здійснювалась на території м. Сєвєродонецька Луганської області (тимчасово окупована територія України), була призупинена.
На підтвердження обставин щодо зупинення виробничої діяльності позивач надав власні накази від 24.02.2022 № 24/02-1 щодо зупинки роботи товариства, розробки плану консервації виробничої техніки, виробничих та складських приміщень; від 24.02.2022 № 24/02-2 про проведення повної консервації виробничої техніки, виробничих та складських приміщень; від 25.02.2022 № 25/02-1 про зупинку роботи всіх виробничих та адміністративних ділянок та переведення підприємства у режим вимушеного простою.
Суди попередніх інстанцій також установили, що відповідно до відомостей Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань, місцезнаходженням ТОВ «Соколівські надра» є Луганська обл., місто Сєвєродонецьк, вул. Донецька, 37-А. Крім того, відповідно до наданого позивачем в матеріали справи листа ГУ ДПС у Луганській області від 13.09.2024 № 11285/6/12-32-12-01-06, станом на 07.09.2024 позивач перебуває за основним місцем обліку в ГУ ДПС у Луганській області, відомості щодо зміни податкової адреси після 24.02.2022 відсутні.
Крім того, позивач зазначив, що внаслідок збройної агресії російської федерації та бойових дій, які відбувались у м. Сєвєродонецьку, було пошкоджено офісну будівлю ТОВ «Соколівські надра» та знищено значну частину бухгалтерських первинних документів, з приводу чого у Єдиному реєстру досудових розслідувань було зареєстроване кримінальне провадження № 12022100010002998 (надано відповідний витяг з Єдиного реєстру досудових розслідувань). Станом на 24.02.2022 все майно, яке є заставою за кредитним договором, знаходилось на території Бахмутського району Донецької області, про що було повідомлено відповідача.
Відповідно до сертифіката Донецької торгово-промислової палати від 15.08.2023 № 1400-23-3594 про форс-мажорні обставини (обставини непереборної сили) ТОВ «Соколівські надра» засвідчено форс-мажорні обставини (обставини непереборної сили) щодо обов'язку із погашення кредиту та сплати відсотків за кредитним договором від 18.02.2022 № 34086384-КД-4, укладеним із АТКБ «Приватбанк», які настали 24.02.2022 та тривають станом на 15.08.2023, а саме: військова агресія російської федерації проти України, що стало підставою введення воєнного стану в Україні із 05 години 30 хвилин 24.02.2022; активні бойові дії на територіях Луганської та Донецької областей; тимчасова окупація м. Сєвєродонецька Луганської області, с. Покровське Бахмутського району Донецької обл.
З огляду на такі обставини позивач звернувся до відповідача з листами від 24.11.2023 № 24/11-2 та від 27.12.2023 № 27/12-1, у яких просив відтермінувати строк виконання зобов'язань за кредитним договором та продовжити строк його дії на строк дії форс-мажорних обставин, пов'язаних із збройною агресією російської федерації та тимчасовою окупацією території розташування ТОВ «Соколівські надра» та його виробничих потужностей.
АТКБ «Приватбанк» у листі від 04.03.2024 № 20.1.0.0.0/7-240206/28621 на лист позивача від 27.12.2023 № 27/12-1 зазначило про неможливість надання позивачу реструктуризації за кредитним договором та надав контакти відповідального співробітника Банку для вирішення питання про врегулювання боргу.
Водночас, позивачем надано до матеріалів справи повідомлення-вимогу АТКБ «Приватбанк» від 21.12.2023 № 91031LGC0S2DX про дострокове повернення кредиту, у якій повідомлено про наявність у позивача простроченої заборгованості за кредитним договором у загальному розмірі 3 934 786,35 грн та встановлено строк для виконання порушеного зобов'язання.
Позивач зазначає, що виконання ним своїх зобов'язань за кредитним договором перед відповідачем стало неможливим через настання обставин непереборної сили, які неможливо було передбачити на дату укладання цього договору та які є істотними. За доводами позивача, у випадку його обізнаності із настанням таких форс-мажорних обставин, як повномасштабне вторгнення російської федерації, він би не укладав із відповідачем кредитний договір на тих умовах, на яких його було укладено 18.02.2022. До того ж, виходячи зі змісту пункту 7.6 кредитного договору, виконання зобов'язань за цим договором мало здійснюватися лише за місцезнаходженням відділення «Сєвєродонецьк-3» Луганської філії АТКБ «Приватбанк».
Таким чином, позивач вказує на наявність підстав для внесення відповідних змін до цього договору відповідно до статті 652 ЦК, а саме до розділу 8 кредитного договору, шляхом доповнення його пунктом 8.12 у наведеній вище редакції.
АТКБ «Приватбанк» проти позову заперечило та зазначило, що кредитні кошти за кредитним договором від 18.02.2022 № 34086384-КД-4 позивачу не були видані, а оскільки термін повернення кредиту визначено до 01.10.2024 відповідно до пункту А.3 цього договору, кредитний договір є припиненим. При цьому відповідач зауважує, що внесення змін до кредитного договору, який припинений, не допускається.
ТОВ «Соколівські надра» зазначило про необґрунтованість тверджень відповідача про припинення кредитного договору, посилаючись на надіслане останнім позивачу повідомлення-вимогу про дострокове повернення кредиту від 21.12.2023 № 91031LGC0S2DX. Також позивач зауважив, що кредитний договір укладено виключно на рефінансування кредитного договору від 31.10.2019 № 34086384-КД-1, тобто відповідач не мав видавати грошові кошти за кредитним договором від 18.02.2022 № 34086384-КД-4 безпосередньо на рахунок позивача, а такі кошти підлягали до зарахування в рахунок погашення заборгованості за кредитним договором від 31.10.2019 № 34086384-КД-1.
Суд першої інстанції, з яким погодився і суд апеляційної інстанції, відмовив у задоволенні позову і мотивував таке рішення тим, що заявлені позивачем позовні вимоги спрямовані на внесення змін до кредитного договору від 18.02.2022 № 34086384-КД-4 щодо відтермінування виконання зобов'язань за цим договором до закінчення відповідних обставин непереборної сили, а також звільнення від відповідальності за часткове або повне невиконання зобов'язань, якщо воно стало наслідком дії обставин непереборної сили (форс-мажору), у даному випадку - збройної агресії російської федерації проти України та окупацією м. Сєвєродонецька Луганської області, де розташоване підприємство позивача.
Проте, за встановлених судом обставин, кредитні кошти за кредитним договором від 18.02.2022 № 34086384-КД-4 позивачу не видавалися, будь-яких доказів зарахування таких коштів на відповідний рахунок, зазначений у цьому кредитному договорі, суду не надано.
Доводи позивача про те, що кошти за кредитним договором від 18.02.2022 № 34086384-КД-4 підлягали до зарахування в рахунок погашення заборгованості за кредитним договором від 31.10.2019 № 34086384-КД-1 без зарахування таких коштів безпосередньо на рахунок позивача, судом відхилено, оскільки АТКБ «Приватбанк» на підтвердження своїх заперечень надало виписку по рахунку № НОМЕР_3 , відкритого для надходження погашень за кредитним договором від 31.10.2019 № 34086384-КД-1, за період з 17.02.2022 по 10.03.2025, з якої вбачається, що за весь цей період кошти у розмірі 3 330 244,13 грн відповідно до пункту А.2 кредитного договору від 18.02.2022 № 34086384-КД-4, банком не перераховувалися, а будь-яких інших доказів, які б підтверджували доводи позивача про видачу чи зарахування коштів на рефінансування кредитного договору від 31.10.2019 № 34086384-КД-1 ТОВ «Соколівські надра» суду не надало.
Отже, за висновками суду, у позивача відсутня будь-яка заборгованість перед відповідачем за кредитним договором від 18.02.2022 № 34086384-КД-4, що не заперечувалося відповідачем.
За встановлених фактичних обставин справи припинення дії кредитного договору від 18.02.2022 № 34086384-КД-4, суд першої інстанції, з яким погодився і суд апеляційної інстанції, дійшов висновку, що внесення змін до договору, зобов'язання за яким вже припинилися, не може бути спрямоване на реальне настання правових наслідків, тому відсутні правові підстави для внесення змін до зазначеного договору відповідно до статті 652 ЦК у частині відтермінування виконання зобов'язань за кредитним договором до моменту закінчення дії обставин непереборної сили.
У поданій касаційній скарзі ТОВ «Соколівські надра» в обґрунтування підстави касаційного оскарження судових рішень послалося, зокрема, на те, що суди попередніх інстанцій при вирішенні спору неправильно застосували норми матеріального права та порушили норми процесуального права, що потягнуло за собою винесення незаконного рішення. Судом попередніх інстанцій хибно ототожнено момент виникнення зобов'язання за кредитним договором з моментом надання кредитних коштів, що суперечить правовим висновкам Верховного Суду, викладеним у постанові від 19.03.2021 у справі № 904/2073/19. Скаржник послався на те, що судами попередніх інстанцій не було враховано висновки Верховного Суду, викладені у постановах від 02.07.2025 у справі № 904/624/19 (904/1699/24), від 12.06.2019 у справі № 2-6315/11, від 28.04.2020 у справі № 263/16688/17, від 11.01.2022 у справі № 910/10784/16, щодо правової природи кредитного договору та підстав виникнення прав та обов'язків сторін за таким договором. Суди не врахували висновки Верховного Суду, викладені у постановах від 09.04.2024 у справі № 905/342/23, від 09.05.2024 у справі № 923/77/22, від 11.06.2024 у справі № 916/3663/23, стосовно того, що розглядаючи спір, господарський суд, перш за все, має встановити правову природу договору, надати правову оцінку його предмету, умовам, правам та обов'язкам сторін для визначення спрямованості як їх дій, так і певних правових наслідків, з'ясувати фактичний характер спірних правовідносин, які склалися між сторонами, з'ясувати дійсні наміри сторін спору при укладенні договору щодо визначення умов виконання зобов'язань обома сторонами цього договору, застосувати відповідні норми права. Однак всупереч цим правовим висновкам Верховного Суду судами попередніх інстанцій не було ні встановлено правову природу договору, ні надано правову оцінку його предмету, умовам, правам та обов'язкам сторін для визначення спрямованості як їх дій, так і певних правових наслідків, не з'ясовано фактичний характер спірних правовідносин.
Відповідно до частин 1, 2 статті 300 ГПК, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.
Верховний Суд, переглянувши судові рішення у межах, передбачених статтею 300 ГПК, виходить із такого.
Частиною 2 статті 6 та частиною 2 статті 19 Конституції України визначено, що органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених цією Конституцією межах і відповідно до законів України та зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Згідно з пунктом 8 частини 2 статті 129 Конституції України однією з основних засад судочинства є забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення.
Питання права касаційного оскарження урегульовано статтею 287 ГПК, частиною 2 якої встановлено підстави касаційного оскарження судових рішень виключно у випадках, визначених цією процесуальною нормою.
Такі процесуальні обмеження щодо касаційного оскарження судових рішень не суперечать положенням Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), яка відповідно до частини 1 статті 9 Конституції України застосовується судами України як частина національного законодавства, і відповідають практиці Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ), яка згідно зі статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» застосовується судами як джерело права.
Відповідно до практики ЄСПЛ право на суд, одним з аспектів якого є право доступу до суду, не є абсолютним і може підлягати обмеженням, зокрема щодо умов прийнятності скарг, оскільки право на доступ до суду за своєю природою потребує регулювання державою. Отже, кожна держава встановлює правила судової процедури, зокрема й процесуальні заборони та обмеження, зміст яких - не допустити безладного перебігу судового процесу (рішення ЄСПЛ від 20.05.2010 у справі «Пелевін проти України»).
Умови прийнятності касаційної скарги за змістом норм законодавства можуть бути більш суворими, ніж для звичайної заяви. Зважаючи на особливий статус суду касаційної інстанції, процесуальні процедури у суді можуть бути більш формальними, особливо, якщо провадження здійснюється судом після їх розгляду судом першої, а потім судом апеляційної інстанції (рішення у справах: «Levages Prestations Services v. France» від 23.10.1996; «Brualla Gomes de la Torre v. Spain» від 19.12.1997).
У рішенні ЄСПЛ у справі «Гарсія Манібардо проти Іспанії» від 15.02.2000 зазначалося, що спосіб, у який стаття 6 Конвенції застосовується до апеляційних та касаційних судів, має залежати від особливостей процесуального характеру, а також до уваги мають бути взяті норми внутрішнього законодавства та роль касаційних судів у них (рішення від 02.03.1987 у справі «Monnel and Morris v. the United Kingdom», серія A, N 115, с. 22, п.56, а також рішення від 29.10.1996 у справі «Helmers v. Sweden», серія A, N 212-A, с.15, п.31).
Отже, право на касаційне оскарження не є безумовним, а тому встановлення законодавцем процесуальних фільтрів доступу до касаційного суду не є обмеженням в отриманні судового захисту, оскільки це викликано виключно особливим статусом Верховного Суду, розгляд скарг яким покликаний забезпечувати сталість та єдність судової практики, а не можливість проведення «розгляду заради розгляду». При цьому процесуальні обмеження зазвичай вводяться для забезпечення ефективності судочинства, а право на доступ до правосуддя, як відомо, не є абсолютним правом, і певні обмеження встановлюються законом з урахуванням потреб держави, суспільства чи окремих осіб (наведену правову позицію викладено в ухвалі об'єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 27.11.2018 у справі № 910/4647/18).
Однією з підстав касаційного оскарження судових рішень відповідно до пункту 1 частини 2 статті 287 ГПК є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права у випадку, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.
При цьому, необхідно зазначити, що оскарження судових рішень з підстави, передбаченої у пункті 1 частини 2 статті 287 ГПК, можливе за наявності таких складових: неоднакове застосування одних і тих самих норм матеріального права апеляційним судом у справі, в якій подано касаційну скаргу, та у постанові Верховного Суду, яка містить висновок щодо застосування цієї ж норми права у подібних правовідносинах; ухвалення різних за змістом судових рішень у справі, в якій подано касаційну скаргу, та у справі, в якій винесено постанову Верховного Суду; спірні питання виникли у подібних правовідносинах.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 12.10.2021 у справі № 233/2021/19 зазначено, що на предмет подібності слід оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Встановивши учасників спірних правовідносин, об'єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов'язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. А якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об'єкта, з приводу якого вони вступають у правовідносини, то у такому разі подібність слід також визначати за суб'єктним і об'єктним критеріями відповідно. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб'єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов'язково мають бути тотожними, тобто однаковими. Відсутність такої подібності зумовлює закриття касаційного провадження.
Проаналізувавши висновки, викладені у зазначених постановах Верховного Суду, на які послався скаржник у касаційній скарзі на обґрунтування підстави касаційного оскарження судових рішень у справі № 910/13873/24, передбаченої пунктом 1 частини 2 статті 287 ГПК, суд касаційної інстанції вважає, що правовідносини у зазначених справах не є подібними з огляду на таке.
Так, у справі № 904/2073/19 Верховний Суд постановою від 19.03.2021 скасував судові рішення попередніх інстанцій в частині відмови в задоволенні первісних позовних вимог Банку до Товариства про стягнення заборгованості за винагородою за користування кредитом та позов в цій частині задовольнив з огляду на те, зокрема, що підписавши кредитний договір та додаткові угоди до нього, позичальник надав свою згоду на сплату усіх зазначених у них платежів (процентів та винагороди), які були визначені за взаємною згодою сторін та недійсними не визнані. Оскільки, за встановлених обставин у цій справі, умови договору про надання кредиту у вигляді відновлюваної кредитної лінії, за якими позичальник (відповідач) сплачує банку винагороду за користування кредитом за встановленою формулою (пункт А.10 кредитного договору) на час постановлення судами рішень у справі № 904/2073/19 є чинними, Верховний Суд дійшов висновку, що у судів попередніх інстанцій були відсутні правові підстави для відмови в задоволенні позовних вимог Банку про стягнення з Товариства винагороди за користування кредитом у заявленому розмірі. Крім того, суд касаційної інстанції погодився з висновками судів попередніх інстанцій про відмову в задоволенні зустрічних позовних вимог про визнання недійсними окремих пунктів кредитного договору та залишив судові рішення в цій частині без змін.
У справі № 904/624/19 (904/1699/24) Верховний Суд постановою від 02.07.2025 залишив без змін постанову суду апеляційної інстанції, якою відмовлено в задоволенні позовних вимог Страхової компанії до Товариства та Банку про визнання недійсними пунктів кредитного договору, оскільки встановлені у цій справі обставини в сукупності з положеннями статей 16, 203, 215 ЦК свідчать про відсутність підстав для висновку про те, що оспорювані положення кредитного договору мають ознаки фраудаторного правочину, при цьому судом не було встановлено жодних фактів зловживання правом з нелегітимною метою невиконання грошових зобов'язань перед конкретним кредитором, що є основоположним для кваліфікації і розуміння правочину як вчиненого на зло.
У справі № 2-6315/11 Верховний Суд постановою від 12.06.2019 скасував судові рішення попередніх інстанцій в частині солідарного стягнення з фізичних осіб (боржника і поручителя) на користь Банку заборгованості за договором відновлювальної кредитної лінії, а також у частині відмови фізичній особі (поручителю) у задоволенні позову до Банку про визнання договору поруки припиненим та в цій частині ухвалив нове рішення, яким позов Банку про солідарне стягнення заборгованості задовольнив частково, стягнувши певну суму заборгованості з правонаступників боржника; у задоволенні позову Банку до поручителя відмовив; зустрічний позов поручителя до Банку про визнання договору поруки припиненим задовольнив. При цьому суд касаційної інстанції в частині стягнення заборгованості виходив із встановлених судами обставин порушення позичальником умов кредитного договору щодо своєчасного погашення заборгованості, що не було спростовано останнім при розгляді справи. Також суд касаційної інстанції зазначив, що матеріалами справи підтверджено факт надання позичальнику за умовами кредитного договору грошових коштів у певному розмірі, тому твердження судів попередніх інстанцій про відсутність підстав для визнання іпотеки припиненою з огляду на відсутність фактичного збільшення розміру зобов'язання у цьому випадку правового значення не мають. Висновки судів попередніх інстанцій про те, що підстави для визнання договору поруки припиненим з огляду на те, що фактично збільшення зобов'язання не відбулось, є помилковими; юридичне значення у цьому випадку має факт погодження сторонами умов, що підтверджено додатковим договором, укладеним між Банком і боржником, яким сторони домовились змінити пункт договору відновлюваної кредитної лінії та погодили певну суму кредиту.
У справі № 263/16688/17 Верховний Суд постановою від 28.04.2020 залишив без змін судові рішення попередніх інстанцій про відмову в задоволенні зустрічних позовних вимог фізичної особи (боржника) до Банку про захист прав споживачів, визнання договору кредиту та договору застави недійними у зв'язку з недоведеністю, оскільки за встановлених судами обставин під час укладення договору кредиту на купівлю автотранспортних засобів сторони досягли домовленості відносно всіх його умов, у тому числі щодо суми кредиту, дати видачі кредиту, річної відсоткової ставки, щомісячної суми необхідного платежу, строку внесення платежів, умов повернення кредиту, нарахування та сплати відсотків, права дострокового виконання зобов'язань за договором та його умов. Волевиявлення учасників правочину було вільним і відповідало їх внутрішній волі, відповідач погоджувався із всіма умовами договору, про що свідчить його підпис в договорі і часткове погашення кредиту в іноземній валюті. Після укладення договору в 2008 році позичальник його не оспорював, приступив до його виконання і виконував тривалий час, тобто погодився з умовами договору. Договором визначено повернення кредиту в тій самій валюті, в якій видано кредит, що повністю відповідає суті договору кредиту (позики) і не суперечить чинному законодавству. Щодо позовних вимог Банку до боржника про стягнення заборгованості за договором кредиту, які були задоволені судами попередніх інстанцій, суд касаційної інстанції скасував судове рішення в частині стягнення заборгованості за відсотками, а справу передав на новий розгляд, оскільки суд апеляційної інстанції: не врахував, що настав строк кредитування; не з'ясував за який період нараховані проценти за користування кредитом; не врахував, що право кредитодавця нараховувати передбачені договором проценти за кредитом припиняється після спливу визначеного договором строку кредитування; не врахував, що після настання строку виконання договору кредитор має право на отримання гарантій належного виконання зобов'язання відповідно до частини 2 статті 625 ЦК, а тому висновок суду в цій частині позовних вимог є передчасним.
У справі № 910/10784/16 Велика Палата Верховного Суду у постанові від 11.01.2022 навела правові висновки при вирішенні виключної правової проблеми у спорі про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину та зобов'язання вчинити певні дії щодо застосування норм права, які регулюють здійснення розрахунків та проведення оплати за правочинами, які мають ознаки нікчемності відповідно до частини 3 статті 38 Закону «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб».
У справі № 905/342/23 (постанова Верховний Суд від 09.04.2024) спір між сторонами виник щодо наявності/відсутності підстав для стягнення заборгованості, пені, 3% річних та інфляційних витрат за договором поставки.
У справі № 923/77/22 (постанова Верховний Суд від 09.05.2024) спір між сторонами виник у зв'язку з несвоєчасним виконанням зобов'язань з поставки продукції за договором поставки та наявності/відсутності підстав для стягнення з відповідача пені та штрафу.
У справі № 916/3663/23 (постанова Верховного Суду від 11.06.2024) спір стосується стягнення сум прибутку та розірвання договору про спільну діяльність.
Натомість у справі № 910/13873/24, що розглядається, суди попередніх інстанцій, за встановлених фактичних обставин припинення зобов'язань сторін за кредитним договором, дійшли висновку про відсутність правових підстав для внесення до такого договору змін відповідно до статті 652 ЦК.
Отже, аналіз висновків, зроблених в оскаржуваних судових рішеннях у справі № 910/13873/24, у якій подано касаційну скаргу, не свідчить про їх невідповідність висновкам, викладеним у наведених постановах Верховного Суду, на які посилається скаржник у касаційній скарзі, оскільки правовідносини у справі, що розглядається, і в зазначених скаржником справах істотно відмінні за змістовним критерієм, підставами позову і фактично-доказовою базою, а також встановленими судами попередніх інстанцій обставинами у кожній справі і зібраними та дослідженими в них доказами, залежно від яких (обставин і доказів) й прийнято судове рішення. Наведене не дає підстави вважати правовідносини у цих справах подібними, у тому числі з урахуванням змісту правовідносин та доводів учасників справи, якими вони обґрунтовували свої позиції.
Посилання скаржника у касаційній скарзі на загальні висновки Верховного Суду у наведених ним постановах щодо правової природи кредитного договору та підстав виникнення прав та обов'язків сторін за таким договором без обґрунтування подібності правовідносин у цих справах зі справою, в якій подано касаційну скаргу, не дає підстав для висновку про неправильне застосування судами попередніх інстанцій у справі, що розглядається, норм матеріального права у контексті підстави касаційного оскарження судових рішень, передбаченої пунктом 1 частини 2 статті 287 ГПК.
У кожній з наведених справ, які переглядались Верховним Судом, зазначені норми права застосовані з урахуванням конкретних обставин справи та поданих сторонами доказів у межах конкретного предмета доказування, тому відповідні посилання скаржника не є належним правовим обґрунтуванням підстави касаційного оскарження судових рішень, передбаченої пунктом 1 частини 2 статті 287 ГПК, а зміст зазначених скаржником постанов не свідчить про застосування судами першої і апеляційної інстанцій у справі, що розглядається, норм права без урахування висновків, викладених у цих постановах.
Загалом доводи, наведені в касаційній скарзі, стосуються процесу доказування, оцінки доказів судом та фактично спрямовані на спонукання Суду до необхідності переоцінки поданих сторонами доказів і встановлення нових обставин справи, проте відповідно до норм статті 300 ГПК зазначене виходить за межі повноважень суду касаційної інстанції.
Відповідно до пункту 5 частини 1 статті 296 ГПК суд касаційної інстанції закриває касаційне провадження, якщо після відкриття касаційного провадження на підставі пункту 1 частини другої статті 287 цього Кодексу судом встановлено, що висновок щодо застосування норми права, який викладений у постанові Верховного Суду та на який посилався скаржник у касаційній скарзі, стосується правовідносин, які не є подібними.
З урахуванням наведеного суд касаційної інстанції дійшов висновку про необхідність закриття касаційного провадження з підстави, передбаченої пунктом 5 частини 1 статті 296 ГПК.
Керуючись статтями 234, 235, 296 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд
Закрити касаційне провадження за касаційною скаргою Товариства з обмеженою відповідальністю «Соколівські надра» на постанову Північного апеляційного господарського суду від 10.07.2025 та рішення Господарського суду міста Києва від 09.04.2025 у справі № 910/13873/24.
Ухвала набирає законної сили негайно після її оголошення і оскарженню не підлягає.
Головуючий суддя І.С. Берднік
Судді: В.А. Зуєв
І.С. Міщенко