ПІВДЕННО-ЗАХІДНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД
03 листопада 2025 року м. ОдесаСправа № 916/1944/25
Південно-західний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:
Головуючого судді: Таран С.В.,
Суддів: Богатиря К.В., Поліщук Л.В.,
розглянувши в порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи апеляційну скаргу Департаменту комунальної власності Одеської міської ради
на рішення Господарського суду Одеської області від 08.08.2025, прийняте суддею Щавинською Ю.М., м. Одеса,
у справі №916/1944/25
за позовом: Департаменту комунальної власності Одеської міської ради
до відповідача: Релігійної організації "Релігійна громада Церква євангельських християн-баптистів "Віфанія" м. Одеса"
про стягнення 73 414,47 грн
У травні 2025 р. Департамент комунальної власності Одеської міської ради звернувся з позовом до Релігійної організації "Релігійна громада Церква євангельських християн-баптистів "Віфанія" м. Одеса", в якому просив стягнути з відповідача на користь позивача 73414,47 грн неустойки за прострочення повернення об'єкта оренди.
Позовні вимоги обґрунтовані неправомірними діями відповідача, який, не зважаючи на припинення 05.09.2020 договірних орендних відносин з Департаментом комунальної власності Одеської міської ради, безпідставно не здійснив своєчасне повернення останньому об'єкта оренди - нежитлового приміщення першого поверху загальною площею 131,5 кв.м, розташованого за адресою: м. Одеса, Миколаївська дорога, 243, що в силу вимог законодавства є підставою для нарахування Релігійній організації "Релігійна громада Церква євангельських християн-баптистів "Віфанія" м. Одеса" неустойки у розмірі подвійної плати за користування орендованим майном за час прострочення (з 06.09.2020 по 01.11.2021).
За вказаною позовною заявою місцевим господарським судом 26.05.2025 відкрито провадження у справі №916/1944/25.
Рішенням Господарського суду Одеської області від 08.08.2025 у справі №916/1944/25 (суддя Щавинська Ю.М.) позов задоволено частково; стягнуто з Релігійної організації "Релігійна громада Церква євангельських християн-баптистів "Віфанія" м. Одеса" на користь Департаменту комунальної власності Одеської міської ради неустойку за прострочення повернення об'єкта оренди у сумі 5000 грн та судовий збір у сумі 1514 грн; у задоволенні решти позову відмовлено.
Судове рішення мотивоване доведеністю Департаментом комунальної власності Одеської міської ради факту несвоєчасного повернення відповідачем майна, орендованого останнім на підставі договору, який 05.09.2020 припинив свою дію. Однак, місцевий господарський суд зазначив, що належним періодом нарахування передбаченої положеннями частини другої статті 785 Цивільного кодексу України неустойки у розмірі подвійного розміру орендної плати є 22.09.2020-01.11.2021, оскільки узгоджений сторонами строк виконання відповідачем зобов'язання з повернення приміщення, яке було предметом договору оренди, становив 15 днів з дня закінчення строку його дії (тобто до 21.09.2020), а також врахував безпідставність включення позивачем до складу цієї неустойки податку на додану вартість, у зв'язку з чим Господарський суд Одеської області, враховуючи сплату Релігійнійою організацією "Релігійна громада Церква євангельських християн-баптистів "Віфанія" м. Одеса" на користь позивача грошових коштів у сумі 73414,47 грн, здійснив перерахунок, відповідно до якого розмір неустойки склав 44522,69 грн. Поряд з цим, суд першої інстанції дійшов висновку про наявність правових підстав для зменшення зазначеної суми неустойки до 5000 грн.
Не погодившись з прийнятим рішенням, Департамент комунальної власності Одеської міської ради звернувся з апеляційною скаргою, в якій просить скасувати рішення Господарського суду Одеської області від 08.08.2025 у справі №916/1944/25 та ухвалити нове рішення, яким позов задовольнити у повному обсязі.
Зокрема, апелянт наголошує на обґрунтованості проведеного ним розрахунку неустойки, передбаченої частиною другою статті 785 Цивільного кодексу України, та безпідставності здійснення місцевим господарським судом перерахунку з подальшим зменшенням її розміру на підставі частини третьої 551 Цивільного кодексу України.
У відзиві на апеляційну скаргу б/н від 19.09.2025 (вх.№3438/25/Д3 від 19.09.2025) Релігійна організація "Релігійна громада Церква євангельських християн-баптистів "Віфанія" м. Одеса" просить апеляційну скаргу Департаменту комунальної власності Одеської міської ради залишити без задоволення, а рішення Господарського суду Одеської області від 08.08.2025 у справі №916/1944/25 - без змін, посилаючись на те, що, з огляду на помилковість визначення позивачем періоду нарахування заявленої до стягнення неустойки та включення до її складу податку на додану вартість, а також враховуючи продовження сплати відповідачем орендної плати після спливу строку дії договору оренди, суд першої інстанції правомірно здійснив перерахунок та, користуючись дискрецією, виходячи з обставин цієї справи, зменшив розмір неустойки відповідно до частини третьої статті 551 Цивільного кодексу України.
Відповідно до частини тринадцятої статті 8 Господарського процесуального кодексу України розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами, якщо цим Кодексом не передбачено повідомлення учасників справи. У такому випадку судове засідання не проводиться.
Згідно з частиною третьою статті 270 Господарського процесуального кодексу України розгляд справ у суді апеляційної інстанції здійснюється у судовому засіданні з повідомленням учасників справи, крім випадків, передбачених частиною десятою цієї статті та частиною другою статті 271 цього Кодексу.
Частиною десятою статті 270 Господарського процесуального кодексу України визначено, що апеляційні скарги на рішення господарського суду у справах з ціною позову менше ста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, крім тих, які не підлягають розгляду в порядку спрощеного позовного провадження, розглядаються судом апеляційної інстанції без повідомлення учасників справи.
Для цілей цього Кодексу розмір прожиткового мінімуму для працездатних осіб вираховується станом на 1 січня календарного року, в якому подається відповідна заява або скарга, вчиняється процесуальна дія чи ухвалюється судове рішення (частина сьома статті 12 Господарського процесуального кодексу України).
Станом на 01.01.2025 прожитковий мінімум для працездатних осіб у місячному розмірі становив 3028 грн (стаття 7 Закону України "Про державний бюджет України на 2025 рік").
Враховуючи викладене та з огляду на ціну позову у даній справі (73414,47 грн), перегляд оскаржуваного рішення за апеляційною скаргою Департаменту комунальної власності Одеської міської ради ухвалою Південно-західного апеляційного господарського суду у складі головуючого судді Таран С.В., суддів: Богатиря К.В., Поліщук Л.В. від 04.09.2025 вирішено здійснювати в порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи.
За умовами частин першої, другої статті 269 Господарського процесуального кодексу України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.
Колегія суддів Південно-західного апеляційного господарського суду у визначеному складі суддів, обговоривши доводи апеляційної скарги, перевіривши наявні матеріали справи на предмет правильності застосування Господарським судом Одеської області норм матеріального та процесуального права, дійшла наступних висновків.
03.08.2015 між Департаментом комунальної власності Одеської міської ради ("Орендодавець") та Релігійною організацією "Релігійна громада Церква євангельських християн-баптистів "Віфанія" м. Одеса" ("Орендар") укладено договір оренди нежилого приміщення №8/92 у новій редакції (далі - договір №8/92 від 03.08.2015), за умовами пункту 1.1 якого Орендодавець передає, а Орендар приймає у строкове платне користування нежитлове приміщення першого поверху загальною площею 131,5 кв.м, яке розташоване за адресою: м. Одеса, Миколаївська дорога, 243 (далі - об'єкт оренди).
Згідно з пунктом 1.2 договору №8/92 від 03.08.2015 передача в оренду об'єкта, зазначеного у пункті 1.1 цього договору, здійснюється на підставі Цивільного та Господарського кодексів України, Закону України "Про оренду державного та комунального майна".
У пункті 1.3 договору №8/92 від 03.08.2015 вказано термін дії договору оренди: з 03.08.2015 до 03.07.2018.
В силу пункту 2.1 договору №8/92 від 03.08.2015 орендна плата визначається на підставі статті 19 Закону України "Про оренду державного та комунального майна", Методики розрахунку і порядку використання плати за оренду державного майна, затвердженої постановою Кабінету Міністрів України 04.10.1995 зі змінами та доповненнями; рішень Одеської міської ради та Виконкому Одеської міської ради.
За орендоване приміщення Орендар зобов'язується сплачувати орендну плату, що становить за перший, після підписання договору оренди, місяць 3223,45 грн (без урахування податку на додану вартість та індексу інфляції) та є базовою ставкою орендної плати за місяць. Розмір орендної плати за кожний наступний місяць визначається шляхом коригування розміру орендної плати за минулий місяць на щомісячний індекс інфляції, що друкується Мінстатом України. Податок на додану вартість розраховується відповідно до вимог чинного законодавства. До орендної плати не входить плата за комунальні послуги, вартість експлуатаційних витрат, плата за користування земельною ділянкою та інші послуги, які надаються спеціалізованими організаціями. Орендар зобов'язаний вносити орендну плату щомісячно до 15 числа поточного місяця незалежно від результатів його господарської діяльності. Розмір орендної плати змінюється у випадках зміни методики її розрахунку, цін і тарифів та в інших випадках, передбачених законодавчими актами України та рішеннями міської ради, що набрали чинності, в порядку, передбаченому чинним законодавством (пункти 2.2-2.5 договору №8/92 від 03.08.2015).
Відповідно до пункту 3.4 договору №8/92 від 03.08.2015 Орендодавець зобов'язується передати Орендарю в оренду нежиле приміщення згідно з пунктом 1.1 цього договору за актом приймання-передачі, який підписується обома сторонами.
За умовами 4.1 договору №8/92 від 03.08.2015 вказані у пункті 1.1 цього договору приміщення Орендодавцем передаються Орендарю виключно під розміщення організації.
Положеннями пункту 4.7 договору №8/92 від 03.08.2015 передбачено, що після закінчення строку дії договору чи у випадку його дострокового розірвання Орендар зобов?язаний у 15-денний термін передати Орендодавцю приміщення за актом у належному стані, не гіршому ніж на момент передачі їх в оренду, та відшкодувати Орендодавцеві збитки у разі погіршення стану або втрати (повної або часткової) об'єкта оренди.
У пункті 4.10 договору №8/92 від 03.08.2015 визначено, що у випадку припинення дії цього договору, у зв?язку із закінченням строку чи дострокового розірвання договору, Орендар сплачує неустойку в розмірі подвійної орендної плати з урахуванням щомісячного індексу інфляції по день підписання акта приймання-передачі приміщення.
Згідно з пунктом 7.1 договору №8/92 від 03.08.2015 питання, не врегульовані цим договором, вирішуються відповідно до чинного законодавства України.
У пункті 7.5 договору №8/92 від 03.08.2015 вказано, що зміна або розірвання договору можуть мати місце за погодженням сторін. Зміни та доповнення, що вносяться до договору, розглядаються сторонами протягом 20 днів і вносяться у тій самій формі, в якій укладено цей договір. Одностороння відмова від виконання договору та внесених змін не допускається.
Пунктом 7.11 договору №8/92 від 03.08.2015 передбачено, що дія договору оренди припиняється, зокрема, внаслідок закінчення строку, на який його було укладено.
Відповідно до пунктів 7.13, 7.14 договору №8/92 від 03.08.2015 вступ Орендаря у користування приміщеннями настає одночасно з підписанням акту приймання-передачі вказаних приміщень. Передача приміщень в оренду не означає передачу Орендарю права власності на це приміщення. Власником об'єкта оренди залишається територіальна громада міста Одеси.
Цей договір набуває чинності з моменту підписання його сторонами (пункт 7.17 договору №8/92 від 03.08.2015).
На виконання вищенаведеного договору 03.08.2015 між сторонами було підписано акт прийому-передачі нежитлового приміщення (об'єкта оренди).
Додатковим договором №7 від 26.10.2017 внесено зміни у пункт 2.2 договору оренди, відповідно до яких за орендоване приміщення Орендар зобов'язується сплачувати орендну плату з 20.09.2017 по 31.12.2017, що становить 1 грн за рік (без урахування податку на додану вартість та індексу інфляції) за все приміщення.
05.09.2019 між Департаментом комунальної власності Одеської міської ради та Релігійною організацією "Релігійна громада Церква євангельських християн-баптистів "Віфанія" м. Одеса" укладено додатковий договір №8, яким продовжено термін дії договору оренди на 1 рік, а саме: з 05.09.2019 до 05.09.2020; змінено розрахунок орендної плати з 05.09.2019 та викладено пункт 2.2 договору оренди у новій редакції, згідно з якою за орендоване приміщення Орендар зобов'язується сплачувати орендну плату з 05.09.2019 у розмірі 4054,53 грн, що розрахована на 01.08.2019 року (без урахування податку на додану вартість та індексу інфляції) та є базовою ставкою орендної плати за місяць. Інші умови договору оренди залишено без змін.
Листом від 13.07.2021 Департамент комунальної власності Одеської міської ради за результатами опрацювання скарг відповідача від 29.06.2021 повідомив про те, що термін дії договору №8/92 від 03.08.2015 закінчився 05.09.2020, при цьому всупереч пункту 143 Порядку передачі в оренду державного та комунального майна, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 03.06.2020 №483, заява орендаря на продовження договору оренди своєчасно (не пізніше ніж за три місяці до закінчення строку дії договору оренди) не надавалась, а тому зазначений договір оренди не може вважатися продовженим до моменту укладення договору з переможцем аукціону, як передбачено пунктом 151 цього Порядку. Крім того, позивач вказав про те, що стаття 15 Закону України "Про оренду державного та комунального майна" надає право на отримання майна в оренду без проведення аукціону, зокрема, релігійним організаціям - для забезпечення проведення релігійних обрядів та церемоній, поряд з цим передача в оренду без проведення аукціону передбачає прийняття рішення про включення у перелік другого типу. Рішенням Одеської міської ради від 03.02.2021 №62-VIII приміщення за адресою: м. Одеса, вул. Миколаївська дорога, 243-А включено до переліку другого типу об?єктів комунальної власності Одеської міської територіальної громади, а відповідачем, в свою чергу, надано повний пакет документів, передбачений пунктом 2 додатку 1 до вищенаведеного Порядку, до якого з боку Департаменту комунальної власності Одеської міської ради є незначні зауваження, зокрема, необхідність надання копії електронної заявки до Електронної торгової системи. Водночас позивач наголосив на тому, що приміщення, яке використовується Релігійною організацією "Релігійна громада Церква євангельських християн-баптистів "Віфанія" м. Одеса", закріплено на праві оперативного управління за Комунальною установою "Муніципальна служба комунальної власності" відповідно до рішення Виконавчого комітету Одеської міської ради від 25.02.2021 №47, поставлено на бухгалтерський облік комунальної установи з 01.07.2021, а роботу з укладення договору оренди з відповідачем продовжено з дотриманням вимог статті 5 Закону України "Про оренду державного та комунального майна".
01.11.2021 на підставі акту приймання-передачі нежилих приміщень б/н, підписаного сторонами без зауважень, відповідач повернув Департаменту комунальної власності Одеської міської ради об'єкт оренди за договором №8/92 від 03.08.2015, а саме: нежитлове приміщення першого поверху загальною площею 131,5 кв.м, яке розташоване за адресою: м. Одеса, Миколаївська дорога, 243.
В адресованій відповідачу претензії №01-13/374 від 27.02.2025 Департамент комунальної власності Одеської міської ради, посилаючись на несвоєчасне повернення об'єкта оренди за договором №8/92 від 03.08.2015 після закінчення строку його дії, запропонував у місячний строк сплатити нараховану на підставі частини другої статті 785 Цивільного кодексу України неустойку за прострочення повернення об'єкта оренди за період з 06.09.2020 до 01.11.2021 у розмірі 73414,47 грн.
Відповідачем до місцевого господарського суду було подано копії виставлених позивачем рахунків на оплату орендної плати за договором №8/92 від 03.08.2015 за період з січня місяця по травень місяць 2021 року; статуту Релігійної організації "Релігійна громада Церква євангельських християн-баптистів "Віфанія" м. Одеса", затвердженого протоколом загальних зборів від 04.09.2016, та укладеного між сторонами за участю балансоутримувача договору №374/2021 від 16.12.2021 щодо оренди нежитлової окремо розташованої одноповерхової будівлі загальною площею 125,1 кв.м, розташованої за адресою: м. Одеса, Миколаївська дорога, 243.
Предметом спору у даній справі є вимога про стягнення з Релігійної організації "Релігійна громада Церква євангельських християн-баптистів "Віфанія" м. Одеса" на користь Департаменту комунальної власності Одеської міської ради 73414,47 грн неустойки за прострочення повернення об'єкта оренди за період з 06.09.2020 по 01.11.2021.
Колегія суддів Південно-західного апеляційного господарського суду погоджується з висновком Господарського суду Одеської області про часткове задоволення позову з огляду на наступне.
Стаття 15 Цивільного кодексу України передбачає право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа також має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
Під порушенням слід розуміти такий стан суб'єктивного права, за якого воно зазнало протиправного впливу з боку правопорушника, внаслідок чого суб'єктивне право особи зменшилося або зникло як таке, порушення права пов'язано з позбавленням можливості здійснити, реалізувати своє право повністю або частково.
Вказаний вище підхід є загальним і може застосовуватись при розгляді будь-яких категорій спорів, оскільки не доведеність порушення прав, за захистом яких було пред'явлено позов у будь-якому випадку є підставою для відмови у його задоволенні.
Таким чином, у розумінні закону, суб'єктивне право на захист - це юридично закріплена можливість особи використати заходи правоохоронного характеру для поновлення порушеного права і припинення дій, які порушують це право.
Захист, відновлення порушеного або оспорюваного права чи охоронюваного законом інтересу відбувається, в тому числі, шляхом звернення з позовом до суду (частина перша статті 16 Цивільного кодексу України).
Наведена позиція ґрунтується на тому, що під захистом права розуміється державно-примусова діяльність, спрямована на відновлення порушеного права суб'єкта правовідносин та забезпечення виконання юридичного обов'язку зобов'язаною стороною, внаслідок чого реально відбудеться припинення порушення (чи оспорювання) прав цього суб'єкта, він компенсує витрати, що виникли у зв'язку з порушенням його прав, або в інший спосіб нівелює негативні наслідки порушення його прав.
Позивачем є особа, яка подала позов про захист порушеного чи оспорюваного права або охоронюваного законом інтересу. Водночас позивач самостійно визначає і обґрунтовує в позовній заяві у чому саме полягає порушення його прав та інтересів, а суд перевіряє ці доводи, і в залежності від встановленого вирішує питання про наявність чи відсутність підстав для правового захисту, при цьому застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту суб'єктивного права, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення.
Чинне законодавство визначає об'єктом захисту порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов'язано із позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, спричинена поведінкою іншої особи.
Отже, порушення, невизнання або оспорювання суб'єктивного права є підставою для звернення особи за захистом цього права із застосуванням відповідного способу захисту.
Вирішуючи спір, суд повинен надати об'єктивну оцінку наявності порушеного права чи інтересу на момент звернення до господарського суду, а також визначити, чи відповідає обраний позивачем спосіб захисту порушеного права тим, що передбачені законодавством, та чи забезпечить такий спосіб захисту відновлення порушеного права. Крім того, суди мають виходити із того, що обраний позивачем спосіб захист цивільних прав має бути не тільки ефективним, а й відповідати правовій природі тих правовідносин, що виникли між сторонами, та має бути спрямований на захист порушеного права.
Враховуючи вищевикладене, виходячи із приписів статті 4 Господарського процесуального кодексу України, статей 15, 16 Цивільного кодексу України, можливість задоволення позовних вимог перебуває у залежності від наявності (доведеності) наступної сукупності умов: наявність у позивача певного суб'єктивного права або інтересу, порушення такого суб'єктивного права (інтересу) з боку відповідача та належність (адекватність встановленому порушенню) обраного способу судового захисту. Відсутність (недоведеність) будь-якого з означених елементів унеможливлює задоволення позовних вимог.
Відповідно до частин першої, другої статті 11 Цивільного кодексу України цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочин.
Згідно з приписами статті 509 Цивільного кодексу України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку; зобов'язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу, у тому числі і з договорів.
За умовами частини першої статті 627 Цивільного кодексу України відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
Договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків (частина перша статті 626 Цивільного кодексу України).
Колегія суддів вбачає, що за своєю юридичною природою договір №8/92 від 03.08.2015 є договором найму (оренди) комунального майна.
Частиною першою статті 759 Цивільного кодексу України передбачено, що за договором найму (оренди) наймодавець передає або зобов'язується передати наймачеві майно у користування за плату на певний строк.
Отже, договір №8/92 від 03.08.2015 став підставою виникнення у сторін за цим договором господарського зобов'язання відповідно до статей 173, 174 Господарського кодексу України (статті 11, 202, 509 Цивільного кодексу України).
Статтею 526 Цивільного кодексу України унормовано, що зобов'язання мають виконуватися належним чином відповідно до умов закону, інших правових актів, договору, а за відсутністю таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
В силу статті 530 Цивільного кодексу України зобов'язання повинні виконуватись в установлений законом або договором строк.
Відповідно до статті 631 Цивільного кодексу України строком договору є час, протягом якого сторони можуть здійснити свої права і виконати свої обов'язки відповідно до договору. Договір набирає чинності з моменту його укладення. Сторони можуть встановити, що умови договору застосовуються до відносин між ними, які виникли до його укладення. Закінчення строку договору не звільняє сторони від відповідальності за його порушення, яке мало місце під час дії договору.
Частиною першою статті 763 Цивільного кодексу України передбачено, що договір найму укладається на строк, встановлений договором.
Якщо наймач продовжує користуватися майном після закінчення строку договору найму, то, за відсутності заперечень наймодавця протягом одного місяця, договір вважається поновленим на строк, який був раніше встановлений договором (стаття 764 Цивільного кодексу України).
У частині другій статті 17 Закону України "Про оренду державного та комунального майна" №2269-XII від 10.04.1992, який був чинним станом на момент укладення між сторонами договору оренди, визначено, що у разі відсутності заяви однієї із сторін про припинення або зміну умов договору оренди протягом одного місяця після закінчення терміну дії договору він вважається продовженим на той самий термін і на тих самих умовах, які були передбачені договором.
Системний аналіз вищевикладених приписів законодавства дозволяє зробити висновок, що для продовження дії договору оренди необхідна наявність таких юридичних фактів: продовження користування орендарем орендованим майном та відсутність своєчасного письмового повідомлення однієї зі сторін договору про припинення або зміну умов договору.
Правове регулювання процедури припинення орендних правовідносин спрямовано на досягнення справедливого балансу між правом орендодавця володіти, користуватися та розпоряджатися майном на власний розсуд і правом орендаря очікувати на стабільність та незмінність його майнового становища. У контексті наведених вище норм настання наслідків у вигляді припинення чи продовження договору є пов'язаним з дотриманням сторонами орендних правовідносин добросовісної та послідовної поведінки, обумовленої змістом укладеного договору, положеннями господарського законодавства, а також усталеними звичаями ділового обороту та документообігу.
Колегія суддів вбачає, що у пункті 1.3 договору №8/92 від 03.08.2015 визначено строк його дії до 03.07.2018, при цьому з метою пролонгації орендних правовідносин за вказаним договором було підписано додаткові договори, у зв'язку з чим строк дії даного договору оренди було продовжено, зокрема, в останній раз до 05.09.2020 (на підставі додаткового договору №8 від 05.09.2019).
03.10.2019 Верховною Радою України було прийнято Закон України "Про оренду державного та комунального майна" №157-ІХ, у пункті 1 розділу "Прикінцеві та перехідні положення" якого було передбачено, що цей Закон набирає чинності з дня, наступного за днем його опублікування, та вводиться в дію з 01.02.2020 (за виключенням окремих зазначених норм).
Водночас згідно з пунктом 5 розділу "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України "Про оренду державного та комунального майна" №157-ІХ від 03.10.2019 з дня введення в дію цього Закону було визнано таким, що втратив чинність, Закон України "Про оренду державного та комунального майна" №2269-XII від 10.04.1992.
Закон України "Про оренду державного та комунального майна" №157-ІХ від 03.10.2019 опублікований в офіційному друкованому виданні "Голос України" 26.12.2019, набрав чинності 27.12.2019 і введений в дію з 01.02.2020, а відтак саме з цієї дати підлягають застосуванню його приписи (за винятком окремих норм, наведених у розділі "Прикінцеві та перехідні положення").
За загальним правилом, якщо прийнятим нормативним актом порівняно з попереднім змінюється правове регулювання відносин в тій чи іншій сфері, то нові норми застосовуються з дати набрання ними чинності, якщо інше не визначено в самому нормативному акті (частина перша статті 5 Цивільного кодексу України).
Відповідно до пункту 2 розділу "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України "Про оренду державного та комунального майна" №157-ІХ від 03.10.2019 договори оренди державного або комунального майна, укладені до набрання чинності цим Законом, продовжуються в порядку, передбаченому законодавством, яке діяло до дати набрання чинності цим Законом, до дати, яка наступить раніше: набрання чинності рішенням Кабінету Міністрів України чи рішенням представницького органу місцевого самоврядування (щодо договорів оренди комунального майна, розташованого в межах відповідної територіальної громади), передбаченим абзацом 5 частини другої статті 18 цього Закону, або 01.07.2020. Після настання однієї з дат, яка відповідно до цього пункту наступить раніше, але у будь-якому випадку не раніше дня введення в дію цього Закону, договори оренди продовжуються в порядку, визначеному цим Законом. Договори оренди державного та комунального майна, укладені до набрання чинності цим Законом, зберігають свою чинність та продовжують діяти до моменту закінчення строку, на який вони були укладені.
Отже, порядок продовження договорів оренди державного та комунального майна, який діяв до 31.01.2020 та був передбачений Законом України "Про оренду державного та комунального майна" №2269-XII від 10.04.1992 (втратив чинність 31.01.2020), може бути застосовано до процедури продовження тих договорів, строк дії яких закінчився до 01.07.2020 включно, а щодо інших договорів оренди державного та комунального майна (строк дії яких закінчився після 01.07.2020) в силу вимог абзацу 3 пункту 2 розділу "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України "Про оренду державного та комунального майна" №157-ІХ від 03.10.2019 має застосовуватися порядок продовження, визначений цим Законом.
Саме такий сталий правовий висновок Верховного Суду викладено в постановах від 19.07.2022 у справі №924/852/21 та від 09.11.2021 у справі №908/2637/20.
Враховуючи викладене, беручи до уваги те, що, як зазначалося вище, строк дії укладеного між сторонами договору №8/92 від 03.08.2015 було продовжено до 05.09.2020, тобто останній не закінчився 01.07.2020, правовідносини щодо його подальшої пролонгації регламентовані Законом України "Про оренду державного та комунального майна" №157-ІХ від 03.10.2019.
Згідно з частиною першою статті 18 Закону України "Про оренду державного та комунального майна" №157-ІХ від 03.10.2019 продовження договорів оренди здійснюється за результатами проведення аукціону, крім випадків, передбачених частиною другою цієї статті.
Без проведення аукціону можуть бути продовжені договори, які: укладені та продовжуються вперше, за умови, якщо строк оренди за такими договорами становить п'ять років або менше; укладені без проведення аукціону з установами, організаціями, передбаченими частиною першою статті 15 цього Закону; укладені без проведення аукціону з підприємствами, установами, організаціями, передбаченими частиною другою статті 15 цього Закону відповідно до вимог статті 15 цього Закону, крім випадків, передбачених абзацами одинадцятим та дванадцятим частини другої статті 15 цього Закону; укладені з підприємствами, установами, організаціями, що надають соціально важливі послуги населенню, перелік яких визначається Кабінетом Міністрів України, додатковий перелік яких може бути визначений представницькими органами місцевого самоврядування згідно із законодавством (частина друга статті 18 Закону України "Про оренду державного та комунального майна" №157-ІХ від 03.10.2019).
В силу частини третьої статті 18 Закону України "Про оренду державного та комунального майна" №157-ІХ від 03.10.2019 договори оренди можуть бути продовжені на той самий строк, на який вони були укладені, на підставі заяви орендаря про продовження договору, поданої орендодавцю не пізніше ніж за три місяці до закінчення строку дії договору оренди.
Механізм передачі в оренду державного та комунального майна, включаючи особливості передачі його в оренду відповідно до положень Закону України "Про оренду державного та комунального майна", регламентований Порядком передачі в оренду державного та комунального майна, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України №483 від 03.06.2020 (далі Порядок).
Відповідно до пункту 134 Порядку продовження договорів оренди здійснюється за результатами проведення аукціону або без проведення аукціону в передбачених Законом України "Про оренду державного та комунального майна" випадках.
За умовами пункту 135 Порядку орендар, що має право продовжити договір оренди без проведення аукціону, звертається до орендодавця із заявою про продовження договору оренди не пізніше ніж за три місяці до закінчення строку дії договору оренди. Якщо орендар не подав заяву про продовження договору оренди у зазначений строк, то орендодавець не пізніше ніж за один місяць до закінчення строку дії договору оренди повідомляє орендаря про те, що договір оренди підлягає припиненню на підставі закінчення строку, на який його було укладено, у зв'язку з тим, що орендар не подав відповідну заяву у визначений Законом строк, та повідомляє про необхідність звільнення орендованого приміщення і підписання акта приймання-передачі (повернення з оренди) орендованого майна.
Докази своєчасного (не пізніше ніж за три місяці до закінчення строку дії договору оренди, тобто у даному випадку за три місяці до 05.09.2020) звернення Релігійної організації "Релігійна громада Церква євангельських християн-баптистів "Віфанія" м. Одеса" до Департаменту комунальної власності Одеської міської ради з відповідною заявою щодо продовження договору №8/92 від 03.08.2015 у матеріалах справи відсутні. Більше того, сам відповідач у відзиві на позовну заяву зазначив про те, що заява про продовження дії договору була подана ним лише у вересні місяці 2020 року, тобто з пропуском встановленого чинним законодавством строку.
Таким чином, договір оренди №8/92 від 03.08.2015 припинився 05.09.2020 у зв'язку зі спливом строку, на який він був укладений (з урахуванням минулих пролонгацій).
Правові наслідки припинення договору оренди визначаються відповідно до умов регулювання договору найму Цивільним кодексом України (частина четверта статті 291 Господарського кодексу України).
Частиною першою статті 785 Цивільного кодексу України передбачений обов'язок наймача повернути наймодавцеві об'єкт оренди у разі припинення договору найму.
Згідно з частиною другою статті 795 Цивільного кодексу України повернення наймачем предмета договору найму оформляється відповідним документом (актом), який підписується сторонами договору.
Південно-західний апеляційний господарський суд наголошує на тому, що за змістом наведених вище норм чинного законодавства із закінченням строку договору найму (оренди), на який його було укладено, такий договір є припиненим, що означає припинення дії (чинності) для сторін всіх його умов, а їх невиконання (невиконання окремих його умов) протягом дії договору є невиконанням зобов'язання за цим договором, що має відповідні наслідки (настання відповідальності за невиконання чи неналежне виконання обов'язків під час дії договору тощо), однак не зумовлює продовження дії (чинність) договору в цілому або тих його умов, що не були виконані (неналежно виконані) стороною (сторонами).
Таким чином, договір найму (оренди) є підставою виникнення права наймача (орендаря) користуватися орендованим майном протягом строку дії договору зі сплатою наймодавцю (орендодавцю) орендної плати, погодженої умовами договору; а припинення договору є підставою виникнення обов'язку наймача негайно повернути наймодавцеві річ у стані, в якому вона була одержана, з урахуванням нормального зносу, або у стані, який було обумовлено в договорі.
Користування майном за договором є правомірним, якщо воно відповідає умовам укладеного договору та положенням чинного законодавства, які регулюють такі правовідносини з урахуванням особливостей предмета найму та суб'єктів договірних правовідносин.
Відносини найму (оренди) у разі неправомірного користування майном можуть регулюватися умовами договору, що визначають наслідки неправомірного користування майном, та нормами законодавства, які застосовуються до осіб, які порушили зобов'язання у сфері орендних відносин.
Правова природа плати за користування річчю (орендної плати) безпосередньо пов'язана із правомірним користуванням річчю протягом певного строку і обов'язок здійснення такого платежу є істотною ознакою орендних правовідносин, що випливає зі змісту регулятивних норм статей 759, 762, 763 Цивільного кодексу України. Натомість із припиненням договірних (зобов'язальних) відносин за договором у наймача (орендаря) виникає новий обов'язок - повернути наймодавцеві річ.
Після спливу строку дії договору невиконання чи неналежне виконання обов'язку з повернення речі свідчить про неправомірне користування майном, яке було передане в найм (оренду). Тому права та обов'язки наймодавця і наймача, що перебували у сфері регулятивних правовідносин, переходять у сферу охоронних правовідносин та охоплюються правовим регулюванням за частиною другою статті 785 Цивільного кодексу України, яка регламентує наслідки невиконання майнового обов'язку щодо негайного повернення речі наймодавцеві.
Судом апеляційної інстанції враховується, що положення пункту 3 частини першої статті 3 та статті 627 Цивільного кодексу України про свободу договору не застосовуються до договорів оренди в тій їх частині, якою передбачені умови щодо здійснення орендної плати за період від моменту припинення дії договору до моменту повернення орендованого майна, оскільки сторони в такому випадку відступають від положень актів цивільного законодавства (стаття 6 Цивільного кодексу України).
Саме такі правові висновки об'єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду викладено в постанові від 19.04.2021 у справі №910/11131/19.
В силу частини другої статті 785 Цивільного кодексу України якщо наймач не виконує обов'язку щодо повернення речі, наймодавець має право вимагати від наймача сплати неустойки у розмірі подвійної плати за користування річчю за час прострочення.
Отже, неустойка, право на стягнення якої передбачено частиною другою статті 785 Цивільного кодексу України, є самостійною майновою відповідальністю у сфері орендних правовідносин і визначається законодавцем як подвійна плата за користування річчю за час прострочення. Вказана неустойка не може бути ототожнена з неустойкою (штрафом, пенею), передбаченою пунктом 1 частини другої статті 258 Цивільного кодексу України, оскільки, на відміну від приписів статті 549 Цивільного кодексу України, її обчислення не здійснюється у відсотках від суми невиконання або неналежного виконання зобов'язання (штраф), а також у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання (пеня).
Законодавство у сфері орендних правовідносин пов'язує припинення обов'язків орендаря з фактом поверненням об'єкту договору оренди, тобто з моментом підписання акта приймання-передачі. У разі невиконання обов'язку, передбаченого частиною першою статті 785 Цивільного кодексу України, закон визначає можливість стягнення неустойки за весь час прострочення виконання зобов'язання щодо повернення об'єкта оренди.
Таким чином, право на стягнення неустойки, встановленої частиною другою статті 785 Цивільного кодексу України, пов'язується з простроченням орендарем виконання зобов'язання з повернення орендованого майна за актом приймання-передачі.
Саме така стала правова позиція суду касаційної інстанції викладена у низці постанов Верховного Суду, зокрема, від 07.04.2020 у справі №924/599/19, від 31.10.2019 у справі №905/2018/18, від 30.10.2019 у справі №924/80/19 тощо.
Особливий статус зазначеної неустойки обумовлений тим, що зобов'язання наймача (орендаря) з повернення об'єкта оренди виникає після закінчення дії договору оренди, і наймодавець (орендодавець) в цьому випадку позбавлений можливості застосовувати щодо недобросовісного наймача інші засоби стимулювання до виконання, окрім використання права на стягнення неустойки в розмірі подвійної плати за користування орендованим майном.
Яким би способом в договорі не регламентувалися правовідносини між сторонами у разі невиконання (несвоєчасного виконання) наймачем (орендарем) обов'язку щодо повернення речі з найму (оренди) з її подальшим користуванням після припинення договору, проте ці правовідносини не можуть врегульовуватись іншим чином, ніж визначено частиною другою статті 785 Цивільного кодексу України (зокрема, з установленням для наймача (орендаря) будь-якого іншого (додаткового) зобов'язання, окрім того, що передбачений частиною другою статті 785 Цивільного кодексу України).
Як зазначалося вище, у пункті 4.7 договору №8/92 від 03.08.2015 узгоджено, що після закінчення строку дії договору Орендар зобов?язаний передати Орендодавцю приміщення за актом у 15-денний термін.
Таким чином, беручи до уваги те, що договір №8/92 від 03.08.2015 припинив свою дію 05.09.2020, суд апеляційної інстанції вбачає, що, з урахуванням пункту 4.7 вказаного договору оренди, відповідач був зобов'язаний повернути позивачеві орендоване майно в строк до 21.09.2020 (включно), між тим нежитлове приміщення першого поверху загальною площею 131,5 кв.м, яке розташоване за адресою: м. Одеса, Миколаївська дорога, 243, було повернуте Департаменту комунальної власності Одеської міської ради лише 01.11.2021, про що свідчить відповідний акт приймання-передачі б/н від 01.11.2021, який підписаний сторонами без зауважень.
У частині третій статті 2 Господарського процесуального кодексу України однією з основних засад (принципів) господарського судочинства визначено принцип змагальності сторін, сутність якого розкрита у статті 13 цього Кодексу.
Відповідно до частин першої, другої статті 13 Господарського процесуального кодексу України судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених цим Кодексом.
Принцип змагальності сторін полягає в тому, що сторони у процесі зобов'язані в процесуальній формі довести свою правоту, за допомогою поданих ними доказів переконати суд в обґрунтованості своїх вимог чи заперечень.
Отже, даний принцип забезпечує повноту дослідження обставин справи та покладення тягаря доказування на сторони.
Частиною першою статті 73 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
В силу частини першої статті 76 Господарського процесуального кодексу України належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування.
Відповідно до частини першої статті 74 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.
Обов'язок із доказування необхідно розуміти як закріплену в процесуальному та матеріальному законодавстві міру належної поведінки особи, що бере участь у судовому процесі, із збирання та надання доказів для підтвердження свого суб'єктивного права, що має за мету усунення невизначеності, яка виникає в правовідносинах у разі неможливості достовірно з'ясувати обставини, які мають значення для справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Необхідність доводити обставини, на які учасник справи посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, в господарському процесі є складовою обов'язку сприяти всебічному, повному та об'єктивному встановленню усіх обставин справи, що передбачає, зокрема, подання належних доказів, тобто таких, що підтверджують обставини, які входять у предмет доказування у справі, з відповідним посиланням на те, які обставини цей доказ підтверджує.
Збирання доказів у господарських справах не є обов'язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом (стаття 14 Господарського процесуального кодексу України).
Судове рішення не може ґрунтуватися на припущеннях та містити неточності у встановленні обставин, які мають вирішальне значення для правильного вирішення спору, натомість висновки суду про встановлені обставини і правові наслідки мають бути вичерпними, відповідати дійсності і підтверджуватися достовірними доказами.
Даний висновок Південно-західного апеляційного господарського суду повністю узгоджується з правовою позицією об'єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду, викладеною в постанові від 05.06.2020 у справі №920/528/19.
За таких обставин, з огляду на припинення між сторонами договірних орендних відносин, апеляційний господарський суд зауважує, що Релігійна організація "Релігійна громада Церква євангельських християн-баптистів "Віфанія" м. Одеса" своєчасно не повернула позивачеві орендоване майно за відсутності будь-яких правових підстав для продовження володіння та користуванням вказаним майном, що свідчить про можливість застосування до орендаря наслідків, передбачених положеннями частини другої статті 785 Цивільного кодексу України, а саме: покладення на нього обов'язку зі сплати неустойки, нарахованої за період з 22.09.2020-01.11.2021.
Перевіривши наданий позивачем до Господарського суду Одеської області розрахунок неустойки за прострочення повернення об'єкта оренди за договором №8/92 від 03.08.2015, колегія суддів вбачає, що Департаментом комунальної власності Одеської міської ради необґрунтовано проігноровано узгоджений сторонами у пункті 4.7 вищенаведеного договору п'ятнадцятиденний строк для повернення відповідачем орендованого приміщення, у зв'язку з чим помилково визначено початковий момент нарахування неустойки та, відповідно, здійснено нарахування останньої за період 06.09.2020-01.11.2021, між тим, як зазначалося вище і як обґрунтовано вказав суд першої інстанції в оскаржуваному рішенні, належним періодом для нарахування у даному випадку є 22.09.2020-01.11.2021.
Крім того, апеляційний господарський суд встановив, що до суми неустойки, нарахованої на підставі частини другої статті 785 Цивільного кодексу України, Департаментом комунальної власності Одеської міської ради було включено податок на додану вартість.
Справляння податку на додану вартість регулюється розділом V "Податок на додану вартість" Податкового кодексу України, зокрема, у статті 185 останнього перелічені операції платників податку, що є об'єктом оподаткування. Заходи відповідальності за порушення господарських зобов'язань юридичною особою не віднесено законодавцем до об'єктів оподаткування.
Податковим кодексом України як спеціальним нормативним актом, що визначає питання щодо оподаткування, елементи податку, підстави для надання податкових пільг та порядок їх застосування, не регламентовано включення до бази оподаткування ПДВ заходів відповідальності за порушення господарських зобов'язань юридичною особою, а навпаки, прямо зазначено про те, що до складу договірної (контрактної) вартості не включаються суми неустойки (штрафів та/або пені). При цьому для цілей оподаткування законодавцем не передбачено винятків щодо спеціальної неустойки, встановленої частиною другою статті 785 Цивільного кодексу України.
Виходячи з системного аналізу пункту 9.1 статті 9, підпункту 14.1.179 пункту 14.1 статті 14, статті 180, статті 188 Податкового кодексу України, податок на додану вартість (ПДВ) - це загальнодержавний непрямий податок, який входить в ціну товарів (робіт, послуг) та сплачується покупцем (споживачем робіт, послуг), але його облік та перерахування до державного бюджету здійснює продавець (виробник, надавач послуг), тобто особа, що здійснює господарську діяльність (платник податку).
Основою для розрахунку ПДВ вступає додана вартість - новостворена підприємством вартість за рахунок його власних факторів виробництва (землі, капіталу, робочої сили, підприємництва тощо). Тобто додана вартість (Value Added) - це різниця між вартістю продукції, яку випускає підприємство, та вартістю засобів виробництва які ним використовуються; це вартість, яка додається в процесі виробництва товарів до вартості сировини, матеріалів, палива на кожній стадії руху товарів від виробника до споживача; це вартість послуги, яка надана юридичною особою до закупленої сировини та матеріалів своїми факторами виробництва; це чистий внесок фірми у створення товару.
З огляду на аналіз частини другої статті 785 Цивільного кодексу України, неустойка у розмірі подвійної плати за користування річчю за час прострочення її повернення, враховуючи природу її виникнення, не генерує додану вартість, оскільки не є товаром або послугою, її виникнення не пов'язане з впливом дій виробника/надавача послуг, розмір такої неустойки не залежить від вартості використаних продавцем/надавачем послуг сировини, інших товарів та додаткових послуг.
Неустойка, нарахована на підставі частини другої статті 785 Цивільного кодексу України, є спеціальною санкцією за порушення законодавства, вона не може бути об'єктом оподаткування податком на додану вартість в силу своєї правової природи як міри відповідальності.
Отже, при розрахунку розміру неустойки згідно з частиною другою статті 785 Цивільного кодексу України за неповернення майна з оренди після припинення дії договору найму до її складу не включається податок на додану вартість, який мав би сплачуватися орендарем орендодавцю у випадку правомірного користування майном.
Саме такий правовий висновок об'єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду викладено в постанові від 20.11.2020 у справі №916/1319/19.
Поряд з цим, колегія суддів враховує, що передбачену приписами частини другої статті 785 Цивільного кодексу України неустойку слід нараховувати в двократному розмірі орендної плати, яка підлягала б сплаті, якби договір оренди діяв, а тому правомірним є обчислення такої неустойки виходячи з розміру орендної плати, погодженого сторонами з урахуванням щомісячного індексу інфляції по день підписання акту приймання-передачі приміщення (постанова Верховного Суду від 23.10.2024 у справі №916/3409/22).
Враховуючи вищевикладене, беручи до уваги помилковість здійсненого позивачем розрахунку неустойки, в якому ним неправильно обрано початковий момент нарахування та безпідставно включено податок на додану вартість, суд апеляційної інстанції за результатами перевірки розрахунку, проведеного місцевим господарським судом, погоджується з висновком останнього про те, що розмір неустойки за несвоєчасне повернення приміщення після закінчення строку дії договору оренди за період з 22.09.2020 по 01.11.2021 становить 117937,16 грн (розраховано наступним чином: (1243,23 грн +57725,35 грн) х 2 = 117937,16 грн, де: 1243,23 грн - розмір орендної плати за 9 днів вересня місяця 2020 року, а 57725,35 грн - розмір орендної плати за період 01.10.2020-01.11.2021).
Водночас, як вбачається з наданого позивачем розрахунку та не заперечується сторонами, відповідачем було сплачено 73414,47 грн, а Департаментом комунальної власності Одеської міської ради, в свою чергу, враховано вказану оплату при визначенні розміру неустойки за спірний період.
За таких обставин, як обґрунтовано зазначив суд першої інстанції, залишок неустойки за несвоєчасне повернення відповідачем об'єкта оренди після закінчення строку дії договору №8/92 від 03.08.2015 становить 44522,69 грн (розраховано наступним чином:117937,16 грн - 73414,47 грн = 44522,69 грн).
Між тим, суд апеляційної інстанції зауважує, що санкція, передбачена частиною другою статті 785 Цивільного кодексу України, є неустойкою відповідно до визначення, наведеного у частині першій статті 549 Цивільного кодексу України, у сукупності з частиною другою статті 551 цього Кодексу.
Відтак санкція, передбачена частиною другою статті 785 Цивільного кодексу України, є різновидом неустойки (штрафної санкції), яка є законною неустойкою і застосовується у разі, якщо наймач не виконує обов'язку щодо повернення речі, а також може бути зменшена судом за правилами частини третьої статті 551 Цивільного кодексу України.
Саме такий правовий висновок об'єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду викладений в постанові від 16.08.2024 у справі №910/14706/22.
Приписами частини третьої статті 551 Цивільного кодексу України передбачено, що розмір неустойки може бути зменшений за рішенням суду, якщо він значно перевищує розмір збитків, та за наявності інших обставин, які мають істотне значення.
Тлумачення частини третьої статті 551 Цивільного кодексу України свідчить, що в ній не передбачено вимог щодо обов'язкової наявності одночасно двох умов, а тому достатнім для зменшення неустойки може бути наявність лише однієї з них.
Аналогічну правову позицію викладено у низці постанов Верховного Суду, зокрема, від 15.02.2018 у справі №467/1346/15-ц, від 04.04.2018 у справі №367/7401/14-ц та від 26.09.2018 у справі №752/15421/17.
Вирішення питання про зменшення неустойки та розмір, до якого вона підлягає зменшенню, закон відносить на розсуд суду. При застосуванні правил про зменшення неустойки суди не мають якогось усталеного механізму зменшення розміру неустойки, тому кожного разу потрібно оцінювати обставини та наслідки порушення зобов'язання на предмет наявності виняткових обставин на стороні боржника.
Зі змісту зазначених норм вбачається, що, вирішуючи питання про зменшення розміру неустойки (штрафу, пені), яка підлягає стягненню зі сторони, що порушила зобов'язання, господарський суд повинен оцінити, чи є даний випадок винятковим, виходячи з інтересів сторін, які заслуговують на увагу; ступеню виконання зобов'язання боржником; причини (причин) неналежного виконання або невиконання зобов'язання, незначності прострочення виконання, наслідків порушення зобов'язання, невідповідності розміру стягуваної неустойки (штрафу, пені) таким наслідкам, поведінки винної особи (в тому числі вжиття чи невжиття нею заходів до виконання зобов'язання, негайне добровільне усунення нею порушення та його наслідки) тощо.
При цьому зменшення розміру заявленої до стягнення неустойки є правом суду, за відсутності у законі переліку таких виняткових обставин, господарський суд, оцінивши надані сторонами докази та обставини справи у їх сукупності, на власний розсуд вирішує питання про наявність або відсутність у кожному конкретному випадку обставин, за яких можливе зменшення штрафних санкцій.
Крім того, при застосуванні положень статті 551 Цивільного кодексу України поняття "значно" та "надмірно" є оціночними і мають конкретизуватися у кожному окремому випадку з урахуванням того, що правила наведеної статті направлені на запобігання збагаченню кредитора за рахунок боржника, а також недопущення заінтересованості кредитора у порушенні зобов'язання боржником. Вказана норма не є імперативною та застосовується за визначених умов на розсуд суду і визначальним фактором при зменшенні розміру належної до сплати неустойки є винятковість випадку.
Законодавством не врегульований розмір (відсоткове співвідношення) можливого зменшення штрафних санкцій і дане питання вирішується господарським судом за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом.
Зазначена правова позиція викладена в постанові Верховного Суду від 25.04.2018 у справі №904/12429/16.
У постанові об'єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 19.01.2024 у справі №911/2269/22 викладено висновок про те, що індивідуальний характер підстав, якими у конкретних правовідносинах обумовлюється зменшення судом розміру неустойки, що підлягає стягненню за порушення зобов'язання, а також дискреційний характер визначення судом розміру, до якого суд її зменшує, зумовлюють висновок про відсутність універсального максимального і мінімального розміру неустойки, на який її може бути зменшено, що водночас вимагає, щоб цей розмір відповідав принципам верховенства права.
Розмір неустойки, до якого суд її зменшує (на 90%, 70% чи 50% тощо), у кожних конкретно взятих правовідносинах (справах) також має індивідуально-оціночний характер, оскільки цей розмір (частина або процент, на які зменшується неустойка), який обумовлюється встановленими та оціненими судом обставинами у конкретних правовідносинах, визначається судом у межах дискреційних повноважень, наданих суду відповідно до положень частини третьої статті 551 Цивільного кодексу України, тобто у межах судового розсуду.
Зменшення судом неустойки до певного розміру відбувається із визначенням її у конкретній грошовій сумі, що підлягає стягненню, тоді як переведення зменшуваного розміру неустойки у частки, а відповідно і апелювання у спорах про зменшення розміру неустойки такими категоріями, як частка або процент, на який зменшується неустойка, не відображає об'єктивний стан сукупності обставин, які є предметом судового дослідження при вирішенні питання про зменшення неустойки.
При цьому слід звернути увагу, що законодавець надає суду право зменшувати розмір неустойки, а не звільняти боржника від її сплати. Поряд з цим сукупність обставин у конкретних правовідносинах можуть вказувати на несправедливість стягнення з боржника неустойки в будь-якому істотному розмірі. Визначення справедливого розміру неустойки належить до дискреційних повноважень суду.
Таким чином, у питаннях підстав для зменшення розміру неустойки правовідносини у кожному спорі про її стягнення є відмінними, оскільки кожного разу суд, застосовуючи дискрецію для вирішення цього питання, виходить з конкретних обставин, якими обумовлене зменшення штрафних санкцій, які водночас мають узгоджуватись з положеннями частини третьої статті 551 Цивільного кодексу України, а також досліджуватись та оцінюватись судом в порядку статей 86, 210, 237 Господарського процесуального кодексу України.
Такий підхід є усталеним в судовій практиці та застосований, зокрема, в постановах Верховного Суду від 11.07.2023 у справі №914/3231/16, від 10.08.2023 у справі №910/8725/22, від 26.09.2023 у справі №910/22026/21, від 02.11.2023 у справі №910/13000/22, від 07.11.2023 у справі №924/215/23 та від 09.11.2023 у справі №902/919/22.
Отже, на підставі частини третьої статті 551 Цивільного Кодексу України, а також виходячи з принципів добросовісності, розумності, справедливості та пропорційності, суд, в тому числі, і з власної ініціативи, може зменшити розмір неустойки (штрафних санкцій) до їх розумного розміру (постанови Верховного Суду від 30.03.2021 у справі №902/538/18, від 03.03.2021 у справі №925/74/19, від 24.02.2021 у справі №924/633/20, від 09.08.2023 у справі №921/100/22, від 09.08.2023 у справі №921/100/22 та від 20.04.2023 у справі №904/124/22).
У разі якщо порушення зобов'язання не завдало збитків іншим учасникам господарських відносин, суд може з урахуванням інтересів боржника зменшити розмір належних до сплати штрафних санкцій. Під "іншими учасниками господарських відносин" слід розуміти третіх осіб, які не беруть участь в правовідносинах між боржником та кредитором, проте, наприклад, пов'язані з кредитором договірними відносинами.
Відтак, якщо порушення зобов'язання учасника господарських відносин не потягло за собою значні збитки для іншого господарюючого суб'єкта, то суд може зменшити розмір належних до сплати штрафних санкцій.
Відповідно до положень статті 3, частини третьої статті 509 Цивільного кодексу України загальними засадами цивільного законодавства та, водночас, засадами на яких має ґрунтуватися зобов'язання між сторонами є добросовісність, розумність і справедливість.
Інститут зменшення неустойки судом є ефективним механізмом забезпечення балансу інтересів сторін порушеного зобов'язання.
Таку функцію, як сприяння належному виконанню зобов'язання, стимулювання боржника до належної поведінки, неустойка виконує до моменту порушення зобов'язання боржником. Після порушення боржником свого обов'язку неустойка починає виконувати функцію майнової відповідальності. Неустойка не є каральною санкцією, а має саме компенсаційний характер.
При цьому колегія суддів наголошує на відсутності правових підстав для ототожнення інституту зменшення розміру неустойки зі звільненням відповідача від відповідальності за порушення зобов'язання, оскільки зменшення судом розміру штрафних санкцій є лише передбаченим законом проявом обмеження відповідальності боржника за наявності відповідних підстав для цього, що жодним чином не суперечить принципам розумності та справедливості.
За таких обставин, враховуючи, що головною метою неустойки є стимулювання боржника до належного виконання зобов'язання і не лише майновий стан боржника може бути підставою для зменшення штрафних санкцій, беручи до уваги ступінь виконання відповідачем своїх зобов'язань (зокрема, добровільне виконання відповідачем обов'язку з повернення орендованого майна та продовження сплати ним орендних платежів за користування майном навіть після спливу строку дії договору №8/92 від 03.08.2015) та відсутність жодного доказу на підтвердження погіршення фінансового стану позивача, виникнення ускладнень у здійсненні ним господарської діяльності чи завдання останньому збитків в результаті прострочення відповідача, колегія суддів Південно-західного апеляційного господарського суду вважає, що застосування штрафних санкцій не повинно лягати непомірним тягарем для боржника і бути джерелом отримання невиправданих додаткових прибутків для кредитора, а відтак суду першої інстанції, користуючись правом, наданим положеннями чинного законодавства, дійшов законного та обґрунтованого висновку про наявність правових підстав для зменшення належної до сплати суми неустойки до 5000 грн, що є адекватною мірою відповідальності за неналежне виконання Релігійною організацією "Релігійна громада Церква євангельських християн-баптистів "Віфанія" м. Одеса" зобов'язань, проявом балансу між інтересами кредитора і боржника, узгоджується з нормами закону, які регулюють можливість такого зменшення, та є засобом недопущення використання неустойки ані як інструменту позивача для отримання безпідставних доходів, ані як способу відповідача уникнути відповідальності.
Стягнення з Релігійної організації "Релігійна громада Церква євангельських християн-баптистів "Віфанія" м. Одеса" частини заявленої суми неустойки компенсує негативні наслідки, пов'язані з простроченням останнім виконання прийнятих на себе зобов'язань, а також відповідає принципу пропорційності, у той час як стягнення з відповідача (неприбуткової організації) штрафних санкцій у повному обсязі в умовах воєнного стану, на переконання колегії суддів, було б неспівмірним з негативними наслідками від порушення відповідачем відповідного зобов'язання.
У викладі підстав для прийняття рішення суду необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави; обсяг цього обов'язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах (правова позиція Верховного Суду від 28.05.2020 у справі №909/636/16).
Європейський суд з прав людини у рішенні в справі "Серявін та інші проти України" вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях, зокрема, судів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення.
У справі "Трофимчук проти України" Європейський суд з прав людини також зазначив, що хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожен довід.
В силу статті 236 Господарського процесуального кодексу України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним та обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.
Перевіривши відповідно до статті 270 Господарського процесуального кодексу України юридичну оцінку обставин справи та повноту їх встановлення у рішенні місцевого господарського суду, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції об'єктивно розглянув у судовому процесі обставини справи в їх сукупності; дослідив подані сторонами в обґрунтування своїх вимог та заперечень докази; правильно застосував матеріальний закон, що регулює спірні правовідносини, врахував положення статей 76-79 Господарського процесуального кодексу України, у зв'язку із чим дійшов правильного висновку про наявність правових підстав для часткового задоволення позову.
Доводи скаржника не спростовують висновків суду першої інстанції; твердження апелянта про порушення Господарським судом Одеської області норм права при ухваленні рішення від 08.08.2025 у справі №916/1944/25 не знайшли свого підтвердження, у зв'язку з чим підстав для зміни чи скасування оскаржуваного судового акту колегія суддів не вбачає.
Відповідно до вимог статті 129 Господарського процесуального кодексу України витрати зі сплати судового збору за подання апеляційної скарги покладаються на апелянта.
Керуючись статтями 129, 232, 233, 236, 269, 270, 275, 276, 281, 282, 284 Господарського процесуального кодексу України, Південно-західний апеляційний господарський суд
Апеляційну скаргу Департаменту комунальної власності Одеської міської ради залишити без задоволення, рішення Господарського суду Одеської області від 08.08.2025 у справі №916/1944/25 - без змін.
Витрати зі сплати судового збору за подання апеляційної скарги покласти на Департамент комунальної власності Одеської міської ради.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку у випадках та у строки, визначені статтями 287, 288 Господарського процесуального кодексу України.
Повний текст постанови складено та підписано 03.11.2025.
Головуючий суддя С.В. Таран
Суддя К.В. Богатир
Суддя Л.В. Поліщук