Головуючий І інстанції: Н.Ю. Алєксєєва
31 жовтня 2025 р. Справа № 440/8159/25
Другий апеляційний адміністративний суд у складі колегії:
Головуючого судді Катунова В.В.,
Суддів: Подобайло З.Г. , Чалого І.С. ,
розглянувши в порядку письмового провадження у приміщенні Другого апеляційного адміністративного суду адміністративну справу за апеляційною скаргою Товариства з обмеженою відповідальністю «Укр-сервіс-безпека» на рішення Полтавського окружного адміністративного суду від 13.08.2025, вул. Пушкарівська, 9/26, м. Полтава, 36039, по справі № 440/8159/25
за позовом Полтавського обласного відділення Фонду соціального захисту осіб з інвалідністю
до Товариства з обмеженою відповідальністю "УКР-СЕРВІС-БЕЗПЕКА"
про стягнення адміністративно-господарських санкцій,
Полтавське обласне відділення Фонду соціального захисту осіб з інвалідністю (далі - позивач) звернулось до Полтавського окружного адміністративного суду з позовною заявою до Товариства з обмеженою відповідальністю "УКР-СЕРВІС-БЕЗПЕКА" (далі - відповідач, ТОВ "УКР-СЕРВІС-БЕЗПЕКА"), в якому просило суд:
- стягненути адміністративно-господарських санкції у розмірі 50266,55 грн. та пеню у розмірі 1080,59 грн.
Рішенням Полтавського окружного адміністративного суду від 13 серпня 2025 позов задоволено.
Стягнуто з Товариства з обмеженою відповідальністю "УКР-СЕРВІС-БЕЗПЕКА" на користь Полтавського обласного відділення Фонду соціального захисту осіб з інвалідністю адміністративно-господарські санкції у розмірі 50266,55 грн. (п'ятдесят тисяч двісті шістдесят шістьгривень п'ятдесят п'ять копійок) та пені у розмірі 1080,59 грн (одна тисяча вісімдесят гривень п'ятдесят дев'ять копійок).
Не погоджуючись з вказаним рішенням суду, відповідач звернувся з апеляційною скаргою, в якій, посилаючись на порушення норм матеріального та процесуального права, просить його скасувати та ухвалити нове судове рішення, яким відмовити у задоволенні позовних вимог, сягнути витрати зі сплати судового збору на суму 4542 грн. та витрати за надання правничої допомоги в розмірі 5 000 грн.
В обґрунтування вимог апеляційної скарги зазначив, що про наявність рішення суду йому стало відомо з системи електронний суд 13.08.2024, оскільки ТОВ "УКР-СЕРВІС-БЕЗПЕКА" не брало участі у розгляді справи та не подавало відзив та відповідні докази. Вказав, що відповідачем було вжито всіх залежних від нього заходів щодо виконання нормативу для працевлаштування осіб з інвалідністю. З метою організації працевлаштування інвалідів протягом 2024 року на товаристві відповідача було видано Наказ № 1-ОС інв. від 01.01.2024 року «Про створення робочих місць для осіб з інвалідністю», та виконано такий норматив робочих місць шляхом працевлаштування осіб з інвалідністю: з 01.01.2024 року прийнято на роботу інваліда ОСОБА_1 ; з 29.03.2024 року прийнято додатково ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 (друга група інвалідності) та ОСОБА_3 (друга група інвалідності). Вважає, що оскільки відповідачем виконано всі передбачені чинним законодавством дії для забезпечення виконання нормативу робочих місць для працевлаштування інвалідів, тому відсутні підстави для застосування адміністративно-господарських санкцій. Вказує, що позивач, не маючи встановлених актом перевірки органами Держпраці доказів про недотримання відповідачем нормативу працевлаштування осіб з інвалідністю у 2024 році, посилаючись лише на інформаційно-аналітичні бази даних, звернувся з позовом про стягнення адміністративно-господарських санкцій.
Позивач надав відзив на апеляційну скаргу, в якому заперечував проти її задоволення, вважав її необґрунтованою. Вказав, що заявлений розмір витрат на правничу допомогу є неспівмірним з виконаною роботою на необгрунтованим, оскільки справа незначної складності, розглядалась у спрощеному провадженні без виклику сторін.
У відповідності до п. 3 ч. 1 ст. 311 КАС України суд апеляційної інстанції може розглянути справу без повідомлення учасників справи (в порядку письмового провадження) за наявними у справі матеріалами, якщо справу може бути вирішено на підставі наявних у ній доказів, у разі подання апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції, які ухвалені в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін (у порядку письмового провадження).
Предметом апеляційного оскарження є судове рішення, яке прийняте судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін, у зв'язку з чим колегія суддів вважає за можливе розглянути справу в порядку письмового провадження.
Згідно зі ст. 308 КАС України, суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Колегія суддів, заслухавши суддю-доповідача, перевіривши рішення суду першої інстанції, доводи апеляційної скарги, відзив на апеляційну скаргу, дослідивши докази по справі, вважає, що апеляційна скарга підлягає задоволенню, з наступних підстав.
Судом першої інстанції встановлено та підтверджено в суді апеляційної інстанції, що згідно з Розрахунком сум адміністративно-господарських санкцій, що підлягають сплаті у зв'язку з невиконанням нормативу робочих місць для працевлаштування осіб з інвалідністю Товариству з обмеженою відповідальністю "УКР-СЕРВІС-БЕЗПЕКА" нараховано суму адміністративного-господарських санкцій за 2024 рік, виходячи з таких даних: середньооблікова чисельність штатних працівників облікового складу за рік 8 осіб; середньооблікова чисельність штатних працівників, яким відповідно до чинного законодавства встановлена інвалідність 0 особа; норматив робочих місць для працевлаштування осіб з інвалідністю (4 відсотки середньооблікової чисельності штатних працівників облікового складу за рік, а якщо працює від 8 до 25 осіб у кількості одного робочого місця, округлені до цілого значення) 1 особа; фонд оплати праці штатних працівників 804264,8 грн; середня річна заробітна плата штатного працівника (04/01) 100533,1 грн; кількість робочих місць, призначених для працевлаштування осіб з інвалідністю і не зайнятих особами з інвалідністю для роботодавців, у яких працює 26 осіб і більше (03 02), одиниць 0 осіб; сума коштів адміністративно-господарських санкцій за невиконання нормативу робочих місць для працевлаштування осіб з інвалідністю (для роботодавців, у яких працює 26 осіб і більше, сума коштів адміністративно-господарських санкцій (05х06); від 16 до 25 осіб, сума коштів адміністративно-господарських санкцій (05); від 8 до 15 осіб, сума коштів адміністративно-господарських санкцій (05/2) - 50266,55 грн.
Таким чином, з даних звіту слідує, що відповідач у 2024 році не забезпечив працевлаштування 1 особи з інвалідністю.
За невиконання обов'язку щодо працевлаштування осіб з інвалідністю відповідно до нормативу робочих місць для працевлаштування, встановленого статтею 19 Закону України "Про основи соціальної захищеності осіб з інвалідністю в Україні", позивачем нараховано відповідачу адміністративно-господарські санкції у розмірі 50266,55 грн.
У зв'язку з несвоєчасною сплатою суми адміністративно-господарських санкцій за недотримання нормативу робочих місць для працевлаштування осіб з інвалідністю за 2024 рік у розмірі 50266,55 грн у кількості 3 днів позивачем було нараховано пеню у розмірі 1080,59 грн, яка не була сплачена відповідачем у добровільному порядку.
З метою стягнення вказаних адміністративно-господарських санкцій Полтавське обласне відділення Фонду соціального захисту інвалідів звернулось до суду з цим позовом.
Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з того, що відповідач не виконав установлений наведеними нормами обов'язок щодо створення на підприємстві одного робочого місця для працевлаштування особи з інвалідністю та інформування територіального органу Державної служби зайнятості про наявність вакантних посад для працевлаштування осіб з інвалідністю.
Надаючи правову оцінку вказаним обставинам справи, колегія суддів зазначає наступне.
Конституція України проголошує Україну соціальною державою (стаття 1 Конституції України), що передбачає забезпечення соціального захисту населення, створення умов для гідного життя та всебічного розвитку кожної людини.
Відповідно до такого принципу держава та суспільство зобов'язані сприяти інтеграції осіб з інвалідністю у трудову діяльність, забезпечуючи їхнє право на працю та соціальну захищеність через встановлення чітких гарантій їх залучення.
Закон України "Про основи соціальної захищеності осіб з інвалідністю в Україні" від 21 березня 1991 року №875-XII (далі - Закон №875-XII) визначає основи соціальної захищеності осіб з інвалідністю в Україні і гарантує їм рівні з усіма іншими громадянами можливості для участі в економічній, політичній і соціальній сферах життя суспільства, створення необхідних умов, які дають можливість особам з інвалідністю ефективно реалізувати права та свободи людини і громадянина та вести повноцінний спосіб життя згідно з індивідуальними можливостями, здібностями і інтересами.
З метою реалізації творчих і виробничих здібностей осіб з інвалідністю та з урахуванням індивідуальних програм реабілітації їм забезпечується право працювати на підприємствах, в установах, організаціях, а також займатися підприємницькою та іншою трудовою діяльністю, яка не заборонена законом (частина перша статті 17 Закону № 875-XII).
Підприємства, установи і організації за рахунок коштів Фонду соціального захисту осіб з інвалідністю або за рішенням місцевої ради за рахунок власних коштів у разі потреби створюють спеціальні робочі місця для працевлаштування осіб з інвалідністю, здійснюючи для цього адаптацію основного і додаткового обладнання, технічного оснащення і пристосування тощо з урахуванням обмежених можливостей осіб з інвалідністю (стаття 17 Закону № 875-XII).
Такі заходи спрямовані на створення можливостей для інтеграції та економічної незалежності осіб з інвалідністю. Підприємства та організації також повинні активно співпрацювати з державною службою зайнятості, надаючи необхідні дані та сприяючи реалізації індивідуальних програм реабілітації, щоб забезпечити не лише формальне виконання законодавчих вимог, а й реальну підтримку інклюзивного працевлаштування.
Статтями 18 та 19 Закону № 875-XII встановлюється обов'язок підприємств, установ та організацій створювати робочі місця для працевлаштування осіб з інвалідністю, визначення нормативу таких місць, порядок їх розрахунку, забезпечення умов праці та відповідальність за невиконання цього нормативу.
Частина третя статті 18 Закону № 875-XII (тут і далі - у редакції Закону України від 18 жовтня 2022 року № 2682-IX «Про внесення змін до деяких законів України щодо захисту соціальних, трудових та інших прав фізичних осіб, у тому числі під час воєнного стану, та спрощення обліку робочих місць для осіб з інвалідністю») визначає, що підприємства, установи, організації, фізичні особи, які використовують найману працю, зобов'язані виділяти та створювати робочі місця для працевлаштування осіб з інвалідністю, у тому числі спеціальні робочі місця, створювати для таких осіб умови праці з урахуванням індивідуальних програм реабілітації і забезпечувати інші соціально-економічні гарантії, передбачені законодавством, надавати державній службі зайнятості інформацію, необхідну для організації працевлаштування осіб з інвалідністю, у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.
У статті 19 Закону № 875-XII передбачено обов'язковий для підприємств, установ та організацій норматив робочих місць для працевлаштування осіб з інвалідністю, порядок його розрахунку, контроль за виконанням, відповідальність за його недотримання та процедуру інформування і перевірки.
Для забезпечення виконання цих зобов'язань установлюється норматив робочих місць для підприємств, установ, організацій, у тому числі підприємств, організацій громадських об'єднань осіб з інвалідністю, фізичних осіб, які використовують найману працю, для працевлаштування осіб з інвалідністю у розмірі 4 відсотків від середньооблікової чисельності штатних працівників за рік, а для підприємств, де працює від 8 до 25 осіб, - у кількості одного робочого місця (частина перша статті 19 Закону № 875-XII).
Підприємства, установи, організації, у тому числі підприємства, організації громадських об'єднань осіб з інвалідністю, фізичні особи, які використовують найману працю, самостійно розраховують кількість робочих місць для працевлаштування осіб з інвалідністю відповідно до нормативу, встановленого частиною першою цієї статті та з урахуванням вимог статті 18 цього Закону, і здійснюють працевлаштування осіб з інвалідністю у рахунок нормативу робочих місць. При розрахунках кількість робочих місць округлюється до цілого значення.
У межах зазначеного нормативу здійснюється також працевлаштування осіб з інвалідністю внаслідок психічного розладу відповідно до Закону України «Про психіатричну допомогу» (частини друга та третя статті 19 Закону № 875-XII).
Виконанням нормативу робочих місць вважається працевлаштування підприємством, установою, організацією, у тому числі підприємством, організацією громадських об'єднань осіб з інвалідністю, фізичною особою, яка використовує найману працю, осіб з інвалідністю, для яких це місце роботи є основним (частина четверта статті 19 Закону № 875-XII).
Виконання нормативу також може здійснюватися через співпрацю з підприємствами чи організаціями громадських об'єднань осіб з інвалідністю шляхом створення господарських об'єднань для координації діяльності, спрямованої на вирішення спільних економічних і соціальних завдань (частина п'ята статті 19 Закон № 875-XII).
Таким чином, підприємства, установи, організації та фізичні особи, які використовують найману працю, самостійно розраховують кількість робочих місць для працевлаштування осіб з інвалідністю.
Якщо середньооблікова чисельність працюючих осіб з інвалідністю менша, ніж установлено нормативом, передбаченим статтею 19 зазначеного Закону, підприємства, установи, організації, у тому числі підприємства, організації громадських об'єднань осіб з інвалідністю, фізичні особи, які використовують найману працю, щороку сплачують відповідним відділенням Фонду соціального захисту осіб з інвалідністю адміністративно-господарські санкції, сума яких визначається в розмірі середньої річної заробітної плати на відповідному підприємстві, в установі, організації, у тому числі на підприємстві, в організації громадських об'єднань осіб з інвалідністю, у фізичної особи, яка використовує найману працю, за кожне робоче місце, призначене для працевлаштування особи з інвалідністю і не зайняте особою з інвалідністю (частина перша статті 20 Закону № 875-XII).
Тобто санкції обчислюються як певна сума за кожне непрацевлаштоване місце в межах нормативу (залежно від розміру середньої заробітної плати).
В обліковій кількості штатних працівників за кожний календарний день враховуються особи, які фактично працювали, а також відсутні на роботі з будь-яких причин, тобто усі працівники, які перебувають у трудових відносинах, незалежно від виду трудового договору (пункт 2.3 Інструкції зі статистики кількості працівників, затвердженої Наказом Державного комітету статистики України від 28.09.2005 № 286).
Дані про середньооблікову кількість штатних працівників формуються на основі звітності роботодавців, а Пенсійний фонд України відповідно до частини шоста статті 19 Закону № 875-XII надає Фонду соціального захисту осіб з інвалідністю інформацію:
- про створення підприємствами, установами, організаціями, фізичними особами, які використовують найману працю, робочих місць для осіб з інвалідністю, про зайнятість та працевлаштування осіб з інвалідністю;
- необхідну для обчислення кількості робочих місць для працевлаштування осіб з інвалідністю підприємствами, установами, організаціями, фізичними особами, які використовують найману працю, відповідно до нормативу, встановленого частиною першою цієї статті.
Отримана від Пенсійного фонду України інформація, яка містить ознаки порушень законодавства про створення робочих місць для осіб з інвалідністю, про зайнятість та працевлаштування осіб з інвалідністю, є підставою для проведення перевірки підприємств, установ, організацій, у тому числі підприємств, організацій громадських об'єднань осіб з інвалідністю, фізичних осіб, які використовують найману працю (частина сьома статті 19 Закону № 875-XII).
Центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику з питань нагляду та контролю за додержанням законодавства про працю, зайнятість населення, у порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України, здійснює перевірки підприємств, установ, організацій, у тому числі підприємств, організацій громадських об'єднань осіб з інвалідністю, фізичних осіб, які використовують найману працю, щодо виконання нормативу робочих місць, призначених для працевлаштування осіб з інвалідністю, у тому числі шляхом його зарахування (частина дев'ята статті 19 Закону № 875-XII).
Керівники підприємств, установ, організацій, у тому числі підприємств, організацій громадських об'єднань осіб з інвалідністю, фізичні особи, які використовують найману працю, у разі незабезпечення виконання нормативу робочих місць для працевлаштування осіб з інвалідністю несуть відповідальність у встановленому законом порядку (частина десята статті 19 Закону № 875-XII).
Частина одинадцята статті 19 Закону № 875-XII, визначає, що Фонд соціального захисту осіб з інвалідністю щороку до 10 березня в автоматизованому режимі з використанням даних Державного реєстру загальнообов'язкового державного соціального страхування та Централізованого банку даних з проблем інвалідності здійснює визначення підприємств, установ та організацій, у тому числі підприємств, організацій громадських об'єднань осіб з інвалідністю, фізичних осіб, які використовують найману працю, які не забезпечили виконання у попередньому році нормативу робочих місць, визначеного згідно з частиною першою цієї статті, та надсилає їм розрахунок сум адміністративно-господарських санкцій, що підлягають сплаті у зв'язку з невиконанням нормативу робочих місць для працевлаштування осіб з інвалідністю за попередній рік, обчислених відповідно до статті 20 цього Закону.
Розрахунок надсилається у формі електронного документа через електронні кабінети підприємств, установ та організацій, фізичних осіб, які використовують найману працю, на веб-порталі електронних послуг Пенсійного фонду України у формі та порядку, визначених Фондом соціального захисту осіб з інвалідністю спільно з Пенсійним фондом України (частина дванадцята статті 19 Закону № 875-XII).
Порядок контролю за виконанням нормативу робочих місць та перевірки підприємств, установ, організацій, у тому числі підприємств, організацій громадських об'єднань осіб з інвалідністю, фізичних осіб, які використовують найману працю, щодо виконання нормативу робочих місць, призначених для працевлаштування осіб з інвалідністю, зокрема шляхом його зарахування, затверджений Постановою КМ України № 70 (у редакції, чинній до 09 червня 2023 року), визначає механізм проведення Держпраці, її територіальними органами планових та позапланових перевірок підприємств, установ, організацій, у тому числі підприємств, організацій громадських організацій осіб з інвалідністю, фізичних осіб, що використовують найману працю, в яких за основним місцем роботи працює вісім і більше осіб, щодо дотримання ними вимог статей 19 і 20 Закону України “Про основи соціальної захищеності осіб з інвалідністю в Україні».
Факт невиконання суб'єктом господарювання нормативу робочих місць для працевлаштування осіб з інвалідністю, встановлений під час такої перевірки, має наслідком вжиття Держпраці заходів щодо притягнення винних посадових осіб до адміністративної відповідальності (пункт 16 зазначеного Порядку).
Таким чином, перевірки на основі інформації від Пенсійного фонду України, передбачені частинами сьомою та дев'ятою статті 19 Закону № 875-XII, є заходом проактивного контролю, який проводить Держпраці для виявлення порушень у дотриманні нормативу робочих місць для працевлаштування осіб з інвалідністю.
З 06 листопада 2022 року, з набранням чинності Законом України від 18 жовтня 2022 року № 2682-IX, Фонд соціального захисту осіб з інвалідністю отримав повноваження застосовувати адміністративно-господарські санкції за невиконання нормативу працевлаштування осіб з інвалідністю (4 % від середньооблікової чисельності штатних працівників або одне місце для підприємств із 8- 25 працівниками) на основі автоматизованого аналізу даних Державного реєстру загальнообов'язкового державного соціального страхування та Централізованого банку даних з проблем інвалідності, без необхідності проведення позапланових перевірок Держпраці.
Автоматизоване виявлення Фондом соціального захисту осіб з інвалідності роботодавців-порушників до 10 березня на основі даних Державного реєстру загальнообов'язкового державного соціального страхування та Централізованого банку даних з проблем інвалідності є реактивним заходом контролю, що відбувається після завершення звітного року. За результатами такого заходу Фонд може накласти на роботодавця адміністративно-господарські санкції та пеню відповідно до Порядку сплати підприємствами, установами, організаціями та фізичними особами, що використовують найману працю, суми адміністративно-господарських санкцій та пені за невиконання нормативу робочих місць для працевлаштування осіб з інвалідністю, затвердженого Постановою КМ України № 70.
Заходи контролю Держпраці та Фонду у питанні виявлення порушень у дотриманні нормативу робочих місць для працевлаштування осіб з інвалідністю не підміняють один одного - проактивний контроль дає змогу Держпраці оперативно реагувати на потенційні порушення та притягувати посадових осіб до адміністративної відповідальності, а реактивний контроль у випадку встановлення порушення має наслідком для роботодавця сплату відділенню Фонду соціального захисту осіб з інвалідністю суми адміністративно-господарських санкцій та пені, у разі порушення такої сплати санкції.
Державний реєстр загальнообов'язкового державного соціального страхування складається з реєстру страхувальників і реєстру застрахованих осіб (частина друга статті 16 Закону України від 08 липня 2010 року № 2464-VI «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування»; далі - Закон № 2464-VI).
Реєстр застрахованих осіб - автоматизований банк відомостей, створений для ведення єдиного обліку фізичних осіб, які підлягають загальнообов'язковому державному соціальному страхуванню відповідно до закону (абзац 1 частини першої статті 20 Закону № 2464-VI).
Закон № 2464-VI встановлює обов'язки платників єдиного внеску (роботодавця), зокрема подання звітності (стаття 6); визначає порядок нарахування та сплати єдиного внеску, що передбачає подання відповідної звітності (стаття 7).
Реєстр застрахованих осіб формує та веде Пенсійний фонд України (абзац 3 частини першої статті 20 Закону № 2464-VI), в якому обліковує дані про застрахованих осіб, сплату єдиного внеску та інших цілей соціального страхування (частини друга та третя статті 20 Закону № 2464-VI).
Положення про реєстр застрахованих осіб Державного реєстру загальнообов'язкового державного соціального страхування, затверджене Постановою правління Пенсійного фонду України від 18 червня 2014 року № 10-1 (далі - Положення № 10-1), визначає, що:
- Реєстр застрахованих осіб забезпечує накопичення, зберігання та автоматизовану обробку інформації про страховий стаж та заробітну плату (дохід, грошове забезпечення, допомогу, компенсацію), про набуття застрахованими особами права на отримання страхових виплат за окремими видами загальнообов'язкового державного соціального страхування (абзац 3 пункту 5 Розділу I «Загальні положення»);
- відомості до Реєстру застрахованих осіб, зміни, уточнення до них вносяться в електронній формі в автоматичному режимі на підставі, зокрема, звітності, що подається страхувальниками до Пенсійного фонду України (пункт 3 Розділу IV «Дані облікової картки Реєстру застрахованих осіб, зміни та уточнення до них»).
Положення про централізований банк даних з проблем інвалідності, затверджене Постановою Кабінету Міністрів України від 16 лютого 2011 року № 121, у редакції Постанови Кабінету Міністрів України від 07 квітня 2023 року № 307, що застосовується з 10 березня 2023 року, передбачає, що до центрального банку даних з проблем інвалідності вносяться, зокрема, відомості про створення роботодавцями робочих місць для осіб з інвалідністю, зайнятість та працевлаштування таких осіб, відомості, необхідні для обчислення кількості робочих місць для працевлаштування осіб з інвалідністю роботодавцями відповідно до нормативу робочих місць для працевлаштування осіб з інвалідністю, встановленого частиною першою статті 19 Закону України “Про основи соціальної захищеності осіб з інвалідністю в Україні».
Пункт 2 Порядку обміну інформацією з реєстру застрахованих осіб Державного реєстру загальнообов'язкового державного соціального страхування та Централізованого банку даних з проблем інвалідності, затвердженого постановою правління Пенсійного фонду України від 10 вересня 2021 року № 26-1, у редакції, чинній до 11 грудня 2023 року, визначає щомісячне (не пізніше ніж до 28 числа місяця, наступного за звітним) надання Пенсійним фондом України інформації з реєстру застрахованих осіб Державного реєстру загальнообов'язкового державного соціального страхування про кількість працевлаштованих осіб з інвалідністю страхувальниками, в яких кількість працюючих перевищує 8 осіб, Міністерству соціальної політики України для внесення до Централізованого банку даних з проблем інвалідності.
Пунктами 4 та 6 Розділу V «Надання та формування інформації з Реєстру застрахованих осіб» Положення № 10-1 визначається, що інформація з Реєстру застрахованих осіб містить актуальні на дату та час її формування відомості, що обробляються в Реєстрі, або відомості про відсутність інформації за визначеними параметрами пошуку; містить індивідуальні відомості про застраховану особу - згідно з додатками 3-5 до цього Положення.
Крім того, Законом № 2682 скасовано подання роботодавцем з 01 березня 2023 року звіту про зайнятість та працевлаштування осіб з інвалідністю за формою № 10-ПОІ.
Таким чином, з 06 листопада 2022 року Фонд не проводить власних розрахунків, а покладається на дані автоматизованого аналізу Державного реєстру загальнообов'язкового державного соціального страхування та Централізованого банку даних з проблем інвалідності, які формуються до 10 березня відповідного року зі звітності роботодавця, Фонд соціального захисту осіб з інвалідністю лише виявляє роботодавців-порушників нормативу працевлаштування осіб з інвалідністю та накладає адміністративно-господарські санкції відповідно до формули обрахунку, передбаченої статтею 20 Закону № 875-XII.
Згідно зі статтею 6 Закону № 2464-VI, роботодавець (платник єдиного внеску) зобов'язаний подавати достовірну звітність до Пенсійного фонду України, яка включає відомості про працівників, у тому числі осіб з інвалідністю.
Пункт 3 Розділу IV «Дані облікової картки Реєстру застрахованих осіб, зміни та уточнення до них» Положення № 10-1 визначає, що відомості до Реєстру застрахованих осіб, зміни, уточнення до них вносяться в електронній формі в автоматичному режимі на підставі: звітності, що подається страхувальниками до Пенсійного фонду України, відомостей центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сферах трудових відносин, соціального захисту населення, фондів загальнообов'язкового державного соціального страхування, центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері державної реєстрації актів цивільного стану, центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику з адміністрування єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування.
Такі дані автоматично потрапляють до Державного реєстру загальнообов'язкового державного соціального страхування та Централізованого банку даних з проблем інвалідності.
З набранням чинності Законом № 2682-IX (з 06 листопада 2022 року) Фонд соціального захисту осіб з інвалідністю здійснює визначення факту невиконання нормативу робочих місць та розрахунок адміністративно-господарських санкцій в автоматизованому режимі, виключно на підставі даних Державного реєстру загальнообов'язкового державного соціального страхування та Централізованого банку даних з проблем інвалідності, зафіксованих станом на контрольну дату - до 10 березня року, наступного за звітним.
Відповідальність за повноту, достовірність і своєчасність подання інформації до зазначених реєстрів покладається на роботодавця як джерело такої інформації. Несвоєчасне виправлення помилок у звітності до настання контрольної дати є ризиком роботодавця і не звільняє його від сплати адміністративно-господарської санкції, передбаченої статтею 20 Закону № 875-XII, навіть якщо фактичні обставини не відповідали поданій звітності.
Вказані правові висновки викладені у постанові Верховного Суду від 24 квітня 2025 року у справі № 280/3642/23.
Крім того, 09 червня 2023 року набрав чинності Порядок надання державній службі зайнятості інформації, необхідної для організації працевлаштування осіб з інвалідністю, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 2 червня 2023 р. № 553 (далі по тексту - Порядок №553), яким визначено механізм надання підприємством, установою, організацією, фізичною особою, яка використовує найману працю (далі - роботодавець), філії міжрегіонального/регіонального центру зайнятості (міському, районному, міськрайонному центру зайнятості - до дати припинення їх діяльності) (далі - центр зайнятості) інформації, необхідної для організації працевлаштування осіб з інвалідністю.
За приписами пунктів 2-6 Порядку №553 роботодавець з дня виникнення в нього потреби в підборі працівників з інвалідністю та/або з дати відкриття вакансій, на які можливе працевлаштування осіб з інвалідністю, інформує центр зайнятості за його місцезнаходженням.
Інформацію про оприлюднені на Єдиному порталі вакансій державної служби оголошення про проведення конкурсів на посади державної служби, на які можливе працевлаштування осіб з інвалідністю, НАДС подає до державної служби зайнятості шляхом інформаційного обміну.
Інформація, необхідна для організації працевлаштування осіб з інвалідністю, може надаватися роботодавцем центру зайнятості в електронній (з накладенням чи без накладення електронного підпису або печатки, які базуються на кваліфікованих сертифікатах відкритих ключів) або в паперовій формі (із засвідченням підписом керівника/фізичної особи - підприємця або уповноваженої ними особи).
Первинна інформація надається роботодавцем з метою інформування про наявність потреби у працевлаштуванні осіб з інвалідністю.
Уточнювальна інформація подається в разі потреби на заміну первинної та містить уточнення характеристик вакансії (вакансій), зокрема умов праці, розміру заробітної плати, вимог до кандидата (кандидатів). При цьому не можуть бути змінені дані щодо кількості вакансій та професійної назви робіт (професії/посади).
Роботодавець може повідомити центр зайнятості про закриття вакансії (вакансій) шляхом надсилання відповідної інформації в електронній формі на офіційну електронну адресу центру зайнятості (з накладенням чи без накладення електронного підпису або печатки, які базуються на кваліфікованих сертифікатах відкритих ключів) або в паперовій формі (із засвідченням підписом керівника/фізичної особи - підприємця або уповноваженої ними особи).
Згідно із пунктом 4 частини третьої статті 50 Закону України «Про зайнятість населення» від 5 липня 2012 року № 5067-VI (далі - Закон № 5067-VI) роботодавці зобов'язані: своєчасно та в повному обсязі у порядку, затвердженому центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері зайнятості населення та трудової міграції, за погодженням з центральним органом виконавчої влади із забезпечення реалізації державної політики у галузі статистики, подавати територіальним органам центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері зайнятості населення та трудової міграції, інформацію про попит на робочу силу (вакансії); заплановане масове вивільнення працівників у зв'язку із змінами в організації виробництва і праці, у тому числі ліквідацією, реорганізацією або перепрофілюванням підприємств, установ, організацій, скороченням чисельності або штату працівників підприємства, установи, організації незалежно від форми власності, виду діяльності та господарювання за два місяці до вивільнення.
На виконання вищевказаної норми Закону № 5067-VI, наказом Міністерства економіки України №827-22 від 12.04.2022 року затверджено Порядок подання форми звітності № 3-ПН "Інформація про попит на робочу силу (вакансії)" (далі - Порядок №827-22).
Відповідно до п. 1.4. Форма № 3-ПН подається юридичними особами, фізичними особами - підприємцями, які в межах трудових відносин використовують працю фізичних осіб (далі - роботодавець), за наявності попиту на робочу силу (вакансії).
За приписами п. 1.5. Форма № 3-ПН заповнюється та подається роботодавцем до філії міжрегіонального/регіонального центру зайнятості (або до міського, районного, міськрайонного центру зайнятості - до дати припинення їхньої діяльності) (далі - центр зайнятості) незалежно від місцезнаходження роботодавця з дня виникнення в нього потреби в підборі працівників та/або з дати відкриття вакансії, але не пізніше ніж через три робочі дні з дати відкриття вакансії. Датою відкриття вакансії є наступний день після створення нового робочого місця чи припинення трудових відносин з працівником, робоче місце якого стає вакантним, або дата, починаючи з якої може бути укладений трудовий договір з найманим працівником.
З аналізу Порядку № 827-22 вбачається, що звітність за формою №3-ПН роботодавці подають до центрів зайнятості за наявності попиту на робочу силу (вакансії), тобто, лише у разі наявності на підприємстві чи в організації вільних робочих місць. Разом з тим, періодичності подачі звітності за формою №3-ПН законодавством не встановлено, а передбачено, що така звітність подається не пізніше 3 робочих днів з дати відкриття вакансії, тобто передбачено одноразове інформування про кожну вакансію.
Отже, якщо роботодавець одноразово подав звітність форми №3-ПН "Інформація про попит на робочу силу (вакансії)" у строк не пізніше 3 робочих днів з дати відкриття вакансії, він виконав обов'язок своєчасно та в повному обсязі у встановленому порядку подати інформацію про попит на робочу силу (вакансії). Це означає, що в такому випадку учасник господарських відносин вжив залежних від нього передбачених законодавством заходів для відповідності середньооблікової чисельності працюючих інвалідів установленим нормативам, тобто заходів для недопущення господарського правопорушення.
Проте, обов'язок підприємства щодо створення робочих місць для осіб з інвалідністю не супроводжується його обов'язком підбирати і працевлаштовувати таких осіб на створені робочі місця. Такий обов'язок покладається на органи працевлаштування, що перелічені в частині першій статті 18 Закону № 875-XII.
Аналогічна позиція викладена в постановах Верховного Суду від 7 лютого 2018 року у справі П/811/693/17, від 2 травня 2018 року у справі № 804/8007/16, від 13 червня 2018 року у справі №819/639/17, від 20 травня 2019 року у справі № 820/1889/17 та від 3 грудня 2020 року у справі № 812/1189/18.
Тому, підприємство не несе відповідальності за невиконання нормативу працевлаштування осіб з інвалідністю, якщо воно розробило необхідні заходи по створенню для них робочих місць, зокрема, створило робочі місця для таких осіб та своєчасно, достовірно, в повному обсязі проінформувало відповідні установи, але фактично не працевлаштувало особу з інвалідністю з причин незалежних від нього: відсутність осіб з інвалідністю, їх відмова від працевлаштування на підприємство, бездіяльність державних установ, які повинні сприяти працевлаштуванню осіб з інвалідністю.
Аналогічного правового висновку дійшов Верховний Суд у постанові від 11 серпня 2021 року у справі № 260/557/19.
Системний аналіз вищезазначених норм законодавства дає підстави для висновку, що підприємства, установи, організації, фізичні особи, які використовують найману працю, зобов'язані: виділяти та створювати робочі місця для працевлаштування осіб з інвалідністю, у тому числі спеціальні робочі місця з урахуванням індивідуальних програм реабілітації; надавати державній службі зайнятості необхідну для організації працевлаштування осіб з інвалідністю інформацію у порядку, передбаченому Законом № 5067-VI, Порядком №827-22, Порядок №553; звітувати Фонду соціального захисту інвалідів про зайнятість і працевлаштування осіб з інвалідністю у порядку, встановленому Законом №875-ХІІ; у разі невиконання такого нормативу - щороку сплачувати відповідним відділенням Фонду соціального захисту інвалідів адміністративно-господарські санкції.
Законом № 875-ХІІ визначено, що працевлаштування осіб з інвалідністю здійснюється або шляхом їх безпосереднього звернення до підприємства, або шляхом звернення до державної служби зайнятості, яка в свою чергу здійснює пошук підходящої роботи для працевлаштування такої особи з інвалідністю.
З огляду на викладене, обов'язок по працевлаштуванню осіб з інвалідністю відповідно до встановленого Законом нормативу субсидіарно покладається як на роботодавців, так і на державну службу зайнятості.
Як випливає з приписів частини 3 статті 18 Закону № 875-ХІІ, до обов'язків органів державної служби зайнятості законодавцем віднесена організація працевлаштування осіб з інвалідністю, бо саме з цією метою роботодавці зобов'язані надавати державній службі зайнятості відповідну інформацію.
Таким чином, передбачена частиною першою статті 20 Закону № 875 міра юридичної відповідальності у вигляді виникнення обов'язку здійснити грошовий платіж на користь Фонду соціального захисту інвалідів має наставати або 1) в разі порушення роботодавцем вимог частини третьої статті 18 Закону № 875, а саме: не виділення та не створення робочих місць, не надання державній службі зайнятості інформації, так як саме ця бездіяльність має своїм фактичним наслідком позбавлення державної служби зайнятості можливості організувати працевлаштування осіб з інвалідністю, або 2) у разі порушення роботодавцем вимог частини третьої статті 17, частини першої статті 18, частин другої, четвертої та п'ятої статті 19 Закону № 875-ХІІ, що полягає у безпідставній відмові у працевлаштуванні особи з інвалідністю, яка звернулася до роботодавця самостійно чи була направлена до нього державною службою зайнятості.
При цьому суб'єкт звільняється від відповідальності, зокрема, за порушення правил здійснення господарської діяльності (тобто від адміністративно-господарських санкцій), якщо доведе, що ним вжито усіх залежних від нього заходів для недопущення правопорушення.
У зв'язку з цим, суд має перевірити, чи вжив відповідач залежних від нього заходів для недопущення порушення правил здійснення господарської діяльності, яке полягає у необхідності забезпечення середньооблікової чисельності працюючих інвалідів відповідно до установленого нормативу.
Такий висновок відповідає висновку Верховного Суду, що викладеному у постановах від 15.04.2019 у справі №820/2190/17, від 24.03.2021 у справі №440/2371/19.
Як убачається з листа Полтавського обласного центру зайнятості Товариство з обмеженою відповідальністю "УКР-СЕРВІС-БЕЗПЕКА" не подавало до центру зайнятості звітність № 3-ПН "Інформація про попит на робочу силу (вакансії)" у 2024 році.
Водночас, апеляційним судом встановлено, що відповідачем було вжито заходи щодо виконання нормативу для працевлаштування осіб з інвалідністю, оскільки відповідно до Наказу про прийняття № 1 від 01.01.2024 року з 01.01.2024 року прийнято на роботу інваліда ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 який має третю група інвалідності, що підтверджує довідка до акта огляду медико-соціальної експертної комісії Серія 12 ААД № 123021, безстрокова. Наказ про прийняття № 1 від 01.01.2024 року.
Крім цього, додатково з 29.03.20124 року прийнято осіб з інвалідністю, а саме: Наказом про прийняття на роботу №6 інв. від 28.03.2024 року прийнято ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , з другою групою інвалідності, що підтверджується довідкою до акта огляду медико-соціальної експертної комісії Серія 12 ААГ №527730, безстрокова; Наказом про прийняття на роботу № 6 від 28.03.2024 року прийнято ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , який має другу група інвалідності, що підтверджується довідкою до акта огляду медико-соціальної експертної комісії Серія 12 ААБ № 702067, безстрокова.
Також факт працевлаштування осіб з інвалідністю підтверджується відомостями про трудові відносини осіб на період проходження військової служби ( Додаток 5) до Податкового розрахунку сум доходу, нарахованого (сплаченого) на користь платників податків - фізичних осіб, і сум утриманого з них податку, а також сум нарахованого єдиного внеску (Д5), які відповідач долучив разом з апеляційною скаргою.
Однак, як убачається з матеріалів справи, відповідно до довідки про повернення поштової кореспонденції Товариство з обмеженою відповідальністю "УКР-СЕРВІС-БЕЗПЕКА" не отримало копію ухвали про відкриття провадження, рекомендований лист повернувся на адресу суду з відміткою "за закінченням терміну зберігання", тобто відповідач не приймав участі у розгляді справи судом першої інстанції та не надавав суду наявні у нього докази щодо працевлаштування осіб з інвалідністю у 2024 році.
Натомість суд першої інстанції не вжив достатніх заходів для з'ясування обставин справи, які мають значення для повноти розгляду справи.
Колегія суддів враховує, що згідно зі статтею 242 КАС України, судове рішення має бути ухвалене на засадах верховенства права, повинно бути законним та обґрунтованим. Законність рішення полягає в тому, що воно ухвалене відповідно до норм матеріального права при дотриманні вимог процесуального права. Обґрунтованість рішення вимагає, щоб воно ґрунтувалося на всебічному та повному з'ясуванні обставин справи, що підтверджуються доказами, дослідженими в судовому засіданні, з належною оцінкою всіх доводів учасників процесу. Обґрунтованість також передбачає, що суд враховує усі обставини справи, що мають юридичне значення, надаючи належну юридичну оцінку доказам, їхній допустимості та відповідності нормам права. Судове рішення повинно відповідати меті адміністративного судочинства, а саме - забезпеченню справедливого, неупередженого та ефективного вирішення спору, що є основним принципом правосуддя.
Обґрунтованість рішення включає не лише формальну відповідність нормам права, а й реалізацію принципу всебічності та повноти розгляду справи. Це означає, що рішення суду повинно ґрунтуватися на ретельному та належному дослідженні всіх фактів, що мають суттєве значення для справи, зокрема на всебічному розгляді доказів. Суд не має пропускати важливі обставини справи, оскільки це може призвести до порушення принципу рівності сторін та права на справедливий суд. Обґрунтоване рішення є гарантією того, що суд не лише формально дотримався процесуальних норм, а й об'єктивно досліджував усі надані докази та факти, що важливі для ухвалення рішення.
Колегія суддів враховує, що невиконання повною мірою судом першої інстанції цих засад призвело до того, що він не зміг належним чином встановити повне та достовірне коло фактичних обставин, які мають вирішальне значення для правильного вирішення спору по суті, що унеможливило встановлення істотних обставин.
Таким чином, оскільки у 2024 році в Товаристві з обмеженою відповідальністю "УКР-СЕРВІС-БЕЗПЕКА" починаючи з січня працювала особа з інвалідністю, тому відповідач позбавлений обов'язку сплачувати штрафні санкції за одне робоче місце, призначене для працевлаштування інвалідів, тому колегія суддів дійшла висновку про відсутність підстав для задоволення позовних вимог позивача.
За приписами п. 2 ч. 1 ст. 315 КАС України за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити нове судове рішення у відповідній частині або змінити судове рішення.
Згідно зі ст. 317 КАС України підставами для скасування судового рішення суду першої інстанції повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є: 1) неповне з'ясування судом обставин, що мають значення для справи; 2) недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; 3) невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; 4) неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права.
Враховуючи, вищенаведене, колегія суддів вважає, що висновки суду першої інстанції не відповідають встановленим обставинам по справі, в той час як доводи апеляційної скарги спростовують позицію суду, викладену в оскаржуваному судовому рішенні, підтверджують допущення судом першої інстанції порушення норм матеріального права, що призвело до неправильного вирішення справи, а тому рішення суду першої інстанції підлягає скасуванню з прийняттям постанови про відмову у задоволенні позову.
Щодо витрат зі сплати судового збору за подання апеляційної скарги, колегія суддів зазначає наступне.
Відповідно до ст. 132 КАС України, судові витрати складаються із судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи.
За приписами ч. 6 ст. 139 КАС України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не повертаючи адміністративної справи на новий розгляд, змінить судове рішення або ухвалить нове, він відповідно змінює розподіл судових витрат.
Як свідчать матеріали справи, відповідачем сплачено судовий збір за подання апеляційної скарги у розмірі 4542 грн.
Згідно ч. 2 ст. 132 КАС України, розмір судового збору, порядок його сплати, повернення і звільнення від сплати встановлюються законом.
Правові засади справляння судового збору, платників, об'єкти та розміри ставок судового збору, порядок сплати, звільнення від сплати та повернення судового збору визначаються Законом України "Про судовий збір".
Відповідно до ч.1 ст. 1 Закону України "Про судовий збір" судовий збір - збір, що справляється на всій території України за подання заяв, скарг до суду, за видачу судами документів, а також у разі ухвалення окремих судових рішень, передбачених цим Законом. Судовий збір включається до складу судових витрат.
Згідно абзацу третього частини першої статті 3 Закону України "Про судовий збір" судовий збір справляється: за подання до суду апеляційної і касаційної скарг на судові рішення, заяви про перегляд судового рішення у зв'язку з нововиявленими обставинами, заяви про скасування рішення третейського суду, заяви про видачу виконавчого документа на примусове виконання рішення третейського суду та заяви про перегляд судових рішень Верховним Судом України.
Статтею 4 Закону України «Про судовий збір» визначено, що судовий збір справляється у відповідному розмірі від прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня календарного року, в якому відповідна заява або скарга подається до суду, - у відсотковому співвідношенні до ціни позову та у фіксованому розмірі.
Відповідно до п.1 ч.3 ст. 4 Закону України "Про судовий збір" за подання до адміністративного суду адміністративного позову майнового характеру, який подано юридичною особою, ставка судового збору становить 1,5 відсотка ціни позову, але не менше 1 розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, який на 01.01.2025 становив 3028 грн.
Згідно з приписами п.2 ч.3 ст.4 Закону України "Про судовий збір" за подання апеляційної скарги на рішення суду судовий збір сплачується у розмірі 150 відсотків ставки, що підлягала сплаті при поданні позовної заяви, іншої заяви і скарги, але не більше 15 розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб.
Відповідно до частини третьої статті 4 Закону України «Про судовий збір» при поданні до суду процесуальних документів, передбачених частиною другою цієї статті, в електронній формі - застосовується коефіцієнт 0,8 для пониження відповідного розміру ставки судового збору.
Із матеріалів справи вбачається, що позивачем при зверненні до суду першої інстанції заявлено вимогу майнового характеру.
Виходячи зі змісту заявлених позовних вимог, розмір судового збору, який підлягав сплаті при поданні позовної заяви складає 3028 грн.
Відтак, судовий збір за подання до суду апеляційної інстанції апеляційної скарги на оскаржуване рішення суду у цій справі становить 4542 грн (3028 грн х 150%), та з урахуванням подання апеляційної скарги в електронній формі та понижуючого коефіцієнту дорівнює 3633, 60 грн ( 4542 грн х 0,8).
Як вбачається з матеріалів справи відповідачем сплачено судовий збір за подання апеляційної скарги у розмірі 4542 грн, тобто в більшому розмірі, ніж встановлено законом, тобто сума 908, 40 грн є надмірно сплаченою та не підлягає стягненню за рахунок бюджетних асигнувань позивача.
При цьому, колегія суддів зазначає, що відповідач не позбавлений права звернутися до суду з заявою про повернення надмірно сплаченого судового збору за подання апеляційної скарги у розмірі 908, 40 грн.
Що стосується заявленого відповідачем клопотання про стягнення витрат на правничу допомогу у розмірі 5000 грн., колегія суддів зазначає наступне.
Положеннями статті 59 Конституції України передбачено, що кожен має право на правову допомогу. У випадках, передбачених законом, ця допомога надається безоплатно. Кожен є вільним у виборі захисника своїх прав. Для забезпечення права на захист від обвинувачення та надання правової допомоги при вирішенні справ у судах та інших державних органах в Україні діє адвокатура.
Відповідно до частини першої статті 16 КАС України учасники справи мають право користуватися правничою допомогою.
За частиною третьою статті 132 КАС України до складу витрат, пов'язаних з розглядом справи належать витрати, в тому числі і на професійну правничу допомогу.
Відповідно до приписів частин 1-4 статті 134 КАС України, витрати, пов'язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.
За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом з іншими судовими витратами, за винятком витрат суб'єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката.
Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов'язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.
Для визначення розміру витрат на правничу допомогу та з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.
Системний аналіз вищенаведених норм дає підстави для висновку, що на підтвердження надання правової допомоги необхідно долучати, у тому числі, розрахунок погодинної вартості правової допомоги, наданої у справі, який має бути передбачений договором про надання правової допомоги, та може міститися у акті приймання-передачі послуг за договором.
Розрахунок платної правової допомоги повинен відображати вартість години за певний вид послуги та час витрачений на: участь у судових засіданнях; вчинення окремих процесуальних дій поза судовим засіданням; ознайомлення з матеріалами справи в суді тощо.
Така правова позиція сформована Верховним Судом у постанові від 01.10.2018 у справі № 569/17904/17.
Водночас, склад та розміри витрат, пов'язаних з оплатою правничої допомоги, входить до предмета доказування у справі. На підтвердження цих обставин суду повинні бути надані договір про надання правничої допомоги, документи, що свідчать про оплату обґрунтованого гонорару та інших витрат, пов'язаних із наданням правничої допомоги, оформлені у встановленому законом порядку.
Такий висновок сформовано Верховним Судом у постановах від 21.03.18 у справі № 815/4300/17, від 11.04.18 у справі № 814/698/16, від 18.10.18 у справі № 813/4989/17.
Згідно з частиною шостою статті 135 КАС України у разі недотримання вимог частини п'ятої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами.
Частиною сьомою статті 139 КАС України передбачено, що розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв'язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо).
Виходячи з положень частини 9 статті 139 КАС України при вирішенні питання про розподіл судових витрат суд враховує чи пов'язані такі витрати з розглядом справи.
Пунктом 3.2 рішення Конституційного Суду України від 30 вересня 2009 року № 23-рп/2009 передбачено, що правова допомога є багатоаспектною, різною за змістом, обсягом та формами і може включати консультації, роз'яснення, складення позовів і звернень, довідок, заяв, скарг, здійснення представництва, зокрема в судах та інших державних органах тощо. Вибір форми та суб'єкта надання такої допомоги залежить від волі особи, яка бажає її отримати. Право на правову допомогу - це гарантована державою можливість кожної особи отримати таку допомогу в обсязі та формах, визначених нею, незалежно від характеру правовідносин особи з іншими суб'єктами права.
При визначенні суми відшкодування суд повинен виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін. Ті самі критерії застосовує Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ), присуджуючи судові витрати на підставі статті 41 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року. Так у справі Схід/Захід Альянс Лімітед проти України (заява № 19336/04) зазначено, що заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим (п. 268).
У пункті 269 Рішення у цій справі Суд указав, що угода, за якою клієнт адвоката погоджується сплатити в якості гонорару певний відсоток від суми, яку присудить позивачу суд - у разі якщо така сума буде присуджена та внаслідок якої виникають зобов'язання виключно між адвокатом та його клієнтом, не може бути обов'язковою для Суду, який повинен оцінити рівень судових та інших витрат, що мають бути присуджені з урахуванням того, чи були такі витрати понесені фактично, але й також - чи була їх сума обґрунтованою (див. вищезазначене рішення щодо справедливої сатисфакції у справі Іатрідіс проти Греції (Iatridis v. Greece), п. 55 з подальшими посиланнями).
Тобто, питання розподілу судових витрат пов'язане із суддівським розсудом (дискреційні повноваження).
Зазначені висновки викладено в постановах Великої Палати Верховного Суду від 27 червня 2018 року у справі № 826/1216/16 та в постановах Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 17 вересня 2019 року у справі № 810/3806/18, від 31 березня 2020 року у справі № 726/549/19.
Відповідно до правової позиції Верховного Суду, викладеної в постанові від 02.09.2020 у справі № 826/4959/16, вирішенню питання про розподіл судових витрат передує врахування судом, зокрема, обґрунтованості та пропорційності розміру таких витрат до предмета спору, значення справи для сторін. При цьому, принципи обґрунтованості та пропорційності розміру таких витрат до предмета спору повинні розглядатися, у тому числі, через призму принципу співмірності, який, як вже було зазначено вище, включає у себе такі критерії: складність справи та виконаних робіт (наданих послуг); час, витрачений на виконання відповідних робіт (надання послуг); обсяг наданих послуг та виконаних робіт; ціна позову та (або) значення справи для сторони.
Окрім того, відповідно до правової позиції Верховного Суду, яка викладена в постанові від 01.09.2020 у справі № 640/6209/19, вирішуючи питання про розподіл судових витрат, суд має враховувати, що розмір відшкодування судових витрат, не пов'язаних зі сплатою судового збору, повинен бути співрозмірним з ціною позову, тобто не має бути явно завищеним порівняно з ціною позову. Також, судом мають бути враховані критерії об'єктивного визначення розміру суми послуг адвоката. У зв'язку з цим суд з урахуванням конкретних обставин, зокрема ціни позову, може обмежити такий розмір з огляду на розумну необхідність судових витрат для конкретної справи.
За висновками Верховного Суду, викладеними у постанові від 19 листопада 2020 року у справі № 520/7431/19 при визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін.
Водночас, при визначенні суми компенсації витрат, понесених на професійну правничу допомогу, необхідно досліджувати на підставі належних та допустимих доказів обсяг фактично наданих адвокатом послуг і виконаних робіт, кількість витраченого часу, розмір гонорару, співмірність послуг з категорією складності справи, витраченого адвокатом часу, об'єму наданих послуг, ціни позову та (або) значенню справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.
Вказані критерії закріплені у ч. 5 ст. 134 КАС України.
Зі змісту норм частин 4, 5 та 6 ст. 134 КАС України вбачається, що від учасника справи вимагається надання доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою (саме така позиція викладена в постанові Верховного Суду від 13.12.2018 у справі № 816/2096/17).
З матеріалів справи вбачається, що було укладено договір про надання професійної правничої допомоги б/н від 12.06.2024 між адвокатом Шендриком Сергієм Івановичем та ТОВ «УКР-СЕРВІС-БЕЗПЕКА» в особі директора Кошкалди Дмитра, відповідно до п. 4.2 якого одна година роботи адвоката складає 1000 грн.
Відповідно до Акту прийому-здачі виконаних робіт адвокатом Шендриком Сергієм Івановичем надано ТОВ «УКР-СЕРВІС-БЕЗПЕКА» наступні послуги:
- надання первинної консультації - 1 година -1000 грн;
- підготовка, складання та оформлення апеляційної скарги про скасування рішення Полтавського окружного адмін. суду від 13 серпня 2025 року по справі № 440/8159/25 - 4 години - 4 000 грн.
Вартість послуг з підготовки апеляційної скарги склала 5000 грн.
Колегія суддів зазначає, що пунктом 3.2 рішення Конституційного Суду України від 30 вересня 2009 року № 23-рп/2009 передбачено, що правова допомога є багатоаспектною, різною за змістом, обсягом та формами і може включати консультації, роз'яснення, складення позовів і звернень, довідок, заяв, скарг, здійснення представництва, зокрема в судах та інших державних органах тощо. Вибір форми та суб'єкта надання такої допомоги залежить від волі особи, яка бажає її отримати. Право на правову допомогу - це гарантована державою можливість кожної особи отримати таку допомогу в обсязі та формах, визначених нею, незалежно від характеру правовідносин особи з іншими суб'єктами права.
В постанові Верховного Суду від 23.07.2023 р. по справі № 340/4492/22 (адміністративне провадження № К/990/12857/23) судом касаційної інстанції висловлено позицію, згідно якої наявність/відсутність з боку іншої сторони заперечень проти відшкодування витрат на професійну правничу допомогу має значення виключно для вирішення питання про співмірність заявлених до відшкодування судових витрат на правову допомогу як це передбачено частиною сьомою статті 134 КАС України, однак, не впливає на обов'язок суду при вирішенні питання про розподіл судових витрат на професійну правничу допомогу застосовувати вимоги частин першої-четвертої статті 134 КАС України і перевіряти заявлені витрати на відповідність іншим, окрім співмірності, критеріям.
Колегія суддів враховує, що порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги.
При встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час.
Тобто розмір відповідної суми має бути обґрунтованим. Крім того, підлягає оцінці необхідність саме такого розміру витрат.
Отже, визначаючись із відшкодуванням понесених витрат на правничу допомогу, суд не зобов'язаний присуджувати стороні, на користь якої ухвалене судове рішення, всі понесені нею витрати на професійну правничу допомогу, якщо, керуючись принципами справедливості та верховенства права, встановить, що розмір гонорару, визначений стороною та його адвокатом, є завищеним щодо іншої сторони спору, враховуючи такі критерії, як складність справи, витрачений адвокатом час, значення спору для сторони тощо.
Аналізуючи зміст наданих відповідачу послуг (складання апеляційної скарги), наявність клопотання позивача про зменшення витрат на правничу допомогу, колегія суддів зазначає, що виходячи зі складності справи та обсягу наданих адвокатом послуг позивачу, час витрачений адвокатом, враховуючи суть спірних правовідносин, колегія суддів дійшла до висновку про наявність підстав для стягнення з відповідача витрат на правничу допомогу в сумі 1000 грн.
Керуючись ст. ст. 243, 250, 311, 315, 317, 321 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -
Апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Укр-сервіс-безпека» - задовольнити.
Рішення Полтавського окружного адміністративного суду від 13.08.2025 по справі № 440/8159/25 скасувати.
Прийняти постанову, якою у задоволенні позову Полтавського обласного відділення Фонду соціального захисту осіб з інвалідністю (вул. Європейська, 49, м. Полтава, 36039 код ЄДРПОУ 13937406) до Товариства з обмеженою відповідальністю "УКР-СЕРВІС-БЕЗПЕКА" (вул. Рябушанська, буд. 13-а, м. Полтава, Полтавська область, 36002, код ЄДРПОУ 34962773) про стягнення адміністративно-господарських санкцій - відмовити.
Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань Полтавського обласного відділення Фонду соціального захисту осіб з інвалідністю (вул. Європейська, 49, м. Полтава, 36039 код ЄДРПОУ 13937406) на користь Товариства з обмеженою відповідальністю "УКР-СЕРВІС-БЕЗПЕКА" (вул. Рябушанська, буд. 13-а, м. Полтава, Полтавська область, 36002, код ЄДРПОУ 34962773) судові витрати зі сплати судового збору за подання апеляційної скарги у розмірі 3633, 60 грн та витрати на правничу допомогу у розмірі 1000 грн .
Постанова набирає законної сили з дати її ухвалення та не підлягає касаційному оскарженню, крім випадків, передбачених п. 2 ч. 5 ст. 328 Кодексу адміністративного судочинства України.
Суддя-доповідач В.В. Катунов
Судді З.Г. Подобайло І.С. Чалий