31 жовтня 2025 рокусправа № 380/15780/25
Львівський окружний адміністративний суд, у складі головуючої судді Чаплик І.Д., розглянувши у письмовому провадженні в м. Львові в порядку спрощеного позовного провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до ІНФОРМАЦІЯ_1 (військова частина НОМЕР_1 ) про визнання протиправним та скасування рішення, -
ОСОБА_1 (адреса проживання: АДРЕСА_1 ; РНОКПП: НОМЕР_2 ) звернувся до суду із позовом до ІНФОРМАЦІЯ_1 (військова частина НОМЕР_1 ) (місцезнаходження: АДРЕСА_2 ; ЄДРПОУ: НОМЕР_3 ), в якому з урахуванням заяви від 18.08.2025 просить:
визнати протиправним та скасувати рішення від 01.07.2025, складене на пункті контролю «Львів» про відмову ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_2 ) в перетині державного кордону України.
Позовні вимоги обґрунтовані тим, що позивач 01.07.2025 прибув до міжнародного автомобільного пункту пропуску «Львів» з метою перетину державного кордону України. Проте, помічником начальника відділу - начальником групи адміністративно-юрисдикційної діяльності відділу прикордонної служби « ІНФОРМАЦІЯ_2 » лейтенантом ОСОБА_2 прийнято рішення від 01.07.2025 про відмову в перетинанні державного кордону України з причини відсутності документів, що підтверджують підстави для виїзду за кордон. Позивач не погоджується із вказаним рішенням та вважає його протиправним, оскільки у ньому не зазначено чіткого та конкретного переліку документів, які мав би пред'явити позивач для пропуску через державний кордон України. Вказане зумовило звернення позивача до суду із цим позовом.
Ухвалою від 06.08.2025 позовну заяву залишено без руху.
Ухвалою від 03.09.2025 відкрито провадження у справі за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін та запропоновано відповідачу у п'ятнадцятиденний строк з дня отримання зазначеної ухвали, подати відзив на позовну заяву та всі письмові докази, що підтверджують заперечення проти позову.
Відповідач 16.09.2025 подав відзив на позовну заяву, у якому просив відмовити в задоволенні позовних вимог повністю. Відзив обґрунтований тим, що уповноважені службові особи Державної прикордонної служби України з метою оцінки ризиків, в ході перевірки документів для встановлення підстав на право перетинання державного кордону України, під час процедури прикордонного контролю окрім здійснення перевірки документів, проводять опитування осіб котрі прямують через державний кордон, для підтвердження мети такої поїздки з наданих на паспортний контроль документів. Таким чином, окрім документів, що підтверджують підставу для виїзду за кордон, потрібно підтвердити також мету поїздки, що є невід'ємною складовою здійснення прикордонного контролю, а тому надання дозволу на перетин державного кордону України є можливим, після усіх необхідних заходів здійснення прикордонного контролю. Відповідно до Правил № 57 не підтвердження мети поїздки є підставою для прийняття рішення про відмову в перетині держаного кордону на підставі частини 1 статті 14 Закону № 1710-VI. Відповідно, враховуючи вищевикладене слід дійти висновку, що рішення, прийняте уповноваженою службовою особою органу охорони державного кордону є правомірним. Водночас відповідач зазначає, що у разі незмінності в період дії правового режиму воєнного стану в Україні законодавства, яке регулює спірні відносини, та за наявності у позивача вказаних документів, які б беззаперечно підтверджували підставу та мету для виїзду за кордон, позивач не позбавлений можливості реалізувати своє право виїзду за межі України. Оскаржуване позивачем рішення про відмову у виїзді є разовим і при пред'явленні позивачем повного пакету документів, які надають право на виїзд з України, та проходженні позивачем інших заходів прикордонного контролю, оскаржуване рішення жодним чином не створить перешкод для перетину кордону України за наявності на це законних підстав.
Інших заяв по суті справи до суду не надходило.
Дослідивши подані сторонами документи, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини справи, на яких ґрунтуються позовні вимоги, об'єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд встановив таке.
Позивач, ОСОБА_1 є громадянином України.
Згідно із посвідченням від 01.05.2025 №133 позивачу надано відстрочку від призову на військову службу на період мобілізації та на воєнний час відповідно до розпорядження Кабінету Міністрів України від 18.03.2015 №493 згідно з переліком посад і професій на шість місяців з дня оформлення відстрочки від призову.
01.07.2025 позивач прибув в Міжнародний пункт пропуску «Львів» з метою здійснити перетин державного кордону на виїзд з України.
Для підтвердження підстав для перетину державного кордону України, позивачем було надано: паспорт громадянина України для виїзду за кордон, військово-обліковий документ разом із посвідченням про надання відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації, наказ про надання відпустки від 23.06.2025, дозвіл на виїзд за кордон від 27.06.2025 №1.
Помічником начальника відділу - начальником групи адміністративно-юрисдикційної діяльності відділу прикордонної служби « ІНФОРМАЦІЯ_2 » лейтенантом ОСОБА_2 прийнято рішення від 01.07.2025 про відмову ОСОБА_1 в перетинанні державного кордону України з причини відсутності документів, що підтверджують підстави для виїзду за кордон в період дії на території України воєнного стану у відповідності до Закону України «Про затвердження Указу Президента України «Про введення воєнного стану в Україні», Закону України «Про правовий режим воєнного стану» та постанови Кабінету Міністрів України №57 (зі змінами та доповненнями).
Не погоджуючись із таким рішенням та вважаючи його протиправним, позивач звернувся до суду із цим адміністративним позовом.
При вирішенні даного адміністративно-правового спору суд керується такими нормами права.
У відповідності до вимог пункту 3 частини 1 статті 244 КАС України, визначаючи яку правову норму слід застосувати до спірних правовідносин суд при вирішенні даної справи керується нормами Законів та підзаконних нормативно-правових актів в тій редакції, яка чинна на момент виникнення чи дії конкретної події, обставини і врегулювання відповідних відносин.
Відповідно до статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Відповідно до частини 1 статті 33 Конституції України кожному, хто на законних підставах перебуває на території України, гарантується свобода пересування, вільний вибір місця проживання, право вільно залишати територію України, за винятком обмежень, які встановлюються законом.
Правові основи здійснення прикордонного контролю, порядок його здійснення, умови перетинання державного кордону України визначає Закон України «Про прикордонний контроль» від 05.11.2009 №1710-VI (далі - Закон №1710-VI; в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин).
У частині 1 статті 2 Закону №1710-VI визначено, що прикордонний контроль - це державний контроль, що здійснюється Державною прикордонною службою України, який включає комплекс дій і систему заходів, спрямованих на встановлення законних підстав для перетинання державного кордону особами, транспортними засобами і переміщення через нього вантажів.
Прикордонний контроль здійснюється з метою протидії незаконному переміщенню осіб через державний кордон, незаконній міграції, торгівлі людьми, а також незаконному переміщенню зброї, наркотичних засобів, психотропних речовин і прекурсорів, боєприпасів, вибухових речовин, матеріалів і предметів, заборонених до переміщення через державний кордон (ч. 2 ст. 2 Закону №1710-VI).
Пунктом 1 частини 3 статті 2 Закону №1710-VI передбачено, що прикордонний контроль здійснюється щодо осіб, які перетинають державний кордон.
Прикордонний контроль включає, зокрема, перевірку документів (п. 1 ч. 4 ст. 2 Закону № 1710-VI).
В силу вимог частини 1 статті 3 Закону №1710-VI під час прикордонного контролю посадові та службові особи Державної прикордонної служби України здійснюють свої повноваження в межах, передбачених Конституцією України, цим Законом, Законом України «Про Державну прикордонну службу України», іншими актами законодавства України, а також міжнародними договорами України.
Відповідно до частини 1-2 статті 7 Закону №1710-VI паспортні та інші документи громадян України, іноземців та осіб без громадянства, які перетинають державний кордон, перевіряються уповноваженими службовими особами Державної прикордонної служби України з метою встановлення їх дійсності та приналежності відповідній особі. При цьому з'ясовується наявність або відсутність підстав для тимчасової відмови особі у перетинанні державного кордону. У ході перевірки документів уповноважені службові особи Державної прикордонної служби України використовують технічні засоби контролю для пошуку ознак підробки у документах, здійснюють пошук необхідної інформації у базах даних Державної прикордонної служби України, а також за результатами оцінки ризиків проводять опитування осіб, які прямують через державний кордон.
Відповідно до частини 1 статті 14 Закону №1710-VI іноземцю або особі без громадянства, які не відповідають одній чи кільком умовам перетинання державного кордону на в'їзд в Україну або на виїзд з України, зазначеним у частинах першій, третій статті 8 цього Закону, а також громадянину України, якому відмовлено у пропуску через державний кордон при виїзді з України у зв'язку з відсутністю документів, необхідних для в'їзду до держави прямування, транзиту, в передбачених законодавством випадках або у зв'язку з наявністю однієї з підстав для тимчасового обмеження його у праві виїзду за кордон, визначених статтею 6 Закону України «Про порядок виїзду з України і в'їзду в Україну громадян України», відмовляється у перетинанні державного кордону лише за обґрунтованим рішенням уповноваженої службової особи підрозділу охорони державного кордону із зазначенням причин відмови. Уповноважена службова особа підрозділу охорони державного кордону про прийняте рішення доповідає начальнику органу охорони державного кордону. Таке рішення набирає чинності невідкладно. Рішення про відмову у перетинанні державного кордону оформляється у двох примірниках. Один примірник рішення про відмову у перетинанні державного кордону видається особі, яка підтверджує своїм підписом на кожному примірнику факт отримання такого рішення. У разі відмови особи підписати рішення про це складається акт.
Закон України «Про порядок виїзду з України і в'їзду в Україну громадян України» від 21.01.1994 №3857-XII (далі - Закон №3857-XII в редакції на час виникнення спірних відносин) регулює порядок здійснення права громадян України на виїзд з України і в'їзд в Україну, порядок оформлення документів для зарубіжних поїздок, визначає випадки тимчасового обмеження права громадян на виїзд з України і встановлює порядок розв'язання спорів у цій сфері.
Відповідно до статті 1 Закону № 3857-XII громадянин України має право виїхати з України, крім випадків, передбачених цим Законом, та в'їхати в Україну.
Частиною 1 статті 6 Закону № 3857-XII встановлені підстави для тимчасового обмеження права громадян України на виїзд з України. Право громадянина України на виїзд з України може бути тимчасово обмежено у випадках, коли: 1) він обізнаний з відомостями, які становлять державну таємницю, - до закінчення терміну, встановленого статтею 12 цього Закону; 3) стосовно нього у порядку, передбаченому кримінальним процесуальним законодавством, застосовано запобіжний захід, за умовами якого йому заборонено виїжджати за кордон, - до закінчення кримінального провадження або скасування відповідних обмежень; 4) він засуджений за вчинення кримінального правопорушення - до відбуття покарання або звільнення від покарання; 5) він ухиляється від виконання зобов'язань, покладених на нього судовим рішенням або рішенням інших органів (посадових осіб), що підлягає примусовому виконанню в порядку, встановленому законом, - до виконання зобов'язань або сплати заборгованості зі сплати аліментів; 9) він перебуває під адміністративним наглядом Національної поліції - до припинення нагляду; 10) він є керівником юридичної особи або постійного представництва нерезидента (згідно з відомостями з Єдиного державного реєстру, наданими відповідно до Закону України "Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань"), що не виконує встановленого Податковим кодексом України податкового обов'язку щодо сплати грошових зобов'язань, що призвело до виникнення у такої юридичної особи або постійного представництва нерезидента податкового боргу в сумі, що перевищує 1 мільйон гривень, та якщо такий податковий борг не сплачено протягом 240 календарних днів з дня вручення платнику податків податкової вимоги, - до погашення суми такого податкового боргу, у зв'язку з яким таке обмеження встановлюється.
Суд зазначає, що вищевказані підстави для тимчасового обмеження громадян у виїзді за межі території України є чинними за відсутності особливих правових режимів, які вводяться в дію Указом Президента України та затверджуються Верховною Радою України.
Одним із таких правових режимів є правовий режим воєнного стану, який введений в Україні із 05 години 30 хвилин 24 лютого 2022 року строком на 30 діб згідно з Указом Президента України від 24.02.2022 № 64/2022 "Про введення воєнного стану в Україні" у зв'язку з військовою агресією Російської Федерації проти України, на підставі пропозиції Ради національної безпеки і оборони України, відповідно до пункту 20 частини 1 статті 106 Конституції України, Закону України "Про правовий режим воєнного стану".
Зміст правового режиму воєнного стану, порядок його введення та скасування, правові засади діяльності органів державної влади, військового командування, військових адміністрацій, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ та організацій в умовах воєнного стану, гарантії прав і свобод людини і громадянина та прав і законних інтересів юридичних осіб визначені Законом України "Про правовий режим воєнного стану" від 12.05.2015 № 389-VIII (далі - Закон № 389-VIII), норми якого суд застосовує в редакції, чинній станом на час виникнення спірних правовідносин.
Статтями 1 і 2 Закону № 389-VIII передбачено, що воєнний стан - це особливий правовий режим, що вводиться в Україні або в окремих її місцевостях у разі збройної агресії чи загрози нападу, небезпеки державній незалежності України, її територіальній цілісності та передбачає надання відповідним органам державної влади, військовому командуванню, військовим адміністраціям та органам місцевого самоврядування повноважень, необхідних для відвернення загрози, відсічі збройної агресії та забезпечення національної безпеки, усунення загрози небезпеки державній незалежності України, її територіальній цілісності, а також тимчасове, зумовлене загрозою, обмеження конституційних прав і свобод людини і громадянина та прав і законних інтересів юридичних осіб із зазначенням строку дії цих обмежень.
Правовою основою введення воєнного стану є Конституція України, цей Закон та Указ Президента України про введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях, затверджений Верховною Радою України.
В силу частини 2 та 6 статті 5 Закону №389-VIII у разі прийняття рішення щодо необхідності введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях Президент України видає указ про введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях і негайно звертається до Верховної Ради України щодо його затвердження та подає одночасно відповідний проект закону. Указ Президента України про введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях, затверджений Верховною Радою України, офіційно оприлюднюється разом із законом щодо затвердження такого указу Президента України та набирає чинності одночасно з набранням чинності таким законом.
За правилами пункту 6 частини 1 статті 8 Закону № 389-VIII в Україні або в окремих її місцевостях, де введено воєнний стан, військове командування разом із військовими адміністраціями (у разі їх утворення) можуть самостійно або із залученням органів виконавчої влади, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування запроваджувати та здійснювати в межах тимчасових обмежень конституційних прав і свобод людини і громадянина, а також прав і законних інтересів юридичних осіб, передбачених указом Президента України про введення воєнного стану, такі заходи правового режиму воєнного стану: встановлювати у порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України, особливий режим в'їзду і виїзду, обмежувати свободу пересування громадян, іноземців та осіб без громадянства, а також рух транспортних засобів.
Пунктом 3 Указу Президента України від 24.02.2022 № 64/2022 "Про введення воєнного стану в Україні" постановлено, що у зв'язку із введенням в Україні воєнного стану тимчасово, на період дії правового режиму воєнного стану, можуть обмежуватися конституційні права і свободи людини і громадянина, передбачені статтями 30, 34, 38, 39, 41 44, 53 Конституції України, а також вводитися тимчасові обмеження прав і законних інтересів юридичних осіб в межах та обсязі, що необхідні для забезпечення можливості запровадження та здійснення заходів правового режиму воєнного стану, які передбачені частиною першою статті 8 Закону України "Про правовий режим воєнного стану".
Відповідно до частини 2 статті 3 Закону України "Про порядок виїзду з України і в'їзду в Україну громадян України" № 3857-ХІІ правила перетинання державного кордону України громадянами України встановлюються Кабінетом Міністрів України відповідно до цього Закону та інших законів України.
Правилами перетинання державного кордону України, затвердженими постановою Кабінету Міністрів України від 27.01.1995 № 57 (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин), визначений порядок перетинання громадянами України державного кордону.
За змістом пункту 2 Правил у випадках, визначених законодавством, для перетинання державного кордону громадяни, крім паспортних документів повинні мати також підтверджуючі документи.
Пунктом 2-6 цих же Правил визначено, що у разі введення на території України надзвичайного або воєнного стану право на перетин державного кордону, крім осіб, зазначених у пунктах 2-1 та 2-2 цих Правил, також мають інші військовозобов'язані особи, які не підлягають призову на військову службу під час мобілізації. Ця норма не поширюється на осіб, визначених в абзацах другому і третьому частини третьої статті 23 Закону України "Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію", а також пункті 2-14 цих Правил.
Відповідно до визначень, які наведені у статті 1 Закону України "Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію" від 21.10.1993 № 3543-ХІІ (далі - Закон № 3543-ХІІ):
- мобілізаційна підготовка - комплекс організаційних, політичних, економічних, фінансових, соціальних, правових та інших заходів, які здійснюються в мирний час з метою підготовки національної економіки, органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, Збройних Сил України, інших утворених відповідно до законів України військових формувань, а також правоохоронних органів спеціального призначення, Державної служби спеціального зв'язку та захисту інформації України та Державної спеціальної служби транспорту (далі - Збройні Сили України, інші військові формування), сил цивільного захисту, підприємств, установ і організацій до своєчасного й організованого проведення мобілізації та задоволення потреб оборони держави і захисту її території від можливої агресії, забезпечення життєдіяльності населення в особливий період;
- мобілізація - комплекс заходів, здійснюваних з метою планомірного переведення національної економіки, діяльності органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій на функціонування в умовах особливого періоду, а Збройних Сил України, інших військових формувань, Оперативно-рятувальної служби цивільного захисту - на організацію і штати воєнного часу. Мобілізація може бути загальною або частковою та проводиться відкрито чи приховано.
Статтею 22 Закону № 3543-ХІІ визначені обов'язки громадян щодо мобілізаційної підготовки та мобілізації.
Поряд з цим, статтею 23 Закону №3543-ХІІ передбачені підстави для відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації.
Зокрема, згідно з пунктом 1 частини першої статті 23 Закону №3543-ХІІ, не підлягають призову на військову службу під час мобілізації військовозобов'язані, заброньовані на період мобілізації та на воєнний час за органами державної влади, іншими державними органами, органами місцевого самоврядування, а також за підприємствами, установами і організаціями в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України, і перебувають на спеціальному військовому обліку.
Як встановлено судом, позивачу надано відстрочку (бронювання) від призову на військову службу під час мобілізації ІНФОРМАЦІЯ_3 відповідно до розпорядження Кабінету Міністрів України від 18.03.2015 №493 згідно з переліком посад і професій на шість місяців з дня оформлення відстрочки від призову.
Водночас, згідно з п. 8 Порядку встановлення особливого режиму в'їзду і виїзду, обмеження свободи пересування громадян, іноземців та осіб без громадянства, а також руху транспортних засобів в Україні або в окремих її місцевостях, де введено воєнний стан, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 29 грудня 2021 року № 1455 (далі Порядок № 1455) перетинання державного кордону в пунктах пропуску через державний кордон та пунктах контролю на території, де введено воєнний стан, здійснюється з урахуванням обмежень, встановлених законодавством.
Оцінюючи у контексті доводів позовної заяви доводи позивача про те, що він мав право на перетин державного кордону України як особа, яка згідно з пунктом 2-6 Правил перетинання державного кордону не підлягає призову на військову службу під час мобілізації (будучи звільненим від призову на військову службу під час мобілізації в силу прямої вказівки Закону № 3543-XII), суд зазначає, що вказана обставина не дорівнює звільненню його від обов'язку проходження військової служби, а надає лише право на відстрочку від призову. При цьому, наявність такої відстрочки не звільняє позивача від виконання військового обов'язку в частині таких складових як от приписка до призовних дільниць; виконання військового обов'язку в запасі; дотримання правил військового обліку, як і від вірогідності бути залученим до виконання робіт, які мають оборонний характер в особливий період під час правового режиму воєнного стану. З початком війни в Україні діє правовий режим воєнного часу, а територіальні центри комплектування є відповідальними за ведення військового обліку та видачу військово-облікових документів. Військовий квиток, тимчасове посвідчення або приписне - документи, що підтверджують належність до військового обов'язку. Лише на підставі таких документів прикордонники можуть оцінити правомірність перетину кордону. При цьому право на відстрочку від мобілізації саме по собі не дає автоматичного права на виїзд з України - це різні правові категорії, що регулюються різними законами й визначаються різними органами. Отже, наявність у позивача права на відстрочку від призову не надає позивачу права на перетин кордону.
Відповідний правовий висновок викладено у постановах Верховного Суду від 29.11.2023 у справі №260/2807/22, від 26.06.2025 у справі №260/4205/22 та від 17.10.2025 у справі №380/22083/23.
За таких обставин суд приходить до висновку, що відповідно до Законів України «Про правовий режим воєнного стану», «Про військовий обов'язок і військову службу», «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію», «Про прикордонний контроль», Правил перетинання державного кордону право на перетин кордону позивача мало бути підтверджене документами, передбаченими указаними нормативними актами, яких позивач не надав.
Отже, в ході судового розгляду судом встановлено, що позивачем при перетині кордону не було надано документів, які б підтверджували наявність у нього права на перетин кордону, тому рішення, прийняте помічником начальника відділу - начальником групи адміністративно-юрисдикційної діяльності відділу прикордонної служби « ІНФОРМАЦІЯ_2 » лейтенантом ОСОБА_2 про відмову у перетині державного кордону України є правомірним.
Суд також зазначає, що відповідно до ст. 64 Конституції України, конституційні права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України. В умовах воєнного або надзвичайного стану можуть встановлюватися окремі обмеження прав і свобод із зазначенням строку дії цих обмежень. Не можуть бути обмежені права і свободи, передбачені статтями 24, 25, 27, 28, 29, 40, 47, 51, 52, 55, 56, 57, 58, 59, 60, 61, 62, 63 цієї Конституції. Право особи на вільний перетин державного кордону України може бути обмежене в умовах воєнного стану.
Правовою основою введення воєнного стану є Конституція України, цей Закон та указ Президента України про введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях, затверджений Верховною Радою України (ст. 2 Закону України «Про правовий режим воєнного стану»).
Оскільки станом на час виникнення спірних у цій справі правовідносин в Україні діяв воєнний стан та було оголошено загальну мобілізацію, а тому конституційне право громадян України на вільне залишення території України обмежувалось законодавством.
Суд вважає, що обмеження певних категорій громадян у праві виїзду за кордон під час дії воєнного стану певною мірою є втручанням у приватне життя особи в розумінні Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року. Однак, таке втручання в цьому разі прямо передбачено законом і переслідує абсолютно легітимну мету.
Така правова позиція, у тому числі щодо відсутності підстав для перетину кордону в умовах воєнного стану за аналогічних обставин, викладена Верховним Судом у постанові від 09.03.2023 у справі № 600/2520/22-а.
Верховний Суд у постанові від 31.08.2023 у справі № 380/572/23 зауважив, що з метою встановлення балансу між військовими потребами держави і обмеженням права громадянина на пересування в умовах дії особливого правового режиму воєнного стану, суб'єкти владних повноважень особливо повинні дотримуватися принципів статті 2 КАС України, дія яких у цей період не обмежується і не скасовується.
Водночас, застосовуючи критерії статті 2 КАС України Верховний Суд у постанові від 17.08.2023 у справі № 380/7792/22 дійшов висновку, що враховуючи першочерговий пріоритет публічного інтересу, обумовлений безпрецедентним масштабом загрози для суверенітету та незалежності України, Суд приходить до висновку, що спосіб реалізації державою у тих умовах прав, свобод та інтересів її громадян визначався потребою мобілізації оборонних людських та матеріальних ресурсів для забезпечення захисту державності, а тому є співмірним із застосованим до позивача обмеженням та не є свавільним.
Водночас суд зазначає, що за наявності у позивача документів, які б беззаперечно підтверджували підставу для виїзду за кордон, позивач не позбавлений можливості реалізувати своє право виїзду за межі України.
Також суд звертає увагу, що оскаржуване рішення про відмову у перетині кордону є актом індивідуальної дії, не має нормативного характеру і фактично вичерпало свою дію фактом його виконання, а тому при пред'явленні позивачем повного пакету документів, які надають право на виїзд з України, оскаржуване рішення жодним чином не створить перешкод для перетину кордону України за наявності на це законних підстав.
Аналогічна правова позиція викладена Верховним Судом у постановах від 19.09.2023 у справі №160/14641/22, від 27.09.2023 у справі №380/16876/22, від 26.10.2023 у справі №260/3428/22.
За приписами частини 1 статті 9 КАС України розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
Відповідно до положень статті 72 КАС України доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків.
Відповідно до приписів статті 90 КАС України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні. Жодні докази не мають для суду наперед встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), що міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Частиною 1 статті 77 КАС України закріплено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
Відповідно до частини 2 статті 77 КАС України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Аналогічна позиція стосовно обов'язку доказування була висловлена Європейським судом з прав людини у пункті 36 справи "Суомінен проти Фінляндії (Suominen v. Finland)" від 01 липня 2003 року №37801/97, в якому він зазначив, що хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов'язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (рішення).
Згідно із частиною першою статті 245 КАС України при вирішенні справи по суті суд може задовольнити позов повністю або частково чи відмовити в його задоволенні повністю або частково.
Із заявлених позовних вимог, на підставі системного аналізу положень чинного законодавства України та матеріалів справи, суд дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення позовних вимог.
Відповідно до вимог ст.139 Кодексу адміністративного судочинства України при відмові в позові судові витрати розподілу не підлягають.
Керуючись ст. ст. 2, 8-10, 14, 72-79, 90, 139, 242-246, 250, 257-262, пп. 15.5 п.15 розділу Перехідні положення КАС України, суд,
у задоволенні позову ОСОБА_1 (адреса проживання: АДРЕСА_1 ; РНОКПП: НОМЕР_2 ) до ІНФОРМАЦІЯ_1 (військова частина НОМЕР_1 ) (адреса місцезнаходження: АДРЕСА_2 ; ЄДРПОУ: НОМЕР_3 ) про визнання протиправним та скасування рішення - відмовити повністю.
Судові витрати розподілу не підлягають.
Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга подається до Восьмого апеляційного адміністративного суду із врахуванням п.п.15.5 п.15 розділу VII Перехідні положення КАС України протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
СуддяЧаплик Ірина Дмитрівна