31 жовтня 2025 рокуСправа №160/25306/25
Дніпропетровський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Боженко Н.В., розглянувши в порядку письмового провадження у м. Дніпрі адміністративну справу №160/25306/25 за позовною заявою ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП: НОМЕР_1 ) до Військової частини НОМЕР_2 ( АДРЕСА_2 , код ЄДРПОУ: НОМЕР_3 ) про визнання протиправними дій та зобов'язання вчинити певні дії, -
04 вересня 2025 року Дніпропетровським окружним адміністративним судом зареєстровано позовну заяву ОСОБА_1 (далі - позивач) до Військової частини НОМЕР_2 (далі - відповідач), яка надійшла в підсистемі «Електронний Суд», в якій позивач просить суд:
- визнати бездіяльність військової частини НОМЕР_2 , код ЄДРПОУ: НОМЕР_3 яка полягала у відмові у виплаті грошового забезпечення безвісти зниклого ОСОБА_2 ІНФОРМАЦІЯ_1 ;
- зобов'язати командування військової частини нарахувати та виплатити грошові кошти належні ОСОБА_2 його сину ОСОБА_1 .
Позовна заява обґрунтована посиланнями на протиправність бездіяльності відповідача щодо невиплати позивачу грошового забезпечення безвісті зниклого батька. Стверджує, що первинно така виплата була призначена, однак в подальшому припинена, що є безпідставним. При цьому інших осіб, які могли б отримувати відповідні виплати, немає.
Справі за даним адміністративним позовом присвоєно єдиний унікальний номер судової справи - 160/25306/25 та у зв'язку з автоматизованим розподілом дана адміністративна справа була передана для розгляду судді Боженко Н.В.
Ухвалою Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 09 вересня 2025 року прийнято позовну заяву до розгляду та відкрито провадження в адміністративній справі №160/25306/25, призначено розгляд справи за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи, за наявними у справі матеріалами (письмове провадження).
17 вересня 2025 року Дніпропетровським окружним адміністративним судом зареєстровано відзив, який надійшов від відповідача в підсистемі «Електронний Суд». Відповідач проти позову заперечує в повному обсязі та зазначає, що виплати позивачу припинені через зміну законодавства, в результаті якої позивач перестав належати до категорії осіб, які мають право на отримання грошового забезпечення зниклого безвісти військовослужбовця.
Згідно положень ст. 262 Кодексу адміністративного судочинства України, суд розглянув справу у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи (у письмовому провадженні) за наявними у ній матеріалами.
Дослідивши матеріали справи, всебічно і повно з'ясувавши фактичні обставини справи, на яких ґрунтується адміністративний позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд встановив наступне.
Згідно свідоцтва про народження від 01.07.1998 року НОМЕР_4 батьком позивача є ОСОБА_2 .
Відповідно до сповіщення ІНФОРМАЦІЯ_2 від 25.10.2024 року №16091 позивача сповіщено про те, що його батько зник безвісти під час виконання бойового завдання.
Наказом відповідача від 28.03.2025 року №88 наказано виплатити позивачу грошове забезпечення його батька за період по січень 2025 року включно. З лютого 2025 року кошти нараховуються на депонований рахунок.
Листом від 28.08.2025 року №7996 відповідач повідомив позивачу, що протоколом від 28.03.2025 року №7 йому призначено виплату грошового забезпечення його батька з 01.02.2025 року в розмірі 100%. Водночас, згідно змін в Порядку №884 виплата грошового забезпечення здійснюється лише повнолітнім дітям, рідним братам (сестрам), законними представниками яких є військовослужбовці. Документів щодо підтвердження того факту, що батько позивача був його законним представником, не надано.
Вважаючи протиправною невиплату грошового забезпечення свого зниклого безвісти батька, позивач звернувся до суду з цим позовом.
Вирішуючи позовні вимоги по суті, суд зазначає наступне.
Згідно ч. 1 ст. 1 Законом України «Про військовий обов'язок і військову службу» від 25.03.1992 року №2232-XII (далі - Закон №2232-XII) захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України є конституційним обов'язком громадян України.
Відповідно до ч. 1, 4 ст. 9 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» віл 20.12.1991 року №2011-XII (далі - Закон №2011-XII) держава гарантує військовослужбовцям достатнє матеріальне, грошове та інші види забезпечення в обсязі, що відповідає умовам військової служби, стимулює закріплення кваліфікованих військових кадрів.
Грошове забезпечення виплачується у розмірах, що встановлюються Кабінетом Міністрів України, та повинно забезпечувати достатні матеріальні умови для комплектування Збройних Сил України, інших утворених відповідно до законів України військових формувань та правоохоронних органів кваліфікованим особовим складом, враховувати характер, умови служби, стимулювати досягнення високих результатів у службовій діяльності.
Частиною другою ст. 9 Закону №2011-ХІІ встановлено, що до складу грошового забезпечення входять, зокрема, щомісячні додаткові види грошового забезпечення (підвищення посадового окладу, надбавки, доплати, винагороди, які мають постійний характер, премія).
За ч. 6 Закону №2011-ХІІ за військовослужбовцями, захопленими в полон або заручниками, а також інтернованими в нейтральних державах або зниклими безвісти, зберігається виплата грошового забезпечення.
Військовослужбовець має право скласти у письмовій довільній формі особисте розпорядження на випадок захоплення його в полон або заручником, інтернування в нейтральних державах або зникнення безвісти про виплату належного йому грошового забезпечення особі (особам) за його вибором, визначивши розмір частки таких осіб у відсотках (далі - особисте розпорядження на випадок полону).
Порядок виплати грошового забезпечення військовослужбовців, захоплених у полон або заручниками, а також інтернованих у нейтральних державах або зниклих безвісти, встановлюється Кабінетом Міністрів України.
У разі відсутності особистого розпорядження на випадок полону та осіб, зазначених в абзацах четвертому - п'ятому цього пункту, належні та не виплачені військовослужбовцям, захопленим у полон або заручниками, а також інтернованим у нейтральних державах або зниклим безвісти, суми грошового забезпечення після оголошення їх судом померлими включаються до складу спадщини.
Порядок виплати грошового забезпечення військовослужбовців, захоплених у полон або заручниками, а також інтернованих у нейтральних державах або зниклих безвісти затверджено постановою Кабінету Міністрів України від 30.11.2016 року №884 (далі - Порядок №884).
В редакції від 02.02.2024 року Порядок №884 у п. 7 передбачав, що виплата грошового забезпечення здійснюється таким членам сімей військовослужбовців: дружині (чоловіку), а в разі її (його) відсутності - повнолітнім дітям, які проживають разом з нею (ним), або законним представникам (опікунам, піклувальникам) чи усиновлювачам неповнолітніх дітей (інвалідів з дитинства - незалежно від їх віку), а також особам, які перебувають на утриманні військовослужбовців, або батькам рівними частками, якщо військовослужбовці не перебувають у шлюбі і не мають дітей.
Постановою Кабінету Міністрів України від 15.04.2025 року №449 в Порядок №884 внесено зміни, які набрали чинності 19.04.2025 року.
Після внесення таких змін Порядок №884 у п. 6 передбачив, що виплата грошового забезпечення здійснюється:
- особам, визначеним в особистому розпорядженні на випадок полону, відповідно до зазначеного розміру частки у відсотках після здійснення встановлених законом відрахувань. У разі відсутності в особистому розпорядженні на випадок полону стовідсоткового розподілу грошового забезпечення нерозподілена частка грошового забезпечення зберігається за військовослужбовцями;
- у разі відсутності особистого розпорядження на випадок полону - рівними частками в загальній сумі 50 відсотків грошового забезпечення (після здійснення встановлених законом відрахувань) - дружині (чоловіку), законним представникам малолітніх (неповнолітніх) дітей, дітям з числа осіб з інвалідністю з дитинства (незалежно від віку) або їх законним представникам та батькам військовослужбовців (крім тих із зазначених осіб, які одержують від військовослужбовців аліменти, а також батьків, позбавлених батьківських прав, за умови, що ці права не були поновлені);
- у разі відсутності особистого розпорядження на випадок полону та осіб, зазначених в абзаці третьому цього пункту, - рівними частками, в загальній сумі 20 відсотків грошового забезпечення (після здійснення встановлених законом відрахувань), - повнолітнім дітям, рідним братам (сестрам), законними представниками яких є військовослужбовці
Застосовуючи вищевикладені положення до обставин цієї справи суд зазначає наступне.
Відповідно до ч. 2 ст. 9 Кодексу адміністративного судочинства України суд розглядає адміністративні справи не інакше як за позовною заявою, поданою відповідно до цього Кодексу, в межах позовних вимог. Суд може вийти за межі позовних вимог, якщо це необхідно для ефективного захисту прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб'єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
Наведене означає, що принцип диспозитивності покладає на суд обов'язок вирішувати лише ті питання, за вирішенням яких позивач звернувся до адміністративного суду. Суд вирішує лише ті вимоги по суті спору, про вирішення яких клопочуть сторони, і за загальним правилом він не повинен виходити за межі цих вимог. Тобто суд зв'язаний предметом і обсягом заявлених вимог.
Аналогічний правовий висновок міститься у постанові Касаційного адміністративного суду від 19.02.2019 року у справі № 824/399/17-а.
Верховний Суд неодноразово наголошував, що в адміністративному судочинстві діє принцип диспозитивності, який покладає на суд обов'язок вирішувати лише ті питання, про вирішення яких його просять сторони у справі (учасники спірних правовідносин). Під час розгляду справи суд зв'язаний предметом і обсягом заявлених позивачем вимог. Цей принцип також передбачає, що особа, яка бере участь у справі, розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Формування змісту та обсягу позовних вимог є диспозитивним правом позивача.
Вказаний принцип знайшов своє відображення у частині другій статті 9 Кодексу адміністративного судочинства України, якою визначено, що суд розглядає адміністративні справи не інакше як за позовною заявою, поданою відповідно до Кодексу адміністративного судочинства України, у межах позовних вимог. Суд може вийти за межі позовних вимог, якщо це необхідно для ефективного захисту прав, свобод, інтересів людини, інших суб'єктів у сфері публічно-правових відносин, про захист яких вони просять, від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
За змістом зазначеної норми це право [вийти за межі позовних вимог] суд може здійснити за результатом розгляду справи за наявності на це підстав. Тобто процесуальний закон надає право (не обов'язок) суду вийти за межі позовних вимог, якщо це необхідно для ефективного захисту прав, свобод, інтересів.
Суд не може вийти за межі позовних вимог та в порушення принципу диспозитивності самостійно обирати правову підставу та предмет позову. Відповідно, право особи звернутися до суду із самостійно визначеними позовними вимогами узгоджується з обов'язком суду здійснити розгляд справи в межах таких вимог. Відхилення від такого правила є можливим лише задля ефективного захисту прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб'єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
Аналогічний правовий висновок міститься у постанові Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 30.06.2025 року у справі №280/8605/24.
З урахуванням вищевказаного суд зазначає, що позивач оскаржив відмову у виплаті грошового забезпечення, а не порушення процедури розгляду його заяви. Як наслідок, посилання на обставини, які не призвели безпосередньо до відмови у виплаті грошового забезпечення, мають нерелевантний характер, оскільки не впливають на вирішення спору по суті. Іншими словами, яким би чином відповідач не розглядав звернення позивача, позивач оскаржив результат такого розгляду, а не процедуру. Відповідно, судова оцінка теж надається саме правовим підставам для виплати або невиплати позивачу грошового забезпечення його зниклого безвісти батька.
Судом встановлено, що грошове забезпечення батька позивача виплачене йому по січень 2025 року включно, однак з лютого 2025 року не виплачується.
Відповідач обґрунтував ці дії змінами в Порядку №884.
Такі зміни втілені в наступному:
1) до змін - виплата здійснюється «дружині (чоловіку), а в разі її (його) відсутності - повнолітнім дітям, які проживають разом з нею (ним), або законним представникам (опікунам, піклувальникам) чи усиновлювачам неповнолітніх дітей (інвалідів з дитинства - незалежно від їх віку), а також особам, які перебувають на утриманні військовослужбовців, або батькам рівними частками, якщо військовослужбовці не перебувають у шлюбі і не мають дітей».
Позивач народився ІНФОРМАЦІЯ_3 , тобто - станом на січень 2025 року йому виповнилося 30 повних років.
Отже, за старої редакції Порядку №884 позивач отримував грошове забезпечення свого безвісти зниклого батька як «повнолітня дитина, яка проживала разом з військовослужбовцем». Належність позивача до жодної іншої категорії осіб в цьому переліку судом не встановлена, а позивачем не стверджувалася.
2) після змін - виплата здійснюється:
- «особам, визначеним в особистому розпорядженні на випадок полону …»;
- «у разі відсутності особистого розпорядження … дружині (чоловіку), законним представникам малолітніх (неповнолітніх) дітей, дітям з числа осіб з інвалідністю з дитинства (незалежно від віку) або їх законним представникам та батькам військовослужбовців (крім тих із зазначених осіб, які одержують від військовослужбовців аліменти, а також батьків, позбавлених батьківських прав, за умови, що ці права не були поновлені)»;
- «у разі відсутності особистого розпорядження на випадок полону та осіб, зазначених в абзаці третьому цього пункту … повнолітнім дітям, рідним братам (сестрам), законними представниками яких є військовослужбовці».
Отже, зміни в Порядку №884, внесені Постановою №449, дійсно по іншому визначили коло осіб, які мають право на спірні виплати.
Позивач в позовній заяві не вказував про свою належність до будь-якої з вказаних категорій, окрім як до «законних представників» (стор. 4, другий абзац позовної заяви), також позивач посилався на положення Цивільного кодексу України.
Згідно ч. 1-3 ст. 242 Цивільного кодексу України батьки (усиновлювачі) є законними представниками своїх малолітніх та неповнолітніх дітей.
Опікун є законним представником малолітньої особи та фізичної особи, визнаної недієздатною.
Законним представником у випадках, встановлених законом, може бути інша особа.
Відповідно до ч. 1, 2 ст. 6 Сімейного кодексу України малолітньою вважається дитина до досягнення нею чотирнадцяти років.
Неповнолітньою вважається дитина у віці від чотирнадцяти до вісімнадцяти років.
Отже, твердження позивача про те, що «батьки можуть бути представниками своїх дітей» є хибним, оскільки це стосується лише «малолітніх та неповнолітніх».
В зв'язку з цим суд повторює, що позивачу на момент виникнення спірних відносин виповнилося 30 років (а на дату розгляду справи в суді - 31 рік), тобто - він не є ані малолітнім, ані неповнолітнім.
Жодних інших обставин, за яких батько позивача був би його законним представником (правовідносини опікунства та ін.) судом не встановлено, а позивачем не стверджувалося.
Отже, батько позивача не є його законним представником.
Належність позивача до інших категорії осіб згідно п. 6 Порядку №884 в новій редакції позивачем не стверджувалася, а судом не встановлено.
Отже, позивач не має права на грошове забезпечення свого батька згідно положень нової редакції Порядку №884.
Щодо застосування нової редакції Порядку №884 з 01 лютого 2025 року суд зазначає наступне.
Згідно п. 2 Постанови №449 ця постанова набирає чинності з дня її опублікування та застосовується з 1 лютого 2025 року.
На цій підставі позивачу не виплачується грошове забезпечення його батька саме з лютого 2025 року.
Питання надання нормативно-правовим актом зворотної дії неодноразово було предметом правової оцінки Верховного Суду.
Так, у постанові Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 15.05.2024 року у справі №320/10002/22 зроблено наступні правові висновки:
Указане суперечить принципу дії норм права в часі, який знаходить висвітлення в Конституції України, а саме у частині першій статті 58, за змістом якої закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи.
Конституційний Суд України неодноразово висловлював позицію щодо незворотності дії в часі законів та інших нормативно-правових актів.
Так, надаючи тлумачення статті 58 Конституції України у Рішенні від 09 лютого 1999 року №1-рп/99 (справа про зворотну дію в часі законів та інших нормативно-правових актів) Конституційний Суд України зазначив, що в регулюванні суспільних відносин застосовуються різні способи дії в часі нормативно-правових актів. Перехід від однієї форми регулювання суспільних відносин до іншої може здійснюватися, зокрема, негайно (безпосередня дія), шляхом перехідного періоду (ультраактивна форма) і шляхом зворотної дії (ретроактивна форма). За загальновизнаним принципом права закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі. Цей принцип закріплений у частині першій статті 58 Конституції України, за якою дію нормативно-правового акта в часі треба розуміти так, що вона починається з моменту набрання цим актом чинності і припиняється з втратою ним чинності, тобто до події, факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали або мали місце (абзаци перший і другий пункту 2 мотивувальної частини Рішення).
У Рішеннях Конституційного Суду України від 13 травня 1997 року №1-зп і від 05 квітня 2001 року №3-рп/2001 зроблено аналогічні висновки про те, що закони та інші нормативно-правові акти поширюють дію тільки на ті відносини, які виникли після набуття законами чи іншими нормативно-правовими актами чинності; дія закону та іншого нормативно-правового акта не може поширюватися на правовідносини, які виникли і закінчилися до набрання чинності цим законом або іншим нормативно-правовим актом.
Водночас Конституційний Суд України звернув увагу на те, що частина перша статті 58 Конституції України передбачає винятки з конституційного принципу неприпустимості зворотної дії в часі законів та інших нормативно-правових актів у випадках, коли вони пом'якшують або скасовують юридичну відповідальність особи, що є загальновизнаним принципом права (абзац третій пункту 2 мотивувальної частини Рішення від 09 лютого 1999 року №1-рп/99, абзац другий пункту 4 мотивувальної частини Рішення від 05 квітня 2001 року №3-рп/2001).
Окрім того, у Рішеннях Конституційний Суд України постійно наголошує на тому, що ключовим у питанні розуміння гарантованого статтею 8 Конституції України принципу верховенства права є принцип юридичної (правової) визначеності, який вимагає чіткості, зрозумілості й однозначності норм права, зокрема їх передбачуваності (прогнозованості) та стабільності (абзац шостий підпункту 2.1 пункту 2 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 20 грудня 2017 року №2-р/2017).
Складовими принципу верховенства права є, зокрема, правова передбачуваність та правова визначеність, які необхідні для того, щоб учасники відповідних правовідносин мали можливість завбачати наслідки своїх дій і бути впевненими у своїх законних очікуваннях, що набуте ними на підставі чинного законодавства право, його зміст та обсяг буде ними реалізовано (абзац третій пункту 4 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 11 жовтня 2005 року №8-рп/2005).
Отже, державні установи повинні бути послідовними щодо прийнятих ними нормативних актів, а також дотримуватися розумної рівноваги між передбачуваністю (довірою, законними очікуваннями, впевненістю) особи і тими інтересами, заради забезпечення яких у регулювання вносяться зміни. Повага до такої впевненості, як зазначав Європейський суд з прав людини, має бути мірою правового захисту у внутрішньому праві проти свавільного втручання державних органів у гарантовані права (Рішення у справі «Копецький проти Словаччини» (Kopeckэ v. Slovakia), заява №44912/98, від 28 вересня 2004 року).
Одним із механізмів запобігання свавільному втручанню держави та її органів у реалізацію прав і свобод людини є закріплений у частині третій статті 22 Конституції України принцип недопустимості звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод при прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних.
Таким чином, надання нормативно-правовому акту ретроактивної дії не буде порушувати принципи незворотності дії в часі та правової визначеності, якщо ці зміни не погіршують правове становище особи: не встановлюють чи не посилюють юридичну відповідальність, не скасовують і не обмежують чинні права і свободи
Також суд зауважує, що аналогічне за змістом правозастосування здійснене і Третім апеляційним адміністративним судом у постанові від 11.03.2025 року у справі №160/5604/23 щодо змін до нормативно-правового акту, які набрали чинності 24.03.2022 року, однак згідно викладу нормативно-правового акту мали б застосовуватися з 24.02.2022 року.
Для обставин даної справи це втілюється в наступному:
1) Постанови №449, яка змінила коло отримувачів грошового забезпечення зниклого безвісти військовослужбовця згідно Порядку №884, набрала чинності 19.04.2025 року, а тому не має зворотної дії в силу прямої норма Конституції України;
2) Більш того, зміст нового нормативно-правового регулювання не підпадає під виключення, які дозволяють зворотну дію лише «якщо ці зміни не погіршують правове становище особи: не встановлюють чи не посилюють юридичну відповідальність, не скасовують і не обмежують чинні права і свободи». Натомість, вказані зміни скасовують право позивача на отримання грошового забезпечення свого зниклого безвісти батька.
Отже, позивач не має права на отримання грошового забезпечення свого зниклого безвісти батьки лише з 19.04.2025 року, однак мав таке право до 18.04.2025 року.
В свою чергу відповідач припинив виплату грошового забезпечення з 01.02.2025 року.
Отже, позовні вимоги підлягають задоволенню лише щодо грошового забезпечення за період з 01.02.2025 року по 18.04.2025 року включно.
За вказаних обставин, позовні вимоги підлягають частковому задоволенню. Суд зазначає, що задовольняє позовні вимоги за змістом, однак приводить їх у відповідність до вимог законодавства та у спосіб, що забезпечить ефективний захист прав позивача.
Вирішуючи питання щодо розподілу судових витрат відповідно до вимог статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України, суд зазначає, що відповідно до ч. 1 ст. 5 Закону України «Про судовий збір» позивач звільнений від сплати судового збору.
Керуючись ст. ст. 139, 241-246, 250, 262 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -
Позов ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП: НОМЕР_1 ) до Військової частини НОМЕР_2 ( АДРЕСА_2 , код ЄДРПОУ: НОМЕР_3 ) про визнання протиправними дій та зобов'язання вчинити певні дії - задовольнити частково.
Визнати протиправною бездіяльність Військової частини НОМЕР_5 щодо невиплати ОСОБА_1 грошового забезпечення його зниклого безвісти батька ОСОБА_2 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 , РНОКПП: НОМЕР_6 ) за період з 01.02.2025 року по 18.04.2025 року.
Зобов'язати Військову частину НОМЕР_5 виплатити ОСОБА_1 грошове забезпечення його зниклого безвісти батька ОСОБА_2 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 , РНОКПП: НОМЕР_6 ) за період з 01.02.2025 року по 18.04.2025 року.
В задоволенні іншої частини позовних вимог - відмовити.
Розподіл судових витрат не здійснювався.
Рішення суду набирає законної сили відповідно до вимог ст. 255 Кодексу адміністративного судочинства України та може бути оскаржене в порядку та строки, передбачені ст. ст. 295, 297 Кодексу адміністративного судочинства України.
Суддя Н.В. Боженко