про відмову у залишенні позовної заяви без розгляду, поверненні позовної заяви та зупинення провадження
31 жовтня 2025 року Справа 160/27546/25
Суддя Дніпропетровського окружного адміністративного суду Прудник Сергій Володимирович, розглянувши в порядку письмового провадження за правилами спрощеного позовного провадження клопотання представника військової частини НОМЕР_1 Деляновського Михайла Олеговича про залишення позовної заяви без розгляду, повернення позовної заяви та зупинення провадження у справі за позовною заявою ОСОБА_1 в особі представника Коваленка Володимира Сергійовича до військової частини НОМЕР_1 про визнання бездіяльності протиправною та зобов'язання вчинити певні дії,-
24.09.2025 року до Дніпропетровського окружного адміністративного суду надійшла сформована 24.09.2025 року через систему “Електронний суд» позовна заява ОСОБА_1 в особі представника Коваленка Володимира Сергійовича до військової частини НОМЕР_1 , в якій представник позивача просить суд:
- визнати протиправною бездіяльність військової частини НОМЕР_1 , яка виразилась у не нарахуванні та невиплаті ОСОБА_1 період з 01 вересня 2016 року до 28 лютого 2018 року індексацію грошового забезпечення, відповідно до вимог Закону України “Про індексацію грошових доходів населення», Порядку проведення індексації грошових доходів населення, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 17.07.2003 року № 1078, з визначенням місяців, в яких відбулося підвищення посадових окладів військовослужбовців - січень 2008 року;
- зобов'язати військову частину НОМЕР_1 нарахувати та виплатити ОСОБА_1 за період з 01 вересня 2016 року до 28 лютого 2018 року, індексацію грошового забезпечення із застосуванням місяців для обчислення індексу споживчих цін для розрахунку індексації грошового забезпечення (базових місяців) - січень 2008 року, відповідно до вимог Закону України “Про індексацію грошових доходів населення», Порядку проведення індексації грошових доходів населення, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 17.07.2003 року № 1078, із одночасною компенсацією сум податку з доходів фізичних осіб відповідно до пункту 2 Порядку виплати щомісячної грошової компенсації сум податку з доходів фізичних осіб; що утримуються з грошового забезпечення, грошових винагород та інших виплат, одержаних військовослужбовцями, поліцейськими та особами рядового і начальницького складу, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 15 січня 2004 року № 44, з урахуванням раніше виплачених сум;
- визнати протиправною бездіяльність військової частини НОМЕР_1 , яка полягає у не нарахуванні та невиплаті у повному обсязі ОСОБА_1 індексації-різниці грошового забезпечення у розмірі 4463,15 грн за період з 01 березня 2018 року до 31 грудня 2022 року включно із урахуванням абзаців 4, 6, пункту 5 “Порядку проведення індексації грошових доходів населення», затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 17.07.2003 року № 1078;
- зобов'язати військову частину НОМЕР_1 перерахувати та виплатити ОСОБА_1 індексацію-різниці грошового забезпечення у розмірі 4463,15 грн за період з 01 березня 2018 року до 31 грудня 2022 року включно із урахуванням абзаців 4, 6, пункту 5 “Порядку проведення індексації грошових доходів населення», затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 17.07.2003 року № 1078 із одночасною компенсацією сум податку з доходів фізичних осіб відповідно до пункту 2 Порядку виплати щомісячної грошової компенсації сум податку з доходів фізичних осіб; що утримуються з грошового забезпечення, грошових винагород та інших виплат, одержаних військовослужбовцями, поліцейськими та особами рядового і начальницького складу, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 15 січня 2004 року № 44, з урахуванням раніше виплачених сум;
- визнати протиправною бездіяльність військової частини НОМЕР_1 , які полягають у незастосуванні п.1 Примітки Додатку 1 та Примітки Додатку 14 до постанови Кабінету Міністрів України від 30.08.2017 року №704 “Про грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та деяких інших осіб» при обчисленні мені, починаючи з 29.01.2020 по 20.05.2023 року, розмірів посадового окладу, окладу за військовим званням виходячи з прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня календарного року;
- зобов'язати військову частину НОМЕР_1 здійснити перерахунок та виплатити ОСОБА_1 починаючи з 29.01.2020 до 20.05.2023 включно, розмірів посадового окладу, окладу за військовим званням з урахуванням п.1 Примітки Додатку 1 та Примітки Додатку 14 до постанови Кабінету Міністрів України від 30.08.2017 року №704 “Про грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та деяких інших осіб», виходячи з прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня календарного року та множенням на відповідні тарифні коефіцієнти;
- зобов'язати військову частину НОМЕР_1 здійснити перерахунок та виплатити ОСОБА_1 починаючи з 29.01.2020 до 20.05.2023 належні з урахуванням проведених раніше виплат суми грошової допомоги на оздоровлення та матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань за 2020, 2021, 2022, 2023 роки у розмірі місячного грошового забезпечення, обчисленого із розмірів його посадового окладу та розміру окладу за військовим званням з 29.01.2020 до 20.05.2023, виходячи з прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня календарного року та множенням на відповідні тарифні коефіцієнти;
- визнати протиправною бездіяльність військової частини НОМЕР_1 , яка виразилась у не нарахуванні та невиплаті ОСОБА_1 компенсації втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати на суму невиплаченої індексації грошового забезпечення та грошового забезпечення за період з 01 вересня 2016 року по день фактичної виплати індексації грошового забезпечення включно за весь час затримки виплати;
- зобов'язати військова частину НОМЕР_1 нарахувати та виплатити ОСОБА_1 компенсацію втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати на суму невиплаченої індексації грошового забезпечення за період з 01 вересня 2016 року по день фактичної виплати індексації грошового забезпечення включно за весь час затримки виплати.
Означені позовні вимоги вмотивовані тим, що позивач, ОСОБА_1 проходив військову службу у військовій частині НОМЕР_1 в період з 01.09.2016 року до 20.04.2025 року. До того ж, позивач 20.04.2025 року був переведений для подальшого проходження військової служби у військову частину НОМЕР_2 . Відповідно до витягу із наказу командира військової частини НОМЕР_1 від 20.04.2025 № 112 ОСОБА_1 вважати таким, що 20.04.2025 року справи та посаду здав та направлений для подальшого проходження служби до військової частини НОМЕР_2 . Так, 12.05.2025 року у зв'язку з тим, що позивачу в період проходження військової служби не виплачувалось грошове забезпечення в повному розмірі, він звернувся до відповідача із заявою про перерахунок, нарахування та виплату грошового забезпечення, а саме: здійснити нарахування та виплату індексацію грошового забезпечення у наступні періоди: з 01.09.2016 року по 28.02.2018 року із застосуванням місяця, за яким починається обчислення індексу споживчих цін (базового місяця) для розрахунку індексації грошового забезпечення - січень 2008 року; з 01.03.2018 року по 01.04.2025 року із застосуванням місяця для обчислення індексу споживчих цін для розрахунку індексації - березень 2018 року з урахуванням абзаців 4, 5, 6 пункту 5 Порядку проведення індексації грошових доходів населення, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 17.07.2003 №1078. За результатами виплати індексації грошового забезпечення, здійснити нарахування та виплату компенсацію втрати частини доходів та середньоденний заробіток за порушення строків виплати належного позивачу грошового забезпечення. Здійснити перерахунок грошового забезпечення та виплату ОСОБА_1 починаючи з 29.01.2020 року по 19.05.2023 року включно, розмірів посадового окладу, окладу за військовим званням з урахуванням п.1 Примітки Додатку 1 та Примітки Додатку 14 до постанови Кабінету Міністрів України від 30.08.2017 року №704 «Про грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та деяких інших осіб», виходячи з прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня відповідного календарного року та множенням на відповідні тарифні коефіцієнти та здійснити перерахунок та виплатити належні з урахуванням проведених раніше виплат суми грошової допомоги на оздоровлення та матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань за 2020, 2021, 2022, 2023, 2024 та 2025 рік у розмірі місячного грошового забезпечення, обчисленого із розмірів його посадового окладу та розміру окладу за військовим званням, виходячи з прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня календарного року та множенням на відповідні тарифні коефіцієнти. Також додатково позивач просив надати: 1. довідку про нараховану та виплачену індексацію грошового забезпечення за період проходження мною військової служби у військовій частині НОМЕР_1 із зазначенням базових місяців, які були враховані для виплати цієї індексації; 2. довідку про нараховане та виплачене грошове забезпечення за період з 29.01.2020 року до 19.05.2023 року; 3. довідку про розмір грошового забезпечення за березень та квітень 2025 року; 4. витяг з наказу про зарахування до списків особового складу військової частини. Однак, станом на день подання позову, відповіді на означену заяву від відповідача не надходила. Вважаючи таку бездіяльність протиправною, позивач звернувся з даним позовом до суду.
За відомостями з витягу з протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 24.09.2025 року, зазначена вище справа була розподілена та 25.09.2025 року передана судді Пруднику С.В.
Ухвалою Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 29.09.2025 року означену позовну заяву було залишено без руху. Позивачу надано було строк для усунення недоліків позовної заяви протягом 5 (п'яти) робочих днів, з моменту отримання копії даної ухвали, шляхом надання до суду: доказів, що підтверджують обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги (заяву про перерахунок та виплату грошового забезпечення, яка подана до військової частини 12.05.2025 року).
На виконання вимог ухвали суду від 29.09.2025 року, від представника позивача Коваленка Володимира Сергійовича до суду 02.10.2025 року (документ сформований в системі “Електронний суд» 02.10.2025 року) надійшла заява про усунення недоліків.
Відтак, у встановлений ухвалою суду від 29.09.2025 року строк позивач усунув недоліки адміністративного позову.
14.10.2025 року ухвалою Дніпропетровського окружного адміністративного суду визнано поважними причини пропуску строку звернення до суду та поновлено ОСОБА_1 строк звернення до суду із позовною заявою. Відкрито провадження в адміністративній справі, призначено розгляд за правилами спрощеного провадження без виклику учасників справи. Клопотання про витребування доказів задоволено. Витребувано у військової частини НОМЕР_1 : довідку про нараховану та виплачену індексацію грошового забезпечення за період проходження військової служби у військовій частині НОМЕР_1 із зазначенням базових місяців, які були враховані для виплати цієї індексації; довідку про нараховане та виплачене грошове забезпечення за період з 29.01.2020 до 19.05.2023; довідку про розмір грошового забезпечення за березень та квітень 2025 року; витяг з наказу про зарахування до списків особового складу військової частини. Судом зобов'язано витребувані судом докази подати до Дніпропетровського окружного адміністративного суду (також шляхом направлення на електронну адресу Дніпропетровського окружного адміністративного суду (inbox@adm.dp.court.gov.ua; inboxdoas@adm.dp.court.gov.ua) ) у строк до 07.11.2025 року. Судом попереджено військову частину НОМЕР_1 про можливість застосування судом заходів процесуального примусу, зокрема накладення штрафу та винесення окремої ухвали у разі невиконання вимог даної ухвали суду.
24.10.2025 року до Дніпропетровського окружного адміністративного суду надійшов сформований 23.10.2025 року через систему «Електронний суд» відзив представника військової частини НОМЕР_1 Деляновського Михайла Олеговича, в якому просить відмовити у задоволенні позовних вимог повністю. В обґрунтування своєї правової позиції представник відповідача зазначив про наступне. Аналіз редакції пункту 5 Порядку №1078, а особливо його 1 - 5 абзаців свідчить про те, що значення індексу споживчих цін у місяці, в якому відбувається підвищення тарифних окладів (стипендій), для обрахунку приймається за 1 або 100 відсотків лише коли таке підвищення відбулося після 15 грудня 2015 року або після цієї дати. Крім того, відповідно до вимог абзацу дев'ятого пункту 5 Порядку №1078 та Додатку 5 до Порядку №1078 для визначення індексу споживчих цін, з метою проведення подальшої індексації, починаючи з січня 2016 року здійснювалось обчислення індексу споживчих цін наростаючим підсумком. Вказане обчислення здійснювалося до перевищення нарахованої суми індексації розміру підвищення доходу (грошового забезпечення) у грудні 2015 року. І оскільки нарахована сума ймовірної індексації протягом січня 2016 року - лютого 2018 року не перевищила розмір підвищення грошового забезпечення випереджаючим шляхом у грудні 2015 року, відповідно не відновилася індексація грошового забезпечення в межах прожиткового мінімуму встановленого для працездатних осіб в цьому періоді. Тому, нарахована індексація за період з квітня 2016 року по лютий 2018 року відповідно до норм та правил, визначених Порядком №1078 становить 0,00 грн. щомісячно. Відповідно, при проведенні індексації грошового забезпечення військовослужбовцям Збройних Сил України, підстави для застосування абзацу 1 пункту 5 Порядку №1078 та інших норм цього порядку, які набрали законної сили з 1 грудня 2015 року та передбачали підняття окладів, з'явилися лише з 01.03.2018 року. Згідно Рекомендації Комітету Міністрів Ради Європи №R(80)2 стосовно здійснення адміністративними органами влади дискреційних повноважень, прийнятої Комітетом Міністрів 11.03.1980 на 316-й нараді, під дискреційним повноваженням слід розуміти повноваження, яке адміністративний орган, приймаючи рішення, може здійснювати з певною свободою розсуду - тобто, коли такий орган може обирати з кількох юридично допустимих рішень те, яке він вважає найкращим за даних обставин. Здійснюючи судочинство Європейський суд неодноразово аналізував наявність, межі, спосіб та законність застосування дискреційних повноважень національними органами, їх посадовими особами. Зокрема, в рішенні Європейського суду з прав людини від 17.12.2004 у справі “Педерсен і Бодсгор проти Данії» зазначено, що здійснюючи наглядову юрисдикцію, суд, не ставлячи своїм завданням підміняти компетентні національні органи, перевіряє, чи відповідають рішення національних держаних органів, які їх винесли з використанням свого дискреційного права, положенням Конвенції та Протоколів до неї. Суд є правозастосовчим органом та не може підміняти державний орган, рішення якого оскаржується, приймати замість нього рішення, яке визнається протиправним, інше рішення, яке б відповідало закону, та давати вказівки, які б свідчили про вирішення питань, які належать до компетенції такого суб'єкта владних повноважень. У рішенні Європейського суду з прав людини від 02.06.2006 у справі “Волохи проти України» (заява № 23543/02) при наданні оцінки повноваженням державних органів суд виходив з декількох ознак, зокрема щодо наявності дискреції. Так, суд вказав, що норма права є “передбачуваною», якщо вона сформульована з достатньою чіткістю, що дає змогу кожній особі - у разі потреби за допомогою відповідної консультації - регулювати свою поведінку. “…надання правової дискреції органам виконавчої влади у вигляді необмежених повноважень було б несумісним з принципом верховенства права. Отже, закон має з достатньою чіткістю визначати межі такої дискреції, наданої компетентним органам, і порядок її здійснення, з урахуванням законної мети даного заходу, щоб забезпечити особі належний захист від свавільного втручання». Тобто, під дискреційним повноваженням слід розуміти компетенцію суб'єкта владних повноважень на прийняття самостійного рішення в межах, визначених законодавством, та з урахуванням принципу верховенства права. Зміст компетенції органу виконавчої влади складають його повноваження - певні права та обов'язки органу діяти, вирішуючи коло справ, визначених цією компетенцією. В одних випадках це зміст прав та обов'язків (право діяти чи утримуватися від певних дій). В інших випадках органу виконавчої влади надається свобода діяти на свій розсуд, тобто оцінюючи ситуацію, вибирати один із кількох варіантів дій (або утримуватися від дій) чи один з варіантів можливих рішень. Тобто, базовий місяць має застосовуватись під час нарахування індексації, отже права та інтереси позивача в цій частині ще не порушені, а позовні вимоги є передчасним. Отже, вимоги позивача про нарахування та виплати ОСОБА_1 за період з 01 вересня 2016 року до 28 лютого 2018 року, індексації грошового забезпечення із застосуванням місяців для обчислення індексу споживчих цін для розрахунку індексації грошового забезпечення (базових місяців) - січень 2008 року - є передчасними, необґрунтованими та не підлягають задоволенню в повному обсязі. У межах наявного фінансового ресурсу можливості виплати індексації грошового забезпечення військовослужбовцям ЗС України у квітні 2016 року - березні 2017 року у Міністерства оборони України - не було. Також, на підтвердження цього наявні копії роз'яснень Міністерства соціальної політики України щодо порядку проведення індексації грошового забезпечення військовослужбовців, а також джерел для його фінансування: роз'яснення Міністерства соціальної політики України від 16.07.2015 №10685/0/14 - 15/10 (на вих. №248/3/9/3/202 від 08.07.2015); роз'яснення Міністерства соціальної політики України від 09.06.2016 №252/10/136-16; роз'яснення Міністерства соціальної політики України вхідний Міністерства оборони України від 08.08.2017 №13700/з; роз'яснення Директора Департаменту фінансів Міністерства оборони України №248/1485 від 26.03.2018; роз'яснення Департаменту фінансів Міністерства оборони України № 248/3/9/1/2 від 04.01.2016. Разом з тим, Міністерство соціальної політики України у листі №3148/0/290-22/51 від 03.10.2022 роз'яснило, що у період з січня 2016 року до лютого 2018 року індексація грошового забезпечення проводиться відповідно до індексу споживчих цін для проведення індексації, обчисленого наростаючим підсумком, починаючи з січня 2016 року відповідно до Порядку проведення індексації грошових доходів населення, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 17.07.2003 № 1078. Отже, вказаною постановою Уряд фактично запропонував в грудні 2015 року підвищити зарплати працівникам бюджетної сфери за рахунок збільшення посадових окладів (тарифних ставок) та підвищення постійних складових зарплати, з тією метою, щоб з січня 2016 року розпочати заново обчислювати індекс споживчих цін для проведення індексації. Тобто Постановою №1013 не лише істотно змінено порядок проведення індексації доходів населення починаючи з 01.12.2015, але й визначено місяць (січень 2016 року), з якого в подальшому необхідно відштовхуватись для проведення індексації. Крім того, з метою забезпечення єдиного підходу до проведення індексації грошових доходів громадян у разі їх підвищення постановою №1013 внесені зміни до Порядку, відповідно до яких визначено, що значення індексу споживчих цін приймається за 1 або 100 відсотків, у місяці в якому відбувається підвищення тарифних ставок (посадових окладів). Обчислення індексу споживчих цін для проведення подальшої індексації здійснюється з місяця, наступного за місяцем підвищення тарифних ставок (посадових окладів). Враховуючи те, що запроваджено новий механізм визначення початку обчислення індексу споживчих цін для нарахування індексації, з метою уникнення проблемних питань щодо нарахування різних сум індексації, в грудні 2015 року мало бути здійснено упорядкування структури грошових доходів відповідно до постанови №1013. Для проведення подальшої індексації індекс споживчих цін мав розраховуватися з січня 2016 року. Таким чином, у період з січня 2016 року до березня 2018 року, в якому відбулося підвищення посадових окладів відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 30.08.2017 № 704 «Про грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та деяких інших осіб», індексація грошового забезпечення мала проводитись відповідно до індексу споживчих цін для проведення індексації, обчисленого наростаючим підсумком, починаючи з січня 2016 року, у межах фінансових ресурсів, передбачених на ці цілі. Розрахунок індексів для проведення індексації грошових доходів підприємства, установи і організації мають здійснювати самостійно з урахуванням положень Порядку у межах коштів, передбачених на ці цілі. Пунктом 2 Постанови №704 установлено, що грошове забезпечення військовослужбовців осіб рядового і начальницького складу складається з посадового окладу, окладу за військовим (спеціальним) званням, щомісячних (підвищення посадового окладу, надбавки, доплати, винагороди, які мають постійний характер, премії) та одноразових додаткових видів грошового забезпечення. Відтак, індексація грошового забезпечення не може вважатися тією складовою грошового забезпечення, в розумінні статті 9 Закону України “Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей», так як вона не є постійною та сталою величиною, яка не змінюється, має несистематичний характер, оскільки індексація грошових доходів населення проводиться в разі, коли величина індексу споживчих цін перевищила поріг індексації, який установлюється в розмірі 103 відсотка, що виключає можливість включення її до складу грошового забезпечення, яким забезпечується військовослужбовець, звільнений з військової служби, на день виключення зі списків особового складу військової частини. Таким чином, відповідач діяв відповідно до вимог чинного законодавства, а відтак, бездіяльність військової частини НОМЕР_1 не є протиправною, як це зазначає позивач, а отже вказана вимога не підлягає задоволенню. Також необхідно зазначити, що дію Закону України «Про індексацію грошових доходів населення», яка визначає правові, економічні та організаційні основи підтримання купівельної спроможності населення України в умовах зростання цін з метою дотримання встановлених Конституцією України гарантій щодо забезпечення достатнього життєвого рівня населення України, зупинено на 2023 рік згідно із Законом № 2710-IX від 03.11.2022. Таким чином, зупинено дію порядку та положень, якими регламентовано нарахування індексації, про право на яке зазначає позивач у позовній заяві. позивач в своїй позовній заяві зазначив: «Оскільки підвищення доходу позивача в березні 2018 року не відбулося, то сума індексації, яка мала скластися в березні 2018 року є 4463,15 грн. - різниця між сумою підвищення у лютому та березні 2018 року що відповідно і є індексацією-різницею в розумінні приписів абзацу 4 пункту 5 Порядку №1078 та підлягає нарахуванню і виплаті позивачу за спірний період». Однак, це зовсім не так, як вбачається з довідки про основні та додаткові види грошового забезпечення (за лютий та березень 2018 років) ОСОБА_1 , грошовий дохід позивача внаслідок підвищення посадового окладу змінився на: 2910,00 грн. (березень 2018р.) - 720,00 грн. (лютий 2018р.) = 2190,00 грн. Відповідно до абзацу 4 пункту 5 Порядку №1078 сума належної позивачу індексації в березні 2018 року розраховується як різниця між сумою індексації і розміром підвищення доходу, а саме: 4463,15 грн. - 2190,00 грн. = 2273,15 грн., а не 4463,15 грн., як розрахував позивач. Отже, розрахунки позивача є не вірними. На думку представника відповідача, вимоги позивача про перерахунку та виплати ОСОБА_1 індексації-різниці грошового забезпечення у розмірі 4463,15 грн за період з 01 березня 2018 року до 31 грудня 2022 року включно із урахуванням абзаців 4, 6, пункту 5 “Порядку проведення індексації грошових доходів населення», затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 17.07.2003 року № 1078 - є передчасними, необґрунтованими та не підлягають задоволенню в повному обсязі. На думку представника відповідача, оскільки норма пункту 3 розділу ІІ Закону України від 6 грудня 2016 року №1774-VІІІ не втратила чинності і за юридичною силою є вищою за положення пункту 4 Постанови №704, у редакції до внесення змін Постановою №103, а також додатків 1, 12, 13, 14 Постанови №704, правові підстави для обчислення розміру посадового окладу, окладу за військове звання, процентної надбавки за вислугу років, щомісячних додаткових видів грошового забезпечення (надбавки, доплати, підвищення) та премії, визначених шляхом множення 50 відсотків розміру мінімальної заробітної плати, встановленого законом на 1 січня календарного року, на відповідний тарифний коефіцієнт згідно з додатками 1, 12, 13, 14 до Постанови №704, відсутні. Отже, застосування при обчисленні посадового окладу та окладу за військовим званням з яких розраховувалася грошове забезпечення, таку розрахункову величину, як прожитковий мінімум для працездатних осіб, визначений законом на 01 січня 2018 року є правомірним. В той же час, листом Департаменту соціального забезпечення Міністерства оборони України від 14.09.2023 № 423/ВихЗВГ/5630 роз'яснюється, що відповідно до Правил підготовки проєктів актів Кабінету Міністрів України, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 06.09.2005 № 870 “Про затвердження Правил підготовки проєктів актів Кабінету Міністрів України» дія нормативного акта поновлюється шляхом прийняття аналогічного нового акта або нового акта, що містить спеціальну норму про відновлення дії попереднього акта та визначення спеціального порядку. Тож, у своєму листі від 14.09.2023 № 423/ВихЗВГ/5630 Департамент соціального забезпечення Міністерства оборони України констатував, що підстав для перерахунку розмірів посадового окладу та окладу за військовим званням немає. Разом з тим, за змістом пункту 1 розділу ІІ Порядку виплати грошового забезпечення військовослужбовцям Збройних Сил України та деяким іншим особам, затвердженого наказом Міністерства оборони України від 07 червня 2018 року №260, посадові оклади виплачуються у розмірах, визначених додатками 1, 2, 12 і 13 до постанови Кабінету Міністрів України від 30 серпня 2017 року №704 “Про грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та деяких інших осіб» (зі змінами) (далі - постанова №704). Постановою Кабінету Міністрів України №481 від 12.05.2023, яка набула чинності 20.05.2023 року, змінено редакцію пункту 4 та викладено у наступній редакції “Установити, що розміри посадових окладів, окладів за військовими (спеціальними) званнями військовослужбовців, осіб рядового та начальницького складу та деяких інших осіб розраховуються виходячи з розміру 1762 гривні та визначаються шляхом множення на відповідний тарифний коефіцієнт згідно з додатками 1, 12, 13 і 14.». Отже, фактично, військовослужбовцям розрахунок грошового забезпечення здійснювався відповідно до пункту 4 Постанови Кабінету Міністрів України від 30 серпня 2017 року №704 “Про грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та деяких інших осіб», виходячи з прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня 2018 р. Військова частина НОМЕР_1 - це військове формування, на яке відповідно до Конституції України покладаються оборона України, захист її суверенітету, територіальної цілісності і недоторканності. Відповідач в даному випадку наділений повноваженнями на видання лише розпорядчих документів (наказів, бойових розпоряджень, тощо), а не на прийняття нормотворчих актів на кшталт внесення змін до п. 4 Постанови № 704, відновлення дії її попередньої редакції і тому подібне. Прогалини законодавства, юридична колізія норм права, можлива бездіяльність Кабінету Міністрів України, не можуть бути підставою для визнання поведінки відповідача протиправною в таких випадках. За належного правового регулювання спірних правовідносин по даній справі, судові позови до військової частини НОМЕР_1 з аналогічним предметом були б відсутні. До того ж, право на компенсацію втрати частини доходу за порушення строків його виплати виникає лише у разі, якщо такий дохід має постійний, а не разовий характер. Таким чином, індексація грошового забезпечення не є доходом у розумінні Закону №2050, тому нарахування компенсації втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків виплати індексації грошового забезпечення Законом №2050 не передбачено. Водночас, права позивача на виплату даної компенсації не були порушені, оскільки позивач не звертався до військової частини НОМЕР_1 із заявою про виплату йому компенсації громадянам втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати. Відповідно до вимог статті 7 Закону № 2050-III, саме відмова відповідача від виплати компенсації може бути оскаржена у судовому порядку.
Окрім того, у поданому до суду відзиві на позовну заяву, представником позивача заявлені клопотання про залишення позовної заяви без розгляду, повернення позовної заяви та зупинення провадження.
Аргументи даних клопотань зводяться до наступного. Так, з урахуванням пункту 1 глави XIX “Прикінцеві положення» КЗпП України та постанови Кабінету Міністрів України від 27 червня 2023 року №651, відлік тримісячного строку звернення до суду зі спорами, визначеними статтею 233 КЗпП України, у правовідносинах, які виникли з 19.07.2022, почався 01 липня 2023 року. Застосовуючи означені підходи при вирішення цієї справи, слід зазначити, що спірний період з 19 липня 2022 року по 20 травня 2023 року регулюється вже нині чинною редакцією статті 233 Кодексу законів про працю України, яка передбачає тримісячний строк звернення до суду з дня, коли працівник дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права. Розмір виплаченого грошового забезпечення відомий військовослужбовцю з дати отримання відповідної виплати, отже, позивач мав реальну можливість вчинити дії щодо захисту свого порушеного права у випадку, якщо він вважав отримане грошове забезпечення неналежним, та, з урахуванням пункту 1 глави XIX “Прикінцеві положення» КЗпП України та постанови Кабінету Міністрів України від 27 червня 2023 року №651, повинен був звернутися за захистом свого порушеного права в тримісячний строк, починаючи з 01 липня 2023 року. Водночас, позов подано до суду 02.10.2025 року тобто з пропуском тримісячного строку звернення до адміністративного суду, встановленого законом з дати, з якої позивач мав реальну можливість дізнатися про порушення свого права. Разом з тим, абзац 3 пункту 242 Положення про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України затвердженого Указом Президента України від 10 грудня 2008 року №1153/2008 передбачає, що особа, звільнена з військової служби, на день виключення зі списків особового складу військової частини має бути повністю забезпечена грошовим, продовольчим і речовим забезпеченням. Військовослужбовець до проведення з ним усіх необхідних розрахунків не виключається без його згоди зі списків особового складу військової частини. З 20.04.2025 року коли ОСОБА_1 був знятий зі всіх видів забезпечення при військовій частині НОМЕР_1 , останній мав бути обізнаний про нібито порушення своїх прав та інтересів в тому числі і щодо нібито не проведення всіх необхідних нарахувань та виплат. Крім того, відповідно до частин 1 та 2 ст. 233 КЗпП України, у редакції Закону України від 01.07.2022 року №2352-IX, який набрав чинності з 19.07.2022 року, працівник може звернутися із заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, крім випадків, передбачених частиною другою цієї статті. Із заявою про вирішення трудового спору у справах про звільнення працівник має право звернутися до суду в місячний строк з дня вручення копії наказу (розпорядження) про звільнення, а у справах про виплату всіх сум, що належать працівникові при звільненні, - у тримісячний строк з дня одержання ним письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені йому при звільненні (ст.116 КЗпП України). Таким чином, позов мав бути поданий позивачем у тримісячний строк, починаючи з 20.04.2025 року (дати звільнення військовослужбовця з військової служби), тобто до 20.07.2025 року, а оскільки з даним позовом позивач звернувся 24.09.2025 року, то строк звернення до суду був пропущений. Отже, як вбачається з матеріалів справи, ОСОБА_1 пропустив строк звернення до адміністративного суду.
Також представник відповідача стверджує, що позов подано через Електронний кабінет у підсистемі Електронний суд ЄСІТС від імені ОСОБА_1 підписаний адвокатом Коваленком В.С. З матеріалів справи вбачається, що на підтвердження своїх повноважень представник надав ордер адвоката серії АЕ №1132383 від 15.09.2025 р. Виходячи із практики Верховного Суду цього не достатньо (постанова від 20.01.2025 у справі № 761/5870/24) та вимог процесуального закону: згідно з ч.4 ст.59 КАС України, документом, що підтверджує повноваження адвоката, є ордер або довіреність, що видаються на підставі договору про надання правничої допомоги. Тобто, наявність укладеного договору між клієнтом і адвокатом є обов'язковою передумовою представництва, а ордер лише засвідчує факт його укладення. Верховний Суд неодноразово наголошував: ордер по суті є заявою самого адвоката про наявність у нього повноважень на підставі укладеного договору. У постанові Верховного Суду від 03.02.2023 у справі №160/2934/20 прямо вказано, що подання лише ордера без долучення договору (або належним чином посвідченої довіреності від клієнта) є недостатнім для підтвердження повноважень представника. Суд зазначив, що відсутність договору ставить під сумнів право особи, яка підписала позов, діяти від імені довірителя. У згаданій постанові ВС зроблено висновок: в разі спору щодо повноважень представника суд має перевірити наявність саме договору, оскільки закон не виключає обов'язковості договору про правничу допомогу, а ордер - лише похідний документ. Відповідач наголошує, що до позову не додано ні копії договору між ОСОБА_1 та адвокатом Коваленком В.С., ні довіреності від позивача. Без наявного договору ордер не дає достатніх підстав вважати, що адвокат діє на законних підставах. Це узгоджується із правовим висновком ВС, викладеним, зокрема, у постанові ВС від 19.02.2025 по справі №908/2596/23. Також не зрозумілим являється той факт, що запит до військової частини НОМЕР_1 відправлений наче б то Гуцою С.В. 12.05.2025 року, але чомусь не на ту адресу де військовослужбовець проходив службу останні 9 років (місто Запоріжжя), а в місто Самар Дніпропетровської області, що вбачається в доказів, які були надані суду після того, як позовна заява була залишена без руху. Доказів наявності у адвоката повноважень на представництво інтересів позивача в Дніпропетровському окружному адміністративному суді до позовної заяви не додано. Отже пунктом 3 ч. 4 ст. 169 КАС України передбачено, що позовна заява повертається позивачеві, якщо позов підписано особою, яка не має права її підписувати. Окрім того, посилаючись п. 5 ч. 1 ст. 236 КАС України представник відповідача зазначає, що відповідач у справі перебуває у складі Збройних Сил України під час воєнного стану, що свідчить про наявність підстав зупинення провадження у справі. Дана норма процесуального Закону є імперативною.
В період з 20.10.2025 року по 24.10.2025 року суддя Прудник С.В. перебував у щорічній основній відпустці.
28.10.2025 року від представника позивача Коваленка В.С. до суду надійшла відповідь на відзив щодо позовної заяви, в якій представник зазначив про те, що відповідач не подав будь - якого доказу на спростування зазначених в позовній заяві обставин. Отже висновки, зазначені у відзиві на позовну заяву є необґрунтованими.
Розглядаючи клопотання про залишення позовної заяви без розгляду, повернення позовної заяви та зупинення провадження, суд виходить з наступного.
Строк звернення до адміністративного суду це строк, в межах якого особа, яка має право на позов, повинна звернутися до адміністративного суду для захисту своїх прав у публічно правових відносинах або для реалізації владних повноважень.
Строки звернення до адміністративного суду з позовом обмежують час, протягом якого такі правовідносини вважаються спірними.
Згідно з ч. 6 ст. 161 КАС України, у разі пропуску строку звернення до адміністративного суду позивач зобов'язаний додати до позову заяву про поновлення цього строку та докази поважності причин його пропуску.
Відповідно до ч.1 ст.123 КАС України, у разі подання особою позову після закінчення строків, установлених законом, без заяви про поновлення пропущеного строку звернення до адміністративного суду, або якщо підстави, вказані нею у заяві, визнані судом неповажними, позов залишається без руху. При цьому, протягом десяти днів з дня вручення ухвали особа має право звернутися до суду з заявою про поновлення строку звернення до адміністративного суду або вказати інші підстави для поновлення строку.
Частиною 2 статті 123 КАС України, визначено, якщо заяву не буде подано особою в зазначений строк або вказані нею підстави для поновлення строку звернення до адміністративного суду будуть визнані неповажними, суд повертає позовну заяву.
Відповідно до частини другої статті 233 КЗпП України (у редакції, чинній до 19 липня 2022 року) у разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком.
Законом України від 01 липня 2022 року «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин», який набрав чинності з 19 липня 2022 року, частини першу і другу статті 233 КЗпП України викладено у такій редакції: «Працівник може звернутися із заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, крім випадків, передбачених частиною другою цієї статті.
Із заявою про вирішення трудового спору у справах про звільнення працівник має право звернутися до суду в місячний строк з дня вручення копії наказу (розпорядження) про звільнення, а у справах про виплату всіх сум, що належать працівникові при звільненні, у тримісячний строк з дня одержання ним письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені йому при звільненні (стаття 116)».
Частиною першою статті 58 Конституції України передбачено, що закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи.
Позицію щодо незворотності дії в часі законів та інших нормативно-правових актів неодноразово висловлював Конституційний Суд України. Так, згідно з висновками щодо тлумачення змісту статті 58 Конституції України, викладеними у Рішеннях Конституційного Суду України від 13 травня 1997 року №1-зп, від 09 лютого 1999 року №1-рп/99, від 05 квітня 2001 року №3-рп/2001, від 13 березня 2012 року №6-рп/2012, закони та інші нормативно-правові акти поширюють свою дію тільки на ті відносини, які виникли після набуття законами чи іншими нормативно-правовими актами чинності; дію нормативно-правового акта в часі треба розуміти так, що вона починається з моменту набрання цим актом чинності і припиняється із втратою ним чинності, тобто до події, факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали або мали місце; дія закону та іншого нормативно-правового акта не може поширюватися на правовідносини, які виникли і закінчилися до набрання чинності цим законом або іншим нормативно-правовим актом.
У Рішенні від 12 липня 2019 №5-р(I)/2019 Конституційний Суд України зазначив, що за змістом частини першої статті 58 Основного Закону України новий акт законодавства застосовується до тих правовідносин, які виникли після набрання ним чинності. Якщо правовідносини тривалі, і виникли до ухвалення акта законодавства та продовжують існувати після його ухвалення, то нове нормативне регулювання застосовується з дня набрання ним чинності або з дня, встановленого цим нормативно-правовим актом, але не раніше дня його офіційного опублікування (абзац четвертий пункту 5 мотивувальної частини).
Єдиний виняток з цього правила, що закріплений у частині першій статті 58 Конституції України, складають випадки, коли закони та інші нормативно-правові акти пом'якшують або скасовують відповідальність особи.
Конституційний Суд України також висловив позицію, згідно з якою закріплення принципу незворотності дії нормативно-правового акта у часі на конституційному рівні є гарантією стабільності суспільних відносин, у тому числі відносин між державою і громадянами, породжуючи у громадян впевненість у тому, що їхнє існуюче становище не буде погіршене прийняттям більш пізнього закону чи іншого нормативно-правового акта (Рішення Конституційного Суду України від 13 травня 1997 року №1-зп).
Аналіз наведених правових положень дає змогу дійти висновку, що з моменту набрання чинності Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин» [19 липня 2022 року] положення статті 233 КЗпП України, у попередній редакції, втратили чинність, внаслідок чого було змінено правове регулювання відносин, які підпадають під дію статті 233 КЗпП України.
Водночас, якщо мають місце тривалі правові відносини, які виникли під час дії статті 233 КЗпП України, у редакції, що була чинною до 19 липня 2022 року, та були припинені на момент чинності дії статті 233 КЗпП України, у редакції Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин», то у такому випадку правове регулювання здійснюється таким чином: правовідносини, які мають місце у період до 19 липня 2022 року, підлягають правовому регулюванню згідно з положенням статті 233 КЗпП України (у попередній редакції); у період з 19 липня 2022 року підлягають застосуванню норми статті 233 КЗпП України (у редакції Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин»).
Такий правовий підхід застосовано Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 11 липня 2024 року у справі №990/156/23.
Зокрема, у зазначеній постанові Велика Палата Верховного Суду, оцінюючи правову природу спору в розглядуваній справі, виходила з того, що вимоги, зокрема: про визнання протиправною бездіяльності ВРП, яка полягає в невиплаті середнього заробітку за час вимушеного прогулу за період з 02 серпня 2019 року по 04 листопада 2021 року на підставі частини другої статті 235 КЗпП України; про визнання протиправною бездіяльності ВРП, яка полягає в невиплаті середнього заробітку за час недопуску до продовження виконання повноважень за період з 05 листопада 2021 року по 13 травня 2023 року на підставі статті 236 КЗпП України; про стягнення відповідних сум, є спором щодо стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу як складової належної працівнику заробітної плати, тобто спором, пов'язаним з недотриманням законодавства про оплату праці особи, яка перебувала на публічній службі, а тому при вирішені питання про строки звернення до суду за вирішенням цього публічно-правового спору застосуванню підлягають норми статті 233 КЗпП України.
Велика Палата Верховного Суду констатувала, що до вимог про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу за період з 02 серпня 2019 року по 04 листопада 2021 року та середнього заробітку за час недопуску до продовження виконання повноважень члена ВРП за період з 05 листопада 2021 року по 19 липня 2022 року застосовується частина друга статті 233 КЗпП України, у редакції до змін, унесених Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин», якою визначено, що особа (працівник, службовець) має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком; до вимог щодо стягнення середнього заробітку за час недопуску до продовження виконання повноважень члена ВРП за період з 19 липня 2022 року по 13 травня 2023 року застосовується частина перша статті 233 КЗпП України, у редакції, що діє з 19 липня 2022 року, яка передбачає тримісячний строк звернення до суду з дня, коли особа (працівник, службовець) дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права.
Окрім викладеного слід ураховувати, що відповідно до пункту 1 глави XIX «Прикінцеві положення» КЗпП України під час дії карантину, установленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), строки, визначені статтею 233 цього Кодексу, продовжуються на строк дії такого карантину.
Постановою Кабінету Міністрів України від 27 червня 2023 року №651 з 24:00 год 30 червня 2023 року скасовано карантин, установлений з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, запроваджений на всій території України постановою Кабінету Міністрів України від 09 грудня 2020 року №1236 (термін якого неодноразово продовжувався).
Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України, спрямованих на забезпечення додаткових соціальних та економічних гарантій у зв'язку з поширенням коронавірусної хвороби (COVID-19)», який набрав чинності 02 квітня 2020 року, КЗпП України доповнено главою XIX (зокрема, пунктом 1, який передбачає продовження строків, визначених статтею 233 на строк дії карантину).
На момент внесення цих змін стаття 233 КЗпП України передбачала тримісячний строк звернення за вирішенням трудового спору [з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права]; місячний строк [з дня вручення копії наказу про звільнення або з дня видачі трудової книжки] у справах про звільнення та річний строк [з дня виявлення заподіяної працівником шкоди] для звернення власника або уповноваженого ним органу до суду в питаннях стягнення з працівника матеріальної шкоди, заподіяної підприємству, установі, організації.
Отже, приймаючи указаний Закон, законодавець мав на меті не допустити порушення прав працівників і роботодавців, які могли б мати місце у зв'язку із поширенням коронавірусу COVID-19, та забезпечити суб'єктам права можливість звернутися до суду із трудовими спорами (у тому числі, спорами про звільнення) та зі спорами про стягнення з працівника матеріальної шкоди, заподіяної підприємству, установі, організації протягом дії карантину.
Водночас, на момент внесення цих змін, стаття 233 КЗпП України діяла у редакції, яка передбачала можливість звернення до суду із позовом про стягнення заробітної плати без обмеження будь-яким строком.
Такий правовий висновок викладений у постанові Верховного Суду від 21 березня 2025 року у справі № 460/21394/23.
Судова палата зазначила, що, вирішуючи питання щодо застосування статті 233 КЗпП України, в частині строку звернення до суду з вимогами про стягнення заробітної плати, дійшла таких висновків: якщо мають місце тривалі правові відносини, які виникли під час дії статті 233 КЗпП України, у редакції, що була чинною до 19 липня 2022 року, та були припинені на момент чинності дії статті 233 КЗпП України, в редакції Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин», то у такому випадку правове регулювання здійснюється таким чином: правовідносини, які мають місце у період до 19 липня 2022 року, підлягають правовому регулюванню згідно з положенням статті 233 КЗпП України (у попередній редакції); у період з 19 липня 2022 року підлягають застосуванню норми статті 233 КЗпП України (у редакції Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин»).
Повертаючись до клопотання представника відповідача про залишення позовної заяви без розгляду, суд зазначає, що в матеріалах справи відсутні докази на підтвердження отримання позивачем письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені йому га момент звернення до суду із даною позовною заявою.
Разом з тим, з наданих до матеріалів позовної заяви доказів убачається, що 12.05.2025 року у зв'язку з тим, що позивачу в період проходження військової служби не виплачувалось грошове забезпечення в повному розмірі, він звернувся до відповідача із заявою про перерахунок, нарахування та виплату грошового забезпечення, а саме: здійснити нарахування та виплату індексацію грошового забезпечення у наступні періоди: з 01.09.2016 року по 28.02.2018 року із застосуванням місяця, за яким починається обчислення індексу споживчих цін (базового місяця) для розрахунку індексації грошового забезпечення - січень 2008 року; з 01.03.2018 року по 01.04.2025 року із застосуванням місяця для обчислення індексу споживчих цін для розрахунку індексації - березень 2018 року з урахуванням абзаців 4, 5, 6 пункту 5 Порядку проведення індексації грошових доходів населення, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 17.07.2003 №1078. За результатами виплати індексації грошового забезпечення, здійснити нарахування та виплату компенсацію втрати частини доходів та середньоденний заробіток за порушення строків виплати належного позивачу грошового забезпечення. Здійснити перерахунок грошового забезпечення та виплату ОСОБА_1 починаючи з 29.01.2020 року по 19.05.2023 року включно, розмірів посадового окладу, окладу за військовим званням з урахуванням п.1 Примітки Додатку 1 та Примітки Додатку 14 до постанови Кабінету Міністрів України від 30.08.2017 року №704 «Про грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та деяких інших осіб», виходячи з прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня відповідного календарного року та множенням на відповідні тарифні коефіцієнти та здійснити перерахунок та виплатити належні з урахуванням проведених раніше виплат суми грошової допомоги на оздоровлення та матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань за 2020, 2021, 2022, 2023, 2024 та 2025 рік у розмірі місячного грошового забезпечення, обчисленого із розмірів його посадового окладу та розміру окладу за військовим званням, виходячи з прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня календарного року та множенням на відповідні тарифні коефіцієнти. Також додатково позивач просив надати: 1. довідку про нараховану та виплачену індексацію грошового забезпечення за період проходження мною військової служби у військовій частині НОМЕР_1 із зазначенням базових місяців, які були враховані для виплати цієї індексації; 2. довідку про нараховане та виплачене грошове забезпечення за період з 29.01.2020 року до 19.05.2023 року; 3. довідку про розмір грошового забезпечення за березень та квітень 2025 року; 4. витяг з наказу про зарахування до списків особового складу військової частини. Однак, станом на день подання позову, відповіді на означену заяву від відповідача не надходила.
Таким чином, початок перебігу тримісячного строку для подання адміністративного позову в даному випадку слід обчислювати з моменту, коли позивач набув достовірної та документально підтвердженої інформації про обсяг і характер виплачених йому сум, що, у цій справі, відбулося б шляхом отримання відповіді відповідача.
Вказана правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 21.03.2025 року у справі № 460/21394/23.
Натомість, відповідь на заяву позивача від 12.05.2025 року від відповідача не надійшла.
При цьому, варто зазначити, що положеннями статті 55 Конституції України встановлено, що права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.
Згідно з частиною першою статті 5 Кодексу адміністративного судочинства України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист.
Положеннями частини першої статті 118 Кодексу адміністративного судочинства України встановлено, що процесуальні строки це встановлені законом або судом строки, у межах яких вчиняються процесуальні дії. Процесуальні строки встановлюються законом, а якщо такі строки законом не визначені встановлюються судом.
Суд за заявою учасника справи поновлює пропущений процесуальний строк, встановлений законом, якщо визнає причини його пропуску поважними, крім випадків, коли цим Кодексом встановлено неможливість такого поновлення.
Одночасно із поданням заяви про поновлення процесуального строку має бути вчинена процесуальна дія (подана заява, скарга, документи тощо), стосовно якої пропущено строк (частина перша, частина четверта статті 121 Кодексу адміністративного судочинства України).
Разом з тим в контексті розгляду питання про поважність причин пропуску строку звернення до суду, суд враховує правову позицію, викладену у рішенні Європейського Суду з прав людини у справі «Іліан проти Туреччини», згідно з якою, правило встановлення обмежень доступу до суду у зв'язку з пропуском строку звернення повинно застосовуватись з певною гнучкістю і без надзвичайного формалізму, воно не застосовується автоматично і не має абсолютного характеру, перевіряючи його виконання необхідно звертати увагу на обставини справи.
У справі «Bellet v. Fгаnсе» Європейський Суд з прав людини зазначив, що стаття 6 §1 Конвенції містить гарантії справедливого судочинства, одним з аспектів яких є доступ до суду. Рівень доступу, наданий національним законодавством, має бути достатнім для забезпечення права особи на суд з огляду на принцип верховенства права в демократичному суспільстві. Для того, щоб доступ був ефективним, особа повинна мати чітку практичну можливість оскаржити дії, які становлять втручання у її права.
Як свідчить практика Європейського Суду з прав людини, основною складовою права на суд є право доступу, в тому розумінні, що особі має бути забезпечена можливість звернутися до суду для вирішення певного питання, і що з боку держави не повинні чинитися правові чи практичні перешкоди для здійснення цього права.
Верховний Суд у постанові від 31 жовтня 2024 року у справі №500/7140/23 з подібними правовідносинами, скасовуючи ухвалу Тернопільського окружного адміністративного суду від 06 червня 2024 року та постанову Восьмого апеляційного адміністративного суду від 15 серпня 2024 року щодо залишення позову без розгляду у зв'язку із пропуском позивачем строку звернення до суду з адміністративним позовом, серед іншого, зазначив, що судами не було досліджено питання коли позивач дізналася або повинна була дізнатися про порушення свого права при зверненні до суду 02 листопада 2023 року із позовними вимогами про перерахунок та виплату грошового забезпечення за період з 19 липня 2022 року по 19 грудня 2022 року.
Беручи до уваги норми Конституції України, а також враховуючи практику Європейського Суду з прав людини, спрямовану на ефективний доступ особи до суду для захисту її порушеного права, з метою недопущення обмеження права позивача на судовий захист, 14.10.2025 року ухвалою Дніпропетровського окружного адміністративного суду визнано поважними причини пропуску строку звернення до суду та поновлено ОСОБА_1 строк звернення до суду із позовною заявою. Відкрито провадження в адміністративній справі, призначено розгляд за правилами спрощеного провадження без виклику учасників справи.
Тому, у задоволенні клопотання представника відповідача про залишення позовної заяви без розгляду слід відмовити.
Щодо повернення позовної заяви.
Відповідно до частини першої статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
Частиною четвертою статті 59 Кодексу адміністративного судочинства України встановлено, що повноваження адвоката як представника підтверджуються одним з таких документів: 1) довіреністю; 2) ордером, виданим відповідно до Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність»; 3) дорученням органу (установи), уповноваженого законом на надання безоплатної правничої допомоги, виданим відповідно до Закону України «Про безоплатну правничу допомогу».
Оригінали документів, зазначених у цій статті, копії з них, засвідчені суддею, або копії з них, засвідчені у визначеному законом порядку, приєднуються до матеріалів справи (частина шоста статті 59 КАС України).
Згідно з частиною восьмою статті 59 Кодексу адміністративного судочинства України у разі подання представником до суду заяви, скарги, клопотання він додає довіреність або інший документ, що посвідчує його повноваження, якщо в справі немає підтвердження такого повноваження на момент подання відповідної заяви, скарги, клопотання.
Як установлено судом, представник позивача адвокат Коваленко Володимир Сергійович, на підтвердження своїх повноважень долучив ордер на надання правничої (правової) допомоги від 15.09.2025 року (Серія АЕ №1332383); копію свідоцтва про право на заняття адвокатською діяльністю №2796 від 25.04.2014 року.
Частиною першої статті 26 Закону України від 05 липня 2012 року № 5076-VI «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» (далі - Закон № 5076-VI) визначено, що адвокатська діяльність здійснюється на підставі договору про надання правничої допомоги. Документами, що посвідчують повноваження адвоката на надання правничої допомоги, можуть бути:
1) договір про надання правничої допомоги;
2) довіреність;
3) ордер;
4) доручення органу (установи), уповноваженого законом на надання безоплатної правничої допомоги.
Ордер - письмовий документ, що у випадках, встановлених цим Законом та іншими законами України, посвідчує повноваження адвоката на надання правничої допомоги. Ордер видається адвокатом, адвокатським бюро або адвокатським об'єднанням та повинен містити підпис адвоката. Рада адвокатів України затверджує типову форму ордера (частина друга статті 26 Закону № 5076-VI).
Повноваження адвоката як захисника або представника в господарському, цивільному, адміністративному судочинстві, кримінальному провадженні, розгляді справ про адміністративні правопорушення, а також як уповноваженого за дорученням у конституційному судочинстві підтверджуються в порядку, встановленому законом (частина третя статті 26 Закону № 5076-VI).
Зі змісту частин першої, третьої статті 26 Закону № 5076-VI випливає, що ордер може бути оформлений адвокатом (адвокатським бюро, адвокатським об'єднанням) лише на підставі вже укладеного договору. Адвокат несе кримінальну відповідальність за завідомо неправдиве повідомлення суду про повноваження представляти іншу особу в суді, а так само умисне невнесення адвокатом до ордера відомостей щодо обмежень повноважень, установлених договором про надання правничої допомоги (стаття 400-1 Кримінального кодексу України). Схожі за змістом правові висновки викладено в постанові Великої Палати Верховного Суду від 05 грудня 2018 року у справі № П/9901/736/18, в постановах Верховного Суду від 03 серпня 2020 року у справі № 428/3851/19, від 12 липня 2021 року у справі № 750/7902/20-ц.
Верховний Суд у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду у справі № 761/5870/24 зауважив, що адвокатська діяльність здійснюється на підставі договору про надання правничої допомоги. У цивільному судочинстві повноваження адвоката як представника можуть підтверджуватися довіреністю або ордером, які видаються на підставі договору відповідно до Закону № 5076-VI. Ордер видається адвокатом (адвокатським бюро або адвокатським об'єднанням) у письмовій (електронній) формі та повинен містити підпис адвоката (електронний підпис). Тобто, ордер по суті є заявою самого адвоката про наявність у нього повноважень на представництво інтересів іншої особи на підставі укладеного з нею договору про надання правничої допомоги.
Відсутність у частині четвертій статті 59 Кодексу адміністративного судочинства України вказівки на договір про надання правничої допомоги зовсім не виключає права адвоката підтвердити такі повноваження безпосередньо договором про надання правничої допомоги, який згідно з частиною першою і змістом частини третьої статті 26 Закону № 5076-VI у системному зв'язку одночасно і є тим документом, що посвідчує повноваження адвоката на надання правничої допомоги.
За відсутності відомостей, що свідоцтво про право на заняття адвокатською діяльністю визнане у передбаченому законом порядку недійсним або є скасованим, припинення (зупинення) права на заняття адвокатською діяльністю, у суду немає підстав ставити під сумнів статус представника учасника справи як адвоката.
Аналогічні правові висновки викладені у постанові Верховного Суду від 24.04.2025 у справі №643/16333/24.
Відтак, клопотання представника відповідача про повернення позовної заяви не підлягає до задоволення.
Щодо зупинення провадження, суд зазначає про наступне.
Зупинення провадження по справі - це врегульована законом й оформлена ухвалою суду тимчасова перерва в провадженні у справі, викликана наявністю однієї із передбачених у законі обставин, які перешкоджають розглядові справи, до моменту, коли ці обставини перестануть існувати або будуть вчинені необхідні дії. Тобто інститут зупинення судового провадження застосовується не просто у зв'язку із виникненням підстав, передбачених процесуальним законом, а обумовлюється наявністю обставин, які створюють об'єктивні перешкоди для здійснення судового розгляду.
Обов'язок суду зупинити провадження у справі зумовлений об'єктивною неможливістю її розгляду, викликаний наявністю однієї із передбачених у законі обставин, які перешкоджають розглядові справи, коли зібрані докази не дозволяють встановити та оцінити певні обставини (факти), які є предметом судового розгляду. Для вирішення питання про зупинення провадження у справі суд у кожному випадку повинен з'ясовувати, чим обумовлюється неможливість розгляду справи.
Необґрунтоване зупинення провадження у справі може призвести до затягування строків її розгляду й перебування учасників справи в стані невизначеності, що покладає на національні суди обов'язок здійснити швидкий та ефективний розгляд справи упродовж розумного строку.
Відповідно до пункту 5 частини першої статті 236 Кодексу адміністративного судочинства України суд зупиняє провадження у справі в разі перебування сторони або третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору, у складі Збройних Сил України або інших утворених відповідно до закону військових формувань, що переведені на воєнний стан або залучені до проведення антитерористичної операції, - до припинення перебування сторони або третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору, у складі Збройних Сил України або інших утворених відповідно до закону військових формувань, що переведені на воєнний стан або залучені до проведення антитерористичної операції.
Указом Президента України № 64/2022 від 24.02.2022 Про введення воєнного стану в Україні, який затверджено Законом України Про затвердження Указу Президента України Про введення воєнного стану в Україні від 24.02.2022 № 2102-ІХ, в Україні введено воєнний стан із 05 годин 30 хвилин 24.02.2022 строком на 30 діб.
Згідно з пунктом другим вищевказаного Указу Президента України № 64/2022 від 24.02.2022 військовому командуванню (Генеральному штабу Збройних Сил України, командуванням видів, окремих родів військ (сил) Збройних Сил України, управлінням оперативних командувань, командирам військових з'єднань, частин Збройних Сил України, Державної прикордонної служби України, Державної спеціальної служби транспорту, Державної служби спеціального зв'язку та захисту інформації України, Національної гвардії України, Служби безпеки України, Служби зовнішньої розвідки України, Управління державної охорони України) разом із Міністерством внутрішніх справ України, іншими органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування наказано запроваджувати та здійснювати передбачені Законом України Про правовий режим воєнного стану заходи і повноваження, необхідні для забезпечення оборони України, захисту безпеки населення та інтересів держави.
Надалі неодноразово строк дії воєнного часу продовжувався Указами Президента України від 14.03.2022 № 133/2022, від 19.04.2022 № 7300, від 17.05.2022 № 341/2022, від 12.08.2022 № 573/2022, від 07.11.2022 № 757/2022, від 06.02.2023 № 58/2023, від 01.05.2023 № 254/2023, від 26.07.2023 № 451/2023, від 06.11.2023 № 734/2023, від 05.02.2024 № 49/2024, від 06.05.2024 № 271/2024, від 23.07.2024 № 470/2024, від 28.10.2024 № 740/2024 та продовжений до теперішнього часу.
Відповідно до статті 1 Закону України Про правовий режим воєнного стану від 12.05.2015 № 389-VIII воєнний стан - це особливий правовий режим, що вводиться в Україні або в окремих її місцевостях у разі збройної агресії чи загрози нападу, небезпеки державній незалежності України, її територіальній цілісності та передбачає надання відповідним органам державної влади, військовому командуванню, військовим адміністраціям та органам місцевого самоврядування повноважень, необхідних для відвернення загрози, відсічі збройної агресії та забезпечення національної безпеки, усунення загрози небезпеки державній незалежності України, її територіальній цілісності, а також тимчасове, зумовлене загрозою, обмеження конституційних прав і свобод людини і громадянина та прав і законних інтересів юридичних осіб із зазначенням строку дії цих обмежень.
Статтею 16 Закону № 389-VIII визначено, що за рішенням Ради національної безпеки і оборони України, введеним у дію в установленому порядку Указом Президента України, утворені відповідно до законів України військові формування залучаються разом із правоохоронними органами до вирішення завдань, пов'язаних із запровадженням і здійсненням заходів правового режиму воєнного стану, згідно з їх призначенням та специфікою діяльності.
За приписами статей 1 та 3 Закону України Про Збройні Сили України від 06.12.1991 № 1934-XII (далі - Закон № 1934-XII) Збройні Сили України - це військове формування, на яке відповідно до Конституції України покладаються оборона України, захист її суверенітету, територіальної цілісності і недоторканності.
Структура Збройних Сил України визначається статтею 3 Закону № 1934-XII, відповідно до частини третьої якої Збройні Сили України організаційно складаються з органів військового управління, з'єднань, військових частин, вищих військових навчальних закладів, військових навчальних підрозділів закладів вищої освіти, установ та організацій.
Комплектування ж Збройних Сил України визначається статтею 5 Закону № 1934-XII, відповідно до частини першої якої особовий склад Збройних Сил України складається з військовослужбовців і працівників Збройних Сил України.
Згідно зі статтею 2 Закону України Про військовий обов'язок і військову службу від 25.03.1992 № 2232-XII (далі - Закон № 2232-XII) військова служба є державною службою особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров'я і віком громадян України (за винятком випадків, визначених законом), іноземців та осіб без громадянства, пов'язаній із обороною України, її незалежності та територіальної цілісності. Час проходження військової служби зараховується громадянам України до їх страхового стажу, стажу роботи, стажу роботи за спеціальністю, а також до стажу державної служби.
Статтею 3 цього Закону визначено, що громадяни України, іноземці та особи без громадянства, які проходять військову службу, є військовослужбовцями.
Початок, призупинення і закінчення проходження військової служби визначено статтею 24 Закону України Про військовий обов'язок і військову службу.
Верховний Суд у постанові від 27.02.2023 у справі № 380/7845/21 зазначив:
… Конструкція пункту 5 частини першої статті 236 КАС України дає підстави для висновку, що визначена ним підстава зупинення провадження пов'язана не із самою обставиною введення воєнного стану, а із фактом перебування сторони у справі у складі Збройних Сил України, що переведені на воєнний стан.
При цьому, вказана вище норма має тимчасовий характер, тобто обмежується строком перебування сторони у складі Збройних Сил України, що переведені на воєнний стан. За такої умови підстава для зупинення провадження у справі вичерпується тоді, коли участь сторони у складі Збройних Сил України припиняється. Учасник справи може припинити участь у складі Збройних Сил України ще до припинення воєнного стану, якщо така можливість передбачена законодавством.
Наведене правове регулювання дозволяє дійти висновку, що норма пункту 5 частини першої статті 236 КАС України може бути застосована судами при вирішенні питання про зупинення провадження у справі у разі перебування фізичної особи, яка є стороною чи третьою особою, яка заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору, у складі Збройних Сил України або інших утворених відповідно до закону військових формувань, що переведені на воєнний стан або залучені до проведення антитерористичної операції, до припинення перебування такої фізичної особи у складі Збройних Сил України або інших утворених відповідно до закону військових формувань, що переведені на воєнний стан або залучені до проведення антитерористичної операції…
При цьому на органи військового управління, з'єднання, військові частини, вищі військові навчальні заклади, військові навчальні підрозділи закладів вищої освіти, установи та організації, які входять до організаційної структури Збройних Сил України, норма пункту 5 частини першої статті 236 КАС України не поширюється….
Згідно зі статтею 26 Закону № 389-VIII правосуддя на території, на якій введено воєнний стан, здійснюється лише судами. На цій території діють суди, створені відповідно до Конституції України. Скорочення чи прискорення будь-яких форм судочинства забороняється. У разі неможливості здійснювати правосуддя судами, які діють на території, на якій введено воєнний стан, законами України може бути змінена територіальна підсудність судових справ, що розглядаються в цих судах, або в установленому законом порядку змінено місцезнаходження судів.
Таким чином, з огляду на положення статті 26 Закону № 389-VIII здійснення судами правосуддя на час введення воєнного стану не зупиняється.
За вказаних обставин, відсутні будь-які перешкоди для повного, всебічного, об'єктивного та своєчасного судового розгляду справи №160/27546/25, а тому суд висновує про необхідність відмовити в задоволенні клопотання представника відповідача про зупинення провадження у цій справі.
Крім цього, суд звертає увагу, що межі зупинення провадження у справі не повинні призводити до зменшення розумного строку розгляду справи.
Відповідно до п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
Розумність тривалості судового розгляду має визначатися з огляду на обставини справи та наступні критерії: складність справи, поведінка заявника та компетентних органів, а також важливість предмету позову для заявника у справі (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Фрідлендер проти Франції»).
У зв'язку з тривалим розглядом справи судом може бути порушене право сторін на своєчасне вирішення даної справи.
Таким чином, враховуючи зміст спірних правовідносин, суд висновує про відсутність підстав, які б перешкоджали подальшому розгляду цієї справи.
Керуючись ст. ст. 122, 123, 236, 240, 248, 256, 294 Кодексу адміністративного судочинства України, суд,-
У задоволенні клопотань представника військової частини НОМЕР_1 Деляновського Михайла Олеговича про залишення позовної заяви без розгляду, повернення позовної заяви та зупинення провадження - відмовити повністю.
Копію ухвали надіслати сторонам.
Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання суддею та оскарженню не підлягає.
Заперечення на ухвали, що не підлягають оскарженню окремо від рішення суду, включаються до апеляційної скарги на рішення суду. У разі подання апеляційної скарги на ухвалу, що не підлягає оскарженню окремо від рішення суду, суд апеляційної інстанції повертає її заявнику, про що постановляє ухвалу, яка не підлягає оскарженню.
Суддя С. В. Прудник